Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Дік Френсіз У пастці Переклад Дмитра Грицюка
Розділ десятий
Вони просто наблизилися до мене: один спереду, другий ззаду.
Опинилися біля мене водночас. Стрибнули на мене, як коти. Вихопили ключа від номера.
Боротьба, - якщо це можна так назвати, - тривала менше, як п'ять секунд. Обидва такі дужі, як Джік, вони просто вхопили мене за ноги й попід пахви і пожбурили з балкона. [103]
Мабуть, з третього поверху летіти зовсім недовго. Але мені вистачило цього, аби подумати, що моє тіло, яке ще було ціле, зараз розіб'ється впень. Це небезпека була неминуча. Дуже дивно і дуже зле.
Я спершу вдарився об молоде деревце, що росло біля сходів. Гілки зігнулись і тріснули, а я пролетів крізь них додолу на під'їзну дорогу.
Жахливий удар ніби викреслив мене з життя. Як електрозамикання. Ніби я пірнув у хаос. Я лежав у напівсвідомій маячні, не знаючи - живий я ще чи мертвий.
Мені було тепло. Просто відчуття - жодної думки.
Де вже тут було щось усвідомлювати! Жодним м'язом не міг поворухнути. Не міг пригадати, що в мене є м'язи, якими: можна рухати. Усе тіло - суцільна м'яка маса.
Минуло десять хвилин, як оповідав мені згодом Джік, перш ніж він пішов мене шукати, - та й то пішов тільки, щоб попросити купити цитрину до чінзано.
- Боже милостивий, - голос Джіка, низький і переляканий, біля мого вуха.
Я його добре чув. Слова мали якийсь зміст.
Я подумав про те, що я живий. Я мислю - отже, я існую.
Аж ось я розплющив очі. Надзвичайно яскраве світло. Сліпуче. Там, де лунав голос Джіка, не було нікого. Може, мені причулося. Анітрохи. Все почало швидко ставати на свої місця, дуже різко і ясно.
Я також розумів, що падіння мені не примарилось. Дедалі чіткіше усвідомлював, що в'язи цілі й спина ціла. Відчуття, які полишили тіло, бурхливо заполонювали мене, напливаючи з кожної ушкодженої тканинки. І простіше було усвідомити, що болить, ніж, що не болить. Пригадав, як вдарився об дерево. Пригадав, як ламалося гілля. Таке відчуття, ніби з мене висотали жили й обернули тіло на порох. Краще не придумаєш!
За якийсь час я знову почув голос Джіка.
- Він живий, - сказав Джік. - І це головне.
- 3 нашого балкона неможливо впасти. Поруччя майже по груди.
Голос портьє, різкий від гніву і збудження. Це дуже кепсько для мотелів, коли люди випадають з їхніх балконів. -
- Без паніки... - сказав чи скоріше прокректав я.
- Тодде! - з'явилася зблідла Сера і вклякла біля мене.
- Ще пождіть трохи... - проказав я, - зараз принесу... чінзано.
А скільки б треба ждати? Мабуть, мільйон років вистачило б.
- От лиха година, - сказав Джік, що стояв біля моїх ніг і дивився на мене. - Завдав ти нам страху. - Він тримав у руках відламану гілку.
- Перепрошую.
- Тоді вставай.
- Зараз... хвилинку.
- Може, скасувати виклик «швидкої»? - з надією запитав портьє.
- Ні, - заперечив я. - Здається, у мене кровотеча.
Спеціалісти шпиталю в Аліс Спрінгз навіть у неділю діяли -з такою ж швидкістю і компетентністю, як і служба авіамедичної допомоги. Вони обстежили, зробили рентген, позашивали й подали перелік ушкоджень.
Одна зламана лопатка. (Ліва).
Двоє переламаних ребер. (Лівий бік, без проколу легенів).
Широка контузія, лівий бік голови. (Череп цілий).
Чотири рвані неглибокі рани на тулубі, стегні й лівій козі. (Зашито).
Кілька дрібних порізів.
Садна й забиті місця практично по всьому лівому боці тулуба.
- Дякую, - сказав я зітхаючи.
- Дякуйте дереву. Якби впали не на нього, то був би гаплик.
Вони запропонували мені залишитися до ранку. І трохи з надмірним притиском сказали, що так краще.
- Гаразд, - сказав я у відчаї. - Мої друзі ще не пішли?
Ні. Вони були у передпокої. Мене на превелику силу повертали до життя, а вони тим часом сперечалися про фаворита на Мельбурнзькому Кубкові.
- Репортер прийде...
- Прийде на те саме місце...
- Боже, - сказав Джік, побачивши, як я ледве суну їм назустріч. - Він уже на ногах.
- Атож.
Я обачно зіперся на поруччя крісла, трохи почуваючи себе мумією, сповитою бандажами від шиї до пояса, а ліву руку ще й зафіксували і прикріпили пов'язкою до тулуба. [105]
- Можете собі реготів не справляти, - сказав я.
- Тільки очманілий сновида може випасти з того балкона, - сказав Джік.
- М-м, - погодився я. - Мене підштовхнули.
У них аж щелепи повідвалювалися. Я їм докладно пояснив, що сталося.
- А хто ж то такі були? - запитав Джік.
- Не знаю. Уперше їх бачив. Вони не відрекомендувалися.
Сера твердо сказала:
- Ти мусиш заявити до поліції.
- Так, - погодився я. - Але... я не знаю ваших порядків і що тут за поліція. Може б... ви все якось витлумачили представникам шпиталю і почали б далі робити що треба, по порядку й без галасу.
- Звичайно, - сказала вона, - коли те, що тебе викинуто з балкона, можна витлумачити якось по порядку й без галасу.
- Насамперед вони одібрали в мене ключ від номера, - сказав я. - Треба було б подивитися, чи вони не поцупили гаманця.
Вони дивилися на мене, усвідомлюючи нарешті, що на справді відбувається.
Я похитав головою і додав:
- Або оту картину.
Прийшло двоє поліцейських: послухали, позаписували й пішли. Не даючи ніякісіньких обіцянок. У їхньому місті ніколи нічого подібного не траплялося. Місцеві цього не зробили б. До міста постійно прибував потік відвідувачів, отже, за законом великих чисел, серед них могли бути й лиходії. З цього я зрозумів, що, якби мене вбили, то вони тоді заворушилися б по-справжньому. Однак мене влаштовувало те, що поліція прагне спустити все на гальмах.
Ще до повернення Джіка й Сери мені відвели койку, я заліз у неї й лежав, почуваючи себе препогано. Лихоманило. Десь глибоко всередині морозило. Мене скувала гостра реакція організму на поранення, інакше мовлячи - шок.
- Вони й справді забрали картину, - повідомив Джік. - І гаманець теж.
- А галерея зачинена, - додала Сера. - Крамарка, що працює навпроти, сказала, що бачила, як Гарлі зачиняв сьогодні раніше, але не помітила, аби він кудись пішов. Він виходить чорним ходом, бо паркує з того боку машину.
- У мотелі побувала поліція, - сказав Джік. - Ми розповіли їм про викрадення картини, але я гадаю, що вони [106] не займуться цією справою впритул, доки ти їм усього не викладеш.
- Я поміркую над цим, - відповів я.
- Отже, що ми тепер робитимем? - запитала Сера.
- Ну... тут більш, нема рації залишатися. Завтра повертаємось до Мельбурна.
- Слава богу, - сказала вона, широко всміхаючись, - я вже думала, що ти змусиш нас пропустити Кубок.
Незважаючи на батареї пігулок і на різних янголів-охоронців, що доглядали мене, ніч була безсонна, і все здавалось підступно незручним. Через шок я від часу до часу впадав у температурну лихоманку. В п'ятнадцяти місцях болюча пульсація. Щонайменший рух дере, як по живому, - не тіло, а незмащений двигун. Не дивно, що у шпиталі мені порадили залишитись.
До самого світанку мені лишалося втішатись, що не все ще втрачено. Могло бути набагато гірше.
Найбільше непокоїла не брутальність бандитів, а та швидкість, з якою вони нас розшукали. Я розумів, відколи побачив голову Регіни: керівний мозок банди не зупиниться ні перед чим. Дії підлеглих завжди відбивають єство зверхника. Якби не ця жорстокість, то Регіну не мордували б, а просто засунули б у рота затичку і зв'язали.
Я дійшов висновку, що саме через це безжальне живоїдство і мене викинули з балкона. Прийом цей як метод убивства дуже ненадійний. Можна вижити, впавши з такої височини, навіть без пружистого дерева. Ті двоє, наскільки я пригадую, не обтяжили себе і не подивилися, живий я чи мертвий, і, доки я лежав непритомний, не прийшли, щоб добити.
Отже, або це просто бузувірський спосіб позбутися мене, поки вони грабували номер, або навмисне хотіли так мене покалічити, щоб я більше не втручався у їхні справи.
Або і перше, і друге.
Як же вони нас відшукали?
Якийсь час я сушив собі над цим голову, проте не зміг дійти певного висновку. Найімовірніше Уїксфорд або Грін зателефонували з Мельбурна й попередили Гарлі Ренбо, щоб чекав на мою появу. Якби вони навіть почали панікувати після того, як зрозуміли, що я побачив Маннінгза й свіжу копію. Мілле і до того ж узяв зразок роботи Ренго, - обоє злочинців з Мельбурна не встигли б протягом цього часу дістатися до Аліс Спрінгз. [107]
Між купівлею та нападом минуло ледве чотири години, а ще ж треба було з'ясувати, у якому ми мотелі, у яких нвмерах, та зачекати, доки я піду від басейну нагору.
Очевидно, за нами все-таки стежили весь час, ще від Флемінгтонського іподрому або вичитали нас у списку авіапасажирів. Але в цьому разі, звичайно, вони встигли б попередити Ренбо про наше прибуття, і нам, ні за що не вдалося б побачити те, що ми побачили.
Я облишив думки про це. Я не знав навіть, чи впізнав би бандитів, якби знову їх побачив. Звичайно, не того, що був позаду, бо я жодного разу і оком не кинув на нього.
Вони могли дійти цілком логічного висновку, що зробили все можливе, аби вивести мене з гри: і, зрозуміло, якби в мене був лій у голові, так і мало б бути.
Якщо їм був потрібен час, то, власне, навіщо?
Щоб посилити застережні заходи і замести сліди, щоб будь-яке розслідування - якби мені вдалося переконати поліцію зацікавитися зв'язком між картинами і пограбуваннями - зайшло в глухий кут.
Навіть якби вони знали, що я вижив, то все одно не сподіватимуться, що у найближчому майбутньому я братимусь до чогось: отже, діяти треба тільки у найближчому майбутньому.
Правильно.
Переконати власний мозок нескладно. Зовсім інша річ - від шиї й нижче.
До одинадцятої Джік і Сера не з'явились, а я ще був у ліжку. Вже сидів, але не дуже певно.
- Боже, - сказала Сера, - ти виглядаєш іще гірше, ніж учора.
- Так мило з твого боку.
- Ти не доїдеш до Мельбурна, - пригнічено сказала вона. - Отже, прощавай Кубок.
- Ви можете самі рушати, - сказав я. Вона стояла біля ліжка.
- Невже ти думаєш, що ми тебе тут покинемо... у такому стані... й поїдемо розважатись?
- А чом би й ні?
- І чого ти тільки такий дурний?
Джік розіклався на стільці для відвідувачів. Сера накинулася на нього.
- Це його власний клопіт, якщо він дозволяє викидати себе з такої височини, - сказав він.
Сера накинулася на нього.
- Як ти можеш казати такі речі?
- Нам не треба у це втручатися, - сказав Джік. [108]
Я усміхнувся. Сера почула сардонічне відлуння власних слів, які вона пристрасно виголосила лише три дні тому. Збагнувши це, вона тільки дратливо розвела руками.
- Ти абсолютно паскудна тварюка, - сказала вона. Джік засміявся, наче кіт, що наївся сметанки.
- Ми ходили до галереї, - сказав він. - Вона досі зачинена. Ми також обійшли будинок і забралися до садка з того боку, зазирнули у засклені двері, й знаєш, що ми побачили?
- Нічого.
- Достеменно так. Зник мольберт з імітацією Мілле. Усе підозріле сховане від стороннього ока. А решта - все респектабельно і нормально.
Я трохи змінив позу, зменшуючи біль у одному місці й збільшуючи в другому.
- Якби ви й потрапили всередину, то навряд чи знайшли б щось підозріле. Закладаюсь, учора опівдні переховано щонайменші докази.
Джік похитав головою:
- Звичайно.
Сера сказала:
- Ми поцікавились у мотелі в дівчини-портьє, чи про нас хтось не запитував.
- Ну й що? Певна річ, запитували?
Сера похитала головою: .
- Телефонував якийсь чоловік. їй здається - десь відразу по десятій. Він запитав, чи містер Чарлз Тодд зупинився в мотелі з двома друзями, і коли вона підтвердила, запитав номер кімнати. Пояснив, ніби щось має тобі передати.
- Боже.
Оце так передача. Термінова. Сторчголов.
- Вона сказала йому номер, але додала, що він може залишити пакунок у неї і вона вручить.
- Він, мабуть, посміявся у відповідь.
- У нього не могло бути такого почуття гумору, -, сказав Джік.
- Відразу по десятій? - перепитав я, розмірковуючи.
- Доки нас не було, - похитала головою Сера. - Мабуть, невдовзі після того, як ми пішли з галереї... коли ми купували купальники.
- Чому ж дівчина не переказала, що хтось про нас запитував?
- Вона пішла на каву у перерву й не бачила, як ми повернулися. А потім - забула. Та, зрештою, вона й не думала, що це важливо. [109]
- В Аліс не так багато мотелів, - сказав Джік. - Знаючи, що ми в місті, небагато треба було часу, аби знайти нас. Я гадаю, що з Мельбурна подзвонили Ренбо, і це урухомило механізм годинникової бомби.
- Вони, либонь, ошаліли, почувши, що ти придбав ту картину.
- Шкода, що я не сховав її, - мовив я.
Ці слова відразу нагадали мені про Мейзі, яка переховала картину, і її будинок спалили.
Сера зітхнула:
- Ну... що ми тепер будемо робити?
- Останній шанс потрапити додому, - сказав я.
- Ти збираєшся їхати? - перепитала вона.
На якусь мить я прислухався до жагучого благання побитої шкаралупи мого тіла, а потім відразу подумав про Дональда у його холодному домі. І не відповів їй.
Вона слухала, чекаючи на відповідь.
- Мовчиш, - сказала. - Отже, що ми робимо далі?
- Ну... - сказав я. Насамперед скажіть дівчині-портьє у мотелі, що я в жалюгідному стані і, мабуть, пробуду в шпиталі ще принаймні з тиждень.
- І ніякого перебільшення в цьому не буде, - пробурмотів Джік.
- Скажіть їй, що цю новину можна переказувати всім, хто поцікавиться. Скажіть їй, що повертаєтесь у Мельбурн, сплатіть усі наші рахунки, зареєструйте свої квитки на полуденний рейс, а мою броню скасуйте, а потім - як усі - йдіть на автобус до аеропорту.
- А ти ж як? - запитала Сера. - Коли ти зможеш пересуватись?
- Яз вами, - сказав я. - Спробуйте придумати якийсь нескладний спосіб транспортувати сповиту мумію до літака, щоб це нікому не впадало в око.
- Боже, - сказав Джік. Він явно зрадів. - Я подбаю про це.
- Подзвоніть до аеропорту й замовте мені квиток під іншим прізвищем.
- Гаразд.
- Купіть мені якусь сорочку й штани. Мої - на смітнику.
- Буде зроблено.
- І весь час зважайте на те, що за вами можуть стежити.
- Ти хочеш сказати: вдавати на обличчі смуток? - запитала Сера. Я усміхнувся: [110]
- Коли ваша ласка.
- А як прилетимо до Мельбурна - що тоді? - запитав Джік.
Я пожував губу.
- Гадаю, доведеться повернутися в «Гілтон». Там усі наші речі, не кажучи вже про мій паспорт і гроші. Невідомо, чи знали Уексфорд і Грін, що ми там спинились, отже, це може бути безпечно на сто відсотків. Та й де ми напередодні Кубка зможемо переночувати у Мельбурні?
- Якщо тебе викинуть з вікна у «Гілтоні», то ти нікому вже цієї історії не переповіси, - пожартував він.
- Вікна широко не розчиняються, - відповів я. - Це неможливо.
- Оце вже легше.
- А завтра, - спитала Сера, - що завтра?
Непевно, раз чи двічі зупинившись, я змалював у загальних рисах свої плани на кубковий день. Коли я закінчив, вони обоє мовчали.
- Отже, так, - сказав я. - Ви хочете додому? Сера підвелась.
- Ми це обговоримо, - сказала вона тверезо. - Відповімо, коли повернемось.
Джік також підвівся, але по тому, як стирчала його борода, було вже відомо, яка його думка. Це ж бо він вибирав курс з небезпечними метеоумовами, коли ми ходили в Атлантиці й Північному морі. У душі він був ще відчайдушніший за мене.
Вони повернулись о другій, прителющивши з собою величезний кошик з фруктової крамниці з пляшкою шотландського віскі та ананасом згори.
- Харчі для госпіталізованого друга, - оголосив Джік, виймаючи все й виставляючи на самісінький край ліжка. - Як ти себе почуваєш?
- Кожним кінчиком нерва.
- Краще помовч. Ну, Сера дає «добро».
Я спробував зазирнути їй у вічі. Вона відповіла імені твердим поглядом, погоджуючись без особливого захвату. Не було протидії, але не було й бажання. Вона погоджувалася з необхідності, а не з переконання.
- Гаразд, - сказав я.,
- Далі в нашому списку, - сказав Джік, пораючись з кошиком, - одна пара сірих штанів середнього розміру. Одна світло-блакнтна бавовняна сорочка.
- Чудово.
- Але до Мельбурна ти цього одягати не будеш. Для виїзду з Аліс Спрінгз ми дістали щось інше.
Я помітив у них на обличчі веселий вираз і запитав з поганим передчуттям:
- Що там іще?
Дедалі більше звеселяючись, вони повикладали те, що принесли для мого непомітного виїзду з Аліс Спрінгз.
І в ньому довелось мені тинятися по маленькому аеропорту в проміжку між реєстрацією та посадкою, привертаючи до себе загальну увагу. На мені були вицвілі, пошарпані джинси, підрізані до половини литки. Сандалі на босу ногу, на пенькових підборах без задників. Ясно-оранжеве, червоне й фуксинове пончоподібне вбрання вільно, як накидка, закривало руки, звисаючи від плечей до ніг. Мішкувата теніска під сподом. Великі сонячні окуляри. Штучна засмага на всьому неприкритому тілі. На довершення всього - величезний бриль з плетеною на два дюйми оздобою на крисах, - такі капелюхи полюбляють у бушах, щоб відганяти мух. Мухи - це суща кара для Австралії. Рух правої руки, якою нібито відганяєш мух, відомий як щиро австралійське привітання.
На цьому капелюсі була розрахована на туристів стрічка з яскравим і помітним написом: «Я підіймався на Еєрз Рок».
На додачу до цієї мішанини я ніс сумку трансавстралійської авіалінії, яку Сера купила дорогою. Всередині - предмети особистого туалету.
- Ніхто, - сказав Джік задоволено, розкладаючи моє вбрання, - побачивши це все, не здогадається, що ти щойно підвівся з нош.
- Справді, більше схоже на божевільного.
- І справді дуже схоже, - сухо мовила Сера.
Коли я приїхав, вони обоє з сумним виразом сиділи в аеропорту. Тільки кинули на мене оком і втупилися обоє у підлогу, ледве втримуючись як вони мені потім пояснили, від репоту при погляді на це опудало.
Зібравшись із силами, я підійшов до стенда з поштівками й чекав навстоячки, бо, сказати по правді, так усе-таки було зручніше, ніж сидячи. Всі поштівки на стенді були нескінченною низкою зображень масивного приземкуваного оранжевого моноліту з пустелі; Еєрз Рок на світанку, на заході й щоп'ять хвилин у проміжку між сходом і заходом сонця.
Я роздивлявся по черзі стенд і виставлений крам, а тим часом оглянув присутніх у кімнаті. Близько п'ятдесятьом специфічно дібраних потенційних пасажирів. Кілька службовців [112] аеропорту, спокійних і неквапливих. Пара аборигенів із запалими очима і терплячими зчорнілими лицями, що чекала, доки автобус відвезе їх з аеропорту назад до їхніх сновидінь. Кондиціонери давали приємну прохолоду, але рухам усіх присутніх був притаманний ще лінивий ритм, принесений з осоння.
Ні в кого не було загрозливого вигляду.
Оголосили рейс. Зареєстровані пасажири, Джік та Сера, теж підвелися, взяли свій ручний багаж і побрели на передангарний бетонований майданчик.
І. тільки тоді я його побачив.
Того чоловіка, що підійшов до мене на балконі, щоб скинути на землю.
Я був спочатку майже переконаний, а потім цілком певний у цім. Він увесь час сидів серед пасажирів,, читаючи газету, яку оце тепер згортав. Він стояв не рухаючись і дивився, як Джік і Сера показують біля дверей посадкові талони, а потім проходять до бетонованого, майданчика, його очі простежили за ними до самісінького літака. Коли вони одне за одним піднялись по східцях і зникли з поля зору, чоловік нарешті зрушив з місця і попрямував до мене.
Серце мені стислося до болю. Адже я зовсім не міг бігти.
У нього був той самий вигляд. Точнісінько той самий. Молодий, дужий, рішучий, з координацією рухів, як у кота. І йде до мене.
Джік сказав би: «Боже!»
Він не позирнув на мене. За три ярди від мене підійшов до настінного телефону й почав шукати в кишені монети.
Мої ноги ніби приросли до підлоги. Я був ще переконаний, що він помітить мене, роздивиться уважно, пізнає... і зробить щось таке, про що мені доведеться пошкодувати. Я відчув, як піт тече під пов'язками.
- Завершується посадка на Аделаїду й Мельбурн. Мені доведеться піти, - подумав я. - Доведеться пройти повз нього, Щоб дійти до дверей.
Я насилу зрушив з місця: Пішов. Чекаючи з кожним нестерпним кроком, що він покличе мене. Чи ще гірше - нападе зараз.
Нарешті я підійшов до дверей, показав посадковий талон і вийшов на бетонований майданчик.
Не міг не озирнутися. Я бачив його крізь засклені двері: чолов'яга все ще був поглинений розмовою по телефону, а в мій бік і не глянув.
А до літака однаково були неблизько. Помагайбі, - подумав я, - якщо вже найменший переляк здатний настільки мене знесилити.
Книга: Дік Френсіз У пастці Переклад Дмитра Грицюка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
