Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жорж Сіменон Клуб "100 ключів" Переклад Миколи Мещеряка
Ці люди не належали ні до героїв, ні до святих. Лише завдяки інтригам домоглися вони своїх високих посад, а щоб зберегти їх, мусили робити, що їм кажуть, і, облизуючись, ковтати гіркі пілюлі.
Та й що для них важив якийсь Мегре, коли йшлося про власну кар'єру? Навіщо їм було наживати собі ворога в особі такого високого урядовця, як пан Прієр?
Врешті, вони не могли діяти інакше. Та й дивно було б сподіватися, щоб вискочень-префект відмовився од такої чудової нагоди відчитати, мов якогось хлопчиська, старого славнозвісного комісара!
Сонце спустошувало Париж. Люди опускали штори, зачиняли віконниці, марно намагаючись вберегтися від задухи. Вздовж' Сени з вудками в руках мліли рибалки. Тут і там попримощувалися парочки закоханих. Двоє з них сиділи просто на причалі і, звісивши над водою босі ноги, кумедно ворушили пальцями, голосно сміючись.
- Жанв'є!
- Я вже йду, патроне...
Він розмовляв по телефону, але за хвилину скінчив і зайшов до кабінету з віддрукованим на машинці поданням. Комісар почав був читати його, але зараз же відклав убік.
- Ти,нічого не проминув?
- Я звіряв, начебто ні, але краще б...
Ні, годі! Комісарові вже було не до енаги повертатися до цього. Він розгонисто підписався, дістав із шухляди офіційний конверт, написав адресу і подзвонив черговому.
- Нехай розсильний приставить головному префектові... Слухаю тебе, Жанв'є...
- Я щойно дзвонив одному моєму приятелеві, адвокату, добре знайомому з урядовою елітою...
- Він знає нашого Прієра? [259]
- Авжеж... Це дуже впливова людина, один з найкращих правознавців... Він удовець, його жінка поперла під час пологів років дванадцять тому... Його батько був судновласником...
- У Ларошелі?
- Ви вгадали.
Обидва усміхнулися. Навіть у найбільшій брехні завжди є крихітка правди. Розповідаючи по телефону про свої лихі пригоди, дівчина не випадково сказала, що приїхала з Ларошелі, що її батько тамтешній суддя, а подруга - донька тамтешнього торговця рибою.
- А далі?
- Там у нього ще в брат, який веде його справи. Па а Прієр багач. Він мешкав у розкішних апартаментах на бульварі Курсель.' Його другий брат Крістоф, який жив у Марокко, наклав на себе руки, коли від нього втекла жінка. Зараз вона живе в Техасі, заміжжю за якимось американцем. Ваша знайома Ніколь- Пріер - їхня донька...
- Це все?
- Вона студентка, вчиться в Сорбонні...
- А що воно за дівчина?
- Мій приятель ніколи її не бачив, але його жінка десь зустрічалася з нею... Він обіцяв запитати...
Важко було б навіть припустити, щоб видатний правознавець, доповідач Державної ради, зводив у такий сумнівний спосіб рахунки з якимось Мегре, ризикуюча репутацією своєї племінниці.
- Я багато б дав, щоб поговорити віч-на-віч із цим дівчиськом...
- Боюсь, патроне, що вам не дадуть такої змоги..,
- Кому ж це може бути такою мірою потрібна моя відставка, щоб пускатися в подібну авантюру?.. Як ти гадаєш?
- Важко сказати... 6 чимало людей, яким ви стоїте кісткою в горлі... Взяти хоча б грабіжників, що вже цілих два місяці серед білого дня спустошують ювелірні крамниці... Ось навіть цього ранку на авеню Віктора Гюго...
- Вони залишили якісь сліди?
- Жодних.
- А стріляли?
- Теж ні. Вони зайшли, забрали коштовності і спокійнісінько [260] від'їхали собі машиною, ніби нічого й не сталося... Хазяїн з переляку навіть забув натиснути кнопку сирени... У вас є якісь здогади?
- Саме так... Ти. пам'ятаєш, де я був учора, об одинадцятій ранку?
Жанв'є добре знав це, бо саме він супроводжував комісара.
- У Манюєля...
- А позавчора, в той-таки час?
- Теж у Манюєля...
- А позапозавчора?
Того тижня Мегре тричі робив візит Манюєлеві Паль-марі, колишньому хазяїнові «Золотої підкови» на вулиці Фонтен, який пішов уже на пенсію і жив у невеличкій квартирі на вулиці Акацій.
- Зараз мені знову хочеться під'їхати до нього і дещо спитати...
Це могло здатися безглуздим, та чи був якийсь глузд у тому, що сталося з ним минулої ночі?
Пальмарі, один із колишніх королів Монмартру, більш відомий як просто Манюєль, почав свою кар'єру тридцять років тому в ролі звичайного сутенера.
Чи обмежувалася цим його діяльність, коли молодий інспектор Мегре вперше з ним познайомився? Певно, що ні, але поліції жодного разу не вдавалося застукати його на гарячому.
За ці тридцять років багато води збігло на Монмартрі. Деякі сиділи в тюрмі, інших позбавили права мешкання в Парижі, а ще інші самі залишили Париж і тримали тепер всілякі більш-менш сумнівні готельчики та пансіонати біля моря, між Марселем та Ніццою.
Та Манюєль уцілів, облишив з віком сутенерство і невідомо на які гроші купив «Золоту підкову». Тоді це бун досить смердючий гадючник з поганою репутацією - тут сходилися монмартрські заводії.
Гадючник незабаром перетворився на модний бар, потім на невеличкий ресторан. Змінилася і його клієнтура, принаймні зовні - відвідувачі вже приїздили в шикарних американських лімузинах.
Інколи бував там і Мегре. Почекавши, поки спорожніє невеличка червона з золотом зала, він підходпв до хазяїна.
- Скажи, Манюєлю...
- Що саме, пане комісар? [261]
- Отой тип із шрамом біля ока, що сидів у кутку... Хто це?
- Звідки мені знати, комісаре? Ви ж самі бачите - люди заходять і виходять, жеруть, п'ють, платять гроші,- і бувайте здорові!
Манюєль був природжений актор. Він грав комедію не тільки для інших, але й для самого себе, і, коли це виходило добре, вдоволено підморгував своєму слухачеві.
- Ми вже не перший рік знаємо один одного...
- Так, так... Колись у нас не було таких животів, пане Мегре...
- Колись у тебе не було й ламаного шеляга за душею.
- Так, мені справді довелося випити ківш лиха... І тільки тому, що я завжди поважав закон.
- І завжди був хитрюгою.
- Ви вважаєте мене хитрим? Та я навіть читати до ладу не вмію...
А в березні на площі Пігаль між двома великими бандами зчинилася бійка, в хід було пущено зброю. На бруківці залишився вбитий, а двоє поранених мов крізь землю пішли.
Пан Мітла, префект-тенісист, який заприсягся підмести Париж, нехтував старими методами. Інформатори викликали в нього почуття огиди.
Та комісар Мегре не міг дозволити собі такої розкоші. Саме до інформатора вчетверте на тому тижні наказав він вести чорну поліційну машину. До того самого Манюєля Пальмарі, колишнього хазяїна «Золотої підкови», який три роки тому, опускаючи якось на світанку жалюзі на вікнах свого ресторану, дістав у живіт та в стегно з півдесятка куль із автомата.
Прийшовши до пам'яті г міській лікарні, він звелів негайно перевезти його до однієї з найдорожчих приватних клінік Нейї. Ніхто, навіть лікарі, не сподівалися, що він вийде звідти живий.
В Нейї його кілька разів відвідував комісар Мегре.
- Ви ображаєте мене, пане комісар... У вас, поліцейських, є одна вада - ви ніколи не вірите людям... Звичайно, в машині їх було двоє - не можна ж водночас тримати кермо й стріляти із автомата... Але, слово честі, я їх не бачив, бо в ту хвилину стояв до них спиною... Адже це природно, коли ти опускаєш жалюзі?!
- Ти їх іще не опускав. Ти тільки відчинив двері. [262]
- Але я вже повернувся обличям до будинку... Поміркуйте самі, ви ж освічена людина... Мені сказали, що через них я вже ніколи не зможу ходити власними ногами... Я змушений буду доживати віку в інвалідній колясці, як паралітик... Ну з якого побиту я рятував би їх від тюрми?
Як і думав Мегре, він так нічого й не сказав. А за кілька тижнів на околиці Тулона було вбито двох мон-мартрських молодиків, які виїхали з Парижа одразу після пригоди з Манюєлем.
- Хто їх зна, чого вони втекли?.. Можливо, їм раптом здалося, що в Парижі погане повітря... Біля моря воно, звичайно...
Машина проминула Єлісейські Поля, об'їхала Тріумфальну арку, пірнула в авеню Мак-Магон і, повернувши ліворуч, покотила по вулиці Акацій.
Це був тихий міщанський квартал, де трохи осторонь стояли два будинки з мебльованими кімнатами та один почорнілий від часу особняк.
- Мені йти з вами, патроне?
- Ні... Пошукай краще свого колегу... Не пам'ятаю, хто сьогодні тут чергує...
- Гладкий Лурті...
- Ти знайдеш його десь за рогом... Спитай у нього, що робила цього ранку Алін...
Алін по-своєму теж була вельми цікава особа. Колись вона служила в «Золотій підкові» - худа, з завжди розпатланим чорним волоссям, з темними блискучими очима. Всі знали, що вона коханка Манюеля, яку він здибав десь на вулиці.
В клініці він домігся для неї кімнати поруч зі своєю палатою. За його вказівками Алін знайшла управляючого для «Золотої підкови» й часом навідувалася туди сама, щоб перевірити виторг.
За три роки вона погладшала, заокруглилася, навчилася зачісуватись і навіть почала стежити за модою, одягаючись благопристойно і водночас кокетно.
Вони жили у комфортабельному будинку з великим безшумним ліфтом, з дверима з червоного дерева. Мегре зайшов у кабіну і натиснув кнопку п'ятого поверху На його дзвінок всередині щось заскрипіло, почувся м'який шурхіт гумових шин, і нарешті голос Манюєля, який запитав:
- Хто там?
- Мегре. [263]
- Знову?
Двері відчинилися.
- Заходьте... Я вдома сам... Я був задрімав, ви мене розбудили...
У Манюєля тепер було сиве шовковисте волосся, яке надавало його обличчю певної гідності. Він був одягнутий у білу чисту сорочку, зелені піжамні штани, червоні пантофлі.
- Ну що вам від мене потрібно?.. Адже відколи ви мене знаєте, я вже зробив вам стільки послуг!.. Не треба до вітальні! Я завжди запитую себе, на біса мені ця вітальня?.. Адже я нікого не приймаю...
Вони зайшли до невеличкої кімнати з вікнами на вулицю. Тут хазяїн проводив більшість часу. В кутку стояв телевізор, у другому - програвач платівок, на столі кілька різних за розміром транзисторів. Під стіною була червона тахта й крісло. Всюди в безладді лежали газети, журнали та сила-силенна поліцейських романів.
Попільнички в кімнаті не було. Манюель ніколи не курив. І не пив.
- Попереджаю, я можу образитись... А ви знаєте, я слів на вітер не кидаю. Я повноправний громадянин і ніколи не був під судом. Мій патент і всі мої рахунки справні. Живу я тихше води, нижче трави, як миша в норі... Сам я навіть не можу вийти на вулицю.
Мегре, який добре знав свого співрозмовника, терпляче ждав кінця комедії. Зараз Манюєль грав роль буркотуна.
- Всі мої розмови підслуховуються... Не заперечуйте, я не вчора народився, як і ви... Підслуховуйте, записуйте - це мені до одного місця... Я прощу тільки, щоб ніхто не чіпав Аліни...
- До неї хтось залицяється?
- Годі вам, пане Мегре... Ви, я бачу, хитріший за мене.
- Та де вже мені?!
- Що? Та я навіть читати й писати до ладу... . Його улюблена співанка! Він пишався своєю неписьменністю, як інші своїми дипломами.
Мегре зробив довгу затяжку і, посміхаючись, промовив:
- Коли б я міг вас перехитрувати, Манюєлю, то ви знаєте, що давно вже сиділи б за ґратами...
- Ну от, ви знову за своє! Повернімося краще до [264] Аліни... Сьогодні за нею ходить, як тінь, якийсь дебелий тип... Вчора був якийсь чорнявенький... Завтра ви приставите ще іншого хвоста... Досить їй носа висунути на вулицю, і вже ваш шпиг так і вродився тут... Добре, що хоч удома є туалет! Ви людина коректна, ви навіть мені до вподоби, але це не дає вам права щодня мене відвідувати, немов хворого родича... Дивуюсь, що ви не захопили з собою цукерок та квітів... Скажіть же нарешті, що вам від мене потрібно?
- Сьогодні в мене особиста справа...
- Особиста для кого?
- Ви знаєте Школь?
- Яку ще Ніколь? У Парижі всі тротуари кишать вашими Ніколь... З чого вона живе?
- Вона студентка.
- Що?
- Вона вчиться в Сорбоннї, в університеті...
- І це я повинен знати дівчат, що вчаться в університеті?
- Я вам поставив запитання... її звати Ніколь Прієр.
- Уперше чую...
- Вона мешкав недалеко звідси, на бульварі Кур-сель... її дядько Жан-Батіст Прієр - головний доповідач Державної ради.
Сторопілість Манюєля не могла бути нещирою, бо інакше його треба було б вважати кращим актором, ніж сама Школь.
- І це ви серйозно?.. Та побий мене сила божа, коли я знаю, що воно таке, ваша Державна рада! Головний доповідач! Невже ви гадаєте, що в мене може бути щось спільне з такими великими цяцями!
- І не знаєте хазяїна кав'ярні «Затишок» на вулиці Сени?
- Ніколи, туди й не заглядав...
- А що ви можете сказати про тих двох молодиків, що попрацювали сьогодні на авеню Віктора Гюго?
Манюєль аж випростався у своїй колясці.
- Овва, добродію, обережно!.. Так ось для чого ви годували мене баєчками про Державну раду!.. Ви хочете загнати мене на слизьке?! Не вийде! Я не раз був вам корисний, намагався ладити з вами, бо нашому братові інакше не можна... Але ви вже граєте нечесно!
- Отже, ви нічого не знаєте?
- Чому ж, знаю! Стільки, як і ви, якщо ви теж [265] слухали радіо... Але до чого тут я в усій цій історії?.. Вже три роки, я прикутий до цього крісла... І ніхто, крім вас, до мене не приходить... Цікаво, як я тут міг би гратися в сищйків та розбійників?
- Ніхто й не каже, що там були ви...
- Тоді чого ж ви влаштовуєте мені допити після кожного пограбування? І минулого разу, коли...
- Де Алін?
- Пішла до крамниці.
- Куди? Далеко?
- Не знаю... Туди, де можна купити бюстгальтер, якщо це вас так цікавить... Ваш інспектор може це підтвердити.
- Вона вже виходила цього ранку?
- Еге ж, до зубного лікаря навпроти... Коли б вікна були відчинені, я міг би навіть бачити, як вона роззявляє рота...
Навпроти був невеличкий особняк з мансардою. Його стіни із сірого каменю давно почорніли, плитки черепиці на даху відсвічували синьо-рожевим кольором, немов вода в Сені при заході сонця.
- Вона вже давно лікує зуби?
- Третій день...
Це можна було перевірити - інспектори стежили за нею третій тиждень.
- Як його прізвище?
- Чиє?
- Лікаря.
- Он Висить дощечка, прочитайте самі - я так далеко не бачу... Та й навіщо мені знати його прізвище?..
- Він живе там один?
- В нього є ще санітарка чи асистентка, не знаю, як краще сказати... Така кощава довгуля, як палиця... Не дай боже опинитися з такою в одному ліжку! Стривайте! Ось і Алін...
Треба було мати неабиякий слух, щоб почути крізь вітальню та коридор, як повертається ключ у замку.
А Крізь відчинені двері було видно, як, цокаючи ви-сокими, тонкими підборами, до вітальні швидким чітким кроком зайшла Алін у льняному оранжевому костюмчику зі старанно зачесаним волоссям.. В одній руці [266] вона тримала велику чорну сумку, в другій кілька пакетів у паперових обгортках, на яких комісар упізнав фірмові знаки універмагу Лідо та галантерейної крамниці на вулиці Марбеф.
Вона одразу вгледіла Мегре, але, навіть не повівши оком, наче не впізнала його, наче взагалі його тут не було, підійшла до Манюєля і чмокнула його в чоло.
- Що, татусю, цей тип знову тут?
їй було двадцять два роки, Пальмарі незабаром мало сповнитися шістдесят, але в цьому звертанні не було нічого дочірнього. «Татусь» прозвучало ніжно й інтимно, як в устах закоханої жінки. Вдоволена усмішка Манюєля немов говорила: «Ну, ви бачите, яка вона в мене!»
І справді, важко було навіть подумати, що ця гарна елегантна особа всього шість років тому починала своя самостійне життя на Севастопольському бульварі як проститутка. Зараз, дивлячись на неї, можна було подумати, що це дружина якогось заможного лікаря, інженера або адвоката.
- Нехай би вже переносив сюди всі євої бебехи - піжаму, пантофлі, зубну щітку та бритву...
Вона говорила неприродно високим голосом на жаргоні паризької вулиці, навмисне утрируючи спотворену вимову. Алін була цілком гідна свого Манюєля. В цьому домі жило двоє акторів, що добре знали свої ролі і грали якийсь один спектакль, обмінюючись давно завченими репліками.
Кумедна дівчина! Незважаючи на свою смаглявість, чорне волосся, темні очі, вона не була уродженкою півдня. Ще підлітком Алін залишила свій невеличкий нормандський хутір і приїхала до Парижа. Місяців шість вона няньчила дітей в якихось заможних панів, поки ті не довідалися, що вночі їхній дім потай відвідують молоді солдати. Так Алін опинилася на бульварі.
- Якого біса йому потрібно сьогодні? - зневажливо мовила вона, кинувши на диван свої закупки.
- Не будь така лиха до нього, Алін... Адже ти знаєш, що комісар мій друг.
- Твій друг, але не мій... До того ж я терпіти не можу запаху тютюну!
Мегре навіть не знітився - він спокійнісінько смоктав свою люльку, немов це його аніскільки не стосувалося. Він пам'ятав похмуру брудну комірчину над рестораном «Золота підкова», де колись мешкав Манюєль. Чи не [267] спогади про колишніх хазяїв породили в Алін потяг до цього благопристойного міщанського затишку та комфорту?
Колишні повії завжди трохи схиблені на респектабельності.
- В тебе часом немає знайомих у Державній раді? - запитав каліка з ноткою іронії в голосі.
- Якщо ти запитуєш для нього, то скажи, що я навіть не знаю, що таке Державна рада і з чим її їдять... Ти помітив, як він зирить на мої пакунки?.. Слово честі, він зараз запитає, що там... Як ти гадаєш, він не примусить мене примірювати при ньому мої обновки?
Задзвонив телефон. Манюель на мить насупився, поглянув на апарат, потім на комісара.
- Алло?.. Хто?.. Так, він тут... Це вас, пане Мегре...
- А mfo я тобі казала?.. Завтра йому почнуть приносити пошту на нашу адресу...
- Алло!.. Еге ж, я слухаю...
Це дзвонив із сусідньої кав'ярні інспектор Жанв'є.
- Я телефоную вам про всяк випадок, патроне... Тут зі мною Лурті... Дівчині вдалося його позбутися... В метро на станції Терн вона зайшла у вагон і встигла висЛизну-ти, коли вже. зачинялися двері... Лурті залишився в вагоні сам... Він тільки що приїхав на таксі...
- Дякую.
- Сподіваюся, все йде нормально?
- Ні.
Вона сіла на диван і, заклавши ногу за ногу, почала розмовляти, з Манюєлем, вперто ігноруючи комісара.
- Це шпйг із Сюрте... Я їх уже всіх знаю... Сьогодні був якийсь ядушний незграбний гладун...
- Скажи мені, кралечко...
- Ти дивись - наче ми разом свиней пасли!.. Навіщо ти дозволяєш йому мене ображати?
- Ви хочете, щоб я величав вас мадемуазель?
- Нехай називає мене мадам... Так буде коректніше. З нього глузували. Манюель ніжно поглядав на свою вихованку, явно пишаючися з неї.
- Клянусь тобі, Алін, пан комісар не зичить нам лиха...
- Навіщо ви обдурили інспектора, який за вами стежив?
- Він мені не сподобався... Надалі нехай присилають молодих гарних хлопців, а не таке старе луб'я... . [268]
І, ввертаючись тільки до Манюєля, вона вела далі:
- Спочатку я хотіла була їхати до магазинів «Галері-де-Лафайет», але в вагоні в останню мить передумала... Те, що мені було потрібно, можна було знайти в будь-якій галантерейній крамниці... Я можу йому показати, нехай навіть помацав... Все одно я завжди перу білизну, перш ніж надягати...
Ця війна тривала вже не перший рік, і не Алін її почала. її оголосив сам комісар того дня, як худий безштанько й сутенер Манюель Пальмарі зненацька купив за готівку бар на вулиці Фонтен. А тижнів за два до того було пограбовано велику ювелірну крамницю.
Злочинці вперше застосували спосіб, який потім виявився дуже ефективним, хоча спочатку скидався на чистісіньке безумство. Ополудні двоє чоловіків, розбивши молотками вітрину крамниці, схопили в жмені коштовності і, не звертаючи жодної уваги на отетерілих перехожих та продавця, що махав руками зсередини, сіли в машину, де на них чекав третій співучасник, і зникли за рогом.
Більш ніхто не бачив ні коштовностей, ні грабіжників. Протягом двох наступних років сталося ще з десяток подібних нападів, поки нарешті поліція не схопила одного з бандитів, зовсім молодого хлопця на ім'я Женаро, у якого доти не було судимості. Бін нікого не виказав і дістав п'ять років.
Справи Манюєля йшли дедалі краще, і незабаром він перетворив свою забігайлівку на модерний бар, а потім на дорогий ресторан.
- Просто мені щастить,- з невинним виглядом оповідав він комісарові, коли той починав його допитувати.- Раджу й вам учащати на іподром... Я вас навчу вигравати...
Він і справді щонеділі зачиняв свою «Золоту підкову» і їхав на іподром - до Отейя, Лоншана чи Вінсена - залежно від сезону.
Пізніше ще тричі вдавалося заарештувати грабіжників. Всі вони виявилися завсідниками «Золотої підкови». І всі трималися однаково - немов набирали в рот води. Поліція досі не знала, як вони збували коштовності.
На якийсь час пограбування припинялися, та за якихось два, три, чотири роки все починалося спочатку і в тому ж самому стилі, хоча й за участю нових, доти невідомих поліції людей. Складалося враження, що ватажок щоразу збирав нову банду. [269]
- Послухайте, моя кралечко...
- Я вже стала його кралечкою!.. Спитай, коли він зі мною спав, бо я щось такого не пригадую...
- Ну, годі! Я можу за годину повернутися з ордером і допитати вас у себе в кабінеті... Ви знайомі з Школь Ирієр?
Вона замислилась і знову глянула на Манюеля.
- А ти її знаєш? Мені це ім'я нічого не говорить.
- Це зовсім молода дівчина... Вона живе на бульварі Курсель з дядьком, дуже великою персоною...
- Кого ти знаєш із великих персон, крім пана комісара? Га, татку?
- Ну, гаразд... Я скоро повернуся. Поки що хочу сказати вам одну річ. Певний, що принаймні ви, Манюєль, мене зрозумієте... Хтось вирішив усунути мене зі свого шляху - не знаю, група людей чи одна особа...
Алін була вже розтулила рота, щоб бовкнути новин дотеп, але Манюєль поглядом примусив її замовкнути. Повідомлення комісара явно його зацікавило.
- Вас хочуть убити?
- Ні. Просто примусили якнайшвидше подати у відставку... Іти на пенсію.
- Певно, це декого потішило б...
Алін не втрималася, щоб не вигукнути своїм пронизливим голосом:
- Ще б пак! Узяти хоча б мене!
- А що далі, пане комісар?
- Мені підкинули одну дівчину/.
- Щоб скомпрометувати? І ви клюнули?
- Ні.
- Я так і думав. Колись і я намагався впіймати вас на живця.
- Результат той самий. Але тут вигадана ціла інсценівка, так щоб здавалося, буцімто підпоїти цю юну особу і...
- Це її звати Ніколь Прієр?
- Еге ж...
Комісар пильно глянув Манюєлеві у вічі.
- Я комусь дуже заважаю... Комусь дуже сильному, кого я ось-ось схоплю за руку... Принаймні, він так гадає...
Він на хвилину замовк, але Манюєль уже зовсім серйозно промовив:
- І що далі? [270]
- Цей «хтось» людина дуже розумна, і знає мої методи розслідування... Відчувши себе в небезпеці, він вирішив позбутися мене, щоб урятуватися самому... Ви не маєте якихось здогадів, Манюєлю?
Алін мовчала, вже не наважуючись втручатися в розмову чоловіків, надто складну для неї.
- Може статися, що вам хтось просто заздрить...- зауважив Манюєль.
- Я думав про це,- відказав Мегре.- Припускаю, що це може бути й помста... Я проглянув список справ, які розслідував останнім часом, мало не за два роки, але не бачу нікого, кому б це було під силу... Та й навіщо?
- І ви прийшли, щоб спитати в мене поради?
- Вам добре відомо, що вже якийсь час поліція пильнує за вами...
- І ваші інспектори супроводжують Алін на вулиці? Не розумію тільки, навіщо...
- Можливо, скоро зрозумієте...
- Ви хочете сказати, якщо тільки вас не спровадять на пенсію?
- Саме так.
- Тобто, ви підозрюєте, що я поставив вам пастку, домовившись із цією дівчиною, племінницею великого пава?
- Я зайшов до вас просто так... Запала досить тривала тиша.
- Вам відомі люди, здатні на таку авантюру, Манюєлю?
- Я знаю хлопців, які залюбки вліпили б вам кулю, але щоб так провокувати?.. Це для них надто тонко.
Потім кахикнув і додав:
- Щодо мене, то я, можливо, справді не святий... Та клянусь вам життям Алін, що до вашого приходу я нічогісінько не знав про цю історію.... А втім, ви самі скоро переконаєтесь...
Розмову було закінчено, і комісар аж ніяк не сподівався, що її раптом продовжить Алін. Цього разу вона вже не зверталася до свого коханця, і її голос звучав тихо й природно.-Зникла навіть жахлива вимова.
- Якби ви все до ладу мені розповіли, я б, можливо, вам дещо підказала б... Коли йдеться про якусь жінку, завжди варто звернутися до іншої жінки...
Пан Мітла, певно, луслув би від обурення, коли б довідався, що головний комісар Сюрте, начальник бригади, [271] сповідається колишній повії та її бахуровї, котрого до того ж вважали одним із заводіїв паризького демімонду.
Кількома словами Мегре розповів про свою нічну пригоду. Алін слухала з поважним виглядом, вже не глузуючи і не перебиваючи комісара. Коли він скінчив, вона ще якийсь час у задумі сиділа на дивані, насупивши чоло й підперши рукою підборіддя.
- У вас б її фотографія?
- Немає.
- А ви не можете піти на бульвар Курсель і допитати її сам на сам?
- Я не маю права.
- Тоді слухайте, друже... В неї, певно, дуже скрутно становище...
Мегре рвучко повернувся до неї, вражений цією заявою.
- Чому?
- А ви станьте на її місце... Молода дівчина з гарної багатої родини, племінниця видатного урядовця - і раптом викидає такого коника... Навіщо? Адже вона вас ніколи навіть не бачила, хіба що в газетах...
- І от, розігравши комедію, що могла б скінчитися зовсім кепсько для неї, вона повертається додому о восьмій годині ранку, де на неї вже чекає розлючений дядько... Хіба ж вона не знала раніше, що їй доведеться відповідати на його запитання?.. До речі, скільки років цій панночці?
- Дев'ятнадцять.
- От-от... Якщо хочете знати мою думку, то ця дівчина страшенно закохана в якогось мужчину, котрий робить з нею, що сам хоче... Вона лише виконувала його наказ і поводилася з початку до кінця так, як він їй звелів... Як тільки ви схопите його... .
І вже з ноткою заздрощів у голосі додала:
- Що й не кажіть, коли їм потрібно, ці благородні можуть дать фори будь-якій шльондрі... Що ти про це думаєш, татку?
- Те, що й ти... Ця історія мені не до вподоби.
Невже, коли він вийшов на сходи, вони, переморгнувшись, розреготалися йому вслід? Комісар міг би побитися об заклад, що ні. Цілком можливо, що вони йому навіть співчували.
А втім, так чи інакше, він нічого не довідався і з важким серцем прямував зараз до бістро, де чекали на нього [272] інспектори. Воно було зовсім близько, поруч із особняком зубного лікаря.
- Один коньяк!
Йому хотілося випити. Тим гірше для Пардона! Спогади про їхню останню розмову викликали зараз у нього неприязнь до лікаря. Ще б пак! Той порадив йому берегти здоров'я, тобто нагадав, що незабаром комісар стане зовсім старим, зугарним лиш сидіти з вудкою на березі Луари. Яка б то була радість для пана Мітли!
- Пробачте мені, патроне,- пробелькотів Лурті, схилившись над стойкою.- Я не думав, що ця жінка...
- Гаразд, годі про це...
- Мені залишатися тут?
- Так, поки не прийде зміна... Ходімо, Данв'є... І коли вони вже були в машині, докинув:
- Проїдьмо бульваром Курсель...
Він стежив за номерами будинків. Двадцять четвертий був якраз навпроти головного входу до парку Монсо, масивні грати якого наїжачилися золоченими списами. З парку долинали голоси дітей, що їх доглядав гувернант в уніформі.
Будинок був старовинний, великий, трохи відлюдний на вигляд. Біля головного під'їзду з високою міцною брамою стояли двоє швейцарів у лівреях, як і сто років тому, коли тут проїздили розкішні карети, запряжені баскими кіньми. Потім карети зникли, стайні перетворено на гаражі. Це була єдина данина часові.
Фортеця. Саме так у думці називав Мегре отакі споруди. Біля усіх входів тут сиділи не консьєржки, як у інших паризьких будинках, а одягнуті в цивільне агенти державної безпеки. Тут, звичайно, не пахло кролячим рагу, мармурові сходи вилискували чистотою, м'які коштовні килими заглушали кроки" в просторих, з високими ліпленими стелями апартаментах.
Колись, як тільки він приїхав до Парижа, ці будинки багатих кварталів справляли на нього неабияке враження. Тоді лакеї ходили ще в смугастих лівреях, покоївка носили на голові мереживні чепчики, няньки, що велично походжали в парку, штовхаючи поперед себе коляски, були як одна одягнуті в строгі англійські костюми.
Пізніше йому довелося дізнатися, скільки страшних злочинів відбувається за товстими кам'яними мурами цих будинків. І щоразу, ведучи розслідування, він відчував До їх мешканців якусь гостру неприязнь, котру навіть не [273] - Я доручив би вам одну справу, мосьє Барнакль, але мушу попередити - це дуже делікатна річ... Коли б раптом про це пронюхали нагорі, нам би з вами довелося негайно подавати у відставку...
- Щодо мене, то коли б уже швидше... Мені вже так набридло протирати підбори на тротуарах... Адже попереду ще цілих три місяці...
В його голосі не було ні докору, ні гіркоти, він ні на кого і ні на що не нарікав, бо давно вже змирився яв зі своєю долею, так, певно, й зі своєю жінкою.
- Я виконаю-ваше доручення, пане комісар...
- Я вас попрошу сфотографувати одну дівчину... Де, як, коли я вам не скажу... То вже ваша справа...
- Я вже звик до цього...
Це була правда. Фотографський хист Барнакля та його непоказна зовнішність часто ставали в пригоді поліції. Коли потрібно було мати фотографію якогось підозрілого, інспектор озброювався своєю «лійкою» і, етавши у належному місці, починав удавати із себе одного із тих бродячих фотографів, що їх у дедалі більшій кількості можна бачити на блісейських Полях, на Великих бульварах, на багатьох площах та вулицях Парижа.
Подібно до них, він навіть завів собі своєрідні візитні картки з фіктивною адресою та номером телефону і вручав їх своїм клієнтам.
Книга: Жорж Сіменон Клуб "100 ключів" Переклад Миколи Мещеряка
ЗМІСТ
| 1. | Жорж Сіменон Клуб "100 ключів" Переклад Миколи Мещеряка |
| 2. | Ці люди не належали ні до героїв, ні до святих. Лише завдяки... |
| 3. | - Вена мешкає'на бульварі Курсель і вчиться в Cop-бонні. В неї є... |
| 4. | За кілька кроків вони почули, як хтось тихо промовив: - На... |
| 5. | Директор тицьнув пальцем на стілець, наполовину освітлений сонцем.... |
| 6. | Він би багато дав, аби дізнатися, з чого саме виходив Мегре,... |
На попередню
|
|
