Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жорж Сіменон Мегре і старенька пані Переклад Миколи Мещеряка
2. ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ ВАЛЕНТІНИ
Хвіртка була не замкнута, і, не знайшовши дзвінка, він штовхнув її й опинився в саду. Ніде ще не бачив він такої сили всілякої рослинності на такому малесенькому клаптику землі. Всіяні квітами кущі росли дуже густо, навіваючи думки про джунглі. А з кожного вільного куточка визирали жоржини, хризантеми, люпин та інші квіти, назв яких Мегре не знав,- їхні зображення він зустрічав у вітринах на веселих барвистих етикетках пакуночків з насінням.
Шиферний дах вілли, який він помітив з дороги, все ще ховався за зеленню. Стежка петляла, і він звертав то ліворуч, то праворуч, поки нарешті не вийшов на заднє подвір'я, вимощене великими рожевими плитами. Тут була кухня та пральня.
Огрядна чорнява, ледь шпакувата селянка, одягнута в чорне, з понурим виглядом вибивала матрац. Навколо неї просто неба були розставлені меблі спальної кімнати. Розкрита тумбочка, стілець із солом'яним сидінням, розібране ліжко. Фіранки та ковдри висіли на вірьовці. Не припиняючи роботи, жінка розглядала його. - Пані Бессон удома?
Вона мовчки показала йому на вікна, оповиті диким виноградом. Крізь шибки він побачив Валентіну у вітальні. Вона не сподівалася, що Мегре зайде через заднє подвір'я, і, не здогадуючись про його присутність, готувалася його зустріти. Поставивши на круглий столик срібну тацю з кришталевою карафкою та чарочками, вона відійшла на крок, щоб оцінити ефект, далі поправила зачіску, розглядаючи себе в старовинне люстро в нарізній оправі. [122]
- А ви постукайте - не дуже чемно запропонувала селянка.
Він лиш тепер помітив двері, що виходили на балкон, і постукав. Валентіна здивовано обернулася, але зараз же на її обличчі з'явилася усмішка, що призначалася йому.
- Я знала, що ви прийдете, але сподівалася зустріти вас біля парадного входу, якщо тільки слово «парадний» пасує до мого будиночка.
В першу мить у нього знову виникло те саме враження, що й у Парижі. Вона була така жвава, така бадьора, що скидалася на молоду жінку, котра щойно переодяглася, щоб грати, стару пані в аматорській виставі. І при цьому вона не молодилася. Навпаки, фасон її чорної шовкової сукні, зачіска, широкий оксамитовий волан навколо шиї - все це відповідало її вікові.
Потім, розглянувши її пильніше, він помітив і дрібні зморшки, і зів'ялу шию, і ту сухість рук, яка вже не може обдурити.
- Дозвольте ваш капелюх, пане комісар, і виберіть крісло, де вам буде зручніше. В моєму ляльковому будиночку ви повинні почувати себе зовсім вільно, чи не так?
Вона весь час неначе під'юджувала сама себе і, видно, зпала, що це робить її ще привабливішою.
- Вам, певно, вже казали, а коли ні, то ще неодмінно скажуть, що я стара дивачка. У мене й справді сила дивацтв. Ви навіть не можете собі уявити, скільки химер з'являється в самотніх людей. Може, ви сядете он у те крісло біля вікна і зробите мені приємність - запалите вашу люльку? Мій чоловік з ранку до вечора палив сигару. Сигарний дим просяк увесь будинок. Між нами кажучи, я навіть гадаю, що це йому не подобалося- курити він почав пізно, коли йому вже перевалило за сорок. Якраз тоді, коли пішла слава про крем «Жюва».
І швидко, немов перепрошуючи за своє лихомовство, вона додала:
- В кожного свої слабості. Сподіваюся, ви вже пили каву в готелі? Тоді дозвольте вам запропонувати чарку кальвадосу, якому вже понад тридцять років.
Він зрозумів, що очі молодять її аж ніяк не менше, ніж жвавість. Блідо-голубі, як вересневе небо над морем, вони зберегли той здивовано захоплений вираз, який [123] мимоволі викликав в уяві образ юної героїні «Аліси в країні чудес».
- Якщо це вас не шокує, я теж вип'ю з вами крапельку, за компанію... Як бачите, я не приховую своїх слабостей. У домі в мене все перевертом, я щойно, повернулася з похорону бідолашної Рози. Я насилу вмовила матінку Леруа допомогти мені прибрати. Ви, певно, здогадуєтеся, що на подвір'я винесено всі меблі з Рози-ної кімнати. Я страшенно боюся смерті, пане комісар, і всього того, що з нею пов'язане. Поки весь будинок від підвалу до горища не буде вичищено й провітрено, мене переслідуватиме запах смерті.
Промені сонця крізь крони лип та віконні шибки проникли до кімнати й заграли на меблях золотистими зайчиками.
- Я й гадки не мала, що славнозвісний комісар Метре коли-небудь сидітиме в цьому кріслі.
- Ви, здається, казали, що збираєте газетні вирізки про мою роботу?
- Аякже! Я часто вирізала дописи про вас. Пригадую, ще дівчинкою я робила вирізки з газет, де друкувалися пригодницькі романи з продовженням.
- Вони у вас тут?
- Зараз пошукаю.
Він уловив сумнів у її голосі. Аж надто впевнено попрямувала вона до старовинного секретера, понишпорила в його шухлядах, потім підійшла до різьбленого комода.
- Може, вони в моїй кімнаті? Вона рушила до сходів.
- Не турбуйтеся, вже не треба.
- Та ні ж бо! Я дуже хочу знайти їх Адже я здогадуюся, про що ви зараз думаєте. Ви гадаєте, що в Парижі я сказала це навмисне, аби зробити вам приємність і заманити сюди. Правду кажучи, часом і буває, що прибрешеш, як усі жінки, та, клянуся вам, це не той випадок.
Він чув, як вона ходила з кутка в куток по горішній кімнаті. Спустившись, вона досить невправно розіграла сцену розчарування.
- Між нами кажучи, Роза не вміла зробити лад. Одне слово, була нехлюя. Завтра я пошукаю на горищі. В усякому разі, я знайду ці вирізки до вашого від'їзду з Етрета. А тепер, я думаю, у вас є багато запитань до [124] мене, тож умощуюся якнайвигідніше в своєму кріслі бабусі. Ваше здоров'я, пане Мегре.
- Ваше здоров'я, пані.
- Я вам не здаюся смішною? Він чемно похитав головою.
- Ви на мене не сердитеся за те, що я викрала вас із вашої набережної Орфевр? Правда, кумедно, що моєму пасинкові спало на думку те саме, що й мені? Він дуже пишається з того, що депутат, і, певна річ, вчинив інакше - звернувся до міністра. Скажіть одверто, ви приїхали заради нього чи заради мене?
- Звичайно, заради вас.
- Ви гадаєте, мені слід чогось побоюватися? Дивно. Я ніяк не можу повірити, що мені загрожує небезпека. Кажуть, старі жінки боягузливі. Але ж чому? Адже стільки таких самих бабусь, як я, живе собі тихо в самоті. Ми з Розою спали в цьому будинку, та боялася саме вона і будила мене серед ночі, коли їй вчувався шум на вулиці. Під час грози вона не виходила з моєї кімнати і цілісіньку ніч у самій спідній сорочці тремтіла в моєму кріслі та бурмотіла молитви.
А не боюся я, можливо, тому, що ніяк не доберу, хто б міг зичити мені лиха. Адже я не така вже й багата. Всі в окрузі знають, що я живу на скромну довічну ренту, яка залишилася після руйнації. Цей будиночок також належить мені, ніхто не успадкує його. Мені здається, я нікому не зробила зла.
- Однак Роза мертва.
- Це справді так. Можливо, ви матимете мене за дурну егоїстку, та навіть тепер, коли вона вже в могилі, не йму віри тому, що сталося. Звичайно, ви зараз захочете оглянути будинок. Знайте ж: отут їдальня, а ось ці двері ведуть до кімнати для гостей, де ноч'увала моя донька. Кухня, пральня та комора, і більше на першому поверсі нічого немає, а другий поверх ще менший, бо над кухнею та пральнею немає надбудов.
- Донька часто навідує вас?
На обличчі її з'явився сумирний вираз.
- Раз на рік. В день мого народження. Решту часу я не бачу її. І не одержую від неї ніяких звісток. Вона ніколи не пише мені.
- Вона, здається, заміжня за зубним лікарем?
- Я думаю, мені слід ознайомити вас з історією всієї родини. Це природно. Ви любите відвертість, пане Мегре. [125] Чи волієте, щоб я розповідала вам, як світська пані?
- Ви могли б і не питати цього, пані.
- Ви ще не бачили Арлетти?
- Ні.
Вона дістала із шухляди старі конверти з фотографіями.
- Погляньте. Тут їй вісімнадцять років. Кажуть, вона на мене схожа. Так, зовнішність у неї моя, визнаю.
І справді, схожість була разюча. Арлетта була така сама тендітна, як її мати, мала такі самі риси обличчя й достоту такі самі великі світлі очі.
- Як кажуть, справжній янгол, чи не так? Бідолаха Жюльєн повірив у це й одружився з нею, хоч я його й попереджала. Адже він славний хлопчина, трудяга, починав на порожньому місці, з великими труднощами закінчив навчання, зараз працює по десять, а то й більше годин на добу в своєму скромному зуболікарському кабінеті на вулиці Сен-Антуан.
- Ви гадаєте, вони нещасливі?
- Він, можливо, і щасливий. Адже бувають люди, які вміють попри все бути щасливими... В неділю він стає з мольбертом десь на березі Сени й малює. В них є човен...
- Ваша донька любить свого чоловіка?
- Погляньте на ці фотографії і вирішуйте самі. Можливо, вона і здатна кохати, але я цього ніколи не помічала. Коли я працювала в кондитерській сестер Cope - вам, очевидно, вже про це казали - траплялося, що вона кидала мені просто в обличчя: «Гадаєш, дуже приємно, коли твоя мати подає тістечка твоїм подругам!» Тоді їй було сім років, ми вдвох жили в комірчині над крамницею годинникаря, яка збереглася й досі. Коли я вийшла заміж, життя її змінилося.
- Вам не важко спочатку розповісти про вашого першого чоловіка? Мені напевне говоритимуть про нього, тому хотілося б спершу послухати вас.
Вона наповнила йому чарку. Це прохання аніскілеч-ки не збентежило її.
- Тоді я почну, далебі, з батьків. Я вроджена Фок, це прізвище ви ще можете почути в окрузі. Мій батько був рибалкою тут, у Етрета. Мати наймалася поденно до таких будинків, як оцей, але тільки влітку, бо взимку [126] тут нікого не залишалося. В мене було троє братів і сестра, всі вони померли. Один із братів загинув на війні, другий - під час корабельної аварії. Сестра вийшла заміж і вмерла від пологів. А мій третій' брат, Люсьєн, працював перукарем у Парижі і кепсько скінчив: його шпортонули ножем в одному з гадючників поблизу площі Бастілії. Я ніколи не соромилася цього і не приховувала свого походження. Інакше на схилі віку я б не приїхала сюди, де мене знає кожен собака.
- Ви працювали за життя батьків?
- З чотирнадцяти років я служила нянькою, потім покоївкою в готелі. Мати моя на той час уже померла від раку грудей. Батько жив до глибокої старості, але багато пив - в останні роки він взагалі втратив людську подобу. Я познайомилася з одним юнаком із Руана на ім'я Анрі Пужоль, який служив на пошті, і побралася з ним. Це був дуже милий, дуже спокійний і вихований хлопець. Та я ще не знала тоді, що означав гарячковий рум'янець на його щоках. Чотири роки я була молодою дружиною і господинею трикімнатної квартири. Потім стала матір'ю. Чоловіка, коли він вертався з роботи, я зустрічала з дитячою колискою. В неділю ми купували тістечка в сестер Cope. Раз на рік ми виїздили до Руана, до іїого батьків. Вони мали бакалійну крамницю в горішній частині міста.
Та ось Анрі почав кашляти, а за кілька місяців помер, залишивши мене саму з Арлеттою... Я змінила квартиру, поселилася в одній кімнаті й пішла працювати продавщицею до кондитерської сестер Cope. Казали, що моя молодість та врода приваблюють покупців. І от одного дня я познайомилася в крамниці з Фернаном Бес-соном.
- Скільки вам було тоді років? .
- Тридцять... А за кілька місяців ми одружилися.
- А скільки було йому?
- Років п'ятдесят п'ять. Він овдовів багато років тому. І найкумедніше, що його сини - хлопчаки шістнадцяти та вісімнадцяти, років - здавалося, от-от закохаються в мене.
- Цього не сталося?
- Хіба що з Тео, десь на початку. Пізніше він став холодний зі мною, та я на нього за це ніколи не сердилася. Вам відома історія Бессона? [127]
- Я знаю, що він був власником підприємств, які виготовляли косметичний крем «Жюва».
- В такому разі ви, певно, уявляєте його собі неабиякою персоною? Гай-гай! - все було інакше. Звичайнісінький фармацевт із Гавра, де в нього була тісна й темна аптека в бідному кварталі, з двома скляними кулями на вітрині - зеленою та жовтою. Сам він у сорок років, як бачите на фотографії, скидався на розсильного газової компанії, а дружина його -на служницю... В той час ліки виготовлялися примітивно, не те що зараз, і він сам виконував замовлення клієнтів. Якось він приготував крем для однієї панночки, в якої з обличчя не сходили прищі. Крем допоміг їй позбутися їх. Про це стало відомо сусідам, потім усьому містові.
Бессонів шуряк порадив йому розрекламувати цей крем, вигадавши для нього гучну назву. Так з'явився на світ «Жюва». І шуряк зробив перший внесок у це комерційне діло.
Незабаром воно принесло справжнє багатство. Довелося побудувати кілька лабораторій, спочатку в Гаврі, потім у Пантені, в околицях Парижа. Слово «Жюва» замиготіло в усіх газетах, великими літерами повисло на стінах будинків. Ви навіть не уявляєте собі, який зиск дають такі речі, коли їм створити необхідну рекламу.
Перша дружина Бессона невдовзі померла, так і не встигнувши натішитися багатством. Бессон вирішив змінити уклад свого життя. Коли ми познайомилися, віп уже був багатієм, та ще не звик до грошей і не зовсім знав, що з ними робити. Очевидно, через те він одружився зі мною.
- Що ви маєте на увазі?
- Те, що йому потрібна була вродлива жінка, яку він міг би одягати й виводити в світ. Парижанок він побоювався. Жінки із багатих родин Гавра просто жахали його. Він відчував себе спокійніше в товаристві молодички, яку зустрів за прилавком кондитерської. Думаю, його не дуже засмутило те, що я вдова і що в мене також є дитина... Не знаю, чи зрозумієте ви все це.
Так, він розумів. Його тільки вразило, як безпомилково розібралася вона в своєму чоловікові і як спритно все влаштувала.
- Одразу ж по нашому весіллі він придбав особняк у Парижі на авеню Ієни. А за кілька років - замок Анзі в Солоні. Він осипав мене коштовностями, одягав [128] у найкращих кравців, возив до театру та на кінні перегони. Він навіть збудував яхту, з якої ні разу не скористався, бо страждав на морську хворобу.
- Як вам здається, він був щасливий з вами?
- Не знаю. Можливо, він був щасливіший у своїй конторі на вулиці Тронше, бо там його оточували підлеглі В інших місцях йому здавалося, що з нього збиткуються, хоча він був цілком пристойним чолов'ягою, навіть розумним, як більшість із тих, хто орудує великими грошима. От хіба що великі гроші прийшли до нього надто пізно.
Та він утовкмачив собі в голову, що повинен стати великим промисловцем, і поряд з кремом «Жюва» - справжнім золотим дном - почав випускати інші пар-фюмерні вироби: зубну пасту, мило, бозна-що ще. На рекламу він витрачав мільйони. Він збудував заводи не тільки для випуску самих цих виробів, але й для їх упаковки. Тео також вступив у це діло й почав плекати ще грандіозніші мрії.
Так минуло двадцять п'ять років, пане Мегре! Тепер я вже насилу пригадую цей час, так швидко він проминув. Ми завжди поспішали: із паризького будинку - до замку, звідти - до Канн або Ніцци, далі знову мерщій поверталися до Парижа двома автомобілями - другий віз багаж, дворецького, покоївку та куховарку.
Потім чоловік вирішив щороку подорожувати, і ми виїздили до Лондона, до Шотландії, Туреччини, Єгипту. Справи кликали його назад, і ми знову і знову поспішали, переїздили з валізами, вщерть набитими моїми сукнями та коштовностями, які в кожному місті задля безпеки належало здавати на схов до банку.
Арлетта вийшла заміж. Я так і не второпала, навіщо. Точніше, я так і не дізналася, чому вона вийшла заміж саме за цього хлопця, котрого ми навіть не знали, хоча могла вибрати собі чоловіка серед багатих молодиків, які відвідували наш дім.
- А ваш чоловік не залицявся до вашої доньки?
- Признайтеся, ви гадаєте, що це було більше, як звичайне захоплення, правда? Я міркувала над цим. Цілком природно, що мужчина в літах, живучи в одному будинку з молодою дівчиною, не його донькою, міг закохатися в неї. Я пильнувала за ними. Він справді осипав її подарунками, виконуючи всі її примхи, та нічого іншого я не помічала. І не знаю, чому Арлетта вийшла [129] заміж у двадцять років за першого стрічного. Я можу зрозуміти багатьох людей, та ніколи не розуміла своєї доньки...
- У вас були добрі стосунки з синами вашого чоловіка?
- Тео, старший, майже відразу незлюбив мене, а Шарль завжди ставився до мене, як до рідної матері. Тео так і не одружився. Кілька років він вів досить шикарне життя, чого не міг дозволити собі його батько, бо був до нього непризвичаєний. Чому ви так на мене дивитесь?
Комісара вражав той самий контраст. Вона розмовляла невимушено, з легкою усмішкою, з тим самим ясним виразом світлих очей,- і тим більше дивували слова, які-вона вимовляла.
- В мене було вдосталь часу для роздумів, адже ви знаєте - п'ять років я живу тут сама! Тео невилазно сидів па перегонах або в «Максім», «Фуке» чи інших модних рестораціях, а літо проводив у Довілі. В той час його дім був відчинений для всіх, його оточували молоді люди із знатних родин, та без жодного су в кишені. Він і зараз намагається жити так само, точніше, відвідує ті самі ресторани, та зараз у нього самого немає грошей і його більше частують1 інші. Не знаю, як він викручується.
- Ви не здивувалися, дізнавшись, що він в Етрета?
- Ми вже давно не бачимося. Тижнів зо два тому я помітила його в місті й подумала, що він тут проїздом. У неділю Шарль привів його до мене й просив нас помиритися. Я подала руку Тео.
- Він не пояснив, чому приїхав сюди?
- Сказав, що хоче відпочити. Але ви перебили мою розповідь. Все, про що йшлося досі, діялося ще за життя мого чоловіка. Останні десять років не завжди були безхмарні.
- Коли ви купили цей будинок?
- Незадовго перед банкрутством чоловіка, коли в нас був ще особняк у Парижі і таке інше. По правді, я сама його попрохала придбати цей будиночок, де відчуваєш себе краще, ніж у будь-якому іншому місці.
Видно, Мегре мимоволі всміхнувся. Стара пані відразу ж це помітила.
- Уявляю собі, що ви можете думати про мене. І, можливо, ви в чомусь маєте рацію. В замку Анзі я грала роль поміщиці-аристократки, як мене прохав Фернан. [130]
Я головувала на всіх благодійницьких церемоніях, та ніхто не знав, що я за одна. І мені стало прикро, що місто, яке знало-мене в приниженні та злиднях, не бачить мого тріумфу. Може, це й не зовсім гарно, але, погодьтеся, по-людському зрозуміло... Ні, скажу вам сама, все одно вам розкажуть: дехто тут не без єхидства прозиває мене поміщицею. А поза очі вони воліють називати мене просто Валентіною.
В комерційних справах я ніколи нічого не розуміла. Та мені було ясно, що Фернан захопився, він не завжди доречно розширював виробництво. Видно, не стільки для того, щоб приголомшити інших, скільки щоб самому собі довести, ніби він великий ділок.
І от спочатку ми продали яхту, далі - замок. Якось увечері після балу, коли я віддавала йому перли, щоб заховати їх до сейфа, він сказав мені з гіркою усмішкою:
- Так навіть краще, ніхто не здогадається... Але навіть якщо їх украдуть, дарма, адже вони підроблені.
Він став мовчазний, шукав самотності. Лиш крем «Жюва» все ще приносив якийсь прибуток, всі ж нові задуми провалювалися один за одним.
- Він любив своїх синів?
- Не знаю. Вам може здатися дивним, що я так відповідаю. Заведено вважати, що батьки люблять своїх дітей. Це природно. Та тепер я гадаю, що частіше буває навпаки.
Йому, певна річ, було приємно, що Тео був за свого в тому товаристві, куди сам він і мріяти не міг бути прийнятим. Та, з другого боку, він розумів, що Тео - нікчема і що саме його марнолюбні заміри багато в чому сприяли нашому розоренню. Ну а Шарлю чоловік ніколи не міг подарувати його легкодухості, слабких та кволих він терпіти не міг.
- Через те що, по суті, сам був такий? Ви це хотіли сказати?
- Саме так. А надто в тяжкі останні роки, коли в нього на очах пішло за вітром усе його багатство. Можливо, він і справді мене кохав? Він не був експансивний, і я не пригадую, чи називав він мене коханою. Він хотів уберегти мене від старості й злиднів і цей будиночок записав довічно на моє ім'я, а перед смертю ще й забезпечив мене невеличкою рентою. Ось, далебі, й усе, що він мені залишив. Його діти одержали тільки маленькі [131] сувеніри, як, до речі, й моя донька, яку він не вирізняв з-поміж своїх синів.
- Він помер тут?
- Ні. Він помер у самотині, в номері готелю в Парижі, куди подався, сподіваючись домовитися про нове діло. Тепер ви вже маєте уявлення про родину. Не знаю точно, що поробляв Тео, але в нього завжди є автомобіль, він гарно одягається і мешкає в аристократичних кварталах. Що ж до Шарля, то в нього четверо дітей і досить неприємна жінка. Він перепробував кілька професій, і все надаремне. В нього була причеплива ідея - заснувати газету. Та й у Гуані, і в Гаврі він зазнав невдачі. Тоді в Фекані він увійшов в одне діло - йшлося про виробництво добрив із рибних покидьків. Діло виявилося прибутковим, і він виставив свою кандидатуру на виборах, не знаю вже від якої партії. Через якусь безглузду випадковість його обрали, і ось уже два роки, як він депутат.
Вони не святі, ні той, ні той, але й негідниками їх не назвеш. Вони не мають до мене сліпої любові, однак ненавидіти їм мене немає за що. Та й смерть моя не принесе їм ніякого зиску. За дрібні прикраси, які ви тут бачите, небагато дали б на аукціоні. А саме вони та ще підробки під колишні коштовності - ось, власне, й усе, що в мене лишилося.
Що ж до тутешніх мешканців, то вони звикли до мене, старої жінки, і мають мене за невід'ємну частину місцевого пейзажу.
Майже всі, кого я знала замолоду, померли, зосталось лиш кілька старих бабусь, таких, як молодша сестра Cope, яку я час од часу навідую...
Те, що мене намагалися отруїти, здається мені таким безглуздим' і диким, що мені аж ніяково бачити вас тут. Повірте, мені сором згадати, що я їздила по вас до Парижа. Признайтеся, ви, певно, подумали, що я божевільна.
- Ні.
- Чому? Як ви здогадалися, що справа серйозна?
- Роза померла.
- Це справді так.
Вона подивилась у вікно на розкидані меблі на подвір'ї, на ковдру, що висіла на вірьовці. -Садівник приходив до вас сьогодні?
- Ні. Він був учора. [132]
- Що ж, ця жінка сама винесла меблі?
- Розібрали й винесли все це ми вдвох сьогодні вранці, перед моїм від'їздом до Іпора.
Меблі були масивні й неоковирні, а сходи вузькі, з крутими поворотами.
- Я дужча, ніж здаюся, пане Мегре. В мене тонка кость як у пташки, та Роза, попри всю її кремезність, була не витриваліша за мене.
Звівшись, вона наповнила його чарку й сама відпила ковток старого золотистого кальвадосу, аромат якого, здавалося, заповнив усю кімнату.
Нове запитання, що його поставив Мегре, спокійно попихкуючи люлькою, видно, здивувало її.
- Скажіть, а ваш зять, Жюльєн Сюдр, часом не рогоносець?
Вона розсміялася, приховуючи збентеження.
- Я ніколи не замислювалася над цим.
- І ніколи не цікавилися, чи є у вашої доньки коханець?
- Господи, для мене це було б несподіванкою!
- В кімнаті вашої доньки був мужчина вночі проти понеділка.
Вона насупила брови, задумалася.
- Тепер я розумію.
- Що ви розумієте?
- Що означають деякі дрібнички, котрим я спочатку не надала ваги. Цілісінький день Арлетта була неуважна, думала про щось. По обіді вона згодилася погуляти з Шарлевими дітьми на пляжі і була засмучена, коли Шарль сам пішов з ними на прогулянку. Коли я запитала, чому з нею не приїхав чоловік, вона відповіла, що йому потрібно було домалювати один пейзаж на березі Сени. «Ти ночуєш у мене?» - запитала я в неї.
«Не знаю. Думаю, що ні. Мені, далебі, краще поїхати вечірнім поїздом».
Я все-таки наполягала на своєму. Я помітила, що вона частенько дивиться у вікно. І пригадую, коли почало сутеніти, по дорозі повз нас кілька разів дуже повільно проїхав автомобіль.
- Про що ви розмовляли ввечері?
- Важко сказати. Мімі поралася зі своїм малюком, міняла пелюшки, готувала йому соску, вичитувала п'ятирічному Клодові, бо він бігав по квітниках. Ми, звичайно, розмовляли про дітей. Арлетта зауважила, що молодший, [133] який народився після п'ятирічної перерви, певно, був несподіванкою для Мімі, якщо зважити, що старшому вже п'ятнадцять років. Мімі відповіла, що Шарлеві тільки це й робити б, адже всі турботи не на його плечах. Одне слово, вам легко уявити, про що йшла мова. Ми обмінювалися ще кулінарними рецептами.
- Арлетта піднімалася до вашої спальні після обіду?
- Так. Я показала їй сукню, яку пошила собі нещодавно, й приміряла її при ній.
- Де стояла ваша донька?
- Вона сиділа на ліжку.
- Вона зоставалася сама у вашій кімнаті?
- Тільки одну мить, поки я ходила до суміжної кімнати по сукню,- там у мене гардероб. Та я навіть у думці. не припускаю, щоб Арлетта могла вилити отруту в пляшку з ліками. Для цього їй довелося б відкрити аптечиу, яка міститься у ванній. Я б це почула. Та й' навіщо б це здалося Арлетті?.. Ага, я розумію тепер, що бідолаха Жюльен рогоносець!
- Якийсь чоловік пробрався до Арлеттиної спальні після півночі й мусив мерщій тікати через вікно, коли почув стогін Рози.
Вона не втрималась, щоб не всміхнутися.
- Ото невдаха!
Те, що сталося в домі, її більше не лякало.
- Хто ж він? Невже хтось із тутешніх? - запитала вона.
- Він привіз її з Парижа на машині, це такий собі Ерве Пейро, виноторговець.
- Молодий?
- Йому років сорок.
- Мене теж здивувало, що вона приїхала поїздом, адже в них є машина, і вона вміє кермувати. Все це дуже дивно, пане Мегре, і зрештою я рада, що ви тут. Інспектор Кастен узяв з собою склянку, пляшку з ліками та інші речі, які були в моїй кімнаті та ванній. Мені хотілося б дізнатися, що скажуть у лабораторії. Приходили ще поліцаї в цивільному, вони тут усе фотографували. Ах!
Якби Роза була не така вперта! Адже я сказала їй, що снотворне має дивний присмак. І от, щойно вийшовши за двері, вона випила всю склянку. Певна річ, воно їй було ні до чого, можете мені повірити. Скільки разів я [134] чула крізь стіну, як вона гучно хропе вві сні. Може, ви хотіли б оглянути будинок?
Мегре провів тут усього якусь годину, а дім уже здавався йому добре знайомим. Незграбна постать селянки - безперечно, вдови! - з'явилася в дверях.
- Ви доїсте ввечері рагу, чи рештки можна віддати котові? - без усмішки, майже з люттю запитала вона.
- Доїм, мадам Леруа.
- Я все скінчила. Все прибрала. Коли ви зможете допомогти мені внести меблі?
Валентіна по-змовницькому всміхнулася Мегре.
- Зараз.
- А то мені вже нічого робити.
- Що ж, відпочиньте трохи.
І вона повела Мегре вузькими сходами, де стояв густий запах мастики для натирання підлоги.
Книга: Жорж Сіменон Мегре і старенька пані Переклад Миколи Мещеряка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
