Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жорж Сіменон Мегре і старенька пані Переклад Миколи Мещеряка
4. СТЕЖКА В СКЕЛЯХ
Мегре запитував у себе,- чи скінчиться їхня розмова з вечерею, чи вона продовжить її десь-інде. Його співтрапезниця саме запалювала сигарету, коли адміністратор готелю підійшов до комісара і сказав йому тихо, настільки тихо, що Мегре попросив його повторити:
- Вас просять до телефону.
- Хто?
Адміністратор глянув на молоду жінку так промовисто, що не тільки вона, а й сам Мегре відчув себе ніяково. Арлетта спохмурніла, але погляд залишився, як і доти, байдужий.
- Скажете ви нарешті, хто просить мене до телефону? - запитав Мегре, якому увірвався терпець.
Ображений до глибини душі, адміністратор промовив, неначе його примусили виказати секрет державної ваги:
- Пан Шарль Бессон.
Мегре крадькома підморгнув Арлетті: адже вона могла подумати, що телефонує її чоловік. Підводячись із-за столу, Мегре запитав:
- Ви почекаєте на мене?
І після того, як вона опустила очі на знак згоди, він попрямував до кабіни з адміністратором, котрий на ходу пояснював:
- Краще було б, коли б я послав вам записку. Мушу вибачитися за помилку одного з моїх службовців. Пап Бессон уже, здається, дзвонив вам удень - двічі, а то й тричі. І вам забули сказати про це відразу, коли ви повернулися вечеряти.
Від гучного голосу в трубці задрижала мембрана.
- Комісар Мегре? Мені так ніяково, я навіть не знаю, як виправдатися перед вами. Але, можливо, ви не дуже осудите мене, коли дізнаєтеся, що зі мною сталося...
Голос шаленів. Мегре' не міг вставити жодного слова.
- Я відірвав вас од роботи, сім'ї. Я змусив вас приїхати до Етрета і навіть не зустрів вас. У кожному разі, я хочу сказати, що збирався неодмінно бути цього ранку на вокзалі і марно намагався зв'язатися з начальником станції по телефону, щоб він попередив вас. Алло!
- Я слухаю.
- Уявіть собі, минулої ночі я змушений був виїхати до Дьєппа, моя теща була при смерті.
- Вона померла? [150]
- Лише сьогодні вдень. У неї, бачте, самі доньки, і я єдиний чоловік на всю родину. Я змушений був там залишитися. Адже ви знаєте, як воно буває: доводиться про все турбуватися. Одразу виникає безліч проблем. Я не міг зателефонувати вам із дому: небіжчиця не терпіла ніякого шуму. Я тричі вискакував на вулицю й намагався додзвонитися до вас із сусідньої кав'ярні. О! Це було жахливо.
- Вона дуже страждала?
- Не дуже. Але вона знала, що вмирає.
- Скільки їй було років?.
- Вісімдесят два. Тепер я повернувся до Фекана й вожуся з дітьми, бо жінка залишилася там. З нею лише немовля. Але, якщо ви хочете, я можу сісти в машину й приїхати до вас увечері. Або скажіть мені, о котрій годині завтра вранці ви найменше зайняті - і я неодмінно буду.
- Ви хочете мені щось повідомити?
- З приводу того, що сталося в неділю? Мені навряд чи відомо більше, ніж те, що ви вже знаєте. Ага! Мені пощастило домогтися, що всі нормандські газети, як у Гаврі, так і в Руані, не писатимуть про те, що сталося. Отже, і в Парижі ніхто не знатиме. Повірте мені, це було не так легко влаштувати. Я сам їздив до Руана у вівторок вранці. Вони надрукували повідомлення в три рядки, вказавши, що, певно, йдеться про нещасливий випадок.
Шарль Бессон нарешті передихнув, та комісар не знав, що йому казати.
- Ви добре влаштувалися? - провадив далі Бессон.- Сподіваюся, вам дали гарний номер? Можна гадати, що ви розплутаєте цю прикру історію? Вранці встаєте рано? Може, я б під'їхав до вас, годині о дев'ятій ранку.
- Якщо вам не важко.
- Дякую. Ще раз прошу - пробачте.
Вийшовши з кабіни, Мегре побачив, що Арлетта залишилася в залі зовсім сама. Стіл, за яким вона сиділа, спершись ліктем, уже прибирали.
- Він каже, що йому довелося їхати до Дьєппа.
- Вона вмерла нарешті?
- Вона хворіла?
- Уже років двадцять, коли не тридцять. І все казала, що вмирає. Шарль, певно, радий.
- Він не любив її? [151]
- На якийсь час він поправить свої справи, адже йому дістанеться чимала спадщина. Ви знаєте Дьєпп?
- Дуже мало.
- Родині Монте належить приблизно чверть усіх будинків у місті. Тепер Шарль розбагатіє, але все-таки умудриться втратити й ці гроші в якійсь новій божевільній афері, якщо тільки Мімі його не зупинить, - адже кінець кінцем це її гроші. А вона, як мені відомо, не дасть себе скривдити.
Цікаво: вона казала про все це без злості, в голосі її не відчувалося ні ворожнечі, ні заздрощів, неначе вона розповідала про людей взагалі, бачачи їх такими, як вони є, і судила про них, як про експонати антропологічного музею.
Мегре знову сів напроти неї, натоптав люльку, але не квапився запалити її.
- Ви скажете мені, коли я вам набридну? - промовила Арлетта.
- Ви нібито не поспішаєте повернутися до «Халупки»?
- Ні. Не поспішаю.
- Настільки, що згодні на будь-яке товариство? Він знав, що річ зовсім не в тім. Почавши розповідати
про себе, вона, очевидно, не від того, щоб продовжувати цю розмову. Та в цій великій залі, де погасли вже три чверті вогнів і прислуга давала зрозуміти, що вони всіх затримують, важко було поновити розмову з того, на чому вона урвалася.
- Може, підемо ще кудись?
- Куди? Коли до бару, то там ми ризикуємо здибати Тео, а я не хочу його бачити.
- Ви досі не любите його?
- Ні. Не знаю.
- Ви сердитесь на нього?
- Не знаю. Ходімо. Ми можемо просто прогулятися.
Вони вийшли. Була темна, туманна ніч. Світло ліхтарів, що горіли там і там, розпливалося мерехтливими кругами. І дужче, ніж удень, чувся розмірений шум моря, що віщував шторм.
- Дозвольте мені продовжити допит?
Вона носила туфлі на дуже високих підборах. Через них вона уникала вулиць без тротуарів, особливо вимощених бруком, де боялася викрутити собі ногу.
- Для цього я й прийшла сюди. Рано чи пізно, вн [152] б усе одно мене допитали, правда? Краще вже зі спокійною душею повернутися завтра до Парижа.
З часів молодості не часто доводилося Мегре блукати ось так уночі темними й холодними вуличками містечка в товаристві гарної жінки, і він відчував себе мало не грішником, їм стрічалися лиш нечисленні перехожі, чиї кроки чулися задовго до того, як із темряви виникав силует. Майже всі оберталися вслід цій запізнілій парі; за ними стежили і з-за штор освітлених вікон.
- В'неділю, коли не помиляюся, був день народження - вашої матері?
- Еге ж, третього вересня. Вітчим перетворив цей день на щось подібне до національного свята. І не дозволяв, щоб хтось із родини не був на святкуванні. Ми зберегли звичай зустрічатися цього дня в матері. Для нас це стало традицією, ви розумієте?
- За винятком Тео, судячи з того, що ви мені розповіли.
- Еге. ж, за винятком Тео після смерті його батька.
- Ви привезли на цей день подарунки? Чи можна дізнатися, які саме?
- За дивним збігом Мімі і я зробили майже однакові подарунки: мереживні комірці. Моїй матері важко догодити. В неї є все, що вона могла б побажати, - речі рідкісні й дуже коштовні. Коли їй дарують якийсь дріб'язок, вона вибухає реготом, від якого всім стає ніяково. І дякує з перебільшеним запалом. Та вона нетямиться від мережив, і от нам з Мімі спало на думку одне й те саме.
- Ні шоколаду, ні цукерок, нічого солодкого?
- Здогадуюся, що ви маєте на увазі. Ні, нічого цього не було. Ніхто б не наважився подарувати їй шоколад чи цукерки, вона їх терпіти не може. Бачите, моя матінка належить до тих тендітних на вигляд жінок, які віддадуть будь-які солодощі за шматок маринованного чи засмаженого оселедця, солоний корнішон та добрячий шмат сала.
- А ви?
- Я не така.
- Хтось із вашої родини здогадується про те, що колись сталося між вашим вітчимом та вами?
- Чесно кажучи, я не певна цього. Та я ладна запри-сягтися, що мати все знала.
- Від кого вона могла дізнатися?
- Вона завжди вміла обійтися без сторонньої допомоги. Даруйте, але мені знову доводиться лихословити: вона завжди підслуховувала під дверима, це її давня пристрасть. Спочатку вона стежила за мною, потім за Фер-наном. Вона шпигувала за всіма, хто мешкав у будинку, в її будинку,- в тім числі за метрдотелем, шофером та покоївками.
- Навіщо?
- Щоб знати, що відбувається в її домі.
- І ви гадаєте, що вона Знала про вас із Тео?
- Я майже певна.
- І вона ніколи нічого вам не казала, навіть не натякала? Адже вам не було тоді й двадцяти років. Вона могла б вас і попередити.
- А для чого?
- Коли ви оголосили про свій намір вийти заміж за Жюльєна Сюдра, хіба вона не намагалася вас відмовити? В той час цей шЛюб виглядав, як мезальянс. Фернан Бес-сон був на вершині успіху. Ви жили в розкошах - і раптом виходите заміж за небагатого зубного лікаря, за людину без майбутнього.
- Мати нічого не казала.
- А вітчим?
- Він не наважився. Він почувався винним переді мною, мені здається, його мучило сумління. Думаю, що, по суті, він був цілком пристойною і навіть совісною людиною. Він, певно, був переконаний, що я чиню так через нього. Він хотів зробити мені багатий подарунок, але Жюльен не прийняв його.
- На вашу пораду?
- Авжеж.
- І ваша мати не здогадувалася про це?
- Ніколи.
Вони йшли тепер стежкою, що підіймалася круто вгору -до -вершини скелі; через однакові проміжки часу небо прорізав промінь маяка, і здалеку долинало зловісне виття сирени, ввімкнутої задля туману. Навіть тут, нагорі, відчувався терпкий запах водоростей. Незважаючи на високі підбори та паризький костюм, Арлетта не виказувала жодних ознак утоми і не скаржилася на холод.
- Я поставлю вам ще одне запитання. Більш інтимне.
- Ви не здивуєте мене жодним із ваших запитань.
- Коли ви дізналися, що не зможете стати матір'ю? Ще до шлюбу? [154]
- Так.
- Звідки ж?
- Невже ви забули, що я вам допіру сповідала?
- Не те, щоб. забув, але...
- Я ні разу в житті не користувалася протизаплідними засобами. І не давала користуватися ними чоловікам.
- Чому?
- Не знаю. Можливо, з якоїсь бридливості... Незважаючи на темряву, йому здалося, що жінка зашарілася. В її голосі з'явилася нова нотка. - А від кого ви дізналися про це напевне?
- Від одного молодого лікаря, асистента в клініці Ла-рібуаз'єр.
- Вашого коханця?
- Одного з них. Він дослідив мене, а потім передав на дослідження колегам.
Мегре завагався, не наважуючись поставити їй запитання, що наче саме рвалося з губів. Жінка зараз же відчула це.
- Сміливіше, комісаре! Все, що в моїй спромозі...
- Ці його колеги досліджували вас лише як медики? Чи...
- Ну, певно, що так!
- Тоді все ясно.
- Уявляєте, як мені потім захотілося з усім цим покінчити?
Вона промовила це спокійно, не підвищуючи голосу, наче йшлося зовсім не про неї, а про історію чужої хвороби.
- Ви хочете ще про щось запитати?
- Щиро кажучи, так. Під час цих ваших... любовних дослідів або пізніше з вашим чоловіком чи з іншими... ви відчували?..
- Належну насолоду? Ви це маєте на увазі?
- Скажімо, вдоволення?
- Ні того, ні того. До речі, не ви перший мене про це запитуєте. Мені завжди було байдуже, чи то випадковий перехожий, підчеплений на вулиці, чи якийсь там рафінований інтелігент, чи хоча б не знати, який видатний чоловік...
- Як, наприклад, Ерве Пейро?
- Ерве Пейро нахаба і йолоп.
- Як би ви повелися, коли б ваша мати раптом сказала вам, що знає про цей бік вашого життя? [155]
- Я б відповіла: «Не сунь носа не в свої справи!»
- А що, якби вона сказала, що вважає за свій материнський обов'язок розповісти про все вашому чоловікові? Аби вас урятувати.
Арлетта ледь сповільнила крок.
- Так от куда ви гнете! - з докором мовила вона не відразу.
- Далебі, я не хотів цього.
- Я вже казала вам, що ладна на все, аби тільки Жюльен ні про що не дізнався.
- Але ж чому?
- Невже не зрозуміло?
- Ви не хочете завдати йому болю?
- І це також. Жюльен щасливий. Я ще ніколи не зустрічала таких щасливих чоловіків. І ніхто не має права позбавляти його щастя. А потім...
- Що іще?
- Можливо, він єдиний чоловік, який шанує мене, ставиться до мене інакше, ніж... Ви знаєте, що я маю на увазі.
- І вам це потрібно?
- Можливо.
- Настільки, що, коли б ваша мати...
- Коли б вона почала погрожувати, що зганьбить мене в його очах, я пішла б на все, щоб не допустити цього.
- Аж до вбивства?
- Еге ж. Вона додала:
- Можу запевнити вас, що такої нагоди поки що не було.
- Чому - «поки що»?
- А тому, що тепер вона не лише здогадується, - в пеї є прямі докази. Сьогодні вона сказала мені про це.
- Що ж вона вам сказала?
- Ви будете вражені, коли я повторю її слова. Бачите, моя матінка, хоч вона зовні схожа на маркізу, в душі залишилася плебейкою, донькою рибалки, і в родинній обстановці вона не добирала виразів. Вона сказала, що я могла б жирувати десь-інде, бо її дім не бордель. З приводу того, що було між мною та Ерве, вона дозволила собі висловитися в найогидніших виразах. А Жюльєна вона назвала рогатою тварюкою, додавши, що він буцімто все знає і навіть користується з того...
- Ви боронили його? [156]
- Я звеліла їй замовкнути.
- Яким чином?
- Дивлячись їй просто у вічі, я звеліла їй замовкнути. Та вона не вгавала. Тоді я дала їй ляпаса. Це настільки її приголомшило, що вона відразу заспокоїлася.
- Вона чекає на вас?
- Вона, звичайно, не ляже спати, аж поки я не повернуся.
- Ви справді збираєтеся там ночувати?
- Ви знаєте всі обставини і повинні згидитися, що мені важко діяти інакше. Перед від'їздом я повинна бути певна, що вона нічого не скаже Жюльєнові і не зробить нічого такого, що могло б його стривожити.
Вона помовчала, потім, здогадуючись про занепокоєність Мегре, додала з усмішкою:
- Не бійтеся, не станеться ніякої драми!
Вони дісталися аж до вершини скелі. Молочна завіса туману відділяла їх від моря, яке билося об прибережне каміння.
- Спуститися ми можемо, повернувши праворуч. Дорога тут краща і виведе нас просто до «Халупки». Ви певні, що не маєте більш до мене запитань?
Видно, вже зійшов місяць, бо туман став прозоріший, і, коли Арлетта зупинилася, він побачив бліду пляму її обличчя та темну, немов криваву, смугу рота.
- Поки що в мене немає ніяких запитань.
Вона зупинилася і, повернувшись обличчям до нього, запитала вже іншим голосом, звук якого неприємно вразив комісара:
- А чому б вам не скористатися з цієї оказії, як це зробив би кожен інший на вашому місці?
Мегре насилу стримався, щоб не дати їй ляпаса, як малій хуліганці, але обмежився тим, що, міцно стиснувши її за лікоть, майже силоміць потяг униз по спуску.
- Майте на увазі: я не пожартувала.
- Облиште це!
- Признайтеся, що вам нелегко подолати спокусу. Він ще дужче, до болю, стиснув їй руку.
- Дивіться, щоб потім не шкодували! її голос звучав різко й саркастично.
- Подумайте гарненько, пане комісар!
Мегре враз випустив її руку і, діставши люльку, широким кроком рушив униз, вже навіть не думаючи про свою супутницю. Вона знову зупинилася, постояла якусь [157] мить, потім дедалі швидше пішла слідом, щоб наздогнати. Коли Арлетта підійшла до нього, Мегре саме запалював люльку, і вогник сірника освітлював його обличчя.
- Прошу вибачення. Я поводилась, як ідіотка.
- Еге ж.
- Ви сердиті на мене?
- Годі про це.
- Ви й справді повірили, що я хочу вам віддатися?
- Ні.
- Просто мені закортіло відплатити вам за те приниження, якого я зазнала, розказуючи вам усе це.
- Я так і думав.
- Коли б я побачила вас на собі, як тварину, то відчула б себе відомщеною.
- Ходімо.
- Признайтеся: ви думаєте, що я намагалася вбити мою матір?
- Поки що я цього не думаю.
- Ви хочете сказати, що не зовсім певні цього?
- Я хочу сказати лише те, що кажу. Поки що я нічого не знаю.
.- А коли ви вирішите, що я злочинниця, то скажете мені про це?
- Цілком можливо.
- Скажете віч-на-віч?
- Можете бути певні цього.
- Але я не злочинниця.
- Мені хотілося б, щоб це було саме так.
Йому вже набридла ця занадто довга й напружена розмова, настирливість Арлетти починала його дратувати. Комісарові здавалося, що, розповідаючи про себе, вона аж надто охоче ганьбила себе.
- Матінка ще не лягла, - сказала Арлетта.
- Як ви про це дізналися?
- Бачите світло? Це вікно вітальні.
- Коли завтра відходить ваш поїзд?
- Мені б хотілося встигнути на восьмигодинний - . якщо, звичайно, ви мене тут не затримаєте. Тоді я зателефоную Шюльєнові і скажу, що я ще потрібна мамі.
- Він знає, що вам бридка ваша мати?
- Вона мені не бридка. Я не люблю її - от і все. То я можу їхати восьмигодинним поїздом?
- Можете.
- Я вас побачу до від'їзду? [158]
- Поки що не знаю.
- Ви, певно, захочете впевнитися перед моїм від'їздом, що матінка жива?
- Можливо.
Вони обминули ще крутіший схил, щось подібне до насипу, і вийшли на дорогу метрів за п'ятдесят від огорожі «Халупки».
- Ви не зайдете?
- Ні.
Вікна вілли ховалися за кущами, і світло насилу проникало крізь густе листя.
- На добраніч, пане Мегре.
- На добраніч.
Засунувши руки в кишені, він широким кроком попрямував до міста. Думки в безладді тіснилися йому в голові. Тепер, коли він попрощався з Арлеттою, йому спадали на думку десятки запитань, які він не спромігся поставити їй. Він докоряв собі за те, що дав дозвіл на її від'їзд завтра вранці, і ладний був негайно повернутися і скасувати його. Чи не припустився він помилки, давши можливість цим двом жінкам провести ніч разом? Чи не повториться між ними сьогоднішня сцена - тільки в іще різкішій, небезпечнішій формі. Як було 6 добре знову побачити Валентіну, побалакати з нею, посидіти в її малесенькій вітальні серед тендітних прикрас.
О дев'ятій у нього зустріч з галасливим Шарлем Бес-соном, від якого можуть полопатися барабанні перетинки.
Місто неначе вимерло. В казино, за браком відвідувачів, теж погасили вогні. На розі однієї з вулиць світилися ще вікна бару, чи скоріше кав'ярні, яка працювала, певно, і взимку для місцевих мешканців.
Мегре нерішуче потупцяв на тротуарі - його мучила спрага. В жовтавому світлі за вікном він побачив знайому постать Тео Бессона, як завжди схожого на англійця в своєму костюмі з шотландського букле.
В руці він тримав склянку і розмовляв із дуже засмаглим хлопчиною, що стояв поруч. Той був у чорній парі, подібній до-тих, що їх у неділю надягають селяни, в білій сорочці з" темною краваткою.
Метре натиснув на дверну ручку, підійшов до стойки й попросив кухоль пива. Тепер він побачив їх обох у дзеркалі за стойкою, і йому здалося, що він перехопив погляд Тео, який наказував своєму співрозмовникові замовкнути. [159]
В барі запала тиша. їх було четверо, коли рахувати й хазяїна, та ще чорний кіт, що розлігся на стільці біля грубки.
- Знову туман, - промовив нарешті хазяїн.- Така вже пора настала. А дні все-таки сонячні.
Молодик обернувся й почав розглядати Мегре, який, вибивши люльку об підлогу, затоптував ногою теплий ще попіл у тирсу на підлозі. Він дивився нахабно, нагадуючи тих сільських забіяк, які, відгулявши на весіллі чи на похороні, шукають приводу, щоб побитися.
- Це не ви приїхали вранці з Парижа? - запитав хазяїн, щоб зав'язати розмову.
Мегре лишень кивнув головою, від чого хлопчина за-кокошився ще більше й пильно втупився в комісара. Так тривало кілька хвилин. Тео Бессон з байдужим виразом роздивлявся пляшки, що стояли перед ним на столі. Колір його обличчя, очі, а надто мішки під очима свідчили про те, що п'є він багато, постійно, з самого ранку. В нього був збайдужілий вираз обличчя і мляві рухи.
- Ще по одній, - наказав він хазяїнові.
Той глянув на молодика, який кивнув на знак згоди. Отже, вони були разом.
Тео душком вихилив свою склянку. Молодик зробив те саме. Далі Бессон-старший недбало кинув кілька банкнот на стойку, і обидва попрямували до дверей. Молодик, . виходячи, двічі обернувся, щоб глянути на комісара.
- Хто це?
- Хіба ж ви його не знаєте? Це месьє Тео - пасинок Валентіни.
- А другий?
- Один з братів небіжчиці Рози. Вона випила' мікстуру, якою хтось хотів отруїти її хазяйку.
- Старший брат?
- Так. Його звуть Анрі. Він ловить оселедців у Фекані.
- Сюди вони прийшли разом?
- Здається, так. А втім, ні, стривайте, в залі тоді було дуже людно. В усякому разі, якщо й не разом, то майже водночас, один за одним.
- Ви не знаєте, про що вони розмовляли?
- Ні. Спочатку було дуже гамірно, розмовляли всі відразу. Потім я виходив заряджати бочку.
- А раніше ви їх не бачили разом? [160]
- Начеб ні. А втім, я не певний. Зате я бачив Тео з дівчиною.
- З якою дівчиною?
- З Розою.
- Ви їх бачили? На вулиці?
- Я бачив їх тут, у моєму барі, щонайменше двічі.
- Він залицявся до неї?
- Все залежить від того, що ви вважаєте залицянням. Вони не обнімалися, і він не мацав її, коли ви це мали на увазі. Та вони дуже мило балакали, сміялися, і було ясно, що вона охоче_ пила з ним. З Розою це було просто - від першої склянки вона починала хихотіти, а після другої була готова.
- І це було давно?
- Стривайте... Востаннє - з тиждень тому. Еге ж, це було в середу, бо саме того дня моя жінка їздила до Гавра. Вона завжди їздить туди в середу.
- А коли вони були тут уперше?
- Приблизно за тиждень чи два до цього.
- Пан Бессон ваш постійний клієнт?
- Не можна сказати, щоб він був тільки мо'іи клієнтом. Він не минає жодного гадючника, де можна.випити. Адже йому нічого робити - от він і прогулюється. Не може пройти проз жоден відчинений бар чи кав'ярню. Правда, ніколи не галасує, ні з ким не задирається. Буває, що надвечір у нього заплітається язик - от і все.
Хазяїн раптом схаменувся, ніби злякавшись, що наговорив зайвого.
- Сподіваюсь, ви не підозрюєте, що він намагався отруїти мачуху? За кого я поручуся, то це за нього. До того ж люди питущі, як він, нездатні на лихий задум. Набагато небезпечніші ті, хто випадково втрачає здоровий глузд і вже не тямить, що робить.
- До вас часто заходив Розин брат?
- Рідко. Рибалки з Іпора неохоче приїздять до Етрета. Це особливі люди. Вони скоріше поїдуть до Фекана: ближче й більше їм до душі. Чарчину кальвадосу, Щоб запити пиво? Я частую.
- Ні. Ще кухоль пива.
Пиво було несвіже, і Мегре відчував його в шлунку аж до ранку. Уночі- він часто прокидався. Уві сні його мучили кошмари. Які саме, він не пам'ятав, але в свідомості вони залишали болісний неприємний слід. Коли він нарешті піднявся, сирена все ще хрипким виттям оповіщала про туман. Приплив, певно, вже досяг високого рівня, бо готель аж двигтів від могутніх ударів хвиль.
Книга: Жорж Сіменон Мегре і старенька пані Переклад Миколи Мещеряка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
