Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жорж Сіменон Клуб "100 ключів" Переклад Миколи Мещеряка
Жорж Сіменон Клуб "100 ключів" Переклад Миколи Мещеряка
© G.Simenon. Maigret se défend. 1966
© М.Мещеряк (переклад з французької), 1981
Джерело: Ж.Сіменон. Клуб "100 ключів". К.: Молодь, 1981. 336 с. - С.: 228-332.
Сканування і коректура: SK, Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
- Скажіть щиро, Мегре...
Пізніше, почута з уст іншої людини і за інших обставин, ця фраза справила на нього досить прикре враження, хоча в ній не було нічого незвичного, коли комісар чув вперше. Тоді все було знайоме й буденне: меблі, обличчя, навіть жести присутніх, так що увага не затримувалась на якихось деталях. Це відбувалося на вулиці Попенкур, за кількасот метрів од бульвару Рішар-Ленуар, [228] у домі лікаря Пардона, де вже не перший рік бувало щомісяця в гостях подружжя Мегре.
І раз на місяць ходило до них вечеряти подружжя Пардонів. Отож між обома жінками не припинялося дружне змагання в кулінарії.
Як завжди, в цей час вони вже сиділи біля столу. Соланж, донька Пардонів, що ходила другою дитиною, примостилася трохи осторонь, на дивані, немов вибачаючись за свою незграбність. Вона завітала на кілька днів до своїх батьків, бо чоловік її, інженер, поїхав на з'їзд архітекторів до Ніцци.
Крізь відчинене вікно виднів гострий ріг місяця, що марно намагався вирватися з-за чорнпх патлатих хмар.
За давньою, усталеною що з першої вечері звичкою, подавши чоловікам каву, жінки залишили їх самих і, підсівши до Соланж, почали стиха перемовлятися. Поруч на столику лежало кілька пошарпаних журналів, що їх уже, певно, встигли переглянути десятки пацієнтів.
А втім, комісарові відразу впала в око одна деталь. Щойно він заходився набивати люльку, господар раптом підвівся, пішов до свого кабінету і за хвилину повернувся з коробкою сигар.
- Я вам не пропоную, Мегре...
- Дякую... Я не знав, що ви перейшли на сигари.
Скільки пам'ятав комісар, Пардон завжди курив сигарети. Скоса зиркнувши на свою жінку, лікар прошепотів:
- Це їй так заманулося...
- Через статті про рак легенів?
- Еге ж... Вона занадто вразлива.
- А ви в це вірите? Лікар знизав плечима.
- Навіщо сперечатися?..- І зовсім тихо додав: - На вулиці я курю те, що й завжди.
Він теж хитрував: у присутності пані Пардон покірно димів сигарою, а за спиною, потай, як школяр, смалив сигарети.
Він був худорлявий, невисокий на зріст., На скронях уже рясно висипала сивина, на обличчі відбивалися сліди постійних турбот та багаторічної виснажливої праці. Майже завжди їхня вечеря закінчувалася несподіваним викликом, і, перепрощуючи гостей, лікар біг рятувати чиїсь життя.
- Скажіть щиро, Мегре...- В його голосі вчувалося [229] якесь вагання, навіть острах.- Ми з вами майже однолітки...
- Мені вже п'ятдесят два...
Це було добре відомо лікареві, який не так давно власноручно заповняв медичну картку на комісара.
- За три роки відставка... В п'ятдесят п'ять нас, поліцаїв, відпроваджують вудити рибу.
Обоє сумно зітхнули. Крізь відчинене вікно до кімнати інколи вривався свіжий подих вітерцю. На небі, десь далеко, спалахували блискавки, але грому не було чути. В будинку навпроти у завішених вікнах мелькали чиїсь тіні. З одного вікна, спершись на лутку, до них пильно придивлявся якийсь старий.
- А мені сорок дев'ять... Замолоду три роки щось важать... Але в нашому віці...
Мегре навіть не думав, що незабаром, за зовсім інших обставин, йому доведеться в усіх подробицях пригадати цю неквапливу розмову. Йому завжди подобався Пардон, і вечори, які вони іноді проводили разом, завдавали комісарові справжньої втіхи.
- В нашому життєвому досвіді б дещо спільне... Мов ставлення до людей у чомусь нагадує ваше... Більше того... Можливо, у нас були навіть спільні клієнти...
Це було цілком імовірно. Чого тільки не трапляється в цих перенаселених районах Парижа?!
- Я хотів би поставити вам одне запитання...
Пардон явно хвилювався. Незважаючи на їхню особисту дружбу і навіть дружбу їхніх родин, були проблеми, яких не наважувалися торкатися в своїх розмовах ні лікар, ні комісар. Наприклад, вони ніколи не дискутували ні щодо політики, ні щодо релігії.
- Так от...-провадив Пардон.- Скажіть, чи доводилося вам, відколи ви служите в поліції, зустрічати злочинця по-справжньому злого, тобто...
Він на мить замислився, добираючи потрібне слово.
- Тобто викінченого злочинця, який чинив би зло свідомо - заради самого зла... Звичайно, я не маю на увазі злочинців політичних чи воєнних - хоча б тому, що вам, на щастя, не доводилося мати з ними діла... Це неповноцінні люди, охоплені манією величі, тобто душевнохворі, яких годилося б тримати в гамівних сорочках...
- Одне слово, вас цікавлять чисті злочинці?
- Скажімо, викінчені...
- Згідно з карним кодексом? [230]
- Ні... Згідно з вашим досвідом...
Примруживши очі, Мегре уважно спостерігав за своїм другом, точніше, за сигарою, яку той невправно тримав у руці, щомиті ризикуючи струсити на килим сизий нагар. Нарешті він не витримав і всміхнувся. Помітивши його погляд, лікар зніяковіло загасив сигару.
Вони без слів розуміли один одного. Можливо, коли б не ця клята сигара, лікар тримався б певніше, і їхня розмова не вийшла б за межі звичайних буденних тем.
Як він щойно сказав, йому було сорок дев'ять. Вже понад двадцять років він щодня схилявся над десятками хворих, які дивилися на нього, як на господа бога, сподіваючись, що він дасть їм здоров'я, пораду, продовжить їхнє життя, полегшить їхні страждання..
Він урятував багатьох чоловіків, жінок, дітей, допоміг іншим змиритися зі своєю долею. Щодня йому доводилося приймати рішення більш категоричні, аніж судові вироки.
Начитавшись газетних нісенітниць, жінка примусила його відмовитись від сигарет, а в нього навіть не стало духу сперечатися з нею. Навіщо її дратувати, чинити прикрості? Отож у її присутності він покірно смоктав смердючу і, певно, не дуже смачну сигару.
Та на самоті, беручись за кермо старенької машини, щоб їхати до хворого, він, мов той злочинець, тремтячими руками діставав і запалював сигарету.
Мегре якийсь час мовчав, обмірковуючи відповідь.
- Коли б лиха доля примусила мене стати суддею,- нарешті повагом мовив він,-то, певно... А втім, ні! Судити людину?! Я б ні за що не взяв на себе такої відповідальності!
- Незалежно від злочину?
- Тут важить не стільки сам злочин, скільки те, Що спонукало людину його вчинити...
- Отже, ви це знаєте випадку, коли б вирок можна було винести одразу, без жодних вагань?
Ви маєте на увазі чисте лиходійство?.. Звичайно, я говоритиму з особистого досвіду... Так, мені зустрічалися люди, яким я з насолодою давав ляпаса... Але потім, ведучи розслідування, я завжди переконувався, що вина їхня не є абсолютною... і що завжди можна знайти обставини, які...
Мегре не доказав, почувши у себе за спиною жіночий голос: [231]
- Може, вип'єте по чарочці арманьяку? Лікар запитально глянув на свого друга.
- Ні, дякую...
- До речі, коли я вас востаннє оглядав?
- Може, рік тому...
Десь зовсім близько спалахнула блискавка, і над дахами прокотився могутній грім, але з неба не впало жодної краплини.
- Може, зайдемо на хвилинку до кабінету?
Під стінкою у колисці спав первісток доньки Пар-дона.
- Не турбуйтесь, він спить міцно... На жаль, лише до п'ятої години ранку... Ану, роздягайтесь...
Мегре слухняно зняв піджак та сорочку. Лікар з поважним виглядом дістав стетоскоп.
- Дихайте... Дихайте глибше... Тепер ротом... Гаразд... А тепер ляжте тут- і розстебніть ремінь... Звичайно, ви не стали працювати менше й повільніше, як я вам радив?
- А ви?
- Ясно, ясно... А як щодо режиму? Мегре заперечливо хитнув головою.
- Отже, все-таки п'єте... Хоча б менше, ніж раніше?
- Я домігся лише одного - мені завжди соромно, коли я п'ю. Байдуже що - келих пива чи чарку кальва-досу... Буває, я цілий тиждень у рот не беру спиртного - хіба що склянку столового вина перед обідом. Потім починається розслідування, зайдеш до якоїсь кав'ярні, щоб постежити за будинком навпроти, вдихнеш запах -і пішло...
Як у Пардона з його сигаретами. Хоча обидва були вже цілком зрілі люди!
Як звичайно, Мегре поверталися додому пішки вулицею Шмен-Вер.
- Ну, що він сказав 'про твоє здоров'я?
- Все гаразд.
У цю мить на Париж раптом линула вся та вода, що збиралася на небі протягом кількох тижнів спеки.
- Може, сховатися в під'їзді?..
...Це вже була давня історія. Минуло десять днів, відколи подружжя Мегре вечеряло у Пардонів. Зараз [232] знову було жарко. Тисячі людей залишали Париж у пошуках прохолоди. Коридори Сюрте спорожніли. Комісар працював без піджака, широко відчинивши вікно. В жовто-зелених водах Сени, немов у морі під час штилю, віддзеркалювалися темні грозові хмари.
О пів на одинадцяту, саме коли він проглядав ранкові донесення, пролунав стукіт у двері, по якому будь-хто в Сюрте одразу впізнав би старого швейцара Жозефа. Він зайшов, не чекаючи запрошення, й поклав на стіл комісара великий конверт. Кинувши на нього погляд, Мегре спохмурнів. Угорі жирними літерами було надруковано: «Головна префектура».
Всередині була повістка.
«Бригадному комісарові Мегре належить з'явитися 28 червня об 11-й годині до кабінету головного префекта».
Мегре нараз відчув приплив крові до голови, як багато років тому, коли його, учня другого класу, викликали до директора ліцею.
Він глянув на календар - 28 червня, вівторок... До одинадцятої залишилося менш як півгодини... Повістка прибула не поштою, її приніс розсильний.
За тридцять з гаком років роботи в Сюрте, з них десять на чолі бригади карного розшуку, -Мегре не раз доводилося бувати у префектурі. Але вперше його викли кали туди в такий спосіб.
На його очах змінилося щонайменше з десяток префектів. З деякими в нього були непогані стосунки, інші тримались на цій посаді так недовго, що він навіть не встигав перемовитися з ними.
Раніше, коли його викликали до префектури, це робилося завжди по телефону, дуже чемно, навіть запобігливо, бо йшлося, як правило, про дуже делікатні й малоприємні справи: треба було рятувати з халепи синка чи доньку якогось великого цабе чи саме велике цабе персонально.
Його першою думкою було негайно зайти до директора карного розшуку Ролана Блюте. Природно, той був поінформований. А втім, уранці, під час доповіді, він навіть словом не прохопився і поводився, як звичайно: з байдужим виглядом поставив кілька незначних запитань і по-віхнув, не дослухавши відповіді.
Це був ще не старий, але вже обметаний чиновник, який працював раніше на керівних посадах у багатьох [233] міністерствах. Три роки тому, коли він посів свій теперішній пост, його уявлення про службу в поліції обмежувалося тим, що він прочитав колись у детективних романах.
Мегре ще пам'ятав той час, коли директор Сюрте обирався серед комісарів. Колеги не раз піддрочували його, кажучи, що йому не минути крісла головного патрона. Та ба!
Він на хвилину зазирнув до інспекторської і похмуро кинув:
- Якщо питатимуть, я в префекта.
Люка та Жанв'е, які знали комісара краще ніж будь-хто, відчули в його голосі занепокоєння і стривожено глянули на нього.
З люлькою в зубах Мегре неквапливо спустився запорошеними сходами, минув вхідну арку, привітав двох чергових і попрямував набережною Орфевр до бульвару Дю Пале.
Хоча попереду була зустріч з високим начальством, він насилу стримався, щоб не зайти до найближчого бару й не хильнути склянку чого завгодно - пива, сухого вина, аперитиву, і раптом уперше пригадав останню вечерю у Пар донів, історію з сигаретами, огляд біля дитячої колиски...
Йому не довелося діставати посвідчення - віддавша честь, вартові мовчки пропустили його до вестибюля.
- Кабінет префекта,- мовив він до ліфтера.
- У вас повістка?
Мегре сунув йому до рук пожмаканого папірця. Сюди входили тільки за викликом. Його провели до давно знайомої приймальні.
- Вам доведеться почекати...
Нічого не вдієш! Префект, теж із нових, працював тут другий рік. Молодий - зараз це стало модою. Йому ще не було й сорока років, але як випускник Вищої школи управляючих він міг посісти керівне місце в будь-якому відомстві.
«Пан Мітла» охрестили його журналісти після першої прес-конференції. Бо, подібно до кінозірок, префекти поліції тепер теж влаштовували прес-конференції, не забуваючи запросити на них репортерів телебачення.
«Панове, наш Париж, столиця світу, повинен бути зразковим містом, і наш обов'язок - ретельно його підмести. За останні роки тут оселилося аж надто багато випадкових елементів, спосіб життя яких не має нічого спільного з обов'язком та честю... Безробітні, бродяги, соціальне сміття, яке нам належить...»
П'ять на дванадцяту... Десять на дванадцяту... Чверть на дванадцяту... За столиком біля дверей куняв черговий у парадному мундирі, інколи кидаюча на комісара знудь-гований погляд. А втім, вони були знайомі, бо починали свою службу в поліції майже одночасно.
Задеренчав дзвоник. Черговий ліниво підвівся, відчинив двері, жестом запросив комісара ввійти.
Великий кабінет був обставлений меблями в стилі ампір, оббитими зеленим плюшем.
.- Сідайте, пане бригадний комісар...
М'який, але добре поставлений голос із приємним тембром, тонке моложаве обличчя, ретельно зачесане біляве волосся. З газет було відомо, що кожного ранку, перш йіж сісти в своє м'яке зелене крісло, пан префект півгодини грав у теніс на стадіоні Ролан-Гарос, щоб «увійти в форму».
Від нього віяло здоров'ям, бадьорістю, охайністю. Цей елегантний костюм, певно, замовлявся в Лондоні. Префект усміхався так само, як на будь-якій із своїх фотографій,- скромно і вдоволено водночас, скоріше до самого себе, аніж до когось.
- Скажіть, Мегре...
Точнісінько, як Пардон кілька днів тому, з тією, можливо, різницею, що замість сигари він тримав між пальцями сигарету. Чи не тому, що поруч не було його дружини?
Цікаво, чи усміхався б він так само вдоволено в її присутності?
- Якщо не помиляюсь, ви служите в поліції з молодих літ?
- З двадцяти двох років.
- А скільки вам зараз?
- П'ятдесят два.
Він знав це, але все-таки запитував, так само, як Пардон, хоча і з якихось інших міркувань.
Мегре сидів похмурий і крутив у руках люльку, не наважуючись |ї натоптати. І рантом, немов кидаючи виклик долі, коротко мовив:
- Ще три роки - і на пенсію!
- Справді... Вам не набридло чекати?
Мегре відчув, як кров прилинула йому до обличчя [235] і в серці заклекотав гнів. Щоб стриматись, він почав уважно розглядати бронзові закрутки на ніжках письмового столу. .
- Ви одразу почали працювати в карному розшуці? В голосі була холодна й безособова, певно, завчена лагідність.
- За моїх часів до карного розшуку новачків не брали. Я спочатку прадював у районному комісаріаті... Як і більшість моїх колег...
- Простим поліцейським?
- Ні, секретарем... А потім шляховим інспектором... В уважному погляді префекта не було ні ворожості, ві симпатії.
- Отже, ви пройшли крізь усі відділи?
- Майже... Метро, універмаг, вокзали, місця розваг, гральні...
- Здається, у вас залишились про все це приємні згадки?
- Авжеж... Як і про мої шкільні роки...
- В усякому разі, ви самі про це охоче говорите... Цього разу Мегре почервонів, як мале дитя...
- Як вас розуміти?
- Досі мені про вас розповідали інші... Ви дуже відомі, пане Мегре, дуже популярні...
Голос був такий солодкий, що можна було подумати, ніби його викликали, щоб лише поздоровляти.
- Якщо вірити газетам, у вас такі ефективні ме-тбди...
Велике цабе підвелося, підійшло до вікна 1 якусь хвилину дивилося на машини й автобуси, що проїздили повз Палац правосуддя. Коли воно знову глянуло на комісара, його посмішка була ще більш самовпевнена, ще більш самовдоволена.
- Досягши останнього щабля на службовій драбині - адже ви зараз начальник бригади, ви все-таки не змогли позбутися ваших колишніх звичок... Я чув, що ви не дуже любите сидіти в кабінеті?
- Еге ж, пане префект...
- І самі беретеся до таких справ, які слід було б доручати вашим інспекторам...
Мегре мовчав.
- Навіть не гребуєте чорною роботою... Стиснувши зуби, Мегре почав набивати люльку.
- Кажуть, вас можна цілими годинами бачити в якихось гадючниках та інших темних місцях, де службовцям вашого рангу не годиться й носа показувати...
Він мовчки сидів у кріслі, стиснувши зуби, і не наважувався запалити. Навпроти нього, за великим столом із червоного дерева, впевнено походжав худорлявий чепурний префект.
- Можливо, свого часу ці методи були й непогані, але зараз вони безнадійно застаріли...
Мегре сам незчувся, як у його руках чиркнув сірник, примусивши здригнутися дженджуристого молодика. А втім, за якусь мить його обличчя знову розпливлося в посмішці.
- У старої поліції були свої звичаї... Наприклад, інформатори... Охоронці закону та порядку підтримували дружні стосунки з людьми, що жили поза рамками закону й порядку... За якусь незначну допомогу поліція заплющувала очі на їхні власні грішки... Ви й досі користуєтесь їхніми послугами, пане Мегре?
- Як і поліція в усьому світі.
- І теж інколи заплющуєте очі?
- Так, коли це доконче потрібно.
- А ви ніколи не замислювалися над тим, як багато води збігло за ці тридцять років?
- За ці тридцять років перед моїми очима змінилося дев'ять директорів Сюрте та одинадцять головних префектів.
Чим гірше, тим краще! Він не міг довше стримуватися і До того ж відчував себе зобов'язаним хоч у такий спосіб утерти носа цьому пихатому вискочню. За цю фразу йому б-потиснули руку всі його старі колеги по Сюрте.
Якщо префект і прийняв удар, зовні цього він не показував. Він би міг бути дипломатом. А втім, хтозна, можливо, завтра його призначать послом?!
- Ви знайомі з мадемуазель Пріер?
Аж ось коли починалася справжня атака!
- Ви гадаєте, що я повинен її знати, пане префект?
- Безперечно.
- На жаль, це ім'я я чую вперше.
- Мадемуазель Ніколь Прієр... А ви ніколи не чули про пана Жан-Батіста Прієра, доповідача Державної ради?
- Ніколи.
- Він мешкає на бульварі Курсель, сорок два. [237]
- Цілком можливо.
- Це дядько Школь, яка живе разом з ним.
- Я вам вірю, пане префект.
- А я хочу вас запитати, пане головний комісар, де ви були минулої ночі о першій годині?
Посмішка зникла, в його голосі бринів метал.
- Я чекаю на вашу відповідь.
- Це що - допит?
- Називайте це як вам заманеться, але я поставив вам конкретне запитання.
- Дозвольте запитати, яким правом?
- А таким, що я ваш начальник, а ви мій підлеглий.
- Он як...
Мегре мовчав, стискуючи побілілими пальцями чубук згаслої люльки. Ніколи ще він не відчував себе таким приниженим.
- Я ліг спати о пів на дванадцяту... До того дивився телепередачу...
- Ви вечеряли вдома?
- Еге ж...
- О котрій годині ви вийшли з дому?
- Тепер я здогадуюсь, пане префект... Близько дванадцятої мені подзвонили...
- Звичайно, ваш телефонний номер надруковано у довіднику...
- Певна річ.
- Вам не здаєтьея, що це не дуже зручно. Адже кожен жартівник може вас потурбувати, коли йому заманеться.
- Я про це теж думав. Кілька років підряд мій телефонний номер не публікувався, але мені не вдавалося довго зберігати йото в таємниці. Змінивши п'ять чи шість номерів, я дозволив друкувати його в телефонному довіднику, як усі...
- Я розумію, що це зручно для ваших інформаторів... Та й не тільки для них... Це дозволяє людям звертатися до вас особисто замість повідомити Сюрте, коли десь щось станеться... А після цього - вся слава ваша... Принаймні, в очах публіки...
Комісар мовчав.
- Отже, вам подзвонили за кілька хвилин до дванадцятої. За скільки саме? [238]
- Я довгенько розмовляв потемки... А коли жінка увімкнула світло, було за десять дванадцята...
- Хто ж це вам подзвонив? Хтось знайомий?
- Ні. Якась жінка.
- Вона назвала вам своє ім'я?
- Не відразу.
- Тобто, не тоді, як ви буцімто розмовляли з нею по телефону?
- Ваше «буцімто» - зайве.
- Нехай так. Отже, вона призначила вам побачення в місті?
- В певному розумінні, так.
- Ви не могли б висловитись точніше?
Він починав розуміти, що пошився в дурні, і тепер доводилося признаватися в цьому перед цим усміхненим самовдоволеним слиньком.
- Вона тільки-но приїхала в Париж, де ніколи раніше не бувала...
- Пробачте...
- Я повторюю вам те, що вона мені сказала.
- І це все?
- Ні... Далі вона розповіла, що сама з Ларошелі, що їй вісімнадцять років, що її батько суддя і що приїхала вона до Парижа на запрошення своєї шкільної подруги, бо вдома задихається від батьківського піклування, а подруга писала, що в столиці жити легко й весело...
- Оригінальна історія, чи не правда?
- Мені доводилося чути історії ще менш оригінальні, але цілком правдиві. Сподіваюсь, вам відомо, скільки молодих дівчат, часом навіть із найзаможніших родин, щороку залишають...
- Дякую, я стежу за статистикою.
- Я згодний, що історія ця досить банальна, і, коли б вона на цьому закінчилася, я б, мабуть, залишився вдома. Але вона далі сказала, що поїхала з дому, не попередивши батьків, з невеличкою валізкою та лише сотнею франків... Подруга зустріла її на Моннарнасько-му вокзалі... Вона була не сама, а з якимось чоловіком років тридцяти, начебто її нареченим...
- Жировий король, як сказала б ворожка?
- Вони сіли в червону «ланчію» і хвилин за десять зупинилися перед готелем.
- Ви знаєте, яким саме? [239]
- Hi.
- А в якому районі, теж ні?
- На жаль, пане префект... І нічого дивного - ця дівчина не знала Парижа, бо опинилася тут уперше. її зустріла подруга і познайомила зі своїм нареченим. Потім вони їхали в машині вулицями та бульварами, яких вона ніколи раніше не бачила. Нарешті зайшла до якогось дешевого готелю, де вона залишила свою валізку, і разом з ними пішла обідати. її примусили пити...
Мегре пригадав патетичний голос дівчини, прості схвильовані слова, в яких неможливо було запідозрити нещирість.
«Здається, я. й досі трохи п'яна,- призналася дів-'чина.- Я навіть не знаю, що я пила...
- Ходімо, побачиш, як я живу,- запропонувала моя подруга.
Так ми опинилися у великій світлій кімнаті, що нагадувала майстерню художника. На стінах висіли гравюри та фотографії, від яких мене охопив жах... Помітивши це, моя подруга почала сміятися...
- Чого ти злякалася?.. Марку, доведи їй, що це не так страшно...»
- Якщо я правильно вас зрозумів, вона розповіла це по телефону, тимчасом як ви були в ліжку, поруч із дружиною?
- Саме так, хоча про деякі подробиці я дізнався пізніше.
- Отже, було продовження?
- Невдовзі вона відчула, що їй краще втекти, і таким чином опинилася сама серед ночі в незнайомому місті, без грошей, навіть без документів... Все це залишилося в сумочці на квартирі її подруги...
- І саме тоді їй спало на думку подзвонити вам?.. Певна річ, вона знала ваше ім'я з газет... А втім, як вона могла подзвонити з автомата, якщо в неї не було грошей?
- Вона зайшла до кав'ярні, щось замовила і попросила телефонний жетон... У кав'ярні платять, коли виходять...
- Отже, тільки тому, що якась юна особа розповіла вам по телефону зворушливу, хоч і малоймовірну історію, ви схопилися серед ночі з ліжка і полетіли світ за очі на побачення з нею? І це ви, комісар карного розшуку! Чи не здається вам, що було б значно краще доручити [240] цю місію комусь із ваших молодших підлеглих чи просто черговому поліцаєві? Чому ви цього не зробили? Тому що вже тоді у Мегре з'явився якийсь невиразний сумнів, хоча зараз про це не варто було говорити. Зараз було краще мовчати.
- Так от, пане головний комісар, ваша юна знайома зовсім не провінціалка, і її розповідь про ці події дуже відрізняється од вашої. Сьогодні вранці, не побачивши своєї племінниці біля столу, пан Жан-Батіст Пріер занепокоївся і послав по неї. Йому доповіли, що вона не ночувала вдома...
Вона з'явилася сама в страшному вигляді о пів на дев'яту ранку. Те, що вона розповіла, так схвилювало пана Прієра, що він негайно подзвонив міністрові внутрішніх справ. У свою чергу, дізнавшись про це, я звелів запротоколювати свідчення мадемуазель Прієр... Вам залишилося три роки до пенсії, пане Мегре...
І тут він пригадав слова Пардона:
«Скажіть щиро, чи доводилося вам, відколи ви служите в поліції, зустрічатися...»
З чистим лиходійством! Зі злом заради зла! Зі 8лом, учиненим цілком свідомо і навмисне!
Хто ж цей лиходій?
- Що ви від мене чекаєте, пане префект? Подання про відставку?
- Я був би змушений його прийняти.
- Що ж вам заважає?
- Ознайомтеся спочатку з протоколом. Потім подайте, мені пояснення письмово, з найменшими подробицями. Певна річ, я вам забороняю турбувати мадемуазель Пріер і збирати будь-які свідчення щодо неї. Я покличу вас знову, як тільки ознайомлюсь із вашою доповідною.
І, усміхаючись, відчинив двері.
О Обминувши ліфт, Мегре вже ступив на мармурові сходи, як раптом позаду відчинилися двері. Його наздогнав старий незграбний черговий. Цей навряд чи грав щоранку в теніс.
- Пан префект просить вас повернутися, пане головний комісар.
Мегре в нерішучості зупинився, не знаючи, що робити - виконувати розпорядження чи йти собі далі. Нарешті [241] повернувся і знову піднявся до приймальні. Двері йому відчинив сам префект.
- Я забув попередити вас, що в Сюрте про цю справу не повинен знати ніхто, крім вас. І, певна річ, жоДт ного розголосу в пресі. Покладаю це на вашу особисту відповідальність.
Комісар мовчав, і, щоб якось закінчити цю розмову, префект додав:
- Дякую вам.
- Я вам теж, пане префект.
Чи справді він це сказав, чи лише хотів сказати? Мегре сам не пам'ятав, як він прожогом вилетів із кабінету, махнув на прощання рукою черговому і швидко збіг мармуровими сходами. Як дивно було знову опинитися в цьому ранковому вирі бульварів, побачити сонце, людей, потік машин, відчути кольори та пахощі паризького будня.
Раптом спазма вдавило йому серце, і, зупинившись, він машинально притулив руку до грудей.
Пардон якось запевняв його, що це дрібниці, звичайна перевтома. Але від цього такі напади не ставали приємнішими, тим більше, що останнім часом вони все часті? ше супроводжувалися запамороченням: люди й усі навколишні предмети розпливалися перед очима, як на екрані, коли об'єктив кінопроектора не наведено на різкість.
Дійшовши до рогу вулиці, він штовхнув двері бару. Комісар інколи навідувався сюди навіть серед білого дня, щоб хильнути на ходу скляночку для бадьорості.
- Аперитив, пане комісар?
Мегре важко дихав, очі заливав піт, і він не відразу впізнав своє відображення в дзеркалі поміж пляшками вітрини.
- Коньяк...
Він був дуже блідий, очі немов оскліли.
- Малу чи велику?
- Щонайбільшу! - гірко кинув він.
Знову через Пардона. Хто б міг гадати, що та буденна розмова, яка відбувалася між ними після останньої вечері, виявиться такою значущою?
Лікар, який на догоду дружині палив удома противну сигару, порадив йому менше пити. Але, щойно опинившись на вулиці, він сам потай діставав і запалював сигарету. [242]
«Скажіть, чи доводилося вам, одколи ви служите ь поліції, зустрічатися...»
З чистим лиходійством! Зі злом заради самого зла! А втім, це вже був голос цана префекта. Комісар зітхнув.
- Ще одну, Франсуа...
Він навіть не спромігся усміхнутися.
Годинник показував за двадцять дванадцяту. Отже, все це відбулося за якихось півгодини. Тридцять хвилин, які немов вирили межу в його житті. Віднині в нього було «тоді» і «тепер», минуле й майбутнє.
Яке майбутнє?!
В голові досі паморочилося. Ото буде номер, як він упаде ось тут, посеред бару, на очах байдужих до всього відвідувачів, які смоктали свої аперитиви!
Годі, Мегре! До біса такі думки! До біса розніженість! Пригадай, скільком людям, яких ти допитував у своєму кабінеті, теж здавалося, що їх серце ось-ось вискочить із грудей чи взагалі перестане битися! І ти тримав на такий випадок у себе в шафі пляшку коньяку, гадаючи, що це найкращі ліки.
- Ще одну?
- Ні, досить... Скільки з мене?
Він розплатився. Йому було жарко, але, здається, не тільки йому. Інші відвідувачі теж час од часу витирали хусточками спітніле чоло. Чого це Франсуа так пильно дивиться на нього?
Він ішов рівно, він не був п'яний. Дивно було 5 сп'яніти від двох чарок коньяку, навіть великих. Дійшовши до переходу, він слухняно дочекався зеленого світла і попрямував до славнозвісного будинку 38 на набережній Орфевр.
Він уже не злостився на сонливого префекта, якому щойно був би залюбки затопив у пику. Врешті, в цій справі префект був простий пішак.
Звичайно, він не любив поліцаїв старого гарту, з яких, власне кажучи, на керівній посаді в карному розшуці залишався один Мегре.
На очах у нього один за одним пішли у відставку його старі колеги, а їхнє місце заступили нові люди, які зовсім по-іншому дивилися на речі.
Крім комісара, в Сюрте був ще один ветеран на ім'я Барнакль, вічний інспектор, який почав службу раніше за Мегре, але відтоді не піднявся на жоден щабель по службовій драбині. [243]
Через хронічну нежить його називали Застудженим. Або ще - Лапатим, бо на його великі плоскостопі ноги важко було знайти взуття. Не наважуючись давати йому складних доручень, старого використовували для найчор-нішої роботи. Інколи його з ранку до ночі ганяли по всіх квартирах на якійсь вулиці, мов того продавця пилососів, щоб опитати всіх мешканців та консьєржок.
Бідолашний Барнакль! Комісар ще ніколи не співчував йому так, як тепер. За три місяці він теж мав іти на пенсію. Він знав, що його чекає. А Мегре?
Комісар привітав чергових біля входу і повільно рушив угору по сходах, насторожено прислухаючись до ударів серця.
Опинившись у своєму кабінеті, він тихо зачинив двері і немов уперше оглянув кімнату. Мегре знав тут кожен закуток, кожну дрібницю. З роками всі речі немов стали безликими, почали здаватися частинами одного цілого. Йому раптом закортіло відчинити шафу і перевірити, чи стоїть там ще пляшка коньяку для вразливих клієнтів.
Стенувши плечима, він пішов до інспекторської.
- Що нового, хлоп'ята?
Вони дивилися на нього так само, як бармен Фран-суа. Люка підвівся.
- Ще один наліт на ювелірну крамницю...
- Візьмися за цю справу, якщо хочеш... Перед очима в нього досі все пливло.
- І, будь ласка, подзвони моїй дружині... Скажи,, що обідати я не прийду... Нехай принесуть кілька бутербродів та пива...
Співробітники навіть не питали, що сталося. Та й що він міг їм відповісти, коли сам досі нічого не знав? Уперше в житті його звинувачували в порушенні закону, і він мусив виправдовуватися.
Мегре навстіж одчинив вікно, зняв піджака і важко опустився в крісло. На столі перед ним рядком лежали шість люльок, кілька нерозгорнутих досьє, документи на підпис.
Взявши найбільшу люльку, Мегре неквапливо натоптав її і запалив. Сьогодні навіть улюблений тютюн був гіркий на смак. Скривившись, комісар підвівся і дістав із кишені копію протоколу, яку дав йому префект.
Заради того, щоб записати свідчення юної племінниці пана Жана-Батіста Пріера, на бульвар Курсель погнала 2[44] спеціально стенографа, певно, когось із інспекторів. Цікаво, з якого відділу?
«Головний доповідач Державної ради...» Мегре невиразно пригадав напис «Державна рада» над монументальним порталом одного з будинків на площі Пале-Рояль. Цей орган посідав важливе місце в урядовій ієрархії, але, як і більшість французів, комісар не мав жодного уявлення про його функції.
Зітхнувши, він дістав із шухляди довідник, з якого дізнався, що обов'язком Державної ради Французької республіки є стежити за конституційністю законів і розглядати скарги цілих громад та окремих громадян на державу.
Функції головного доповідача полягали в тому, щоб розглядати ці скарги та доповідати про них Державній раді зі своїми пропозиціями.
«Свідчення мадемуазель Ніколь Пріер, 19 років, студентка, мешкає у свого дядька пана Нїана-Батіста Прієра, головного доповідача Державної ради, бульвар Курсель, 42. 9 год. ЗО хв. ранку».
Він одразу пригадав цей великий сірий будинок навпроти парку Монсо І великими порталами, з шерегами чорних лискучих лімузинів на подвір'ї, з одягнутими в уніформи консьєржками, ледачими й неприступними, немов, той черговий префектури.
«Увечері минулого понеділка, одразу після вечері, я вийшла з дому і подалася до моєї подруги, Мартін Буе, доньки лікаря, що мешкає на бульварі Сен-Жермен. Оскільки машина була потрібна моєму дядькові, я поїхала в метро...»
Мегре робив нотатки. Напередодні після вечері він разом із жінкою дивився телепередачу, навіть не сподіваючись, що на нього чекає якась халепа.
«Вдома у Мартін ми кілька годин слухали нові платівки, які їй подарували на день народження. Мартін шалено любить музику. Я теж. Але менш, ніж вона».
Як це по-дівочому невинно і цнотливо! Дві юні подруги зустрілися, щоб послухати музику... Яку саме? Ба-ха? Модні пісеньки? Джаз?
«Ми попрощалися близько пів на дванадцяту, і спершу я хотіла була вже повертатися в метро. Та, опинившись на вулиці, я раптом передумала і вирішила трохи прогулятися пішки, подихати свіжим повітрям після денної задухи...» [245]
На мить в його уяві постала картина: пшкарпий салон в апартаментах головного доповідача на бульварі Курсель і молода дівчина, яка з поважним виглядом диктує запобігливому інспекторові свої свідчення. Кругленькі, прилизані фрази немов запозичені із шкільного твору на задану тему. Цікаво, чи був при цьому її дядечко? Чи не виправлялося, чи не перероблялося наново це її писання?
«Незабаром я звернула на вулицю Сени, що вела до набережної. Я страшенно люблю прогулюватися набережними, а надто вночі... І тут я згадала, що залишила у Мар-тін дві платівки, які принесла була з собою, щоб прослухати.
Мій дядечко має звичку рано лягати спати, бо встав теж із сонцем. Ідучи з дому, я знала, що він мав повернутися за годину. Отож, певно, він уже спав. Коли б Мартін раптом подзвонила мені, щоб нагадати про платівки, вона безперечно його розбудила б. Я понад усе боялася цього».
Що було цілком можливо. Все було можливо - Мегре зараз знав це краще, ніж будь-коли. А втім, це місце звучало вже не так переконливо, «к початок свідчення.
«Я зупинилася перед невеличкою старомодною кав'ярнею з цинковим шинквасом, шістьма дерев'яними стільцями, однією лампочкою під стелею. На вивісці було написано: «Кав'ярня «Затишок». Біля вітрини з газетою в руках сидів хазяїн. Я зайшла».
Десь зараз тут мав з'явитися Мегре. Цікаво, як саме виведе вона його на сцену? Напередодні саме в цей час він мирно спочивав, не сподіваючись лиха, поруч із пані Мегре.
«Я одразу попросила телефонний жетон. Хазяїн знехотя підвівся, немов був невдоволений з того, що його потурбували. Я замовила каву і зайшла до кабіни.
Якийсь час ми розмовляли з Мартін по телефону. Вона запитала, де я. Я відповіла, що дзвоню із чудової кав'ярні, геть як за давніх часів, і що для цілковитого затишку в ній бракує лише кота... А втім, тут з'явився й кіт - великий, смугастий, схожий на тигра... Вона хотіла йти до мене, але я відрадила її, сказавши, що нені час повертатися додому».
Тонким нюхом слідчого Мегре відчув, що десь тут правда змішувалася з брехнею. Звичайно, вона дзвонила своїй подрузі - це можна було легко перевірити. Правда [246] Й те, що вона заходила до кав'ярні «Затишок», бо саме там 'зустрів її Мегре трохи згодом. Отже, вона дзвонила двічі - раз до Мартін, другий - до нього.
Але поки що дівчина говорила про один жетон. Цікаво, чи згадає вона про другий?
«Ми пробалакали хвилин десять, можливо, трохи більше. Хоча ми бачилися зовсім недавно, у дівчат завжди є про що поговорити... Не встигне вичерпатися одна тема, як з'являється друга...»
Інакше кажучи, мадемуазель Ніколь спочатку подзвонила комісарові, а потім, поки він одягався, ловив таксі та мчав на вулицю Сени, неквапливо розмовляла зі своєю подругою.
«Далі я пішла до столика, де вже стояла моя кава. Хазяїн повернувся на своє місце біля вікна, кіт умостився в нього на колінах. Поруч на стільці лежала вечірня газета. Я взяла її і почала проглядати, щоб дати каві трохи прохолонути.
Не знаю, скільки минуло хвилин...»
Тут вона повинна була зважити на свідчення хазяїна кав'ярні. Якщо вона й гортала газету, то, безперечно, думала в цю мить про те, чи добре зіграла свого роль у цій комедії, коли розмовляла з комісаром, і чи приїде він до кав'ярні. Що не кажи, а відчуття часу в неї було ідеальне.
- Зайдіть! - крикнув Мегре.
Це стосувалося гарсона з ресторанчика «Дофін», який приніс тацю з бутербродами та дві пляшки пива.
- Поставте там...
Йому не хотілося ні їсти, ні пити. Насупивши лоба, комісар підвівся й зачинив за офіціантом двері.
Одна деталь, в усякому разі, була правдива: чашка кави. І коли Мегре з'явився в кав'ярні «Затишок», на стільці поряд з дівчиною справді лежала згорнута вдвоє газета.
«Мені здається, що минуло всього кілька хвилин, але я можу помилитися: дядечко часто дорікає мені, що в мене немає відчуття часу... Я дістала з кишені портмоне... На мені був легенький костюм з двома кишенями, так Що в сумочці не було потреби... Я вже давно знаю одну свою ваду - всюди забувати сумочки... Ось чому, коли можна, я завжди ношу костюм чи сукню з кишенями...»
Спритно. Ось тобі й історія з украденою сумочкою. [247]
«Саме в цю мить до кав'ярні зайшов високий плечистий чоловік з масивним обличчям...»
Спасибі ва опис!
«Можливо, я помилюся, але в мене таке враження, ніби якийсь час він стежив за мною з вулиці... За вікном кілька разів промайнула схожа постать...
Спочатку мені здалося, що він прямує до мене, але він натомість сів чи скоріше впав на стілець біля сусіднього столика і, діставши хусточку, почав витирати чоло... Мені раптом здалося, що він не зовсім1 тверезий...»
Обережно! Треба мати на увазі, що хазяїнові кав'ярні теж доведеться свідчити.
«Його обличчя видалося мені знайомим, але прізвище чомусь не пригадувалося. Потім я збагнула, що бачила його фотографію в газетах...
Певно, він угадав мої думки, бо раптом сказав:
- Так, ви не помиляєтесь... Я справді комісар Мегре...»
Л це вже було занадто. Мегре б ніколи не сказав нічого подібного. Та дівчині було конче потрібно більш-менш переконливо пояснити, як почалася їхня розмова.
Адже хазяїн кав'ярні, що сидів на стільці під вікном, був неприємним свідком.
До речі, він навіть не підвівся назустріч комісарові і лише на мить одірвав од газети погляд. Важко було сказати, чому він досі не зачинив кав'ярні. Можливо, за звичкою. А можливо, й тому, що волів почитати на самоті газету більше, ніж спати поруч із жінкою.
«Я не належу до тих дівчат, які ганяються за кінозірками та всілякими знаменитостями, щоб узяти в них автограф. Ці знаменитості я маю змогу щотижня зустрічати вдома, на бульварі Курсель.
Але, щиро кажучи, мені було приємно побачити так близько живога поліцая, тим більше такого славнозвісного... Я уявляла його огряднішим, гладкішим... А ще мене здивував його трохи грайливий вигляд, як у людини, що вже чимало випила...»
Та хай йому біс! І вже вкотре Мегре пригадав той злоповісний вечір у Пардонів і розмову, через яку вія тепер ладен був повірити в забобони. Його звинувачували в тому, що він випив! До речі, зараз він теж випив! Дві дози коньяку. Великі! Це міг підтвердити бармен Франсуа. А на таці досі стояли дві пляшки пива. І, немов кидаючи всім виклик, він рвучко відкрутив металеву ватичку, [248] налив повну склянку, вихилив її і вп'явся зубами в бутерброд.
Потім поклав його назад. їсти не хотілося. Він відчував себе смішним і жалюгідним від думки, що йому доводиться воювати з привидами, боронитися від нападника, не знаючи, хто він і звідки нападає.
Буває, що уві сні людині ввижаються найдивовижніші речі, але, прокинувшись, вона одразу забуває про них, бо вони ніяк не пов'язані з реальним життям. Те, щз відбувалося з комісаром зараз, було гірше за будь-який кошмар - адже всі ці неймовірні події були не химерною маячнею, а цілком реальною дійсністю.
Він не спав, не марив, і перед ним на столі лежав не якийсь анонімний лист, не сповідь божевільного, а цілком офіційний документ, одержаний із рук самого префекта.
І префект вірив цьому документові. Чи не краще й самому Мегре повірити в нього?
Він добре пам'ятав усе, що передувало цій зустрічі в кав'ярні: телефонний дзвінок, розпачливий голос дівчини, яку він спочатку слухав поночі, не наважуючись покласти трубку, нарешті, спалах світла і запитання дружини:
- Що сталося?
Він лише знизав плечима, намагаючись не пропустити жодного слова із схвильованої розповіді незнайомки.
Тоді все це було справжнє, звичне, реальне - так само, як ця знайома от уже двадцять п'ять років кімната, жінка, що лежала поруч.
Вона подала йому недокурену звечора люльку і чиркнула сірником. Вже не вперше його будили ось так, серед ночі, і пані Мегре знала, що лише після двох-трьох затяжок чоловік відчував себе у формі.
За цим ось столом він протер уже не одні штани. Та сьогодні й стіл уже здавався комісарові не таким реальним. Чи не стане й він зовсім далеким спогадом після того, як Мегре подасть префектові доповідну?
Хіба не на це натякав всемогутній пан Мітла, який уже два роки обіцяв підмести Париж і щоранку грав у теніс на стадіоні Ролан-Гарос, позуючи перед фоторепортерами?
Старий комісар знову відчув, як у серці запекло від образи. Цей шмаркач звинуватив його в гонитві за славою. Мегре ніколи не шукав слави. Навпаки. Скільки разів розслідування ускладнювалося через те, що його [249] всюди впізнавали? Та хіба ж він винний, що журналісти зробили з нього щось подібне до живої легенди?
А втім, по-своєму префект у дечому мав рацію.
«Отже, тільки тому, що якась юна особа розповіла вам зворушливу історію, ви, комісар карного розшуку, схопилися з ліжка і полетіли на побачення з нею... Чи не краще було б доручити цю місію комусь із ваших молодших підлеглих?..»
Чи не це саме сказала йому пані Мегре? ¦ - А чому ти не пошлеш когось із інспекторів?
Саме тому, що в цій історії було щось сумнівне, а фактам, про які повідомляла по телефону дівчина, бракувало логічності. Та хіба завжди є логіка в тому, що відбувається в житті? Зайвий доказ того - все, що сталося з ним самим. Куди вже далі - комісар карного розшуку змушений доводити свою безневинність!
Бо цього вимагає велике цабе. А втім, Мегре вже не гнівався на префекта. Йому вже не кортіло заліпити своєму начальникові в пику. В цій історії панові Мітлі дісталася роль пішака. Грав не він, грали ним. Ще більші цабе.
Мегре допив першу склянку пива, налив ще одну, поставив поруч на столі, неквапливо запалив люльку і знову схилився над протоколом.
«Пан Мегре попросив білого вина. Хазяїн запитав:
- У пляшці?
Той відповів «еге ж», і за хвилину хазяїн приніс невеличку пляшку. Пан Мегре хотів почастувати й мене, але я відповіла, що допіру пила каву. Не пам'ятаю точно, з чого саме почалася наша розмова. Здається, пан Мегре сказав:
- У більшості людей хибне уявлення про нашу професію... Готовий заприсягтися, що у вас теж...
- Я багато чула про ваші допити,- сказала я.- Про те,*як поліція виморює в людей визнання...
- Це вже потім... Найважче - знайти злочинця... До речі, зараз я розшукую одного дуже небезпечного рецидивіста. Я певний, що здибаю його в одному з нічних барів...»
Незважаючи на дещо надмірну патетику, її розповідь по телефону про зрадливу подругу та підступного Марка була значно переконливіша, аніж ті фрази, які вона вкладала в уста МеГре.
« - Якщо хочете, можете піти зі мною... [250]
Він підвівся, певний моєї згоди, і кинув на стіл кілька монет. Коли я теж хотіла розплатитися, хазяїн відповів, що все гаразд, за мене вже заплачено.
Ми разом вийшли з кав'ярні.
- На вас чекають ваші батьки?
- Моєму дядечкові байдуже, коли я повертаюся додому... Він мені не дорікає...
- Тоді ходімо...
Я погодилася, бо мені було дуже цікаво. Пам'ятаю, як ми перейшли вулицю Жакоб, звернули до якогось завулка і опинилися в барі. Біля стойки юрмилося багато чоловіків.
Я пильно оглядала присутніх, намагаючись здогадатися, хто з них той самий злочинець, якого от-от буде заарештовано. Комісар поставив переді мною чарку віскі. Спочатку я не хотіла пити, але після гіркої, ледь теплої кави мене пекла згага.
Можливо, непомітно для мене мені знову підлили віскі, і, сама того не знаючи, я випила дві чарки. Не знаю. Біля стойки весь час штовхалися, в барі було жарко й дуже накурено.
- Ходімо,- мовив комісар.- Тут немає нічого цікавого... Хіба що кілька дрібних сутенерів... Наш рецидивіст десь-інде...
- Я б хотіла повернутися додому,- сказала я. Та комісар навіть не слухав мене.
- Ще півгодини, і ви будете свідком сенсаційного арешту, про який завтра писатимуть усі газети...»
Для того, щоб усе це трималося купи, дівчина мала довести, що він її напоїв. Тоді можна було б легше пояснити, чому вона не зовсім точно запам'ятала, де саме все це відбувалося. І перша, і друга історія були однаково брехливі, але однаково підкріплені невигаданими фактами.
«Потім ми зайшли до якогось підвального ресторанчика... Грав джаз, люди танцювали... Якщо не помиляюсь, це було десь у районі Сен-Жермен-де-Пре... Там багато таких ресторанів... Комісар знову примусив мене випити...
Я вже не тямила себе, в голові наморочилося, і я подумала, що відчую себе краще, коли трохи вип'ю...
Що було потім, я пам'ятаю ляше уривками... Коли ми вибралися на вулицю, він тримав мене за руку, а далі взяв за стан, буцімто для того, щоб я не впала... Я намазі галася відштовхнути його, але марно... Незабаром мп опинилися в якомусь приміщенні з довгим коридором... Він кілька хвилин розмовляв з якимость сивим дідком, що сидів за загородкою...
Далі ми кудись підіймалися вузькими сходами, йшли по червоній доріжці уздовж коридора з нумерованим ч кімнатами по обидва боки, нарешті зупинилися, і комісар почав відмикати двері.
- Ні!.. Ні!.. Я не хочу! - машинально вигукнула я. Посміхаючись, він завів мене до кімнати. В кутку стояло ліжко.
- Залиште мене, бо я покличу... Він затулив мені рота рукою і сказав:
- Ви забуваєте, що поліція - це я!»
Це була майже правда. Звичайно, крім останньої фрази. До того ж дівчина не опиралася. І, певна річ, він не водив її по ресторанах і не примушував пити.
Вони справді зустрілися в кав'ярні «Затишок», але розмова їхня була зовсім інша. Дівчина сказала, що звуть її Ніколь Карве і що вона донька мирового судді з Ляро-шелі. Подругу, яка разом з Марком чекала її на вокзалі, звали Лора Дюбвісон, і вона начебто була донькою тамтешнього торговця рибою.
- Якщо я правильно вас зрозумів, ви не знаєте ні адреси вашої подруги, ні адреси Марка, ні назви готелю, де ви залишили валізку. Ви також не знаєте, як знайти будинок, з якого ви втекли, залишивши сумочку з грішми... .
Вона ще була п'яна і від неї тхнуло алкоголем.
- Перш за все вас треба десь влаштувати на ніч... Ходімо...
Він справді кинув на стіл кілька монет, справді взяв її за руку на бульварі Сен-Жермен, а потім, побачивши, що вона ледь стоїть на ногах, підтримав її за талію.
Він знав цілком пристойний і недорогий готель на вулиці Еколь. Але по дорозі до нього вони ні разу не зупинялися.
- А як ви листувалися з вашою подругою, не знаючи її адреси?
Ледве повертаючи язиком, дівчина відповіла:'
- Ви не вірите мені, ви гадаєте, що я брешу... Але я писала їй до запитання... Лора жити не може без таємниць... В школі, коли вона була маленька, вона вдавала... [252]
Мегре вже не пам'ятав, що вдавала маленька Лора. Він майже не слухав свою супутницю, думаючи лише про те, як швидше від неї відкараскатися.
В готелі «Савой» справді чергував сивий, давно неголений дідуган, який простяг йому ключа, буркнувши:
- Третій поверх, ліворуч... Ліфта в готелі не було.
- Допоможіть мені піднятися... Я ледве стою на ногах...
Він допоміг їй - і тепер уже не міг відрізнити правди од вигадки.
- Дякую, пане Мегре... Я дуже п'яна, правда? Яка ганьба! Що я скажу своїм батькам?
Вони піднялися на третій поверх, і Мегре справді почав відмикати двері.
- Годі турбуватися,. лягайте спати... Завтра ми в усьому розберемося.
Дівчина переступила поріг, але тут же об щось спіткнулася, впала на підлогу і навіть не намагалася підвестись. Так вона могла б і заснути.
Тоді Мегре теж зайшов до кімнати, підняв її, поставив на рівні ноги, зняв туфлі та жакет і хотів уже був вийти, як раптом дівчина простогнала:
- Я хочу пити!
Він пішов до туалету, взяв з полички склянку, старанно вимив її і наповнив водою. Коли він повернувся, дівчина вже сиділа на ліжку, намагаючися скинути спідницю.
- Мені боляче... Клятий замок...
Вона випила всю воду, не зводячи з нього скорботного погляду.
- Допоможіть мені, будь ласка... Коли б ви знали, як мені зле... Мене нудить...
Він допоміг їй звільнитися від спіднички та блузки. Дівчина одразу впала на ліжко й заснула.
- Ну, що та? - запитала його пані Мегре, коли він повернувся додому.
- Якась дивна історія... Завтра розберуся...
- Гарна дівчина?
- Я якось не звернув на це уваги... Вона була геть п'яна...
- І що ти зробив?
- Одвів до готелю й поклав спати...
- Ти її роздягав? [263]
- Довелося... Така в нас робота...
- Дивися, щоб ти про це не пожалкував...
Пані Мегре була збентежена. Його теж мучило якесь неприємне передчуття.
О дев'ятій ранку, подзвонивши зі свого кабінету до готелю «Савой», він довідався, що мадемуазель з тридцять другого давно пішла, сказавши, що за номер заплатить комісар Мегре, який привів її до готелю.
А ще за півгодини телефоністка Сюрте повідомила його, що ніякий суддя на прізвище Карве, ні взагалі будь-хто з таким прізвищем у Ларошелі не проживав. Не проживав там також і жодний Дюбвісон.
«Ви забувавте, що поліція - це я!»
Мегре підвівся і став перед відчиненим вікном, засунувши руки в кишені і стиснувши в зубах люльку. Йому бракувало духу ще раз прочитати твір Школь Прієр. До того він довго зіщулившись сидів у кріслі, заціпенілий, пригнічений, байдужий до всього. Він відчував себе чужим у своєму кабінеті, самотнім у цьому ворожому до нього світі, безмежно втомленим, нікому не потрібним. Приглушений гомін голосів за стіною в інспекторській, шум кроків у коридорі здавалися йому страшенно далекими, зливалися в один невиразний дрім-ливий гул.
Йому залишилося три роки до пенсії. Навіть його приятель Пардон нагадав йому про це. Чому? Тому, що просто вважав, що йому час відпочити? Чи, може, оглядаючи, виявив щось таке, про що не наважився говорити відверто?
Він порадив комісарові менше пити, тобто не пити зовсім. Хіба що склянку сухого вина перед обідом, і то нечасто. А незабаром йому пропишуть режим, пілюлі через кожні три години.
Попереду була безрадісна старість, коли один за одним виходять з ладу життєдайні органи, немов деталі автомашини, що пройшла не одну тисячу кілометрів. В автомашині старі деталі завжди можна замінити новими. От тільки для старих людей таких запчастин ніхто не продав.
Він не відчував, як лине час. Сонячні плями на стінах невблаганно повзли кудись ліворуч, потім зовсім зникли, але він навіть не помітив цього. [254]
В нього не було ні снаги, ні бажання боротися. Він змирився з поразкою і на якийсь час навіть відчув полегшення від цього. Не буде більше постійної відповідальності. Не буде змарнованих у даремних пошуках вечорів, безсонних виснажливих ночей, сповнених несподіванок днів.
«Ви забуваєте, що поліція - це я!»
Можливо, саме ця фраза повернула його до життя. Думкою він уже полинув був до Менга-на-Луарі, де на нього з дружиною чекав невеличкий будинок в садом та городом. Він уявляв, як доглядатиме дерева, мирно поливатиме при сході та заході сонця квіти й овочі, сидітиме біля річки з вудкою в руці...
«Ви забуваєте, що поліція...»
Це було так несхоже на нього, звучало так фальшиво, що його губи мимоволі розтягайся в усмішці, і поступово йому одлягло від серця.
Мегре простяг руку до таці, узяв бутерброд, відкусив добрячий шмат і відкоркував другу пляшку пива. Якийсь час він стояв біля вікна ї спокійно снідав, дивлячись перед себе туди, де за нерухомими кронами платанів сліпуче вилискували води Сени.
Поступово він виходив із заціпеніння, знову починав відчувати свій зв'язок з навколишнім життям. Набережною туди і сюди сновигали перехожі. Зупинившись посеред мосту Мішель, двоє закоханих довго дивились, як тече вода, як пропливають довгі каравани барж, і весь час цілувалися, сповнені радості життя, байдужі до того, що відбувалося навкруги.
Поруч невпинно цокотіла друкарська машинка. Певно, інспектори вже не раз здивовано перезирнулися поміж . собою, киваючи на двері їхнього патрона.
Він сів до столу і глянув на протокол. Твір Ніколь Прієр закінчувався' досить несподіваною фразою.
«Більш пан Мегре нічого собі не дозволив. Певно, в останню мить він просто злякався...»
Мегре набив люльку, знову пішов до вікна, вже рішучіший, з вогниками в очах. Потім, зітхнувши, попрямував до суміжної кімнати.
Люка десь ходив. Не було на місці також багатьох інших хлопців, що розбрелися по Парижу. Юний Лапуенг був у відпустці, Жанв'є вистукував на машинці чергове донесення. [255] Інспектори чули, як зайшов комісар, знали, що він дивиться на них, але тактовно не підводили голів, розуміючи, що сталося щось по-справжньому серйозне, якщо патрон так довго не виходив із свого кабінету.
Годинник показував третю.
- Зайди до мене, Жанв'є... Візьми блокнот. Жанв'є вважався одним із найкращих стенографістів
у бригаді. Невдовзі він зайшов до кабінету і щільно причинив двері.
В його погляді було запитання, яке він не наважувався висловити вголос.
- Сідай, записуй...
Все вийшло коротше, ніж він сподівався. Ще годину тому він ладен був давати якісь пояснення, висловлювати припущення. Зараз він обмежився простим переказом фактів, уникаючи будь-яких коментарів.
Слухаючи патрона, Жанв'є з кожною хвилиною все більше похмурнів, насуплював брови, раз у раз кидаючи на нього тривожні погляди.
За двадцять хвилин подання було готове.
- Віддрукуєш це в трьох примірниках.
- Гаразд, патроне...
Якусь мить Мегре вагався. Адже префект категорично заборонив йому розповідати будь-кому про цю справу!
- На читай...
Він рвучко підсунув інспекторові свідчення дівчини. Ще не дочитавши першої сторінки, Жанв'є почервонів так само, як Метре в кабінеті префекта.
- Яка ж це сволота...
Молодчага Жанв'є! Він та ще Люка були найстарішими співробітниками Мегре, і їм трьом не треба було зайвих слів, щоб порозумітися між собою.
І одразу, навіть не замислюючись, Жанв'є поставив те запитання, яке з самого початку мучило комісара.
- Хто ж це?
- Саме це я й хотів би знати... Хто?
Вони вже звикли до всіляких юних істеричок та німфоманок, що майже регулярно з'являлися до Сюрте, щоб викинути якогось коника. Деяких із них доводилося одразу везти до лікарні, рятуючи від охочих до сенсацій репортерів.
Та Ніколь Прієр навряд чи була однією з них. Душевнохвора людина, тим більше дев'ятнадцятирічна дівчина, [256] не змогла б так добре зіграти одразу дві ролі, не зробивши жодної помилки. Тут відчувався чийсь тверезий розум, тверда рука.
- Поки ти друкуватимеш це подання, я спробую зробити один дослід... А втім, я вже зараз можу передбачити його наслідки...
Жанв'є одразу збагнув, про що йдеться.
- Не кажи хлопцям про цю справу... Пан Мітла вирішив тримати її в секреті, немов державну таємницю... А якщо матимеш час, наведи довідки щодо цього Жана-Батіста Пріера...
Коли він виходив із кабінету, Жанв'б прошепотів:
- Тільки не беріть це так близько до серця...
- Я хотів був подати у відставку.
- Він вам відмовив?
- Він сказав, що йому залишилося б погодитися, але...
- Але що?
- Я передумав. Поки мене не вигнали звідси, я працюватиму. Я вирішив боронитися...
За кілька хвилин таксі привезло його на вулицю Сени. Мегре недбало штовхнув двері кав'ярні «Затишок». За стойкою він побачив хазяїна, який наливав вино кільком мулярам у білих від вапна комбінезонах. В кутку за столиком з чашкою кави якийсь літній чолов'яга писав листа.
Хазяїн з першого погляду впізнав свого вчорашнього відвідувача, але навіть не показав цього, і заходився поратися з посудом.
- Пляшечку того, що й учора...
В нього були круглі витрішкуваті очі, бліде, аж зелене обличчя, і він явно задихався од спеки.
- Шістдесят сантимів,- мовив він, поставивши перед комісаром пляшечку вина та келих.
Штукатури не звернули на Мегре жодної уваги, так само як і добродій у кутку, якому раптом відмовила кулькова авторучка.
- Скажіть, хазяїне...
Той невдоволено зиркнув на комісара.
- Часом не у вас я вчора залишив свою парасольку? Ви не знаходили?
- Ніяких парасольок тут ніхто не залишав...
- А ви пам'ятаєте дівчину, що чекала на мене після [257] того, як мені подзвонила? Ви не пригадуєте, скільки же тонів ви їй дали?
Хазяїн тупо дивився на нього.
- Я нічого не пригадую і не хочу пригадувати.,, Цо мене не стосується.
- Хтось уже розмовляв з вами вранці з цього приводу? Це він порадив вам мовчати?
Муляри одразу обернулися, пильно оглядаючи комісара.
- З вас шістдесят сантимів,- повторив старий. Мегре кинув на стойку один франк і попрямував до виходу.
- Візьміть решту... Я на чай не беру...
Подібна ж сцена відбулася і в готелі «Савой» на вулиці Еколь. За столом біля дошки з ключами сиділа пухкенька молодичка з рудим фарбованим волоссям, досить кокетна на вигляд.
- Добридень, пані...
З першого її погляду Мегре зрозумів, що вона знала, хто перед нею. Але він усе-таки відрекомендувався:
- Комісар Мегре з карного розшуку...
- Я слухаю...
- Минулої ночі я привів сюди одну дівчину, у якої не було грошей... Я хочу розрахуватися за неї. Скільки я вам винен?
- Ви мені нічого не винні.
- Вона заплатила?
- Байдуже. Ви мені нічого не винні.
- Отже, цього ранку сюди хтось приходив, щоб аа-патити за неї і, звичайно, допитати старого...
.- Слухайте, пане комісар, я знаю, хто ви такий, і не маю нічого проти вас особисто... Але навіщо мені зайвий клопіт? Я не знаю про що і про кого ви говорите. Мої рахунки цілком справні. Ні поліція, ні навіть податкові інспектори ніколи не мали до нас жодних претензій...
- Дякую вам.
.- Мені дуже жаль, але я не можу відповісти вам інакше.
- Я розумію...
Вони вже встигли вжити заходів. Даремно було дзвонити до Мартін Буе, у якої мадемуазель Прівр буцімто цілий вечір слухала платівки. Вона не візьме трубки. Комісар був також певний, що вчора дівчина не забула зателефонувати й на бульвар Сен-Жермен. [258]
У всій цій історії префект був лише покірною маріонеткою. Він лише вхіконував наказ, не наважуючись переступити волю тих, хто сидів вище за нього. А якщо він не визнавав поліцаїв старої школи, то це було його право. Особливо не любив він комісара Мегре, бо не міг примиритися з його славою. Та, врешті, це теж було його право.
Вранці того дня йому раптом подзвонив переляканий міністр внутрішніх справ і повідомив про історію, яка могла б пошкодити їм обом.
Книга: Жорж Сіменон Клуб "100 ключів" Переклад Миколи Мещеряка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
