Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жорж Сіменон Мегре і старенька пані Переклад Миколи Мещеряка
7. ПРОРОКУВАННЯ АЛЬМАНАХА
Коли Мегре прощався зі старою пані, настрій в обох був такий веселий, що, здавалося, вони от-от почнуть плескати одне одного по плечу.
Та чи зберегла Валентіна свою усмішку, коли за ним зачинилися двері? Чи, навпаки, як це буває після надто нестримних вибухів сміху, в неї круто змінився настрій, коли вона зилишилася наодинці з мовчазною пані Леруа?
Мегре був скоріше стурбований; важкою ходою він прямував до міста, до будинку лікаря Жоллі. Зненацька немов з-під землі виріс перед ним Кастен, точніше кажучи, інспектор вискочив із задимленого шиночка, де влаштував собі спостережний пункт і вже довгенько чекав на комісара, граючи в карти. [189]
- Я був у лікаря, патроне. Роза ні на що не була хвора. Здоров'я з неї аж перло. І все-таки вона час од часу приходила до лікаря, а той, щоб зробити їй приємне, прописував нешкідливі пілюлі...
- Які, наприклад?
- Скажімо, гормони. Вона сама їх вимагала, бо весь час потерпала за свої залози.
Кастен, крокуючи поруч із комісаром, здивовано запитав:
- І ви йдете туди?
- Я повинен запитати лікаря про одну річ. Зажди на мене.
Він звернувся на «ти» до інспектора, який не працював у його відділі. А це теж дещо означало. Показався великий квадратний будинок з повитими плющем стінами, з садом, схожим на невеличкий парк.
- Ось тут він живе,- сказав Кастен.- Але хворих приймав у флігелі ліворуч.
Флігель був схожий на ангар. Певно, тут не обійшлося без пані Жоллі, яка терпіти не, могла хворих та запаху ліків,- от вона й виставила все це зі свого будинку.
- Зробіть так, щоб він упізнав вас одразу, як тільки відчинить двері, інакше доведеться чекати кілька годин.
Вибілені вапном стіни. Навколо на лавках жінки, діти, старі люди. Принаймні дванадцятеро душ чекали на прийом. Хлопчисько з великою пов'язкою на голові, жінка в хустці марно намагається заспокоїти малюка, якого тримає на руках. Всі погляди звернені до дверей, у глибині, за якими лунають голоси. Мегре пощастило: двері відчинилися майже відразу, вийшла гладка селянка. Лікар оглянув кімнату й помітив комісара.
- Заходьте, будь ласка. Пробачте, одну хвилинку. Він полічив пацієнтів, відділяючи плевели від зерна, потім показав на трьох чи чотирьох із них:
- Вас я сьогодні не зможу прийняти. Приходьте післязавтра в той самий час.
І зачинив двері.
- Пройдімо до будинку. Ви щось вип'єте?
- В мене до вас лиш одне запитання.
- Але я дуже радий бачити вас і не відпущу так швидко. [190]
Він одчинив бічні двері і через сад повів комісара до великого квадратного будинку.
- Жаль, що саме сьогодні дружина поїхала до Гавра. Вона була б дуже рада познайомитися з вами.
Будинок був багатий, комфортабельний, трохи похмурий через великі дерева в саду.
- До мене допіру заходив інспектор, і я йому сказав, що Роза була абсолютно здорова і могла б прожити ще сто років. Рідко мені доводилося зустрічати таку здорову родину, як ці Трошю. Вам би треба було побачити цю здоров'ячку на власні очі.
- Вона не була вагітна?
- Дивне запитання. Що завгодно міг би подумати, тільки не це. Вона була в мене зовсім недавно і ні про що таке навіть і словом не прохопилася. Місяців зо три тому я її оглянув усебічно і можу заприсягтися, що на той час вона ще не жила статевим життям. Чим би я міг вас почастувати, пане комісар?
- Дякую, нічим. Я щойно від Валентіни, де мусив випити більше, ніж мені хотілося б.
- Як вона себе почуває? Ось вам іще одна - завидне здоров'я! Мо'гла б цілком обходитися без лікарів. Чарівна жінка, вам не здається? Я знав її ще до другого шлюбу, навіть до першого. Я приймав у неї пологи.
- Ви вважаєте її цілком нормальною?
- З психічного боку? Певно, ви запитуєте тому, що вона виставляє напоказ свої дивацтва. Будьте обережні з такими людьми, пане комісар. Як правило, це найздо-ровіші голови. Вона завжди чудово знає, що робить! І завжди це знала. Вона любить свій маленький світ, свій будиночок, свій комфорт. Чи можна їй докоряти за це все? Одне слово, я за неї не турбуюся.
- Ну а Роза?
Мегре не забував про хворих, які чекали в приймальні,- про жінку з малюком на руках, про хлопчика з забинтованою головою. Та лікар, видно, не поспішав. Він закурив сигару, зручно вмостився в кріслі, немов готуючись до тривалої розмови.
- У Франції тисячі таких дівчат, як Роза. Із якої вона родини, вам відомо. Очевидно, провчилася в сільській школі років зо три, не більше. Потім випадково потрапила до іншого середовища. Всього наслухалася. Казна-чого начиталася. Знаєте, про що вона запитувала мене одного разу, коли прийшла на прийом? Що я думаю [191] про теорії Фрейда? Вона весь час приставала до мене: чи все гаразд у неї з залозами внутрішньої секреції. Та хіба ж усе пригадаєш? Я вдавав, що сприймаю її серйозно. Вислуховував її, прописував ліки, які були такі ж нешкідливі, як вода.
- Вона коли-небудь ходила сумна?
- Ніколи. Навпаки, вона мала веселу вдачу, завжди здавалася безтурботною. Та часом вона вдарялася в оті свої роздуми, як вона це називала, і тоді раптом ставала дуже серйозна. Певно, у Валентіни вона відкопала Достоевського і прочитала всього - від палітурки до палітурки.
- Із тих ліків, що ви прописували їй, у жодних не було миш'яку?
- В жодних, можете бути певні.
- Дякую вам, лікарю.
- Ви вже йдете? *Мені так хотілося, щоб ви посиділи довше.
- Я, мабуть, ще побуваю у вас.
- Ну, коли ви обіцяєте...
Лікар важко зітхнув: йому, видно, зовсім не хотілося повертатися до хворих. Кастен чекав на вулиці.
- Що ви зараз збираєтесь робити?
- Поїду до І пора.
- Підкинути вас на моїй «сімці»?
- Ні, не треба. Зателефонуй краще до дружини і попередь її, що ти сьогодні можеш повернутися додому пізніше, як звичайно. А може, й зовсім не ночуватимеш удома.
- Вона вже звикла до цього. То як же ви туди дістанетеся? В цей час автобуси вже не ходять. А пішки ви не дійдете.
- Я візьму таксі.
- Якщо буде вільне. Адже тут, в Етрета, тільки два таксі. Стоянка он там, на розі вулиці. А що я маю тим часом робити?
- Пошукай Тео Бессона.
- Ну, це ве дуже важко. Досить лиш обійти ресторани. А що далі?
- Це все. Постеж за ним.
- Непомітно?
- Нічого не станеться, як він і помітить тебе. Головне, [192] не випускай його з очей. Якщо він виїде з міста на машині, сідай у свою «сімку» і мчи слідом. Постав її неподалік од його машини. В цьому разі черкни мені кілька слів і залиш записку в мене в готелі. Не думаю, щоб він міг далеко поїхати.
- Якщо ви їдете побачити родину Трошго, бажаю вам приємно провести час.
Сонце вже схилялось до обрію, коли Мегре виїздив з ' міста на таксі, водій якого раз у раз обертався до нього, щоб побалакати. Комісар, здавалося, куняв, лиш час од часу пахкав люлькою. Сільський краєвид набував темно-зелених відтінків, на фермах уже спалахували вогники, в загонах ревіли корови.
Іпор виявився рибальським виселком, в якому, як і всюди на узбережжі, було кілька кам'яних будинків, де здавалися кімнати для приїжджих. Шофер запитав, як йому проїхати,- він не знав родини Трошю. Нарешті він зупинився перед одноповерховим будинком, біля якого на паркані сушилися сіті.
- Почекати вас? - запитав водій.
- Еге ж, будь ласка.
За шибкою невиразною плямою біліло чиєсь обличчя. Мегре постукав у брунатні двері, з-за яких долинало дзвякання виделок: певно, Трошю вже сіли вечеряти.
Двері йому відчинив Анрі, рот у нього був повний, і він мовчки дивився на комісара, не запрошуючи його до хати. В глибині кімнати горіло вогнище, над яким було підвішено чималий казан. Поруч стояла плита, чудова, майже нова газова плита, і можна було здогадатися, що це предмет розкошів, яким користуються лише зрідка.
- Я хотів би побалакати з вашим батьком.
Старий теж бачив Мегре, та поки що мовчав. їх було п'ятеро чи шестеро навколо довгого столу без скатертини: перед ними димували полумиски, а в центрі стояла величезна таріль з картоплею й тріскою у сметані. Мати повернулася спиною до дверей. Маленький хлопчик крутив білявою голівкою, намагаючись побачити, хто там прийшов.
- Впусти його, Анрі,- нарешті промовив старий.
Витираючи губи рукавом, він підвівся повільно, з майже врочистою поважністю. Здавалося, він казав усій родині: «Не лякайтеся: я тут, нічого лихого з вами не скоїться». [193]
Анрі не сів на місце, а залишився стояти біля залізного ліжка, над яким висіла лобкова картинка, що зображала «Ангела божого» Мілле.
- Ви, певно, начальник того, хто в нас був?
- Я комісар Мегре.
- Що вам іще від нас треба?
В нього було масивне обвітрене обличчя морського вовка, малювати яких так полюбляють художники-самоу-ки. Навіть удома він не розлучався з морським кашкетом. Він мав майже квадратну постать, і синій светр підкреслював його могутні плечі.
- Я намагаюся встановити, хто вбив...
- ...мою доньку! - закінчив Трошю, немовби вточ-нюючи цим, що вбили саме його доньку, а не чиюсь іншу.
- Достеменно так. Даруйте, що мені довелося вас потурбувати. Я не сподівався, що застану вас за столом.
- А в який час вечеряють у вас? Певна річ, пізніше, ніж у людей, які встають о пів на п'яту ранку.
- Будь ласка, не припиняйте вечері.
- Я вже наївся.
Решта й далі їли мовчки, поважно, не перестаючи, однак, розглядати Мегре, не пропускаючи повз вуха жодного батькового слова.
Анрі запалив сигарету, можливо, то був виклик. Комісар, якому досі не запропонували сісти, здавався велетнем у цій кімнаті з низькою стелею, з якої звисали домашні ковбаси.
В кімнаті було два ліжка, одне з них дитяче, крізь відчинені двері в другій кімнаті видніло ще три. Та рукомийника не було - отже, всі вмивалися надворі, біля криниці.
- Ви забрали доньчині речі?
- Хіба ж це не моє право?
- Я вам не докоряю. Просто моє завдання стало б легшим, коли б я знав, що було серед тих речей.
Трошю обернувся до жінки, і Мегре нарешті побачив її обличчя. Вона виглядала аж надто молодою, як на матір такої великої родини, таких дорослих дітей, як Роза та Анрі. Вона була кощава, худенька, одягнута в чорну сукню, на грудях у неї висів медальйон.
Батьки перезирнулися, діти засовалися на лавках.
- Бачите, ми вже їх поділили. . - І не всі її речі вдома?
- Жанна, вона працює в Гаврі, взяла собі її сукню [194] та білизну, вони їй саме враз. А ось туфлі вона не взяла, туфлі їй малі.
- Тепер вони мої! - заявила дівчинка років чотирнадцяти з великим рудим ластовинням.
- А ти помовч!
-.: Мене цікавлять не стільки самі речі, як усілякі дрібнички. Листів у неї не було?
Цього разу батьки подивилися на Анрі, але той, здавалося, був зовсім не в гуморі відповідати. Мегре повторив своє запитання.
- Ні,- процідив Анрі.
- Жодних щоденників чи просто записок?
- Я знайшов тільки альманах.
- Який альманах?
Анрі знехотя пішов до другої кімнати. Мегре пригадав тепер, що змолоду, коли він сам жив у селі, йому доводилося бачити такі альманахи, погано віддруковані, f. на кепському папері, оздоблені примітивними ілюстраціями. Його здивувало, що такі книги й досі видаються.
На кожний місяць там було пророкування, наприклад:
«17 серпня. Меланхолія.
18 серпня. Не починати жодних справ. Не вирушати в мандри.
19 серпня. Ранок буде радісний, та стережися вечора». Мегре не всміхався, він з найповажнішим виразом гортав подану йому книжку, яку, видно,-читали й перечитувала бозна-скільки разів. Та нічого особливого він не знайшов ні у вересні, ні в кінці серпня.
- Інших паперів ви не знаходили?
Тут мати наважилася підвестися і в свою чергу взяла слово. Відчувалося, що вся родина стоїть за неї горою, заздалегідь схвалюючи її відповідь на питання Мегре.
- Ви й справді гадаєте, що вам треба було приїздити сюди й ставити нам питання? Я хочу, щоб ви мені кінець кінцем відповіли: мою доньку вбили чи не мою? А коли мою, тоді, мені здається, не нам слід надокучати запитаннями, а тим, кому ви даєте спокій.
Атмосфера немовби розрядилася. Чотирнадцятирічне дівча навіть плеснуло в долоні.
- І все це тому, що ми бідні люди,- провадила далі мати,- і тому, що дехто намагається строїти з себе...
- Можу вас запевнити, мадам, що я допитую однаково багатих і бідних.
- І тих, хто вдає із себе багатіїв? І тих, хто строїть [195] із себе знатних пань, хоча їхньому роду до нашого - як куцому до зайця.
Мегре не відповідав, сподіваючись, що вона говоритиме ще. І вона провадила далі, озираючись навколо, немов шукаючи підтримки.
- А ви знаєте, хто вона така, ця жінка? Я ось зараз вам усе про неї розкажу. Коли моя бідолашна матінка вийшла заміж, то парубок, який став її чоловіком, був довгий час закоханий в іншу. Цією іншою була мати Ва-лентіни. Вона мешкала в сусідстві з моєю матір'ю, майже двері в двері. Так от. Рідня цього хлопця й чути не хотіла, щоб він побрався з тією дівкою. Я це кажу, щоб ви зрозуміли, що то була за одна...
Якщо Мегре правильно зрозумів, то мати Валентіни була з тих, на кому пристойні люди не женяться.
- І все-таки вона вийшла заміж, скажете ви? Еге ж. Та вона не спромоглася знайти собі іншої пари, ніж один нероба й пропий-батько! От вони вдвох і породили на світ божий вашу мадам! - Батько Трошю дістав із кишені коротку люльку і натоптав її тютюном із кисета, зробленого із свинячого пухиря.
- Я ніколи не хотіла, щоб моя донька працювала ц жінки, яка, можливо, навіть гірша за свою матір. Коли б мене послухали...
Погляд, сповнений докору, в спину чоловіка. Очевидно, саме він свого часу дозволив Розі піти в покоївки до Валентіни.
- Вона до того ж іще й паскуда! Не всміхайтеся, я знаю, що кажу! Може, їй і вдалося обдурити вас солодкими словами. Та я ще раз кажу вам: вона паскуда, всім вона заздрить, а мою Розу завжди ненавиділа.
- А чому ж ваша донька залишалася в неї?
- Я й сама до ладу не знаю. Досі не знаю. Адже й Роза не любила її.
- Вона вам про це казала?
- Нічого вона мені не казала. Вона ніколи не розмовляла з нами про своїх господарів. А останнім часом вона взагалі з нами ні про що не балакала. Ми вже їй не підходили. Ви розумієте? Ось що зробила ця жінка! Вона навчила її зневажати власних батьків, цього я їй ніколи не подарую! А тепер, коли Роза померла, ця негідниця з'явилася на похорон покрасуватися, хоча за нею вже давно плаче тюрма! [196]
Трошю глянув на свою дружину з таким виглядом, наче збирався втихомирити її.
- В усякому разі, вам не тут належить чинити роз-ШуКИ!__з притиском закінчила вона.
- Ви дозволите сказати хоч слово?
- Нехай скаже, мамо,- втрутився Анрі.
- В поліції у нас немає чарівників. Як же ми знайдемо злочинця, коли нам невідомо, чому було вчинено злочин? - Він говорив спокійно, чемно.- Вашу доньку було отруєно. Хто це зробив? Можливо, я дізнаюся, якщо мені пощастить установити, чому її отруєно.
- То я ж кажу вам, що ця жінка її ненавиділа!
- Але цього мало. Не забувайте, що вбивство - злочин дуже серйозний. Вбивця ставить на карту своє життя і в кожному разі свою волю.
- Такі пройди нічим не ризикують.
- Сподіваюся, ваш син зрозуміє мене, коли я додам, що з вашою донькою зустрічалися й деякі інші люди.
Анрі, здавалося, зніяковів.
- Можливо, є ще хтось, про кого ми нічого не знаємо. Ось чому я сподівався оглянути її речі. Серед них могли бути листи, адреси, якісь дрібні подарунки.
При цих словах запанувала тиша, всі перезирнулися. Вони неначе питали про щось одне в одного. Нарешті мати сказала все ще з деякою недовірою, звертаючись до чоловіка:
- Може, покажеш йому персня?
Трошю немовби знехочу дістав із кишені штанів великого старого гамана з численними кишеньками, які закривалися на кнопки. Звідти він добув якийсь предмет, загорнутий у шовковистий папір, і простяг його комісарові. Мегре побачив старовинного персня з зеленим камінцем в оправі.
- Я гадаю, у вашої доньки були й інші прикраси?
- В Рози була повна коробка всіляких брязкалець, які вона купувала на базарі в Фекані. їх уже поділили. Залишився тільки...
Не кажучи ні слова, дівчинка метнулася до другої кімнати і принесла срібний браслет, прикрашений синіми камінчиками з порцеляни.
- Він тепер мій! - з гордістю сказака вона.
Всі ці обручки, сувеніри від першого причастя, медальйони коштували щонайбільше кілька франків.
- Скажіть, а цей перстень був разом з іншими? [197]
- Hi.
Рибалка зиркнув на жінку, яка досі вагалася.
- Я знайшов його в глибині туфля,- сказав він.- Перстень був загорнутий у клаптик шовковистого паперу. Це були її святкові туфлі, вона взувала їх усього разів зо два.
Світла від вогнища було не досить,» щоб розгледіти як слід персня, до того ж Мегре не дуже й знався на коштовностях. Та було очевидно, що ця річ зовсім іншого гатунку, ніж ті брязкальця, про які тільки-но йшлося.
- Я й кажу,- мовив нарешті Трошю і трохи заша-рівся.- Ця річ турбувала мене. Вчора я був у Фекані і там показав персня ювелірові, у якого ми купували наші обручки. Я навіть записав собі назву - це смарагд. Він пояснив, що камінчик цей коштує стільки, скільки добряча шхуна, і що, коли я знайшов цього персня, то краще віднести його до поліції.
Мегре повернувся до Анрі.
- Отже, виходить, через це? - запитав він. Анрі мовчки кивнув. Мати насторожилася.
- Ви щось приховуєте? Чи ви, може, вже бачилися?
- Далебі, я краще вам дещо поясню. Я зустрів вашого сина в товаристві Тео Бессона. Мене це здивувало, та зараз я все зрозумів. Адже Тео кілька разів зустрічався з Розою.
- Це правда? - запитала мати в Анрі.
- Правда.
- Ти знав про це і нічого не сказав?
- Я пішов до нього, щоб дізнатися, чи не він часом дав їй персня і взагалі, що було між ними.
- Що ж він відповів?
- Він просив мене показати йому персня. Я не міг цього зробити, бо він був у кишені в.батька. Я описав йому, який він. Тоді я ще не знав, що то смарагд, але він одразу вимовив це слово.
- То це він подарував його їй?
- Ні. Він заприсягався, що ніколи нічого їй не дарував. Він пояснив мені, що для нього вона була лише товаришем, йому приємно було розмовляти з нею, бо вона була розумна.
- А ти повірив? Ти можеш вірити тому, що кажуть ці люди?
Анрі глянув на комісара й провадив далі:
- Він сам намагався дізнатися правду про смерть [198] Рози і каже, що поліція все одно не зможе довідатися. І ще він мені сказав,- в Анрі здригнулися губи,- що це Валентіна запросила вас сюди і буцімто ви їй служите.
- Я не служу нікому особисто.
- Я тільки повторюю, що він сказав.
- Ти певний, Анрі, що не він дав персня твоїй сестрі? - запитав батько.
- Мені здалося, що він говорить щиро. Він додав, що сам він небагатий, і, якщо камінчик справжній, то, навіть продавши свою машину, він не зміг би купити такого персня.
- Звідкіля ж, на думку Тео, в неї міг узятися такий перстень? - в свою чергу запитав Мегре.
- Він цього не знає.
- Роза коли-небудь їздила до Парижа?
- Ніколи в житті там не була,- докинула мати.- Я й не бажаю туди їздити. Досить з мене того, що інколи доводиться бувати в Гаврі.
- А в Гаврі Роза бувала?
- Інколи їздила до сестри.
- їв Дьєппі бувала?
- Не думаю. Навіщо б їй здалося їздити до Дьєппа.
- Річ у тім,- знову втрутилася стара Трошю,- що останнім часом ми взагалі майже нічого не знали про неї. Коли вона навідувала нас, це було схоже на шторм; вона шпетила нас за те, що ми робимо, що і як кажемо. Та й сама говорила вже не так, як ми її вчили, а все якісь чужі слова...
- А вона симпатизувала Валентіні?
- Ви маєте на увазі, чи вона її любила? По-моєму, Роза її ненавиділа. Я зрозуміла це з деяких слів, що якось прохопилися в Рози.
- Що ж то були за слова?
- Зараз я вже не пригадую, але тоді вони мене дуже вразили.
- Чому ж усе-таки вона й далі працювала в неї?
-. Я сама її про це запитувала, та вона не відповідала.
Трошю наважився нарешті зробити той самий жест, Що його інспектор Кастен передбачав як кінцевий для візиту Мегре.
- Ми вас нічим не почастували. Може, вип'єте скляночку сидру? Я не пропоную вам нічого міцного, адже ви ще не вечеряли. [199]
Він пішов, щоб націдити сидру з бочки, повернувся із синім глиняним глечиком, повним по вінця, дістав із шухляди рушника і протер дві склянки.
- Ви можете довірити мені цього персня днів на два?
- Він не наш. Я не вважаю навіть, що він будь-коли належав моїй доньці. Та якщо ви хочете взяти його з собою, залишіть мені розписку.
Мегре написав розписку на краєчку стола, з якого прибрали начиння. Він випив сидру, ще аж занадто молодого, але похвалив напій, як тільки міг: Трошю сам робив його щоосені.
- Повірте мелі,- сказала мати, проводжаючи комісара до дверей,- саме Розу вони й хотіли вбити. І якщо роблять так, щоб повірили в інше, то для цього мають якісь причини.
- Сподіваюся, ми незабаром про це дізнаємося.
- Ви гадаєте - незабаром?
- Можливо, навіть швидше, ніж ви думаєте.
Персня, загорнутого в шовковистий папір, Мегре сунув до жилетної кишеньки. Кинув погляд на дитяче ліжко, в якому, певно, ще спала Роза, коли була маленька, зазирнув до кімнати, де вона, вирісши, лягала спати разом із сестрами, глянув на вогнище, перед яким вона, сидячи навпочіпки, готувала суп.
Коли він і не був більше їхнім ворогом, він усе-таки залишився чужим: вони чекали, поки він піде геть, і в їхній мовчанці було ще багато невисловленого. Тільки Анрі взявся провести комісара до машини.
- Вам не важко буде підкинути мене до Етрета?
- Залюбки.
- Я тільки піду візьму кашкета й мішок. Він чув, як Анрі пояснював своїм:
- Я під'їду в комісаровій машині. З Етрета подамся просто до Фекана, а там на корабель.
Він повернувся, несучи з собою брезентового мішка з рибальським приладдям. Машина рушила. Обернувшись, Мегре ще встиг розгледіти кілька силуетів людей проти відчинених дверей.
- Ви гадаєте, він мене обдурив? - запитав Анрі, запаливши сигарету.
Від його одягу в машині терпко запахло морем.
- Не знаю.
- Ви покажете йому персня? [200]
- Можливо.
- Коли я зустрівся з ним уперше, я хотів роз'юшити йому пику.
- Я це так і зрозумів. Мене лиш цікавить, як йому вдалося стримати вас.
Анрі замислився.
- Я цього теж не розумію. Він виявився не таким, як я його собі уявляв. І я певний, що він не намагався переспати з моєю сестрою.
- А інші намагалися?
- Еге ж, син- Баб'єфа, коли їй було сімнадцять. Та, клянусь вам, він і на тім світі про це згадуватиме.
- Роза вам часом не казала, що хоче вийти заміж? -v Це ж за кого?
Він, видно, теж був певний, що в усій окрузі не було гідної пари його сестрі.
- Ви щось хотіли мені сказати?
- Ні.
- Чого ж ви поїхали зі мною?
- Не знаю. Мені закортіло ще раз його побачити.
- Щоб іще раз поговорити з ним про персня?
- Про це - і взагалі про все. Я не такий учений, як ви, але я відчуваю, що тут не все гаразд.
- Ви сподіваєтеся знайти його в тому самому ресторанчику, де я вас зустрічав?
- Або там, або десь-інде. Я хотів би вийти з машини раніше за вас.
Він і справді вийшов, як тільки вони в'їхали до містечка, і пішов собі геть, закинувши за спину свого мішка і ледь пробурмотівши слова подяки.
Мегре спочатку заїхав до себе в готель. Жодної записки для нього не було. Потім він подався до казино, де працював Чарлі.
- Ти часом не бачив мого інспектора? - запитав Мегре.
- Він заходив по п'ятій.
Чарлі глянув на годинник, який показував дев'яту, і додав:
- Уже давно.
- А Тео Бессон?
- Вони прийшли й пішли один слідом за другим. Мегре поглядом дав зрозуміти, що йому все ясно.
- Щось вип'єте?
- Ні, дякую. [201]
Анрі, видно, недаремно приїхав до Етрета, бо Мегре знайшов Кастена на чатах перед готелем «Пляж».
- Він у себе в номері?
- Піднявся до себе хвилин п'ятнадцять тому. Інспектор показав на світло у вікні третього поверху.
Книга: Жорж Сіменон Мегре і старенька пані Переклад Миколи Мещеряка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
