Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жорж Сіменон Клуб "100 ключів" Переклад Миколи Мещеряка
Директор тицьнув пальцем на стілець, наполовину освітлений сонцем. Крізь відчинені вікна сюди долинав різноголосий гомін вулиці, і директор підвівся, щоб їх зачинити, немов хотів таким чином підкреслити конфіденційний характер їхньої наступної розмови.
Вигляд у нього був більш ніж розгублений. Ролан Блюте відчував себе не в своїй тарілці з першого дня, як тільки опинився в Сюрте. В той час на чолі бригад стояли досвідчені ветерани, старіші навіть за Мегре, і йому важко було давати їм якісь вказівки.
Тому новоспечений директор, офіційний плід якихось таємних махінацій у вищих колах, ретельно силкувався наслідувати традиційний «тон» Сюрте, що його важко було б визначити одним словом - грубуватий і панібратський, без зайвих церемоній, як це буває у людей, що цілковито довіряють один одному.
Ще зовсім недавно різними відділами Сюрте керували люди без дипломів, зате з великим досвідом практичної роботи. їх уже ніщо не могло ні здивувати, ні розгнівати.
Вони пам'ятали найзапекліших злочинців, котрі плакали перед ними, як малі діти. Знали й інших, котрих ловили, ризикуючи власним життям, щоб потім судочинці випустили їх на волю, де вони починали все спочатку.
- Я сьогодні вже втретє посилаю по вас, Мегре...
- Мене щойно про це повідомили.
- Але вас не було на місці!
Директор не знав, куди подіти очі, і тремтячою ру-кою почав запалювати сигарету.
- Я гадав, що ваші люди розслідують передусім грабунок ювелірної крамниці на авеню Віктора Гюго...
- Так воно і є...
- Зараз уже пів на дванадцяту...
Він рвучко дістав із кишеньки жилета плаский годинник на золотому ланцюжку.
- Дозвольте запитати, де ви досі були?
Це було ще гірше, ніж учора, бо відбувалося не в префектурі, де Мегре був, можна сказати, гостем, а в самому Сюрте. Колись він заходив до цього кабінету без піджака, щоб по-дружньому побалакати про се і про те зі своїми колегами та начальниками.
Блюте нічим не був схожий на своїх попередників.
- Я ходив до зубного лікаря.
- Звичайно, до того, який живе у вашому районі?
- Дозвольте мені не відповідати на це запитання, пане директор... Я не звик, щоб допитували мене. Раніше допитував завжди я... Принаймні, до вчорашнього дня. І я досі не знав, що головний комісар має повідомляти вам адреси своїх лікарів, перукарів та кравців...
- Я розумію вас...
- Справді? - глузливо кинув Мегре.
- Так, я уявляю себе на вашому місці... І, повірте, мені б зараз не хотілося бути на моєму... Але в мене немає вибору, бо це наказ згори. І я змушений запитати у вас про все, що ви робили протягом останньої доби.
- Я краще подам у відставку.
- Спробуйте зрозуміти моє становище... Адже ви знаєте, який галас зчинила преса з приводу цих нахабних нальотів, які повторюються ось уже два місяці підряд...
- Більш як половина з них сталися на Лазурному березі та в Довіллі, тобто за межами нашої юрисдикції..
- Але їх учинила та сама банда!.. В усякому разі, у той самий спосіб. Останній наліт відбувся минулого ранку... Чи побували ви на місці, як робили завжди?
- Ні.
- А читали рапорти інспекторів?
- Теж ні.
- Може, ви самі натрапили на слід?
-• Відколи почалися ці нальоти, я тримаюся одного сліду.
- Без результату?
- В мене справді поки що немає жодних доказів... [308]
Я чекаю якоїсь їхньої необережності, помилки, тієї зовні неважливої дрібнички, яка дозволить мені діяти...
__ Цього ранку ви були не у вашого районного зубного лікаря, а в того, що живе на вулиці Акацій, і зуби у вас цілком здорові... Чи, може, ви підозрюєте цього стоматолога в тому, що він один із нальотників?
- Ні...
- А потім ви відвідували когось у будинку навпроти.
- Там мешкає один із моїх інформаторів...
- Ви розмовляли з ним прб наліт на ювелірну крамницю?
- Ні.
- Послухайте мене, Мегре... Коли я прийшов сюди, я був сповнений найвищої поваги до вас як до людини і як до поліцая... Відтоді нічого не змінилося... Але сьогодні, як я вам уже казав, я змушений грати роль, котра мені зовсім не подобається...
Вчора вас викликав до себе головний префект... Він розмовляв з вами про справу, яка мене не стосується і про яку я знаю лише в загальних рисах... Перед тим, як попрощатися з" вами, він вас просив забути про цю справу і нікому про неї не розповідати, навіть вашим колегам та інспекторам... це правда?
- Правда...
Директор зиркнув на аркуш паперу, що лежав перед ним на столі.
- Вчора після цієї розмови ви до третьої години дня сиділи в своєму кабінеті. Потім ви подалися до кав'ярні на вулиці Сени під назвою «Затишок». Далі ви поїхали на вулицю Еколь, де кілька хвилин розмовляли з хазяйкою готелю. Ці два візити пов'язані зі справою, якою вам було заборонено займатись, чи не так?
- Так.
- Після цього в супроводі інспектора Жанв'є ви поїхали на вулицю Акацій і провели понад годину в домі підозрілого типа на ім'я Манюєль Пальмарі, вашого колишнього повідомлювача.
- Якщо не помиляюся, за мною стежили агента таємної поліції... Як за політичним злочинцем... Так, пане директор?
Проти звичаю він не сказав йому «патрон». Йому було противно й гірко. До того ж сонце било йому просто в обличчя, й очі заливав піт.
Ролан Блюте удав, що не чув запитання. [309]
- Повернувшись до Сюрте, ви викликали до себе.1 старого інспектора Барнакля і дали йому доручення по-'' тай сфотографувати одну молоду особу, наближатися до якої...
- ...мені заборонив сам пан префект.
- А пізніше ви з інспектором Люка поїхали до бару на вулиці Мосьє-ле-Пренс, де зустрілися зі швейцаром Сорбрнни... Ви розмовляли про викрадені коштовності?
- Ні.
- Отже, знову про ту дівчину?
- Так.
- Увечері ви повели свою дружину до ресторану на авеню Гранд-Арме. Це випадково?
- Ні.
- Потім, допитуючи менеджера Ландрі, ви домоглися, щоб він показав реєстр членів клубу... Чи не так?
- Все цілком правильно, пане директор... Признаюсь, мені навіть на думку не спадало, що за мною можуть стежити... Досі я жив по той бік барикади...
- Якщо це вас цікавить, можу вас запевнити, що не я наказав стежити за вами і взагалі довідався про всю цю справу лише кілька годин тому... Схоже, що там, нагорі, їй надають великої ваги... Я всього лише чиновник і повинен виконувати те, що мені наказують...
- Ви вимагаєте письмового пояснення?
- Не ускладнюйте без потреби мою важку місію, Мегре... Повірте, що я не пишаюся нею.
- Я охоче вам вірю.
- Але виходить, що ви протягом цілої доби примушували ваших інспекторів займатися справою, котра не має нічого спільного з jx службовими обов'язками, бо стосується вас особисто... Щоправда, вони цього не знали, і тому ми не будемо вживати щодо них жодних санкцій... А от...
Директорові теж було жарко. Він дістав хусточку і знервовано витер спітніле обличчя.
- А от щодо вас, то я не буду приховувати, яке рішення підказали мені згори... Вам необхідно відпочити... Останнім часом ви багато працювали і могли перевтомитися... Ви попросите у нас відпустку за станом здоров'я. Вона триватиме доти, доки не скінчиться розслідування вашої справи...
Він насилу доказав останні слова і якийсь час стояв, не наважуючись глянути у вічі комісарові. Йому було [310] ніяково перед ним, немов перед твариною, яку хотіли вбити, але.тільки поранили.
- Можливо, це триватиме всього кілька днів. Згідно з існуючими правилами ви матимете змогу боронитися... Мені вже відомо, що ви подали доповідну записку з вашою версією...
Мегре повільно підвівся.
- Дякую вам, пане директор.
Потім на превеликий подив Ролана Блюте спокійнісінько попрямував до найближчого вікна.
- Думаю, що тепер можна відчинити...
Він по черзі відчинив усі вікна й зупинився, вдихаючи гарячі пахощі вулиці. Внизу, на до болю знайомому паризькому тлі, метушилися, кудись поспішали дуже близькі йому, хоча й зовсім- незнайомі люди.
- Я можу вважати, що ви вже у відпустці?
Він кивнув головою і мовчки попрямував до виходу. Директор не простяг руки, але тримав її перед себе, готовий ухопити комісарову правицю, коли б той її подав.
Та Мегре не зробив цього.
На відміну від учорашнього дня, він не пішов страждати до свого кабінету, а одразу подався до інспекторської.
- Люка!.. Жанв'є!.. Барнакля в кімнаті не було.
- Зайдіть до мене, хлопці... Вам доведеться якийсь час попрацювати самостійно.
Жанв'є раптом зблід і стиснув зуби - він усе зрозумів. Слова були зайві.
- Я втомився, можливо, я навіть хворий... Добра матінка адміністрація турбується про моє здоров'я і дозволяє мені відпочити.
Він почав ходити по кімнаті, щоб приховати дві скупі сльозинки, що навернулися йому на очі.
Ви займайтеся нальотниками далі... Вам обом відомі мої міркування з цього приводу... Нехай у мене немає університетських дипломів, але ви знаєте, що я впертий... Як кожний справжній селюк!
Він вибив люльку у велику скляну попільничку і знову дістав табакерку.
Нагорі вже знають про все, що ви робили з учорашнього дня... Звичайно, про мене там теж усе відомо... треба попередити Барнакля, коли він повернеться... [311]
Певно, за вами будуть стежити, як стежили і стежитимуть за мною... Я б не хотів, щоб через мене у вас були якісь прикрощі... Прошу вас забути все, що ви знаєте про цю справу.
Він осміхнувся до них.
- Ну от... Мені було набагато легше говорити з вами, ніж директорові зі мною...
Потім неквапливо підійшов до стільця й узяв капелюха.
- До побачення, хлопці!.. Першим спромігся заговорити Жанв'є:
- Знаєте, патроне...
- Що?
- Я знову розмовляв з моїм приятелем... Він розпитав свою жінку про Ніколь Пріер... Та вважає її психопаткою... Вона має незабаром побратися з якимось арген-тінським дипломатом... Вже були заручини, але вони тримають їх у таємниці... Недавно він поїхав додому - влагоджувати свої справи...
- Так, так...
- Я також був у. «Золотій підкові» і показував фотографію. Там її ніхто не знає.
- Байдуже...
- Ви облишили цю справу?
Він обернувся і глянув на інспекторів.
- Це так ви мене знаєте?
- Ви хочете сказати, що будете продовжувати самотужки, знаючи, що за кожним вашим кроком стежать?
- Я спробую...
Обидва всміхнулися, неспроможні приховати свого хвилювання, не знаходячи слів, щоб висловити свої почуття.
- Ну досить сентиментів... До скорого побачення! Він міцно потиснув їм руки, попрямував до дверей і за кілька хвилин уже спускався сходами Сюрте.
Під аркою, як завжди, стояли двоє чергових. Комісар не без іронії відповів на їхнє привітання. Світ ставав зовсім іншим від того, що він дивився на нього очима вільної людини.
Його ніде ніхто не чекав, і він міг іти куди йому заманеться, хоч світ за очі.
Можливо, один із рибалок, що низкою стояли на березі Сени, зараз згорне свою вудочку і піде слідом. Або [312] раптом рушить одна із сірих машин, що стояли поруч, за кілька десятків метрів.
Він узяв праворуч і за давньою звичкою, перейшовши площу, відчинив двері ресторану «Дофін». Як і завжди, побачивши його, хазяїн пішов назустріч, щоб потиснути руку.
- Як справи, комісаре?
- Чудово, як ніколи!
- Що вам налити?
- От я думаю...
В такий незвичайний день йому не хотілося пити якогось банального аперитиву. Раптом його осяяла згадка ще з тих часів, коли він уперше приїхав до Парижа. Тоді саме з'явився новий напій, який одразу припав йому до смаку.
- У вас є мандарин-кюрасио?
- Певна річ!.. Щоправда, зараз про нього забули, і молодь взагалі не знає, що це таке, але у нас завжди знайдеться пляшечка в холодильнику... Скибочку цитрини?
Він випив дві склянки, дивуючись, як могла йому колись подобатися така кислятина.
Потім вийшов і неквапливо попростував до зупинки автобуса на Шатле. Поспішати йому було нікуди.
- Ти дуже засмучений? - запитала пані Мегре, накриваючи на стіл. Вона була здивована, що чоловік повернувся так рано.
- Ні. Удар був тяжкий, можливо, навіть тяжчий, ніж у префекта,- адже це відбувалося в Сюрте... .Але зараз я відчуваю себе вільним, а це, виявляється, велика полегкість...
- Ти не боїшся?
- Найбільше, що мені загрожує, це адміністративне стягнення... В крайньому разі передчасна відставка.
- Я не про це... Адже ті люди, яких ти намагаєшся викрити, довели, що вони здатні на все...
- Все, що вони робитимуть проти мене, лише підтвердить, що я маю рацію... Цього ранку директор сказав одну зайву фразу: «Зуби у вас здоровісінькі». Коли б не Це, я міг би подумати, що він просто переказує рапорт агентів, які стежили за мною... Але вони не заглядали мені в рот... Навіть Ажупа, наш районний дантист, не міг би сказати, які в мене зараз зуби, бо оглядав мене рік тому... [313] А це означає, що, як тільки я вийшов від доктор»
Мелана, той зателефонував до Прієрів... Звичайно, моя кралечка знову поскаржилася своєму дядечкові... Потім усе пішло, як учора,- дядечко дзвонить міністрові внутрішніх справ, той - префектові, префект - директорові... Коли поглянути на це збоку, виходить дуже кумедна історія...
- Що ж ти робитимеш далі?
- Буду продовжувати.
- Сам-один?
- Людина ніколи не буває зовсім сама... Для початку я подзвоню нашому славному Пардонові... Він певно уже скінчив, свої візити.
За хвилину з трубки долинуло:
- Я оце тільки зайшов і саме збирався обідати...
- Даруйте, друже, але ви мені знову потрібні... Йому вже не раз доводилось у такий самий спосіб звертатися до Пардона, щоб узяти медичну консультацію чи дістати відомості про якогось із його колег.
Лікарі досить легко можуть навести довідки один про одного, навіть коли вони не знайомі особисто. Хоча в різний час, усі вони вчилися колись у тих самих учбових закладах, і в кожного є приятель, що був однокашником того чи того, проходив із ним разом практику в лікарні, або знайомий професор, що знає майже всіх.
Коло лікарів досить тісне і замкнуте. До того ж вони часто зустрічаються на всіляких з'їздах, конференціях та конгресах.
- Цього разу йдеться про одного зубного лікаря, або, як написано у нього на дверях, стоматолога...
- Особисто у мене серед них мало знайомих...
- Його звуть Франсуа Мелан, тридцять вісім років, мешкає і має кабінет в особняку на вулиці Акацій...
Якийсь час телефон мовчав.
- Ви його не знаєте?
- Ні... Я просто підраховую... Знову питання віку... Тридцять вісім років - це вже інше покоління. Далебі, я можу звернутися до когось із професорів...
- Ви можете зробити це негайно?
- Якщо пощастить. Я подзвоню кільком своїм знайомим. Можливо, натраплю на когось, хто його знає... Зараз я гляну в довідник... Ця справа дуже важлива?
- Дуже. Особливо для мене... Які у вас плани на сьогоднішній вечір? [814]
Мегре почув, як його приятель питає у своєї дружини:
- В тебе є якісь плани на вечір?
Десь у глибині далекий голос жінки відповів:
- Ти вчора казав, що поведеш мене в кіно...
- Ніяких планів,- мовив Пардон у трубку.
- А кіно?
- Ви все чули?.. Я не люблю ходити в кіно.
- Якщо хочете, приходьте увечері до нас удвох... Навіть утрьох, якщо ваша донька ще вдома.
- Ні, її чоловік уже повернувся, і вона в себе...
- Отже, до вечора?
- До вечора... Якщо я про щось дізнаюсь, я подзвоню вам на роботу...
- Я вже своє відробив-.
- Що?.. Це ви серйозно?
- В усякому разі, до нового розпорядження я можу вважати себе звичайним громадянином, без жодних привілеїв і без жодної відповідальності...
Так він відчував себе тільки в неділю, хоча гомін та запахи, що долинали з вулиці, були цілком буденні, зовсім не такі, як у неділю.
По обіді він непомітно для самого себе задрімав у кріслі і, коли розплющив очі, з подивом побачив, що було вже пів на четверту.
- Я, здається, дав хропака, - позіхаючи мовив він.
- Ще й якого! Може, поставити каву?
- Охоче випив би чашечку...
Треба було навести якийсь лад у думках, але йому більше не хотілося міркувати про цю справу, і він вирішив пустити все своїм плином.
Та й що він міг удіяти? Майже нічого. Він не сумнівався в тому, що десь біля його будинку чатували агенти таємної поліції, готові супроводжувати його, куди б він не пішов.
Не могло бути й мови про те, щоб вирушити на бульвар Курсель у гості до головного доповідача і тим більше йти до університету й чатувати на Ніколь Прієр. Вона могла б одразу гукнути на допомогу, і Мегре опинився 6 У кумедному становищі.
А чи дадуть йому змогу знову завітати до Франсуа Мелана? Навряд. Він не був певний, що зміг би зайти до квартири Манюєля. Дзвонити йому було б теж безглуздо, бо він сам наказав записувати на магнітофон усі телефонні розмови власника «Золотої підкови». [315]
- Я вже поклала цукор... Обережно, вона гаряча... Пані Мегре з потайною тривогою дивилася на свого чоловіка, намагаючись усміхатися.
- Не турбуйся, пані Мегре... Ми ще повоюємо!
Він називав її так лише тоді, коли був у доброму гуморі, і це здивувало жінку.
- В тебе зовсім спокійний вигляд.
- Я сам спокійний.
- Коли подивитися на тебе, то не повіриш, що в тебе якісь неприємності...
- Вони скінчаться... Так чи інакше.
- Ти кудись ідеш?
- Піду трохи прогуляюся...
- Ти певний, що це безпечно?
- Обіцяю тобі переходити вулицю лише при зеленому світлі...
Вона все-таки відчула, що чоловік намагається приховати свою схвильованість. Мегре уникав її погляду і з блаженним виглядом смакував каву.
- Ти щось купила на вечерю?
- Я подзвонила до крамниці... Все уже принесли... Ти хочеш знати меню?
- Ні. Я люблю несподіванки...
Не встиг він пройти і сотні метрів, як, обернувшись, одразу вгледів шпигів. Вони неприродно заметушилися й почали жваво жестикулювати, немов гаряче про щось сперечалися.
Комісар не міг поскаржитися, що його недооцінюють: двох агентів висилали лише тоді, коли злочинець вважався особливо небезпечним.
Він бачив їх уперше: таємна поліція здавна була підпорядкована міністрові внутрішніх справ.
Дійшовши до Бастілії, він уже був надумав, як позбутися хвоста. Але це був би аж надто жорстокий жарт, зовсім не по-товариському. А що, як у них малі діти?! Мегре махнув рукою і відмовився від свого блюзнірського наміру.
Потім підійшов до кіоска і, купивши кілька вечірніх газет, майже цілу годину просидів на лавці під платаном, немов старий рантьє.
Додому він повертався бульваром Бомарше та вулицею Шмен-Вер. Агенти невтомно йшли слідом.
До вечора ще залишалося багато часу, і Мегре вирішив прийняти душ та причепуритися. [316]
Пардон так і не подзвонив.
Подружжя прибуло рівно о восьмій, і всі одразу сіли до столу. Пані Мегре подала суфле та смаженого півня у вині по-гальському.
- Мені довелося довгенько поморочитися, поки я натрапив на. одного добродія, який знає вашого стоматолога... Я вам потім розповім...
- А ви пригадуєте нашу останню розмову?.. Про викінченого лиходія?.. Про зло заради зла?.. Я тоді вам відповів, що такого не буває... Тепер я не певен цього..
Він не хотів говорити про це за столом. Дочекавшись кави, чоловіки взяли свої чашки й подалися до кабінету.
- Сподіваюсь, наші дами не заперечують?
- Якої вам наливки - малинової чи сливової?
І немов наперед знаючи думку свого друга, Пардон відповів:
- Ні тієї, ні другої...
Так само, як і під час їхньої останньої зустрічі, за відчиненим вікном густішали сутінки, але небо було чисте і ніщо не віщувало грози.
- Лише після п'ятого чи шостого дзвінка мені порадили звернутися до одного добродія, якого я давно знаю... Колись я досить активно залицявся до його сестри і, якщо не помиляюсь, був навіть ладний одружитися з нею...
Щоправда, відтоді минуло понад тридцять років, і а зовсім утратив їх із поля зору... Виявляється, цей Вів'з живе за два кроки від мене, на бульварі Вольтера... Між двома візитами я забіг на хвилинку до нього... Він зараз уже професор стоматології і добре знає Франсуа Мелана... Це його вихованець...
Пардон замовк і глянув на комісара довгим допитливим поглядом.
- Він вас дуже цікавить?.. Ідеться про карний злочин?
Комісар запалив люльку, затягся і, видихнувши хмарку сизого диму, тихо промовив:
- Або я дуже помиляюсь і муситиму розпрощатися з роботою, або я маю рацію, і тоді переді мною найцікавіша справа за всю мою кар'єру...
- Мелан причетний до цієї справи?
- Мало сказати причетний... Без нього її не було б!
- Кумедно!
- Чому? [317]
- Бо між тим, що ви сказали, і тим, що я почув од Вів'є, існує певна спорідненість. Ви були у Мелана?
- Еге ж... Цього ранку, під тим приводом, що в мене болять зуби.
- Він високий, рудий, дуже короткозорий, синьоокий, з довгими руками?
- Я не зауважив, які в нього руки.
- Що він вам сказав?
- Що в мене цілком здорові зуби.
- Якщо вас цікавить його біографія, то можу сказати, що він дуже темного походження... Він зріс у родині наймита... В їхньому селі Мелани були найбідніші, і до того ж батько мало не щодня напивався... В них було п'ятеро дітей... У Франсуа Мелана десь іще має бути сестра, на два-три роки старша за нього... Про все це Вів'є дізнався вже після того, як він зустрівся зі своїм студентом... Перші два роки він не знав про нього майже нічого. Мелан не з тих, хто легко розкривається перед іншими. В нього ніколи не було друзів... З дівчатами він теж не зустрічався... У них на факультеті ніхто не знав, що Мелан працює ночами, щоб заплатити за навчання... Вів'є досі дивується, як і де хлопцеві вдалося закінчити школу. Я наведу вам по пам'яті кілька його фраз: «Дуже здібний хлопчина, блискучий розум, але потайний на вдачу... Видно, його завжди щось мучило...»
Мегре жадібно слухав, намагаючись не пропустити жодного слова.
- Після університету Вів'є взяв його собі в асистенти - не тільки для того, щоб підтримати хлопця, а ще й тому, що це був найкращий його студент...
«Спочатку з ним було дуже важко,- признався мені Вів'є.- Мовчазний, похмурий, відлюдькуватий - бувало, за день і трьох слів не промовить... А про себе - нічичирк... Та якось я запросив його в гості - до речі, це теж було не так просто... Ми пообідали, трохи випили, потім я завів його в кабінет і примусив розказати, хто він і що... Коньяк усе-таки допоміг, хоча він пив дуже неохоче... Поступово він трохи пожвавішав і розказав мені про своє минуле...»
Пардон запалив сигару і знову глянув на Мегре.
- Це в'яжеться з його особою?
- Мені кортить довідатись, що було далі...
- Виявляється, коли йому було років дванадцять, вія дізнався, що його справжній батько був не батрак, а місцевий [318] поміщик, якийсь збіднілий шевальє, у якого його мати замолоду працювала покоївкою. Він уже не жив у тому селі, і хлопець утік з дому й подався до Льєжа шукати батька... Вони зустрілися, але той, довідавшись, у чім річ, грубо зареготав і звелів вигнати хлопця у три вирви... Ця подія дуже вплинула на нього... Він більше не повернувся до села і втовкмачив собі в голову, що він теж «благородний»... Тому в університеті він був таким відлюдьком - студенти з багатих родин не приймали його до себе, а біднішими він сам нехтував...
«Сподіваюсь, ви ж не збираєтесь довіку жити самотньо?» - обережно запитав Вів'є у свого асистента.
«Не знаю...- тихо відповів той.- Може, і я колись одружуся, якщо знайдеться дівчина, котра зможе мене зрозуміти... Тільки я не хочу плодити злиднів!»
Якийсь час обидва мовчали. Потім знову заговорив Пардон:
- Ви гадаєте, що він злочинець?
- Досі я не думав про справжній злочин,- не одразу відповів комісар.- Але зараз майже певен цього... Професор більш нічого вам не казав?
- Про Мелана - більше нічого. Але він згадав про його асистентку, котра теж колись працювала в нього. Ви її бачили?
- Довелося...
- Вона справді не дуже гарна?
- Мало того...
- Люди гадають, що вона страшенна злюка, але, як переконався Вів'є, це дуже чуйна й добра істота... її знає весь квартал, де вона живе, і люди часто звертаються до неї, коли треба доглянути хворого...
- А де вона живе?
- Не знаю... Якщо хочете, я можу подзвонити Вів'є... Він, напевно, знає її адресу...
Обличчя Мегре немов скам'яніло, і, дивлячись на нього, важко було навіть збаглути, що таїлося за цісю маскою дивовижного неприродного спокою. Пардон уперше бачив комісара в ту мить, як окремі розрізнені нитки розслідування спліталися в його уяві в один тугий вузол і перед ним повільно вимальовувалася істинна картина того, що сталося. Та як не силкувався лікар, він [319] не міг розгадати тих потайних процесів, що відбувалися десь у глибині свідомості його приятеля.
- А що воно за людина, цей Вів'є?
- Загалом, це розумний толерантний чолов'яга, коли не йдеться про втручання держави в організацію медичного обслуговування. Тут він страшенний протестант j крайній індивідуаліст... Як на нього, то треба було б негайно позакривати усі муніципальні лікарні.
Комісар мовчки слухав, неквапливо посмоктуючи люльку, і з його обличчя не сходив вираз дивної апатії. Спан> теличений лікар навіть не сподівався, що після такої паузи Мегре зможе продовжувати розмову саме з того місця, де вона урвалася.
- Ви гадаєте, що він зараз удома?
- Певна річ... Вечорами він допізна працює над великою монографією з питань стоматології... В ній він вбачає працю всього його життя.
- Я хотів би з ним поговорити... Подзвоиіть і, будь ласка, запитайте, чи не погодився б він відповісти на кілька моїх запитань...
Професор справді був удома і за хвилину вже розмовляв з Пардоном.
- Пробачте, що я вас потурбував, пане професор. Я дзвоню від мого друга комісара Мегре... Він хотів би поговорити з вами.
Певно, той відповів якимось жартом, бо лікар раптом широко посміхнувся.
- Ще б пак!.. То я передаю... Він простяг трубку комісарові.
- Даруйте й мені, пане професор... Ви б надзвичайно полегшили мою місію, якби погодилися відповісти на два-три запитання... Так-так, Пардон переказав мені вашу розмову... Ви навіть собі не уявляєте, як ви мені допомогли... Прошу зауважити, що я звертаюся до вас як приватна особа, бо перебуваю зараз у відпустці за станом здоров'я... Я міг би поскаржитися, та тільки медицина туг безсила... Та й мій друг Пардон вважає, що я цілком здоровий... Річ у тім, що під час останнього розслідування мені довелося зіткнутися з людьми, на яких не поширюються звичайні закони, а оскільки я звик доводити кожну справу до кінця, мені порадили трохи відпочити... Ось моє перше запитання, пане професор: чи дуже ви здивувались би, довідавшись, що ваш колишній асистент доктор Мелан учинив злочин?.. [320]
У трубці почулося якесь гавкання, що його при бажанні можна було взяти за сміх. Коли Вів'є нарешті заговорив, то в його голосі почувалася незламна певність, як у людини, що звикла боротися за свої переконання.
- Шановний комісаре? я б не дуже здивувався, коли б навіть щось подібне зробили ви, я або моя консьєржка... Під певним тиском внутрішніх чи зовнішніх факторів будь-хто спроможний чинити проти закону та моралі...
- Як на вашу думку, про який тиск може йти мова у даному випадку -внутрішній чи зовнішній?
- А ви бачилися з Меланом?
- Цього ранку протягом кількох хвилин.
- Пардон переказав вам те, що я про нього розповів?
- Щойно ми про це розмовляли.
- І яка ваша думка?
- Пробачте, але мене більше цікавить ваша...
- Безперечно, внутрішні фактори! Мелан не з тих людей, на яких можна чинити якийсь тиск. Взагалі це найбільший відлюдько, якого я будь-коли знав.
- А як ви гадаєте, що визначає його поведінку в житті? Мислення чи почування? Інакше кажучи, серце чи розум?
- Ви питаєте мене як лікаря чи як звичайну людину? Як лікар, я б відповів, що це не моя спеціальність, і порадив би звернутися до психіатрів...
І, знову реготнувши в трубку, додав:
- А ті дали б вам сотню різних відповідей, залежно від школи, до якої належать...
- А що ви скажете як людина?
- Особисто я цілком певний, що в нього переважають раціональні чинники, хоча він натура досить складна... Якщо так можна висловитися, над ним тяжіє комплекс соціальної неповноцінності... У хлопця, звичайно не з його виші, було тяжке дитинство, а тепер він ладний за всяку ціну вибитися нагору... Словом, коли б його судили, я б, певно, виступив як свідок оборони...
- Ясно... Моє друге запитання важче сформулювати, і боюсь, що воно вас здивує... Як, на вашу думку, діяв би Мелан, опинившись у скрутному становищі? У найпростіший спосіб чи, навпаки, у складний?
- Слухайте, Мегре, та ви ж, видно, знаєте його не гірше за мене... Звичайно, у складний, я б навіть сказав, У найскладніший... Коли Мелан був студентом, то на простісіньке [321] запитання міг відповідати цілу годину, не проминаючи жодного нюансу теми... Його розумові інколи бракує гальм - він завжди працює з максимальним напруженням... Він скоріше перестарається, аніж не доробить...
- Дякую вам... Тепер я ще хочу попросити вас про одну послугу - звичайно, якщо ви мені довіряєте... Цілком можливо, що я помиляюсь і всі мої теперішні гіпотеза абсолютно безпідставні... Я міг би краще зорієнтуватися, коли б поговорив віч-на- віч із мадемуазель Мотт...
- Ви хочете, щоб я їй подзвонив? Гаразд, я це зроблю. Бідолашна Мотт - коли б не її потворна зовнішність, усі вважали б її справжнім ангелом... До речі, а який у вас номер? Я зателефоную вам за хвилину...
Скінчивши розмову, Мегре підвівся і вийшов до вітальні, де тихо перешіптувалися жінки.
- Я все-таки наллю собі чарчину сливової... Якщо тільки цей ескулап не видере її в мене з рук...
Та лікар навіть не' протестував. Він лише з цікавістю поглядав на свого приятеля, насилу приховуючи захоплення, змішане з деяким острахом.
Книга: Жорж Сіменон Клуб "100 ключів" Переклад Миколи Мещеряка
ЗМІСТ
| 1. | Жорж Сіменон Клуб "100 ключів" Переклад Миколи Мещеряка |
| 2. | Ці люди не належали ні до героїв, ні до святих. Лише завдяки... |
| 3. | - Вена мешкає'на бульварі Курсель і вчиться в Cop-бонні. В неї є... |
| 4. | За кілька кроків вони почули, як хтось тихо промовив: - На... |
| 5. | Директор тицьнув пальцем на стілець, наполовину освітлений сонцем.... |
| 6. | Він би багато дав, аби дізнатися, з чого саме виходив Мегре,... |
На попередню
|
|
