Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жорж Сіменон Жовтий "Ягуар" Переклад Миколи Мещеряка
4. ВІДВІДИНИ ГОЛЛАНДЦЯ
- Алло! Голландське посольство слухає...- У трубці лунав молодий свіжий голос з легеньким акцентом, від самого звуку якого в уяві поставали пейзажі з вітряками, мов на коробках какао.
- Пробачте, мадемуазель, але я хотів би поговорити з першим секретарем...
- Хто його просить?
- Комісар Мегре з Управління карного розшуку.
- Зачекайте хвилинку. Я подивлюся, чи в себе зараз пан Гудекамп...
Згодом у трубці почувся знову той самий голос:
- Пан Гудекамп зараз на нараді... Я можу дати вам телефон другого секретаря, пана де Вріеса... Не кладіть трубки...
За хвилину в трубці залунав чоловічий голос, певна річ, уже не такий свіжий, з помітнішим акцентом.
- Це Хуберт де Вріес, другий секретар посольства Нідерландів...
- З вами говорить головний комісар Мегре, начальник бригади карного розшуку...
- Слухаю вас...
В уяві комісара відразу постав сухий підозрілий молодик - недарма ж він лише другий секретар - білявенький, гіевно, одягнутий аж надто елегантно, як це водиться з людьми півночі. [47]
- Я хотів би навести довідки щодо одного з ваших підданців, який уже давно живе в Парижі... Певно, ви його знаєте...
- А де ви зараз, мосьє Мегре?
- У своєму кабінеті на набережній Орфевр.
- Не ображайтесь, якщо я сам до вас зателефоную. Минуло принаймні п'ять хвилин, поки в комісаровому кабінеті задзвонив телефон.
- Даруйте, мосьє Мегре, але до нас щодня дзвонять усякі люди і часом привласнюють собі чужі титули. Здається, ви хотіли запитати в мене про когось із голландців, що мешкають у Парижі?
- Про пана Норріса Йонкера...
Комісарові чомусь здалося, ніби його співрозмовник на тому кінці проводу раптом насторожився.
- Ви його знаєте?
- У нас в Голландії не менше Йонкерів, як у вас Дюранів. Норріс також досить поширене ім'я...
- Цей Норріс Йонкер - родич амстердамських банкірів.
- Банк «Йонкер-Хагг і компанія» один із найдавніших у нашій країні. Старий Кеес Йонкер помер років п'ятнадцять тому, і, коли не помиляюся, всі справи перейшли до його сина Ганса.
- А Норріс Йонкер?
- Особисто я з ним не знайомий.
- Але ж вам відомо, що такий існує?
- Певна річЬ Здається, він член гольф-клубу «Сен-Клу»... Цілком можливо, що там могли зустрітися...
- Він одружений?
- Еге ж, з однією англійкою... Принаймні так мені казали. Дозвольте і собі запитати вас, мосьє Мегре, чим вас цікавить пан Норріс Йонкер?
- Він мене цікавить остільки, оскільки...
- Ви з ним бачилися?
- Ще ні!
- Ви не гадаєте, що вам було б значно краще звернутися безпосередньо до нього самого? Далебі, я зможу дати вам його адресу...
- Я її знаю.
- Норріс Йонкер рідко буває у нашому посольстві. Bin належить до родини не тільки респектабельної, але й вельми видатної, і в мене є всі підстави гадати, що він [48] сам людина вельми шанована... Його колекція картин славиться на весь світ...
- А що ви знаєте про його дружину?
- Мені було б легше відповісти, коли б я знав, що саме вас цікавить. Як мені розповідали, пані Йонкер народилася на півдні Франції і вийшла заміж за англійця Герберта Мура, родом із Манчестера, власника заводу шарикопідшипників.
- У них немає дітей?
- Здається, немає.
Мегре зрозумів, що більше нічого від нього не доможеться, і набрав інший номер, номер оцінника, з яким не раз мав справу і якого часто запрошували як експерта під час судового розслідування.
- Пан Манессі? Це Мегре...
- Зачекайте- хвилинку, я зачиню двері... О! Тепер я вас слухаю... Ви вже вдарилися в живопис?
- Яв ньому нічогісінько не тямлю. Ви часом не знаєте голландця на ім'я Норріс Йонкер?
- З авеню Жюно? Я не тільки його добре знаю, але й провадив за його рахунок експертизу деяких картип. У нього одна з найліпших колекцій живопису другої половини дев'ятнадцятого та початку двадцятого сторіччя...
- Виходить, він дуже багатий?
- Його батько був банкіром і теж аматором живопису. Норріс Йонкер зріс поміж шедеврів Ван-Гога, Піс-саро, Мане, Ренуара. Нічого дивного, що він одійшов від фінансових справ. По смерті батька він успадкував значну частину його полотен, а дивіденди, котрі йому сплачує брат, дозволяють йому дедалі збільшувати свою колекцію...
- Ви з ним особисто зустрічалися?
- Авжеж. А ви?
- Ще ні!
- Він більше схожий на англійця, ніж на голландця... Такий собі типовий джентльмен. Коли мені не зраджує пам'ять, він закінчив Оксфорд і потім ще довго жив у Англії... Хтось мені казав, що під час війни він був полковником британської армії...
- А що вам відомо про його дружину?
- О, це справжня красуня!.. Раніше вона була в шлюбі з якимось англійцем із Манчестера...
- Знаю, знаю... Шарикопідшипники...
- А чому вас так зацікавив цей Йонкер? Сподіваюся, [49] не тому, що хтось пограбував його картинну галерею?
- Ні.
Тепер настала черга комісара вдаватися до ухильних відповідей.
- Вони часто бувають у місті?
- Гадаю, ні.
- Йонкер навідує інших аматорів живопису?
- Певна річ, він стежить за всіма розпродажами і знає, коли й що саме продаватиметься в.Друо, Гольєрі, в Сотбі чи Нью-Йорку.
- Він часто подорожує?
- Ви багато від мене вимагаєте... Раніше він немало їздив, а як зараз - не знаю. Зовсім не обов'язково турбуватися самому, щоб купити картину на відкритому розпродажу. Навпаки, великі покупці здебільшого діють через своїх представників...
- Одне слово, це людина, на яку цілком можна покластися?
- З заплющеними очима.
- Дякую вам!
Від цього йому не стало легше, і, підвівшись із-за столу, Мегре без ентузіазму попрямував до шафи, щоб надягти плаща і капелюха.
Чим більш відомі, шановані люди, тим складніше мати з ними справу, з'являтися непроханим гостем до їхніх домівок, вчиняти їм допит. Здебільшого їм нічого не варто зняти трубку й поскаржитися якомусь великому цабе, а другого дня поліцаєві вже не позбутися халепи.
На якусь мить він завагався: чи взяти з собою когось із інспекторів, та врешті вирішив іти на авеню Жю-но без нікого, щоб надати цьому візитові менш» офіційного характеру.
А ще за півгодини він вийшов із таксі перед триповерховим особняком і подав свою візитну картку одягненому в білий смокінг Карлові, який провів його до холу. Одне слово, все відбувалося так, як змалював інспектор Шінк'є, з тією хіба різницею, що замість десяти хвилин комісара, з огляду на його високий ранг, примусили чекати лише п'ять.
- Ходіть, будь ласка, за мною...
Слідом за Карлом комісар перейшов салон, де йому пощастило менше, як Шінк'є: прекрасної пані Йонкер там уже не було. Голландець приймав його у своєму кабінеті. Відколи пішов інспектор, пан Йонкер не перемінив ні одягу, ні, сказати б, місця. Сидячи біля письмового столу в стилі амцір, він пильно розглядав гравюри за допомогою величезної лупи, то віддаляючи, то наближаючи її до паперу.
Як тільки Мегре переступив поріг, господар підвівся йому назустріч, і комісар міг переконатися, що в своєму описі голландця інспектор не проминув жодної деталі. Одягнутий у сірі фланелеві штани, м'яку шовкову сорочку та чорну оксамитову куртку, пан Йонкер був живим втіленням образу англійського джентльмена в інтимній обстановці. І за одягом, і за незворушним спокійним виразом обличчя. Не виказуючи ні подиву, ні хвилювання, він коротко промовив:
- Пан Мегре?
І показав своєму гостеві на оббите шкірою крісло по той бік столу. Потім сів сам.
- Повірте, мені дуже приємно бачити у своєму домі таку славнозвісну людину, як ви, пане комісар...
Говорив він повільно, ніби після стількох років життя у Парижі все ще думав по-голландському і мусив перекладати кожне слово.
- Але, признаюся, я не знаю, чим заслужив честь удруге за день приймати в себе представників поліції...
Він замовк, розглядаючи свої пухкі, випещені руки. Пан Йонкер не був гладкий, але мав те, що колись називалося , поставністю. Років сімдесят тому він міг би стати справжньою знахідкою для карикатуриста «паризького життя».
Його обличчя вже трохи розпливлося, невеличкі блакитні очиці з припухлими повіками холодно стежили з-поза квадратних скелець у ледь помітній золотій оправі.
- Інспектор Шінк'є справді повідомив мене про свій візит,- мовив комісар, долаючи певну ніяковість.- Це окружний інспектор, і нам він безпосередньо не підпорядкований...
- Інакше кажучи, ви хочете перевірити, наскільки точно він вам доповів?
- Не зовсім так. Та, можливо, він не досить докладно вас описав...
На якусь мить голландець перестав бавитися лупою і пильно глянув комісарові в очі своїм вельми хитрим і водночас трохи наївним поглядом.
- Послухайте, пане Мегре, мені вже шістдесят чотири роки, і я об'їздив увесь світ. Та п'ятнадцять років [51] тому я оселився в Парижі... Місто так мені сподобалося, що я вирішив поставити собі тут будинок. На мене ніколи не заводили судової справи, і, як у вас кажуть, моя нога не ступала в судовий зал або у відділок поліції. Мені стало відомо, що минулої ночі на вулиці перед моїм будинком була стрілянина. Як я вже заявив вашому інспекторові, ні я,, ні моя дружина нічого такого не чули, бо наші спальні - у протилежній частині будинку. А тепер скажіть, як би ви почували себе, коли б ви були на моєму місці, а я на вашому?
- Певна річ, я не вбачав би в цих візитах нічого для себе приємного... Завжди прикро бачити, як до тебе вдираються люди, котрих ти зовсім не знаєш...
- Даруйте! Даруйте! Я зовсім не скаржуся на те, що ви зробили мені візит. Навпаки! Я дуже радий приймати в себе людину, про яку стільки чув. Я маю на оці зовсім не те, і ви це прекрасно розумієте. Ваш інспектор уже встиг поставити мені низку досить нескромних запитань... Хоча, зважаючи на його професію, треба щиро визнати, не занадто нескромних. Не знаю, що саме цікавитиме вас, але мене дивує, що такий високопоставлений чиновник, як ви, з'явився до мене власною персоною...
- Ну а коли це, скажімо, з пошани до вас...
- Мені дуже приємно це чути, але дуже важко в це повірити. Сподіваюся, з мого боку не буде надмірною нескромністю запитати, яким правом ви тут?
- Будь ласка, пане Йонкер. Ви можете негайно зателефонувати своєму адвокатові. Знайте, що я прийшов до вас без жодного мандата, і це дає вам право, як то кажуть, вигнати мене звідси у три вирви. Та майте на увазі, що така демонстративна відмова нам допомогти може бути витлумачена як ворожість, ба навіть намагання щось від нас приховати...
Голландець посміхнувся і, повернувшись у своєму кріслі, простяг руку до коробки з сигарами.
- Сподіваюсь, ви курите?
- Лише люльку.
- То прошу...
Витягши сигару, він майже ритуальним жестом підніс її до вуха, постукав по ній пальцем, далі зрізав кінчик якимось золотим інструментом і неквапливо запалив.
- Ще одне запитання,- мовив він, випустивши цілу хмарку блакитного диму: - Чи слід мені розуміти, що [52] ви надаєте великої ваги цій справі і тому власною персоною обходите усіх підряд, хто мешкає на авеню Жюно? Бо було б прикро дізнатися, що лише мене самого вшановано такою честю.
Мегре також заходився підшукувати слова.
- Ні, на цій вулиці ви не перший, кому я ставлю подібні запитання. Мої інспектори, як ви кажете, обходять усіх підряд, хто мешкає на цій вулиці. І коли я вирішив зробити вам цей візит власною персоною, то лише тому, що вважаю вас гідним виняткової уваги.
Голландець ледь кивнув головою, немов на знак подяки, та було видно, що він не дуже йняв віри своєму гостеві.
- Що ж, я спробую вам відповісти... Сподіваюся, мені не треба нагадувати вам, що я не допущу жодного втручання в моє особисте життя.
Мегре вже розтулив був рота, щоб відповісти, як раптом задзвонив телефон.
- Перепрошую.
Йонкер зняв трубку і коротко відповів по-англійському. Брови в нього насупилися. Мегре вивчав англійську мову ще в школі і ніколи не відзначався своїми успіхами в цій дисципліні. Тож коли він був в Англії і під час обох подорожей до Сполучених Штатів, попри всю поблажливість співрозмовників, од його шкільних знань було небагато користі.
І все-таки Мегре второпав, що голландець зараз від чогось відмовлявся, посилаючись на надмірну зайнятість. А на якесь запитання невідомого відповів:
- Еге ж, із тієї самої фірми... Я вам пізніше зателефоную...
Чи не означало це, що зайнятий він був через представника тієї самої професії, до якої належав і попередній гість, інспектор Шінк'є?
- Пробачте ще раз! Тепер я до ваших послуг...
Він відкинувся на спинку крісла і, вигідно злігши ліктями на бильця, спокійно поглядав, як потроху наростає білий попіл на сигарі.
- Ви оце запитали в мене, пане Йонкер, що я робив би, якби опинився на вашому місці... Тож прошу вас тепер уявити себе на моєму. Коли в тому чи в тому районі вчинено злочин, то завжди можна знайти сусідів, котрі щось чули, щось бачили - хоч і не звернули на це свого часу належної уваги. [53]
- Коли не помиляюся, у вас це називається «послухати, що подейкують».
- Може статися... Наш обов'язок перевірити те, що кажуть люди, бо хоча серед них і трапляються фантазери, часом такі свідчення можуть вивести нас на правильний слід.
- Ну і що ж вони подейкують у даному разі?
Та Мегре не квапився йому відповідати. Він ніяк не міг вирішити, хто сидить перед ним: чесний, хоч і насмішкуватий добродій чи, навпаки, хитрий і насторожений пройдисвіт, який тільки грає в простодушність.
- Ви, здається, одружені, пане Йонкер?
- Це вас дивує?
- Ні, мені сказали, що пані Йонкер - дуже гарна . жінка.
- І знову питаю: це вас дивує? Певна річ, я вже зрілий мужчина, дехто каже, що й перезрілий, хоч одразу додає: але добре зберігся! Що ж до моєї дружини, то їй лише тридцять чотири роки. Інакше кажучи, вопа рівно на тридцять років молодша за мене. Та, може, вам здається, що ми становимо виняток? Хіба в світі, та й у вас у Парижі, наш випадок єдиний? Невже це вас справді так дивує?
- Пані Йонкер з походження француженка?
- Бачу, ви вже наводили про мене довідки... Еге ж, вона народилася в Ніцці, та познайомилися ми з нею в Лондоні.
- Ви у неї не перший чоловік?
По виду Йонкера пробігла трохи дратівлива гримаса, цілком природна для джентльмена, шокованого тим, що хтось намагається проникнути в його особисте життя, та ще й наважується говорити, про його дружину.
- Вона була місіс Мур, а потім стала пані Йонкер,- сухо відказав він. І на якийсь час зосередив усю увагу на кінчику сигари. За хвилину докинув: - Оскільки ви вже торкнулися цієї теми, то зауважте собі, що вийшла за мене не заради грошей, бо на той час і сама вже була, як то кажуть, цілком заможна.
- Ви рідко буваєте серед людей, пане Йонкер. Аж надто рідко як для вашого становища.
- Це закид? То уявіть собі, що більшу частину свого життя я провів серед людей - чи тут, чи в Лондоні, чи в Штатах, чи в Австралії, чи будь-де. Коли ви досягнете мого віку... [54]
- Мені вже залишилося не так багато.
- Коли, повторюю, ви досягнете мого віку, то й вам теж приємніше буде сидіти вдома, аніж швендяти по вечірках, чи по клубах, чи по нічних кабаре...
. - Це мені тим зрозуміліше, що ви, певно, дуже закохані в пані Йонкер...
Цього разу полковник британської армії немов заціпенів і у відповідь лише сухо кивнув головою, струсивши попіл із своєї сигари.
Делікатний момент, що його так намагався віддалити комісар, невблаганно наближався. Мегре щось дуже довго запалював згаслу люльку і нарешті промовив:
- Ви ще вжили слово «подейкують»... Мушу вам признатися, що деякі з одержаних нами відомостей справді походять із цього джерела...
Чи справді в голландця ледь тремтіла рука, чи то, може, лише здавалося? І все-таки він узяв кришталеву карафку і вщерть налив собі чарку.
- Ви любите кюрасо?
- Дякую вам.
- Чи, може, вам більше до вподоби віскі?
І, не чекаючи відповіді, натиснув кнопку. Не минуло й хвилини, як на дверях з'явився Карл.
- Будь ласка, шотландського. - І звернувся до комісара: - Води газованої чи простої?
- Газованої...
Протягом цього антракту обидва мовчали. Мегре видивлявся на книжкові шафи, якими були заставлені всі стіни. В них були здебільшого книги з історії мистецтва, і не лише живопису, а й архітектури, скульптури, з найдавніших часів аж до сучасної доби. Окремо стояли оправлені шкірою каталоги найбільших розпродажів картин за останні сорок років.
- Дякую, Карле. Ви вже сказали мадам, що в мене гість? - 3 чемності він розмовляв зі своїм слугою по-французькому. - Вона досі нагорі?
- Еге ж, мосьє...
- А тепер, пане Мегре, я вип'ю за ваше здоров'я... То що ж подейкують сусідв?
- Не знаю, як там у вас, в Голландії, але в нас, у Парижі, є чимало людей уже похилого віку, які полюбляють цілими днями, а часом і ночами сидіти біля вікна... Особливо тут., на Монмартрі... Отож нам стало відомо, що досить часто - двічі, навіть тричі на тиждень [55] увечері до вас приходять молоді жінки... Вони дзвопять, і їх нібито впускають у дім...
Вуха голландця зненацька налилися кров'ю, але він мовчки смоктав свою сигару.
- Я міг би подумати, що йдеться про подруг пані Йонкер, коли б ті дами не належали до такого середовища, що ця гіпотеза була б образою для господині дому.
Комісарові не часто доводилося добирати слів та будувати фрази так старанно, як цього разу. І він не пам'ятав, щоб йому було коли так ніяково.
- Ви не станете заперечувати, що такі візити справді були?
- Коли ви вже завдали собі клопоту їхати сюди, пане комісар, то ясно, що ви певні у справедливості вашої інформації. Чи не так? Признайтеся, що якби мені спала нерозважна думка суперечити вам, то одразу з'явилися б свідки...
- Ви не відповіли на моє запитання.
- А що ж іще розповіли вам про тих молодих жінок?
- Я поставив вам запитання, а ви ставите мені інше.
- Адже я в себе вдома... От коли б я сидів у вас у кабінеті, то становище було б діаметрально протилежне...
Комісар вирішив відступити.
- Ну, гаразд!.. Отож, загалом кажучи, йдеться про жінок легкої поведінки. Здебільшого вони приходять пізно, а виходять часом уранці, так що в декого може скластися враження, ніби вони тут ночують.
- Це правда.
Він не одвів погляду, навпаки, дивився просто на комісара, але очі в нього немов скаламутилися і стали сірі.
Лише думка про бідолашного Лоньйона, тяжко пораненого підступними пострілами в живіт із смертоносної зброї, та його невідомого нападника надала комісарові снаги провадити далі.
Йонкер сидів у своєму кріслі так незворушно, немов грав у покер.
- Будь ласка, поправте, коли я скажу щось не так. Спершу я подумав, що ці панночки приходять до вашого слуги. Та потім дізнався, що в нього є інша знайома і що ці візити траплялися й тоді, коли його самого не було вдома. До речі, чи не міг би я у вас запитати, де міститься кімната вашого слуги?
- На третьому поверсі, поруч із майстернею. [56]
- А де сплять покоївки та куховарки? Також,на третьому поверсі?
- Ні. В саду є флігель. Вони живуть там.
- Двері цим нічним відвідувачкам часто відчиняли ви самі. Даруйте, коли я додам, що згідно з моїми відомостями це часто робила і пані Йонкер.
- О! Бачу за нами непогано наглядають! Виявляється, Париж мало чим відрізняється від наших хуторів, де цю роль добровільних шпигунів беруть на себе старі баби. А тепер дозвольте запитати: що є спільного між цими, як ви кажете, візитами та пострілами на вулиці минулої ночі? Бо я навіть не припускаю думки, що підозра якимось чином могла впасти на мене, коли тільки з невідомих мені причин, ваш уряд не вважає небажаним моє подальше проживання в цій країні.
- Ні, йдеться не про це. Просто я намагаюся грати з відкритими картами. Весь хід подій минулої ночі, вид зброї, якою користувався нападник, а також декотрі інші деталі дають мені підстави думати, що ми маємо справу з професіоналами.
- 1 ви гадаєте, що я маю якісь стосунки з такими людьми?
- Ні, але, з вашого дозволу, я висловлю одне припущення: ви дуже багата людина, пане Йонкер. У цьому будинку зберігається більше витворів мистецтва, аніж у деяких музеях, і вартість їх величезна... А тепер скажіть, чи є у вас якась система охорони цих скарбів?
- Ні! Справжні, як ви кажете, професіонали мають за дитячі іграшки найдосконаліші системи. До речі, це зовсім недавно було зайвий раз доведено у вашій країні. Тому я віддаю перевагу доброму старому страхуванню...
- І вас ніколи не намагалися пограбувати?
- Як мені відомо, ніколи.
- Ви певні у ваших слугах?
- У Карлі - цілком, у куховарці теж. Вона працює в мене вже понад двадцять років. Щодо покоївок, то їх я знаю менше, хоч моя дружина не наймає нікого без рекомендації поважних людей. І все-таки ви мені не пояснили, що спільного між мбїми нічними відвідувачками та...
- Зараз скажу...
Комісар був загалом вдоволений з того, як він маневрував досі, і тому вирішив винагородити себе добрячим ковтком віскі. [57]
- Припустімо, що якась банда крадіїв картип - а таких на світі багато - готується навідатися й до вас... Припустімо далі, що окружний інспектор десь краєм вуха про це почув... Але чутки були надто невиразні, щоб відразу вживати якихось заходів... І от він сам починав чатувати вночі навпроти вашого будинку... Щоб перевірити чутку і в разі потреби застукати злочинців на гарячому...
- Ви не гадаєте, що це було б досить ризиковано з його боку?
- У нашій справі, пане Йовкер, ми часто змушені ризикувати.
- Даруйте.
- Бандити, що спеціалізуються на витворах мистецтва, певна річ, інколи не зупиняються й перед убивством... Та загалом це культурні й цілком інтелігентні люди, котрі не лізуть у воду, не спитавши броду... Перед тим як учинити напад, вони вивчають об'єкт... Оскільки ви певні у ваших слугах, мені лишається тільки припустити, що котрась із цих іґанночок...
Важко було визначити, що думав у цю мить голландець. Чи він справді вірив міркуванням комісара, чи лише вдавав, а сам уже чув нюхом якусь пастку?
- Кралечки, що працюють у нічних кабаре, так чи так перебувають у контакті з тим, що в нас, у Франції, називається демімондом...
- Отже, ви завітали до мене тільки для того, щоб узяти список цих осіб з прізвищами, адресами і номерами телефонів?
В його голосі бринів неприхований глум.
- Цілком можливо, що це могло б стати нам у пригоді. Та поки що мене цікавить інше: чого вони сюди приходять?
Ух! Він зупинився, щоб трохи передихнути. Йонкер немов примерз до крісла і, не кліпаючи, дивився просто у вічі комісарові. Сигара в його руці давно згасла.
- Гаразд! - раптом мовив він і підвівся.
Потім поклав недопалок у блакитну попільничку і кілька разів пройшовся кабінетом.
- Я вже казав вам, шановний добродію, ще на початку цієї розмови, що відповім лише на ті ваші запитання, які не стосуються мого приватного життя. Ви ж влізли в нього обома ногами, пов'язавши їх із подіями минулої [58] ночі. Це було зроблено дуже спритно, поздоровляю вас!
Він зупинився навпроти Мегре. Комісар також схопився.
- Здається, ви вже досить давно працюєте в поліції?
- Двадцять вісім років.
- Сподіваюся, вам доводилося мати справу не тільки з усякою потолоччю. А чи, може, ви вперше бачите такого, як я? Тож доводжу до вашого відома, що я знаю багато людей моєї верстви, мого віку та становища, які часто потурають певним своїм інстинктам. Чи ви гадаєте, що це великий гріх? Ваш Париж ніколи не відзначався надмірним пуританством, пане Мегре. Може, в мене на батьківщині на такого, як я, показували б пальцями, може, там зі мною перестали б знатися всі мої родичі та близькі. Є чимало чужоземців, котрі поселилися у вас, у Франції,- чи то на Лазуровому березі, чи то в самому Парижі,- лише тому, що тут до таких речей здавна ставляться толерантно...
- Дозвольте запитати, чи пані Йонкер...
- Пані Йонкер теж не пуританка і знає життя. їй також відомо, що деяким мужчинам мого віку подібна зміна партнерок потрібна задля здоров'я... Ви примусили мене говорити про вельми інтимні речі, сподіваюся, тепер ви вдоволені...
І він промовисто зиркнув на двері, натякаючи, що вважає аудієнцію закінченою.
Та Мегре удав, що не розуміє цього натяку, і знову повів атаку.
- До речі, ви тут щойно згадували про прізвища,, адреси й телефони,- спокійно мовив він тихим голосом.
- Сподіваюся, ви не будете їх у мене вимагати. Можливо, ці особи і не бездоганні в своєму особистому житті; та це не справа поліції. Я не пробачив би собі, коли б через мене з ними сталися якісь неприємності...
- Ви також сказали, що мало буваєте серед людей ¦ і не належите до тих, хто швендяє по нічних кабаре. Як же вам удається вербувати собі цих партнерок?
Знову мовчанка. Знову вагання.
- Невже вам треба пояснювати, як це робиться? - нарешті видихнув він.
- Певна річ, відомо, що в нашій країні існують бандури [59] та бандурші, але я також знаю, що звідництво карається законом.
- Отже, їхні клієнти теж порушують закон?
- Певним чином їх можна було б звинуватити у спільництві, та загалом...
- Загалом клієнтів ніхто не чіпає - ви це хотіли-сказати? В такому разі, пане Мегре, я не маю чого додати до того, що ви вже чули...
- У мене є до вас прохання.
- Прохання? Чи не криється за цим щось інше? Тепер їхні стосунки вже скидалися на відкриту війну.
- Ні, коли самого прохання буде замало, мені, либонь, доведеться вдатися по допомогу судових органів.
- Гаразд, про що ви просите?
- Я хотів би оглянути ваш будинок.
- Здається, є відповідніший термін - вчинити трус.
- Ви забуваєте, що я поки що виходив із тієї гіпотези, ніби ви - потенційна жертва...
- Ви маєте намір мене боронити?
- Можливо.
- Гаразд... Ходімо за мною...
Тепер він уже не пропонував Мегре сигару чи шотландського віскі. Йонкер нараз став великим буржуа, ба навіть великим сеньйором.
- У цій кімнаті я перебуваю більшу частину дня. Сподіваюся, ,ви її вже оглянули. Чи, може, накажете відчинити шухляди?
- Ні, не треба.
- Тож майте на увазі, що в правій лежить автоматичний пістолет «люгер». Він у мене з війни.- Голландець вийняв пістолет і вів далі: - Він заряджений. У мене в спальні є ще один, браунінг, також заряджений, я вам його покажу пізніше...
А оце салон. Хоч ви й прийшли не заради того, щоб помилуватися картинами, все одно раджу глянути сюди... Це один з найкращих шедеврів Гогена. По моїй смерті це полотно перейде до Амстердамського музею.
А це... Ви хоч трохи знаєтеся на килимах? Гаразд, ходімо далі. Ми в їдальні... Ліворуч від каміна остання праця Сезанна...
Оті двері ведуть до невеличкої кімнати, котру я звелів оформити якнайзатишніше, в найніжніших барвах... Це малий салон моєї дружини. [60]
Буфетна... Карл зараз чистить срібний посуд. Його робили англійські майстри, сімнадцяте сторіччя... Він має лише один недолік - надто важкий.
Кухня під нами. Там зараз куховарка. Ви, може, хочете познайомитися?..
У тій демонстрації багатства, хотів він того чи ні, було щось глибоко образливе.
- Тоді ходімо нагору. Сходи, ці привезено із старого замка біля Утрехта... Ліворуч мої покої...- Він відчиняв і зачиняв двері, немов агент з розпродажу нерухомого майна, що показує віллу покупцеві.- Ось вам ще один кабінет, подібний до того, який ви бачили внизу. Я люблю книги, і вони мені дуже потрібні... В тих шухлядках ліворуч міститься історія кількох тисяч картин з послідовним переліком усіх їхніх власників. І, певна річ, з цінами при кожному розпродажі. Моя спальня. В шухляді нічної тумбочки - я вже казав - автоматичний браунінг... Примітивний, шість тридцять п'ять - у разі нападу нікуди не годиться...
Усі стіни, навіть уздовж сходів, були майже поспіль завішані картинами, та найкоштовніші містилися не в салоні, а в спальні голландця. Вона була оздоблена it отарому стилі на англійський лад, з гллбокими шкіряними кріслами.
- Моя ванна. А тепер перейдімо на ту половину, тільки спочатку дозвольте впевнитися, що моя дружина встигла одягтися...
Він постукав, відхилив двері й ступив кілька кроків усередину.
- Можете зайти! її будуар. Я придбав оці два Фра-гонарові полотна спеціально для неї. Ті два крісла належали самій мадам Помпадур. Коли б ви, пане Мегре, завітали до мене не як поліцай, а як шанувальник мистецтва, я залюбки розповів би вам історію кожної речі. Спальня. Вся оббита рожевим шовком. її ванна.
Навіть не заходячи, комісар краєм ока встиг розгледіти невеличкий басейн із чорного мармуру, до якого вело кілька сходинок.
- А тепер нагору... Адже ви маєте право оглянути все, що вам хочеться, чи не правда? - Він одчинив ще одні двері.- Лакейська. Тут живе Карл. А там далі його ванна... Зауважте, що в нього є власний телевізор. На його думку, чорно-білі зображення кращі, ніж шедеври великих майстрів... А' яка ваша думка? [61]
Він постукав у двері навпроти, оздоблені багатим різбленням. Певно, й вони прикрашали якийсь замок.
- До вас можна, моя люба?.. Я показую наш будинок панові Мегре, начальникові бригади карного розшуку... Я не помилився, пане комісар?
Мегре- глянув і здригнувся. Перед мольбертом, посеред заскленої з обох боків малярні, стояла висока постать у білому.
«Привид»,- майнуло в голові комісара, перш ніж він устиг пригадати, що саме це слово прошепотів поранений Лоньйон.
На пані Йонкер була не та звичайна малярська блуза, котру вдягають художники. її одяг більше скидався на сутану ченця-домініканця, хоч цупкувата тканина, скоріше пасувала до купального халата. Крім того, голову господині дому прикрашав білий тюрбан з такої самої тканини.
У лівій руці вона тримала палітру, в правій - пензель. Погляд її чорних очей зацікавлено зупинився па комісарові.
- Я багато чула про вас, пане Мегре, і рада познайомитися з вами особисто. Даруйте, що я не можу потиснути вам руку...
І, поклавши пензля, вона витерла руку об білу тканину свого вбрання, на якому відразу з'явилися зелені плями.
- Сподіваюся, ви не дуже знаєтеся на малярстві... Інакше, благаю вас, не дивіться на мою мазанину...
Пройшовши щойно повз низку шедеврів, розвішаних на стінах будинку, дивно було раптом опинитися перед полотном, на якому не було нічого, крім безформних різнобарвних плям.
Книга: Жорж Сіменон Жовтий "Ягуар" Переклад Миколи Мещеряка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
