Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жорж Сіменон Жовтий "Ягуар" Переклад Миколи Мещеряка
2. ОБІД У РЕСТОРАНІ «МАНЬЄР»
Здавалось, мосьє Соже обрав цей момент саме заради театрального ефекту. Та не виключено, що він весь час підслуховував під дверима. Щойно консьєржка вимовила слово «привид», як ручка в дверях повернулася, одна стулка тихо відчинилась, і до кімнати просунулася чоловіча голова.
Обличчя було бліде, пом'яте, з сонними очима та од-вислою щелепою. Без зубного протеза воно мало зловісний вигляд.
- Ти не спиш, Рауле?
І зараз же відрекомендувала, немов у цьому була якась потреба:
- А це, панове, мій чоловік...
Він був набагато старший за неї. Поверх пожмаканої піжами на ньому теліпався аж надто просторий халат жахливого фіолетового кольору. Босі ноги були всунуті у повстяні пантофлі. Сидячи в гардеробі ресторану «Палас», одягнутий у мундир швейцара з золотими галунами, він, певно, виглядав вельми імпозантно, але тут, неголений, млявий, зморений безсонням, Соже був смішний і жалюгідний.
Вітаючи гостей, він ледь підняв руку з чашкою кави, потім його погляд зупинився на гіпюровій завісі, за якою, незважаючи на дощ, темніли силуети дедалі численнішої юрми цікавих, що її марно намагалися стримати поліцаї.
- Це ще довго триватиме? - буркнув він.
Адже його позбавили сну, що був йому конче потрібний, сну, на який він мав законне право, і, дивлячись на його обличчя, можна було подумати, що саме він і є справжня жертва.
- Чому ти не ковтнеш снотворного? Адже лікар тобі його приписав.
. - У мене від нього болить живіт.
Він умостився в кутку, виставивши босі ноги, всунуті в повстяні пантофлі, і вже до кінця розмови мовчав, важко зітхаючи.
- Пригадайте, мадам, з найменшими подробицями все, що сталося відтоді, як вас попросили відчинити.
Що змусило цю принадну молодичку побратися з чоловіком щонайменше років на двадцять старшим за [19] неї? А втім, яке йому діло... Та й навряд чи вона тоді уявляла, який буде її суджений без зубів.
- Ну, я почула: «Відчиніть, будь ласка». Потім голос, який я вже впізнала, додав: «Це з п'ятого!» Я вже казала, що машинально глянула на годинника. Це в мене стало звичкою, Було пів на третю. Я простягла руку до кнопки електричного автомата, який відчиняє двері. Тієї ж миті я почула шум мотора, наче десь недалеко зупинилася машина, а мотор не вимкнули... Не перед нашим будинком, скоріше перед сусіднім. Спочатку я подумала, що то Ардсени... Це молоде подружжя з того будинку, вони часто повертаються додому в таку пору. Все це, певна річ, тривало кілька секунд! Кроки пана інспектора в коридорі, потім клацнули двері. Одразу ж мотор загув дужче, машина рушила, і залунали постріли - перший, другий, третій... Куля влучила в це вікно, бо відразу дзенькнула розбита шибка і в мене над головою щось фуркнуло...
- А машина поїхала далі? Ви певні, що там була машина?
Чоловік понуро зиркнув на одного, потім на другого, не припиняючи мішати ложкою каву.
- Цілком певна! Адже тут далі вулиця йде вгору. Щоб піднятися тут, треба піддати газу. Машина на повній швидкості поїхала далі, в напрямку до вулиці Норвен...
- Ви не чули криків?
- Ні. Якусь хвилину я сиділа в ліжку, бо дуже злякалася. Але в жінки, як вам відомо, цікавість завжди перемагає страх. Отож я встала, запалила світло, накинула на плечі халат і побігла в коридор.
- Двері на вулицю були зачинені?
- Авжеж. Я ще в кімнаті чула, як вони клацнули. Я притулилася до них вухом і не почула нічого, крім шуму дощу. Тоді я відчинила й перед самим порогом, щонайбільше метрів за два, побачила тіло.
- Обличчям у який бік - вгору чи вниз по вулиці?
- В бік Коленкур... Бідолаха тримався обіруч за живіт, крізь пальці текла кров. Очі були широко розплющені й дивилися на мене.
- Тоді ви нахилилися до нього і почули - чи вам здалося, що почули,- слово «привид»?
- Я майже певна, що це мені не здалося. Він прошепотів саме це слово. В багатьох квартирах вікна були відчинені. У нас на весь будинок один телефон - ось [20] цей. Двоє пожильців ще торік подали заяви, та їм і досі кажуть почекати. Я зайшла до себе і знайшла номер телефону поліції. Звичайно, такі речі треба знати завжди, але в нас такий спокійний будинок, що про це якось не думаєш...
- У коридорі горіло світло?
- Ні, тільки в моїй кімнаті. Черговий поліцай почав перепитувати мене про все ще раз, бо думав, я жартую. Так минув якийсь час, поки...
Телефон висів на стіні. Коли стати біля нього, кори-дора справді не видно.
- Тут почали збігатися пожильці... Я вже вам це розповідала. Потім я повісила трубку і побігла на п'ятий поверх до Марінетти...
- Дякую вам. Ви дозволите скористатися з вашого телефону?
Він набрав номер Управління карного розшуку.
- Алло! Це ти, Люка?.. Ти вже, певно, бачив Ла-пуентову записку щодо Лоньйона... Ні, я вже не в лікарні... Поки що невідомо, чи він взагалі оклигає... Я на авеню Шюно... Під'їдь, будь ласка, до Біша... Так, саме ти... Тільки набери найофіційнішого вигляду, бо ті людці не дуже полюбляють сторонніх... Спробуй знайти асистента, який допомагав професорові Менго під час операції, бо до самого професора зараз не прорвешся... Я думаю, вони вже вийняли кулю, можливо, обидві... Еге ж... Поки надійде офіційний звіт, я хотів би зібрати якнайбільше подробиць... Кулі передаси до лабораторії...
Колись подібну работу доручали відомому міському експертові Гастін-Ренеттові, але тепер Управління карного розшуку мало власного зброяра, що працював у одній з лабораторій під самим дахом Палацу правосуддя.
- Скоро побачимося... Щонайпізніше по обіди..- Комісар повісив трубку й глянув на Лапуента.
- Ти справді не хочеш снаги?
- Справді не хочу, патроне...
Нічний швейцар «Паласу» зиркнув на нього заздро і докірливо водночас.
- Ну, тоді їдь на авеню Матіньйон. Косметичних салонів не так уже й багато... Знайдеш той, де працює Марінетта Ож'є... Навряд чи вона сьогодні буде на роботі... Розпитай про неї... Якнайдетальніше...
- Ясно, патроне.
- А я піду нагору. [21]
Зараз Мегре був трохи злий на себе, що не подумав про кулі, коли ще був у лікарні. Та ця справа не була схожа на жодну іншу. Він надто уболівав за Лоньйона, щоб ставитися до цього розслідування спокійно, як того потребував його фах.
Там він ще не встиг отямитися від несподіваної лихої звістки, та й почував себе дуже непевно серед суворих медиків, не кажучи вже про гнітюче враження від поглядів, якими його супроводжували прикуті до ліжок хворі.
В будинку на авеню Жюно ліфта не було. Голі дерев'яні сходи, відшліфовані тисячами ніг, були ретельно намащені, гладенькі бильця блищали. На кожному поверсі - дві квартири. Де-не-де сяяли мідяні таблички з прізвищами мешканців.
Двері однієї з квартир на п'ятому поверсі були тільки причинені. Комісар штовхнув їх і, перейшовши досить темний коридор, опинився у вітальні, де побачив інспектора Шінк'є. Той сидів у застеленому квітчастою тканиною кріслі й курив сигарету.
- Я чекаю на вас... Ви вже розмовляли?
- Так.
- Вона сказала про машину?.. Це мене найбільше вразило... Ось погляньте...
Він підвівся і витяг з кишені три блискучі гільзи, загорнуті в клапоть газетного паперу.
- Ми знайшли їх на вулиці... Певно, стріляли з машини, і стрільцеві довелося висунути руку з пістолетом назовні... Зауважте, комісаре,- сім і шістдесят три сотих міліметра...
Шінк'є був серйозний поліцай, він знав своє діло.
- Схоже на те, що стріляли з автоматичного пістолета типу «маузер»... Це досить важка зброя, і ні в сумочку, ні в кишеню її не покладеш... Ви мене зрозуміли, пане комісар?.. Тут відчувається рука професіонала, який до того ж був не сам - за кермом сидів його спільник... Я ще досі не чував, щоб ревнивий коханець запрошував приятелів, аби з їхньою допомогою ухекати щасливого суперника... Крім того, цілити в живіт...
Справді, це набагато певніше, аніж у груди. Коли людині прострелити кишки в кількох місцях, та ще й кулею великого калібру, шансів оклигати в неї значно менше, ніж після пострілу в груди.
- Ви тут усе оглянули? [22]
- Я хотів би, щоб ви подивилися самі...
У цієї справи була ще одна особливість, щь завдавала Мегре певної гризоти: розслідування почали окружпі інспектори. Вони могли дозволити собі глум із Лоньйона, коли той ходив живий і здоровий, та зараз це був їхній товариш, якому невідомі злочинці мало не збавили віку. За таких умов комісар не міг дозволити собі відсторонити їх і взяти справу в свої руки.
- Непогана кімнатка, еге ж?
У сонячну погоду тут, певно, було ще приємніше. Стіни пофарбовані в жовтогарячий колір, підлога блищала від лаку, посеред неї - жовтуватий килим. Меблі в сучасному стилі добрані зі смаком і так, що кімната мала правити за вітальню і їдальню водночас. Тут були і телевізор, і радіола.
На столі посеред кімнати Мегре відразу завважив електричну кавоварку, а поруч - чашку з недопитою кавою, цукерницю та пляшку коньяку.
- Тільки одна чашка,- буркнув він.- Ви її не займали, Шінк'є? Подзвоніть до Сюрте, нехай пришлють когось із Лабораторії...
Він так і не скидав плаща, а тепер ще надів і капелюха. Одне з крісел було повернуте до вікна. Поруч на журнальному столику стояла попільничка з добрим десятком сигаретних недопалків.
У кімнаті, крім вхідних, було ще двоє дверей: одні вели до кухні, другі - до спальні. Кухонька була дуже охайна, все начиння стояло на своїх місцях. Таку скоріше побачиш на виставці зразкових квартир, аніж у старому паризькому будинку.
З кухні Мегре зайшов до спальні. Ліжко було розстелене. На подушці - єдиній подушці - видніла прим'ятина від однієї голови.
На спинці одного з стільців висів блакитний шовковий халат. Жіноча піжамна куртка. подібного кольору звисала на підлогу, а внизу, біля ніжки, валялися шаровари.
Знизу вже надходив Шінк'є.
- Я подзвонив до лабораторії... Моер зараз пришле вам бригаду експертів. Ви встигли все оглянути? А до шафи заглядали?
- Ще ні...
Він відчинив шафу. На вішалках висіло п'ять суконь, зимове пальто з хутряним коміром та два костюми - бежевий і синій. Вгорі на поличці лежало кілька валізок. [23]
- Ви розумієте, що я мав на оці? У мене таке враження, що вона з собою нічого не взяла. В комоді її білизна. В усьому цілковитий лад.
З вікна відкривався вид на нижню частину Парижа. З сірого неба все ще сіяв дощ. Із спальні Мегре заглянув до невеличкої ванної кімнати. Там теж нічого не бракувало - ні зубної щітки, ні косметичних кремів...
Судячи з квартири, Марінетта Ож'є була особа з добрим смаком, любила комфорт і проводила значну частину свого часу вдома.
- Я забув поспитати в консьєржки, чи Марінетта сама собі готувала, чи харчувалася в ресторані,- признався Мегре.
- Я запитав. Вона здебільшого готувала сама...
В холодильнику серед інших продуктів - половина смаженого курчатц, масло, сир, фрукти, дві пляшки пива, пляшка мінеральної води. Ще одна пляшка води, відкоркована, стояла на тумбочці біля ліжка.
Та більше, ніж ця пляшка, увагу комісара привернула попільничка, що стояла поруч. У ній він побачив два недопалки з червоними слідами губцої помади на фільтрових мундштуках.
- Вона курить американські...
- А ті недопалки у вітальні - явно від наших «Ка-пораль», чи не так?
Поліцаї перезирнулися: їм одночасно сяйнула одна й та сама думка.
- Щось не схоже, щоб минулої ночі тут віддавалися любовним забавам...
Попри все, що сталося, важко було стримати усмішку, уявляючи інспектора Нечему в обіймах молодої, вродливої косметички.
Чи не посварилися вони часом? Мегре спробував був відтворити в уяві й цю сцену: тут лежить гарна дівчина, там сидить у кріслі її коханець і смалить сигарету за сигаретою.
Щось тут не клеїлося, і Мегре знову з прикрістю подумав, що йому з самого початку бракувало звичної прозорливості.
- Зробіть мені ще одну послугу, Шінк'є: спустіться знову і запитайте, бо сам я забув... Мене цікавить, чи горіло світло у вітальні, коли сюди зайшла консьєржка.
- Можу вам відповісти. Коли вона зайшла, світилося [24] лише в спальні, двері до якої були відчинені. В інших кімнатах було темно.
Вони повернулися до вітальні. За заскленими дверима вздовж усього фасаду тягнувся вузький балкон, як це можна побачити на горішніх поверхах більшості будинків.
Крізь сіру мжичку можна було скоріше вгадати, ніж побачити Ейфелеву вежу, маківки церков, тисячі лискучих від дощу дахів, на яких куріли димарі.
Коли Мегре вперше прибув до Парижа, обриси авеню Жюно ледь окреслювалися. Тут посеред парків та просторих пустирів стояло лише кілька самотніх будинків. Якийсь художник перший збудував собі тут особняк, що вважався тоді дуже модерним. Незабаром інші наслідували його приклад: якийсь письменник-романіст, якась оперна співачка - і так авеню Жюно стала одним із найфешенебельніших районів Парижа.
Крізь шибки балконних дверей комісарові було добре видно кільканадцять приватних особняків по той бік вулиці, що вже стояли суцільною низкою, майже торкаючись один одного. Той, що був навпроти, мав три поверхи і, судячи зі стилю, будувався років п'ятнадцять тому.
Хто б міг там жити? Певно, художник, бо стіна й дах над третім поверхом складалися з суцільних шибок. Темні завіси були запнуті, і між ними лишалася тільки щілина сантиметрів тридцять-сорок завширшки.
Якби комісара зараз запитали, про що він думає, то навряд чи він спромігся б гаразд відповісти. Мегре реєстрував. Без жодного ладу, те, що впадало в око. То він дивився надвір, то знову оглядав квартиру, знаючи, що настане мить, коли всі ці розрізнені фрагменти зіллються в один, сповнений якогось сенсу образ.
З вулиці долинув якийсь шум, потім на сходах почулися кроки, голоси, хтось постукав. Це прибула бригада судово-медичної експертизи на чолі з самим паном Моером.
- Де тіло? - запитав він, здивовано зиркаючи своїми блакитними короткозорими очицями з-поза товстих скелець окулярів.
- Тіла вже немає. Хіба вам Шінк'є не сказав?
- Йдеться про Лоньйона... Його підстрелили, коли він виходив із цього будинку...
- Він помер?
- Його відвезли до лікарні Біша. Сподіваються, що [25] він оклигає. Уночі він перебував кілька годин у цій кімнаті, а може, і в спальні. Зніми також усі інші відбитки... Ви підете зі мною, Шінк'е?
Коли вони спустились на перший поверх, Мегре тихо мовив інспекторові:
- Непогано було б розпитати ще й пожильців у цьому та в сусідніх будинках. Звичайно, навряд чи хто сидів біля вікна у такий пізній час та ще й у таку погоду, але всяке буває. Цілком можливо, що Марінетта взяла таксі, і в такому разі неважко буде знайти водія. Вона найпевніше спустилася до площі Константен-Пек-кер, де в таку пору більше шансів упіймати машину, ніж там нагорі, в районі вулиці Бютт... Ви знаєте цей район краще за мене, отож вам і карти в руки.
Він зітхнув і побажав на прощання:
- Ну, хай вам щастить!
Потім штовхнув засклені двері до консьєржки. Чоловікові її все-таки вдалося заснути - з-поза запони долинало його рівномірне хропіння.
- Вам іще щось потрібно? - пошепки запитала Ан-жела Соже.
- Ні, я просто хотів зателефонувати, але подзвоню деінде. Хай поспить...
- Ви повинні його зрозуміти. Коли йому не дати одіспатися, він стає неможливий. Я дала йому снотворного... Здається, допомогло.
- Коли ви раптом пригадаєте щось цікаве, не забудьте подзвонити до Сюрте.
- Гаразд, хоча, по-моєму, я нічого не забула, коли вам розповідала. Коли вже нарешті підуть ці фоторепортери й журналісти? Це через них тут стільки роззяв.
- Яз ними поговорю...
Як і треба було сподіватися, вони гуртом налетіли на нього, незважаючи на поліцаїв, як тільки він переступив поріг.
- Послухайте, панове, мені поки що відомо не більше, ніж вам. На інспектора Лоньйона було вчинено напад під час виконання службових обов'язків...
- Службових обов'язків? - глузливо перепитав котрийсь із газетярів.
- Ви прекрасно чули, що я сказав.-Інспектора тяжко поранено. В лікарні Біша його оперував професор Менго. Схоже на те, що мине кілька годин, перш ніж він зможе говорити. Поки що ми можемо лише робити [26] припущення. В усякому разі, ви тут більше нічого не дізнаєтесь, але цілком можливо, що сьогодні після полудня у мене будуть для вас новини... Тільки не тут, а на набережній Орфевр...
- А що тут поробляв цей інспектор? Правда, що зникла молода дівчина?
- До зустрічі!
- Ви не хочете нічого говорити?
- Я сказав вам усе, що знав.
І, піднявши комір та засунувши руки в кишені, він попрямував униз вулицею. Ззаду кілька разів клацнули затвори фотоапаратів, і він зрозумів, що це, за браком чогось ліпшого, фотографували його самого. Озирнувшись, він побачив, що гурт журналістів поступово розповзається.
Діставшись до вулиці Коленкур, він зайшов до найближчої кав'ярні й замовив грогу. Його морозило.
- Дайте, будь ласка, три жетони.
- Три?
Перш ніж зайти до телефонної кабіни, Мегре зробив добрячий ковток грогу. Спершу він зателефонував до лікарні Біша. Як він і сподівався, старшу медсестру хірургічного відділу дали не відразу, а лише через кілька комутаторів.
- Ні, він живий. Від нього не відходить наш практикант, а в коридорі чергує інспектор. Ми не можемо нічого сказати наперед. Гаразд! А ось іще один із ваших колег...
Він покірно повісив трубку. Потім набрав номер Сюрте.
- Лапуент ще не повернувся?
- Він уже пробував дзвонити вам на авеню Жюно. Передаю трубку.
Крізь шибку кабіни Мегре бачив оцинковану стойку, за якою порався хазяїн у сорочці без піджака, наливаючи по повній склянці червоного вина двом штукатурам у спецівках.
- Це ви, патроне? Косметичний салон я знайшов відразу - на вулиці Матіньйон він один. Це шикарний заклад, там оперує сам пан Мерселен... Всі паризькі дамочки умлівають од самого звуку його імені... Марінетта Ож'є сьогодні на роботу не вийшла, і всі її колеги здивовані... У неї репутація дуже серйозної і пунктуальної дівчини... Про її стосунки з інспектором ніхто нічого не [27] знає... У неї є одружений брат. Він мешкає десь у передмісті Ванв, але точної адреси ніхто не знає... Працює . у страховому товаристві. Марінетта інколи дзвонила йому зі свого салону... Товариство називається «Братерська допомога»... Я вже дивився в довіднику... На вулиці Ле-Полетьє... Я не наважився їхати туди, не порадившись з вами...
- Жанв'є на місці?
- Він друкує свій звіт.
- Запитай, чи це щось термінове. Я все-таки хочу, щоб ти трохи поспав... Можливо, ти ще будеш потрібен мені свіжий і бадьорий...
Якийсь час апарат мовчав. Відтак знову почувся покірний голос Лапуента:
- Каже, звіт може почекати...
- То введи його в курс справи. Нехай під'їде на вулицю Ле-Полетьє і спробує довідатися, де б могла сховатися ця Марінетта.
До кав'ярні заходили все нові клієнти, певно, завсідники, бо їм подавали напої, не чекаючи замовлень. Його вже впізнали: люди кидали на кабіну цікаві погляди.
Мегре не відразу знайшов телефонний номер Ло-ньйона. Як він і сподівався, трубку взяла пані Мегре.
- Звідки ти дзвониш? - запитала вона.
- Тс-с-с! Я тут поруч, тільки не здумай їй це сказати... До речі, як вона?
Він зрозумів делікатну мовчанку дружини.
- Певна річ, вона не встає з ліжка і почуває себе не краще за свого чоловіка?
- Саме так.
- Ти їй приготувала чогось попоїсти?
- Авжеж... Тільки спочатку довелося йти на базар.
- Отже, її можна залишити саму?
- Це буде не так просто.
- Байдуже, що там вона говоритиме... Скажи їй, що ти мені потрібна, і приходь якнайшвидше до ресторану «Маньєр»...
- Ми пообідаємо разом?
Вона не наважувалася повірити цьому. їм часом доводилося в суботу чи в неділю вечеряти вдвох у ресторані, але обідати, та ще й під час розслідування - такого досі не бувало.
Комісар попрямував до стойки, щоб допити свій грог. [28]
Голоси в залі вщухли, потім усі зашепотіли. Завдяки газетярам йому важко було пройти непоміченим у будь-якому гурті людей, що часом дуже ускладнювало йому роботу.
Хтось за його спиною сказав:
- А правда, що гангстери підстрелили Нечему?
- Навряд чи це гангстери,- докинув хтось інший.
Отже, Лоньйонові взаємини з Марінеттою вже перестали бути секретом. Мегре розрахувався і під поглядами десятків пар очей вийшов з кав'ярні й подався до «Маньєр».
Кам'яними сходами він піднявся до цього ресторанчика, серед завсідників якого можна було здибати чимало людей, відомих на весь Монмартр, а також всяких художників, письменників, актрис. Але час завсідників ще не настав, і багато столиків були вільні. Лиш біля бару сиділи, схилившись над шинквасом, четверо чи п'ятеро клієнтів.
Комісар скинув свого мокрого плаща та капелюха і полегшено зітхнув, вигідно вмощуючись на м'якій бан-кетці біля вікна.
Він уже встиг запалити люльку і сів, поринувши в задуму, коли вгледів пані Мегре. Вона саме переходила вулицю, затулившись, як щитом, розкритою парасолькою.
- Мені якось кумедно бачити тебе тут... Ти пам'ятаєш, коли ми були тут востаннє? Принаймні років п'ятнадцять тому... Після театру... Ти пам'ятаєш?
- Пам'ятаю... На, вибирай! Він подав дружині меню.
- Я вже здогадуюсь, що ти замовиш собі сосиски... А що коли я вдарюся в екзотику - візьму омара з майонезом?
Вони почекали, поки на столі з'явилися луарське вино та холодні закуски. До їхнього столика більше ніхто не сідав, Шибки спітніли - і в залі зробилося ще затиш-ніше.
- Сьогодні мені здається, що я вже стала твоєю співробітницею... Коли чую по телефону, що ти не прийдеш обідати, я уявляю тебе приблизно ось так, тільки в товаристві Люка чи Жанв'є...
- Зауваж, що частіше я взагалі не виходжу зі свого кабінету, вдовольняючись пивом з бутербродами... Ну, розказуй... [29]
- Я б не хотіла лихословити...
- Будь щирою.
- Ти колись розповідав мені про це подружжя... Але ти завжди жалів його, і я часом вважала, що ти несправедливий...
- А тепер?
- Тепер мені її не так жаль, хоч вона в цьому й не винна... Я застала її в ліжку. Поруч сиділа консьєржка та стара сусідка з чотками, які вона весь час перебирала... Вони вже встигли викликати лікаря, бо, дивлячись на неї, можна було подумати, що вона от-от віддасть богові душу...
- її не здивував твій візит?
- Ти знаєш, що вона мені сказала? «Хоч тепер ваш чоловік не зможе його кривдити... Нехай гризе собі лікті, що не пустив мого Шарля до Сюрте...» Спочатку я не знала куди сховати очі... Та, на щастя, невдовзі приїхав лікар... Такий низенький дідок з іронічним поглядом... Консьєржка подалася до себе. А стара слідом за мною вийшла до їдальні, не випускаючи з рук своїх чоток. «Бідолашна жінка! Ми всі нічого не важимо перед все-вишнім! Коли поглянеш, що діється навкруги, то не хочеться й носа на вулицю показувати»,- мовила вона. Я запитала в неї, чи справді пані Лоньйон така хвора, і вона відповіла, що справді,.. Мовляв, у неї так крутить у кістках, що вона не може навіть звестися на рівні ноги...
Обоє мимоволі' всміхнулися, немов відчули себе молодшими, вирвавшись на волю з одноманітного затишку їхньої домівки на бульварі Рішар-Ленуар. Очі пані Ме-гре блищали більш, ніж звичайно, щоки порожевіли, коли вона збуджено розповідала про свої ранкові враження.
Коли вони обідали у себе вдома, говорив здебільшого Мегре, бо вона не знала, про що йому розповідати. Та зараз вона усвідомлювала, що може бути йому корисною.
- Це тобі цікаво чути?
- Дуже. Розповідай далі.
- Скінчивши її огляд, лікар знаком попросив мене вийти до коридора, і ми поговорили. Ясна річ, пошепки. Він спершу перепитав мене, чи справді я жінка того самого комісара Мегре, і був дуже здивований, що здибав мене в Лоньйонів. Я йому все пояснила... А втім, ти уявляєш, що я могла йому сказати. «Я не кажу, що в неї залізне здоров'я, але можу вас запевнити, що [30] в неї немає жодної серйозної хвороби... Я вже ось десять років її знаю... Та й не я один... Здебільшого вона викликає ще й того чи іншого з моїх колег, щоб вони будь-що відкрили в неї якусь серйозну недугу... Та коли я раджу їй звернутися до психіатра чи невропатолога, вона ображається і починає кричати, що я нічого не тямлю у ме-- дицині, якщо вважаю її за божевільну.
Може, вона невдоволена зі свого шлюбу? В усякому разі, вона ніяк не може подарувати своєму чоловікові, що він і досі окружний інспектор...
Отож, щоб відплатити йому, вона і вдає з себе хвору... Аби тільки він її доглядав, прибирав та готував їсти, аби тільки зіпсувати йому життя, як він, на її думку, зіпсував життя їй самій...
Отож бережіться, сьогодні ви її відвідали - і край... Бо досить вам розчулитися, і вона сяде вам на шию...
Я при ній дзвонив до Біша і сказав їй, що безпосередня небезпека вже минула і її чоловік незабаром оклигає. Я тут трохи перебільшив, та байдуже... Все одно вона оплакує себе, а не свого чоловіка...»
Офіціант приніс сосиску зі смаженою картоплею, а також пів-омара під шапкою майонезу. Комісар налив келихи.
- Після твого дзвінка я сказала, що мушу її залишити на годину-другу... «І ваш чоловік не може без вас обійтися,- мовила вона з .гіркотою.- Всі вони однакові...» Потім, зненацька: «Коли я овдовію, то його пенсії мені навіть не вистачить, щоб платити за цю квартиру. А я тут прожила цілих двадцять п'ять років!»
- Вона не натякала на те, що в Лоньйона з'явилася якась знайома?
- Ні... Вона тільки казала, що служити в поліції - брудна робота, бо доводиться мати справу з усякими бандитами, волоцюгами та повіями...
- Ти не пробувала розпитати її, чи не помітила вона останнім часом якихось змін у його поведінці?
- Вона мені сказала таке: «Відколи я з дурного розуму вийшла за нього заміж, він раз у раз обіцяє, що от-от розплутає якусь важливу справу, і тоді вже ніхто не наважиться його кривдити... Тоді, мовляв, йому негайно дадуть те місце, на яке він заслуговує... Спочатку я йому вірила і навіть тішилася разом з ним... Та кожна така важлива справа або лопала, як мильна бульбашка, або ж хтось інший грів на ній руки». [31]
І весела, як ніколи, пані Мегре додала:
- Судячи з того, як вона глянула на мене, кажучи це, то грів руки не хто інший, як ти сам... А останнім часом його знову кривдили, призначаючи на нічні чергування частіше, ніж йому випадало... Це правда?
- Він сам цього хотів.
- Але їй цього не казав... А чотири чи п'ять днів тому заявив, що незабаром усі заговорять про нього, і цього разу газетярам хоч-не-хоч доведеться друкувати на першій сторінці його портрет.
.- Вона нічого в нього не випитувала?
- Вона не йняла віри жодному його слову і, по-моєму, навіть глузувала з нього. Стривай! Що ж це вона сказала? Ага, це мене й уразило... Він начебто їй говорив: «Люди не завжди такі, як це здасться на перший погляд. Варто зазирнути за фасад - і бачиш дивні несподіванки...»
їх перебив хазяїн ресторану, що підійшов привітати поважних клієнтів та почастувати їх двома чарочками добірного лікеру «навздогін каві». Коли вони знову лишилися на самоті, пані Мегре стурбовано запитала:
- Ну, я недарма стільки торохтіла? Тобі щось знадобиться?
Він не відповів, бо саме запалював люльку, намагаючись сформувати якусь невиразну думку, що раптом йому спала.
- Ти мене слухаєш?
- Так. Те, що ти мені зараз розповіла, цілком змінює хід розслідування...
Вона в захваті глянула на нього, не наважуючись повірити тому, що почула. Той обід у ресторанчику «Маньєр» відтоді став для неї однією з найприємніших згадок.
Книга: Жорж Сіменон Жовтий "Ягуар" Переклад Миколи Мещеряка
ЗМІСТ
| 1. | Жорж Сіменон Жовтий "Ягуар" Переклад Миколи Мещеряка |
| 2. | 2. ОБІД У РЕСТОРАНІ «МАНЬЄР» Здавалось, мосьє Соже обрав... |
| 3. | 3. ЛЮБОВНІ СПРАВИ МАРШЕТТИ Дощ почав ущухати. Замість... |
| 4. | 4. ВІДВІДИНИ ГОЛЛАНДЦЯ - Алло! Голландське посольство... |
| 5. | 5. КІМНАТА З ХИМЕРНИМИ ФРЕСКАМИ В цю мить сталося щось... |
| 6. | 6. БОСИЙ ВИПИВАКА У невеличких кав'ярнях кожний завсідник... |
| 7. | 7. ОБРАНЕЦЬ МІРЕЛЛИ Темне волосся Еда Голлана було коротко... |
На попередню
|
|
