Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жорж Сіменон Мегре і старенька пані Переклад Миколи Мещеряка
8. СВІТЛО В САДУ
Того вечора Кастен не раз нишком позирав на Мегре питаючи себе, чи справді комісар знає, чого хоче. Чи насправді Мегре, наслідувати якого намагаються молоді інспектори, такий великий сищик? А чи просто він не в формі, принаймні сьогодні,- і дав цим людям водити його за ніс?
- Посидьмо де-небудь,- запропонував комісар Ка-стенові, здибавши інспектора біля готелю.
Доброчесні громадяни, що нарікають на таку силу шинків, навіть і гадки не мають, яка це благодать для поліції. Випадково один із них стояв метрів за п'ятдесят від готелю «Пляж», і звідти можна було спостерігати за вікнами Тео.
Кастен вирішив, що комісар збирається поговорити з ним, дати якісь розпорядження.
- Я випив би кави з коньяком,- признався Мегре.- Сьогодні щось прохолодно.
- Ви вже вечеряли?
- Чесно кажучи, ні.
- І не будете?
- Не зараз.
Він не був п'яний, хоча то тут, то там немало вихилив зранку. Можливо, тому й відчував себе таким змореним.
- Може, Тео спить,- сказав він, подивившись у вікно.
- Про всяк випадок я ще початую.
- Чекай, синку. І якщо не спускатимеш очей з дверей готелю, що набагато важливіше, ніж пильнувати за вікнами, можеш залишитися тут. А я, далебі, піду побажаю на добраніч Валентіні.
Але він просидів ще принаймні з півгодини, не кажучи ні слова, задумливо дивлячись перед себе. Нарешті підвівся, зітхнув і, засунувши руки в кишені, з [202] люлькою в зубах, пішов геть. Кастен чув, як стихали його кроки на безлюдній вулиці.
За кілька хвилин до десятої Мегре зупинився біля хвіртки «Халупки». Дорогу заливав світлом місяць, немов облямований широкою райдужною смугою. По дорозі він нікого не стрів. Не гавкав жодний собака, жоден кіт, вискочивши з-під ніг, не шмигнув за паркан. Тільки десь у болоті одноманітно кумкали жаби.
Підвівшись навшпиньки, він спробував побачити, чи світиться ще у вікні старої пані. Йому здалося, що вікна першого поверху освітлені, і, штовхнувши незамкнену хвіртку, Мегре опинився на подвір'ї.
В саду було сиро, нудотно тхнуло перегноєм. Йдучи стежкою, він чіплявся за гілля, і шурхіт його, певно, було чути в домі.
Дійшовши до брукованого майданчика перед будинком, комісар побачив освітлені вікна вітальні і саму Ва-лентіну. Стара пані підвелася з крісла, насторожено прислухалася, завмерла на мить, потім підійшла до стіни і несподівано погасила світло.
Саме в ту мить він чхнув. Легкий скрип означав, що відчинили одну із стулок вікна.
- Хто там?
- Це я, Мегре.
Пролунав короткий нервовий смішок, у якому вчувався переляк.
- Даруйте, я зараз запалю світло.- І додала тихіше, немов розмовляла сама з собою: - Що за халепа? Де ж вимикач? Ось він...
Очевидно, вона повернула відразу два вимикачі, бо світло спалахнуло не тільки у вікнах вітальні, а й у саду, майже над головою комісара.
- Зараз я відчиню...
Вона була одягнута так, як він уже її звик бачити. На круглому столику перед кріслом були розкладені карти для пасьянсу.
Вона метушливо бігала в своєму спорожнілому будиночку з кімнати до кімнати, відмикала й замикала двері, бряжчала засовами.
- Бачите, я нє така вже й хоробра, як декому здається: я забарикадувалася. Я не чекала, що ви прийдете.
їй не хотілося б про щось його розпитувати, але цікавість узяла своє.
- Ви не поспішаєте? Тоді проходьте, сідайте.- І, помітивши, [203] що він глянув на карти, сказала: - Адже треба чимось скрашувати самотність. Чим вас почастувати?
- Мабуть, нічим, я сьогодні тільки й роблю, що п'ю. Ваш пасинок Шарль з'явився вранці й почастував мене пікон-гренадіном. До нас приєднався Тео, ми випили й повторили. Потім я зустрів інспектора, і ми зайшли дз кав'ярні побалакати. Заходжу до вас - і на столі автоматично з'являється пляшка кальвадосу. Лікар виявився не менш гостинним. Трошю частували мене сидром.
- Вони добре зустріли вас?
- Могло бути гірше.
- Вивідали в них щось цікаве?
- Можливо. Поки розслідування не скінчилося, важко сказати, що цікаве, а що ні. До вас хтось заходив після мене?
- Ні. Але я сама виходила з дому. Навідала мадемуазель Cope. Адже вона така стара, що всі давно мають її за небіжчицю і ніхто й не навідає. Вона моя найближча сусідка. Коли б була молодша, то могла б просто перескочити через паркан... Тепер, як бачите, я сама. Мій драгун у спідниці вже давно подався додому. Спочатку мені хотілося взяти нову служницю й поселити її в домі, але тепер я от, міркую, чи варто, бо аж надто добре мені самій.
- Вам не буває страшно?
- Це трапляється, ви могли щойно переконатися на власні очі. Почувши ваші кроки, я навіть трохи розгубилася. Що б я робила, коли б до мене забрався якийсь волоцюга? Як вам здається мій план? Спочатку я гашу світло в домі, потім запалюю лампочку в саду: мене не видно, я ж бачу все.
- Мені здається, це блискуча вигадка.
- Зараз, правда, я забула запалити лампочку в саду. Треба буде згадати про неї наступного разу й навчитися одразу знаходити вимикач.
Він глянув на її ноги, відзначивши, що на ній черевики, а не пантофлі. Та чи дозволяла вона собі, навіть залишаючись вдома, носити пантофлі за межами спальні?
- Отже, досі ніяких новин, пане Мегре?
Він сидів у кріслі, яке стало для нього наче своїм. Увечері кімната здавалася затишнішою, ніж при денному освітленні: кола м'якого світла під лампами, тіні по кутках. Кіт і цього разу був долі; зіскочивши з крісла, віа [204] зараз же, задерши хвоста, підійшов до комісара і заходився тертися об його ноги.
- Ви не розумієте котячої мови? - пожартувала вона.
- Ні, а що?
- Він просить попестити його. Ви турбувалися за мене?
- Я хотів переконатися, що тут усе гаразд.
- Ви досі не переконалися? Сподіваюся, ви не прирекли якогось бідолашного інспектора на те, щоб він цілісіньку ніч простовбичив на дорозі, охороняючи мене? В такому разі мене слід було попередити, я поставила б на кухні розкладачку.
Вона була дуже жвава, в очах у неї блищали пустотливі вогники. Принісши карафку, вона налила йому й наповнила аж по вінця свою чарку.
- Пані Мегре часом не скаржиться на ваш фах?
- В неї було задосить часу, щоб звикнути.
Він одхилився на спинку крісла, натоптав люльку, глянув на бронзового стінного годинника з двома мордатими амурами по боках.
- І часто ви розкладаєте пасьянс?
- Адже ви знаєте, що для самотніх людей інших ігор майже немає.
- Роза не грала з вами?
- Я пробувала навчити її грати в белотку, але марно...
Певно, Валентіна ніяк не могла добрати, що саме привело його сюди. Інколи він, здавалося, клював носом, і вона вже побоювалася, що він зовсім закуняє в кріслі, як це сталося з ним по обіді.
- Піду я далебі до себе в готель і ляжу в ліжко,- промовив він, зітхаючи.
- Може, ще одну чарочку, останню?
- А ви зі мною вип'єте?
- Охоче.
- Тоді згода. Дорогу я тепер знаю і не боюся заблудитися. Певно, ви теж скоро ляжете спати?
- Так. За півгодини.
- Прийнявши снотворне?
- Ні. Я його не купила. Тепер мене це трохи страшить.
- Але ви все-таки спите? [205]
- Кінець кінцем я, звичайно, засну. Старим людям не потрібен довгий сон.
- Отже, до завтра?
- До завтра.
Знову пробираючись садом, він шурхотів гіллям; ледь чутно рипнула хвіртка. Постояв ще трохи на узбіччі дороги, подивився на край даху та .комин, які в блідому світлі місяця виразно вимальовувалися на тлі зелені. Потім підняв комір піджака - стало холодно й вогко - і широким кроком попрямував до міста.
Обійшовши відчинені ще кав'ярні - всередину він не заходив, тільки нашвидку оглядав відвідувачів,- Мегре здивувався, що не зустрів Анрі. Той, видно, ще й досі розшукував Тео.
Чи знав Анрі, що Тео повернувся до себе в готель? Чи сам запитав про нього в портьє? А може, він поїхав ні з чим? Мегре не знав, о котрій годині відчалює з Фе-канського порту його судно, вибираючись на два тижні ловити рибу в Північному морі.
Він зайшов на хвилинку до бару казино. Там нікого не було, тільки Чарлі підраховував виторг.
- Ви не бачили тут рибалки?
- Сина Трошю? Заходив годину тому і вже ледве стояв на ногах.
- Він нічого не казав?
- Мені нічого. Але сам із собою розмовляв і мало не забув свого мішка. А коли закидав його за спину, змахнув усе, що було на стойці, й розбив дві склянки.
Кастен досі стовбичив на вулиці, мабуть, щоб не заснути. Вікна Тео були досі освітлені.
- Ви часом не зустріли Розиного брата, пане комісар? Він допіру пройшов тут, п'яний як ніч.
- До готелю він заходив?
- По-моєму, він навіть не помітив, що тут стоїть готель.
- Він розмовляв з тобою?
- Ні, я приник До стіни.
- Куди він подався?
- Він спустився вулицею, потім повернув праворуч, певно, тому, що туди вела бруківка. Що будемо далі робити?
- Нічого.
- Мені залишатися тут?
- Чом би й ні? [206]
- Ви гадаєте, що Тео все-таки вийде?
- Не знаю. Цілком можливо.
І тут, уже вкотре, Кастена пойняв сумнів: чи не занадто перебільшена комісарова слава? В усякому разі, йому не слід було стільки пити.
- Піди і дізнайся в готелі, чи його хто питав а чи, може, й підіймався до нього.
Невдовзі Кастен повернувся. Відповідь була негативна.
- Ти певний, що в кав'ярні, коли ти стежив за Тео, з ним ніхто не розмовляв і сам він ні до кого не звертався?
- Хіба що до офіціантів - замовити ще щось випити. Адже він знав, що я не спускаю з нього ока. Час від часу він навіть нерішуче поглядав на мене, можливо, хотів запропонувати випити разом, та не наважувався.
- Листів йому не передавали?
- Нічого такого я не помітив. Вам не здається, що вам слід було б щось з'їсти? Бодай бутерброд.
Мегре, здавалося, не розчув. Вийнявши люльку із кишені, він неквапливо натоптав її. Ореол навколо місяци дедалі збільшувався, і видно було, як щось подібне до юги, що повзла з моря, затягує потроху вулиці.
Поки що це був не справжній туман: сирена ще не почала завивати.
- За тиждень тут, крім місцевих, нікого не залишиться,- заговорив Кастен.- Весь персонал сотелю подасться на південь, щоб починати новий сезон, зустрічати нових клієнтів.
- Котра вже на твоїх?
- За двадцять одинадцята.
Щось, певно, насторожило Мегре; трохи помовчавши, він раптом заявив:
- Я залишу тебе на хвилинку. Зайду до себе в готель. Треба подзвонити.
Він подзвонив із кабіни до Фекана, на квартиру Шар-лю Бессону.
- Це Мегре. Пробачте, що потурбував. Сподіваюся, ви ще не лягли?
- Ні. У вас є новини? Тут моя жінка захворіла на бронхіт і все-таки хоче їхати завтра на похорон.
- Скажіть, пане Бессон, у вашої дружини був колись перстень з великим смарагдом?
- З чим? [207]
Мегре повторив.
- Ні.
- А ви коли-небудь бачили персня у когось із ваших родичів? Наприклад, у Арлетти?
- Начебто ні.
- Дякую вам.
- Алло! Пане Мегре...
- Слухаю.
- Що це за історія з перснем? Ви що, знайшли його?
- Ще не знаю. Ми днями про це поговоримо.
- Там усе гаразд?
- Зараз усе спокійно.
Мегре поклав трубку, подумав трохи, потім замовив номер паризького телефону Арлетти. Його з'єднали одразу, швидше, як із Шарлем. Відповів чоловік, це був перший контакт комісара з Жюльеном.
- Жюльєн Сюдр слухає,- спокійно промовив досить низький голос.- Хто це?
- Комісар Мегре. Я хочу говорити з пані Сюдр. Він почув, як той самий голос прогув:
- Це тебе. Комісар.
- Алло! Є якісь новини?
- Начебто немає. Поки що немає. Я хотів би поставити вам лише одне запитання. У вас не крали коштовностей?
- Чому ви запитуєте мене про це?
- Відповідайте.
- Ні. Начебто ні.
- У вас їх багато?
- Дещо є. Подарунки чоловіка.
- У вас коли-небудь був перстень з чималеньким-таки смарагдом?
Коротка мовчанка.
- Ні.
- Ви не пригадуєте такого персня?
- Ні не пригадую.
- Дякую вам.
- Ви більше нічого не хочете мені сказати?
- Поки що нічого.
їй не хотілося, щоб він клав трубку. Відчувалося, що вона чекала, щоб він продовжив розмову. Можливо, їй самій було що сказати, тільки вона не наважувалася а присутності чоловіка.
- Нічого неприємного? - тільки й запитала вона. [208]
- Нічого. На добраніч. Здається, вам уже час лягати спати.
Вона зрозуміла це як насміх і сухо відказала:
- Саме так. На добраніч.
Крім нічного чергового, в холі нікого не було. В глибині стояло крісло, в якому він побачив Арлетту, коли вона прийшла до нього першого вечора. Тоді він ще її не знав. Тоді він ще нікого не знав.
Він пошкодував, що не прихопив із собою пальта, трохи був не зателефонував пані Мегре, щоб побажати їй на добраніч, знизав плечима й подався до Кастена, який з похмурим виразом стояв на чатах. І в цьому готелі хол був порожній. Майже всі вікна, крім двох-трьох, були темні. Погасло світло ще в одному вікні, але не в Тео.
- І що б він міг там робити? - пробурмотів Кас-тен.- Напевне, читає, лежачи в ліжку. Якщо взагалі не заснув, забувши вимкнути світло.
- Котра година?
- Північ.
- Ти певний, що ніхто...
І тут інспектор ляснув себе по лобі, лайнувся й рро-бурмотів:
- Ну й йолоп же я! Забув сказати вам...
- Що ти забув сказати?
- З ним ніхто не розмовляв у кав'ярні, це правда. Йому ніхто не передавав листів. Та коли ми були в барі на пошті - в другому барі, куди він зайшов, хазяїн невдовзі сказав йому: «Вас просять до телефону».
- О котрій годині це було?
- Одразу по восьмій.
- Хазяїн не сказав, хто його кликав?
- Ні. Тео зайшов до кабіни. Я стежив за ним крізь шибку. Він сам не говорив. Він тільки слухав і час від часу промовляв: «Так... так...»
- І все?
- І як це могло вискочити у мене з голови? Сподіваюся, це не дуже серйозно, патроне?
- Скоро дізнаємося. Який у нього був вираз обличчя, коли він вийшов із кабіни?
- Точно не можу сказати. Щось начебто його здивувало. Або заінтригувало. Але він не був розлючений.
- Ходімо. Почекаєш мене в холі. [209]
- Яку кімнату займає пан Бессон? - запитав комісар у портьє.
- Двадцять дев'яту, на третьому поверсі. Він, мабуть, спить. Просив його не турбувати.
Мегре, нічого не пояснюючи, почав підніматися сходами, зупинився на мить, відсапуючись, і невдовзі зупинився перед білими дверима з мідяними цифрами: «29». Постукав, йому, не відповіли. Постукав дужче, настійливіше, схилився над сходовим прогоном.
- Кастене!
- Я тут, патроне!
- Попроси в них службового ключа. У них мають бути ключі до всіх дверей.
На це пішов якийсь час. Мегре вибив люльку на килим поруч з великою фаянсовою урною, заповненою піском та недопалками.
Портьє йшов попереду, видно, в лихому гуморі.
- Тільки на вашу відповідальність. Завтра вам доведеться давати пояснення хазяїнові. Поліція чи не поліція, а так не годиться.
Він вибрав ключа із великої в'язки, що висіла на ланцюгу, але, перш ніж відімкнути, обережно постукав і притулився вухом до дверей.
Нарешті вони зайшли до кімнати. Там - ні душі/Ліжко було нерозстелене. Мегре відчинив стінну шафу, побачив там темно-синій костюм, чорні туфлі й габардиновий макінтош. Бритва та зубна щітка були у ванній.
- Хіба пан не має права відлучитися на годинку з номера?
- Скажіть, його машина в гаражі?
- Це легко перевірити.
Вони спустилися до холу. Замість іти до парадного входу вони пішли по коридору, спустилися ще на кілька сходинок, і Мегре помітив невеличкі двері, що виходили просто в гараж. Двері були незамкнуті. Ворота, що виходили на безлюдну площу, теж були відчинені.
- Ось його машина.
Кастен скидався на школяра, що нашкодив і тепер сушить голову: яке покарання на нього чекає за зроблену дурницю?
- А що тепер, пане комісар?
- Де твоя машина?
- Навпроти вашого готелю. [210]
Це було зовсім поруч. Коли вони вже сідали в машину, із дверей готелю вискочив нічний швейцар.
- Пане Мегре! Пане Мегре! Вас щойно питали по телефону.
- Хто?
- Не знаю.
- Жінка?
- Ні, чоловічий голос. Вас просять зараз же заїхати до пані. Ви начебто маєте зрозуміти, в чім річ.
За кілька хвилин вони були біля «Халупки». Але перед хвірткою вже стояла якась машина.
- Машина лікаря,- сказав Кастен.
Навіть біля самого будинку не чути було голосів. Всі вікна були освітлені, верхній поверх також. Двері їм відчинив незворушний Тео Бессон. Комісар з подивом глянув на нього.
- Кого тут поранено?
Ніздрі Мегре роздулися. У вітальні пахло пороховим димом. На круглому столику, де були ще розкидані карти, лежав великий револьвер армійського зразка.
Він швидко зайшов до кімнати для гостей, почув там якусь шамотню. У дверях трохи не налетів на Валенті-ну, яка тримала в руках закривавлені простирадла. Вона подивилася на нього невидющим поглядом, як сновида.
На ліжку, що його колись займала Арлетта, лежав чоловік, роздягнутий до половини. Спина лікаря Жоллі, що схилився над ним, закривала його обличчя, але Мегре вже впізнав штани із грубого TeMHQ-синього сукна.
- Мертвий?
Лікар здригнувся, глянув через плече на комісара і випростався з помітним полегшенням.
- Я зробив усе, що міг,- прошепотів він.
На нічному столику лежав шприц. Розкрита лікарева сумка валялася долі. Повсюди темніли плями крові, і Мегре відзначив, що сліди її вели до вітальні й далі, до саду.
- Як тільки Валентіна мені подзвонила, я одразу приїхав, та було вже пізно. І треба ж отаке: куля влучила просто в аорту! Тут навряд чи допомогло б навіть переливання крові.
- Це ви дзвонили мені в готель?
- Так. Вона просила мене повідомити вас. [211]
Валентіна стояла перед ним у вирізі дверей, руки й сукня у неї були в крові.
- Який жах! - стогнала вона.- Коли ви були в мене ввечері, мені й на думку не спадало, що таке може статися. А все тому, що я й цей забула повернути другий вимикач і запалити світло в саду.
Мегре не обернувся до неї. Важко зітхнувши, він ще раз глянув на обличчя Анрі Трошю, вбитого слідом за сестрою. В цю хвилину він думав уже про те, що він скаже його батькам.
- Я вам зараз усе поясню,- знову заговорила Валентіна.
- Я все знаю.
- Ви не можете цього знать. Я вже піднялася до себе... Лягла спати...
Він уперше бачив її одягнутою абияк. У волоссі в неї були бігуді, з-під наспіх одягнутої сукні виглядала нічна сорочка.
- Мені здавалося, що нарешті я заснула. Раптом кіт скочив до мене на ліжко. Він розбудив мене. Я прислухалася. Із саду долинав шум, точнісінько такий, як зчиняли ви, коли прийшли увечері.
- Де був револьвер?
- У нічному столику. Це револьвер мого чоловіка. Він привчив мене завжди мати при собі зброю. Здається, я казала вам про це.
- Ні. Та байдуже.
- Спочатку я виглянула у вікно, але було надто темно. Я накинула сукню й спустилася донизу.
- Не запалюючи світла?
- Еге ж... Я нічого не бачила, але чула, як хтось намагається відчинити двері. Я запитала: «Хто там?» Мені не відповіли.
- І ви одразу вистрілили?
- Я не пам'ятаю. Певно, я перепитала кілька разів. Але там не переставали поратися з замком. Я вистрілила крізь шибку. Почула, як щось упало. Але я ще якийсь час не рухалася, не наважуючись вийти.
- Ви не знали, хто то був?
- Не мала жодного уявлення. Тут я- схаменулася, що треба запалити світло в саду. Крізь розбиту шибку я побачила тіло, а поруч - великий пакунок. Спочатку я подумала, що то якийсь волоцюга. Потім вийшла крізь кухонні двері і, підійшовши ближче, впізнала Анрі. [212]
- Він був ще живий?
- Не знаю. Я побігла до мадемуазель Cope, все ще з револьвером у руці. Я крикнула, щоб вона піднялася, що мені треба негайно зателефонувати, і вона нарешті відчинила мені. Я подзвонила лікареві Шоллі і попросила його попередити вас або ж прихопити вас по дорозі.
- А Тео?
- Я зустріла його біля моїх дверей, коли поверталася.
- Ви поверталися самі?
- Ні. Я дочекалася на дорозі лікаря.
Лікар прикрив краєм простирадла обличчя вбитого і, тримаючи перед собою закривавлені руки, попрямував до ванної кімнати.
Біля небіжчика залишилися Мегре й Валентіна. Вони були самі в тісній кімнаті, де ніде було повернутися. Комісар все ще тримав у зубах люльку.
- Що вам сказав Тео?
- Я вже не пригадую. Він нічого не сказав.
- Ви не були здивовані, побачивши його тут?
- Можливо. Я вже не пригадую. Не забувайте, що я допіру вбила людину. Як ви гадаєте, чому Анрі намагався забратися до мене?
Не відповідаючи, він пройшов до вітальні. Кастен і Тео мовчки стояли там один навпроти одного. Інспектор, видно, нервувався, на комісара він глянув одчайдушним поглядом.
- Це все вийшло через мене, так?
- Не зовсім.
У Тео Бессона був знудьгований вираз людини, що потрапила в непевне становище.
- Ви, я гадаю, випадково опинилися поблизу? - запитав Мегре.
Тео не відповів, він; здавалося, дарував комісарові так неделікатно поставлене запитання.
- Підійдитно сюди,- звернувся Мегре до інспектора. Він вивів Кастена на подвір'я. Вони побачили кров на бруківці і мішок рибалки, який досі валявся там, де впав.
- їдь якнайшвидше до готелю, де зупинився Тео. Я хочу знати, чи не дзвонив йому хто ввечері. Якщо тобі не зможуть відповісти, обійди бари, до яких заходив Анрі.
- Вони зачинені. [213]
- Дзвони! Нехай відчинять!
- А що запитати?
- Чи не дзвонив Анрі до когось?
Кастен нічого не розумів, але йому хотілося якомога краще виправити свою помилку. Він кинувся до «сімки», і шум її мотора незабаром стих удалині.
Лікар Жоллі й Валентіна спустилися з ванної. Руки лікаря були чисті й пахли милом.
- Я марно вмовляв її лягти,- заговорив він,- або дозволити зробити укол. Вона тримається на самих нервах. їй здається, що вона спроможна все це знести. Та за півгодини після того, як я від'їду, вона звалиться. Просто не збагну, як вона могла це зробити.
- Я вбила цього бідолашного хлопця,- пробурмотіла Валентіна й по черзі зиркнула на Мегре й на Тео, які нерухомо й безмовно стояли в кутку.
- Ви б не могли вплинути на неї? - обернувся лікар до Мегре.- Вона проспить міцно кілька годин, а до ранку все буде гаразд.
- Я не певний, що в цьому є потреба.
Жоллі спохмурнів," але заперечувати не став і заходився шукати свого капелюха.
- Очевидно, мені треба подзвонити до Гавра, як і минулого тижня, щоб приїхали по труп. Адже тут не обійдеться без розтину.
- Певна річ.
- Може, щось переказати від вас?
- Ні, дякую.
Лікар уклонився старій пані, здавалося, він от-от поцілує їй руку.
-- Ви даремно відмовляєтеся. Про всяк випадок я залишив у вашій кімнаті кілька таблеток. Ковтати їх треба через кожні дві години.
Він кивнув Тео й підійшов до Мегре, не знаючи, що сказати.
- Певна річ, я цілком до ваших послуг, пане комісар. Дайте мені знати, як тільки я знадоблюся.
Він пішов, і в кімнаті запанувала тиша. Потім із-за вікна долинув шум мотора. Коли машина від'їхала, Валентіна, немов прокинувшись, відчинила буфет і дістала карафку з кальвадосом. Вона хотіла була поставити його на стіл, але Мегре зненацька грубо вирвав у неї з рук карафку й щосили торохнув нею об підлогу. [214]
- Ану сядьте обоє! - наказав він тремтячим од гніву голосом.
Вони послухалися машинально, видно, не розуміючи, що діється. Мегре залишився стояти, закинувши руки за спину, потім почав крокувати з кутка в куток, як звик це робити у себе в кабінеті Управління карного розшуку.
Кастенова машина вже повернулася. Іучно завила портова сирена, оповіщаючи всіх, що насувається туман.
Книга: Жорж Сіменон Мегре і старенька пані Переклад Миколи Мещеряка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
