Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Дік Френсіз У пастці Переклад Дмитра Грицюка
Розділ шістнадцятий
До Мельбурна ми поверталися на літаках компанії «Ейр Нью Зііланд», де нам прислужували янголи у вбранні барви морської Хвилі. Сера мала свіжий вигляд, Джік одягнений з голочки, а я був ззовні сумішшю (Джік так сказав) жовтої вохри та пейнівського сірого й білого, що, власне, на мою думку, було неможливо.
Наш переїзд минув гладенько завдяки телексам згори. Коли ми приїхали в аеропорт, забравши речі Сери, що лежали в сумках у готелі «На терасах», нас завели до приватної кімнати, почастували міцним напоєм, а потім відвезли на машині по бетонованому майданчику прямо до літака.
Тисяча миль над Тасманським морем, обід у літаку, - і знову нас прямо з літака везуть до іншої маленької кімнати в аеропорту, де не було міцних напоїв, а був здоровенний бувалий австралійський поліцейський у цивільному.
- Портер, - сказав він, відрекомендовуючись і зчавлюючи наші кістки у потиску коваля. - Хто з вас Чарлз Тодд?
- Добре, містере Тодд. - Він подивився на мене без прихильності. - Ви часом не хворі? - У нього був сильний грубий голос і сильні грубі руки, а це вже само собою допомагає посіяти трепет у прибульців і викликати розлад нервової системи у нервових. А мені, як я поступово збагнув, він неохоче пропонував статус тимчасового нижчого за званням колеги.
- Ні, - сказав я, ледь зітхаючи. Час і розклад руху [173] літаків ні на кого не чекали. Якби я витратив час на «швидку допомогу», ми пропустили б єдиний можливий рейс.
- До нього одяг прилипає, - сказав Джік, як звичайне говорять про одяг, коли надворі страшенна спека. У Мельбурні було прохолодно. Портер розгублено подивився на нього.
Я всміхнувся.
- Вам вдалося здійснити заплановане? - поцікавився я у нього.
Він дійшов висновку, що Джік несповна розуму, й перевів погляд знову на мене.
- Ми вирішили нічого не робити до вашого приїзду, - сказав він, стенаючи плечима. - Надворі чекає машина.
Він повернувся й рвучко рушив надвір, не притримавши навіть дверей для Сери.
У машині був водій. Портер сидів спереду й розмовляв по радіо: шаблонними обережними фразами він повідомив, що група прибула і пропозиції мають бути реалізовані.
- Куди ми їдемо? - запитала Сера.
- На возз'єднання з твоїми речами, - відповів я. її обличчя розпромінилося.
- Справді?
- А нащо? - запитав Джік .
- Щоб мишку знадити до сиру.
«А бика до меча, - подумав я, -: і момент прозріння до чаклуна».
- Ваші речі у нас, Тодде, - сказав Портер із задоволенням. - Уексфорда, Гріна й Снела затримали після прибуття й взяли з речовими доказами. Замки на валізці були подряпані й побиті, але вони не відкрилися. Всередині все має бути на місці. Можете забрати все вранці.
- Блискуче, - сказав я. - У них ще були якісь списки покупців?
- Авжеж. Розмоклі, але читабельні. Прізвища канадської клієнтури.
- Добре.
- Цієї миті ми робимо трус у галереї «Ярра», і Уексфорд там, допомагає. Ми натякнули йому, що хочемо від нього, і тількн-но я дам сигнал починати - ми дамо йому змогу діяти.
- Гадаєте, він справді це зробить? - запитав я.
- А ви не зробили б?
Думаю, я остерігався б данайців, що приносять дари; проте, зрештою, я не Уексфорд і наді мною не висить загроза тюремного ув'язнення. [174] Ми під'їхали до бічних дверей «Гілтона». Портер умить опинився на тротуарі й стояв, як масивна колона, спостерігаючи з погано прихованим нетерпінням, як Джік, Сера та я поволі вибиралися з машини. Ми знову гуртом пройшли через знайому червоно-блакитну розкіш великого вхідного холу, звідти - через дверцята портьєрні й до контори менеджера готелю, що містилась позаду.
Високий чоловік у темному костюмі обслуги готелю запросив нас сісти і запропонував каву й сандвічі. Портер поглянув на свій годинник і запропонував нам трохи почекати.
Була шоста. За десять хвилин чоловік у сорочці й краватці приніс Портерові персональний радіотелефон. Портер вклав портативний навушник у вухо і почав слухати розрізнені голоси.
Контора була, власне, робочою кімнатою, освітленою неоновими панелями й функціонально умебльованою. Стіни її були пообклеювані графіками й розкладами чергувань. Вікон не було, і ніщо не вказувало, що день хилився до вечора.
Ми сиділи, пили каву й чекали. Портер їв водночас три сандвічі. Час минав.
Сьома година.
При штучному освітленні Сера виглядала блідою і втомленою. І Джік теж: борода його лежала на грудях. Я сидів і думав про життя, про смерть і про горошок на краватці.
О сьомій одинадцять Портер щільніше притулив навушник і зосередив свою увагу на стелі. Відпружившись, він переповів нам новини, що враз гальванізували нас.
- Уексфорд зробив усе, як ми й сподівались, і машина закрутилася.
- Яка машина? - запитала Сера. Портер безвиразно подивився на неї.
- Відбувається те, - старанно пояснював він, - що ми запланували.
- О.
Портер знову прислухався до свого навушника й звернувся безпосередньо до мене.
- Він клюнув.
- Бо дурень, - сказав я.
Портер майже був усміхнувся - справжній подвиг для нього.
- Всі злочинці дурні, кожен по-своєму.
Минуло пів на восьму. Я запитально подивився на Портера. Він похитав головою. [175]
- По радіотелефону багато говорити не можна, - сказав він. - Мало хто може слухати.
Як і в Англії, - подумав я, - журналісти прибувають на місце злочину раніше, ніж поліція; і мишка може почути про пастку. ,
. Ми чекали. Стрілка годинника, здавалось, не рухалась. Джік позіхав, а очі Сери потемніли від утоми. За дверима, у передпокої, далі точилося нічим не потьмарене ділове життя дорогого готелю, мешканці збуджено готувалися до завтрашніх заїздів, що будуть вже останніми на цих змаганнях.
Дербі в суботу, Кубок у вівторок, епсомські перегони , (що ми пропустили) у четвер і міжнародні заїзди в суботу. По змозі жоден щирий аматор верхогонів не їхав додому до кінця всіх змагань.
Портер знову притулив навушник і завмер.
- Він тут, - сказав Портер.
Не знати чому серце у мене забилося частіше. Видимої небезпеки вже не було, але ж ось її акорди - як у древнього органа.
Портер вийняв навушник, поклав радіотелефон на письмовий стіл менеджера і вийшов у фойє.
- А нам що робити? - запитала Сера.
- Нічого - слухати.
Ми всі троє підійшли до дверей і прочинили їх на шість дюймів. Чули, як люди питають свої ключі від номера, цікавляться листами й повідомленнями, запитують про когось або цікавляться, як проїхати до Тоорака чи потрапити до «Фенні».
І раптом знайомий голос, від якого пучки як електрикою вдарило. Впевнений: не чекає на небезпеку.
- Я прийшов по пакунок, який минулого вівторка залишив тут містер Чарлз Тодд. Він каже, що здав його до камери схову. Ось у мене лист від цього, що уповноважує мене взяти цей пакунок.
Захрускотів папір, у той час як передавався лист. У Сери очі стали кожне завбільшки з яблуко.
- Ти справді писав його? - прошепотіла вона. Я похитав головою.
- Ні.
Службовець готелю відповів:
- Дякую, сер. Зачекайте хвилинку, я принесу пакунок. Запанувала тривала пауза. Серце у мене стугоніло в грудях.
Службовець повернувся.
- Прошу, сер. Картини, сер. [176]
- Правильно.
Долинули невиразні звуки, коли за дверима несли згорток з картинами і теку для гравюр.
- Зараз я подам вам, сер, - раптом пролунав голос службовця зовсім поруч. - Ось, будь ласка, сер. - Він проминув контору, пішов крізь дверцята портьєрні на вихід. - Ви самі донесете, сер?
- Так. Так. Дякую. - Тепер, коли він тримав уже все в руках, у голосі його вчувався поспіх. - Дякую. До побачення.
Сера почала була:
- І оце все? - з відтінком розчарування, коли гучний голос Портера розрубав, наче сокирою, вельветовий спокій «Гілтона».
- Якщо ви не заперечуєте, ми потурбуємося про ці картини, - сказав він. - Я Портер, мельбурнзька міська поліція.
Я ще трохи прочинив двері й визирнув. Портер твердо стояв серед передпокою, великий і грубий, вимогливо простягаючи руку.
Обабіч нього - двоє поліцейських у цивільному. Біля чільних дверей ще двоє, у формі. Гадаю, біля інших виходів теж стояли поліцейські. Поліція зайве не ризикувала.
- Що таке... е-е.. інспекторе... Я тільки виконую доручення... е-е... мого молодого друга Чарлза Тодда.
- А що це за картини?
- Уявлення не маю. Він попросив принести, та й годі. Я нишком вийшов з контори, пройшов через дверцята на вихід. І трохи втомлено зіперся на письмовий стіл портьєрні. Він стояв за якихось шість футів попереду, трохи праворуч. Я міг дотягтись і торкнутись його. Гадаю, Портер вважатиме, що це досить близько, - як ми й умовлялись. .
Мешканці «Гілтона» почували себе ні в сих ні в тих. Вони згромадилися неправильним півколом і придивлялись до того, що діється.
- Містер Чарлз Тодд попросив принести їх? - голосно запитав Портер.
- Авжеж, він.
Погляд Портера метнувся до мене.
- Ви просили його?
- Ні, - відповів я.
Мельбурнзька поліція, певна річ, домагалась вибухового ефекту, але це набагато перевершило мої сподівання.
Я опинився віч-на-віч з биком. Він збагнув, що його обдурено. Він сам себе звинуватив власними словами й [177] фактом виконання такого доручення. Лють здіймалась у ньому, як гейзер, а руки потяглись до моєї шиї.
- Ти мертвий, - загорлав він. -Адже ти мертвий, бий тебе болото!
Він збив мене з ніг своєю вагою, і мені довелось вклякнути на одне коліно; я душився під його мертвою хваткою і двомастами фунтів; даремні були всі спроби відбитися від нього кулаками, його гнів виливався на мене, як лава. Бозна-які були в нього наміри, але люди Портера встигли відтягти його, перш ніж він замордував би мене на м'якому, килимі. Підводячись зі скрипом, я чув, як клацнули наручники.
Він усе ще стояв поруч зі мною, скуті руки тремтять, дихання важке, сам увесь скуйовджений, злостиві очі набігли кров'ю. Якась мить непогамованої люті - і всю його цивілізовану зовнішність наче вітром здуло. Його жорстоке нутро - все назовні.
- Привіт, Гадсоне, - сказав я.
- Перепрошую, - неуважно сказав Портер. - Я не думав, що він сказиться.
- Атавізм, - сказав я.
- Що?
- Він завжди був дикуном, - пояснив я. - Під спудом.
- Вам видніше, - сказав він. - Я його бачу вперше. Він кивнув головою Джікові, Сері й, нарешті, мені й поспішив за своїм в'язнем, що віддалявся.
Ми кліпали одне на одного очима. Мешканці готелю торопіли на нас хвилину-другу, потім почали розходитись. Виснажені, ми сіли на найближчу блакитну вельветову лавку, посадивши Серу посередині.
Джік узяв її руку і стис. Вона накрила своєю долонею мою.
На все це пішло дев'ять днів.
На все це затрачено чимало зусиль.
- Не знаю, як ви, - сказав Джік, - але я не від того, щоб напитися пива.
- Тодде, - сказала Сера, - ну починай же.
Ми були всі у спальні {в моїй): Джік і Сера розслаблені, я у Джіковому халаті, й ми обоє з ним трохи пахнемо ліками.
Я позіхнув.
- Про Гадсона?
- А про кого ж іще? Я не засну, доки ти нам не розповіси.
- Ну... Я шукав його або іншого подібного типа, перш ніж навіть зустрівся з ним.
- Але чому? :
- У зв'язку з вином, - пояснив я. - У зв'язку з вином, викраденим з Дональдового льоху. Той, хто вкрав його, не тільки знав про те, що воно там, як спуститися сходами, за непомітними дверима, зробленими у вигляді шафи... я сам кілька разів зупинявся у тому домі й ніколи не здогадувався про існування льоху... а згідно з Дональдом виходило так, що злодії мусили приїхати, наготувавши ще й відповідні ящики, щоб спакувати вино. Вино звичайно пакується по дванадцять пляшок у ящик., а в Дональда вкрали біля двох тисяч пляшок. З такою кількістю треба було добряче помарудитись. І часу це відібрало багато, а для зломщиків гаяти час - це ризик. А ще - це було особливе вино. Невеличкий маєток, як сказав Дональд. Це те вино, яке продають і купують як нерухомість, а коли його взагалі хтось і п'є, то коштує воно тижневу зарплатню за пляшку. І на додачу до всього це був такий ґатунок вина, що, перш ніж взагалі братися до крадіжки, треба мати професіонала, аби знати, як його зберігати і як продавати... а що Дональд займався саме вином і метою поїздки до Австралії було вино, то я відразу взявся шукати когось, хто знав Дональда, знав, що він купив Маннінгза, розумівся на доброму вині та на торгівлі ним. І тут - прошу, маєте - Гадсон Тейлор, достеменно така людина. Проте мені здалося, що це все надто просто... бо на вигляд він був не такий, як треба. ;
- М'який та приязний, - похитала головою Сера.
- І заможний, - додав Джік.
- Либонь - грошеголік, - сказав я, відгортаючи ковдру і з тугою позираючи на прохолодну білу постіль. .
- Хто-хто?
- Грошеголік. Я сам придумав це слово на означення того, хто любить гроші так, як алкоголік спиртне.
- Таких у світі донесхочу, - сказав Джік сміючись. Я заперечливо похитав головою:
- У світі донесхочу пияків, а алкоголіки - це одержимі. І грошеголіки - одержимі. їм нікели не досить. Вони не можуть вдовольнитись. Скільки б вони не мали, вони однаково хочуть іще. Я маю на увазі не тих пересічних заробітчан, котрі збивають собі маєток, а справжніх шаленців. Гроші, гроші, гроші. Як наркотик. Грошеголіки підуть на все, щоб дістати гроші... Викрадення людини, вбивство, крадіж файлів ЕОМ, пограбування банків, - та вони власних бабусь продадуть... Усе що завгодно. [179]
Я сидів на ліжку з піднятим» ногами, бо почував себе кепсько. Боліли численні садна, горіли численні порізи. Гадаю, в Джіка теж. То були підступні каменюки.
- Грошеголізм, - сказав Джік, промовляючи, ніби лектор до ледь видних у тьмяному світлі студентів, - це поширена інфекційна хвороба, котру розпізнає кожний, хто відчував колись ненасить до грошей, тобто всі.
- Продовжуй про Гадсона, - сказала Сера.
- Гадсон мав організаторські здібності... Коли я прибув сюди, я не припускав, що організація така розгалужена, але достеменно знав, що за всім цим стоїть організатор, - розумієте, що я маю на увазі? Це було задумано, як міжконтинентальну операцію. Треба було знати, як і що робити. Технологія.
Джік зірвав накривку на банці з пивом J скривився від болю, простягаючи мені напій.
- Але він переконав мене, що я помилився щодо нього, - сказав я, п'ючи пиво з трикутного отвору. - Бо він був надто обережний. Він удавав, ніби йому треба пошукати в записах назву галереї, де Дональд придбав картину. Звичайно, він ставився до мене не як до потенційно небезпечної людини, а як до Дональдового кузена. Доки не перемовився тоді з Уексфордом біля газону.
- Пригадую, - сказала Сера. - Ти ще сказав тоді, що це все міняє.
- Угу... Я сподівався, що вія лише повідомив Уексфордові, що я кузен Дональда, але ж, зрозуміло, Уексфорд своєю чергою сказав йому, що я спіткав Гріна у руїнах садиби Мейзі в Сассексі, а тоді раптом опинився у галереї і роздивлявся оригінал спаленої картини Мейзі.
- Боже всемогутній, - сказав Джік. - Не диво, що нам довелось їхати аж до Аліс Спрінгз.
- Авжеж, тільки до того часу я не думав, що шукаю саме Гадсона. Я виглядав людину брутальної вдачі, яка через підвладних передавала свою жорстокість. Гадсон на такого не виглядав і не робив ніяких брутальних вчинків, - я помовчав. - Єдина дрібна тріщина виявилася тоді, коли він ущент програв ставку на скачках. Він з такою силою вхопив бінокль, що аж кісточки побіліли. Але ж не можна вважати людину затятим зловмисником лише на тій підставі, що їй програш завдає прикрощів.
- Джік усміхнувся.
- Я згоден з таким визначенням.
- І тим більше, чим складніші обставини, - докинула Сера.
- Я думав про це у госпіталі в Аліс Спрінгз... Оті здоровані [180] не мали досить часу на дорогу з Мельбурна до Аліс у проміжку між тим, як ми придбали картину Ренбо, та моїм падінням з балкона; проте вони мали час, аби прибути з Аделаїди: база Гадсона ташувалась в Аделаїді... але й це все надто хисткі докази.
- Почнімо з того, що вони вже могли перебувати в Аліс, - логічно зауважив Джік.
- Могли, але навіщо? - позіхнув я. - Потім увечері, коли розігрувався Кубок, ти сказав, що Гадсон розпитував тебе про мене... а я подумав: звідки він тебе знає?
- Слухай, - сказала Сера, - я тоді теж подумала, тільки мені здалось, що це не так важливо. Адже м и бачили його з вершини трибуни, то цілком імовірно, що й він десь бачив тебе з нами.
- Вас знав хлопець, - сказав я. - А він був на перегонах, бо разом з Гріном вистежив вас до «Гілтона». Оце ж хлопець і показав вас Грінові.
- А Грін - Уексфордові, Уексфорд - Гадсонові? - запитав Джік.
- Дуже можливо.
- А на той час, - провадив Джік, - вони вже всі усвідомили, що їм конче треба тебе вгамувати і що був у них такий шанс, але вони схибили... Хотів би я послухати, що сталося, коли вони довідалися про пограбування галереї. - Він захихотів, перехиляючи банку з пивом, щоб допити останні краплі.
- Наступного ранку, - сказав я, - до «Гілтона» посланець приніс листа від Гадсона. Яким побитом він дізнався, що ми там?
Вони обоє дивилися на мене.
- Мабуть, Грін сказавїм, - припустив Джік. - У кожному разі - не ми. Ми нікому про це не казали. Ми стежили за цим з особливою увагою.
- Від мене теж ніхто не довідався, - сказав я. - У листі пропонувалося відвідати винарню. Ну... якби не мої сумніви, то я поїхав би. Він був,другом Дональда... а винарня - це цікаво. З його погляду, в кожному разі, варто було спробувати.
- Боже!
- Увечері після Кубка ми зупинились у мотелі біля Бокс Гіл, я зателефонував до британської поліції і переговорив з чоловіком, який веде справу Дональда, з інспектором Фростом. Я попросив його поставити Дональдові кілька запитань... а цього ранку під Веллінгтоном я одержав відповіді.
- Здається, ніби сьогоднішній ранок був кілька світлових років тому.
- Угу...
- Які ж то запитання та які відповіді? - поцікавився Джік.
- Питання були такі: чи Дональд розповів усе Гадсонові про вино у льосі, чи Дональд сказав Уексфордові про вино у льосі, чи це Гадсон запропонував Дональдові піти разом з Регіною поглянути на Маннінгза у Художньому центрі. Відповіді: «Авжеж, звичайно», «Ні, де ж пак?» і «Так».
Вони мовчки обміркували почуте. Джік укинув монету до роздавача у кімнатному рефрижераторі й дістав ще одну банку фостерзького.
- І що далі? - запитала Сера.
- Ну, мельбурнзька поліція сказала, що це все надто бездоказово, але якби вдалося напевно пов'язати Гадсона з галереєю, то вони повірили б у це. Отже, вони принадили Гадсона до картин і всього того, що ми вкрали у галереї, і він справді явився по ці речі.
- Як? Як вони принадили?
- Вони дали змогу Уексфордові випадково підслухати уривки підробної інформації з кількох готелів про дивні речі, які зберігаються у їхніх камерах схову, аж до картину «Гілтоні». Потім, уже після нашого прибуття, дали йому змогу скористатися телефоном, коли, на його думку, ніхто не підслуховував, і він подзвонив до Гадсона, в будинок, де той зупинявся під час перегонів, і переповів йому. Тоді Гадсон сам склав від мого імені листа до «Гілтона» і гайнув по ці звинувальні докази.
- Він, мабуть, збожеволів.
- Просто дурний. Щоправда, він вважав, що я мертвий... і не припускав, що хтось його підозрює. Він мусив би розуміти, звичайно, що поліція може підслухати дзвінок Уексфорда... але Фрост сказав, що Уексфорд гадатиме, ніби користується апаратом зі звичайної телефонної будки.
- Але ж це підло, - сказала Сера. . Я позіхнув.
- Щоб піймати підлоту, доводиться вдаватись до підлості.
- Хто б міг подумати, що Гадсон отак згорить, - сказала вона. - Він мав такий... такий небезпечний вигляд. - Вона стенулася. - Хто б міг подумати, що під приязною, щирою личиною люди здатні приховувати таку справді жахливу жорстокість! [182]
Він підхопив Серу.
- А що, на твою думку, я малюю? - запитав Джік. - Вазочки з квітами? - Він перевів погляд на мене. - Коней?
Ми попрощалися наступного ранку в Мельбурнзькому аеропорту, в якому, здавалося, провели чималу частку нашого життя.
- Якось нам дивно прощатися, - сказала Сера.
- Ще колись приїду, - пообіцяв я. Вони кивнули головами.
- Ну... - Ми поглянули на наші годинники.
Це було схоже на всі розставання. Багато не скажеш. Я бачив по їхніх очах, як і вони по моїх, що останні десять днів перетворяться невдовзі на ностальгічний спогад. Як щось, що ми робили за нашої шаленої юності. Далекої.
- Ти взявся б за це знову від самого початку? - запитав Джік.
Без усякого зв'язку я подумав про військових льотчиків, яким пощастило вижити і які згадують події сорокарічної давності. Чи варте було те, чого вони досягли, пролитої крові, праці та ризику накласти головою? Чи шкодують вони?
Я усміхнувся. Для мене не мало значення, що буде за сорок років. Те, що майбутнє зробить з минулим, - це його власна трагедія. Важить інше: що ми робимо сьогодні.
- Мабуть, так. «
Я нахилився і поцілував Серу, дружину мого найдавнішого друга.
- Гей, - сказав він. - Знайди собі свою власну.
Книга: Дік Френсіз У пастці Переклад Дмитра Грицюка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
