Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Дік Френсіз У пастці Переклад Дмитра Грицюка
Розділ чотирнадцятий
Джік повіз нас з Окленда до Веллінгтона; вісім годин у машині.
Ми зупинилися на ніч у мотелі в місті Гамільтоні, на південь від Окленда, а вранці рушили далі. Ніхто за нами не їхав, ніхто нам не набридав і не стежив за нами. Я був цілком повний, що ніхто не сів нам на хвіст у північному місті й ніхто не знав, що ми відвідували Апдайків.
У кожному разі, Уексфорд повинен знати, що в мене є список чужоземних покупців; як і те, що в цьому списку є кілька новозеландських адрес. Він не міг здогадатися, яку саме адресу я оберу, але міг і повинен був здогадатися, що, обравши першу літеру в правій колонці В, я прибуду просто до Веллінгтонської галереї...
Отже, у Веллінгтонській галереї він буде напоготові.
- Щось ти дуже засмутився, Тодде, - сказала Сера.
- Даруй.
- Про що ти думав?
- Коли ми вже зупинимося на ленч. Вона розсміялася.
- Адже ми щойно поснідали.
Ми проминули поворот на Роторуа і країну гейзерів.
- Може, хтось хоче гарячих грязей? - запитав Джік.
- Неподалік геотермальна електростанція, - сказала Сера, - яка працює на викидах пари з-під землі; там жахливі чорні кратери смердять сіркою, а земна кора подекуди така тонка, що аж вібрує, і здається, що поза нею - порожнява. Ще в дитинстві її возили до місця, що називалося Вайотапу, - сказала Сера, - а потім у неї були ніч? ні кошмари, і вона не хотіла повертатися.
- Авжеж, - підсумував Джік, -- тільки землетруси у них через п'ятницю.
- Я десьзула: у Веллінгтоні стільки землетрусів, що нові ділові квартали будують на спеціальних платформах, на зразок колисок, - пояснила Сера.
- Спи, хмарочосику, засни... - заспівав Джік приємним голосом. [151]
Мужньо сяяло сонце, а довкола зеленіло листя незнаних мені рослин» Видніли пронизливо яскраві латки й глибокі таємничі тіні; ущелини, скелі та піднебесні стовбури дерев; хвилювалося пірчасте різнотрав'я, сягаючи плечей. Чужа земля, дика й прекрасна.
- Поглянь на ч'яроскуро, - сказав Джік, коли ми влетіли у видолинок з особливо мальовничими звивинами.
- Що таке ч'яроскуро? - запитала Сера.
- Світлотінь, - пояснив Джік. - Протиставлення і рівновага. Фаховий термін. Увесь світ - ч'яроскуро, а всі чоловіки й жінки - це просто плямки світла й тіні.
- І кожне життя - ч'яроскуро, - сказав я. -- І кожна душа.
- Ворожа душа, - сказав я, - сіра.
- Ти теж стаєш сірим, - похитав головою Джік, - змішуючи червоне, блакитне й біле.
- Сірі життя, сірі смерті - усе вирівнюється на однакове сіре ніщо.
- Ніхто, - сказала Сера, - ніколи не назве обох вас сірими.
- Сірими! - згукнув я. -Сірий - Грей, авжеж!
- Це ти про що? - запитав Джік.
- Грей - це прізвище чоловіка, який винайняв. приміську мистецьку галерею в Сіднеї, і Грей - прізвище чоловіка, який продав Апдайкові його (відкриваю лапки) Херрінга (закриваю лапки).
- О любий. - Зітхання Сери порушило настрій і чари дня.
- Даруй, - сказав я.
Їх так багато, подумав я. Уексфорд і Грін. Хлопець. Жінка. Гарлі Ренбо. Двоє злодіяк в Аліс Спрінгз, один знаний мені у вічі, а другий (що був ззаду) - незнаний. Той, кого я не знав, міг бути (а міг і не бути) Кошлобровим. Якщо ні, то Кошлобровий - ще один з них.
А тепер Грей. І ще хтось десь.
Щонайменше дев'ятеро. Може, десятеро. І як їх усіх упорати так, щоб мене при цьому не розчавили? Чи - що ще гірше - не розчавили Серу або Джіка. За кожним моїм порухом у змія відростала нова голова.
- Цікаво, хто ж насправді грабував. Або вони підсилали власних двох-трьох злодіяк за море або наймали місцеву, сказати б, робочу силу.
Якщо злодіяки їхні, то чи не один з них убив Peгіну? Чи я вже стрічався з убивцею Регіни? Чи то він викинув мене з балкона в Аліс? [152]
Даремно я сушив собі голову, загнувши в умі ще один палець...
Часом то не він чекає на мене у Веллінгтоні?
До столиці ми приїхали опівдні й зупинились у готелі «На терасах»: звідти відкривався чудовий вид на порт. Маючи такий прекрасний надбережний краєвид, подумав я, просто-голови не береться, що новозеландські міста могли б бути потворними. Досі я гадав, що серед великих міст нема чарівніших, ніж старий рівнинний Лондон, який стояв на маршах, але то вже інша річ. Веллінгтон, новий і доглянутий, аж бурхав життям і своєю неповторністю.
Я знайшов галерею красних мистецтв «Руапегу» в телефонному довіднику і спитав у -портьє, як туди проїхати. Про галерею він чув уперше, але адреса була відома: це, здається, десь за старим містом, за Торндоном. , Там-таки у реєстратурі мені продали карту місцевих доріг, яка - сказали вони - знадобиться, і пояснили, що гора Руапегу - це (на щастя) вигаслий вулкан з теплим озером у кратері. Якщо ми їхали з Окленда, то мали проїздити неподалік.
Я подякував і піднявся з картою в номер до Джіка й Сери.
- Галерею ми могли б знайти, - сказав Джік. - А далі що?
. - Може, корчитимемо їм гримаси крізь вітрину?
- Ви й на це здатні, - сказала Сера.
- Їдьмо й просто подивимося, - сказав я. - У машині нас не побачать, якщо ми просто проїдемо мимо.
- Зрештою, - бовкнув Джік, - ми справді хочемо, щоб вони знали про наше перебування тут.
- Чому? - вразилася Сера.
- О боже, - сказав Джік.
- Чому? - наполягала вона з дедалі більшою тривогою.
- Спитай Тодда, це його ідея.
- Ти негідник, - обурився я.
- Чому, Тодде?
- Бо я хочу, щоб вони всю свою енергію спрямували на пошуки нас тут, а не на усунення всіх слідів злочину в Мельбурні. Адже ми зрештою хочемо, щоб їх таки схопила поліція, бо ми самі заарештувати їх не можемо. Ну... тільки-но поліція почне діяти, то конче треба, щоб вона могла когось там знайти.
Вона похитала головою. [163]
- Ось що ти мав на увазі, коли казав, що треба «все залишити у робочому стані». Але... ти нічого не сказав про те, що навмисне наводиш їх на наш слід.
- У Тодда список і картини, які ми Забрали, - сказав Джік, - і вони схочуть повернути їх собі. Тодд хоче, щоб вони зосередились єдино на поверненні собі цих речей, бо доки вони сподіватимуться, що їм вдасться де повернути й примусити нас замовкнути...
- Джіку, - перебив я, - Ти далеко зайшов.
Сера переводила погляд з мене на нього й назад. На зміну стурбованості прийшов якийсь безнадійний спокій.
- Коли вони гадають, що можуть усе повернути й примусити нас замовкнути, - сказала вона, - вони активно шукатимуть нас, щоб убити. А ви маєте намір їх ще й заохочувати до цього. Правильно?
- Ні, - сказав я. - Тобто так.
- У кожному разі, вони нас шукатимуть, - підкреслив Джік.
- А ми в цей час говоритимем: «Ку-ку! Ми тут»?
- Гм, - сказав я. - Гадаю, це вони вже знають.
- Дай мені, боже, сили, - сказала Сера. - Гаразд. Я розумію, що ви робите, й розумію, чому не сказали про це мені. Але вважаю, що ви мерзотники. Можете тішитись, вам повелося набагато більше, ніж я могла б подумати, у кожному разі, ми ще всі живі, цілі й більш-менш здорові; отже, гаразд - нехай знають, що ми справді тут. Нехай вважають, що ми від них переховуємось, доки ти не нацькуєш на них у Мельбурні поліцію.
Я поцілував її у щоку.
- Годиться, - сказав я.
- Але ж як це все влаштувати? Я усміхнувся до неї.
- Наведемо їх на нас по телефону.
Сера зрештою подзвонила сама, -мовляв, її австралійський акцент викличе менше підозр, ніж Джіків чи мій британський.
- Це галерея красних мистецтв «Раупегу»? Так?, Чи не могли б ви зробити мені ласку... - сказала вона, -я хотіла б поговорити з кимось із адміністрації. Авжеж, розумію, але це дуже важливо. Так, я почекаю. - Вона закотила очі й затулила мікрофон долонею. - Схоже, що це голос секретарки. В усякому разі, вона - новозеландка.
- Ти незрівнянна, - сказав я.
- О-о... Алло? Так. Перепрошую, як вас звуть? - її очі раптом розширилися. - У є кє форд... Розумієте... містер Уексфорд, у мене щойно були три предивних відвідувачі; [154] хотіли поглянути на картину, яку я нещодавно у вас придбала. Надзвичайно дивні люди. Вони пояснили, що це ви їх послали. Я їм ие повірила. Я б їх не пустила. Мені здалося, що краще перепитати у вас. Ви їх справді посилали подивитися на мою картину? У трубці пролунав збуджений голос.
- Описати їх? Молодий чоловік з русявим волоссям і бородою, ще один молодий чоловік з пораненою рукою і якась розхристана дівчина. Я їх спровадила. Вони мені не сподобалися.
Вона скорчила гримасу по телефону й далі слухала збуджений голос.
- Ні, звичайно, я їм-нічого не казала. Кажу ж, вони мені не сподобалися. Де я мешкаю? Ну, звичайно, тут, у Веллінгтоні. Авжеж, красно вам дякую, містере Уексфорд, приємно було з вами поговорити.
Вона поклала трубку, де ще лунав збуджений голос.
- Він питав моє прізвище, - сказала Сера.
- Оце дівчина, - сказав Джік. - А яка акторка з моєї дружини!
Уексфорд. Сам Уексфорд. Спрацювало. - Я аж зрадів.
- Отже, тепер,, коли вони знають про наше перебування тут, - сказав я, - може, поїдемо куди-небудь?
- О ні, - інстинктивно запротестувала Сера. Вона визирнула у вікно на порт, де вирувала робота. - Тут гарно, а ми й так цілий день на колесах.
Я не сперечався. Мені здавалось, що одного телефонного дзвінка може бути замало, щоб ворог зацікавився Веллінгтоном, і я готовий був їхати далі тільки для добра Сери.
- Обдзвонюючи готелі, вони нас не знайдуть, - зауважив Джіс. Навіть якщо вони натраплять на готель «На терасах», то однаково питатимуть Касаветза і Тодда, а не Ендруза і Піла.
- Ми тепер - Ендруз і Піл? - запитала Сера.
- Ми - подружжя Ендруз. Тодд - Піл.
- Приємно про це дізнатися, - сказала Сера.
Містер і міс Ендруз і містер Піл пообідали в ресторані готелю без пригод; містер Піл зняв на вечір пов'язку, вмотивовуючи це тим, що її легко помітити. З тиххамих міркувань містер Ендруз відмовився поголити бороду.
Ми вчасно розійшлись по номерах і повкладалися. Я провів ще приємну годину, знімаючи - з ноги аліські пов'язки й милуючись швами на стегні. Дерево поробило розриви, [155] які анітрохи не були схожі на правильні операційні розтини, тож я розглядав довгі покручені й схожі на залізничні рейки шви на тлі малинової, чорної та жовтої шкіри і пересвідчився, що лікарі чудово впоралися зі своїм завданням. Після падіння минуло чотири дні; протягом цього часу я надто не вилежувався, але їхнє шитво ніде не розійшлося. До мене дійшло, що я майже не помітив, як мій стан постійної жахливої недуги змінився відчуттям, що тепер уже можна якось жити. Дивовижно, подумав я, як швидко саморемонтується людський організм, якщо в нього є така нагода.
Я вкрив ці пам'ятні знаки свіжим лейкопластирем, купленим для цього вранці у Гамілтоні, і навіть вмостився у ліжку так, що мої кістки, які гоїлись, більше не протестували. Все, самовдоволено думав я, засинаючи, повертає тепер на краще.
Можна з певністю сказати, що я багато де в чому прорахувався. Я і гадки не мав, що Уексфорд стрімголов прибуде до Нової Зеландії. Недооцінив люті й ретельності, з якими він нас розшукував.
Недооцінив впливу нашого аматорського пограбування на професійних злодіїв. Недооцінив нашого успіху. Недооцінив страху й шалу, що їм ми дали вихід.
Хибним виявилось моє уявлення про те, що Уексфорд майже з комічним розпачем вириватиме рештки волосся на облисілій голові. Він вистежував нас із рішучістю, яка межувала з одержимістю, - похмуро, безоглядно й швидко.
Наступного ранку - день видався теплий, вітряний, сонячний, справжній весняний день - я прокинувся пізно й приготував каву в кавнику, що був у кожному номері; трохи перегодя зателефонував Джік.
- Сера каже, що їй конче потрібно сьогодні помити голову. Волосся вже злипається.
- Як на мене, то нехай.
Я відчув у трубці його усмішку.
- Шлюб відкриває нові широчезні обрії жіночності. У кожному разі, вона чекає унизу в холі, щоб я відвіз її до крамниці, де продають шампунь, але я подумав, що краще б тебе про це попередити.
- Будьте ж обережні... - В моєму голосі бриніла тривога.
-- О, звичайно, - відповів він. - Ми й близько не під'їдемо до галереї. Ми поїдемо недалеко. До найближчої крамниці, де продають шампунь. Як тільки повернемось, я тобі телефоную. [156]
Він, бадьоро поклав трубку, а за п'ять хвилин дзвінок озвався знову. Я підійшов до телефону. Дзвонила дівчина з портьєрні.
- Ваші друзі запрошують вас поїхати разом з ними.
- Гаразд, - відповів я.
Я без піджака спустився ліфтом, здав ключа від номера й рушив крізь чільні двері до розпеченої сонцем автостоянки, де відчувався повів вітру. Розглянувся навкруги, шукаючи Джіка й Серу, але, як виявилося, не ці друзі чекали на мене.
Може, було б трохи краще, якби моя ліва рука не була прив'язана під сорочкою. А так вони просто вхопили мене за одяг, підняли в повітря (аж я втратив рівновагу) і най-ганебнішим чином запхали в_ машину на заднє сидіння.
Всередині сидів сам Уексфорд. Очі за масивними окулярами були затяті й ворожі, а рухи цього разу вже не виказували нерішучості. Тепер я у нього знов наче за ґратчастими дверима, і цього разу він уже не збирався помилятися.
Він і досі носив метелик. Веселий горошок ніяк не пасував до невеселої справи.
М'язи, що заштовхнули мене до нього, як виявилось, належали Грінові через «і» довге та ще одному лобуряці, котрого я не знав, але за описом він скидався на Кошлобрового.
Мій настрій гіршав швидше, ніж опускаються ліфти в «Гілтоні». Я опинився міш Кошлобровим і Уексфордом, а Грін сів на місце водія.
- Як ви мене знайшли? - запитав я.
Грін зі звірячою посмішкою дістав з кишені полароїдну фотографію й дав мені. На ній ми всі троє - Джік, Сера і я - стояли біля крамниць у Мельбурнзькому аеропорту. Жінка з галереї, як я здогадався, не гаяла часу, стежачи за нашим відбуттям.
- Пройшли по готелях і запитали, - сказав Грін. - Це просто.
Здається, більш нічого не можна було сказати, і я сидів мовчки. Може, ще й тому, що мені трохи бракувало повітря.
Та й ніхто більше не хапався розмовляти. Грін завів машину й поїхав до міста. Уексфорд дивився на мене зі змішаним почуттям гніву та вдоволення: Кошлобровий так заламав мені вільну праву руку, що не лишалося сили для дебатів. Він не давав мені розпростатися. Голова похилилася до колін. Все це було надзвичайно принизливо й болісно. [157]
Нарешті Уексфорд сказав:
- Нам потрібен наш список.
В його голосі не було і відтінку шляхетності. Це важка розмова. Мстива лють аж перла з нього, і не було потреби ще й виражати її словами.
О боже, з жалем подумав я. Який же я телепень, що отак попався.
- Ти чуєш? Нам потрібен список і все інше, що ви забрали.
Я не відповів. Мене всього поглинув біль.
За звуками ззовні я здогадався, що ми проїздили вулицями міста, які у п'ятницю вранці жили буденними клопотами, та оскільки голова моя була опущена нижче вікон, бачити я не міг.
Незабаром машина різко повернула ліворуч й стала натужно п'ястися вгору, - і цей шлях, здавалося, розтягнувся на довгі милі. Двигун полегшено зітхнув на вершині, й дорога побігла вниз.
За весь час ніхто не зронив ні слова. Думки про те, що чекало на мене в кінці подорожі, були такі прикрі, що я гнав їх від себе. Я міг повернути Уедсфордові список, а тоді що? І справді - що тоді?
Після тривалого спуску машина на мить загальмувала, а тоді звернула праворуч. На зміну міському гомону прийшов шум моря. Не чулося більше ефекту Доплера від машин, що мчали нам назустріч. Я дійшов сумного висновку, що ми звернули з шосе і їхали зараз відлюдним путівцем.
Нарешті машина шарпнулася і зупинилась.
Кошлобровий прибрав руки. Я насилу випростався, зболений і пригнічений.
Навряд чи могли вони знайти глухіше місце. Дорога пролягала так близько від моря, що була, власне, частиною берега, а берег цей являв собою непрохідні джунглі шпичастого чорного каміння, об яке розбивались спінені білі хвилі, - нічого схожого на ніжні пляжі Англії.
По праву руку громадилися урвисті кліфи. Попереду дорога впиралась у якісь розробки, схожі нібито на каменярню. Від кліфів відрубували брили; прямо перед нами була розчищена закурена ділянка землі, великі купи гостроверхої породи, відсортоване каміння й відсіяні скалки. Усе це каміння вулканічної породи було нетесане, грубе й чорне. - -. Ні людей. Ні машин. Ні сліду роботи.
- Де список? - запитав Уексфорд. [156]
Грін повернувся на сидінні водія й поважно подивився мені в обличчя.
- Ти однаково скажеш нам, - звернувся він до мене. - Хоч би й довелося тебе бити. Тільки битимемо не кулаками, а камінням.
Кошлобровий сказав ображено:
- А чому не кулаками?
Але у нас із Гріном, певно, була та сама притуга з кулаками: я не зміг би зацідити комусь із належним ефектом. Інша річ - місцеве каміння, досить тільки на нього поглянути.
- А якщо скажу? - запитав я.
Вони не сподівалися, що це буде так просто. На їхніх обличчях застиг подив, але він, либонь, здавався оманливим. Було ще щось приховане у їхньому виразі, - воно не віщувало нічого доброго. Регіна, подумав я. Регіна з розчерепленою головою.
Я подивився на кліфи, на каменярню, на море. Простого виходу нема. А позад нас - дорога. Коли б я побіг туди, вони поїхали б за мною і розчавили. Звісно. Якби я здатен був бігти.; Але й це проблематично.
Я проковтнув слину і зробив жалісне обличчя, що, зрештою, було не дуже важко.
- Я скажу... - почав я. - Але не в машині.
Запанувала коротка тиша, поки вони це обмірковували; втім, машина все одно була затісна, щоб мене камену-вати, і вони не дуже опирались.
Грін потягся до скриньки, припасованої біля водія, відкрив її і вийняв пістолет. Я досить розумівся на вогнепальній зброї, щоб відрізнити револьвер від самозарядки тож не мав сумнівів, що це саме револьвер, а його найперша перевага, як я читав, у тому, що він ніколи не заклинював.
У руках Грінових відчувалося більше поваги до зброї, ніж знайомства з нею. Він мовчки показав мені револьвер, поклав його назад до скриньки, залишивши її відчиненою, - нехай буде видно, що на мене чекає у гіршому разі.
- Ну, то виходь, - наказав Уексфорд.
Ми всі вийшли, і я постарався опинитися між ними та морем. На відкритому морському узбережжі вітер був дужчий і прохолодніший незважаючи на палюче сонце. Він здував ріденьке, ретельно' начесане волосся з маківки Уексфорда, роблячи його геть лисим, і підкреслював тупий вигляд Кошлобрового. Очі Грінові залишались такі ж сторожкі й гострі, як земля круг нас. [159]
- Ну, то що? - сказав Уексфорд грубо, мало не кричачи, щоб пересилити шум моря. - Де список?
Я рвучко крутнувся й щодуху кинувся до моря.
На бігу засунув праву руку за пазуху й смикнув за пов'язки.
Уексфорд, Грін і Кошлобровий люто закричали ї ледве мене не догнали.
Витягши списки чужоземних покупців, я покрутив ними в повітрі, а тоді, наче граючи в кеглі, жбурнув їх чимдалі в море.
Сторінки порозлітались у повітрі, але вітер з берега красиво підхопив їх і поніс, як велике листя, до моря.
Я не зупинився край води: пішов далі, прямо на холодне, негостинне «бойовище» з камінням, як акулячі зуби, зеленою водою та білими спіненими хвилями. Ковзаючись, падаючи, підводячись, спотикаючись, відчуваючи, що прибережна, течія багато сильніша, ніж я сподівався, каміння шерсткіше, а дно під ногами зрадливіше. Відчуваючи, що, уникнувши однієї смертельної небезпеки, я наражаюсь на іншу.
На секунду я озирнувся.
Уексфорд, переслідуючи мене, зайшов на крок-два у море, але, здавалось, тільки для того, щоб дотягтись до сторінки, що впала ближче за інші. Він так і зупинився там: вода кипіла довкола його холош, а сам Уексфорд прикипів очима до промоклого аркуша.
Грін опинився біля машини - він нагнувся всередину з боку переднього сидіння для пасажирів.
Кошлобровий застиг із роззявленим ротом.
Я знову почав боротися за виживання.
Цей берег - як і більшість берегів - був уступчастий. Щокроку течія дужчала; вона засмоктувала, тягла й кидала мною ніби цуркою. Вода сягала пояса, я через хвилі ледве тримався на ногах, і щоразу, втрачаючи рівновагу, важив своїм життям, бо шпичасте чорне каміння, що стирчало цілими пасмами над і під водою, ось-ось могло мене зсаднити й проткнути.
Це було не те каміння, до якого я звик: не тверде знайоме каменюччя британського узбережжя, відшліфоване морем, а грубі уламки вулканічної породи, шкарубкі, як пемза. їх не можна було обійняти рукою: шкіра прилипала до них і відривалася. Те ж саме робилося й з одягом. Я ще й тридцяти ярдів не пройшов, а вже по мені струменіла кров з десятка неглибоких подряпин: а ніякі ж судини не кривавлять більше за поверхневі капіляри.
Моя ліва рука була й досі прив'язана бинтами; де був [160] схований від дня Кубка список чужоземних покупців - на випадок пограбування номера, як це сталося в Аліс. Промоклі наскрізь бинти липли тепер, як п'явки, сорочка - теж. М'язи, послаблені поломом і нерухомістю, не могли дати їм ради. Руки в мене були зайняті, і я не раз мусив крутитися на місці.
Нога невдало наступила на підводний камінь, і я відчув, як він зсаднює шкіру, відтак утратив рівновагу й упав долілиць. Спробував зарадити собі однією, рукою - марна річ. Я розбив собі груди об невеликий гостряк попереду і не розквасив носа тільки тому, що різко відвів голову вбік.
Камінь біля щоки розлетівся раптом на друзки, ніби вибухнув. Уламки порснули в обличчя. Якусь мить я нічого не розумів: потім через силу повернувся й озирнувсь на 6epeF, холонучи від лихого передчуття.
На березі стояв Грін і цілився з пістолета, наміряючись мене вбити.
Книга: Дік Френсіз У пастці Переклад Дмитра Грицюка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
