Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жорж Сіменон Мегре і старенька пані Переклад Миколи Мещеряка
6. РОЗИНІ ПРОБЛЕМИ
Шарль Бессон не помилився. В барі, крім Чарлі, був тільки один клієнт - Тео. Він сидів перед недопитою склянкою ганусового аперитиву і за браком партнера сам із собою грав у покердайс.
Шарль кинувся до нього, щасливий і гордий з можливості відрекомендувати комісарові свого старшого брата, а той подивився на них каламутним поглядом і неохоче залишив табурет біля стойки. Ти знаєш комісара Мегре? [175]
Тео міг би відповісти: «Чув про такого» або «Як і всі» тощо, аби дати зрозуміти, що йому знайоме це ім'я, та він лиш церемонно вклонився і, не подаючи руки, промимрив:
- Дуже радий.
Зблизька він виглядав старішим: помітніше вирізнялися дрібні зморшки, схожі на тріщини. Очевидно, щоранку він немало часу проводив у перукарні, де з ним проробляли складні косметичні процедури, в тому числі й масаж обличчя; ,шкіра в ньоґо була немов у старої кокетки.
- Ти, звичайно, знаєш, що на моє прохання та на прохання Валентіни, яка спеціально їздила до Парижа, комісар погодився вести розслідування?
Шарль був трохи засмучений: брат зустрів їх із крижаною ввічливістю, мов який мандрівний монарх.
- Ми тобі не завадили?
- Аніскілечки.
- Щойно на пляжі ми провели цілу годину під сонцем, і нас мучить спрага. Чарлі!
Той по-дружньому підморгнув Мегре.
- Ти що питимеш, Тео?
- Віскі.
- Терпіти не можу віскі. А ви що вип'єте, комісаре? Собі я замовлю пікон-гренадін.
Вийшло так, що й Мегре замовив собі те ж саме. Давно він уже не куштував цього напою, і якимось загадковим чином він одразу ж нагадав йому пору вакацій.
- Ти був у Валентіни після неділі?
- Ні.
У Тео були великі випещені бліді руки, порослі рудуватим волоссям, на мізинці - великий перстень-печатка. Він не мав на собі нічого, що можна було б придбати в звичайній крамниці. Так, безперечно, він уподобав для себе цілком певний зовнішній вигляд і дотримувався його незмінно. Хтось свого часу справив на нього глибоке враження - можливо, якийсь англійський аристократ; він наслідував його жести, ходу, манеру вдягатися, навіть міміку. Ось і зараз він час од часу мляво підносить руку до рота, неначе збирається позіхнути, але не позіхає.
- Ти ще довго будеш в Етрета?
- Не знаю. [176]
Шарль усе намагався виставити брата в якнайвигідні-шому для того світлі й пояснював комісарові:
- Прекумедний хлопчина. Ніколи не знає напередодні, що робитиме завтра. Ні сіло ні впало після вечері у «Фуке» чи в «Максімі» він може раптом налаштувати валізи й відлетіти до Кан або Шамоні, до Лондона або Брюсселя. Чи не так, Тео?
Та Мегре вже перейшов у атаку.
- Дозвольте поставити вам одне запитання, пане Бессон. Коли ви востаннє бачилися з Розою?
Бідолаха Шарль отетеріло витріщився на обох і розтулив був рота, щоб запротестувати. Він, видно, не мав жодного сумніву, що старший брат стане категорично заперечувати можливість чогось подібного. Але Тео заперечувати не став. Він, здавалося, був спантеличений - перш ніж підвести очі на комісара, кілька секунд розглядав денце своєї склянки.
- Ви хочете знати точну дату?
- Еге ж. Якнайточнішу.
- Шарль може вам підтвердити, що я ніколи не запам'ятовую чисел і плутаю дні тижня.
- Більш як тиждень тому?
- Приблизно з тиждень.
- В неділю?
- Ні. Коли б мені довелося відповідати під присягою, то я добряче подумав би. А так, якщо не помиляюся, це було минулої середи або в четвер.
- Ви часто з нею зустрічалися?
- Точно не пригадую. Разів два-три.
- Познайомилися ви з нею не у вашої мачухи?
- Вам, мабуть, казали, що я не зустрічаюся з мачухою. Я не знав, де працює ця дівчина, коли з нею познайомився.
- Де це сталося?
- На святі в містечку Вокотт.
- Ти вже почав упадати за покоївками? - пожартував Шарль, даючи зрозуміти, що це суперечить звичкам старшого брата.
- Я дивився перегони в мішках. Вона стояла поруч зі мною. Я вже не пригадую, хто перший заговорив,- вона,, чи я. В усякому разі, вона сказала, що селянські свята схожі одне на одне, і що все це дурне, і що вона воліє краще піти геть. Я теж збирався йти звідти і з чемності запропонував їй місце у себе в машині. [177]
- Оце й усе?
- Ще по одній, Чарлі?
Той уже, не питаючи дозволу, наповнив три склянки, і Мегре не став заперечувати.
- Вона казала, що багато читає, розповідала про книжки, яких не могла зрозуміти, але які хвилювали її. Чи треба розглядати це як допит, пане комісар? Зауважте, що я ладен підкоритися, коли це потрібно, але погодьтеся, що в такому місці... _
- Годі тобі, Тео! - вигукнув Шарль.- Не забувай, що пан Мегре приїхав сюди на моє прохання.
- З тих, із ким я зустрічався, ви перший, хто, видно, трохи знає цю дівчину,- додав комісар.- В усякому разі ви перший, хто розказує мені про неї.
- А що ви іще хочете про неї знати?
- Вашу думку.
- Це проста селючка, яка перетрудила собі мозок читанням, вона весь час питала про найдивовижніші речі.
- Про що?
- Про все. Про добрість, про егоїзм, про стосункя між людьми, про розум. Хіба ж усе пригадаєш?
- Про кохання - теж?
- Вона заявила мені, що не вірить у кохання і ніколи не дійде до того, щоб віддатися мужчині.
- Навіть вийшовши заміж?
- До заміжжя вона ставилася як до найбільшої бридоти. Це її власні слова.
- Отже, між вами нічого не було?
- Нічогісінько.
- Ніякої близькості?
- Траплялося, вона брала мене за руку, коли ми йшли пішки, а коли ми їхали в машині, часом злегка спиралася на моє плече.
- Вона ніколи не говорила про ненависть?
- Ні, вона весь час торочила про гордість, та, як вона казала, «егоїзм». Чарлі!
- Одне слово,- втрутився брат,- ти задля сміху вивчав її характер.
Тео не вважав за потрібне відповідати.
- Це все, пане комісар?
- До смерті Рози ви були знайомі з Анрі?
Цього разу Шарль стурбувався не на жарт. Звідкіля Мегре, який говорив з ним про всілякі дрібнички, знає все це? Поведінка Тео починала йому здаватися не такою [178] вже й природною, а надто це його затяжне перебування в Етрета.
- Я знав його лише на ім я. Вона розповідала мені про всіх своїх родичів. Вона їх не любила - ще б пак: вони не розуміли її.
- Аз Анрі Трошю ви познайомилися лише по її смерті?
- Він зупинив мене на вулиці, запитав, чи я той самий пан, котрий зустрічався з його сестрою. Вигляд у нього був такий, що здавалося, він от-от полізе битися. Я терпляче пояснив йому все, і він заспокоївся.
- Ви зустрічалися з ним ще раз?
- Так, минулого вечора.
- Чого?
- Ми зустрілися випадково...
- Він злий на ваших родичів?
- Особливо на Валентіну.
- Із чого б то?
- Запитайте в нього самого. Сподіваюся, ви зможете його допитати не гірш, ніж оце допитуєте мене. Чарлі!
Мегре раптом збагнув, на кого саме так ретельно намагається скидатися Тео: на герцога Віндзорського!
- Ще два-три запитання, оскільки ви такі люб'язні. Вам часом не доводилося зустрічатися з Розою в «Халупці»?
- Ні, не доводилося.
- А чекати десь поблизу?
- Вона сама сюди приходила.
- А чи не траплялося їй бувати напідпитку у вашому товаристві?
- Вона п'яніла після одного-двох ковтків.
- Вона не висловлювала наміру вкоротити собі віку?
- Смерті вона боялася панічно. Коли ми їхали в машині, вона весь час умовляла мене зменшити швидкість.
- А як вона ставилася до вашої мачухи? Любила її? Була їй віддана?
- Не думаю, щоб дві жінки, живучи разом і зустрічаючись а ранку до вечора, могли любити одна одну.
- Ви гадаєте, що зрештою вони неминуче починають одна одну ненавидіти?
- Я цього не казав.
- До речі,- знову втрутився Шарль Бессон,- добре, Що пригадав... Я мушу зайти до Валентіни. Було б просто [179] нечемно приїхати до Етрета і не запитати, як їй ведеться. Ви не поїдете зі мною, пане комісар?
- Ні, дякую.
- Ви залишитеся з братом?
- Я побуду тут іще якийсь час.
- Сьогодні я вам більше не потрібний? Завтра я заїду до Дьєппа на похорон. Ти не чув, Тео? В мене померла теща.
- Поздоровляю.
Шарль вискочив із кімнати червоний як рак, і важко було сказати, що до того спричинилося: випиті аперитиви, чи братова поведінка.
- Йолоп! - пробурмотів Тео крізь зуби.- Отже, це він примусив вас" приїхати сюди із Парижа?
Він знизав плечима, простяг руку до гральних костей, немов даючи знати, що сказати йому більші нічого. Мегре дістав із кишені гаманець, повернувся до Чарлі, але Тео буркнув до того:
- Запиши на мій рахунок.
Вийшовши з казино, Мегре побачив Кастенову «сімку», а біля готелю й самого інспектора, який уже чекав на нього.
- Ви не поспішаєте? - запитав Кастен.- Може, хильнемо по чарочці?
- Щось мені не хочеться. Здається, я щойно проковтнув три аперитиви підряд. Мені хотілося б мерщій сісти до столу.
Комісар відчував, що його розморило. Вся ця справа зненацька постала перед ним у кумедному світлі, навіть Кастен з його поважним заклопотаним виглядом здавався подібним до клоуна.
- На мою думку, вам би слід було проїхати до Іпо-ра,- заговорив інспектор.- Я тут працюю ось уже п'ять років і думав, що знаю нормандців. Та впоратися з цією родиною мені не до снаги.
- А що вони кажуть?
- А нічого. Ні так, ні так. Дивляться на тебе спідлоба, навіть сісти не пропонують і немов чекають, поки та заберешся геть. І весь час переморгуються, неначе кажуть: «То будемо з ним розмовляти?» - «Ні, ти сам вирішуй!» Потім мати пробурмоче якусь фразу - начебто я між іншим, але насправді сповнену потайного змісту.
- Що ж, наприклад? [180]
- Ось, наприклад, таке: «Всі вони - одна бапда, жоден з них і словом не прохопиться».
- А ще?
- У них, звичайно, були причини не пускати сюди мою доньку».
- Хіба ж Роза їх не навідувала?
- Наскільки я зрозумів, дуже рідко. Хоча з їхніх слів можна зробити будь-які висновки. Враження таке, що слова в них мають зовсім інше значення, ніж звичайно. Можна було зрозуміти лиш одне: ми з вами з'явилися сюди не для того, щоб установити істину, а щоб урятувати «тих людців» від неприємностей. Вони, здається, не вірять, що Роза загинула через помилку,- провадив далі інспектор.- Послухати їх, то це в-неї, а не у Ва-лентіну мірив убивця... Батько, повернувшись, почастував мене сидром, щоправда, після довгих вагань, але все-таки я був їхнім гостем. Був там і його син - в море він ішов лише на ніч. Та зі мною він навіть не поцокався.
- Це старший, Анрі?
- Еге ж. Сам він не зронив і слова та й їм показував на мигах, щоб мовчали. Коли б зустрів старого в одному з феканських шинків, та ще й напідпитку, можливо, він розповів би мені більше... А що вдалося зробити вам?
- Я поговорив з обома Бессонами. Спочатку з Шар-лем, потім із Тео.
Вони сіли до столу. Перед ними стояла пляшка білого вина, і інспектор налив обидві склянки. Мегре не обмежував себе, і, коли вони вийшли на вулицю, йому страшенно закортіло поспати по обіді, широко відчинивши вікно на море.
Утримувало його від цього почуття сорому. Це було також упадком дитинства - свідомість обов'язку, яку він сам охоче доводив до крайнощів. Йому завжди здавалося, що він мало працює для того, щоб відробити свій хліб. Це так глибоко вкорінилося в ньому, що навіть у відпустці - а випадала вона аж ніяк не щороку! - він не переставав відчувати якоїсь провини.
- А що ви мені накажете робити? - запитав Кастен, помітивши, що комісара долає сон і нерішучість.
- Роби що хочеш, хлопчеі Шукай, де тобі заманеться. Може, тобі слід було б побачитися з лікарем...
- З доктором Жоллі? [181]
- Еге ж. А також з іншими людьми. Байдуже, з ким саме. Іди навмання. Ця стара діва Cope, певна річ, любить побазікати і вмирав од нудьги.
- Може, я вас кудись підвезу?
- Ні, не треба, спасибі.
Він знав, що такий настрій находив на нього в кожному новому розслідуванні - і чи то випадково, чи то під впливом інстинкту, йому завжди траплялося хильнути зайвого. Загалом кажучи, це тоді, коли, за його ж висловом, факти починали «бродити».
Спочатку його відомості обмежувалися сухими даними поліційного рапорту. Потім йому доводилося потрапляти в середовище людей, яких він доти і в очі не бачив і про яких ще напередодні нічогісінько не знав. І він розглядав їх так, наче то були фотографії в родинному альбомі.
З кожним треба було якнайшвидше познайомитися, поставити необхідні запитання, відрізнити правду в їхніх відповідях од брехні і, головне, водночас не квапитися з висновками.
В цей початковий період люди і речі вимальовувалися чітко, але немов на -відстані, і тому здавалися безликими, позбавленими індивідуальності.
І от у якусь мить, немовби без жодної причини, все це починало «бродити». Образи людей ставали водночас більш розпливчастими і більш земними, а головне, дедалі складнішими,- і тоді вже треба було брати очі в руки.
Одне слово, він починав бачити їх ізсередини, і хоч ішов поки що навпомацки, непевно, все-таки складалося враження, що одне ще зовсім невелике зусилля - і все з'ясується, істина розкриється сама собою...
Засунувши руки в кишені, з люлькою в зубах, він повільно брів знайомим уже курним шляхом. Раптом одна дрібничка, здавалося б, геть нікчемна, привернула до себе його думки. А втім, можливо, дрібничка ця не була така вже й нікчемна...
Живучи в Парижі, він уже звик до того, що на кожному розі до твоїх послуг які-небудь засоби транспорту. А яка відстань від «Халупки» до центру Етрета? Приблизно кілометр. У Валентіни немає телефону. Немач в неї й машини. І навряд чи їздила вона на велосипеді.
Отже, старій пані доводиться зробити цілу подорож, щоб зустрітися з людьми; очевидно, бували часи, коля [182] вона довго ні з ким не бачилася. Найближча її сусідка - одна із сестер Cope, якій близько дев'яноста років; вона, треба гадати, вже не залишає свого крісла.
Цікаво, Валентіна сама ходила до крамниці чи доручала це Розі?
В зелені живоплоту чорніли великі ягоди ожини, і комісар насилу подолав бажання зупинитися і зірвати кілька з них, а також зрізати собі паличку,- на жаль, не ті вже літа! Але йому було приємно уявити собі, що він зробив і те, і друге. Потім його думки полинули до Шарля та його брата Тео, і комісар пообіцяв собі хильнути скляночку сидру у Трошю. Якщо, звичайно, його там почастують.
Він штовхнув зелену хвіртку, вдихнув змішані пахощі садових квітів та рослин, почув ритмічне пошкрябування і на звороті стежки побачив старого, який обкопував кущі троянд. Це був, очевидно, Оноре, садівник, що приходив до Валентіни тричі на тиждень; його наймала також і мадемуазель Cope.
Старий випростався, намагаючись розгледіти гостя, підніс руку до чола, і важко було дібрати, чи то вітання, чи він просто затулив рукою очі від сонця.
Це був справжній садівник, «як намальований». Майже горбатий від того, що завжди нахилявся до землі, з * маленькими гострими очицями, мов той звірок, що висунув писок із нірки.
Він нічого не сказав, провів поглядом Мегре і, тільки почувши, як відчинилися двері, знову заходився монотонно шкребти заступом.
Двері цього разу відчинила не мадам Леруа, а сама Валентіна. Вона вийшла йому назустріч з таким виглядом, неначе вони давнішні добрі знайомі.
- До мене сьогодні приходили,- жваво оголосила вона.- Щарль навідав мене. Його, здається, стурбувала холодність брата.
- Він розповідав вам про нашу розмову?
- Про яку розмову? Стривайте-но! Він розповідав мені переважно про небогу Монте. Це змінить його матеріальне становище. Тепер він багатий, багатший, ніж будь-коли, адже в старої карги було понад шістдесят власних будинків, не кажучи вже про цінні папери та мішки з золотом. Що вам налити, пане комісар?
- Склянку води, якнайхолоднішої.
- Тільки з умовою, що ви спочатку вип'єте чогось [183] міцнішого. Зробіть це для мене. Я не люблю пити сама. Це було б жахливо, правда? Уявіть собі стару жінку, яка на самоті жлуктить кальвадос. Та коли до мене хтось приходить, то, щиро кажучи, я завжди рада випити чарчину.
Врешті, чом би й ні? Він почував себе чудово. Щоправда, в маленькій вітальні було трохи жарко й сонячне проміння припікало йому плече. Показавши йому крісло, Валентіна заходилася пригощати його, і в очах її, як у хлопчиська, грали лукаві бісики.
- Шарль ні про що інше не розповідав? -- Про що саме?
- Ну, хоча б про свого брата...
- Він просто сказав мені, що не розуміє, чому це Тео вирішив постати перед вами у такому невигідному світлі, тим більше, що робив це навмисне. Шарля це дуже засмутило. Він обожнює Тео, до того ж у нього дуже розвинені родинні почуття. Можу битися навзаклад, що вам він не сказав про мене нічого поганого.
- Достеменно так.
- А хто ж тоді?
Мегре не пробув там і трьох хвилин і буквально не встиг зогледітися, як його самого вже допитували!
- Невже дочка!
Вона промовила це усміхаючись.
- Не бійтеся виказати її. Вона й не намагалася приховати, що розказувала вам усе, що про мене думала.
- Мені здається, ваша донька не дуже щаслива...
- А ви гадаєте, що вона прагне щастя?
Вона усміхнулася; дивлячись у склянку, усміхнувся й Мегре.
- Не знаю, чи часто вам доводилося мати справу а жінками. Роза, наприклад, почувала себе глибоко нещасною, якщо в неї постійно не було якихось складних проблем, які вона мала розв'язати. Це були філософські проблеми, над якими вона так уперто сушила собі голову, що забувала відповідати мені, коли я до неї зверталася. А миючи посуд, здіймала такий гуркіт, неначе їй заважали знайти відповідь на питання, од якого залежала доля всього людства.
- А чи правда, що вона перестала навідувати своїх батьків?
- Вона рідко ходила до них, бо там щодня була колотнеча. [184]
- Через що?
- А ви не здогадуєтеся? Вона дратувала їх своїми проблемами, своїми порадами, вичитаними із книжок, і, природно, її мали за придуркувату.
- В неї не було цодруг?
- З тієї ж причини. Це заважало їй зустрічатися з тутешніми хлопцями: вони були для неї надто неотесані й грубі.
- Тож, виходить, крім вас, вона ні з ким не спілкувалася?
- Вона ходила до крамниці, але, мабуть, і на вулиці не дуже розтуляла рота. А втім, даруйте! Я забула про доктора. Роза якось знайшла в моїй бібліотеці медичну книжку і читала її час од часу, а потім засипала мене найдивовижнішими запитаннями. «Скажіть правду, адже вам відомо, що мені недовго залишилося жити?» - казала вона. «Ти хвора, Розо?» Вона знаходила в себе то рак, то якусь іншу, але обов'язково рідкісну хворобу. Це гнітило її кілька днів, а потім вона просила відпустити її до лікаря. Можливо, це дозволяло їй поговорити й про інші високі матерії - доктор Жоллі уважно вислуховував її ніколи їй не суперечив.
- А вечори вона проводила з вами?
- Тут,, у вітальні, вона не залишалася зі мною ні разу. А втім, це б мені й не сподобалося. Ви, мабуть, вважаєте мене за стару химерницю? Закінчивши мити посуд, вона відразу ж піднімалася до своєї кімнати, не роздягаючись, валилася в ліжко і починала курити сигарети, їй, напевне, подобався смак тютюну. Курити вона не вміла... Дим виїдав їй очі, їй доводилося весь час заплющуватися, але це не суперечило її уявленням про поетичність. Я надто лиха? Не настільки, однак, як вам здається. Коли я піднімалася до себе, вона входила роз-червоніла, з палаючими очима й чекала, поки я укладуся, щоб подати мені ліки. «Не забудьте провітрити кімнату, перш ніж ляжете спати». Це була моя традиційна фраза, бо дим із її кімнати просмикувався навіть сюди з-під дверей. Вона відповідала: «Ні, пані. Не забуду, пані. На добраніч, пані». Потім роздягалася з таким гуркотом, наче там товклася рота солдатів.
Мадам Леруа теж бряжчала на кухні, але, очевидно, робила це для власної втіхи або щоб продемонструвати свою незалежність. Вона відчинила двері, риб'ячими очима зиркнула на Мегре і неначе й не помітила його. [185]
- Можна вже починати варити суп?
- Тільки не забудьте покласти мозкову кістку. Коли мадам Леруа пішла, Валентіна знову звернулася до комісара.
- Отже, за винятком мого зятя Жюльєна, ви побачили всіх членів родини. Вони не бездоганні, але, погодьтеся, не такі вже й порочні.
Мегре силкувався пригадати, що говорила Арлетта про свою матір, але так і не зміг.
- Кінець кінцем я подібно до любого Шарля також повірю, що стався лише нез'ясований нещасливий випадок. Ви ж бачите, що я й досі жива, і якщо хтось і надумав рано чи пізно - не знаю, навіщо? - порішити мене, то, здається, він дав маху. Що ви думаєте про це?
Та Мегре зовсім про це не думав. Він дивився на неї примружившись: заважало сонячне проміння, що струменіло між ними. Ледь помітна усмішка блукала на її вустах - усмішка святенниці, як сказала б пані Мегре. А він намагався з'ясувати для себе, не надаючи цьому, проте, особливої ваги, немов жартома: чи може щось збентежити таку жінку?
Він не квапився, даючи їй змогу набалакатися досхочу, коли-не-коли пригублюючи чарку з кальвадосом. Аромат фруктового напою ставав для нього запахом цього будинку, змішуючись із запахом смачних наїдків, мастики для натирання підлоги й самої чистоти.
Вона, певно, не покладалася цілком на покоївок, звіряючи їм прибирання. І Мегре уявив собі, як щоранку, в нічному ковпаку, вона сама стирає порох з численних витончених прикрас.
- Ви вважаєте, що я не без дивацтв? Можливо, по-• дібно до інших місцевих жителів, ви навіть вирішили,
що я несповна розуму? Згодом ви зрозумієте мене. Коли надходить старість, то перестаєш зважати на чужу думку і робиш що тобі хочеться.
- Ви не бачилися з Тео ще раз?
- Ні. Навіщо мені з ним бачитися?
- А ви знаєте, в якім готелі він зупинився?
- Якщо не помиляюся, в неділю він казав, ніби живе в «Англійськім». .
- Ні, він живе в готелі «Пляж».
- А чому ви подумали, що він має прийти до мене знову?
- Так просто. Він добре знав Розу. [186]
- Тео?
- Авжеж. Вони не раз зустрічалися.
- Це не могло бути часто. Адже вона нікуди не виходила!
- Ви їй не дозволяли?
- Я забороняла їй швендяти поночі по вулицях.
- І все-таки вона це робила. Скільки в неї було вільних днів?
- Два на місяць, неділями. Вона йшла одразу по обіді, помивши посуд, і якщо навідувала батьків, то поверталася лише в понеділок уранці, з першим автобусом.
- І тоді ви залишалися вдома на самоті?
- Атож... Я вже казала вам, що я не боягузка. Отже, ви кажете, що між нею і Тео щось було?
- Коли йому вірити, то все обмежувалося розмовами... Роза обговорювала з ним свої проблеми...- І вже не без лукавства додав: -...тримаючи його за руку або поклавши йому голову на плече - щоб краще чув!
Стара залилася сміхом, і так щиро, що аж закашлялася.
- Ой, благаю, скажіть, що ви пожартували!
- Ні, це суща правда. До речі, саме з цієї причини Шарль був невдоволений сьогодні своїм братом.
- Тео при ньому розповів вам про це?
- Йому довелося. Він зрозумів, що я знаю про це.
- А як же ви про це довідалися?
- Насамперед я зустрів учора Тео в товаристві Розиного брата!
- Анрі?
- Еге ж... У них була важлива розмова в кав'ярні.
- А де ж це Тео з ним познайомився?
- Чого не знаю, того не знаю. Анрі було також відомо про його побачення з Розою, і він зажадав пояснень.
- Комедія, та й годі! Коли б це сказали не ви, я б просто не повірила!.. Бачте, пане Мегре, треба знати Тео, щоб оцінити як слід весь комізм того, що ви мені розповідаєте. У всьому світі немає сноба, більшого за нього! І в цьому чи не єдиний сенс його існування, Віа готовий піти на смерть - тільки б то було на очах обраного товариства. Заради того, щоб його побачили разом з якоюсь знаменитістю, він ладен проїхати сотні кілометрів. [187]
- Я чув про це.
- І раптом Тео прогулюється попідручки з Розою!.. До речі, стривайте! Є одна дрібна деталь, якої ви не знаєте,- про це просто не згадали, коли розказували вам про мою покоївку. Шкода, що родичі забрали всі її речі. Я б показала вам її плаття й особливо капелюшки. Уявіть собі найкричущіші кольори, які найменше пасують один до одного. У Рози були розкішні груди. Коли вона кудись ішла, то надягала таке вузьке вбрання, що насилу могла дихати, хоча вдома я забороняла їй так одягатися. Вона тоді намагалася не навертатися мені на очі. До того ж Роза любила намащуватися, але робила це так невміло й грубо, що скидалася на найвульгарнішу з повій... Тео - і вона! О господи!
І стара знову засміялася, але сміх цей виказував знервованість. л
- Коли не секрет, пане Мегре, то куди ж вони ходили?
- Знаю тільки, що вони зустрілися на святі у Во-котті і що їм траплялося випивати по чарочці в одній із тамтешніх кав'ярень.
- І давно це було?
Збоку можна було подумати, що комісар уже куняє. Невиразно всміхаючись, він стежив за старою крізь примружені повіки.
- Востаннє вони бачилися минулої середи.
- Тео сам розповів вам про це?
- Не дуже охоче, але все-таки розповів.
- Ну, тепер мене вже нічим не здивуєш! Сподіваюся, принаймні, що він не приходив до неї на побачення в цей дім крізь вікно, як коханець моєї доньки?
- Каже, що ні.
- Тео...- повторила вона з невірою в голосі. Потім підвелася й наповнила чарки.- Я припускаю, що Анрі міг прийти до Тео поквитатися. Серед усіх цих Трошю він найбільший шибайголова... Однак...
Іронічний вираз на її обличчі змінився поважним, але за хвилину повернулася безтурботна веселість.
- Це був би букет... Адже Тео вже близько двох місяців в Етрета! Уявіть собі... Ні! Це було б аж надто екстравагантно!
- Ви припускаєте, що вона могла від цього завагітніти? [188]
- Ні. Хоча, між нами кажучи, це було спало мені на думку... А ви теж подумали про це?
- Еге ж, був подумав.
- А втім, це все одно нічого не пояснило б.
За заскленими дверима з'явився садівник і застиг, чекаючи, поки його помітять.
- Даруйте, я на мить відлучуся,- сказала Валенті-на.- Я повинна дати розпорядження.
Мегре раптом почув цокання годинника, на яке раніше навіть не звернув уваги. Почав розрізняти якісь розмірені звуки, що долинали з другого поверху. Це, мабуть, мурчав кіт, розлігшись на ліжку своєї господині,- стєле в цій іграшковій дачці була дуже тонка.
Сонце вливалося до кімнати; розбиваючись у віконній рамі на дрібні скалки, танцювало на цяцьках, кидало звідти вайчиків, малювало на лакованій поверхні стола чіткі контури листка липи. Мадам Леруа зчинила на кухні такий гуркіт, неначе пересувала там меблі. Із саду знову долинуло рівне пошкрябування скребка.
Мегре здавалося, що він і не переставав чути цих , пошкрябувань. Однак, розплющивши очі, він з подивом побачив за крок від себе обличчя Валентіни.
Вона квапливо всміхнулася йому, щоб не здаватися нетактовною.
- Здається, я задрімав,- пробурмотів Мегре, ледь розтуливши рота...
Книга: Жорж Сіменон Мегре і старенька пані Переклад Миколи Мещеряка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
