Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жорж Сіменон Клуб "100 ключів" Переклад Миколи Мещеряка
- Вена мешкає'на бульварі Курсель і вчиться в Cop-бонні. В неї є подруга, що живе на бульварі Сен-Жермеп. Це донька лікаря Буе - телефонний номер у довіднику. От, здається, і все, що я можу сказати вам про цю дівчину.
- Вона має машину?
- Як і має, то віднедавна, бо їй усього дев'ятнадцять років. її дядько визн&чний урядовець, і, звичайно, в нього є машина з особистим шофером... Попереджаю - якщо ви звернетесь до консьєржа, він одразу повідомить головного префекта, котрий найсуворішим чином заборонив нам вести це розслідування. Вам ясна картина?
- Це, певно, забере трохи більше часу, ніж звичайно... Ви можете сказати, яка вона з себе?
Мегре кількома словами описав Школь Прієр.
- У таку погоду вона навряд чи сидітиме після обіду вдома,- висловив здогад Барнакль.- Можливо, я ще встигну... [276]
Перед тим як відчинити двері, він обернувся і з гримасою, що мала замінити посмішку, промовив:
- А коли що трапиться, не треба клопотатися про мене... Я вже давно ладен послати це все під три чорти...
Мегре здивовано зиркнув на нього. Виявляється, не всім служба в поліції була так до душі, як йому.
- Вони не мають права позбавити мене пенсії, бо це мої кревні гроші... Розумієте? Вони уривали їх у мене з кожної платні бозна-скільки років...
Залишившись на самоті, Мегре підписав кілька паперів, що лежали на столі, й підвівся. Він нічого не міг вдіяти! поки не було фотографії, і відчував себе безсилим і безпорадним.
Перш ніж залишити Сюрте, він за звичкою зайшов до ¦¦ інспекторської. Там, світячи лисиною, що помітно збільшилася відколи він служив у комісаровій бригаді, сидів Люка.
- Зайди на хвилинку...
Він не став розповідати йому про свою нічну пригоду-і не через заборону префекта, яку він уже й так порушив. Просто комісарові не стало духу знову пригадувати деталі цієї принизливої для нього історії.
- Заходь... Можеш сісти...
- Щось негаразд, патроне?
- Так, дрібниці, байдуже... Ти часом не знаєщ когось із студентів Сорбонни?
- З якого факультету? Мегре лише знизав плечима.
- Адже їх тисячі...
Якийсь час Люка задумливо розглядав килим.
- Я там знаю одного із швейцарів, родича моєї жінки... Але це всього тільки швейцар...
- У тебе з ним добрі стосунки?
- Чудові - адже ми дуже далекі родичі... Бачимося раз на два-три роки, коли хтось у родині жениться або помирає...
- Ти можеш йому подзвонити і призначити побачення?.. Скажімо, у якійсь кав'ярні...
- Зараз дізнаюся, чи він сьогодні на роботі...
- Можеш подзвонити звідси.
Кузен пані Люка на ім'я Оскар Кутан був на роботі і за кілька хвилин узяв трубку.
- Так, це я... Що нового? Все гаразд... Теж непогано... Просила передати тобі привіт... Тітка Емма. Ми не [277] бачили її вже принаймні три місяці;.. Кажеш, досі глуха?.. Буває... Слухай, я б хотів зустрітися і побалакати з тобою... Ні, нічого особливого... Ні-ні, я б не хотів там з'являтися... Що? О пів на сьому?.. Гаразд, я встигну... Перша ліворуч від бульвару Сен-Мішель?.. Люка запитально глянув на Мегре.
- Гаразд, ми домовились... До скорого побачення, старий...
Потім звернувся до комісара:
- Саме збирався йти додому... Він чекатиме на нас у барі на вулиці Мосьє;ле-Пренс, де завжди п'є аперитив... Це йому по дорозі... Що в нього запитати?
- Краще буде, коли ми поїдемо разом. Мерщій лови таксі.
«Хіба що скляночку вина перед обідом»,- напучував його Пардон.
Мегре уже точно не пам'ятав, укотре він заходив того дня до всіляких барів. І, звичайно, не для того, щоб випити якогось там фруктового соку!
Сорокарічний Оскар Кутан, певно, через те, що мало рухався і багато пив, встиг обрости салом і показував значно більше. Відчувалося, що він пишався зі своєї посади, яку обіймав із врочистою гідністю. Ще б пак - він працював у Сорбонні! Вітаючись із ним, славнозвісні професори тиснули йому руку. Студенти, яким він охоче вичитував, часто-густо були нащадками видатних осіб і самі мали рано чи пізно стати банкірами та міністрами.
- Рекомендую: комісар Мегре, мій патрон...
- Дуже радий... А ви в нас досі не бували... Певна річ, він мав на увазі не свій дім, а Сорбонну!
- Я весь до ваших послуг, пане комісар... Завждя приємно зустрічатися з видатною людиною... Вас, певно, знає увесь світ! Мені чомусь здавалося, що ви, даруйте, огрядніший... Вищий і гладкіший... Я трохи нижчий за вас, а важу понад вісімдесят кіло... Вам що замовити?.. Скляночку ганусової?.. Жюль! Мені, що завжди, і два ганусових аперитиви для цих панів... Отже, вас цікавить хтось із наших маляток?
- Ви часом не знаєте студентки на ім'я Ніколь Прієр?
- Племінниця головного?
- Еге ж.
- О, їх ціла компанія, чоловік двадцять хлопців та дівчат... Коли б ви знали, скільки у нас із ними клопоту! [278]
Шкода, що ніхто не наважується їх приструнчити... Приїздять,' розумієте, на лекції власними спортивними машинами - та ще й якими: «ягуар», «ланчія» - кожна, певно, дорожча за ракету, і ставлять їх на стоянці викладачів. ...На щастя, не у всіх викладачів є машини... Більшість їздять у метро...
- На якому вона курсі?
- Стривайте, я зараз скажу точно... Ми їх усіх знаємо, хто на якому вчиться, і курс і факультет, але одразу не пригадаєш.
Послухавши його, можна було б подумати, що вся Сорбонна тримається на його плечах.
- Ага, здається, так... Другий курс, факультет історії мистецтва... Так само, як її подруга, донька одного відомого лікаря... Така біленька, висока... її прізвище Буе...
- А хто ще належить до цієї компанії?
- Ми називаємо їх бандою... Бандою Зірки, бо більшість із них живуть поблизу площі Зірки - авеню Ош, авеню Марсо, авеню Фош тощо... Найзухваліший серед них Марко, син якогось південноамериканського посла... Страшенний шалапут! Він їздить у блакитній машині з відкритим верхом... Завжди з дівчатами... Потім іще син Дарімана, хімічного короля... Взагалі склад банди постійно змінюється - сьогодні одні, завтра інші... Увечері вони збираються у своєму клубі і гуляють там до ранку...
- Ви часом не знаєте, де це?
- Десь поблизу авеню Гранд-Арме... На першому поверсі там ресторан, дуже дорогий, а в підвалі клуб... Туди сторонніх не пускають, тільки членів клубу... Стривайте, як же він називається?.. Весь час крутиться на язику...
- «Сто ключів»,- мовив Люка.- Кожен член клубу одержує в день прийняття символічний золотий ключик, який буцімто відмикає двері клубу...
- Саме так... А ти звідки знаєш?
- Читав у газеті після того, як зникла Сюзанна Дюпре...
- А, знаю, знаю... Жахлива Лсторія... До речі, вона теж вчилася у нас на першому курсі філологічного... Коли вона з'явилася, цей Марк їздив тільки з нею... А то, бувало, нікого не проминав... Гарна була дівчина!
Таємниче зникнення доньки відомого банкіра Сюзан-ни Дюпре було останньою сенсацією того року. Про цю подію понад два тижні писали на перших сторінках мало [279] не всі паризькі газета. Одного квітневого вечора, в суботу, дівчина вийшла з дому, залишивши записку, що виїздить з друзями за місто і повернеться лише в понеділок. Минув і понеділок, і вівторок, але вона не з'являлася. Незабаром старий банкір одержав листа, в якому писалося, що його доньку буде повернено, якщо він приїде в певний час до певної місцини в Булонському Лісі і залишить там мільйон франків.
Звичайно, Дюпре одразу передав листа до префектури і приїхав на призначене місце не сам, а в супроводі агентів державної безпеки. Там вони затримали кількох людей, і хоч ті категорично заперечували свою причетність до викрадення банкірської доньки, це не врятувала їх од в'язниці. Відтоді про Сюзанну Дюпре ніхто нічого не чув.
Комісарові навіть не довелося розслідувати цю справу - нею займалася таємна поліція.
- Отже, ви кажете, що Школь Пріер була знайома з нею?
- Певна річ... Я часто бачив їх разом... Вони всі крутяться біля того Марка... От вітрогон! Взагалі, коли б на мене, то я не пускав би до Сорбонни жодного чужоземця... Від них самі неприємності... От якось, пригадую..
Мегре підвівся, на півслові перебивши кузена, який саме збирався замовити по другій, щоб докладніше висловити свої міркування щодо чужоземців та Сорбонни.
- Спасибі, але, даруйте, мені час іти...
За кілька хвилин, зупинивши таксі на бульварі Сен-Мішель, він стомлено сів поруч з водієм і промовив:
- Бульвар Рішар-Ленуар...
- Гаразд, пане комісар...
Може, пан Мітла завтра заборонить водіям таксі впізнавати його?!
Йому вже давно хотілося якнайшвидше повернутися додому і зустрітися поглядом а лагідними та веселими очима дружини.
К Почувши на сходах чоловікові кроки, пані Мегре відчинила двері. Вона була в квітчастому халаті та старих пантофлях. З квартири густо тхнуло мастикою.
- Даруй, що я в такому вигляді,- мовила вона.- Коли мені зателефонували, що ти не прийдеш на обід, я [280] подумала, що в тебе нове розслідування, і вирішила на-терти підлогу. Що з тобою? Ти чимось стурбований? - В мене дійсно нове розслідування. Справа комісара Мегре.
Він силувано посміхнувся, намагаючись відігнати сумні думки. По стількох роках чесної праці прикро відчути, що замість подяки в тобі починають сумніватися такі от пихаті жовтороті вискочні, як оцей пан Мітла.
Хоча ранковий спалах обурення минув, на душі все-таки залишився осад гіркоти, що її комісар намагався не показувати своїм співробітникам - ні Жанв'е, ні Люка.
- Може статися, що ми опинимося в Менгу-на-Луа-рі значно раніше, ніж гадали.
- Це ти про що?
- Про цю кляту нічну історію...
- А що скоїлося? Сподіваюсь, дівчина жива?
- В тому й усе лихо... Вона повернулась додому о восьмій годині ранку, а її дядько - дуже велика цяця... Головний доповідач Державної ради.
- Дуже дивно... Я оце весь час про неї думаю. Тут щось негаразд...
- Вона звинувачує мене в тому, що я причепився до неї в кав'ярні й намагався спокусити: підпоїв, повів до готелю, роздяг проти її волі... і таке інше.
- Хто ж цьому повірив?
- Всі ці високопоставлені йолопи - починаючи від міністра внутрішніх справ і до префекта... А втім, не такі вони вже й йолопи. Просто кожному своя губа ближче...
- Ти вже подав у відставку?
- Ще ні...
- Отже, ти якось захищаєшся?
- Намагаюся... з одинадцятої ранку... До речі, запрошую тебе повечеряти в одному ресторані...
- Це справді до речі. Я не знала, коли ти повернешся, і нічого не варила... Як мені одягатися?
- Якнайкраще. Начепи всі коштовності,
- Навіщо ти глузуєш?
За кілька хвилин, стоячи під душем, він намагався почути, що казала йому жінка. Обом доводилося мало не кричати.
- Ти допитав цю дівчину?
- Мені заборонено наближатися до неї і навіть до її домівки. [281]
- Навіщо їй знадобилося це робити? Ти не знаєш?
- Поки що ні... Можливо, дізнаємося цього вечора. Вони почали одягатися, як на свято, стиха перемовляючись.
Пані Мегре досить спокійно сприйняла неприємну новину і навіть перша вимовила слово «відставка». Вона ні на мить не сумнівалася в чоловікові і не втратила свого доброго гумору.
- Куди ми йдемо?
- До одного шикарного ресторану на вулиці Мішлен, поблизу авеню Гранд-Арме.
Був період літнього рівнодення. Коли вони вийшли, сонце стояло ще високо, але люди вже відчиняли вікна назустріч вечірній прохолоді. Чоловіки без піджаків палили люльки та сигарети, дивлячися згори на перехожих, жінки в самих нічних сорочках перегукувалися через вулички, обмінюючись новинами. З квартир долинало різноголосе виття й тріскотіння телевізорів та приймачів.
Вони зайшли до метро.
З цього приводу колеги не раз,брали на глум комісара. Він був єдиний із начальників бригад, хто обходився без власного автомобіля. А втім, це було легко пояснити - змолоду, коли в нього був час та бажання вчитися водити, бракувало грошей на машину.
А зараз вчитися було вже пізно, тим більше, із його звичками задивлятися на перехожих, милуватися, задерши голову, грою сонця в кронах дерев чи просто поринати у похмуру задуму під час надто складних розслідувань.
Мегре з осміхом думав про все це, сидячи поруч з дружиною у вагоні метро і погойдуючись разом з нею то ліворуч, то праворуч, то вперед, то назад.
Врешті, машину могла б водити пані Мегре. В Парижі побачити жінку за кермом сімейного автомобіля було нормальною річчю. Колись він навіть запропонував їй піти на курси для водіїв.
- Ти хочеш, щоб я відповідала за тонну металу, яка рухається зі швидкістю ста кілометрів на годину?.. Та я умерла б від самого страху наїхати на когось чи наскочити на інші машини... А надто коли автоінспектори весь час примушують підвищувати швидкість...
У Жанв'є була невеличка чортопхайка на шість кінських сил. Люка теж уже кілька років складав гроші, щоб купити собі щось подібне. Мабуть, доведеться і їм [282] придбати машину після переїзду до Менгу-на-Луарі, щоб геть не відстати від двадцятого сторіччя. Можливо, 8го-дом вони навчаться відрізняти червоні вогні світлофорів від гумових надувальних куль! Але в Парижі усе-таки краще їздити поїздом метро.
- Про що ти думаєш?
- Так, ні про що...
Ні про що і водночас про все - про життя, про свою довгу службу, про ранкову аудієнцію в кабінеті префекта, про Манюєля в інвалідній колясці, про кумедну дівчину Алін.
Ресторан з таємниче завішеними тюлем вікнами містився майже в самому кінці авеню. Дуже комфортабельний, елегантний, він зараз був майже порожній - більшість його завсідників уже від'їхала кудись на позаміські дачі або до моря. Вузькі сходи в правому кутку вестибюля вели донизу, але вхід туди був перепнутий червоною завісою.
- Може, ви бажаєте сісти біля вікна?
- Ні, тут...
Мегре показав пальцем на столик навпроти сходів і, запропонувавши дружині сісти, заходився вивчати .меню.
- Що ти скажеш про качку з апельсинами?
- А ще щось є?
- Ціла сторінка...
Вони все-таки замовили фірмову качку з апельсинами, кілька салатів та пляшку мінеральної води - як данину шановному Пардонові.
Метрдотель тим часом устиг шепнути офіціатам:
- Це комісар Мегре...
Всі з цікавістю дивилися на нього.
Таке траплялося з ним не вперше, та, незалежно від того, що міг би подумати з цього приводу префект, це ' було не дуже приємно.
- В тебе була якась причина вибрати саме цей ресторан? Ми ніколи раніше тут не були...
- Ні, я був, не пам'ятаю вже в зв'язку з якою справою... Коли не помиляюсь, я шукав міжнародного шахрая, який любив тут обідати...
- Зовні цей ресторан цілком благопристойний...
- Міжнародні шахраї обідають лише в благопристойних ресторанах і живуть в найфешенебельніших ГОТе-ЛХ... [283]
Була вже дев'ята. До ресторану зайшла молода, дужі» просто одягнута жінка і рушила вниз по сходах. Навряд щоб це була клієнтка - скоріше прислужниця в гардеробі чи вбиральні.
Ще хвилин за десять туди попрямував якийсь чолов'яга зі змореним обличчям. Він також не належав до золотої молоді, а до тих, хто її обслуговував.
Хоча клуб відкривався пізніше, там уже почали прибирати та готуватися до прийому гостей, так само, як це робиться вранці в усіх паризьких барах і кав'ярнях.
Трохи приглушені важкою червоною портьєрою, знизу долинули кілька музичних акордів - спочатку в одній тональності, потім у другій: хтось настроював музичний автомат.
- Ну як, смачніше, ніж удома?
- Смачніше, ніж удома, не буває...
Погляди, посмішки, промовистіші за будь-які слова... Розмова ні про що і про все на світі... І весь час, не показуючи цього, пані Мегре пильно стежила за своїй чоловіком, намагаючись здогадатися, чи дуже йому болить.
Вперше в житті, прийшовши з нею до ресторану, Мегре не замовив вина, а це була вже тривожна ознака. Вона завжди радила йому менше пити, але зараз не могла збагнути, чи він просто вирішив догодити їй, чи, може, сам відчув небезпеку.
- Хочеш сиру? Тут, здається, непоганий рокфор... - Поклади мені шматочок...
Мегре кивнув пальцем метрдотелеві.
- Пробачте, шановний, тут у вас, кажуть, є клуб?
- Так, мосьє... Клуб «Сто ключів».
- Чому саме сто?
- Це вже не моя парафія... Я працюю в ресторані, а не...
- Туди пускають усіх?
- Ні. Вхід туди суворо обмежений. Тільки для членів...
- А як до нього записатися?
- У вас справді є таке бажання?
Він не міг приховати свого подиву і насторожено по-, глядав то на комісара, то на пані Мегре.
- Це вас дивує?
- Ні... Тобто, так... Це передусім молодіжний клуб. Сюди вечорами приходять потанцювати хлопці й дівчата... [284]
Скоро вони почнуть сходитися... Хочете, я покличу менеджера?
Останню фразу він вимовив уже по дорозі до підвалу.
Він пробув там досить довго, а потім вийшов уже в
супроводі одягнутого в смокінг молодика, обличчя якого вдалося комісарові знайомим.
- Це мосьє Ландрі... Він вам розповість про все, що вас цікавить...
Той простяг руку.
- Добрий вечір, пане комісар... Він уклонився пані Мегре.
- Вважаю за честь познайомитися а вами, мадам... В Парижі не так багато людей, які вас знають... Адже ваш чоловік не дуже охоче показує вас... Дозвольте?
З цими словами він підсунув собі стілець, сів і дістав із кишені срібний портсигар.
- Ви не заперечуєте?
Йому було років тридцять п'ять. Він тримався у своєму ідеально скроєному смокінгу в тією невимушеністю, якої може домогтися лише людина, котра носить його щовечора.
В нього було дуже гарне випещене обличчя, іронічний, аж надто самовпевнений погляд, який інколи здавався просто нахабним. Він посміхався дуже чемно, навіть солодко, але відчувалося, що при найменшій небезпеці він покаже кігті.
- Мені сказали, що ви цікавитесь нашим клубом?
- Я хотів би до вас записатися... Якщо тільки у вас немає вікового обмеження...
- Спочатку в нас була така думка... Пропонували встановити межу - тридцять років... Та потім відмовилися від цього, бо довелося б утратити найцінніших членів... Ви щось уже чули про «Сто ключів», пане комісар?
- Дуже мало... Я не сподівався побачити вас тут, мосьє Ландрі... Мені сказали, що ви обіймаєте посаду менеджера.
- Менеджера, секретаря, головного розпорядника... Менеджер - модне слово, запозичене в американців...
Комісар уперше познайомився з Ландрі, щойно той приїхав до Парижа. Йому тоді було років вісімнадцять. Батько Ландрі був поштмейстером десь в Анже, Турі чи якомусь іншому з прилуарських міст. Хлопцеві дуже не терпілося пробити собі шлях у житті, і він став репортер»м [285] однієї бульварної газетки. Це дало йому змогу мелькати на всіляких прийомах та коктейлях, де бували також і впливові люди.
Якось завітав він і до Сюрте і, сповнений самовпевненості, зайшов до комісара й показав посвідчення, що репрезентувало його як репортера скандальної хроніка однієї газети, котра спеціалізувалася на всіляких сенсаційних викриттях.
Марсель Ландрі був геть позбавлений здатності сумніватися, тим більше, сумніватися в собі. '
«Розумієте, комісаре, наших читачів цікавить не стільки сама структура карного розшуку, про яку вже багато писалося, як закулісна сторона діяльності Сюрте. Адже у вас, так би мовити, осідає вся брудна білизна Парижа..
Сподіваюся, вас не дуже шокує цей вираз... До того ж ми не будемо розголошувати імен... А щодо гонорару, то наша газета може запропонувати вам досить круглу суму...»
Тоді він був надто молодий, щоб комісар міг на нього розсердитися. Мегре обмежився тим, що досить чемно показав початкуючому нахабі на двері.
Потім років за два він упізнав його голос про радіо - Ландрі став диктором комерційної реклами.
Комісар не міг сказати, що було з ним далі. Ландрі належав до тих людей, яких певний час зустрічаєш усюди, тиснеш їм руку, не знаючи точно, хто вони такі, потім помічаєш, що -вони раптом зникли, невідомо як і чому. А незабаром вони знову вигулькують на поверхню, але вже десь у іншому місці, біля якоїсь іншої справи.
На якому темному життєвому полі промишляв усі ці роки Ландрі? Якщо він і порушував закон, то так, що це не доходило до вух поліції. Певний час був імпресаріо однієї популярної співачки і супроводжував її в усіх гастролях.
Залишивши її два-три роки тому, він опублікував свої мемуари, де до найменших подробиць розповідав про інтимне життя актриси, яка затіяла проти нього процес.
Мегре не знав, чим усе це скінчилося. І от перед ним знову сидів його колишній знайомий, трохи знервовано посміхаючись, років на шістнадцять старший, але досить бадьорий і в чудовій формі.
- В Парижі, як ви знаєте, є чимало клубів, але «Сто ключів» відрізняється від них усіх тим, що це єдиний справжній клуб. Щоб пройти крізь оту червону [286] ивртьеру, треба бути його членом... Що ж до цифри сто, то вона означає, що кількість членів не може перевищувати це число... Зараз їх дев'яносто п'ять чи шість.,.
- Це, певно, юнаки й дівчата з заможних родин?
- З найзаможніших... Щоб бути членом клубу, треба щомісяця вносити шістсот франків... Ви танцюєте?
Від подиву Мегре мало не захлинувся.
- Що?
- Я питаю, чи ви любите танці, звичайно, сучасні... Твіст, шейк, медісон... Вальси та польки в нас не проходять. Ви,теж танцюєте, пані Мегре?
Не знаючи, що відповісти, вона безпорадно глянулі па чоловіка, немов шукала в нього захисту.
- Певна річ, ми обоє танцюємо... Це вас дивує?
- Трохи... Я ще ніколи не бачив вас у танцювальному залі, а якщо вірити вашій репутації...
- То вийде, що я старий гладкий тюхтій, який тільки те й робить, що смокче люльку та бурчить на весь світ?
- Я цього не сказав... Ви серйозно хочете записатися до нас?
- Цілком серйозно.
- Тоді вам доведеться знайти двох членів клубу, котрі могли б за вас поручитися... Цього вимагає наш статут. Кожен кандидат повинен мати дві рекомендації, і комітет із дванадцяти осіб вирішує голосуванням, приймати його чи ні...
- Коли б ви показали мені список членів, я, певно, знайшов би двох знайомих, що могли б дати мені рекомендації...
Марсель Ландрі і оком не зморгнув: обидва знали, що кожен грає комедію. Bra підвівся і, пильно глянувши в обличчя комісарові, скоріше заінтригований, аніж стурбований, тонко посміхнувся й попрямував до сходів. За кілька хвилин він повернувся, тримаючи в руці велику книгу в червоній шкіряній палітурці.
- Цей реєстр зберігається у нас на спеціальному столику біля входу... Як ви побачите, в ньому зазначено дані щодо кожного члена, а також імена та адреси поручителів... Не думаю, щоб серед них були ваші клієнти... Ось вам літера «А»: Абушер, син сенатора Абушера... віконт д'Арсо... У нас титули нічого не важать... Його батько член Жокейського клубу, і син колись теж стане його членом, подібно до свого діда та прадіда... [287]
Барійар, донька президента нафтового тресту... Люсі Ба-< рійар наступного місяця виходить заміж за Еріка Кор-наля, сина голови корпорації «Бісквіт Корналь», з який вона познайомилася у нас. Взагалі цей реєстр - своєрідна світська хроніка паризької золотої молоді...
Адреси визначали соціальне становище членів клубу, краща, ніж будь-які характеристики, - всі мешкали в багатих кварталах.
Мегре почав гортати сторінки, водячи пальцем уздовж стовпчиків з прізвищами, і навіть іноді ворушив губами, коли натрапляв на щось цікаве. Нараз його палець зупинився проти одного імені, перекресленого рівною чорною лінією.
«Дюпре Сюзанна, 17 років, студентка, авеню Фош, 32...»
- Ви, звичайно, пам'ятаєте цю історію... Шкода дівчини! Вона танцювала найкраще серед усіх...
«Рекомендують Марко Рігуардо та Ніколь Прієр».
- Певно, ці двоє танцюють не гірше?
- Це наші ветерани... Марк справжній чемпіон твісту... Зараз він удома, в Аргентіні, але скоро повернеться... Вони з мадемуазель Прієр давні друзі...
- Вони приходили сюди раом?
- Так... Принаймні після зникнення Сюзанни...
- Отже, був час, коли ваш чемпіон віддавав перевагу мадемуазель Дюпре?
- Було й таке... Але я не люблю пліток...
- І це довго тривало?
- Сюзанну прийняли до клубу перед минулим різд-вом... Чарівна була дівчина... Справжня красуня... Я вже не кажу про багатство...
- А з ким ходить мадемуазель Прієр останні місяці?
Ландрі знервовано стукотів пальцями по столу. Можливо, він.досі нічим не скомпрометував себе перед законом, але, коли ти обрав таку непевну кар'єру та ще й сам марнолюбний на вдачу, нерозумно без потреби сваритися з поліцією.
Він, певно, поводився б інакше, коли б одержав вказівки від префекта. Але сюди вони поки що не надійшли.
Пані Мегре з цікавістю стежила за роботою чоловіка, їй уперше в житті випала така нагода, і вона намагалася здогадатися, що саме ховалося за зовні банальними фразами, якими обмінювалися комісар та менеджер клубу.
- З різними людьми... Інколи зі своєю подругою Мартін [288] А нещодавно привела навіть свого дядька... пан Прієр нас дуже здивував... Ми сподівалися побачити поважного й неприступного урядовця, а виявилось... До речі, ви його знаєте?
- Ні.
- Він головний доповідач Державної ради і, кажуть, дуже вчений правознавець... Так от, уявіть собі кремезного чолов'ягу років за п'ятдесят віком з широким, грубим, як у селянина, обличчям... Коротка жорстка борода, густі пухнасті брові... Такий добродушний вепр. Він передусім замовив подвійне віскі, а хвилин за п'ятнадцять уже танцював твіст зі своєю племінницею... Опівночі він почав прощатися і похвалив мене за добру організацію справи... Сказав, що, коли б не звичка рано вставати, то залишився б у нас, поки не зачинять...
- Хм... Я його теж уявляв собі інакше... Він більше не приходив?
- Ні
- А минулої ночі?
- Ні-ні...
- А з ким була минулої ночі мадемуазель Прієр?
- Стривайте... Щось не пригадую... Де ж це вона сиділа? Ні... Минулої ночі я її не бачив...
- А синьйор Рігуардо був?"
- Теж ні... Він іще в травні поїхав до Аргентіни... То ви ще не передумали вступати?.. Чи, може, не знайшли нікого, хто б міг вас порекомендувати?
- Навпаки, тут стільки знайомих. Наприклад, цей... Мегре показав пальцем ще на одне ім'я: «Мелан
Франсуа, 38 років, стоматолог, вулиця Акацій 38-А».
- Це часом не той зубний лікар, що живе в особняку?
- Мушу признатися, що я ніколи не був у нього вдома,- ухильно відказав Ландрі.
- А що вам про нього відомо?
- Він буває у нас досить часто, але ніколи не тав-цює... Схоже, що це дуже розумна людина.
Палець повільно повз далі, хоча Мегре намагався нічим не виказати своєї зацікавленості.
«Рекомендують: Ніколь Прієр та Мартін Буе...»
- Мартін Буе - це така висока блондинка?
- Я бачу, ви її теж знаєте... Чудові поручителі... Щоправда, мосьє Мелан у нас новий член... Всього третій [289] місяць... Та для вас ми зробимо виняток... Отже, ви всту; паєте?
- Треба подумати...-Я скажу вам пізніше. Здається ваші уже сходяться... .
- О!~ Мені вже справді час іти донизу.
- До речі, ви знайомі з Манюєлем?
- А хто це? Актор?
- Манюель Пальмарі...
- Що він робить?
- Нічого.
- Щось не пригадую... Ні. Чи'я повинен його знати?
- Краще не треба... Ще раз дякую вамг мосьє Ландрі.
- Ви, може б, зайшли до нас на хвилинку? Подивитися. Не хочете?.. А ви, мадам?.. Тоді, даруйте, я...
Пані Мегре терпляче чекала, поки чоловік розрахується, і, коли вони опинилися на вулиці, запитала:
- Ти довідався про те, що хотів?
- Я довідався про багато речей, та поки що не знаю, що вони важать... Поки ми в цьому районі, давай пройдемо на вулицю Акацій.
І, пройшовши з десяток кроків, зітхнув:
- Коли б тільки цій Школь не закортіло сьогодні танцювати в клубі...
- Ти гадаєш, він їй усе розповість?
- Я певний цього... І якщо вона розкаже своєму дядечкові, що я випитував про неї в клубі,- завтра нам доведеться лаштуватися в дорогу...
Він промовив це таким веселим тоном, що, стиснувши йому руку, пані Мегре запитала:
- Ти хочеш приховати, що тобі сумно?
- Ні. Я просто намагаюсь вирішити, що краще в моєму теперішньому становищі: продовжувати чи послати все під три чорти і йти геть.
- Цього ранку ти переніс тяжкий удар?
- Еге ж... Уперше в житті допитував не я, а мене... Та ще й як!.. У нас це називається «допит з погрозами»... Не знаю, що я зроблю, якщо це повториться...
- А чому ти не боронився?
- В мене надто сильні супротивники... Я міг би не стриматися, і тоді б усе пішло шкереберть...
- Ти гадаєш, що ця дівчина сама...
- Воронь' боже!.. Ця дівчина - підставна фігура.. Все було задумано занадто добре для дилетантки... Тут відчувається досвідчена рука. Адже нічого не забуто - [290] і узгодження часу, і можливі свідки... Мартін Буе, телефонна розмова в присутності хазяїна кав'ярні... Певна річ, вона не плела перед ним казна-чого, а розмовляла, як цілком твереза... А зі мною вона говорила впівголоса, так що він нічого не чув... Потім бари, по яких я буцімто її тягав... їхній опис у протоколі можна припасувати до півсотні всіляких гадючників у районі Сен-Жермен-де-Пре... І принаймні в десятку з них на той час повно людей, так що ніхто б нас не помітив... Нарешті, готель... Я справді піднявся з нею на другий поверх і через її трюк залишався хвилин десять у номері...
- В тебе є якісь здогади?
- Уривки здогадів... Багато уривків... На жаль, лише один із них правильний, і треба схопитися саме за нього...
Вулиця Акацій була майже порожня. В деяких вікнах ще світилося. Освітлена була й одна кімната в будинку зубного лікаря. Наблизившись до дверей, Мегре прочитав на мідній дощечці, яку бачив здалеку під час візиту до Манюєля: «Д-р Франсуа Мелан, стоматолог. Прийом з 10-ї до 12-ї години і за домовленням».
- Чому «стоматолог»?
- Це звучить імпозантніше, ніж просто «зубний лікар».
Він перевів погляд на вікна Манюєля і побачив Алін, яка, схилившись над луткою,' палила сигарету.
Книга: Жорж Сіменон Клуб "100 ключів" Переклад Миколи Мещеряка
ЗМІСТ
| 1. | Жорж Сіменон Клуб "100 ключів" Переклад Миколи Мещеряка |
| 2. | Ці люди не належали ні до героїв, ні до святих. Лише завдяки... |
| 3. | - Вена мешкає'на бульварі Курсель і вчиться в Cop-бонні. В неї є... |
| 4. | За кілька кроків вони почули, як хтось тихо промовив: - На... |
| 5. | Директор тицьнув пальцем на стілець, наполовину освітлений сонцем.... |
| 6. | Він би багато дав, аби дізнатися, з чого саме виходив Мегре,... |
На попередню
|
|
