Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Дік Френсіз У пастці Переклад Дмитра Грицюка
Розділ сьомий
Джіка не було ні в туалеті, ні в Художньому центрі. Я знайшов їх із Серою в номері готелю: біля нього клопоталася зваблива медсестра з персоналу «Гілтона». Двері до коридора стояли відчинені - вона вже мала йти.
- Спробуйте їх не терти, пане Касаветз, - радила вона. - Якщо погіршає, подзвоніть до реєстратури, і я прийду.
Вона з порога подарувала мені професійну напівусмішку і швидко пішла по коридору, даючи мені змогу ввійти.
- Як очі? - спитав я по паузі.
- Щось страшне. - Очі були ясно-червоні, але сухі. Отже, потроху кращає.
Сера процідила, ледве розтуляючи губи:
- Це все зайшло дуже далеко. Я розумію: цього разу Джік за день-два одужає, але більше ми ризикувати не будемо.
Джік промовчав і не подивився на мене. Можна було на це сподіватись. Я сказав:
- Гаразд... Ну що ж, щасливого вам уїкенду і за все спасибі.
- Тодде... - почав Джік.
- Ні, Джіку, - негайно втрутилася Сера. - Це не наше діло. Тодд може думати що хоч, але ми не маємо нічого спільного з клопотами його кузена. Далі ми цим займатись не будемо. Я весь час була проти цього дурного нишпорення, а тепер саме час поставити крапку.
- Тодд не облишить цього, - сказав Джік. [73]
- Тоді він дурбас. - Вона була лиха, в'їдлива, сповнена зневаги.
- Звичайно, - сказав я. - Сьогодні кожний, хто намагається направити кривду, - дурбас. Набагато краще не втручатись, не перейматись, не думати, що ти за це відповідальний. Мені справді треба було любісінько малювати собі у мезоніні в Хітроу, пильнувати своєї справи, а Дональд хай гине. Звичайно, це далеко розважливіше. Але все лихо в тому, що я не можу так вчинити, і край. Я бачу пекло, в якому він опинився. Як же мені повернутися до нього спиною? Тим більше, що є шанс витягти його. Ваша правда: я можу не впоратися з цим завданням, але не можу хоча б не спробувати.
Я зупинився.
Нічим не заповнена пауза.
- Ну, - сказав я, силкуючись усміхнутися. - На цьому завершується казання найбільшого в світі нікчеми. Розважайтеся на верхогонах. Хтозна, може, і я туди потраплю.
Я помахав на прощання рукою і вийшов. Ні одне, ні друге не зронило ні слова. Я тихо причинив двері й піднявся ліфтом у свій номер.
Шкода Сери, подумав я. Якщо він не буде матися на осторозі, то перетвориться на тютю в м'яких пантофлях і ніколи більше не малюватиме своїх величних, виплеканих у душі картин, бо джерело їхнє мука, якої він більше не зазнаватиме. Безпека для нього - це буде щось на зразок зречення, щось на зразок смерті.
Я поглянув на годинник і вирішив, що змовники, які працюють під вивіскою «Ярра Рівер Файн Артс», ще не позачиняли дверей. Варто спробувати.
Коли я йшов по Веллінгтон-плац і далі вулицею Свонстон, мене діймала цікавість, чи є в галереї отой юний «скипидарометальник», а як є, то чи він мене пізнає. Його обличчя я бачив тільки мигцем, бо стояв більше у нього за спиною. Напевно можна було тільки сказати, що він шатен, що в нього прищ на підборідді, заокруглена щелепа і пишний рот. Двадцяти йому ще нема. Мабуть, років сімнадцять. Він одягнений у блакитні джинси, білий гольф і тенісні капці. На зріст близько п'ятьох футів вісьмох дюймів, вага десь фунтів сто тридцять. Прудкий, панікер. І не художник.
Галерея стояла відчинена, яскраво освітлена, а посеред вітрини, на золоченому виставковому мольберті - картина з конем. Не Маннінгз. Портрет якогось австралійського коня й жокея: кожна деталь вималювана, підкреслена, [74] і, як на мій смак, забагато фарби. А поруч оголошення - золотом на чорному тлі, де йшлося про спеціальний показ, відомих творів анімалістів, що малюють коней; поруч з оголошенням - гірше виконаний, хоч і більшими літерами - рекламний щиток: «Ласкаво просимо на Мельбурнзький Кубок».
Це була типова галерея - таких сотні у всьому світі: вузький фасад, саме приміщення - якнайдалі від дороги, за палісадом. Усередині блукало двоє-троє відвідувачів, що роздивлялись крам на добре освітлених нейтрально сірих стінках.
Я йшов сюди, щоб відвідати галерею. Не змінив я свого наміру і тепер, але ще на вулиці раптом завагався, відчуваючи, ніби стою на самому вершечку лижного трампліна. Дурне, - подумав я. - Піймав не піймав, а погнатись можна. Не подивишся, не побачиш.
Я глибоко зітхнув і ступив через гостинний поріг.
Усередині - зеленаво-сірий килим, старовинний стіл, розташований стратегічно біля дверей; тут молодява жінка видавала маленькі каталоги й щедрі усмішки.
- Дивіться, будь ласка, що захочете, - сказала вона. - Внизу продовження експозиції.
Жінка вручила мені каталог: складений глазурований цупкий білий папір з прикріпленими всередині кількома аркушиками тексту. Я перегорнув їх. Сто шістдесят три позиції, послідовно пронумеровані, проставлені назви, прізвища художників і орієнтовна ціна. У каталогу значилося, що на рамах проданих картин буде червона наліпка.
Я подякував жінці.
- Проходив і вирішив зазирнути, - сказав я.
Вона кивнула головою і професійно всміхнулась: її допитливі очі швидко ковзнули по моєму одягу з бавовняної тканини, - жінка зрозуміла, що я не належу до заможних відвідувачів. Свій пошитий за останньою модою трендовий костюм вона носила невимушено і випромінювала разючу щирість. Австралійка, самовпевнена, надто поважна особа, щоб просто собі стояти біля дверей.
- Що ж, ласкаво просимо, - сказала вона.
Я неквапно пішов по довгій залі, звіряючи картини з каталогом. Більшість картин були пензля австралійських художників, і я зрозумів, що Джік мав на увазі, коли говорив про відчайдушну конкуренцію. Знавців своєї справи було так само багато, як і у нас, в Англії, а то й більше, а рівень де в чому вищий. Як це буває, коли дивишся на процвітання чужих талантів, я почав сумніватися у власному хисті. [75]
Наприкінці експозиції першого поверху були східці, що вели вниз: біля них висіла велика стрілка й табличка: «Продовження експозиції внизу».
Я спустився вниз. Такий самий килим, таке саме освітлення, але не видно відвідувачів, які переводять очі з картин до каталогів і навпаки.
Внизу вже була не єдина зала, а анфілада невеличких кімнат, куди треба було заходити довгим коридором. Кімната позаду східців - контора, де також стояв вишуканий стіл, два-три зручних стільці для можливих клієнтів і рівненький рядок оздоблених тиком каталожних шаф. Картини у масивних рамах прикрашали стіни, а не менш солідний чоловік писав щось у гросбуху на письмовому столі. Він підвів голову, відчувши мою присутність біля дверей.
- Чим можу прислужитися? - запитав він.
- Дякую, я просто роздивляюсь.
Він байдуже кивнув головою і повернувся до роботи. Чоловік, як і все це місце, мав вигляд незмінності й респектабельності - зовсім інша атмосфера, ніж у приміській крамничці в Сіднеї. Я подумав, що цей шановний заклад - зовсім не те, що я шукаю. Щось мені переплуталося. Доведеться почекати, доки Гадсон Тейлор не подивиться на чек Дональда і не скерує мене у новому напрямку.
Зітхаючи, я переходив з кімнати до кімнати і думав, що сміливо міг би вже закінчити огляд арсеналу своїх супротивників. Кілька рам були оздоблені червоними наліпками, але ціни на всіх гарних творах були далекі від того, чого вони насправді варті, й купити їх могли тільки люди заможні.
В останній кімнаті, більшій за інші, я наткнувся на Маннінгза. На три картини одразу. Усі з кіньми: одна - верхогони, одна - полювання і одна - з циганами. У каталозі їх не було.
Вони тихо-мирно висіли рядком, усі з подібними сюжетами, і впали мені в око як чистокровні серед напівкровок.
Мені по спині поповзли мурашки. Не стільки через майстерність, скільки через сам зміст однієї з картин. Коні виходять на старт. Довгий ряд жокеїв яскраво вирізняється на тлі темного неба. Вбрання найближчого жокея пурпурове, а жокейка зелена.
Десь у голові мені зазвучав балакучий голос Мейзі, який описував те, що я бачив: «...Може, ви подумаєте, ще я дурна, але це одна з причин, чому я її купила... бо ми з Арчі вирішили, що барвами наших жокеїв будуть пурпуровий [76] і зелена жокейка, якби такого сполучення ще ні в кого не було...»
Маннінгз полюбляв використовувати пурпуровий і зелений кольори для тіней і перспективи. Сходиться... Ця картина, розміри, сюжет, колорит - точнісінько, як у Мейзі, на картині, схованій за радіатором і, напевно, згорілій.
Картина, на яку я дивився, була схожа на оригінал. Помітна вже й дія часу, відколи Маннінгз помер, достатня фахова вивершеність твору, щось у ньому таке, що відрізняє велике від гарного. Я спробував пальцем - ледь-ледь - фактуру полотна і мазка. Все як мусить бути.
За спиною хтось сказав по-англійському:
- Чим можу прислужитися?
- Це Маннінгз? - запитав я між іншим і обернувся.
Він з порога зазирав до кімнати; у його виразі - стримана запобігливість, як у людини, що її річ оцінює хтось, хто не має коштів цю річ придбати.
Я відразу його впізнав. Чорнявець, рідке волосся зачесане назад, сірі очі, вислі вуса, засмагла шкіра: усе як і тринадцять днів тому в Англії, на сассекському узбережжі, коли він нишпорив по згарищу.
Містер Грін. Через «і» довге.
А за мить і він мене пізнав. Він уражено переводив погляд з мене на картину й назад, а тоді згадав, де мене бачив, і це його приголомшило. Він різко ступнув назад і приклав руку до стінки позад себе.
Я вже рушив до дверей, але не встиг. У дверну пройму вмить опустилися сталеві ґратки й, клацнувши, замкнулись на підлозі. Містер. Грін залишився по той бік, у кожній рисі закарбувалась неймовіра, рот і досі роззявлений. Я переглянув усі свої простодушні теорії про те, що небезпека корисна для душі, й відчув такий острах, якого ще зроду не зазнавав.
- У чім річ? - запитав глибокий голос з коридора. Містер Грін не міг ворухнути язиком. Поруч з ним опинився чоловік з контори і втупився в мене крізь заґратований прохід.
- Злодій? - запитав він досадливо.
Містер Грін похитав головою. Прийшов третій чоловік, його молоде лице світилося цікавістю, а прищ у нього був схожий на кір.
- Агов, - сказав він із щиро австралійським подивом. - Це той - з Художнього центру. Що мене переслідував. Присягаюсь, він мене не вистежив. Присягаюсь.
- Заткни пельку, - коротко сказав чоловік з контори, Він пильно дивився на мене. Я дивився на нього. [77]
Я стояв посеред яскраво освітленої кімнати приблизно п'ятнадцять на п'ятнадцять футів. Вікон нема. Вихід - лише через заґратовані двері. Сховатись - ніде, зброї - жодної. Я давно вже мчу по трампліну - і ніякої гарантії м'якого приземлення.
- Послухайте, - сказав я печально. - Що тут робиться? . - Я підійшов до сталевих гратин і постукав по них. - Відчиніть, я хочу вийти.
- Що ви тут робите? - запитав чоловік з контори. Він був більший за Гріна і явно старший за посадою в, галереї. Ворожі очі за окулярами в масивній темній оправі та блакитна зозуляста краватка-метелик під подвійним підборіддям. Маленький рот і товста нижня губа. Поріділе волосся.
- Дивлюся. - Я намагався надати своєму голосові розгубленості. - Дивлюся собі на картини.
Цілком безневинно, подумав я, і досить незрозуміло.
- Це він гнався за мною в Художньому центрі, - повторив хлопець.
- Ви щось плюснули в очі тому чоловікові, - сказав я обурено. - Ви могли його осліпити.
- То був ваш друг? - запитав чоловік з контори.
- Ні, - відповів я. - Просто нагодився туди, та й квит. Так само, як і сюди. Дивлюся собі на картини. А що ж тут такого? Я дуже часто відвідую галереї.
Містер Грін нарешті здобувся на слово.
- Я бачив його в Англії, - сказав він чоловікові з контори.
Грін знову перевів очі на Маннінгза, а тоді взяв чоловіка з контори за руку і відвів його далі в коридор, щоб я не бачив.
- Відчини двері, - звернувся я до хлопця, що витріщився на мене.
- Не знаю як, - відповів той. - Та й гадаю, мене не зрозуміють.
Обидва чоловіки повернулись. Тепер усі троє торопіли на мене. Я почав співчувати тим, кого садовлять у клітку,
- S що ж ви за один? - запитав чоловік з контори.
- Тобто як? Я приїхав на верхогони і на матч крикетистів.
- Як звуть?
- Чарлз Ніл. Чарлз Ніл Тодд.
- А в Англії ви що робили?
- Я там живу! - сказав я. - Послухайте, - я вдавав, ніби намагаюсь бути розважливим попри роздратування. - Ось цього чоловіка, - я кивнув на Гріна, - я бачив у Сассексі [78] біля дому жінки, з якою ми трохи знайомі. Вона підвозила мене з верхогонів, бо я, розумієте, не попав на свій поїзд до Вортінга і голосував на дорозі зі стоянки членів клубу. Ну, вона зупинилась і підібрала мене, а потім їй заманулося дати гаку, щоб подивитись на власний будинок, що нещодавно згорів, і коли ми туди приїхали, цей чоловік був там. Він сказав, що його прізвище Грін і що він страхагент, - і це все, що я про нього знаю. Отже, що тут діється?
- Це просто збіг, що ви тут зустрілися знову, так швидко?
- Звичайно, - ревно погодився я. - Але ж це зовсім не причина, щоб мене тут замикати.
В їхніх обличчях я прочитав вагання. Я сподівався, що вони не помітять, як піт тече мені по обличчю. Я роздратовано стенув плечима.
- Ну, приведіть тоді хоч поліцію, - сказав я. - Коли вважаєте, що тут щось не так.
Чоловік з контори поклав руку на вимикач з того боку стіни, обережно покрутив його, і сталеві ґратки піднялись угору й зникли, набагато повільніше, ніж спускались.
- Вибачайте, - сказав він недбало. - Але ж нам треба бути обережними, коли в приміщенні стільки цінних картин.
- Авжеж, я розумію, - відповів я, ступаючи вперед і гамуючи в собі палке бажання рвонути щодуху. - І все-таки... - спромігся я сказати ображено. - Ну, та, гадаю, нічого страшного не сталося. - Трохи великодушності на додачу.
Вони усі втрьох ішли за мною коридором, угору по сходах, верхньою залою, що нітрохи не поліпшувало мого нервового стану. Решта відвідувачів, здається, вже пішли. Жінка-контролер зачиняла парадні двері.
У горлі мені так пересохло, аж я не міг ковтнути.
- А мені здавалося, що всі вже вийшли, - здивувалась вона.
- Трошки затримався, - сказав я і спробував засміятися.
Вона подарувала мені професійну усмішку і відімкнула Двері. Відчинила. Притримувала двері, чекаючи на мене.
Шість кроків.
Нарешті на свіжому повітрі.
Боже милий, як пахне свіже повітря. Я оглянувся через плече. Усі четверо стояли в галереї і стежили, як я піду. Я стенув плечима, хитнув головою і поплентався в мжичку, почуваючи себе, як полівка, яку впустив шуліка. [79]
Я на ходу вскочив у трамвай і проїхав таки чимало незнайомими районами величезного міста, знаючи тільки, що мені конче потрібно від'їхати якнайдалі від підвальної в'язниці.
Вони могли передумати. Уже йшлося до цього. їм треба було б довідатись більше, перш ніж випустити мене. Вони не були переконані, чи така вже випадкова моя поява саме в їхній галереї, хоча, з другого боку, трапляються далеко разючіші збіги, - наприклад, у Лінкольна під час замаху на нього був секретар на ім'я Кеннеді, а у Кеннеді був секретар на ім'я Лінкольн; проте чим більше вони розмірковуватимуть, тим менше віритимуть у випадковість.
Де ж вони мене шукатимуть, якщо захочуть знайти? Не в «Гїлтоні», - подумав я з задоволенням. На іподромі: я сказав їм, що буду там. Звичайно, краще було б не казати.
На кінцевій зупинці трамвая я вийшов і опинився напроти цікавого на вигляд ресторанчика, де на дверях видніли три великі літери: ПЗС. На той час у мені вже прокинувся здоровий голод, тому я увійшов, замовив біфштекс і попросив принести список вин.
Офіціантка була здивована.
- Це ПЗС, - відповіла вона.
- А що таке ПЗС?
Вона ще більше здивувалася.
- Ви чужоземець? ПРИНОСЬТЕ З СОБОЮ. Ми напоїв не продаємо, тільки їжу.
- О-о.
- Якщо ви хочете випити, то за сотню ярдів по дорозі ще відчинена крамниця, що продає на винос. А біфштекс я можу притримати до вашого повернення.
Я похитав головою і взявся за свій обід непитущого. Смакуючи кавою, я читав на стіні оголошення і всміхався: «У нас із банком домовленість. Вони не смажать біфштексів, а ми не отоварюємо чеків».
Повертаючись трамваєм до середмістя, я проїхав повз крамницю, що продає на винос: на перший погляд вона була схожа на гараж, і якби я не знав, то подумав би, що машини стоять у черзі по бензин. Я зрозумів, чому Джікові подобалась австралійська уява: і розумно, і смішно.
Дощ ущух. Я вийшов з трамвая і решту кілька миль пройшов пішки по яскраво освітлених вулицях і темних парках, напитуючи собі дорогу. Розмірковуючи тим часом про Дональда, Мейзі, Гріна через «і» довге, картини, пограбування і запальну вдачу.
Загальний план здавався надзвичайно простим: картини [60] продаються в Австралії і викрадаються в Англії разом з усім, що лежить напохваті. А що протягом трьох тижнів я зіткнувся з двома такими випадками, то напевно їх мусило бути більше, бо неможливо, щоб мені трапились два виняткових випадки з урахуванням подвійного збігу: перегони й картини. Після зустрічі з родинами Петровичів та Мінчлесів мої колишні уявлення, ніби пограбування трапляються лише в Англії, слід вважати хибними. А чому не в Америці? Чому не деінде, якщо ради цього варто ризикувати?
Чому не може існувати якась пересувна банда злодіїв, які перевозять з континенту на континент цілі контейнери зі старожитностями, швидко все розпродуючи на ненажерливому ринку? Інспектор Фрост сам казав, ніби мало що з антикваріату будь-коли знаходилось. Попит був невситимий, і, отже, постачання обмежене.
Скажімо, я зловмисник, думав я, і не хочу витрачати цілі тижні в чужих, країнах, щоб вивідувати, які саме будинки варто пограбувати. Можна тихесенько сидіти вдома у Мельбурні й продавати картини заможним відвідувачам, які можуть собі дозволити коли заманеться купити щось тисяч за десять фунтів. Я міг би заговорити з ними про їхні колекції картин удома і легко перевести розмову на срібло, порцеляну та інші твори мистецтва.
Звичайно, мені не потрібні такі покупці, у яких є Рембрандт, Фаберже або ще щось загальновідоме і що неможливо так просто спродати. Краще щось із менш помітних скарбів: срібло епохи короля Георга, менш відомі картини Гогена або чипендейлівські стільці.
Купуючи мої картини, вони дадуть мені свою адресу. Гарно й просто. Отак.
Я був би злодієм, який діє за принципом великого магазину самообслуговування, що має більший оборот дрібних товарів. Я міркував би так: якщо жертви досить розпорошені по світі, то той факт, що вони протягом десь останнього року відвідали Австралію, нічого не скаже місцевій поліції. І далі: серед тисяч заяв про пограбування випадки з відвідувачами Австралії нічим особливим не вирізнятимуться в очах страхагентств.
Зрозуміло, з таким битим жаком, як Чарлз Ніл Тодд, я б не зв'язувався.
Бувши злодієм, думав я, з добре поставленою справою і надійною репутацією, я не ризикував би через продаж підробок. Підроблені олійні картини можна завжди розпізнати під мікроскопом, не кажучи вже про те, що більшість досвідчених посередників розрізняє їх на око. Художник [81] залишає свої підписи по всій картині, а не лише на ріжку, бо те, як він тримає свій пензель, має такі ж відмітні риси, як і письмо. Можна так само робити висновки, зіставляючи мазки на картинах, як при порівнянні нарізів і куль, вистрелених з даної зброї.
Якби я вже був злочинцем, то чекав би у своїй павутині зі справжнім Маннінгзом, достеменним малюнком Пікассо або непідробною роботою щойно померлого гарного художника, у якого був дуже великий доробок, доки не прилетять багаті мушки, обережно направлені до мене балакучими змовниками, що саме з цією метою тинялись по художніх галереях різних столиць. Таким чином потрапили на гачок і Дональд, і Мейзі.
Скажімо, я продаю картину людині з Англії і грабую її, моя картина повертається назад, і я знов продаю її комусь з Америки. Потім грабую американця, картина повертається, - і так воно все крутиться.
Скажімо, я продаю картину Мейзі в Сіднеї, картина повертається, і я знову виставляю її на продаж у Мельбурні... На цьому мої припущення урвались, бо щось тут не клеїлось.
Якби Мейзі залишила картину на видноті, її б украли разом з іншими речами. Може, саме так і сталось, і картина зараз прикрашає «Ярра Рівер Файн Артс», але якщо так, то навіщо спалили будинок ї чому містер Грін приїхав нишпорити у руїнах?
Це пояснюється тільки в тому разі, якщо картина Мейзі - копія і якщо злодії не змогли її відшукати. Не бажаючи залишати копію, вони спалили будинок. Але ж я щойно вирішив, що не ризикуватиму через підробки. Хіба що... а чи розпізнає Мейзі майстерно зроблену копію? Ні, не розпізнає.
Я зітхнув. Навіть щоб обдурити Мейзі, потрібен гарний художник, який захоче займатись копіюванням, а не створенням власних картин, а таких художників не рясно. Крім того, вона придбала свою картину в тимчасовій галереї у Сіднеї, а не в Мельбурні, отже, мабуть, в інших місцях поза Мельбурном ризикують і на підробках.
Наприкінці парку переді мною виросла масивна споруда готелю. Вечірнє повітря остуджувало голову. У мене з'явилося живе відчуття відрубності, чужинець на величезному континенті, порошинка під зорями. Шум і тепло «Гілтона» звузили широчезний всесвіт до цілком відчутних розмірів.
Зі свого номера я подзвонив Гадсонові Тейлору за тим телефоном, який дала мені його секретарка. Рівно дев'ята [82] година. Голос у нього солодкий, як після гарного обіду, сильний, чемний і з явними австралійськими інтонаціями.
- Кузен Дональда Стюарта? Це правда, що Регіночку вбили?
- Прикро, але правда.
- Це справді трагедія. Вона справді гарна дівчина, ця Регіна.
- Так.
- Послухайте, чим же я можу вам прислужитися? Може, квитки на перегони?
- Е-е, ні, - відповів я. - Оскільки квитанція і паспорт на Маннінгза викрадені разом з картиною, Дональд хотів би сконтактуватися з тими людьми, які продали йому картину, щоб дістати страховку, але він забув їхні прізвища. А що я їхав до Мельбурна на Кубок...
- Це досить просто, - приємним голосом відповів Гад-сон Тейлор. - Я дуже добре пригадую це місце. Ми разом з Дональдом ходили туди дивитися картину, а потім, коли ми владнали справи з оплатою, завідувач галереї потурбувався про доставку Маннінгза до готелю. Стривайте, стривайте... - Він якусь хвильку думав. - Ні, зараз я не пригадаю назви галереї. І прізвища власника. Розумієте, це ж було кілька місяців тому. Але він у мене тут, у мельбурнзькій конторі записаний; я дзвонитиму вранці в контору і попрошу розшукати. Ви завтра будете на верхогонах?
- Так, - відповів я.
- Може, тоді зустрінемось і вип'ємо? Ви мені розкажете про бідолашного Дональда і Регіну, а я перекажу для нього потрібну інформацію.
Я сказав, що це було б добре, і він докладно пояснив, де й коли його можна знайти.
- Там буде страшенна тіснява, - пояснював він. - Але якщо ви стоятимете там, де я вам сказав, ми обов'язково зустрінемось.
Місце, яке він описав, було на людях і відкрите. Сподіваюсь, що тільки він мене там побачить.
- Я буду там, - відповів я.
Книга: Дік Френсіз У пастці Переклад Дмитра Грицюка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
