Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Дік Френсіз У пастці Переклад Дмитра Грицюка
Розділ шостий
Тої ночі я спав у перебудованому елінгу, який вважався постійним місцем проживання Джіка. Крім відгородженого закутка для ліжок, нової на вигляд ванної та примітивної кухні, решта місця використовувалась як майстерня. [60]
Посередині стояв старий масивний мольберт, обабіч нього - столики з порозкладуваними на них фарбами, пензлями, мастихінами, горнятками з оливою, скипидаром та змивкою - звичайнісінькі надібки.
Жодної розпочатої роботи, все позакривано й прибрано. Як і колись в Англії, мата перед мольбертом уся поплямлена і аж чорна від фарби, бо Джік мав звичку між зміною кольорів витирати об неї нашвидкуруч промиті пензлі. Тюбики з фарбою теж були досить характерно витиснуті посередині, бо через нетерплячку він ніколи не видушував фарбу, починаючи від самого дна. Палітра - маленька й довгаста; більшої йому не треба, бо він переважно клав фарбу прямо з тюбика і досягав своїх ефектів завдяки великій кількості фарби. Під одним столом стояло велике пудло з ганчірками, якими можна було витерти все, що використовувалось для накладання фарби на полотно: не тільки пензлі та мастихіни, а й пальці, долоні, нігті, зап'ястки - все що заманеться. Я подумки всміхнувся. Майстерню Джіка так само легко розпізнати, як і його картини.
Уздовж однієї стіни на двох'ярусному стелажі стояли ряди картин, які я витягав по одній. Темні, сильні, різкі кольори, що самі впадали в око. Все ще бентежне бачення, почуття приреченості. Розклад і страждання, похмурі й жахливі краєвиди, прив'ялі квіти, мрущі риби, про все треба здогадуватися, нічого явного.
Джік не любив продавати свої картини і робив це рідко, на мою думку, теж правильно, бо людині незатишно жити з ними в одній кімнаті: навіть вітрогона вони здатні довести до розпачу. Щоправда, цим полотнам не можна було відмовити у певній силі. Кожен, хто бачив цей доробок, запам'ятовував його: мінялись думки людини, а то й дещо у світогляді. З певного погляду, він був видатний художник, яким я не буду ніколи, і просте визнання загалу він сприймав би як особисту творчу поразку.
Вранці, коли я спустився до кечу, Сера була там сама.
- Джік пішов по молоко й газети, - сказала вона. - Я зараз приготую тобі сніданок.
- Я прийшов попрощатися.
Вона подивилась мені просто у вічі.
- Шкоду вже заподіяно.
- Все поправиться, як я поїду.
- Назад до Англії?
Я заперечливо похитав головою.
- Я так і думала, що ні. - Тінь усмішки промайнула У неї в очах. - Джік сказав мені учора ввечері, що він не знає іншої людини, здатної з досить холодною головою визначити координати судна для подання сигналу су мене аварія», проробивши абсолютно точні вирахунки вночі після чотиригодинної шаленої боротьби з десятибальним штормом, маючи пробоїну в корпусі й помпи, що вийшли з ладу.
Я всміхнувся:
- Але він залатав пробоїну й направив помпу, а коли розвиднилося, ми скасували сигнал.
- Ви обоє були дурнями.
- Безпечніше сидіти вдома? - спитав я. Сера відвернулась.
- Чоловіки, - сказала вона. - Нема їм спокою, доки вони не ризикують власним життям.
Вона мала рацію-почасти. Трошки здорової небезпеки - це непогане відчуття, надто ж у ретроспекції. Лише слабкість може нагнати страху й відбити охоту взятися до діла знову.
- Жінки теж такі бувають, - «казав я.
- Я не така.
- Я не братиму Джіка з собою. Сера все ще стояла до мене спиною.
- Він загине через тебе, - сказала вона.
Жоднісінької небезпеки не можна було сподіватися від маленької приміської галереї, де Мейзі придбала свою картину. Галерею було зачинено раз і назавжди. Крізь вітрину світили пусткою голі зали, а лаконічна й непотрібна табличка за заскленими дверима повідомляла: «Зачинено».
У крамничках обабіч галереї тільки стенали плечима:
- Галерея була відчинена всього десь місяць. Скидалось на те, що великого обороту в них не було. Не дивно, що вони вирішили зачинитися.
Може, вони знають, поцікавився я, хто саме винаймав їм приміщення? Ні, вони не знали.
- Кінець розслідування, - сказав Джік. Я заперечно похитав головою.
- Спробуємо розпитати місцевих посередників. Ми розділилися й змарнували на розпити годину. Усі фірми, зазначені на районній дошці «Продається», відповіли, що такої галереї у їхніх реєстрах нема.
Ми знову зустрілися біля дверей, що не давали ніякої інформації.
- Тепер куди?
- А де Художня галерея? [62]- В Домейн, - відповів Джік; це була частина парку в середмісті. Художня галерея мала відповідний фасад з шістьма колонами і Маннінгза, якого ми розшукали всередині.
Крім нас, ніхто на нього не звертав уваги. І ніхто не підійшов до нас, щоб забалакати й порадити, де ми можемо дешево купити Маннінгза - у маленькій галереї десь у передмісті.
Ми постояли там трохи, доки я милувався дивовижною майстерністю, з якою двійко сірих поні було розташовано у пасмі передштормового світла на чолі притемненого табуна; Джік знехочу визнав, що принаймні художник тямив, як користуватися фарбою.
Більше нічого не сталося. Ми поїхали назад до кечу спортивним автомобілем, і ленч хоч трохи нас розвіяв.
- Що тепер? - запитав Джік.
- Я трохи попрацюю з телефоном, якщо такий є у твоєму елінгу.
На це пішла майже вся пообідня година: я систематично, за абеткою, обдзвонював усі фірми найму приміщень - аж до «Голуей енд Сан», - які значилися в тематичному довіднику, і це нарешті дало свої плоди. Згадане приміщення, - відповіли у фірмі «Голуей енд Сан», - винаймалось на короткий термін Галереєю красних мистецтв, що в Північному районі Сіднея.
На який саме короткий термін?
На три місяці, починаючи з першого вересня.
Ні, «Голуей енд Сан» не знає, що приміщення вже вільне. Фірма не може надати їм це приміщення до першого грудня, бо Галерея красних мистецтв, що в Північному районі Сіднея, заплатила всю ренту наперед; ні, вони не можуть переглянути реалізованої угоди. Я трохи ще повдавав, ніби теж працюю посередником і маю клієнта на звільнене приміщення. «Голуей енд Сан» назвала якогось містера Джона Грея і дала мені замість адреси номер поштової скриньки. Я подякував фірмі. Містер Грей, сказали вони, трохи пожвавившись, винаймав галерею для невеличкої приватної виставки, і тому вони не дивуються, що приміщення вже порожнє.
Як мені пізнати містера Грея при зустрічі? їм важко сказати: всі перемови провадились по телефону й листовно. Я міг би звернутися до нього з листом, якщо моєму клієнту галерея потрібна до першого грудня..
Спасибоньки, подумав я.
В кожному разі, гірше від того не буде. Я підшукав підходящий аркуш паперу й у вишуканих і химерних виразах [63] написав містерові Грею чорним атраментом, що мені його прізвище та номер поштової скриньки повідомили у фірмі «Голуей енд Сан», і попросив перепродати мені право на останні два тижні тримісячного терміну, щоб я міг зробити виставку напрочуд глибоких акварелей одного свого приятеля. Назвіть свою ціну, писав я, у межах розумного. Щиро ваш, - підписав я, - Перегрін Сміт.
Я спустився до кечу й запитав у Джіка й Сери, чи вони не мають нічого проти того, щоб я зазначив номер їхньої поштової скриньки як зворотну адресу.
- Він не відповість, - сказала Сера, прочитавши листа. - Якщо він справді злочинець. Я на його місці не відповіла б.
- Перший закон рибальства, - сказав Джік, - принадити рибу.
- На таке не понадиться навіть пїранья*, що вмирає з голоду.
* Піранья - хижа й зажерлива прісноводна риба з Південної Америки.
Сера знехочу згодилася, і я все-таки послав листа. Ніхто з нас не сподівався, що це дасть якісь наслідки.
Джікові дзвінки по телефону принесли успіх. У Мельбурні, напередодні найзнаменитіших перегонів року, здавалося, всі готелі забиті, але йому запропонували скористатись відмовами від броні, що будуть зроблені в останню хвилину.
- Що й казати, пощастило, - задоволено констатував Джік.
- Де? - запитав я підозріло.
- У «Гілтоні», - відповів він.
Я не міг собі цього дозволити, але ми врешті-решт вирушили до Мельбурна. У студентські роки Джік жив на ренту, що надходила з довірчого управління родинним майном; виявляється, хлібодайне джерело й досі не вичерпалось. Кеч, елінг, спортивний автомобіль і дружина - гроші на все це йшли не з малювання.
Наступного ранку ми полетіли на південь, до Мельбурна, дивлячись униз на Снігові гори, які лежали по курсу, і розмірковуючи про свої невтішні справи. Несхвалення Сери, що сиділа позаду, аж морозило мені потилицю, але вона відмовилася залишитись у Сіднеї. Природна схильність і запопадливість Джіка до ризикованих пригод були, здавалося, дещо приборкані коханням, і відтепер перед лицем небезпеки він буде завбачливішим. Звичайно, [64] це все у тому разі, якщо я йому знайду небезпеку. Слід у Сіднеї - діло мертве; у Мельбурні також може відшукатися Маннінгз, на якого ніхто не звертає уваги у відкритій для огляду галереї, і приватна галерея, що вже виїхала. І що ж у такому разі робити? На Дональда чекатиме ще невиразніша перспектива, ніж оті дивні складчасті пасма, над якими ми пролітаємо.
Якби мені вдалося привезти додому досить доказів, які поза всяким сумнівом доводять, що пограбування його дому сягає своїм корінням торгівлі картинами в Австралії, то поліція злізла б йому з шиї, він сам ожив би, а Регіну можна було б поховати як годиться.
Якби. ...
І при цьому справу треба залагодити швидко, бо може бути запізно. Дональд, який година по годині в порожньому домі сидить перед картиною, уп'явшись у неї очима... Дональд на межі. .
У Мельбурні було холодно, сиро і дув сильний вітер. Ми з вдячністю зареєструвались у «Гілтоні» й поринули в теплі плюшеві нетрі; від самих дверей наші душі втішалися насиченими червоними, пурпуровими й блакитними кольорами, оксамитовою тканиною, міддю, позолотою та склом. Персонал готелю усміхався. Ліфти працювали. Те„ що я сам поніс свою валізку, справило легкий шок. Все це годі порівняти з тими голими стінами, у яких я жив в Англії.
Я розпакував свої речі, тобто повісив єдиний костюм, що трохи пожмакався у м'якій торбі, й знову заходився телефонувати.
У мельбурнзькій конторі фірми «Монга Вайнярдз Пропраєтарі Лімітід» бадьоро повідомили мені, що з містером Дональдом Стюартом з Англії мав діло сам управитель, містер Гадсон Тейлор, який зараз перебуває у своїй конторі, розташованій безпосередньо на плантаціях виноградника. Дати телефон?
- Красно дякую.
- Пусте, - відповіли з контори; я зрозумів, що це австралійське скорочення від нашого «Нема за що, прошу»*.
Я дістав карту Австралії, куплену дорогою з Англії. Мельбурн, столиця штату Вікторія, лежав акурат у південно-східному кутку. Аделаїда, столиця Південної Австралії, розташована приблизно за чотириста п'ятдесят миль на північний захід. Поправка сімсот тридцять кілометрів: [65] австралійці вже перейшли на метричну систему, і це плутало мені в голові всі розрахунки.
Гадсона Тейлора не було в його конторі на винограднику. Такий самий бадьорий голос повідомив мені, що він поїхав до Мельбурна на перегони. Його кінь братиме участь у Кубку. Інтонації у голосі свідчили про те, що до такої звістки слід поставитися з належною пошаною.
А можу я взагалі якось із ним сконтактуватись?
Звичайно, якщо це важливо. Він зупиниться у друзів. Запишіть номер. Подзвоніть о дев'ятій.
Зітхнувши, я спустився на два поверхи і побачив, що Джік і Сера з радісним задоволенням гасають по номеру.
- Ми дістали квитки на верхогони на завтра і вівторок, - сказав він. - І перепустку для машини. І саму машину. А в неділю навпроти готелю відбудеться матч крикетистів «Уест Індії» та «Вікторії», на це у нас теж є квитки.
- Чудеса з ласки «Гілтона», - пояснила Сера, маючи у зв'язку з цією програмою набагато щасливіший вигляд. - Комплект квитків прикладався до вартості номерів, на які скасовано броню.
- Отже, що ти хочеш, щоб ми робили сьогодні ополудні? - широким жестом закінчив Джік.
- Ви зможете витримати Художній центр? Виявилося, зможуть. Навіть Сера пішла, не віщуючи при цьому кінця світу: брак успіхів у мене підбадьорив її. Щоб її зачіска не намокла і не розкрутилася, ми поїхали у таксі.
«Вікторія Артс Сентр» - це масивна, сучасна й оригінальна споруда, що має найбільший у світі дах з вітражного скла. Джік глибоко вдихав повітря, ніби хотів виповнити легені живильним духом цього місця, і гучно розпатякував про те, що, мовляв, Австралія - найчудовіша, найчудовіша, єдина країна з духом пригодництва, що залишилась у цьому світі корупції, стагнації, військових конфліктів, ненатлості, свободоненависництва, підступності, каральних заходів, гнилизни й забруднення. Відвідувачів, що проходили мимо, це вражало до глибини душі, а Сера взагалі не висловлювала ніякого подиву.
Маннінгза, між іншим, ми знайшли у найдальшому закутку лабіринту галерей. Картина сяяла завдяки чудовому освітленню, що виповнювало всю споруду: «Від'їзд збирачів хмелю» з величезним широким небом, сповненими самоповаги циганами з поні, хурами й дітьми.
Молодик сидів біля мольберта, трохи обіч, напружено працюючи над копією. На столі поруч з ним стояли великі [66] горнята з оливою та скипидаром, а також глечик з пензлями у змивці. Стандартна коробка з фарбами також лежала напохваті відкрита. Поруч стояло двоє-троє людей; вони стежили за копіюванням, хоч і вдавали, що не звертають уваги, як це. роблять відвідувачі галерей по всьому світі. .
Ми з Джіком зайшли йому за спину, щоб і собі поглянути. Молодик зиркнув Джікові в обличчя, але не помітив нічого, крім здивовано зведених брів і чемності. Ми дивились, як він вичавив з тюбиків на палітру свинцеві білила та жовтий кадмій і розмішав пензлем зі щетини, дістаючи приємний блідий тон.
На мольберті стояв шкіц, ледь розпочатий. На полотні були вже обриси, точні, наче скальковані, і по небу він трохи пройшовся блакиттю.
Ми з цікавістю стежили, як він кладе блідо-жовту фарбу на сорочку найближчої фігури.
- Гей, - сказав Джік голосно, несподівано плеснувши його по плечі й розбивши на дрібні кольорові скалочки поштиву тишу, що панувала в галереї. - Ти шахрай. Якщо ти художник, то я - слюсар-газівник.
Навряд чи це ґречно, але ще не кінець світу. На обличчях поодиноких відвідувачів відбилося збентеження, а не образа.
Одначе молодик аж скинувся. Він схопився на рівні ноги, перекинувши мольберт і дико вирячившись на Джіка; натомість Джік, бавлячись від душі, поставив крапку над «і»:
- Те, чим ти займаєшся, - карний злочин, - сказав він.
Молодик відреагував на це зі швидкістю безжальної рептилії: він ухопив горнята з оливою та скипидаром і вихлюпнув Джікові в очі.
Я вхопив його за ліву руку. Він правою підчепив палітру з фарбами і щосили замахнувся, цілячи мені в обличчя. Я інстинктивно пригнувся.. Палітра вдарила не мене, а Джіка, що стояв, затуляючи очі руками й зіпаючи на весь голос.
Сера кинулася до нього і в своєму збудженні з розгону налетіла на мене, через що я не міг як слід втримати молодика. Він висмикнув свою руку, метнувся щодуху до виходу, оббіг ззаду двох середнього віку ловигав з роззявленими ротами, які тільки входили до галереї, і з усієї сили штовхнув їх просто на мене. Доки я звільнився від них, його й слід пропав. Я пробіг через кілька залів та переходів, але не міг знайти його. Він орієнтувався тут, а [67] я - ні: чимало часу минуло, перш ніж я облишив переслідування, щоб повернутись до Джіка.
Довкола нього згромадився величенький натовп, а Сера від страху була просто несамовита, і всю цю лють вона вилила на мене, помітивши, що я повертаюся.
- Зроби щось! - репетувала вона. - Зроби щось, бо він осліпне... Він осліпне... Я так і знала, що нам не треба було тебе слухати...
Я вхопив її за зап'ястки, коли вона у нападі істерії хотіла зробити щось із моїм обличчям на відплату за те, що скоїлося з Джіком. А вона була жінка дужа.
- Серо, - сказав я з притиском. - Джік не осліпне. -. Осліпне, осліпне, - затялася вона і била мене ногою по гомілці.
- Ти хочеш, щоб він осліп? - закричав я.
Вона задихалась од люті. Мої слова подіяли, як ляпас. Вона раптом отямилася, ніби її обдали крижаною водою, і розшаліла істота перетворилась просто на розлючену дівчину.
- Олива взагалі нешкідлива, - сказав я твердо. - А від скипидару тільки ріже трохи. Він аж ніяк не впливає на зір.
Вона сердито подивилась на мене, вивільнила свої руки і повернулась до Джіка, який похитувався-у муках і притискав до очей зціплені кулаки. Оскільки це був Джік, то він не міг не дати волі язику:
- Падлючий хрін собачий... стривай-но, ти мені попадешся... боже милостивий, я ж ніякого дідька не бачу... Серо... де той чортів Тодд... я задушу його... викличте «швидку»... мені повипікає очі... трясця його матері...
Я голосно сказав йому на вухо:
- У тебе з очима все гаразд.
- Це мої, сто чортів, очі, і якщо я кажу, що негаразд, то де ж там у дідька гаразд.
- Ти чудово розумієш, що не осліпнеш, облиш комедію.
- Це, зараза, не твої очі.
- І, крім того, ти лякаєш Серу, - сказав я.
Це до нього дійшло. Він відняв руки від очей і перестав метушитись.
Побачивши його обличчя, публіка, приваблена цією виставою, почала з приємністю видавати приглушені вигуки жаху. Краплі яскравої фарби з палітри молодика потекли по одному боці його щелепи жовтою і блакитною цівками; очі червоні від запалення і з них струменять сльози, вони справді здавалися припухлими. [68]
- Боже, Серо, - пересилюючи біль, сказав Джік, кліпаючи. - Даруй, кохана. Цей сучий син має рацію. Скипидар ще ніколи нікого не осліпив.
- Принаймні не навіки, - сказав я, бо треба віддати йому належне: він, крім сліз, наразі нічого не міг бачити.
Ворожість Сери не зменшувалася.
- Тоді виклич йому «швидку».
Я тріпнув головою.
- Йому треба тільки води й часу.
- Ти дурна немилосердна свиня. Адже йому явно потрібен лікар і шпитальний догляд.
Джік, покінчивши з театральщиною, дістав носовичок і обережно вимочував мокрі від сліз очі.
Сера все-таки дотримувалася своєї думки; вона тримала його за одну руку, а якийсь співчутливий чоловік-глядач - за другу, вони бережно допомогли йому вийти, як у самодіяльній постановці «Самсона». Хор в особі присутніх глядачів з осудом дивився на мене і з надією чекав наступної дії.
Я поглянув на рейвах із фарб і мольберта, що його полишив молодий чоловік. Ловигави й собі витріщились на все те. .
- Може, хтось із присутніх, - почав я поволі, - розмовляв з молодиком, перш ніж усе це скоїлось?
- Ми, - відповіла одна жінка, здивована цим запитанням. .
- І ми, - сказала інша. ч
- Про що?
- Про Маннінгза, - сказала одна, і те ж саме сказала інша, і обоє відразу подивилися на картину на стіні.
- Не про його власну роботу? - запитав я, нахиляючись, щоб підняти її. Жовта пляма забризкала акуратні обриси - наслідок Джікового плескання по спині.
Обидві дами та їхні чоловіки, що їх супроводжували, тріпнули головами й сказали, що вони балакали з ним про те, як приємно було б повісити Маннінгза у себе вдома на стіні.
Я ледь усміхнувся.
- Може, він випадково знав, де можна придбати Маннінгза?
- Так, авжеж, - відповіли вони. - Цілком випадково він знав.
- Де?
- Ну, розумієте, молодий чоловіче... - Старший з чоловіків, американець років за сімдесят, на якому лежала печать багатства, став цитькати на інших, завченим жестом [69] правої руки закликаючи їх до мовчання. Цей жест означав: «Не діліться своєю інформацією, ви можете втратити на цьому». - ...Ви ставите дуже багато запитань.
- Можу пояснити, - відповів я. - Випиймо кави? - Вони зиркнули на свої годинники і вагаючись відповіли, що, мабуть, вип'ють.
- Там, далі по залу, - кав'ярня. Я зауважив її, коли ловив того молодика... щоб запитати, нащо він вихлюпнув скипидар в очі моєму другові.
У них на обличчі з'явилася цікавість. Я їх спіймав на гачок.
Решта глядачів помалу порозходилась, і я, попросивши обидві пари хвильку зачекати, почав складати розкидане малярське приладдя в охайну купку попід стіною.
На жодній речі не було прізвища власника. Все спорядження стандартне: таке продають у першій-ліпшій художній крамниці. Цей набір призначений для художників-професіоналів, це не той дешевий, що роблять для студентів. Усі речі не нові, але й не старі. Сама картина була не на полотні, напнутому на раму, а на стандартному, серійно ґрунтованому твердому картоні. Я все поскладав докупи, додав горнята з-під оливи та скипидару й повитирав руки ганчіркою.
- Гаразд - сказав я. - Ходімо?
Вони були всі американці, всі багаті, на пенсії і захоплені перегонами. Містер і місіс Говард К. Петрович з Ріджвіля, штат Нью-Джерсі, та містер і місіс Уайт Л. Мінчлес з Картера, штат Іллінойс.
Уайт Мінчлес - той, що цитькав на інших, - закликав присутніх узятися до чотирьох порцій густої кави-глясе і однієї чорної. Чорна - для нього самого. Серце, пробурмотів він, поплескавши відповідне місце на грудях. Русявий чоловік, окуляри в чорній оправі, бліда шкіра, як у людини, що рідко буває на свіжому повітрі, помпезні манери.
- Тепер, наш юний друже, послухаймо все з самого початку.
- Гм, - промимрив я. Де ж був той початок? - Хлопець-художник кинувся на мого друга Джіка, бо Джік назвав його карним злочинцем.
- Угу, - кивнула головою місіс Петрович, - я це чула. Ми вже виходили з галереї. Але навіщо він так зробив?
- Нема нічого злочинного в копіюванні гарних картин, - сказала місіс Мінчлес по-знавецькому. - У Луврі в [70] Парижі, це у Франції, через цих дратливих студентів-копіювальників годі підступитися до «Мони Лізи».
У неї був начіс, зроблений після блакитного тонувального шампуню, вбрання барви морської хвилі з немнучкого храму й досить діамантів, щоб привабити злодійського верховоду. Від куточків рота вниз у неї автоматично вимальовувались дві риски несхвалення. Худокосте тіло. Тупоголова.
- Усе залежить від того, навіщо копіюють, - пояснив я. - Якщо людина збирається видати копію за оригінал, то це ошуканство.
Місіс Петрович почала була: «Ви вважаєте, що молодик фальсифікував...» - але її жестом урвав Уайт Мінчлес.
- Ви хочете сказати, - підвищив він голос, - що цей юний художник малював Маннінгза, якого він згодом намірявся продати як оригінал?
- Е-е... - замулявся я. . - Уайт Мінчлес не вгавав:
- Ви хочете сказати, що Маннінгз, про якого він казав, ніби ми його можемо придбати, теж фальсифікат?
Співрозмовники водночас перелякались такої можливості й подивляли проникливість Уайта Л.
- Не знаю, - відповів я. - Мені просто хотілося б побачити на власні очі.
- Може, ви самі хочете придбати Маннінгза? Може, ви чийсь посередник? - запитання Уайта були суворі й дошкульні.
- Аж ніяк, - відповів я.
- Ну, якщо так... - Уайт озирнувся на решту трьох і побачив їхню мовчазну згоду. - Він сказав нам з Руті, що є гарна картина Маннінгза на тему перегонів за дуже помірковану ціну в маленькій галереї неподалік... - Він пошукав указівним і великим пальцями у зовнішній нагрудній кишені. - Ага, ось воно. «Ярра Рівер Файи Артс». Третій поворот по вулиці Свонстона і там ярдів Двадцять.
У вигляді містера і місіс Петрович була покора.
- Він сказав нам точнісінько те саме.
- А зовні такий гарний молодик, - сумно додала місіс Петрович. - Усе розпитував про нашу подорож. Цікавився, на кого ми поставимо на Кубку.
- Запитав, куди ми збираємось їхати після Мельбурна, - похитав головою містер Петрович. - Ми відповіли, що До Аделаїди та Аліс Спрінгз, а він на те сказав, що Аліс Спрінгз - це Мекка для художників, і порадив доконче [71] відвідати там галерею «Ярра Рівер». Та сама фірма, - сказав він. - У них завжди є гарні картини.
Містер Петрович хибно зрозумів би мене, якби я нахилився над столом і міцно його обняв. Я натомість скупчив свою увагу на смачнющій каві й приберіг цей порив для себе.
- Далі ми їдемо до Сіднея, - повідомив Уайт Л. - Щодо Сіднея він не зробив ніяких пропозицій.
Високі склянки були вже майже порожні. Уайт поглянув на годинник і проковтнув рештки своєї чорної кави.
- Ви нам так і не сказали, - почала спантеличена місіс Петрович, - чому ваш друг назвав молодика карним злочинцем. Тобто... Я можу зрозуміти, чому молодик напав на вашого друга і втік, якщо він справді карний злочинець, але чому ваш друг дійшов такої думки?
- Я тільки-но хотів запитати про те саме, - сказав Уайт, поважно похитуючи головою.
Помпезний брехун, - подумав я.
- Мій друг Джік, - пояснив я, - художник. Він був невисокої думки про те, що робив молодий художник. І тому назвав його роботу карним злочином. Він з таким самим успіхом міг сказати, що це паскудство.
- Оце й усе? - розчаровано запитала місіс Петрович.
- Ну... молодий чоловік малював фарбами, що звичайно не змішуються. Джік - людина вимоглива. Він не може дивитися на те, що фарби використовують не так, як слід.
- А що ви мали на увазі, коли сказали «не змішуються»?
- Фарби - не хімікати, - пояснив я вибачливо. - Більшість із них не впливає одна на одну, але треба бути обережним.
- А до чого призводить необережність? - запитала Руті Мінчлес.
- Гм... нічого не вибухає, - сказав я усміхаючись. - Просто... ну, якщо змішувати, білила - а не свинець - з жовтим кадмієм, що містить сірку, як робив молодик, то ви дістаєте приємний блідий тон, але обидві речовини взаємодіють і з бігом часу темніють і змінюють картину.
- І ваш друг назвав це карним злочином? - не ймучи віри, запитав Уайт. - Це, либонь, не має такого великого значення.
- Е-е... Ну от, приміром, Ван Гог користувався новою яскравою жовтою фарбою, виготовленою з хрому, коли малював свої «Соняшники». Жовтий кадмій за тих часів [72] ще не був винайдений. А жовтий хром, як виявилося, за сотню-другу років розкладається і дає зеленаво-чорний тон; соняшники вже мають дивний колір, і досі нема нікого, хто придумав би, як зупинити цей процес.
- Але ж молодик не малював для майбутності, - роздратувалась Руті. - А що він не Ван Гог, то це все не має особливого значення.
Я вирішив не казати їм, що Джік сподівався на визнання у двадцять третьому сторіччі. Він був завжди одержимий ідеєю стабільності тону й колись таки затягнув мене на спецкурс із хімії фарб.
Американці підвелися, лаштуючись рушати.
- Все напрочуд цікаво, - сказав Уайт і всміхнувся на закінчення розмови. - Краще я вкладатиму свої гроші в оборотний капітал.
Книга: Дік Френсіз У пастці Переклад Дмитра Грицюка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
