Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жорж Сіменон Клуб "100 ключів" Переклад Миколи Мещеряка
За кілька кроків вони почули, як хтось тихо промовив:
- На добраніч, пане комісар...
Придивившись, Мегре впізнав у затінку інспектора Жакмена, який мав чергувати тут аж до ранку.
- На добраніч, друзяко...
Незабаром вони підійшли до станції метро Терн і спустилися донизу. Завдяки щасливій вдачі пані Мегре важкий день закінчувався досить спокійно.
Над бульваром Рішар-Ленуар світив великий круглий М.*5ЯЦЬ' колиі тримаючи одне одного під руку, вони підійшли до свого будинку й відчинили двері.
Якийсь нещасний випадок затримав рух на дорозі, і автобус, у якому їхав на роботу комісар, прибув на набережну Орфевр лише в десять хвилин на десяту.
- Ніхто мене не питав?
Ні... Хіба що інспектор Лурті...
- Нехай зайде після рапорту... [291]
Схопивши зі столу кілька досьє, він широким кроком попрямував До кабінету директора, де вже зібралися усі начальники бригад.
- Даруйте, пане директор...
- То я слухаю вас, Бернаре...
Начальник відділу гральних будинків монотонним голосом продовжував свій рапорт.
- Гаразд... А ви, Мегре?.. Що там з цією ювелірною крамницею?
Мегре вже готувався до принизливої для нього розмови, бачив в уяві скісні, докірливі погляди колег, але виявилося, що він даремно тривожився. Про його вчорашню аудієнцію у префекта ніхто ще нічого не знав.
Звичайна ранкова процедура. Відчиняння вікон. Цвірінькання горобців. Самотня постать бродяги на березі Сени, який ретельно пере свою білизну.
Хвилин за п'ятнадцять до його кабінету чорною тінню нечутно прослизнув Барнакль.
- 6 три штуки,- мовив він, подаючи комісарові чорний конверт.- Але я не знаю, котра з них та, що треба...
«Та, що треба» - тобто Ніколь Прієр.
На першій фотографії була зображена якась гладуха з великими наївними очима, нічим не схожа на Ніколь. На другій - молоденьке дівча років п'ятнадцяти. Це наводило на думку, що обізнаність бідолахи Барнакля в питанні молодих дівчат була дуже поверхова.
На третьому знімкові комісар одразу впізнав свою знайому. Ніколь була у світлому платті з білою сумочкою під пахвою.
- В мене є ще один портрет, на весь зріст-
І, немов фокусник-ілюзіоніст, інспектор дістав із бічної кишені свого велетенського піджака ще одну фотографію. Стоячи перед ґратчастою огорожею парку Монсо, дівчина тримала на повідцю невеличкого пуделя, який робив свою справу.
- Це те, що вам було потрібно?
- Чудово, пане Барнакль.
- Зробити ще кілька відбитків?
- Якщо можна... Штуки по три-чотири...
Зараз це вже було не так важливо. Коли б не Оскар,-зять Люка, ці фотографії могли б дуже допомогти. А втім, хтозна, може, вони ще стануть у пригоді, хоча комісарові вже здавалося, що він натрапив на правильний слід.
- Надрукувати їх зараз чи краще вдома? [292]
Мегре навіть забув, що, роблячи потай ці знімки, старий інспектор ризикував своєю кар'єрою.
- У вас були труднощі?
- Невеликі... Адже ви знаєте, що я майже невидимець... Я легко зливаюся з пейзажем... В скверах та парках завжди тиняється кілька типів, подібних до мене, так що ніхто не звертає уваги...
В його голосі не було ні гіркоти, ні іронії.
- Вона нічого не помітила, бо була заклопотана собачкою, який не хотів переходити вулицю... їй навіть довелося його переносити. В мене є ще знімок, де вона з пуделем лід рукою, але не дуже чіткий... Тому я й не надрукував...
- Дякую, Барнакль... Ви славна людина.
- Ви теж... Ви завжди так добре ставилися до мене. Після Барнакля до кабінету завітав Жанв'є.
- Це і є та сама дівчина?
- Еге ж... Я попрошу тебе під'їхати на вулицю Фонтен...
- До «Золотої підкови»?
- Так. Покажи знімки офіціантам. Спробуй дізнатися, чи вони коли бачили її в ресторані. Можеш також розпитати в сусідніх кав'ярнях.
- Ви сьогодні будете тут, патроне?
- Ні. Я їду на вулицю Акацій.
- Може, я вас підкину...
- Ні, не треба. Ти краще їдь туди негайно, поки їх не попередили... Скажи Люка, щоб чекав на мене внизу з машиною...
Повітря було вже насичене гарячими випарами, і над містом, немов над морем, стояло тремтливе марево. В золотому сяйві сонця мріли Єлісейські Поля.
- Спасибі за зятя, старий...
- Нема за що, патроне. Я досі не можу голови звести після вчорашнього... Він так пишався знайомством з вами, що його не можна було зупинити. Словом, ми набралися, як жаби мулу... Відтепер він буде всім розповідати про свого друга Мегре, так наче сидів з вами в школі на одній парті... Де зупинити? Біля будинку Ма-нюєля?
Це вже стало звичкою.
- Як хочеш. Мені треба до будинку навпроти.
- Вас чекати?
- Так. Певно, це буде недовго. [293]
Він подзвонив. Двері відчинила жінка схожа на іспанку, з довгим сухим обличчям, і, змірявши комісара суворим поглядом, запитала:
- Вам кого?
- Я до лікаря.
- Він вас чекає?
- Так.
- Тоді заходьте... Двері праворуч.
Відчуваючи на собі її погляд, комісар рушив угору дерев'яними сходами з зеленою доріжкою, вкритою брудними плямами. Фартух прислужниці був також у плямах. Пані Мегре сказала б, що в цьому домі немає господині.
Він навмисне не поспішав, щоб подратувати служ-ницю, і, переступаючи сходинки, намагався визначити досить незвичні, хоча й знайомі пахощі, що просякали увесь дім. В них було щось таке, що нагадало йому власне дитинство: запах старого будинку, мокрою гнилого дерева, сирої землі.
Певно, за будинком було внутрішнє подвір'я, як це ще іноді трапляється в Парижі, і, глибше вдихнувши повітря, Мегре міг би побитися об заклад, що там росла липа.
Він ніколи не відчував себе так непевно, як тепер, бо не мав жодного права бути тут. Коли б лікар здумав поскаржитись до Сюрте, комісарові довелося б довго виправдовуватися.
І справді, виходило так, начебто він на зло робить те, що йому суворо заборонено. Щойно префект закинув йому його зв'язки з інформаторами, як він поспішив до одного з них, Манюєля Пальмарі.
Йому було заказано торкатися Ніколь, а він побував у кафе, в готепі, розпитував про неї університетського швейцара.
Пан Мітла попередив його, щоб у Сюрте не було жодного розголосу цієї справи, а він зараз же розповів про все своїм інспекторам Жанв'є та Люка і послав бідолашного Барнакля потай фотографувати дівчину.
Нарешті, під приводом надто прозорим, щоб у нього хоч на мить повірив Марсель Ландрі, він примусив показати [294] йому список товариства, до якого належала племінниця головного доповідача.
Стільки порушень за один день!
Але, зайшовши так далеко, було б нерязумно зупинятися: треба йти до кінця, чого б це не коштувало. Треба грати ва-банк, навіть якщо попереду перспектива банкрутства. Мегре - банкруті Чудовий фінал блискучої кар'єри.
Та чи не марні були всі ці зусилля? Ні. Він ще точно не знав, чого варте це відкриття, але йому вдалося знайти зв'язок між двома жінками, що належали до діаметрально протилежних станів - Ніколь Прієр, родичкою всемогутного урядовця, та Алін, колишньою повією, коханкою старого сутенера.
Коли Мелан вступав до клубу «Сто ключів», його рекомендувала Ніколь Прієр. І саме до нього ходила вчора Алін, коли в неї заболіли зуби.
Всі ці думки роєм пронеслися у нього в голові за ті кілька секунд, поки вія підіймався сходами, і, опинившись на другому поверсі, він попрямував не праворуч, як йому звеліла іспанка, а ліворуч. Він завжди любив бувати вдома у тих людей, якими займався, а надто в тих кімнатах, куди його не запрошували.
Двері були міцно замкнені, і голос знизу запитав:
- Ви не знаєте, що таке праворуч?
Вона стояла на сходах і тупо дивилася на нього вели-кимя-нввиразними очима, як ото в корови, що пасеться на лузі, але все-таки комісарові стало трохи моторошно.
На табличці навпроти було написано: «Не подзвонивши, не заходити»,.
Він подзвонив, повернув ручку дверей і опинився в приймальні, схожій на вітальню в провінційних будинках. Там уже сиділа одна пацієнтка - досить молода жінка із змарнілим блідим обличчям.
її не цікавили кольорові журнали, що купою лежали поруч на золоченому одноногому столику. Склавши руки на сумочці, покладеній на коліна, вона застиглим поглядом втупилася в квітчастий килим. Коли він зайшов, жінка кинула на нього короткий погляд і знову поринула и свою меланхолійну задуму.
Двері перед ним рвучко,відчинилися, і Мегре побачив ту довгоносу секретарку чи асистентку, про яку розповідала Алін.
- Добрий день... [295]
- Здрастуйте.
У неї був суворий погляд, різкий голос. Вона належала до тих нещасних похмурих бридуль, які не знають радості ні змалку, ні в юності і вважають весь світ винним у тому, що їй не поталанило.
- Що вам потрібної
- Я хочу бачити доктора Мелана.
- Для консультації?
- Так.
- У вас є призначення?
- Немає.
- Доктор приймає лише тих, кого запрошував.
- А на табличці біля дверей, навпаки, написано, що з десятої до дванадцятої він приймає всіх і лише після обіду - за призначенням.
- Це стара табличка.
- Минулої ночі в мене розболівся зуб, і аспірин мені не допомагає. Я хотів би, щоб лікар...
- Ви вже в нас бували раніше?
- Ні.
- Ви живете в цьому районі?
- Теж ні.
- Чому ж ви вирішили звернутися саме до доктора Мелана?
- Я проходив вулицею і побачив табличку...
- Ідіть за мною.
Вона завела його до невеличкої кімнати з білими стінами такої ж сумнівної чистоти, як і весь будинок, і сіла до столу.
- Сідайте... Я не обіцяю, що лікар зможе вас прийняти, але на всякий випадок давайте заповнимо картку... Ваше прізвище?
- Мегре... Жюль Мегре.
- Професія?
- Службовець.
- Вік, адреса...
- П'ятдесят два роки... Бульвар Рішар-Ленуар. Вона не зморгнула оком. Щоправда, очей він не бачив, бо голова в неї була схилена над карткою.
- На який саме зуб ви скаржитесь?
- Правий кутній, нижній... Здається, другий...
- Ідіть почекайте... Я вам нічого не обіцяю... Якщо поспішаєте, раджу звернутися до іншого лікаря... [296]
- Я почекаю.
Вікно приймальні виходило на подвір'я, і посеред прибитого спекою газону він побачив липу, про яку щойно був подумав.
Далі, під досить високим муром біля напівзруйнова-ної оранжереї, купою лежав садовий реманент. На давно занедбаній клумбі ріс густий бур'ян.
За муром похмуро височів шести чи семиповерховий будинок. Це була його тильна сторона. Крізь відчинені вікна видніла білизна, розвішана на вірьовках.
Він сів і машинально поліз у кишеню, щоб дістати люльку. Потім передумав - йому не хотілося бентежити жінку з сумним поглядом. В тиші лунко цокав годинник. Він стояв у кутку у великому чорному футлярі. Стрілки показували двадцять хвилин на одинадцяту. Саме такий годинник прикрашав кабінет директора Сюрте.До дванадцятої треба було повернутися на роботу.
Він намагався ні про що більше не думати, не нагромаджувати нових гіпотез і, щоб якось згаяти час, почав уважно розглядати кімнату, надовго зупиняючись поглядом на каміні, круглому дзеркалі над ним, поцяткованому мушиними слідами, підставках для дров часів другої імперії, розрізнених кріслах. Це були гарні речі, хоча й дуже занехаяні, як і все в цьому будинкові, спорудженому, певно, років сто тому, набагато раніше, аніж його багатоповерхові сусіди.
Незабаром і він зникне. Можливо, через це ніхто й не хотів клопотатися, щоб його лагодити та фарбувати.
Відчувалося також, що в цьому домі не було ні жінки, ні дітей.
Двері праворуч були оббиті повстиною та чорною це-ратою, як це ще можна побачити у старих нотарів та в деяких установах. Звідти не чути було жодного звуку.
Взагалі в цьому будинку всевладно панувала тиша. Знадвору крізь зачинені вікна ледь-ледь долинало цвірінькання горобців, що примостилися на гілочках липи.
Там стояла спека. Тут відчувалася неприємна сира прохолода.
- Доктор просить пробачення, мадемуазель... Він прийме вас за кілька хвилин.
Це сказала секретарка. Жінка відповіла їй смиренним поглядом.
- Прошу вас, пане Мегре... [297]
Вона відчинила оббиті двері, потім ще одні, зеленого кольору, що були за ними. Із тіні Мегре раптом потрапив на осоння.
За столом у стилі Луї-Філіппа сидів одягнутий у білий халат чоловік, тримаючи в руках щойно заповнену картку з ім'ям комісара.
Секретарка зникла. Поки лікар читав картку, Мегре встиг ступити кілька кроків.
- Сідайте...
Він дуже відрізнявся від того образу, що його створив собі комісар, розмовляючи з Марселем Ландріч Уявити його в підвалі клубу «Сто, ключів» серед «золотих молодиків», що танцювали під шалену джазову музику, було навіть важче, ніж дядька Ніколь.
Франсуа Мелан був рудий, рудий по-справжньому, вог.няно-рудий - один із тих, кого у Франції змалку дражнять «Тікай - згориш». Коли він підвів голову, комісар побачив великі окуляри з товстими скельцями, за якими блищали пронизливо блакитні очі.
Він був дуже моложавий і, незважаючи на свої тридцять вісім років, міг би легко зійти за студента.
- Ваш зуб заболів несподівано?
Здавалося, він навіть не зауважив професії Мегре, і в його погляді не відбивалося жодної цікавості.
- Так, учора ввечері, коли я вже лягав спати...
- А раніше ви не помічали болю?.. Скажімо, протягом останніх тижнів?
- Ні. В мене загалом добрі зуби. За все життя я був у лікаря не більше трьох-чотирьох разів...
- Зараз подивимося... .
Він підвівся, і Мегре зробив ще одне відкриття: Мелан був велетенського зросту, на цілу голову вищий за нього. Його не дуже свіжий, як і в секретарки, халат не закривав колін, і комісар помітив, що штани давно не бачили праски.
Посеред кімнати стояло операційне крісло, над яким вилискував круглий диск лампи. Поруч, ближче до вікна, на вузькому столику в ряд лежали інструменти.
На якусь мить Мегре завагався, потім сів. Припасувавши підпорну для голови, лікар застелив її чистою серветкою і натиском ноги на педаль заходився піднімати крісло.
Все відбувалося як звичайно, і подібну сцену, подібні [298] рухи можна було б спостерігати в ту мить у сотень інших паризьких дантистів.
- Відхиліть голову... Добре... Відкрийте рота...
Тут було вже не так тихо, як у приймальні. Кабінет лікаря виходив на вулицю. Крізь тюлеві фіранки бовванів кремовий фасад будинку навпроти. Його вікна були відчинені, і Мегре бачив, як на кухні першого поверху поралась якась жінка.
Крізь глухий гомін вулиці іноді пробивалися інші, гостріші звуки - скрегіт гальм автомобіля, виття клаксона.
Обпаливши на спиртівці дзеркальце, Мелан взяв ще якийсь довгий блискучий інструмент і спокійно промовив:
- Ширше, будь ласка...
Він нахилився, так що його обличчя опинилося поруч із комісаровим, і немов у велику лупу Мегре побачив червонувату масну пористу шкіру, де-не-де поцятковану ластовинням.
Лікар мовчав. Відколи комісар зайшов до його кабінету, Мелан промовив лиш мінімум слів. Рухався він незграбно і невпевнено, як дуже боязка людина.
Холодним гострим інструментом рудий лікар почав торкатися комісарових- зубів.
- Ви щось відчуваєте?
- Ні...- спробував вимовити Мегре з роззявленим ротом.
- А тепер?
- Ні...
- А тут?
Мегре нічого не відчував, бо справді зуби в нього ніколи не боліли. Поклавши свій інструмент, лікар узяв зі столу невеличкий молоток.
- Вам болить?
- Просто неприємно...
- Але гострого болю немає?
Комісар раптом упіймав себе на думці, що здивувала його самого,- в жодному разі не треба погоджуватися на укол. Він боявся. Так, він справді відчував страх, нехай невиразний і прихований, але тим не менш цілком реальний. Він напівлежав у кріслі, відкинувши назад голову, з широко роззявленим ротом, безпорадйий, майже як полонений. [299]
Чого він зайшов до цього будинку? Тому, що шукав людину, яка підступно напала на нього. Над ним тяжіла фраза, що її колись промовив Пардон:
- Скажіть, чи доводилося вам, відколи ви служите в поліції, зустрічати злочинця, по-справжньому злого...» Викінченого лиходія!
Він марно перебирав у пам'яті десятки імен, намагаючись знайти того, кому було б потрібно скомпрометувати його, усунути зі свого шляху і кому було б водночас під силу вигадати і здійснити такий хитромудрий план, використовуючи як інструмент дівчину з порядної родини.
«Порядної?!» Що за дурниця! Які ж родини в такому разі слід вважати поганими?
Отже, він опинився тут лише тому, що мав підстави, хай і не дуже поважні, підозрювати рудого стоматолога. Але поки що Мегре марно намагався щось прочитати у холодних, вдвічі збільшених товстими скельцями окулярів блакитних очах. Обличчя лікаря з неправильними гострими рисами теж здавалося вилитим із бетону. З кожним його видихом комісар відчував запах згаслої сигарети.
«Кожна людина може стати вбивцею, якщо її спонукають до цього поважні причини...»
Мегре уперше промовив цю фразу колись давно, відповідаючи на запитання чи то Пардона, чи то якогось журналіста.
Хтось намагався скомпрометувати його, хотів, щоб його звільнили з посади комісара. Що, коли цей «хтось» - Мелан?
Минула майже ціла доба, відколи Мегре побував у префекта, але й досі він залишався на своїй посаді і навіть сам завітав до кабінету зубного лікаря... Звичайно, це не доказ, але...
Мелан дихав рівно, і окуляри без оправи, химерно збільшуючи його очі, робили його схожим на якогось фантастичного птаха.
Якщо припустити на мить, що він мав доволі причин, щоб наважитися на таку ризиковану витівку, як уся ця нічна операція з участю Ніколь, то чи не міг він також зважитися позбутися комісара у будь-який інший спосіб?
- Прополощіть рот і сплюньте... [300]
Мегре послухався, весь час відчуваючи на собі холодний погляд лікаря, який нерухомо стояв поруч.
- У вас цілком здорові зуби, і вони аж ніяк не могли
боліти... Якщо минулої ночі у вас справді були болісні відчуття з правого боку нижньої щелепи, то це, певно, початок гаймориту...
- І ви не можете нічого зробити?
- Вам доведеться звернутися до вашого терапевта. Він одвернувся, щоб упорядкувати свої інструменти, і Мегре не без труднощів вивільнився з крісла, що його лікар забув опустити. Ступивши крок до вікна, він побачив напівроздягнену Алін, яка палила сигарету, дивлячись на вулицю.
Він знав розташування кімнат у квартирі Манюеля і одразу збагнув, що Алін стояла біля вікна тієї комірчини, в якій її опікун проводив цілісінькі дні.
Мегре раптом відчув, як кров відлинула йому від обличчя і гострий бридкий страх стрілою пронизав серце.
- Скільки з мене? - прошепотів він.
- Це вам скаже секретарка...
Він знову опинився на сходах і на повні груди вдихнув прохолодне, з запахом цвілі повітря. Внизу на нього вже чекала іспанка, яка провела його до виходу і зачинила двері.
Якимось чудом інспекторові Люка пощастило знайти місце в затінку. Сидячи за кермом, він читав газету.
Мегре підвів голову. Алін у вікні вже не було. Вія перейшов вулицю і пірнув у під'їзд.
Діставшись на четвертий поверх, комісар подзвонив, якийсь час слухав муркотіння пилососа, поки нарешті двері відчинилися, і він зіткнувся зі старою прислужницею, котру якось уже бачив раніше.
- Ви до мосьє Пальмарі?
- І до мадемуазель Алін...
- Здається, мадам приймає ванну... Але заходьте. Він зайшов до салону і крізь відчинені двері заглянув до комірчини. Манюєль у шовковій піжамі сидів у своєму кріслі і слухав радіо. Помітивши комісара, він знехотя повернув вимикач.
- Ви знову...
Мегре перейшов до його кімнати. У вітальні, винюхуючи доріжки, хропів пилосос.
- Я хотів би поговорити з Алін.
- Вона щойно була тут... [301]
- Я знаю. Я бачив її у вікні.
- Вона купається... Що вам від неї потрібно?
- Чесно кажучи, я ще не знаю...
- Послухайте, пане комісар... Я завжди був чемниї а вами. Я не раз робив вам послуги... Коли б про ню дехто знав, то, певно, у мене під шкірою було б трохі більше куль, ніж зараз... Але останнім часом ви переби раєте міру... Замість подяки ви намагаєтесь покласти нг мій карб усі мерзоти, що відбуваються в Парижі... Поставте себе на моє місце. Чи могли б ви терпіти всі ці підозрілі погляди, підступні запитання, не знаючи навіть, чого від вас хочуть?..
- Я зараз саме в такому становищі...
- Можливо, та це ще не дає вам права виїжджати на інших. Алін тільки що бачила, як ви вийшли з машини і дзвонили до зубного лікаря... Певна річ, це тому, що вона ходила вчора до нього лікувати зуби і сама сказала вам про це.
- Ні, не тому...
- Тоді чому? Я не розумію. Чи, може, ви хочете сказати, що теж лікуєтесь у нього?
- Давайте почекаємо Алін. Я не хочу повторюватися.
Він підійшов до вікна і, засунувши руки в кишені, глянув туди, де за тюлевими фіранками доктор Мелап приймав свою пацієнтку.
Звідси не. було видно, що відбувалося всередині. Він насилу розрізнив кілька білих плям, одна з яких раптом рушила з місця і стала виразнішою. Це лікар наблизився до вікна, щоб узяти якийсь інструмент.
- Скільки разів я приходив до вас цього тижня? Га, Манюєлю?
- Тричі... Це мені так набридло, що я міг би сказати десять разів... Коли я працював на вулиці Фонден, мені було байдуже... Там будь-хто може зайти і вийти коли йому заманеться... Бо то бар. Сиди собі, пий, а хочеш - давай побалакаємо... Поганий той хазяїн, який цього не вміє. Але це вже не бар, це квартира - моя та Алін. А квартира - то річ священна, чи не так?.. Навіть поліція не має права зайти сюди без ордера..; Я правильно кажу?
Мегре, який майже не слухав його, відповів невиразним жестом.
- Скільки разів, розмовляючи з вами, я стояв перед цим вікном? - запитав він. [302]
Манюєль знизав плечима. Запитання здалося йому ідіотським.
- Я не підраховував... Можу лише сказати, що сиділи ви мало...
І на роботі в своєму кабінеті, і вдома, на бульварі Рішар-Ленуар, Мегре любив подовгу стояти перед вікном і дивитися на вулицю, незалежно від того, що було перед ним - вікна сусіднього будинку, крони дерев, Сена чи перехожі. Можливо, це було ознакою клаустрофобії? Усюди він інстинктивно шукав контакту із зовнішнім світом.
До кімнати зайшла Алін у жовтому купальному халаті. В скуйовдженому волоссі блищали крапельки води.
- Нуг що я тобі казала? Він уже приніс піжаму. Але, зустрівшись поглядом з Мегре, вона зрозуміла,
що жарти зараз були недоречні.
- Послухайте, Алін... Я прийшов сюди не для того щоб вам набридати. Даю вам слово честі, що розслідування, яким я зараз займаюсь, не стосується ні вас, ні Манюєля... Принаймні, на даному етапі...
Вона скоса зиркнула на нього, не дуже ймучи віри.
- Тільки прошу відповідати щиро. Повірте, так буде краще для всіх нас. Чи справді ви лише вперше зайшли вчора до того будинку?
- Ну звичайно... Раніше в мене ніколи не боліли зуби.
- Щойно я вас бачив... Ви сиділи на лутці і палили сигарету...
- Ви були там?
Вона показала на вікно, завішене тюлем.
- Еге ж... У тому самому кріслі, де вчора сиділи ви. Як часто ви сидите біля вікна?
- Як і всі... Я люблю подихати свіжим повітрям.
- А ви не знайомі з мешканцями особняка?
- Хіба їх так багато?.. Я гадала...
- Що ви гадали?
- Що там живуть лише лікар, Карола та секретарка...
- Карола - це прислужниця?
- Прислужниця, кухарка, покоївка, консьєржка - все що хочете... Весь будинок тримається на ній... Я інколи зустрічаюся з нею у сусідніх крамницях... Мене дуже здивувала її вимова, і я якось запитала, звідки вона приїхала... Виявляється, вона іспанка. Вона не дуже балакуча, але все-таки ми вітаємося на вулиці... [303]
- А секретарка:
- Мадемуазель Мотт?
- Карола сказала вам, як її звати?
- Авжеж. Взагалі, вона тут не живе. Вона приходить вранці, ополудні обідає в ресторанчику в кінці вулиці, а о другій знову береться до роботи. Увечері буває по-різному.. Іноді вона затримується до сьомої, а то й до восьмої години...
- Ви не знаєте, де вона живе?
- Я ніколи цим не цікавилася. Зблизька вона ще страшніша, ніж на відстані.
- Вона заповнювала на вас картку?
- Немов на закордонний паспорт.
- Вона ставила вам нескромні запитання?
- Вона запитала, хто мені дав адресу лікаря. Я відповіла, що живу навпроти... А взагалі, так, вона поставила мені дуже дивне запитання: «На якому поверсі?»
- І все?
Алін замислилась.
- Здається, все. Більш я нічого такого не пригадую... Хоча... Коли я стояла перед нею, вона раптом дуже пильно оглянула мене своїми гострими очицями і каже:
«Ви більш ні на що не скаржитесь?»
Я відповіла, що ні, і вона не наполягала. Адже кола йдеш до зубного лікаря, то зовсім не обов'язково брати з собою довідку про прищеплення віспи.
Манюєль досить добре знав комісара, щоб зрозуміти, що той навпомацки шукає істину, яка поки що вислизає від нього. Він, як мисливський пес, нюшив на всі боки, метався, біг то ліворуч, то праворуч... Раптом він простяг Алін фотографію Ніколь Прієр.
- Ви ніколи не бачили її на вулиці Фонтен?
- Це та панночка, про яку ви розповідали учора? Він ствердно кивнув.
- На вулиці Фонтен - ні... Але я бачила її на нашій вулиці.
- Вона йшла до лікаря?
- Саме так. Однак не в прийомні години...
- Пізно увечері?
- Не дуже пізно... О дев'ятій, пів на десяту...
- Кабінет був освітлений?
- В ті дні, здається, ні...
- Ви хочете сказати, що в інші вечори там світилося? [304]
- Певна річ, і досить часто...
- Увечері крізь тюль ви могли все бачити...
- Так, але вони зачиняли віконниці... Я помічала світло лише крізь шпарки.
- Якщо я вас добре зрозумів, Ніколь Прір ходить до лікаря не як пацієнтка... - Це він знав ще з минулого вечора.- А що, лікар приймає пацієнтів і в неприйомні години? Кого саме? Чоловіків чи жінок?
Алін витріщила очі.
- Стривайте, я про це якось не думала... Звичайно, до нього ходять і чоловіки, і жінки... Щоправда, жінок більше...
- Молодих?
- Єй молоді, і не зовсім молоді... Я не консьєржка і не стежу за всіма, хто входить і виходить... Просто я часто стою біля вікна і бачу, що робиться на вулиці...
- Я можу це підтвердити,- похмуро обізвався Манюєль.- Інколи мені здається, що вона завела собі баху-ра і потай переморгується з ним... Певно, їй нудно зі мною...
- Тю, дурню, перехрестись...
- Дурень я чи не дурень, але я знаю свій вік, та й через цю кляту ногу стрибати вже розучився...
- Але ж ти сам завжди кажеш, що старий віл борозни не зіпсує... А втім, до вола тобі ще далеко!
Натяк був дуже прозорий, і Манюєль відповів їй вдоволеною усмішкою, в якій світилася гордість. Здається, вони справді кохали одне одного.
- А ввечері чоловіки теж приходять?
- Що ви маєте на увазі?
- Нічого певного. Я просто намагаюся намацати правду...
- Мені здається, що ви мацаєте не там, де треба...
- Тобто як?
- Ну, взяти хоча б жінок, що приходять увечері... Ви не подумали, що їхні зуби тут можуть бути ні дз чого? А що він приймає їх у своєму кабінеті, то на шу-ри-мури це також не схоже... В будинку для цього знайшлися б затишніші закутки... До того ж лікареві не треба ховатися від жінки, бо її в нього немає... А коли вія приймає у своєму кабінеті, то, певно, не для того, щоб заглядати в рот...
- Ви вже були вагітні? [305]
Вона глянула на Манюєля. Той мовчки стенув плечима.
- Як і всі жінки, хай чому чорт!
- Але у вас немає дітей?
- Краще не нагадуйте мені про це... Світ кепсько влаштований. Коли не хочеш дитини, можеш завагітніти від одного погляду... А от зараз, коли хотілося б мати в хаті малюка... Правда, татку?.. Та ба! І нічого не вдієш...
- Ви теж колись зверталися до лікаря?
- Де б я тоді взяла стільки грошей?.. Лікарі, які це роблять, не хочуть даремно ризикувати і правлять як за рідного батька... Тому мені довелося довіритися мадам Піпі...
- Доглядачці туалетів?
- Не кажіть мені, що ви її не знаєте... На Монмартрі принаймні десять таких, як вона... Завжди готових допомогти дівчиську, що потрапило в халепу...
Вона раптом глянула кудись угору, немов намагалася щось пригадати.
- Стривайте... Тепер мені ясно, чого ця стара чапля так пильно оглядала мене, немов роздягала поглядом... І чому запитала, чи не скаржусь я на щось інше, крім зубів...
- А лікар вам нічого такого не говорив?
- Мовчав, як німий... Мені здавалося, що його баньки от-от вилізуть із орбіт... Теж красунчик!.. «Відкрийте рот... Закрийте рот... Прополощіть... Сплюньте...» Тьху!
- Ви ще повинні йти до нього?
- Завтра вранці... Він поставив мені тимчасову пломбу, і від неї в мене в роті весь час поганий присмак... Навіть сигарета не допомагає...
- Що, як я вас попрошу... Але тут втрутився Манюєль.
- Тільки не це, пане комісар... Ми ніколи не відмовляли вам у послугах, хоча в подяку за це ви весь час намагаєтеся запроторити мене до в'язниці. Годі заперечувати... Я знаю, що кажу... Та вся ця історія схожа на пломбу Алін: від неї в роті поганий присмак... І, коли на те пішло, я теж маю право сказати своє слово. Отож я й кажу - ні! Я забороняю їй переступати поріг цього будинку. Пломба чи не пломба, а завтра їй доведеться шукати собі іншого лікаря... [306]
0 пів на дванадцяту Мегре зайшов до свого кабінету і кинув капелюха на стілець. Не встиг він іще 'запалити люльку, як у двері постукали, і на порозі з'явився старий портьє Жозеф.
- Пане комісар, вас просить директор... Він уже втретє посилає за вами.
В Сюрте Жозеф був старший за всіх, старіший навіть за пласкостопого Барнакля. Довгі роки служби, проведені в тісному передпокої, куди ніколи не заглядало сонце, знебарвили його обличчя, яке здавалося вирізьбленим із слонівки.
Комісар пішов слідом за ним і за якусь хвилину, вдруге того ранку і бозна-вкотре взагалі, переступив поріг директорського кабінету.
- Сідайте, Мегре...
Книга: Жорж Сіменон Клуб "100 ключів" Переклад Миколи Мещеряка
ЗМІСТ
| 1. | Жорж Сіменон Клуб "100 ключів" Переклад Миколи Мещеряка |
| 2. | Ці люди не належали ні до героїв, ні до святих. Лише завдяки... |
| 3. | - Вена мешкає'на бульварі Курсель і вчиться в Cop-бонні. В неї є... |
| 4. | За кілька кроків вони почули, як хтось тихо промовив: - На... |
| 5. | Директор тицьнув пальцем на стілець, наполовину освітлений сонцем.... |
| 6. | Він би багато дав, аби дізнатися, з чого саме виходив Мегре,... |
На попередню
|
|
