Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жорж Сіменон Мегре і старенька пані Переклад Миколи Мещеряка
3. АРЛЕТТИНІ КОХАНЦІ
- Заходьте до мене коли завгодно, пане Мегре,- сказала Валентіна Бессон.- Я завжди до ваших послуг. Я вам так удячна, що ви приїхали на- моє прохання з Парижа. Ви не дуже сердитеся, що я вас потурбувала?
Ця розмова точилася в саду біля хвіртки. Вдова Леруа все ще чекала хазяйку, яка обіцяла помогти їй внести меблі до Розиної кімнати. Була мить, коли Мегре мало не запропонував свою допомогу, настільки не уявляв він собі Валентіну за такою роботою.
- Я сама не сподівалася, що так наполягатиму на вашому приїзді. В мене тепер і страх пропав.
- Мадам Леруа переночує у вас?
- О ні. За годину вона піде. Син її служить на залізниці, йому двадцять чотири роки, а вона все возиться з ним, як із малою дитиною. Він має скоро повернутися - от їй і не сидиться на місці.
- Ви будете ночувати сама?
- Мені це не вперше.
Він штовхнув хвіртку, яка ледь скрипнула.'Сонце сідало за морем і заливало дорогу жовтим світлом, що вже переходило в пурпуровий. Поросла обабіч кущами та кропивою, дорога не була асфальтована, ноги «потопали в пилюці, і це знову нагадало йому дитинство. [135]
Трохи нижче дорога звертала, і якраз на повороті він помітив силует жінки, що повільно підіймалася йому, назустріч.
Вона йшла спиною до сонця і була одягнута в чорне. Він упізнав її, хоча ніколи не.бачив раніше. Безперечно, то була Арлетта, донька старої пані. Вона здавалася нижчою на зріст і мініатюрнішою за матір, але була так само тендітна, немов зроблена з того самого коштовного й рідкісного матеріалу. її величезні очі були такого ж рідкісного, майже неприродного блакитного кольору.
Чи впізнала вона комісара, адже його фотографії часто з'являлися в газетах? Чи, зустрівши на дорозі по-міському вбраного незнайомця, вирішила, що це і є приїжджий поліцай. Мегре здалося, що коли вони порівнялися, вона трохи була не окликнула його. Він теж завагався: йому хотілося поговорити з нею, але ні час, ні місце для цього не підходили.
Вони лиш мовчки ззирнулися, очі Арлетти були байдужі, погляд сумний і відчужений. Мегре обернувся, коли вона сховаласяза кущами, потім рушив далі, на околицю Етрета.
Інспектор Кастен зустрів його біля вітрини з поштовими листівками.
- Я чекав на вас, комісаре. Щойно принесли донесення. Вони у мене в кишені. Хочете поглянути?
- Спочатку я хотів би випити холодного пивця.
- Вона вас нічим не почастувала?
- Вона почастувала мене таким добірним старим кальвадосом, що той тільки викликав спрагу. Хочеться чогось простішого...
Сонце схилялося до обрію величезною червоною кулею, провіщаючи кінець сезону. Ті нечисленні курортники, які ще тут залишилися, ходили вдягнуті у вовняні костюми: вітер прогнав їх з пляжу, і вони неприкаяно сновигали вулицями.
- Щойно приїхала Арлетта,- сказав Мегре, коли вони сіли до круглого столика в кав'ярні на майдані перед мерією.
- Ви бачили її?
- Гадаю, що цього разу вона приїхала поїздом.
- Вона прийшла до матері? Ви розмовляли з нею?
- Ми зустрілися на дорозі метрів за сто від «Халупки».
- Гадаєте, вона заночує там? [136]
- Можливо.
- їв домі більш нікого немає?
- Вночі, крім матері й доньки, там нікого не буде. Це стривожило інспектора.
- Сподіваюся, ви не примусите мене читати всі ці папери? - запитав Мегре, відсовуючи жовтий конверт, набитий документами.- Розкажіть спочатку про склянку. Адже це ви знайшли й запакували її?
- Так, вона стояла на тумбочці в кімнаті покоївки. Я питав у пані Бессон, чи це не та сама склянка, де були ліки. Помилки бути не може, це єдина склянка з кольорового скла, що вціліла від старого сервізу.
- Відбитки пальців?
- Старої пані та Рози.
- А пляшечка?
- Пляшечку зі снотворним я знайшов у ванній кімнаті, в аптечці, на тому самому місці, яке мені вказала В'алентіна. На ній лише відбитки пальців старої пані. До речі, ви заходили до її кімнати?
Кастена, так само, як і Мегре, вразила кімната Ва-лентіни. Комісара вона запросила до неї з удаваною простотою. Вона не вимовила жодного слова, та, певна річ, їй було добре відомо, який ефект на сторонніх справляє та кімната.
Весь будиночок було обставлено з добрим смаком і навіть певною вишуканістю, тому так дивно було раптом опинитися в кімнаті відчайдушної кокетки. Стіни були обтягнені кремовим сап'яном, а на величезному ліжку ліниво наїжачився персидський кіт голубуватої масті, який ледь розплющив очі назустріч гостеві.
- Вам не здається, пане комісаре, що така обстановка кумедна для старої жінки?
Коли ж вони пройшли через ванну кімнату, облицьовану жовтими кахлями, вона додала:
- Очевидно, це пояснюється тим, що замолоду в мене не було своєї кімнати, спала я разом із сестрами в мансарді, а вмивалися ми'на подвір'ї біля криниці. В Парижі на авеню Ієни Фернан звелів облицювати мою ванну кімнату рожевим мармуром, всі аксесуари були із срібла, а до ванни-басейну вели три сходинки.
Розина кімната була порожня, но ній гуляв протяг, надуваючи тюлеві завіси, що нагадували спідниці з криноліном. Натертий воском паркет, квітчасті шпалери на стінах... [137]
- Що каже судовий лікар?
- Отруєння безперечне. Велика доза миш'яку. Снотворне не мав ніякого стосунку до служниці. У висновках сказано також, що рідина повинна була мати виразний гіркий присмак.
- Валентіна теж казала про це.
- І все-таки Роза випила. Погляньте на того пана, що підходить до крамниці канцтоварів по той бік вулиці. Це Тео Бессон.
Тео виявився високим кощавим добродієм років п'ятдесяти, з різкими й правильними рисами обличчя. На ньому був костюм з шотландського букле іржавого кольору, що робило його схожим на англійця. Непокрита голова, обрідкувате сиве волосся.
Він теж завважив двох чоловіків. З інспектором він уже був знайомий і напевне впізнав комісара Мегре. Як і Арлетта, він завагався, та потім ледь уклонився і зник у крамничці.
- Ви його допитували?
- Мимохідь. Запитав, чи не хотів би він щось повідомити мені і скільки наміряється пробути в Етрета. Він відказав, що лишатиметься в місті до закриття готелю, тобто до п'ятнадцятого вересня.
- Як він проводить час?
- Багато ходить берегом моря. Ходить сам, зосереджено переставляючи ноги, як немолоді вже люди, що хочуть зберегти гарну поставу. Близько одинадцятої ранку йде купатися, а решту часу проводить у барі, казино чи в кав'ярні.
- Він багато п'є? . .
- З добрий десяток скляночок віскі на день, але п'яний начебто не буває. Прочитує п'ять-шість газет. Зрідка грає в казино, але ніколи не сідає до столу.
- Про нього більш нічого невідомо?
- Нічого, що могло б хоч трохи нас цікавити.
- Тео Бессон не зустрічався з мачухою після неділі?
- Наскільки я знаю, ні.
- З ким же він бачився? Розкажіть мені, що відбувалося в понеділок. Я приблизно знаю, як розвивалися події в неділю, а от понеділок уявляю собі погано.
Він знав, як Валентіна провела вівторок. Вона сама розповіла йому про це: ще вдосвіта залишила «Халупку» на пані Леруа, і першим поїздом поїхала до Парижа; [138] таксі довезло її до набережної Орфевр, де вона розмовляла з комісаром.
- Після цього ви заїхали до доньки? - одразу запитав він у неї.
- Ні. А навіщо?
- Хіба ж, приїжджаючи до Парижа, ви не бачилися з нею?
- Рідко. У них своє життя, у мене - своє. Крім того, мені не подобається район Сен-Антуан, де вони мешкають, так само, як і їхня міщанська квартира.
- Що ж ви робили того дня?
- Пообідала в ресторані на вулиці Дюфо - я й раніше любила там попоїсти,- зробила кілька закупок у районі майдану Мадлен, а потім поїздом повернулася назад.
- Ваша донька знала, що ви були в Парижі?
- Ні.
- Шарль Бессон теж не знав?
- Я нічого не казала йому про свої наміри.
І ось тепер Мегре хотілося дізнатися від Кастена, що відбулося в понеділок.
- До «Халупки» я заявився о восьмій ранку,- сказав Кастен.- Всіх у Домі, як ви можете собі уявити, трясло, мов у лихоманці. .
- Хто там був?
- Пані Бессон, певна річ.
- Як вона була одягнута?
- Як завжди, у звичайну сукню. Там була і її донька, незачесана, в капцях, і лікар Жоллі, давній друг родини, спокійний, урівноважений чоловік середнього віку. В кімнаті був іще старий садівник, який, видно, прийшов незадовго до мене. А Шарль Бессон випередив мене буквально на кілька кроків.
- Хто розповів вам про те, що сталося?
- Валентіна. Лікар час від часу перебивав її, уточнюючи деякі деталі. Вона сказала мені, що сама зателефонувала до Шарля. Звістка ця дуже його схвилювала, просто приголомшила. Та, дізнавшись, що газетярі ще не налетіли, а сусіди нічого не знають, він трохи заспокоївся. Ви щойно бачили його брата. Вони схожі, тільки Шарль огрядніший і не так рівно тримається. В домі немає телефону, це ускладнило мені роботу: щоб зв'язатися з Гавром, я кілька разів мусив був виїздити до міста. На лікаря чекали пацієнти, і він пішов перший. [139]
- Батьків Рози не повідомили?
- Ні. Про них нібито і не згадували. Я сам їздив до Іпора й повідомив їх. Старий був у морі. Шарль з мачухою поїхали разом зі мною.
- Як же їх зустріли?
- Скоріше погано, ніж добре. Мати так дивилася на пані Бессон, ніби вважала її винною в тому, що сталося. А брат, якому Шарль Бессон щось торочив, розлютився:
- Треба з'ясувати правду! І не думайте, що я дозволю зам'яти справу, хоча у вас і довгі руки!
Вони хотіли відвезти тіло до Іпора. І мені ледве вдалося переконати їх, що спочатку його треба везти до Гавра на розтин. Тим часом на велосипеді приїхав Розин батько. Він нікому не сказав ані слова. Присадкуватий, кремезний, дуже міцної статури і надзвичайно дужий, він одразу ж одвів своїх, щойно тіло поклали до фургона. Шарль Бессон запропонував одвезти їх у своїй машині, але вони відмовилися й пішли пішки всі троє, на чолі із старим, котрий навіть не сів на свій велосипед.
Я не можу ручатися, що розповідаю все це в точній послідовності. Почали сходитися сусіди, потім мешканці містечка заповнили сад. Я був нагорі разом з Корню із карного розшуку, який фотографував та знімав відбитки.
Коли близько полудня я зійшов донизу, Арлетти вже не було. її мати сказала, що ¦ вона поїхала до Парижа, боячись, що чоловік буде турбуватися. Шарль Бессон лишався до третьої години дня, а потім повернувся до Фекана.
- Він вам щось казав про мене?
- Ні. А що?
- Він не сказав вам, що збирається прохати міністра доручити мені розслідувати цю справу?
- Він мені нічого не казав. Крім хіба того, що спробує домовитися з газетами. Ось начебто і все за понеділок. Ах, стривайте! Ввечері на вулиці мені показали Тео Бес-сона, і я перемовився з ним кількома фразами.
«Ви знаєте, що сталося в «Халупці»?» - запитав я, в нього.
«Мені розповідали про це».
«Чим ви можете допомогти розслідуванню?»
«Абсолютно нічим».
Він був дуже стриманий, насторожений. Тоді я в нього й запитав, скільки він наміряється пробути в [140] Етрета. Його відповідь вам відома. Тепер, якщо я вам не потрібний, я, далебі, поїду до Гавра й складу рапорт. Я обіцяв дружині встигнути на вечерю: у нас сьогодні гості.
Машину Кастен залишив біля готелю, і Мегре провів його тихими вуличками, звідки час од часу на перехрестях відкривався вид на море.
- Вас не хвилює, що Арлетта ночує сьогодні у матері і вони будуть у домі самі? - запитав Кастен.
Відчувалося, що його трохи турбує незворушність Мегре, йому і досі здавалося, що комісар не сприймає цієї справи серйозно.
В міру того, як сонце сідало і дахи будинків неначе охоплювало полум'я, море місцями вже ставало холодним, зеленим, і весь світ по цей бік від заходу, здавалось, повільно занурюється в нічну пітьму.
- О котрій годині я мушу приїхати завтра? - поцікавився інспектор.
- Не раніше дев'ятої ранку. Може, ви зателефонуєте до Паризького' управління карного розшуку і від мого імені попросите з'ясувати все, що стосується Арлетти Сюдр та її чоловіка? Мені б хотілося також дізнатися, що поробляє Шарль Бессон, коли буває в Парижі. І, оскільки ви вже за це взялися, добудьте заодно відомості про Тео. Мені б не хотілося говорити про такі речі, користуючись послугами місцевого телефону.
Майже всі перехожі дивилися їм услід. їх розглядали і крізь шибки вітрин. Мегре ще не знав, що робитиме ввечері і як поведе розслідування. Час від часу машинально повторював сам до себе: «А Роза померла».
Лише про неї саму він не знав нічого, крім того, що вона була тілиста дівка з пишним бюстом.
- До речі,- звернувся він до Кастена, котрий уже натискав на стартер,- у Рози, видно, залишились якісь особисті речі в її кімнаті. Куди вони поділися?
- Родичі склали все до валізки, яку вони принесли з собою.
- Ви Оглянули ці речі?
- Я не зважився; коли ви побуваєте в них, ви мене зрозумієте. Зустрічають вони зовсім не по-дружньому. Підозріливо роздивляються вас і щоразу переглядаються, перш ніж сказати "так" чи "ні".
- Завтра я неодмінно зустрінуся з ними.
- Б'юсь об заклад, що Шарль Бессон складе вам [141] візит. Адже для того, щоб ви взялися за цю справу, він потурбував самого міністра.
Кастен повів свою машину по дорозі до Гавра, а Ме-гре, перш ніж повернутися до готелю, попрямував до казино, тераса якого височіла над пляжем. Вийшло це само собою. Він підкорився несвідомому бажанню помилуватися на захід сонця, яке завжди виникає в городян, що опинилися на березі моря.
Біля моря зібралися всі курортники, що залишилися в Етрета. Дівчата в світлих платтях, кілька старих бабусь - всі вони чатували на славнозвісний зелений промінь, який мав з'явитися над хвилями саме в ту мить, коли вогняна куля сховається за обрієм. Мегре як тільки міг напружував зір, але так нічого і не побачив. Зайшовши до бару, він почув дуже знайомий голос:
- Що будете пити, комісаре?
- Чарлі! Оце зустріч!
З цим барменом він познайомився в Парижі в одній із кав'ярень на вулиці Дону і був здивований, побачивши його тут.
- Я був певний, що саме ви візьметеся до цієї справи. Що ви про все це думаєте?
- А ви?
- Я думаю, що старій дуже пощастило, а от бідолашна дівчина стала жертвою.
Мегре попросив кальвадосу: адже він був у Нормандії і вже почав з кальвадосу. Чарлі зайнявся іншими клієнтами. Зайшов Тео Бессон, сів на високий табурет біля стойки і розгорнув паризьку газету, яку, видно, щойно купив на вокзалі.
За винятком кількох ще рожевих хмаринок, весь світ за вікнами знебарвився. Імлиста безодня нависла над нескінченністю моря.
«А Роза вже мертва».
Мертва, тому, бо випила ліки, що не їй призначалися і були їй зовсім ні до чого.
Розморений від кальвадосу, Мегре побродив ще трохи і почвалав до свого готелю, фасад якого білів у сутінках. Проминувши зелену алейку, він штовхнув двері й червоною килимовою доріжкою дійшов до конторки, щоб узяти ключа. Адміністратор нахилився до нього і конфі-нденційно прошепотів:
- На вас чекає дама, вже давно. [142]
І поглядом показав на. куток холу, де стояли крісла, оббиті червоним оксамитом.
- Я сказав їй, що не знаю, коли ви повернетесь, і вона мені відповіла, що почекає... Це...
Він майже пошепки вимовив ім'я, і Мегре не розчув. Та, обернувшись, він упізнав Арлетту Сюдр, яка вже підвелася з крісла.
Ще виразніше, ніж у ту зустріч, впадала в око її елегантність, можливо, тому, що тут вона була єдина жінка, одягнута за паризькою модою, в капелюшку, що нагадував про час аперитивів десь у районі Мадлен.
Він знехотя пішов їй назустріч.
- Ви чекаєте на мене? Комісар Мегре.
- Ви вже знаєте, що я Арлетта Сюдр?
Він злегка кивнув, даючи зрозуміти, що справді знає її. Потім обоє помовчали. Вона роздивлялася навкруги, немов натякаючи, що важко буде розмовляти в цьому холі, де літнє подружжя стежило за ними, нашорошивши вуха.
- Ви, певно хотіли б поговорити зі мною віч-на-віч? На жаль, ми не в Сюрте, і я не уявляю собі, де б...
Мегре і собі оглянув хол. Запросити її до себе в номер він не міг. У ресторанчику, розрахованому на двісті персон,- зараз у ньому збиралося вже не більше двадцяти чоловік,- офіціантки застеляли столи.
- Далебі, найпростіше - повечеряти разом. Я зміг би знайти окремий столик.
Більш охоча до розмови, піж він, Арлетта, погодилася і, не дякуючи йому, пройшла за ним до порожньої ще зали.
- Можна повечеряти? - запитав він у офіціантки.
- За кілька хвилин. Будь ласка, сідайте. Накривати на двох?
- Одну хвилинку. А що можна тим часом випити? Він запитально глянув на Арлетту.
- Мартіні,- мовила вона, ледь ворухнувши губами.
- Два мартіні.
Він усе ще почував себе ніяково, і не тільки тому, що минулої неділі якийсь" чоловік провів ніч у її кімнаті. Просто вона належала до типу вродливих жінок, з якими чоловіки, сидячи в ресторані, боязко позирають на двері, щоб, бува, не стріти знайомих. А він прийшов сюди повечеряти з нею. [143]
Вона спокійно розглядала Мегре, не допомагаючи йому вийти із скрути, неначе не їй, а йому потрібна була ця розмова.
- Отже, ви повернулися з Парижа,- нарешті промовив він, коли йому ввірвався терпець.
- Ви здогадуєтеся чому?
Вона була привабливіша за свою матір,- на відміну від неї не намагалася сподобатися, тримался відчужено, а очі її аж ніяк не випромінювали тепла.
- Якщо не здогадалися, можу вам сказати.
- Розкажіть мені про Ерве.
їм принесли мартіні, вона пригубила з чарки, дістала з чорної замшевої сумки хусточку, машинально взялася за тюбик губної помади, та не скористалася з нього.
- Що ви наміряєтеся робити? - запитала вона, дивлячись просто йому у вічі.
- Я не зовсім розумію вас.
- Я не дуже знаюся на таких речах, але мені доводилося читати газети. Коли відбувається щось подібне до того, що сталося в неділю, поліція, як правило, втручається в особисте життя всіх, хто хоч трохи причетний до даної справи. При цьому не має ані найменшого значення, винний ти в чомусь чи безневинний. А оскільки я одружена і люблю свого чоловіка, я питаю: що ви наміряєтеся робити?
- З хусточкою?
- Так, коли хочете.
- Ваш чоловік знає про те, що сталося?
її губи смикнулися гнівно й нетерпляче, і вона кивнула:
- Ви розмовляєте геть як моя мати!
- Але ваша мати гадає, що вашому чоловікові, певно, відомо, як ви проводите час поза вашою домівкою!
Вона зневажливо посміхнулася.
- Ви ще намагаєтеся добирати виразів, чи не так?
- Коли вам так хочеться, я називатиму речі своїми іменами. Судячи з того, що ви мені допіру сказали, ваша матінка здогадалася, що ви, як то кажуть, наставляєте роги своєму чоловікові?
- Не знаю, чи сама вона здогадалася, та мені, в кожному разі, вона це казала.
- Я теж не висмоктав цього з пальця і тепер хотів би в дечому пересвідчитися. А втім... [144]
Вона все ще дивилася йому просто в вічі, і комісарові набридло панькатися з нею.
. - А втім, винуватьте саму себе в тому, що така думка може спасти кожному. Як мені відомо, вам тридцять вісім років, а заміж ви вийшли в двадцять. Важко повірити, що ваша недільна нічна пригода була лише першою в житті.
- Вона й справді не перша,- тихо проказала вона.
- Вам треба було провести у вашої матінки лише одну ніч, і ви притягли з собою коханця.
- А що як ми не часто маємо змогу провести ніч разом?
- Я не засуджую вас, я лише констатую. Та, погодьтеся, все це наводить на думку, що вашому чоловікові має бути відомо...
- Він нічого не знав і поки що нічого не знає. Тому я й повернулася сюди...
- Чому ви від'їхали ополудні в понеділок?
- Я не знала, що сталося з Ерве після того, як він пішов од мене, почувши Розині стогони. І я не уявляла собі, що зробить мій чоловік, коли про все дізнається. Ось я і вирішила запобігти його приїздові сюди.
- Розумію. І, опинившись у Парижі, ви й далі турбувалися?
- Так. Я зателефонувала Шарлеві, який сказав мені, що розслідування вестимете ви.
- Це вас заспокоїло?
- Ні.
- Я можу подавати, панове?
Мегре кивнув, і вони поновили розмову, коли суп уже був на столі.
- Мого чоловіка буде про все повідомлено?
- Навряд. Хіба що в разі крайньої потреби.
- Ви підозрююте мене в спробі отруїти матір? Його ложка на мить зупинилася в повітрі. Він здивовано і не без захвату глянув на неї.
- А чому ви питаєте мене про це?
- Бо тільки я могла підсипати отруту їй у склянку. Точніше, лише я залишалася ще в домі, коли це сталося.
- Чи не хочете ви сказати, що це могла зробити, скажімо, Мімі перед своїм від'їздом?
- Мімі, або Шарль, або, нарешті, Тео. Але підозра все одно повинна впасти на мене.
- Чому ж «усе одно»? [145]
- Адже всі переконані, що я не люблю своєї матері.
- А це правда?
- Це майже правда.
- Ви не будете заперечувати, коли я поставлю вам кілька запитань? Зауважте собі, що я це роблю неофіційно. Адже ви самі зажадали зі мною зустрітися.
- Але ж ви однаково поставили б їх мені.
- Можливо. Навіть напевне.
Літне подружжя вечеряло через три столики від них, а ще трохи далі жінка середнього віку не зводила очей зі свого вісімнадцятирічного сина, доглядаючи за ним, як за малою дитиною. Ще з-за одного столу долинали вибухи сміху: там сидів гурт дівчат.
Мегре та його знайома розмовляли впівголоса, не перериваючи вечері. Розмова їхня перебігала зовні спокійно, немов йшлося про найзвичайніші речі.
- Ви давно вже недолюблюєте матір?
- Відтоді, як мені стало ясно, що вона ніколи мене не любила, що я була для неї зайвим тягарем і, на її думку, зіпсувала їй життя.
- А коли ви зробили це відкриття?
- Ще як була дівчинкою. А втім, я помиляюся, коли кажу тільки про себе. Правильніше було б сказати, що моя матінка ніколи нікого не любила, навіть мене.
- І вашого батька також?
- Одразу по смерті його було забуто назавжди. Спробуйте знайти в домі бодай одну його фотографію. Ви.щойно оглянули всю віллу. Ви були і в кімнаті матері. Вас там ніщо не здивувало?
Він напружив свою пам'ять, потім признався:
- Ні.
- Це тому, що ви, мабуть, не часто буваєте в домах старих жінок. У них на стінах завжди розвішано безліч фотографій.
Вона мала рацію. Але тут він пригадав портрет старого в розкішній срібній рамці на тумбочці в спальні.
- Мій вітчим,- відповіла вона, коли Мегре сказав про портрет.- Та, по-перше, його поставлено там через гарну рамку, а по-друге, він усе-таки колишній власник «Жюва». А це щось та важить. І нарешті, півжиття він був на побігеньках у моєї матері і дав їй усе, що вона має. А мій портрет ви там бачили? Або портрети моїх братів? У Шарля, наприклад, є пристрасть - фотографу- [146] вати своїх малюків і розсилати фотографії родичам. Матінка складав ці портрети до шухляди разом з недогризками олівців, давніми листами, котушками та іншим мотлохом. Зате на стінах вілли розвішані її власні фотографії, фотографії її автомобілів, замку, яхти, її котів - особливо котів.
- Я бачу, ви й справді її не любите.
- Здається, я вже не серджуся на неї.
- Що ви маєте на увазі?
- Ет, пусте. Однак якщо її й намагалися отруїти, то...
- Даруйте, ви сказали «якщо»...
- Припустімо, це моя манера розмовляти. До того ж про мою матір нічого ніколи не знаєш напевне.
- Ви натякаєте на те, що вона могла симулювати спробу отруїти її?
- Це виглядало б неправдоподібно. Адже отрута виявилася в склянці у досить сильній дозі, в смертельній дозі,- і бідолашна Роза вмерла.
- Ваші брати й невістка поділяють вашу... ну, скажімо, байдужість, коли б не сказати неприязнь до вашої матері?
- В них на це є свої причини. Мімі, приміром, не любить матір за те, що через неї мій вітчим втратив усе своє багатство.
- І це справді так?
- Не знаю. Безперечно одне: він витрачав на неї величезні гроші, немов хотів здивувати її цим.
- А як складалися ваші стосунки з вітчимом?
- Майже відразу по шлюбі матінка відіслала мене до Швейцарії в шикарний і дуже дорогий пансіонат. Зроблено це було під тим приводом, що мій батько хворів свого часу на туберкульоз і нібито було конче потрібно наглядати за моїми легенями.
- А чому ж «під приводом»?
- За все своє життя я ні разу не кашлянула. її просто дратувала присутність дорослої доньки. А може, вона й ревнувала.
- До кого?
- Фернан Бессон намагався пестити мене. Коли я повернулася до Парижа, мені було сімнадцять років, і він почав ревно упадати за мною.
- Ви хочете сказати...
- Ні, не відразу. Коли це сталося, мені йшов дев'ятнадцятий [147] рік. Якось увечері я одягалася, щоб піти до театру. Він зайшов до моєї кімнати, коли я ще була не зовсім готова.
- І що ж сталося?
- Нічого. Він втратив розум, і я дала йому ляпаса. Тоді він упав навколішки і буквально зі слізьми благав мене нічого не казати матері й не йти з дому. Він за-присягся мені, що це був лише напад божевілля і що він ніколи не повториться.
Помовчавши, вона холодно-додала:
- Він був смішний, у фраку, а з-під жилета вибилася манишка. Потім він квапливо схопився на рівні ноги, бо до кімнати заходила покоївка.
- І ви не пішли з його дому?
- Ні.
- Ви тоді були в когось закохані?
- Так.
- У кого?
- В Тео.
- А він?
- Він не звертав на мене уваги. На першому поверсі в нього була своя кімната, і я знала, що, незважаючи на батькову заборону, він приводить до себе жінок. Цілими ночами я стежила за ним. Одна з них, танцюристка з театру Шатле, тривалий час була в нього щоночі. Якось я сховалася у нього в кімнаті...
- І влаштували йому сцену?
- Не пригадую точно, що я тоді викинула, але танцюристка пішла вкрай розлючена. Я ж зосталася віч-на-віч з Тео.
- І що ж?
- Він не хотів. Я майже присилувала його. Вона говорила впівголоса і так невимушено, що здавалося неймовірним, майже фантастичним те, що вона розповідала, а надто тут, у курортному ресторанчику, для буржуа середнього достатку. Офіціантка в чорній сукні та білому фартушку час од часу перебивала їхню розмову.
- А далі що? - запитав Мегре.
- «Далі» вже не було. Ми уникали одне одного.
- Чому?
- Він, мабуть, тому, що почував себе ніяково.
- А ви?
- Тому, що мені спротивіли чоловіки. [148]
- І тому ви вийшли заміж так несподівано?
- Це сталося не відразу. Понад рік я спала з усіма чоловіками, які траплялися на моєму шляху.
- Бо вам було противно?
- Еге ж. Вам мене не зрозуміти.
- А потім?
- Я зрозуміла, що це може погано скінчитися. Мені все остогидло, і я вирішила покласти цьому край.
- Вийшовши заміж?
- Намагаючись жити, як усі.
- Та заміжжя нічого не змінило? Глянувши на нього серйозно, вона промовила:
- Ви маєте рацію.
Обоє довго мовчали. З дальнього столу долинав регіт дівчат.
- З першого ж року?
- З першого ж місяця.
- Чому?
- Не знаю. Бо я вже не можу інакше. Шюльєн ні про що не здогадується, і я згодна на все, аби лиш він так і не дізнався.
- Ви любите його?
- Може, це вам і смішно, але так. В усякому разі, це єдиний чоловік, якого я поважаю. У вас є ще запитання до мене?
- Коли я перетравлю все, що ви мені сказали, можливо, вони й з'являться.
- Що ж, ви можете не поспішати.
- Ночувати ви думаєте в «Халупці»?
- Я не можу інакше. Що скажуть, якщо я ночуватиму в готелі? А мій поїзд буде аж уранці.
- Ви погиркалися з матір'ю?
- Коли?
- Сьогодні вдень.
- Ми просто сказали одна одній правду в вічі. Проте, як завжди, спокійно. Це вже в нас стало грою, коли ми залишаємося вдвох.
Вона відмовилася від солодкого і, перш ніж підвестися з-за столу, підфарбувала губи, дивлячись у маленьке люстерко, і попудрилася малесенькою пухівкою.
її очі були найясніші у світі, ще більш цнотливо блакитні, аніж у Валентіни. Але вони були так само порожні, як і небо над морем, в якому Мегре недавпо марно намагався побачити зелений промінь. [149]
Книга: Жорж Сіменон Мегре і старенька пані Переклад Миколи Мещеряка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
