Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Дік Френсіз У пастці Переклад Дмитра Грицюка
Дік Френсіз У пастці Переклад Дмитра Грицюка
© Francis, Dick, "In the Frame" 1976
© Д.Грицюк (переклад з англійської), 1984
Сканування і коректура: SK, Aerius (Ae-lib.narod.ru)
Зміст
Я складаю щиру подяку професійним художникам Майклу Джеффрі з Австралії і Йозефу Іра з Чехословаччини, які ласкаво ознайомили мене зі своїми майстернями, методами роботи, способом мислення і життям. Висловлюю вдячність також багатьом мистецьким галереям, експерти яких давали мені потрібну інформацію і допомагали в роботі, а саме: Пітерові Джонсону з галереї «Оскар енд Пітер Джонсон», Лондон, Південно-Західний район, 1, та галереї «Стад енд Стейбл» в Аскоті.
Розділ перший
Я стояв біля місця трагедії, ще нічого не знаючи про неї, і силкувався збагнути, що тут діється.
Біля будинку мого кузена стояли три поліційні машини і карета «швидкої допомоги» із сигнальною башточкою, де зловісно блимало блакитне світло; люди із зосередженими обличчями метушливо снували крізь відчинені парадні двері. Холодний вітер ранньої осені сумно гнав уздовж вулиці пожухле брунатне листя, проносилися свинцеві хмари, нагнітаючи передчуття лиха. Шоста година вечора, п'ятниця, графство Шропшір, Англія.
Яскраво-білі спалахи, які час від часу зблискували у вікнах, свідчили, що всередині будинку працювали фотографи. Я- зняв з плеча сумку, поставив її разом з- невеличкою валізою на траву і так, у небезпідставному передчутті чогось недоброго, закінчив подорож до свого кузена.
Я приїхав сюди поїздом, щоб провести уїкенд. Але кузен не зустрів мене з машиною, як пообіцяв, і я пройшов пішки півтори милі путівцем, сподіваючись, що він ось-ось примчить у своєму заляпаному «пежо», дужий, сповнений жартів, перепросин і планів.
Ніяких жартів не було.
Він стояв у холі блідий і немов очманілий..У своєму охайному робочому костюмі, здавалось, увесь обм'як, руки безвільно звисали вздовж тулуба, ніби він уже ними не володів. Голова його була злегка повернута до вітальні, де спалахували бліци фотографів, в очах застиг вираз шоку.
- Доне? - звернувся я і підійшов ближче. - Дональде!
Він не чув мене. Зате почув поліцейський. Він метнувся з вітальні, у своїй темно-голубій уніформі, схопив мене за руку, різко повернув і нецеремонно штовхнув до дверей.
- Вийдіть звідси, сер, - сказав він. - Прошу вас. Дональд невпевнено перевів на нас свій напружений погляд.
- Чарлз... - його голос був хрипкий. Поліцейський послабив стиск.
- Ви знаєте цього чоловіка? - спитав він Дональда.
- Я його кузен, - сказав я. [5]
- O-o! - Він прийняв руку, наказав мені залишатися в кімнаті і потурбуватися про містера Стюарта, а сам повернувся до вітальні порадитися.
- Що сталося? - запитав я.
Дон не мав уже сили відповідати. Його голова знову повернулася до дверей вітальні. Пройнятий жахом, він ніяк не міг прийти до тями. Я не послухав порад поліцейського, ступив десять обережних кроків і зазирнув усередину.
Знайома кімната була незвично порожня. Ні картин, ні прикрас, ні східних килимів, якими була встелена аж до плінтусів підлога. Тільки голі сірі стіни, оббиті ситцем канапи, безладно відсунуті важкі меблі і великий простір запилених квадратів паркетної підлоги.
А на підлозі - закривавлений труп молодої дружини мого кузена.
У просторій кімнаті було повно людей з поліції, заклопотаних своїми справами: вони обмірювали, фотографували, знімали відбитки пальців. Я усвідомлював, що вони тут, але не бачив їх. Я бачив тільки Регіну, яка лежала навзнак з восковим обличчям.
Напіврозплющені очі з мертвотним відблиском, відвисла нижня щелепа, незграбна поза справляли гнітюче враження. Відкинута вбік рука із скарлюченими білими пальцями немов застигла у благанні. Тут пощади не було.
Я дивився на її розміжчену голову і відчував, як кров холоне мені у жилах.
Поліцейський, що випихав мене перед цим, повернувся після короткої консультації зі своїм начальством і, побачивши, як я похитуюсь на порозі, стурбовано поспішив до мене.
- Я ж велів вам чекати з того боку, сер, - кинув він роздратовано, даючи зрозуміти, що я сам винен у тому, що мені стало недобре.
Я тупо кивнув головою і вийшов у хол. Дональд сидів на східцях і, здавалося, нічого не бачив. Я сів на підлогу біля нього і схилив голову на коліна.
- Це я... з... знайшов її, - промовив він.
Що на це відповісти?
У мене перехопило горло. Мені самому було моторошно. А він же з нею жив, любив її. Кволість поволі проходила, хоч залишалося відчуття нудоти. Я зіперся на стіну, мені шкода було, що я нічим не міг йому допомогти.
- Вона... ніколи... вдома... п... п'ятницями, - пробелькотів він. [6]
- Знаю.
- О- ш... шостій. О ш... шостій годині вона поверталася... додому. Завжди.
- Зараз принесу бренді, - сказав я.
- Вона не мала... бути тут...
Я насилу підвівся з підлоги і пішов до їдальні; тільки тут я збагнув нарешті, що означає ота порожня вітальня. У цій кімнаті теж були голі стіни, голі полиці, повисовувані й поскидувані на підлогу порожні шухляди. Ні срібних оздоб, ні срібних ложок, ані виделок. Зникла колекція старовинної порцеляни. Натомість - купа стягнутих зі столу скатертин, серветок і бите скло.
Дім мого кузена пограбовано. І Регіна... Регіна, яка ніколи п'ятницями не бувала вдома... чомусь прийшла.»
Я підійшов до розграбованого буфета переповнений гнівом, ладен порозбивати голови всім отим пожадливим і немилосердним негідникам, що так цинічно і жорстоко знищують зовсім незнайомих людей. Співчуття - це заняття святих. Я ж відчував лише зненависть, люту і нещадну.
Мені пощастило знайти дві вцілілі склянки, але жодного трунку. Обурений, я вийшов через двері-млинок на кухню і налив води в електричний чайник.
І в цій кімнаті повсюди видніли сліди грабунку. З полиць геть-чисто все було зметено. Які ж скарби, - дивувався я, - сподівалися знайти злочинці на кухні? Я нашвидкуруч заварив дві чашки чаю, порився у шафочці, де Регіна тримала прянощі, і, знайшовши бренді, відчув безглузду радість, що воно ще залишилося. Тут принаймні негідники дали маху.
Дональд все ще нерухомо сидів на східцях. Я втиснув . йому в руку чашку з міцним солодким напоєм, наказав випити, і він випив.
- Вона ніколи не бувала вдома... п'ятницями, - вже вкотре повторив він.
- Авжеж, - погодивсь я та й замислився: скільки ж людей знали про те, що її п'ятницями не було вдома?
Ми повільно допили чай. Я забрав у Дональда чашку, поставив разом зі своєю на підлогу і знову сів біля нього. Переважна більшість меблів, що стояли у холі, -пропала. Невеличкий шератоновий письмовий стіл... оббитий шкірою стілець... годинник дев'ятнадцятого століття у масивній оправі...
- Боже мій, Чарлзе, - сказав він.
Я глянув на нього. В його очах стояли сльози, на обличчі застиг невимовний біль. А я нічим, нічим не міг зарадити його горю. [7]
* * *
Цей жахливий вечір, здавалось, ніколи не скінчиться. Уже звернуло за північ. Поліцейські, -, подумав я, - люди чемні, добре знають свою справу і не такі вже й черстві. Та нібито головне для них - лише схопити, злочинців, а не втішати потерпілих. Мені здалося також, що в багатьох їхніх запитаннях вчувалися нотки сумніву: мовляв, а чи не самі домовласники зумисне влаштували пограбування, аби лише дістати добру страховку і замести всі сліди?
Дональд, здавалося, нічого цього не помічав. Він відповідав стомлено, ніби механічно, іноді, перш ніж відповісти, робив довгі паузи.
Так, усе, що вкрадено, було добре застраховане.
Так, майно було вже застраховане багато років.
Так, він був у своїй конторі цілий день, як завжди.
Так, він виходив перекусити. Сандвічами у пабі.
Так, він працює в агентстві довозу вина.
Його контора в Шрусбері.
Йому тридцять сім років.
Так, його дружина набагато молодша. їй двадцять два.
Про Регіну він говорив затинаючись, ніби язик і губи не слухались його: «Вона завжди... п'ятницями... працювала в магазині кві... квітів... у своєї при... приятельки».
- Чому?
Дональд неуважно подивився на поліцейського інспектора, що сидів навпроти за обіднім столом. Стільці від старовинного обіднього гарнітура зникли. Дональд сидів у плетеному кріслі, принесеному з солярію. Інспектор, констебль і я розмістилися на кухонних ослонах.
- Що?
- Чому вона саме п'ятницями працювала у магазині квітів?
- їй... їй... по... подобалося...
Я різко перебив:
- Вона була квіткаркою ще до того, як вийшла за Дональда. їй подобалося бути при ділі. У п'ятницю вона завжди виготовляла різні композиції з квітів для дансингів, для весільних урочистостей... - «І жалобні вінки теж», - подумав я, але не міг цього сказати. -
- Дякую, сер, однак я певен, що містер Стюарт може відповідати сам.
- А я певен, що не може.
Поліцейський інспектор повернувся, уп'явшись у мене очима. [8]
- Адже він у шоковому стані, - закінчив я свою думку.
- Ви лікар, сер?
В його голосі почувся відтінок чемної недовіри, що, безперечно, відповідало його професії. Я нетерпляче покрутив головою. Він глянув на Дональда, міцно стулив губи і знову повернувся до мене. Його прискіпливий погляд ковзнув по моїх джинсах, вицвілій джинсовій куртці, жовто-коричневому светрі, дорожніх черевиках і зупинився , на обличчі. Видно було, що я не справив на нього враження. .
- Добре, сер. Як вас звуть?
- Чарлз Тодд.
- Вік? -
- Двадцять дев'ять років.
- Професія?
- Художник.
Констебль без особливого ентузіазму занотував ці скромні дані у своєму записнику.
- Малюєте картини чи будинки фарбуєте?
- Картини.
- А що ви робили сьогодні, сер?
- Виїхав о пів на третю з Педдінгтона, а зі станції прийшов сюди пішки.
- Мета візиту?
- Просто так. Я завжди приїжджаю сюди раз чи двічі на рік.
- Добрі друзі, значить?
- Так.
Він якось непевно хитнув головою, повернувся до Дональда і почав сипати запитаннями, але вже ставив їх терпляче і без притиску.
- І о котрій годині ви звичайно повертаєтеся додому в п'ятницю, сер?
- Приблизно о п'ятій, - сказав Дон безвиразно.
- А сьогодні?
- Так само. - Болісна тінь пробігла по його обличчю. - Я побачив, що тут побували злодії... Подзвонив по телефону...
- Так, сер. Ми прийняли ваш виклик о сімнадцятій годині шість хвилин. А після того, як подзвонили нам, ви заходили до вітальні подивитися, що звідти вкрадено?
Дональд не відповів.
- Наш сержант знайшов вас там, сер, якщо ви пригадуєте.
- Чому? - промовив Дон з болем у голосі. - Чому вона прийшла додому? [9]
- Я сподіваюся, що ми встановимо істину, сер. Ретельне, невідступне розпитування тривало довго, але, наскільки я зрозумів; не досягло своєї мети, лише довело Дональда майже до цілковитого виснаження.
Я, на свій сором, відчув звичайнісінький голод, бо не потурбувався про те, щоб поїсти у той день. З жалем я подумав про обід, на який покладав надії» Регіна не шкодувала для страв всіляких компонентів приправ, вина і, ніби між іншим, вміла приготувати чудовий обід. Регіна, зі своєю кучмою темного волосся і незмінною усмішкою, балакуча, легковажна і привітна. Безневинну дівчину спіткало таке лихо.
Увечері її тіло поклали у санітарну машину й повезли. Я чув усе це, але Дональд і знаку не подав, що розуміє, звідки той шум. Я подумав, що, може, його мозок вибудував своєрідний захисний бар'єр проти всього, що завдавало нестерпних мук, і це можна було зрозуміти.
Інспектор нарешті встав і розім'явся; від довгого сидіння на кухонному ослоні у нього заніміли ноги та спина. Він сказав, що залишить на ніч у будинку чергового констебля, а сам повернеться вранці. Дональд непевно похитав головою; він, очевидно, не розчув як слід його слів, і навіть коли поліція поїхала, все ще сидів у кріслі, як робот, неспроможний поворухнутися.
- Ходімо, - сказав я. - Ходімо спати.
Я взяв його за руку, допоміг підвестися і повів по сходах нагору. Він ішов, як сновида, не опираючись.
У їхній спальні панував розгардіяш, проте у кімнаті з двоспальним ліжком, приготованим для мене, все лишалося на своїх місцях. Він не роздягаючись упав крижем у ліжко, затулив руками очі й у страшенному відчаї поставив те запитання, яке ставлять собі страждальці всього світу і на яке немає відповіді:
- Чому? Чому це сталося саме з нами?
Я пробув у Дональда цілий тиждень, і за цей час на деякі запитання, - тільки, звичайно, не на це, - відповідь знайшлася.
Найпростіше було з'ясувати, чому Регіна завчасу повернулася додому. Вже давненько у неї з приятелькою-квіткаркою були напружені стосунки, аж ось нарешті вибухнула неприємна сварка, і Регіна відразу пішла. Вона виїхала десь о пів на третю і, певно, поїхала прямо додому, оскільки припускалося, що принаймні за дві години до п'ятої вона була вже мертва.
Про все це у напівофіційній формі повідомив Дональда [10] поліцейський інспектор у суботу після обіду. Дональд вийшов у осінній сад і заплакав.
Інспектор Фрост* людина така ж холодна, як і його ім'я, тихо зайшов на кухню, зупинився поруч зі мною і став спостерігати за Дональдом, що стояв, похнюпившись, серед яблунь.
- Я хотів би довідатися від вас про стосунки між містером і місіс Стюарт.
- А що саме вас цікавить?
- Ну, як вони ладнали між собою?
- Хіба ви ще не зрозуміли?
Він відповів не відразу і якось невиразно:
- Сила переживання в горі не завжди точно вказує на силу почуттів у коханні.
- Ви так завжди висловлюєтесь?
Ледь помітна посмішка промайнула на його обличчі і згасла.
- Я процитував з підручника психології.
- «Не завжди» означає «як правило», - сказав я.
Він кліпнув очима.
- Ваш підручник - формене пустослів'я.
- Провина та каяття можуть виявлятися і в надмірній жалобі.
- Небезпечне пустослів'я, - додав я. - Наскільки я можу судити, медовий місяць ще не скінчився.
- Після трьох років?
- А чом би й ні?
Він стенув плечима і промовчав. Я відвернувся, щоб не дивитися на Дональда, і сказав:
- Чи є шанси повернути що-небудь з украденого?
- Гадаю, мінімальні. Коли йдеться про старожитності, то поки повернеться господар, речі десь найпевніш уже будуть на півдорозі через Атлантику.
- Це не той випадок, - заперечив я. Він зітхнув.
- Навряд. Протягом останніх років було сотні зломів з пограбуванням, але вдалося повернути мізерію. Антикваріат - великий бізнес у наші дні.
- Злодії стали знавцями антикваріату? - спитав я скептично.
- Тюремні бібліотеки, повідомляють, що найбільшим попитом користуються у них саме книги про антикваріат. Уся ця братія добре визуджувала. їх, щоб відразу після виходу з в'язниці реалізувати свої плани.
* Frost - мороз (англ,). (Тут і далі прим, пер.) [11]
В голосі його несподівано зазвучали цілком людські інтонації.,
- Може, вип'ємо кави? - запропонував я.
Він подивився на годинник, звів брови і погодився. Поки я готував каву, він сидів на кухонному ослоні; поріділе русяве волосся, витертий сірий костюм - інспекторові явно за сорок.
- Ви одружені? - запитав він.
- Ні. .
- У вас був роман з місіс Стюарт?
- А-а! Он ви куди гнете!
- Як не запитаєш, ніхто сам не скаже.
Я поставив на стіл пляшку молока, цукорницю, запросив пригощатися. Він поволі розмішав каву.
- Коли ви були тут востаннє?
- Торік у березні. До їхньої подорожі в Австралію.
- В Австралію?
- Вони їздили туди, щоб ознайомитися з процесом виноробства. Дональд мав намір організувати оптові поставки австралійського вина. їх не було десь зо три місяці. Спитати б: чому їхній будинок не пограбували тоді, коли грабіжники нічим не ризикували?
Він відчув у моєму голосі прикрість.
- Життя сповнене гіркої іронії.
Кава була гаряча, він обережно склав губи дудочкою, втягнувши повітря, і подув на димучий напій,
- Які у вас були плани на сьогодні? Якби, звичайно, все було гаразд?
Я мусив згадати, який же сьогодні день. Субота. Фантастичний, нереальний день.
- Пішов би на верхогони, - сказав я. - Ми завжди ходимо на верхогони, коли я приїжджаю в гості.
- Вони любили верхогони?
Те, що він сказав про них у минулому часі, різонуло мені слух. Тепер стільки всякого відійшло у минуле. Мені було важко переключитися, набагато важче, ніж йому.
- Так... але, я гадаю, вони ходять... ходили... лише заради мене.
Він знову скуштував кави, обережно відсьорбнувши ковток.
- Як це розуміти? - запитав він.
- Я малюю переважно коней, - пояснив я. Дональд зайшов чорним, ходом, змарнілий, з червоними від безсоння очима.
- Там преса дереться через живопліт, - кинув він похмуро. [12]
Інспектор Фрост скреготнув зубами, встав, відчинив двері до холу і голосно гукнув усередину будинку:
- Констебль! Підіть зупиніть цих репортерів, щоб вони не прорвалися у садок.
- Слухаюсь, сер! - відповів здаля голос, і Фрост вибачився перед Дональдом.
- Від них просто спасу нема, розумієте, сер. їм постійно наступають на п'яти їхні видавці, а вони, своєю чергою, з нас жили висотують у подібних випадках.
Цілий день дорога навпроти Дональдового будинку була загачена машинами, які щоразу вивергали натовпи репортерів, фотографів і просто шукачів сенсацій, тільки-но хтось виходив із парадних дверей. Ніби зграя голодних вовків причаїлась у чеканні, і я подумав, що вони врешті-решт можуть накинутися і на Дональда. Яке їм діло до його почуттів?
- Газетярі слухають радіо на частотах поліції, - похмуро сказав Фрост. - Іноді преса прибуває на місце злочину раніше, ніж ми.
Іншим разом ці слова мене б розсмішили, але навряд чи доречно було сміятися у присутності Дональда. Поліція, звичайно, подумала спочатку, що й тут стався такий казус: виявляється, констебль, який намагався силоміць виштовхнути мене, переплутав мене з пронозливим писакою.
Дональд важко опустився, на ослін і втомлено сперся ліктями на стіл.
- Чарлзе, - сказав він, - я зараз з'їв би трохи супу. Розігрій, якщо тобі не важко.
- Звичайно, - сказав я потішено. Раніше він відмовлявся від їжі, здавалося, сама думка про неї викликає у нього відразу.
Фрост звів голову, немов за сигналом, все його тіло випросталося, і я зрозумів, що він вичікував саме такого моменту, а то все лише примірявся, прикидав. Він зачекав ще трохи, а я тим часом відкрив банку концентрату фірми «Кемпбел», висипав її у каструлю, додав води, столового бренді і помішував, доки грудочки не розчинилися. Фрост пив каву і чекав, поки Дональд з'їсть дві повні тарілки супу із шматочком чорного хліба. Тоді чемно попросив мене вийти і, коли я залишив їх, почав, як висловився потім Дональд, «серйозно копати».
Через три години, коли вже стемніло, інспектор пішов. Я спостерігав за ним з верхнього поверху через вікно на сходовому помістку. Одразу ж біля вхідних дверей інспектора і переодягненого у цивільне констебля, що супроводжував його, перехопив розпатланий молодик з мікрофоном, [13] і перш ніж їм вдалося обминути його і дістатися до своєї машини, зграя репортерів з дороги щодуху кинулась у сад через травник.
Я методично обійшов увесь будинок: позашторював вікна, перевірив, як вони зачинені, позамикав і взяв на засуви всі двері. Дональд, який усе ще сидів на кухні, запитав:
- Що ти робиш?
У нього було бліде і стомлене обличчя.
- Піднімаю мости.
- О-о!
Незважаючи на тривалу бесіду з інспектором, він, здавалося, став набагато спокійніший, панував над собою, і, коли я закінчив «блокувати» кухонні двері, що вели до садка, він сказав:
- Поліція хоче мати список усього, що пропало. Ти допоможеш мені скласти його?
- Звичайно.
- Ми хоч чимось займемось...
- Авжеж.
- У нас був опис майна, але він лежав у письмовому столі в холі. Вони забрали його.
- Гіршого місця для зберігання не придумаєш, - зауважив я.
- Приблизно так висловився і він. Інспектор Фрост.
- А як там твоя страхова компанія? Вона не має такого списку?
- Має, тільки найцінніших речей, ну, скажімо, картини та коштовності.
Він зітхнув.
- Усе інше було записане вкупі як «майно».
Ми почали з їдальні, і не без успіху. Засовуючи у сервант порожні шухлядки, ми тим часом намагалися пригадати, що містилося у кожній з них, і все це я записував з його уст. Тут раніше лежало чимало масивного столового срібла, що дісталося Дональдові у спадок і нажите було його родом у заможному минулому. Дональд любив старожитності, користувався ними просто-таки з насолодою, але тепер анітрохи не Обурювався пропажею, ніби разом з майном зникли і його емоції, голос його був байдужий і на той час, як ми впоралися з сервантом, навіть знуджений.
Він дивився на ряди порожніх полиць, де раніше зберігалася чудова колекція порцеляни початку дев'ятнадцятого століття, зовсім надломлений.
- Чи не все одно? - кинув Дональд похмуро і відвернувся. - У мене просто вже немає сили хвилюватися. [14]
- А як же тоді бути з картинами? Відстороненим поглядом він обвів голі стіни. Там, де висіли картини, чітко видніли світлі довгасті плями оливкової барви. У цій кімнаті вони тримали здебільшого роботи сучасних британських художників: Хокні, Бретбі, обох Лоурі і Спера, - створені, можна сказати, не в найкращі дні творчого натхнення авторів. Дональд незлюбив цих картин, казав, що вони «ріжуть око і створюють сумбур».
- Ти, мабуть, пам'ятаєш їх краще, ніж я, - мовив він.
- Пригадую деякі.
- Є щось випити?
- Тільки столовий бренді, - відказав н.
- Можемо випити вина.
- Якого вина?
- В льоху. - Він раптом широко розплющив очі. - Боже мій, я забув про льох!
- Я навіть не знав, що він у тебе є.
Він кивнув головою.
- Тому я і придбав цей будинок. Ідеальна вологість і температура для тривалого зберігання вина. У бордо і портвейн, що стоять там, вкладено чималі гроші.
У льоху, звісно, нічого не було. Тільки три ряди порожніх стелажів від підлоги до стелі і одна-однісінька картонна коробка на простому дерев'яному столі.
Дональд лише стенув плечима.
- Ну-ну... Оце-то так...
Я зняв накривку картонної коробки і побачив елегантно закорковані шийки пляшок з вином.
- Хоч цього вони не взяли, - сказав я. - Спохвату.
- А може, зумисне, - криво посміхнувся Дон. - Це австралійське вино. Ми привезли його з собою.
- Це краще, ніж нічого, - сказав я недбало, витягуючи пляшку і читаючи етикетку.
- Воно краще за багато інших сортів. Переважна більшість австралійських вин не мають собі рівних.
Я виніс ящик нагору і поставив на стіл у кухні. Східці s погреба вели у підсобку, де стояли пральні машини та інше господарське причандалля; у мене завше було таке враження, ніби це просто стінна шафа. Я замислено дивився на двері - нічим не примітна, пофарбована у білий колір панель, що зовсім не вирізнялася на загальному тлі.
- Як ти гадаєш, грабіжникам було відомо, що вино тут? - запитав я.
- Хтозна.
- Я б ніколи не знайшов його. [15]
- Бо ти не грабіжник.
Він пошукав корківник, відкоркував пляшку і наповнив дві склянки темно-червоною рідиною. Я покуштував її. І справді, це було чудове вино, навіть на мій непрофесійний смак. Wynn's Coonawarra Cabernet Sanvignon. Навіть назва так само ніжно і приємно обволікає язик, як і продукт. Дональд пив вино не смакуючи, ніби воду, склянка раз чи двічі дзенькнула об його зуби. У багатьох його рухах ще відчувалася непевність, ніби він ніяк не міг згадати, як що робиться, а все через те, що половина його думок, я певен, була поглинена. Регіною, і це буквально паралізувало його.
Той, колишній Дональд був людиною упевненою в собі, він уміло вів середньої руки спадковий бізнес, невдовзі розширив його. У нього було вольове, ніби різьблене обличчя, освітлене янтарним відблиском завжди усміхнених очей. Він не шкодував грошей на модні зачіски. Теперішній Дональд був приголомшений нещастям, розгублений, він хоч і намагався поводитися пристойно, спокійно, але надто хисткою була його хода, коли він підіймався східцями.
Ми провели вечір на кухні: розмовляли про всяку всячину, щось нашвидкуруч поїли, а потім усі свої запаси поскладали знову на полички. Дональд вдавав діловитість, але половину слоїків поставив догори дном.
У парадні двері дзвонили тричі за вечір, проте не так, як це було умовлено з поліцією. Телефон не дзвонив зовсім - трубка була знята. Дональд відхилив пропозиції місцевих друзів пожити у них; він аж здригався від того, що муситиме розмовляти ще з кимось, крім Фроста й мене..
- Чому вони не забираються геть? - спитав він розпачливо після того, як у парадні двері подзвонили втрете.
- Заберуться, тільки як тебе побачать, - відказав я, а подумки додав: «Спочатку висмокчуть тебе, а потім виплюнуть, наче шкуринку».
- Просто несила, - втомлено похитав він головою. Усе це скидалось на облогу.
Ми врешті-решт знову зійшли нагору, щоб бодай трохи поспати, хоч, здавалося, Дональдові, як і минулої ночі, не пощастить склепити повік. Поліційний лікар залишив снодійне, але Дональд до нього не доторкався. Я силою змушував його випити, але, як і вчора, намарне.
- Ні, Чарлзе. Це буде так, ніби я її зрадив... ухилився. Дбав тільки про себе, а не про... Який це жах... вмирати отак, коли поруч нікого з тих, хто... лю... любив її.
Він ніби намагався знайти втіху для неї у власному [16] стражданні. Я кивнув головою і більше не в'язнув до нього із снодійним.
- Ти не заперечуватимеш, - запитав він несміливо, - якщо я спатиму цієї ночі в окремій кімнаті?
- Звичайно, ні.
- Ми можемо постелити тобі в будь-якій іншій кімнаті.
- Авжеж.
Він відчинив шафу і показав, де лежить білизна. - Ти зумієш дати собі з цим раду?
- Звичайно, - сказав я.
Він повернувся і, помітивши світлу пляму на голій стіні, закляк, немов громом вражений.
- Вони взяли Маннінгза*, - промовив він.
- Якого Маннінгза?
* Алфред Джеймс Маннінгз (1878-1959) - англійський художник, який спеціалізувався у малюванні коней, перегонів, краєвидів і сцен з полювання.
- Що ми придбали в Австралії. Я цю картину повісив там... усього тиждень тому. Я хотів показати її тобі. Це одна з причин, чому я попросив тебе приїхати.
- Шкода, - сказав я. - Ні, це не ті слова.
- Кінець, - сказав він безпорадно. - Все -пропало.
Книга: Дік Френсіз У пастці Переклад Дмитра Грицюка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
