Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жорж Сіменон Жовтий "Ягуар" Переклад Миколи Мещеряка
3. ЛЮБОВНІ СПРАВИ МАРШЕТТИ
Дощ почав ущухати. Замість густих прямовисних цівок, від яких ніде не було схову, з неба посіяла дрібна мжичка. Мегре сидів і дивився на вулицю, не кваплячись скінчити цей приємний обід.
Коли б їх зараз міг бачити Лоньйон, він, певно, не пропустив би нагоди ще раз вилити свою гіркоту.
«І де тут справедливість? - сказав би він.- У той [32] час, як я страждаю в лікарні прикутий до ліжка, інші швендяють по ресторанчиках, мов закохані, та ще й перемивають кістки моїй бідолашній жінці... Послухати їх, то виходить, що вона й справді чи то відьма, чи то божевільна...»
Нараз комісарові спала думка - не дуже врешті глибока чи оригінальна.
- Часом легше мати справу з брехунами та шахраями, аніж з людьми, що страждають на помисливість...
Він не раз переконувався в цьому й раніше. Скільки розслідувань, бувало, затягувалося на цілі дні, ба навіть тижні тільки тому, що він наважувався руба поставити запитання тому чи тому надто вразливому співрозмовникові. Або через те, що той не наважувався торкатися надто делікатних, як на нього, тем.
- Ти зараз підеш до управління?
- Ні, спочатку завітаю ще на авеню Жюно. А ти?
- Тобі не здається, що, коли я залишу її саму, вона звинуватить у цьому тебе... Скаже, що ти зоставив без нагляду нещасну хвору жінку, чоловік якої постраждав через свою відданість поліції.
Цього можна було сподіватися. Пані Лоньйон, попри своє англійське ім'я Соланж, цілком була здатна вчинити скандал перед репортерами, котрі могли щохвилини надійти до квартири Лоньйона. І тоді не знати, в що це виллється у газетах.
- Але ж ти не повинна сидіти біля неї день і ніч, аж поки не видужає Лоньйон! Спробуй якось домовитися, з тією набожною сусідкою.
- її прізвище мадемуазель Папен.
- Я думаю, за певну суму вона згодиться побути кілька днів з пані Лоньйон... А коли ні, найми доглядальницю...
Коли вони вийшли з ресторану, з неба ледь накрапало. Піднявшись на авеню Жюно, комісар побачив інспектора Шінк'є, який саме вийшов з одного будинку і дзвонив у двері другого.
Робота ця була важка і невдячна. Доводилося турбувати багатьох заклопотаних своїми дрібними повсякденними справами людей, яких дратувало чи навіть лякало саме слово «поліція».
- Дозвольте запитати, чи не помітили минулої ночі... Всі вже знали, що на їхній вулиці вчинено замах на
інспектора поліції. Чи не підозрюють часом у цьому їх? [33]
То й кому охота розказувати-незнайомому, що ти робив минулої ночі?
І незважаючи на це, Мегре залюбки помінявся б місцем з Шінк'є, бо це дало б йому змогу краще ознайомитися з вулицею, з людьми, що її населяють, з інтимним життям цієї місцини. А це в свою чергу дозволило б коли не розгадати цю драматичну загадку, то, принаймні її збагнути.
Та, на жаль, бригадний комісар не мав права власноруч братися до такої чорної роботи. Йому і так уже не раз закидали, що він забагато часу проводить на місці злочину замість керувати розслідуванням із свого кабінету.
Перед будинком Марінетти залишився тільки один поліцай. На бруківці досі видніла пляма крові. Перехожі часом зупинялися біля неї, не збираючись у гурт. Журналісти зникли.
- Що нового?
- Нічого, пане бригадний. Все спокійно...
У комірчині консьєржки подружжя Соже лагодилося обідати. Біля столу сидів нічний швейцар «Паласу» в своєму жахливому халаті. Він був досі неголений.
- Ні, ні, не турбуйтеся... Я хочу на хвилинку піднятися на п'ятий, але ще два запитання... У мадемуазель Ож'є, звичайно, немає власної машини!
- Два роки тому вона купила собі моторолер, але невдовзі продала після невеличкої аварії...
- Де вона здебільшого бувала під час відпустки?
- Того літа вона їздила до Іспанії і повернулася така засмагла, що я її зразу і не впізнала...
- Вона їздила сама?
- Казала, з якоюсь подругою...
- До неї часто ходили подруги?
- Ні. Крім нареченого, про якого я вже вам казала,-та от останнім часом інспектора, до неї ніхто не ходив.
- А в неділю?
- У неділю вона часто йшла на роботу звечора і поверталася аж у понеділок уранці. В понеділок косметичні салони зранку не працюють...
- Отже, вона навряд чи могла їздити далеко, га?
- Знаю, що вона любить купатися й смажитися на сонці... Вона часто казала, що провела на пляжі багато часу...
Він знову піднявся сходами і хвилин п'ятнадцять відчиняв [34] та зачиняв шухляди в комоді та шафі, оглядаючи білизну, одяг і різні дрібнички, що могли б дати уявлення про вдачу, смаки та уподобання їхньої власниці.
Хоча по-справжньому коштовних речей у квартирі не водилося, не було в ній також і випадкових: усе свідчило про старанний добір. В око йому впав лист, непомічений уранці. Згідно зі штампом на конверті його було надіслано з Гренобля. Написаний чоловічою рукою, лист цей вразив його своїм тоном, лагідним і веселим водночас. Лише дочитавши його до кінця, комісар збагнув, що це писав її батько.
«...Твоя сестричка знову при надії, і її інженер пишається з цього так, наче вже збудував найбільшу в світі греблю... Матінка й досі цілими днями воює з чотирма десятками малих шибеників, і, коли ввечері повертається додому, від неї приємно пахне дитячим пі-пі...»
Погляд його зупинився на весільній сестриній фотографії, зробленій кілька років тому. По обидва боки від молодих сиділи батьки, напружені й незграбні, як завжди на таких фотографіях. Були там ще чоловік та жінка з трирічним малюком і, нарешті, зовсім юна особа з жвавими усміхненими очима - певно, сама Марі-нетта.
Мегре поклав фотографію до кишені. Згодом таксі підвезло його до управління, і він знову опинився в своєму кабінеті, де напередодні кільканадцять годин підряд, аж до пізньої ночі, намагався вивести на чисту воду молодих грабіжників.
Та не встиг він ще зняти плаща, як у двері постукав Жанв'є.
- Я бачився з її братом, патроне. Він прийняв мене у своєму кабінеті на вулиці Ле-Поллетьє. Він там у них досить великий начальник.
Мегре простяг йому весільну фотографію.
- Ось цей?
Жанв'є не вагаючись показав на батька трирічного хлопчака.
- Йому вже було відомо, що сталося минулої ночі?
- Ні! Він ще не встиг переглянути ранкових газет. Мені довелося довго тлумачити йому, що йдеться саме про його сестру. Він запевняв, що в неї не така вдача, щоб чогось ховатися чи тікати. «Мені часом доводиться карати її за надмірну щирість, бо це далеко не всім подобається...» [35]
- Тобі не здалося, що він щось від тебе приховує? Мегре в задумі перебирав свої люльки. Потім взяв одну і почав повільно натоптувати.
- Ні! По-моєму, це дуже порядний хлопчина. Він одразу розповів мені про їхню родину. Батько працює викладачем англійської мови в одному ліцеї у Греноблі. Мати завідує дитячими яслами. Там мешкав ще одна його сестра, одружена з інженером. Вона щороку народжує йому по дитині.
- Я знаю...
Мегре не став пояснювати, що дізнався про це з листа, знайденого в шухляді.
- Після середньої школи. Марінетта вирішила поселитися в Парижі. Спершу вона працювала секретаркою в одного адвоката. Та ця робота була їй не до вподоби, і вона пішла на курси косметології. Брат каже, що вона мріє про власний косметичний салон...
- А хто її наречений?
- Точніше, колишній наречений. Хлопчина на ім'я Жан-Клод Тернель, синок одного паризького промисловця. Марінетта познайомила його зі своїм братом і навіть збиралася везти на оглядини до Гренобля...
В розслідуванні карного злочину ніщо так не спантеличує, як відкриття, що перед тобою звичайнісінькі, цілком нормальні люди. Як же тоді й чому вплуталися вони в ту чи ту драму?
- А братові відомо, що Жан-Клод частенько в неї підночовував?
- Він особливо про це не розводився, одначе натякнув, що хоч він їй брат і мусив би це осуджувати, але дивиться на такі речі цілком по-сучасному...
- Одне слово, зразкова родина! - буркнув Мегре.
- По-моєму, він добрий хлопець....
Судячи з того, що він побачив у квартирі на авеню Жюно, Марінетта теж добра дівчина.
- І все-таки я хотів би якнайшвидше її впіймати. її брат бачився з нею останнім часом?
- Востаннє - позаминулого тижня. В неділю, коли нона не їздила за місто, вона була зі своїм братом та невісткою. Вони мешкають у районі Ванв, поблизу міського парку... Франсуа Ож'є каже, що це дуже практично, коли маєш дітей...
- Вона їм нічого такого не розповідала?
- Ні... Хіба що зауважила між іншим, що здибала [36] якогось дивака і незабаром розповість їм щось цікаве. Невістка навіть почала її під'юджувати: «Що, новий наречений?»
Жанв'є було ніяково, що його відомості виявилися такими банальними.
- Та вона відказала, що з неї досить одного...
- А чого вона порвала з Жан-Клодом?
- Вона згодом зрозуміла, що це легкодухий тюхтій, який до того ж не дуже прагнув з нею побратися. Він двічі провалювався, поки одержав диплом. Батько потім вирядив його до Англії, до якогось свого приятеля, але й з цього нічого путнього не вийшло. Кінець кінцем йому знайшли роботу в якійсь паризькій конторі, але й там з нього невдоволені...
- Дізнайся, о котрій годині відходить нічний чи ранковий поїзд до Гренобля.
Це теж нічого не дало. Коли б Марінетта сіла на перший ранковий поїзд, вона вже була б удома. Та по телефону і батько, і мати відповіли, що вони її навіть не бачили.
Певна річ, довелося говорити дуже обережно, щоб марно не турбувати цих добрих людей.
- Ні, ні... Не сталося нічого страшного... Заспокойтеся, пані Ож'є... Ваша донька була свідком збройного нападу... Ні, не в неї вдома... Просто на авеню Жюно... Не знаю, чому саме, але вона вирішила на якийсь час зникнути... Я думав, що вона поїхала до вас.
Поклавши трубку, він глянув на Жанв'є.
- Ух! Ну що я міг їй сказати? Лапуент допитав уранці дівчат із косметичного салону; і ніхто з пих не знає, де Марінетта бувала у вихідні... Вона вийшла з дому в дощ без валізки, в чім була... Навіть не взяла нічого, щоб переодягтися. Певна річ, їй відомо, що в будь-якому готелі її було б неважко знайти.
- Отож я думаю, що вона могла сховатися у котроїсь із подруг, якій вона цілком довіряє, або податися до якоїсь добре їй знайомої місцини за містом... Можливо, в якомусь із заїздів у передмісті абощо... Вона любить плавання... Навряд чи вона щотижня їздить до моря - з її заробітками... Тож вона скоріше уподобала собі місцинку десь ближче - скажімо, на березі Сени, Марни або Уази.
- Отож рушай до цього Жан-Клода і спробуй дізнатися, куди саме вони виїздили... [37]
У суміжній кімнаті терпляче чекав своєї черги Моер, тримаючи в руці картонну коробочку з кулями та трьома гільзами.
- Експерт згодний, патроне. Йдеться про калібр сім і шістдесят три сотих... Майже певно: стріляли з маузера!
- А що з відбитками пальців?
- Цікаво, що ви на це скажете. Лоньйонові відбитки на багатьох речах у вітальні... Особливо на ручках радіоприймача....
- А телевізора?
- Ні! В кухні він одчиняв холодильник, а також бляшану коробочку з меленою кавою... Є його відбитки і на електричній кавоварці... Чому ви всміхаєтесь? Я сказав якусь дурницю?
- Ні, ні! Розповідай далі...
- Лоньйон користувався склянкою і чашкою. Щодо пляшки з коньяком, то її торкалися і інспектор, і дівчина...
- Як у спальні?
- Там не виявлено жодних слідів Лоньйона. На подушці знайдено одну волосинку - волосинку господині... Немає там і жодних відбитків його черевиків, хоча, як мені казали, Лоньйон прийшов до цієї дівчини в дощ.
Моер та його хлопці добре знали свою справу - вони пе забули жодної деталі.
- Схоже на те, що він довгий час сидів у кріслі, яке стоїть перед балконними дверима. Певно, тоді він і вмикав радіо. Крім того, він також відчиняв ці двері й залишив прегарні відбитки на ручці. На балконі я знайшов один його недопалок. Ви й досі всміхаєтесь.
- Бо все це добре підтверджує одну мою гадку, що тільки-но спала мені під час розмови з жінкою...
Хіба ж не вірогідною здавалася та версія, що поневолений власною дружиною інспектор Лоньйон нарешті знайшов собі втіху? Що в затишній квартирці на авеню Жюно він винагороджував себе за безрадісні години, проведені у своїй домівці на площі Константен-Пеккер?
- Мені смішно з того, друзяко Моер, що всі наші колеги раптом почали вважати його за донжуана. Та я ладен битися об заклад, що між ним та цією кралечкою нічого не було... І мені навіть прикро за нього.
«Він перебував цілі вечори у вітальні з вікнами на вулицю, а та дівчина довіряла йому настільки, що спокійнісінько йшла спати при ньому...» [38]
- Ти там більш нічого цікавого не знайшов?
- Кілька піщинок у черевиках хазяйки... Це черевички з низькими підборами, в них вона, певно, їздила за місто. То річкові піщинки. Нагорі в нашій колекції є сотні зразків, узятих навколо Парижа, але для більш-менш успішної експертизи потрібно буде чимало часу...
- Коли що, відразу повідом... Там на мене більш піхто пе чекає?
- Інспектор з вісімнадцятого відділу.
- Такий вусатенький брюнет?
- Так!
- То Шінк'є. Коли йтимеш, скажи, нехай зайде.
За вікном знову задощило, але вже дрібно-дрібно. Водяний порох, схожий на туман, приглушував світло дня. Хмари на небі ледь рухалися, поступово зливаючись у суцільну сіру завісу.
- Що нового, Шінк'є?
- Мої люди ще й досі опитують сусідів, не минаючи жодної домівки. Добре, що на кожному боці всього по сорок номерів. І все одно це означає, що треба опитати принаймні двісті чоловік.
- Мене найбільше цікавлять будинки напроти.
- З вашого дозволу, пане комісар, я зараз вам про це доповім, бо, здається, я здогадуюся, що ви маєте на оці. Я почав з того, що обійшов усіх пожильців будинку, з якого виходив бідолаха Лоньйон. На першому поверсі, крім консьєржки, мешкає лише одне старе подружжя на прізвище Гебр. Та місяць тому вони поїхали до Мек-сіки, бо там їхня заміжня донька...
Він витяг з кишені чималенький записник, більш як наполовину списаний якимись прізвищами та позначками. З Шінк'є також треба було запастися терпінням, щоб, бува, не образити необережним словом чи жестом.
- На всіх інших поверхах - по дві квартири. На другому живе вдова Фезан, продавщиця крамниці готового одягу, та подружжя рантьє на прізвище Ланьє... Вони обоє кинулися до вікна, як тільки зачули постріли, і встигли побачити машину... Та вона мчала так швидко, що номерів вони розгледіти не змогли.
Напівзаплющивши очі, Мегре неуважно, слухав сумлінний рапорт інспектора, немов то було котяче муркотання. Тільки рівномірне пихкання люльки свідчило про те, що він не закуняв. [39]
Та коли мова зайшла про пана Макле, пожильця третього поверху в сусідньому будинку, комісар нашорошив вуха. За словами Шінк'є, це був вельми єхидний старий, котрий зачинився у своїй домівці і вдовольнився лиш тим, що позирав іронічним поглядом на людську метушню за вікном.
- Через ревматизм він не може ходити. Він пересувається за допомогою двох палиць. Жодна прибиральниця не має права переступити поріг його квартири - можете собі уявити, який там гармидер. Щоранку консьєржка кладе в нього під дверима пакунок з продуктами, які він замовляє напередодні, залишаючи записку на солом'яній маті в коридорі.
Він ніколи не слухає радіо і не читає газет. Консьєржка запевняє, що він дуже багатий, хоча живе майже в злиднях. У нього є заміжня донька, яка не раз намагалася спровадити його в божевільню.
- Може, він справді несповна розуму?
- Як вам сказати... Я ледве домігся, щоб він одчинив мені двері: довелося пригрозити виламати їх. Коли ж він нарешті наважився, то довгенько оглядав мене з ніг до голови й зітхав: «А ви не надто молодий для вашої професії?!» Я відповів, що мені вже тридцять п'ять, і він кілька разів повторив: «Хлопчисько!.. Сошшіщй хлопчисько!.. Що він може знати у свої тридцять п'ять років?!. Що він спроможний зрозуміти?»
- Він вам розказав щось цікаве?
- Він весь час торочив про голландця, що живе навпроти... Я маю на оці той будинок, який ми бачили вранці з балкона,- триповерховий особняк із заскленим, наче під художню майстерню, дахом... Цей особняк був збудований п'ятнадцять років тому. Його власникові тепер уже шістдесят чотири роки. Це пан Норріс Йопкер. Старий запевняє, що в нього дуже гарна жінка, куди молодша за нього...
Мегре ще раз пошкодував, що не зміг заходитися з цією справою особисто. Він багато віддав би, щоб зустрітися з цим старим ревматиком-мізантропом, який спромігся пустельникувати в самому центрі Парижа, посеред Монмартра, і який бавив час біля вікна, пильнуючи людей у будинку напроти.
- ...Зненацька він розговорився... Тільки боюся, що я не зможу повторити вам усього, що він казав, бо старий перескакував з однієї теми на іншу, та ще й висловлював [40] з кожного приводу свої міркування... Потім я побував у самого голландця, тож краще скажу, що сам бачив... Це дуже симпатичний, добре вихований, елегантний пан з вельми багатої і відомої родини... В Амстердамі його батько керував банком «Йонкер - Хагг і компанія»... Сам Норріс Йонкер ніколи справами не займався і, як він сам каже, багато років подорожував по світу... П'ятнадцять років тому він дійшов висновку, що ніде не почуває себе краще, ніж у Парижі, і заходився будувати собі цей особняк на авеню Жюно. По смерті батька банком керує його брат Ганс... Норріс Йонкер вдовольнясть-ся дивідендами і поміщає весь свій капітал у картини...
- У картини? - перепитав Мегре.
- Здається, він власник однієї з найкращих колекцій у Парижі.
- Стривайте!.. Отже, ви підійшли й подзвонили... Хто вам відчинив?
- їхній лакей... Такий собі білявий, рожевощокий молодик...
- Ви сказали, що ви з поліції?
- Авжеж. Це його не дуже здивувало, і він провів мене до холу й запросив сісти... Я не дуже знаюся на живопису, але все-таки розібрав підписи художників, про яких не раз чув: Гоген, Сезанн, Ренуар... Багато голих жінок...
- Вам довелося довго чекати?
- Хвилин десять-п'ятнадцять... Двійчаті двері між холом і салоном були відчинені, і я помітив, як там пройшла молода чорнява жінка. Одягнена в халат, хоч була вже третя година дня... Можливо, я помилився, але в мене склалося враження, що вона пройшла навмисне, щоб глянути на мене... А ще за кілька хвилин знову з'явився лакей і провів мене крізь салон до кабінету, стіни якого були геть заставлені книгами... Там мене прийняв сам пан Йонкер. Він був одягнутий у фланелеві штани, шовкову сорочку з широким розстебнутим коміром та чорну вельветову куртку... Волосся в нього вже зовсім сиве, але вид такий самий рожевий, як і в його лакея... На письмовому столі стояла таця з пляшкою та склянками. «Сідайте, я вас слухаю»,- сказав він мені без акценту
Було видно, що на інспектора Шінк'є справили неабияке враження розкішна обстановка в домі голландця, [41] його картини, а також манери та поводження самого хазяїна.
- Слово честі, я спершу не знав, з чого почати... Я запитав його, чи не чув він часом пострілів уночі... Він одказав, що не чув, бо його спальня виходить вікнами на подвір'я, та й стіни будинку такі грубі, що всередину не проникає жодного звуку з вулиці. «Я терпіти це можу шуму»,- признався він мені й почастував лікером. Не знаю, як він називається, але дуже міцний, з присмаком апельсина... «І все-таки ви б мали знати, що сталося перед вашим будинком минулої ночі...» - «Карл мені сказав про це, коли подавав сніданок... Це було о десятій ранку. Карл - це мій лакей, син одного з наших фермерів. Він сказав, що на авеню Жюно метушня, бо вночі якісь гангстери підстрелили поліцая...» _
- А який у нього був настрій? - запитав Мегре, бавлячись люлькою.
- Він був цілком спокійний, увесь час усміхався... І взагалі був аж надто чемний, як для людини, що її допіру несподівано потурбувала поліція: «Якщо вам треба допитати Карла, то я віддаю його до ваших послуг... Хоча його спальня також виходить до саду і він мене запевняв, що теж нічого не чув». - «Ви одружені, пане Йонкер?» - «Певна річ. Моя дружина була прикро вражена, коли дізналася, що сталося вночі за кілька метрів од нашого будинку».
Дійшовши до цього місця в своїй розповіді, Шінк'є помітно занепокоївся. .
- Я не знаю, маю рацію я чи ні, пане комісар, але мені хотілося поставити йому багато інших запитань. Та«л не наважився і вирішив, що буде значно краще, коли я відразу доведу все це до вашого відома.
- Отож повернімося до старого ревматика.
- От-от! Саме через нього я й хотів дещо запитати у голландця. Бо однією з перших фраз Маркле було: «Що б ви робили, інспекторе, якби ваша жінка була однією з найвродливіших у Парижі?.. Ха! Ха! Ви не відповідаєте? А вам ще далеко до шістдесяти чотирьох чи шістдесяти п'яти років... Гаразд! Інакше запитаємо... Що має робити шістдесятип'ятирічний старий, коли в нього завжди під боком така прегарна молодичка?..
Так от, у того пана навпроти є свої міркування щодо цього... Я мало сплю... Політичні події мене вже давно [42] не цікавлять, катастрофи теж,, а про що інше пишуть газети чи говорить радіо...
Я люблю думати... Ви мене розумієте? Я дивлюся у вікно і думаю... Мало хто знає, яка то втішна річ - думати...
Взяти хоча б цього голландця, та його жінку... До міста вони виходять досить рідко, не частіше як раз чи двічі на тиждень - вона у вечірній сукні, він у смокінгу... Повертаються додому не пізніше першої години ночі, а це означає, що вони були в когось у гостях чи ходили до театру... Самі ж вони ніколи званих обідів не влаштовують... Сніданків також... До речі, вони рідко коли снідають раніше, як о третій годині дня...
Тепер, бачите, кожен розважається як може... Я спостерігаю... Міркую... Роблю всякі здогади...
А подумати є про що, коли бачити, як двічі, а то й тричі на тиждень близько восьмої години до них дзвонить молода, гарна дівчина... її впускають, а випускають лише пізно вночі або геть на світанку...»
Тепер Мегре вже серйозно шкодував, що не йому довелося допитувати цього старого дивака.
- «І це ще не все, пане, поліцай... Признайтеся, що моє патякання починає вас цікавити... А тепер уявіть собі, що кожного разу це інша дівчина... Найчастіше вони приїздять на таксі, часом приходять пішки... Звідси видно, як вони спершу дивляться на номери сусідніх будинків. Погодьтеся, це також має певний сенс... Це означає, що хтось їм призначив побачення і дав певну адресу... Додам до цього, що я не завжди був ось таким старим, хворим щуром, що заховався у своїй норі... Колись я непогано знався на жінках...
Ви бачите той вуличний ліхтар метрів за п'ять від їхніх дверей?.. Я чув, що ви, поліцаї, можете з першого погляду впізнати жінку, для якої кохання стало професією... А також тих, хто живе, сказати б, на грані: всяких танцюристок кабаре, статисток із театрів чи кіно, котрі також не відмовляються від вигідної інтрижки...»
Мегре рвучко підвівся.
- А тепер, Шінк'є, ви що-небудь зрозуміли?
- Що зрозумів?
- Як це почалося для Лоньйона. Він досить часто проходив уночі по авеню Жюно, більшість мешканців якої знав особисто... І от він помічає, що до голландця вчащають молоді особи, яких ви щойно описали...
- Я про це також думав. Та жодний закон не забороняє [43] мужчині любити різноманітність - незалежно від віку.
І справді, цієї підстави було не досить, щоб такий досвідчений поліцай, як Нечема, налагоджував особистий таємний нагляд за цим будинком.
- У нього могла бути підстава.
- Яка саме? .
- Цілком можливо, що він дочекався, поки не вийде котрась із цих відвідувачок. Не виключено, що він натрапив на повію, яку знав раніше...
- Ясно. І все-таки кожному вільно...
- Це залежить від того, що відбувається всередині будинку, від того, що там бачила та жінка... Що розповідав ще вам цей симпатичний дідуган?
Комісарові дедалі більше подобався цей старий дивак, що влаштовував собі спостережний пункт перед вікном.
- Я поставив йому всі питання, які хотів. І занотовував відповіді.
Шінк'є знову відкрив свого чорного записника:
- Запитання. А вам не здається, що ці жінки приходили до лакея?
Відповідь. Передусім лакей закоханий в офіціантку з молочного бару, що в нижньому кінці вулиці... Така собі маленька кругленька реготуха... Вона кілька разів на тиждень приходить до нього на побачення... І чекає на нього в затінку, метрів за десять від будинку... Я міг би показати вам, де саме... І він не примушує її довго чекати...
Запитання. О котрій годині?
Відповідь. Близько десятої... Гадаю, після того, як він подасть на стіл, бо вечеряють там пізненько... Вони якийсь час прогулюються, взявшись попідручки, інколи зупиняються, щоб поцілуватися, а- прощаючись, стоять кілька хвилин, пригорнувшись одне до одного он за тим виступом стіни праворуч...
Запитання. Він не проводжає її додому?
Відповідь. Ні! Вона сама біжить додому, аж підскакує від щастя... Часом здається, що вона от-от почне танцювати... Крім того, є ще одна підстава гадати, що жінки, про яких я вам казав, приходять не до лакея... Кілька разів я бачив, як води дзвонили, коли його не було вдома...
Запитання. І їх впускали? [44]
Відповідь. Тож-то й воно... І ще цікава деталь... Двері інколи відчиняв голландець, а інколи - його жінка...
Запитання. У них є машина?
Відповідь. Так! Великий американський лімузин.
Запитання. З водієм?
Відповідь. За водія у них Карл. Сідаючи до керма, він знімає лакейську ліврею й надягає шоферську.
Запитання. До них ходить інша челядь?
Відповідь. Куховарка та дві покоївки... Покоївок досить часто міняють.
Запитання. Крім тих дам, про яких ви вже казали, вони приймають багато відвідувачів?
Відповідь. Лише кількох... Найчастіше до них навідується у другій половині дня чолов'яга років сорока... Він схожий на американця, приїздить у жовтій спортивній машині.
Запитання. І він довго в них залишається?
Відповідь. Одну-дві години.
Запитання. А ввечері чи вночі він не приїздить?
Відповідь. Приблизно рік тому він приїздив двічі о десятій вечора, щоразу з молодою жінкою. Та сам* відразу виходив, залишаючи свою супутницю в будинку. .
Запитання. Це була та сама жінка?
Відповідь. Ні.
Мегре уявив собі, з якою сардонічною, майже хтивою усмішкою відкривав старий дивак ці невеличкі таємниці.
Відповідь. Крім нього, був іще один молодий, та вже лисий чолов'яга. Він приїздить у таксі, коли стемніє, і від'їздить з пакунками.
Запитання. Якими пакунками?
Відповідь. Це можуть бути картини... Чи щось інше. Ось приблизно все, що мені відомо, пане інспектор. Уже давно мені не доводилося стільки балакати і, сподіваюся, не скоро доведеться знову. Попереджаю вас, що марно б викликали мене до відділка поліції чи до кабінету судді... Тим більше не сподівайтеся, що я піду свідчити в Палац правосуддя, якщо До того дійде... Ми з вами вже поговорили... Я повідомив вас про все, що знав... Тепер ви знаєте все не гірше за мене... Тож не здумайте мене більше турбувати, байдуже під яким приводом... [45]
А за хвилину Шінк'є ще раз довів, що окружні іп-спектори знають свою справу.
- Вийшовши від голландця, я, ніде правди діти, подумав, а чи не посміявся з мене той старий дивак. І тому вирішив перевірити котрусь із його заяв. Коли б вона підтвердилася, то й усьому іншому було б легше повірити.
Тож я подався до молочного бару. Довелося якийсь час почекати, доки в залі залишилася сама офіціантка. Ця справді невеличка на зріст гладуха, яка недавно приїхала із села і досі не може повірити, що вона справді живе в Парижі...
Я зайшов і запитав:
- Ви-.знайомі з добродієм Карлом?
Вона защарілася, занепокоєно глянула на відчинені двері й прошепотіла:
- Хто ви? Навіщо це вам знати?
- Проста довідка. Я з поліції.
- В чому його звинувачують?
- Ні в чому. Це звичайна перевірка. Ви заручені?
- Можливо, ми колись і поберемося, та він досі мені ще не освідчився...
- Ви зустрічаєтеся з ним кілька разів на тиждень?
- Кожного вільного вечора...
- І чекаєте на нього за кілька кроків від особняка на авеню Жюно?
- Хто це вам сказав?
Тут з'явилася опасиста молодиця. Дівчина не розгубилася й голосно сказала:
- Ні, мосьє, в нас немає горгонзоли, є лише сир рокфор... Та в них майже однаковий смак...
Мегре всміхнувся.
- Вам довелося купити рокфору?
- Я сказав, що моя дружина любить лише горгон-золу... Оце і все, пане комісар... Не знаю, що розкажуть ще увечері мої колеги... А як там бідолашний Лоньйон?
- Я щойно дзвонив до лікарні. Лікарі ще нічого певного не кажуть, а він досі не опритомнів. Схоже на те, що друга куля зачепила верхівку правої легені, але в його теперішньому стані зробити рентген неможливо...
- Хотів би я знати, що він таке відкрив, щоб у нього стріляли. Коли б ви бачили того голландця, то здивувалися б не менше за мене. Важко навіть собі уявити, щоб такий поважний пан... [46]
- Зробіть, будь ласка, одну річ, Шінк'є... Коли всі ваші люди повернуться до відділка, а особливо, коли заступлять на нічне чергування, накажіть їм зайнятися жінками... Як ви мені сказали, деякі з них приходили до особняка пішки. Отже, можна припустити, що вони мешкають десь поблизу. Звеліть також густим гребінцем прочесати нічні кабаре. Коли вірити вашому старому інвалідові, то навряд чи треба.шукати на тротуарах... Ви розумієте, що я маю на оці? Цілком можливо, що кінець кінцем пощастить знайти одну з тих, що побувала на авеню Жюно...
Певна річ, було б не менш цікаво знайти Марінетту Ож'є.
Та Моер зі своїми сотнями зразків річкового піску щось не поспішав вивести його на слід.
Книга: Жорж Сіменон Жовтий "Ягуар" Переклад Миколи Мещеряка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
