Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Дік Френсіз У пастці Переклад Дмитра Грицюка
Розділ третій
Два дні лежав Дональд у ліжку, і я намагався збагнути, що означав цей стан прострації.
Подобалося йому це чи ні, але в цей час він був добряче начинений заспокійливими ліками, щоранку і щовечора лікар давав йому пігулки і робив ін'єкції. Дарма що з мене була безнадійна медсестра і ще гірша кухарка, але доводилося його доглядати, бо напохваті не було нікого. Та й сам Дональд попросив лікаря:
- Хай буде Чарлз. Він не чинить зайвого галасу, Я довго сидів з ним, коли він прокидався, спостерігаючи, як на його обличчі відбивається боротьба з невідступним страхом. Він помітно схуд, колись повне обличчя змарніло і було тепер, як у хворого. Тіні під очима аж почорніли, сили, здавалося, покинули його.
їжу я готував з консервованих і заморожених продуктів: уважно читав інструкції і робив усе, як написано. Дональд раз у раз дякував мені і їв, що міг, хоча й навряд чи йому щось насправді смакувало.
Коли він спав, я потроху посувався у своїй роботі над картинами. Сумний краєвид не був уже такий сумний, а просто осінній, з трьома кіньми, що стояли кружка у полі. Один з них пасся. Такі картини - водночас і зрозумілі, і зроблені на належному рівні - були моїм хлібом. Вони добре розходяться, звичайно з мого конвейєра сходило принаймні по картині за десять днів: душі у них я не вкладав. Усе було справою голої техніки.
Одначе портрет Регіни - це було найкраще з того, що я зробив за багато місяців. Вона усміхалася до мене на полотні, життєрадісна і розпромінена, принаймні мені вона здавалася живою. Картини часто змінюються під час роботи над ними; день у день наголос зміщувався у моїй уяві, і зрештою кухня на задньому плані стала темнішою, а сама Регіна ще більше вияскравилася. Видно було, що вона куховарить, але акцентувалось на образі дівчини, а не на тому, що вона робить.
Врешті-решт кухня, яку я бачив перед собою, стала на полотні лише віддаленим враженням, а дівчина, якої не було переді мною, зробилась як жива.
Попрацювавши над картиною, я щоразу ховав її у валізу. Я не хотів, щоб Дональд несподівано натрапив на неї. Надвечір у середу Дональд у халаті, похитуючись, зайшов на кухню, намагаючись усміхатися і панувати над собою. Він сидів за столом, попивав шотландське віскі, що я приніс того дня, і спостерігав, як я чищу пензлі та палітру.
- Ти завжди такий охайний? - поцікавився він.
- Фарби дорого коштують.
Млявим жестом він показав на картину з кіньми, що сохла на мольберті.
- Скільки це все коштує?
- Самі матеріали десь із десять фунтів. А ще тепло, світло, оренда, харчі, віскі, одежа, трата нервів - це стільки, скільки я зароблятиму за тиждень, якщо покину все це і повернуся до свого попереднього заняття - продажу будинків. [28]
- У такому разі чимало, - сказав він поважно.
- Не жалкую, - усміхнувся я.
- Авжеж, бачу.
Я змив з пензлів милиння водою з-під крана, надав їм належної форми і поставив у глек сушитися. Добрі пензлі, принаймні такі ж дорогі, як і фарби.
- Попорпавшись у фінансових звітах компанії, - сказав раптом Дональд, - вони повезли мене у поліційне відділення і там силкувалися довести, що я вбив її власноручно.
- Неймовірно!
- Вони дійшли висновку, що я міг прийти додому перед ленчем і вчинити це. Час, мовляв, був.
Я взяв зі столу віскі, налив добрячу порцію у келих і вкинув льоду.
- Вони подуріли, - сказав я.
- Крім Фроста, там був ще один чоловік. Шеф їхнього відділу. На прізвище чи не Уолл. Худорлявий такий, з колючим поглядом. Здавалось, ніколи й не кліпне. Ушнипився в мене і весь час торочив, що я вбив її, бо вона, повернувшись, застала мене разом з грабіжниками.
- Господи! - сказав я з відразою. - В кожному разі вона не залишала крамниці до пів на третю.
- Та дівчина з квіткової крамниці тепер каже, що точно не пам'ятає, коли Регіна пішла. Пригадує лише, що це було невдовзі після ленчу. Близько третьої години я ще не повернувся з пабу. Я пішов до ленчу пізно. Цілий ранок я морочився з клієнтурою... - Він замовк, ухопившись за келих, мов шукав у ньому опертя. - Я не можу тобі передати, як це було жахливо.
Стриманість останніх слів ніби ще більше підкреслювала скруту його становища.
- Вони сказали, - додав він, - що вісімдесят відсотків убитих заміжніх жінок стали жертвами своїх чоловіків.
У цій фразі відчувався стиль Фроста.
- Вони зрештою відпустили мене додому, але я не думаю... - його голос затремтів. Він ковтнув, намагаючись зберегти так важко здобутий спокій. - Я не думаю, що вони на цьому закінчили.
Минуло п'ять днів відтоді, як він, вернувши додому, знайшов Регіну мертвою. Я подумав, що його розумове і нервове напруження досягло тієї межі, коли він украй потребував підтримки та співчуття; здавалося дивовижним, що він не втратив здорового глузду.
- Вони натрапили на слід злочинців? - запитав я. Він ледь посміхнувся. [29]
- Я навіть сумніваюся, що вони цим займаються.
- Але це ж їхній обов'язок.
- І я так гадаю. Вони нічого не кажуть. - Він повільно випив віскі. - У цьому вся іронія. Ти сам розумієш. Я завжди поважав поліцію... Хто ж знав, що вони можуть бути... такі...
«Чудасія! - подумав я. - Або вони хочуть натиснути на підозрюваного, сподіваючись розв'язати йому язика, або просто обмежуються чемними запитаннями і тупцяють на місці; згідно з тутешньою системою, безневинні страждають більше, ніж винуваті».
- Я не бачу цьому краю, - сказав Дональд. - Ніякісінького.
У п'ятницю до обіду поліція заходила ще двічі, але мій кузен мало на це зважав. Він був виснажений, апатичний і сірий, як дим; він стільки вистраждав, що збайдужів до всього. Хоч би що правив Фрост, все це відскакувало від Дональда, не завдаючи йому ніякої шкоди, і - Ти ніби збирався малювати чийогось коня? - несподівано запитав він, коли ми готувалися до ленчу.
- Я попередив їх, що приїду пізніше. Він похитав головою.
- Пригадую, ти казав, коли я попросив тебе залишитися, що це буде якраз доречним до наступного замовлення.
Він подумав трохи.
- У вівторок. Ти повинен був їхати в Йоркшір у вівторок.
- Я все владнав по телефону.
- Все одно краще поїхати.
Дональд попросив за нього не турбуватися і подякував за все. Він наполіг, щоб я подивився розклад руху поїздів, замовив таксі й попередив тих людей, що приїду. Я, зрештою, побачив, що справді час залишити його самого, і спакував речі.
- Мені здається, - сказав він непевно, коли ми чекали таксі, - що ти ніколи не малював портретів. Маю на увазі людей, а не коней.
- Бувало іноді, - сказав я.
- Я лише хотів... Чи не зміг би ти якось... У мене є цілком пристойна фотографія Регіни...
Я уважно подивився на нього. Наскільки я міг бачити, це йому не зашкодило б. Я розщібнув валізу, дістав картину, тримаючи її тильним боком до Дональда.
- Вона ще не просохла, - попередив я. - І не обрамлена, [30] я не можу вкривати її лаком принаймні ще з півроку. Але якщо вона тобі подобається, можеш взяти.
- Дай-но подивлюся.
Я повернув полотно. Він прикипів до нього поглядом і не сказав нічого. Таксі під'їхало до парадних дверей.
- Бувай, - сказав я і прихилив картину до стінки. Він кивнув, поплескав мене по руці, відчинив дверцята і помахав на прощання. Мовчки, бо. в очах його стояли сльози. .
У Йоркшірі я пробув близько тижня, зробивши все для того, щоб увічнити старого терплячого стіплчейзера, а тоді повернувся в свою шумливу квартиру неподалік аеропорту Хітроу, прихопивши з собою картину, щоб завершити її.
Ситий роботою по зав'язку, у суботу я відклав своє малярське приладдя і подався на перегони.
Перегони в Пламптоні, приплив знайомого збудження від споглядання відтренованих рухів скакунів. Картини ніколи точно не передадуть всього цього - ніколи. Мить, схоплена на полотні, була не така досконала.
Мені б і самому хотілося взяти участь у перегонах, але бракувало практики, чи хисту, а чи навіть витримки. Як і Дональд, своє раннє дитинство я провів в оточенні приватного підприємництва середньої руки; мій батько провадив сам, без компаньйонів, аукціон у Сассексі. Ще підлітком я годинами міг спостерігати за виїздженням коней на Даунських оболонях біля Фіндона, малюючи їх десь із шести років. Ті хвилини радості, коли я міг промчати верхи на коні, доводилося випрошувати у своєї тітки - у мене самого не було навіть поні. У художньому коледжі пізніше було добре, але у свої двадцять два роки я залишився сам, - нещодавно померли мої батьки, - мені треба було заробляти на прожиття. На нашій вулиці навпроти розташовувалась контора для торгівлі нерухомістю; спочатку був намір влаштуватися до них тимчасово, але мені там сподобалося, і я залишився надовго.
Здавалося, половина художників-анімалістів Англії, що малювали коней, з'їхалися у Пламптон. Та це й не дивно, оскільки Великий Національний призер мав уперше з'явитися в новому сезоні. Незаперечний факт комерції, що картина під назвою «Ніжинський на нью-маркетському пустищі» мала набагато більше шансів бути проданою, ніж та, що називалася просто «Кінь на нью-маркетському пустищі», а «Великий Національний призер на старті» був набагато кращий, ніж «Один з учасників Пламптонських забігів на старті». Економічні чинники змушують багатьох [31] майбутніх Рембрандтів рахуватися з ринковою кон'юнктурою
- Тоде! - хтось гукнув мені на вухо. - Ти винен мені п'ятнадцять фунтів.
- Де там у біса! - відрубав я.
- Ти казав, що Гойдалка буде фаворитом в Аскоті.
- Не живи чужим розумом.
Біллі Пайл екстравагантно засміявся і поплескав мене по плечу. Біллі Пайл належав до тих людей, хто, зустрівши вас, привітається як нерозлийвода-приятель, пригостити випивкою і набридатиме до смерті. Бозна-скільки разів зустрічав я Біллі на перегонах, але ніколи не міг придумати, як спекатися його, не вдаючись до грубощів. Звичайні відмовки відскакували від його грубої шкіри, як ртуть від скла, і я з часом дійшов висновку, що простіше відразу випити з ним швиденько, ніж потім цілий день відмагатися від нього.
Отже, я чекав, що він скаже свою традиційну фразу «перепустімо по одній?».
- Перепустімо по одній? - запропонував він.
- Е-е... звичайно, - покірно погодився я.
- Твій батько ніколи не подарував би мені, якби я не турбувався про тебе. - Це була також його традиційна фраза. Я знав, що їм доводилося зустрічатися у справах, а щодо їхньої дружби, то я підозрював, що Біллі її вигадав уже після смерті мого батька.
- Ходімо, чоловіче.
Я вже знав наперед усю цю процедуру. Він ніби несподівано зустріне в барі свою тітоньку Сал, і я своєю чергою муситиму брати випивку для них обох.
- О-о! Та тут тітонька Сал, - сказав Біллі, ввалюючись у двері. - Сюрприз, сюрприз.
Тітонька Сал була завзятою уболівальницею у свої сімдесят з гаком - з вічною сигаретою у куточку рота і ; книжечкою-розкладом заїздів, які продають на іподромі. Одним пальцем вона весь час притримувала у книжечці якусь сторінку.
- Ви що-небудь знаєте про заїзд о другій тридцять? - запитала вона.
- Хелло! - сказав я.
- Що? А-а-а! Хелло... Як ся маєте? Знаєте що-небудь про заїзд о другій тридцять?
- На жаль, ні,
- Ага.
. Вона поглянула у розклад.
- Трітопс пройшов зважування, але як у нього з но гою? [32] - Вона раптом підвела очі й вільною рукою підштовхнула свого племінника, що ніяк не міг докликатися офіціанта бару. - Біллі, замов що-небудь для міссіс Метьюз.
- Для кого?
- Для Метьюз. Що ти питимеш, Мейзі?
Вона повернулася до опасистої літньої жінки, що стояла позад неї.
- О-о!.. Джин і тонік, спасибі.
- Зрозумів, Біллі? Подвійний бренді й імбирну настоянку для мене, джин і тонік для місіс Мейзі.
- Одежа на місіс Мейзі була нова і дорога; від полакованого -волосся, торбинки з крокодилячої шкіри до оздоблених золотом туфель - усе кричало, що це мішок з грішми. На руці, в якій вона тримала келих, яскрів великий опал, обрамлений діамантами. На її розмальованому обличчі не відбивалося особливої радості.
- Як ся маєте? - чемно поцікавився я.
- Що? - перепитала тітонька Сал. - О-о, Мейзі, знайомся, це Чарлз Тодд. Що ви думаєте про Трітопса?
- Так собі, - сказав я.
Тітонька Сал стурбовано зазирнула у книжечку, і Біллі роздав напої.
- Будьмо! - сказала Мейзі Метьюз без особливого ентузіазму.
- До дна, - сказав Біллі, підносячи келих.
- Мейзі трохи не пощастило, - сказала тітонька Сал.
- Місіс Метьюз не на того поставила? - всміхнувся Біллі.
- її будинок згорів дощенту.
Що й казати, вдалий початок розмови!
- Ой... я хотів сказати... - знітився Біллі. - Яке нещастя!
-. Ви, здається, все втратили, Мейзі?
- Все, крім того, що на мені, - похмуро сказала вона.
- Хочете джину? - запропонував я.
- Дякую, любий.
Коли я повернувся з наповненими склянками, Мейзі увійшла в раж, описуючи свою біду:
- ...Мене там, звичайно, не було, я гостювала у своєї сестри Бетті в Бірмінгемі, і раптом на порозі, з'являється цей поліцейський і розповідає, як їм важко було мене знайти. Але, звичайно, на той момент уже все згоріло. Коли я повернулася у Вортінг, то побачила лише купу попелу і димар, що стирчав посередині. Мені довелося докласти чимало зусиль, аби з'ясувати, що сталося, зрештою [33] вони сказали, що в домі щось там загорілося, але вони не знають, яка причина цього загорання, бо два дні нікого не було вдома.
Вона взяла джин, усміхнулася ні до кого і вела далі.
- Отже, я була як божевільна, признаюсь вам, ще б пак - отак усе втратити, і я спитала, чому вони не скористалися морською водою, адже море було поряд, під самим тамариском, внизу - схил; вони ж, певна річ, відповіли, що не могли нічого врятувати, бо не було води, - а цей пожежник, якому я поскаржилася, сказав, що вони не скористалися морською водою, бо, по-перше, вона все роз'їдає, а по-друге, помпи всмоктуватимуть морські водорості, черепашки тощо, та й взагалі був відплив.
Я ледве стримував непристойне бажання розсміятися. Вона все-таки відчула це.
- Звичайно, любий, вам смішно, але ж ви не втратили всіх своїх скарбів, які призбирували бозна-відколи.
- Мені дуже шкода, місіс Метьюз. Мені не здається це смішним. Це просто...
- Я розумію, любий, з вашого погляду це може бути смішно, кругом вода і немає чим залити вогню, але, повірте мені, я просто не тямила себе.
- Здається, я зроблю маленьку ставку на Трітопса, - сказала тітонька Сал замислено.
Мейзі Метьюз якось непевно подивилася на неї, а Біллі Пайл, який уже наслухався про цю пожежу, ляснув мене по плечі й сказав «та-ак», що було сигналом подивитися новий заїзд.
«Належне я віддав», - подумав я і вийшов, щоб подивитися на перегони з верхньої трибуни, де б мене ніхто не чув і не бачив.
Трітопс упав і прийшов останнім, накульгуючи. Не поталанило його власникові, жокею і тітоньці Сал. Я спустився вниз до демонстраційного майданчика, щоб подивитися на чемпіона, що кружляв перед своїм забігом, але мені й на думку не спадало його малювати. Мені здавалося, що для сюжету він уже не підходить, бо ринок;: затоварено його зображеннями.
Пообідній час, як завжди, минув швидко. Я трохи виграв, трохи програв, але грішми не виміряєш усього, що мені вдалося побачити. Під час останнього забігу я угледів, як до мене на трибуну піднімається Мейзі Метьюз. Яскраво-червоне пальто, атмосфера лоску і привітне обличчя - тут не можна було помилитися. Вона зупинилася на сходинку нижче і дивилася на мене знизу вгору. Абсолютно самовпевнена, хоча й з дрібкою сумніву. [34]
- Це часом не ви, - сказала вона, - той молодий чоловік, з яким ми нещодавно були в барі разом з Сал і Біллі?
- Так, ви маєте рацію.
- Я не була певна, - сказала вона, і при цьому її сумнів розвіявся. - Тут ви на вигляд старший. .
- Різниця в освітленні, - погодився я. Вона також виглядала старшою років на десять. «їй десь п'ятдесят з гаком», - подумав я. Світло бару завжди ошукує.
- Мені сказали, що ви художник.
У тому, як вона вимовила це, відчувалося деяке несхвалення.
- М-м, - промимрив я, спостерігаючи, як ішли кентером скакуни на шляху до фінішу.
- Мабуть, не багато заробляєте, любий?
Я усміхнувся їй, мені сподобалася її простота.
- Це залежить від того, хто ти. Пікассо не нарікав.
- Скільки коштувало б, якби ви намалювали картину для-мене?
- Яку картину?
- Ви, любий, можете сказати, що це страшно звучить, і я гадаю, що це правда, але мені так вранці подумалось, коли я йшла сюди, атож, це божевілля, я розумію, але, гадаю, - це через ту страшну картину, те згарище з комином посередині, спалений живопліт на тлі моря... спершу я мала намір найняти місцевого фотографа, котрий фотографує весілля і таке інше, щоб зробити фотографію у кольорі, бо коли все це розчистять і відбудують, ніхто й не повірить, наскільки це страшно було, а тепер... картину я хочу повісити в новому будинку, щоб усі бачили.
- Але...
- Отже, скільки це коштувало б? Бо, як ви помітили, у мене не все до решти пропало, але коли сума виражатиметься у сотнях, то я з таким самим успіхом могла б запросити фотографа.
- Звичайно, - погодився я поважно. - А що коли я приїду подивитися на будинок, точніше на те, що від нього лишилося, і тоді ми домовимося?
Вона не побачила у цьому нічого дивного.
- Гаразд, любий. Це - по-діловому, звичайно, це відкладати не треба, бо тільки-но з'являться страхагенти, я візьмуся розчищати.
- То коли?
- Ну, любий, якщо ви вже на півдорозі, то, може, сьогодні?
На цьому й порішили. Місіс Мейзі сказала, що могла б підкинути мене у своєму «ягуарі», якщо я не маю машини, [35] а додому я зможу дістатися поїздом з Вортінга або з Пламтона.
Я погодився.
Найрішучіші кроки робляться нерозважно.
Руїни були явно «картиногенічні», якщо можна так сказати. Дорогою туди ми майже не зупинялися, і місіс Мейзі весь час розповідала про свого покійного чоловіка, Арчі, який дуже вже про неї піклувався.
- Правда, слід сказати, що я також доглядала за ним, любий, бо була медсестрою. Приватною, звичайно. Я доглядала за його першою дружиною увесь час, поки та хворіла, рак у неї був, любий, а тоді я ще на якийсь час залишилася, щоб приглянути за ним, і він, значить, попросив мене, щоб я зосталася з ним жити, і я погодилася, любий. Звичайно, він був набагато старший за мене, він помер більш як десять років тому. Він дуже піклувався про мене, дуже.
Вона ніжно подивилася на масивний опал. Багато людей хотіли б, щоб про них згадували з такою ласкою.
- Відтоді, як він помер і залишив мені таке багатство, то сам бог велів скористатися ним, і тому я і далі вела справи так, як ми це робили, коли жили разом ці кілька років, тобто брала участь, у розпродажу з аукціону у солідних будинках, любий, бо ми прагнемо купувати тільки гарні речі, іноді досить дешеві, і, звичайно, особливо цікаво, коли ці речі належали комусь добре відомому або знаменитості. - Вона рвучко перемкнула передачу й агресивно обігнала маленький сумирний фургончик. - І тепер усі ці речі згоріли дотла, звичайно, і вся пам'ять про Арчі, і місця, де ми бували разом, і, признаюсь вам, любий, я просто божеволію.
- Це й справді жахливо для вас.
- Авжеж, любий, це так.
У мене майнула думка, що це вже вдруге за останні два тижні я виступаю у ролі розрадника і так само почуваю себе безпорадним з нею, як і з Дональдом.
Вона натисла на гальма, і ми поволі зупинилися навпроти руїн. З багатьох невеличких особняків на другому боці її був найрозкішніший; але від нього залишилися тільки гостроверхі уламки стін, що окреслювали великий простір, чорна купа згарища і масивний цегляний димар, що височів посередині. «Іронія, - промайнула думка, - що саме джерело вогню пережило вогонь».
- Ось ми й приїхали, любий, - сказала Мейзі. - Що ви про це думаєте?
- Дуже жарко тут було. [36]
- Але ж на пожежах завжди жарко, любий, чи не так? І, звичайно, дерева тут не бракувало. Свого часу на ці приморські будиночки йшло багато дерева.
Ще до того, як ми вибралися з її світло-голубої машини, я відчув запах гарива.
- І давно це?.. - запитав я.
- Наприкінці минулого тижня, любий. У неділю.
Поки ми мовчки оглядали згарище, із-за димаря з'явився чоловік. Він повільно ступав і скупчено дивився під ноги, час від часу нагинаючись, щоб попорпатись у попелищі.
Мейзі, у яскраво-червоному манто, незважаючи на свою опасисту комплекцію, була досить проворна.
- Гей! - крикнула вона, виструбнувши з машини. - А що це ви тут робите?
Чоловік випростався вражений. «Десь йому під сорок», - прикинув я. На ньому був дощовик і трільбі, вуса - підковою.
Він чемно підняв капелюха.
- Страховий агент, мадам.
- Я думала, ви прийдете в понеділок.
- Мені випало бути в цих краях. Та й не слід відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні.
- Я теж так думаю, - сказала Мейзі. - І сподіваюсь, що ви не зволікатимете з виплатою, хоча я хотіла б краще одержати свої скарби, ніж будь-яку суму грошей, грошей мені й так не бракує.
Чоловік, звичайно, не звик до такої манери висловлювати свої думки.
- Е-е... - сказав він. - О так, так, Я розумію.
- Ви довідалися, з чого це почалося? - напосідала Мейзі.
- Ні, мадам.
- А взагалі знайшли що-небудь?
- Ні, мадам.
- Гаразд, коли я зможу все це розчистити?
- У будь-який час, мадам.
Він обережно рушив до нас, вибираючи дорогу серед почорнілих уламків. Прямий, важкий погляд, масивне підборіддя робили його схожим, на слідчого.
- Як ваше прізвище? - запитала Мейзі.
- Грін, мадам. - Він трохи помовчав і додав: - Через «і» довге.
- Ну, гаразд, містере Грін через «і» довге, - сказала Мейзі доброзичливо. - Я дуже вас просила б усе це засвідчити мені на папері. [37]
Він похилив голову.
- Як тільки доповім своєму начальству.
Мейзі погодилася, Грін підніс капелюха, попрощався і пішов до білого «форда», припаркованого на узбіччі.
- Тоді все гаразд, - сказала Мейзі задоволено, спостерігаючи за ним. - І скільки за цю картину?
- Дві сотні плюс витрати за дві доби у місцевому готелі.
- Ну, це вже занадто, любий. Одна сотня і дві доби, і це за умови, якщо картина мені сподобається, або я зовсім не платитиму.
- Як дбатимеш, так і матимеш?
її рот розтягнувся в усмішці.
- Ви мене правильно зрозуміли, любий.
Ми зійшлися на півтораста, якщо картина їй сподобається, і на п'ятдесяти, якщо ні. Роботу треба було розпочинати у понеділок, хіба що буде дощ.
Книга: Дік Френсіз У пастці Переклад Дмитра Грицюка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
