Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
© D.Francis
© П.Шарандак (переклад з англійської), 1977
Джерело: Дік Френсіс. Фаворит. К.: Радянський письменник, 1977
Електронний текст: Бібліотека "Джерело" (ukrlib.com), 2004
Зміст1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19
1
Я дихав кінським потом і вогкістю. У вухах гуло од тупоту копит та дзвякання підків, що кресали одна об одну. Позад мене, розтягнувшись низкою, скакала група вершників, зодягнених, як і я, у білі шовкові штани й двоколірні куртки; попереду, на тлі блідої завіси туману, яскраво сяючи червоно-зеленими барвами форми, гнався лише один жокей, який спрямовував коня на березовий частокіл, що тьмяно бовванів перед ним.
Все було, як і передбачали. Білл Девідсон ось уже дев'яносто сьомий раз вигравав. Його гнідий Адмірал знову підтвердив, що кращого коня немає в усьому королівстві. А я — мені ж не звикати — просто милувався Біллом та його скакуном.
Переді мною майнув могутній гнідий круп: Адмірал подолав перешкоду без найменшого зусилля, як і належало фавориту. I коли я погнався за ним, він випередив мене ще на два корпуси. Ми перебували в протилежному кінці Мейденхедського іподрому, за цілих півмилі од фінішного стовпа. У мене не було вже надії обігнати Білла.
Лютневий туман дедалі згущався. Важко ставало бачити щось за черговою перешкодою, а оте зависле молоко, здавалось, замикало низку вершників у якийсь простір поміж небом і землею. Відчутною реальністю була лише швидкість. Фінішний стовп, юрма людей, трибуни й розпорядники десь там, за густою запоною, на віддалі півкруга, й навіть не вірилось, що вони існують.
Я почував себе у відчуженому й таємничому світі, де могло статися що завгодно. I таки сталося!
Ми зробили останній поворот і націлились на перешкоду. Білл скакав на добрих десять корпусів попереду, анітрохи не напружуючись. Йому це рідко доводилося робити.
Вартовий біля бар'єра перетнув доріжку, провів рукою по жердині й шмигнув під кодолу. Білл озирнувся через плече, і я побачив, як у нього блиснули в задоволеній усмішці зуби, коли переконався, що я так далеко позаду. Потім обернувся до перешкоди й оцінив відстань.
Адмірал чудово подолав бар'єр. Він метнувся над ним, ніби хотів посвідчити, що не тільки птахи літають. I впав...
Я вражено спостерігав миготіння копит, що несамовито краяли повітря, поки кінь падав на спину. Майнула постать Білла в яскравому вбранні, а потім він стрімко полетів униз із найвищої точки. Адмірал гепнувся на землю вслід за ним.
Я механічно рвонув праворуч і послав коня через бар'єр. Пролітаючи над ним, глянув униз. Білл лежав, розкинувши руки, очі заплющені. Адмірал повалився всією вагою йому на живіт і робив відчайдушні спроби звестися.
На якусь мить у мене сяйнуло в голові, ніби під ним лежить іще щось, та я скакав надто швидко, аби встигнути розгледіти.
Коли мій кінь подолав перешкоду, я відчув себе так, наче це мені садонули в живіт. У тому падінні щось мимоволі викликало думку про вбивство.
Я озирнувся через плече. Адмірал уже встав і самотньо скакав по іподрому. Вартовий схилився над Біллом, який незрушно лежав на землі. Я поскакав далі. Тепер я був попереду і мусив виграти будь-що. За облямівкою скакової доріжки я побачив лікаря швидкої допомоги в чорному костюмі й білому шарфі, що біг на поміч Біллові. Підігнавши коня, я подолав три останні бар'єри, це вже було не потрібно, бо, коли я з'явився як переможець, ущерть переповнені трибуни стрінули мене гулом подиву й розчарування. Я проскакав повз фінішний стовп, поляскав коня по загривку й глянув на людей. Більшість звернула свої погляди в бік найдальшої перешкоди, намагаючись угледіти в тумані Адмірала, свого фаворита, котрий оце вперше за останні два роки не переміг.
Навіть приємна жіночка, на коні якої я виступав, зустріла мене здивовано:
— Що трапилось з Адміралом?
— Упав,— одказав я.
— От повезло! — I заллялася щасливим сміхом. Потім узяла вуздечку й повела коня в паддок, де розсідлували переможців. Я скочив з сідла і взявся розстібувати пряжки попруги неслухняними після щойно пережитого потрясіння пальцями. Жінка гладила свого коня й щебетала, як вона рада, що виграла, яке то щастя, що Адмірал перечепився, хоч їй, звичайно, дуже шкода його. Я кивав, посміхався і мовчав, бо коли б заговорив, то це було б щось дуже жорстоке й нечемне. Хай собі радіє несподіваному виграшу, подумав. Таке рідко трапляється, а з Біллом, можливо, все гаразд.
Я зняв сідло й, полишивши місіс Мервін приймати поздоровлення, попхався до вагарні. Сів на ваги, був визнаний «у нормі» й, зайшовши до роздягальні, поклав свої речі на лаву.
Клем, гардеробник, що наглядав за ними, підійшов. То був маленький, аж надто чистий, акуратний дідок з побитим вітром лицем і руками, на яких жили понапиналися, ніби цупко натягнуті струни.
Він підняв моє сідло й ніжно погладив його. Я подумав, що це вже стало в нього звичкою. Адже гладив, як інший пестив би щічку гарненької дівчини, насолоджуючись тонким оксамитом шкіри.
— Добре скакали, сер,— мовив він, але вигляд мав не дуже радісний.
Я не хотів чути будь-яких поздоровлень, тому твердо сказав:
— Мусив виграти Адмірал.
— Він упав? — стурбовано поцікавився Клем.
— Так.— Я ніяк не міг збагнути чому, скільки не думав.
— Майор Девідсон цілий, сер? — Я знав, що він обслуговує також Білла, вважаючи його просто божеством.
— Не знаю...— Хоч лука сідла садонула його прямо в живіт, обтяжена вагою коня, що впав на нього. «Які-то шанси у бідолахи?» — подумав я.
Накинув хутряну куртку й поспішив на пункт швидкої допомоги. Дружина Білла Сцілла стояла під замкненими дверима. Бліда, ледве стримуючи тремтіння, вона з усіх сил намагалася не виказувати страху. Її маленьку струнку постать облягало червоне плаття, а на хмарці попелястих кучерів красувалася норкова шапочка. Адже зодягалася на свято, а не на смуток.
— Аллане,— зітхнула, побачивши мене.— Лікарі оглядають його й просили зачекати. Як ти думаєш, йому погано? — звернула вона на мене благальний погляд, та що я міг їй казати? Тільки обняв за плечі.
Сцілла спитала, чи бачив я, як він падав. Я відказав, що Білл ударився головою і, очевидячки, дістав струс мозку.
Двері розчинились, і вийшов високий стрункий чоловік. То був лікар.
— Ви місіс Девідсон? — запитав.
Сцілла кивнула.
— Боюсь, що вашого чоловіка доведеться одвезти в лікарню. Було б необачливо пускати його додому, не зробивши рентгенівського знімка.
Він підбадьорливо всміхнувся, і я відчув, як Сцілла дещо заспокоїлась.
— Можна мені бачити його? — спитала.
Лікар повагався.
— Можна,— сказав нарешті,— хоч він ще не зовсім опритомнів. Трохи вдарився... Головою... Отож небажано його турбувати.
Коли я рушив слідом за Сціллою, лікар зупинив мене, поклавши руку на плече.
— Ви містер Йорк, еге ж? — запитав. Ще позавчора він давав мені звільнення, бо я трохи був перебрав.
— Так.
— Ви добре знаєте їх?
— Атож. Я здебільшого мешкаю в них.
Він стиснув губи.
— Справа кепська. Головне — не струс, у нього все перечавлено всередині... Внутрішній крововилив... Я дзвонив у лікарню, щоб там готувалися до операції.
Тим часом під'їхала «швидка». Вона посунула до нас заднім ходом. З неї вискочили санітари, одчинили дверцята, витягли ноші й метнулися до медпункту. Лікар пішов за ними. Та ось вони знову з явилися, несучи Білла. Сцілла, похитуючись, ступала слідом, на обличчі в неї застигла тривога.
Завжди таке рішуче, жваве й засмагле лице Білла зараз було непорушне, синювато-бліде, вкрите дрібненькими росинками поту. Він мляво дихав відкритим ротом, а руки неспокійно бгали ковдру. На ньому досі була яскрава жокейська куртка, і від цього ставало моторошно.
Сцілла мовила:
— Я їду з ним. А ти зможеш приїхати до лікарні?
— Мушу зробити ще один заїзд. Та ти не хвилюйся, все буде гаразд.— Хоч сам я не вірив цьому. I вона — теж.
Коли карета від'їхала, я повз вагарню, через парк вийшов до річки. Темза, набухла од талого снігу, рудувато-сіра од пінявих баранців, вибігала з туману на сто ярдів праворуч од мене, бурунилась на вигині, де я стояв, і знову пірнала в туман. Імла й непевність ждали її попереду. Як і мене...
Адже у випадку з Біллом щось таки не так.
У Булавайо, де я вчився в школі, математик витрачав безліч годин — я вважав, що аж надто багато,— навчаючи нас робити висновки з найменшої кількості даних. Дедуктивний метод — своє хобі — він переніс на предмет, і нам легко вдавалося од питань алгебри або геометрії одволікати його та переводити на хитрощі Шерлока Холмса. Він виховував клас за класом, де хлопці виявляли гостру спостережливість, помічаючи, як стираються носки черевиків у поденниць або вікаріїв та які мозолі у арфістів. До того ж школа славилась успіхами в математиці.
Отже, за тисячі миль од Булавайо, через сім років після виходу із розпеченої сонцем класної кімнати, мерзнучи у вологому англійському тумані, я згадав того вчителя й, подумки перебравши крихітні дані, взявся їх аналізувати.
Відомо: Адмірал, неперевершений скакун, упав без будь-якої видимої причини. Вартовий біля бар'єра, поки ми з Біллом наблизились, перетнув доріжку, хоч у цьому не було чогось особливого. А коли я подолав перешкоду та, обернувшись, глянув на Білла, десь у найдальшому куточку мого поля зору щось тьмяно блиснуло, наче метал.
Я довго думав про це.
Висновок напрошувався сам собою, і мені слід було тільки з'ясувати його вірогідність.
Я повернувся до вагарні взяти свої речі та зважитись перед останніми перегонами, але щойно почав укладати в свою куртку олов'яні плашки для збільшення ваги, як по радіо оголосили, що через суцільний туман змагання відкладаються.
У роздягальні зчинився шарварок. Чай і фруктове печиво вмить розхапали. Минуло доволі часу після сніданку, і я теж запхав собі в рот два бутерброди з телятиною. Домовився з Клемом, щоб одіслав мою валізку в Пламптон, де мав виступати за чотири дні, а сам пішов роздивитися те місце, де впав Білл.
Од трибун до останнього повороту на Мейденхедському іподромі неблизька путь, і, поки я туди доплентав, черевики, шкарпетки й штани геть вимокли у високій траві. Було дуже холодно, і навколо жодної живої душі.
Я підійшов до загорожі, простої березової загорожі з численних кілків. Три дюйми завтовшки внизу, удвічі тонші вгорі, висота — чотири фути й шість дюймів, ширина — близько десяти ярдів. Звичайна собі перешкода.
Я уважно оглянув те місце, де коні приземлялися. Нічого. Тоді пішов на той бік, де вони брали висоту. Теж нічого,
Зазирнув під укіс біля бровки. Там скакав Білл перед падінням. Знову нічого. I лиш з краю доріжки, під самим полем, я побачив те, що шукав: заховане у високій траві, зрошене краплями мряки, згорнуте клубком, небезпечне й смертоносне...
Дріт!
Чималий сувій сріблястого дроту, придавленого до землі деревиною. Один кінець його тягнувся до головного стовпа і був припнутий на висоті двох футів над перешкодою. Прикручений так міцно, що голіруч не знімеш.
Я оглянув боковий стовп. За два фути од бар'єра була жолобинка від дроту. Адже стовп колись білили, і знак на ньому чітко вирізнявся.
Тепер ясно: тільки одна людина могла це зробити — вартовий, що стояв на чатах. Це він перебіг тоді доріжку.
Вартовий, подумалось мені з гіркотою, якого я зоставив, щоб той допоміг Біллу.
На трьохмильних перегонах з бар'єрами треба долати два кола. Після першого тут усе ще було гаразд. Дев'ятеро коней спокійнісінько перескочили, причому Білл скакав третім, економлячи силу для фінального кидка, а я за ним, і навіть пожартував: ну й допікає мені цей ваш англійський клімат!
А потім зайшли на друге коло. Адмірал скакав попереду. Коли вартовий побачив, що Білл подолав попередню перешкоду, тоді він, мабуть, і перетнув доріжку, сувій дроту тримав у руці, а обкрутивши навколо стовпа, добре натягнув. Два фути над перешкодою. Тоді чудовий плигун Адмірал обов'язково мусив звалитися.
Ця неймовірна жорстокість сповнила мене рішучістю до дії не на один тиждень.
Чи порвав кінь той дріт, чи просто стягнув? Важко було сказати. Та оскільки я не знайшов жодного шматка, а сувій у траві був зовсім цілий, виходило, що, падаючи, Адмірал стягнув униз слабше закріплений кінець. Адже жоден із семи коней більше не впав. Усі легко перескочили.
Якщо вартовий, що стеріг перешкоду, не божевільний, а це теж слід було взяти до уваги, то замахувалися лише на певного коня, саме під тим, а не іншим жокеєм. Білл завжди на цьому відтинку шляху виривався на кілька корпусів уперед, а його червоно-зелену куртку неважко було помітити навіть у тумані.
Я повернувся вже зовсім схвильований.. Стемніло. Я таки загаявся біля тієї загорожі значно довше, ніж сподівався, і, коли підійшов до вагарні, щоб розповісти адміністраторові іподрому про дріт, виявив, що всі, крім сторожа, давно пішли.
Сторож, дражливий стариган, який завжди посмоктував хворого зуба, сказав, що не знає, де адміністратор. Хвилин із п'ять як поїхав до міста. Коли повернеться, кат його зна, а йому тут доводиться доглядати цілих п'ять пічок, клятий бронхіт дихати не дає... Отак бурмочучи, він поплентав до головної трибуни, що темним громаддям бовваніла в тумані.
Я розгублено провів його очима. Треба ж було сказати комусь відповідальному про той дріт. Розпорядники перегонів уже поїхали. Адміністратор — теж. Секретар зачинився в конторі, як я потім довідався. Довелося б згаяти не одну годину, поки знайшов би когось та вмовив повернутися й добратися в темряві до місця катастрофи. А потім почалися б допитування, свідчення тощо. Навряд чи скоро вдалося б мені вирватись...
Саме в ці хвилини Білл змагався за життя в Мейденхедській лікарні, і мені конче потрібно було знати, чи перемагає він у цій боротьбі. Сцілла страшенно мучилась у непевному чеканні, а я пообіцяв їй прийти... Годі, вже й так згаяв доволі часу! Дріт, захований у густому тумані, цупко припнутий до стовпа, підожде до ранку. А Білл, може, й не діждеться.
«Ягуар» Білла самотньо чекав на зупинці. Я заліз у нього, ввімкнув фари й рушив. За ворітьми звернув ліворуч, обережно проїхав у тумані дві милі, знову взяв ліворуч, поминув міст, довго кружляв — у Мейденхеді односторонній рух — і нарешті знайшов ту лікарню.
У яскраво освітленому вестибюлі Сцілли не було. Я запитав чергового.
— Місіс Девідсон? Дружина жокея? Так. Вона в чекальні для відвідувачів. Четверті двері праворуч.
Її чорні очі здавалися величезними через глибокі западини. Ніякої фарби на обличчі не зосталось, а свою кокетливу шапочку вона зняла.
— Ну, як він? — запитав я.
— Не знаю. Вони все заспокоюють мене.— Сцілла мало не плакала.
Я сів поруч і взяв її руку.
— З тобою якось спокійніше, Аллане...
Раптом двері одчинилися, зайшов білявий юнак. Стетоскоп метлявся в нього на шиї.
— Місіс Девідсон...— він завагався.— Я гадаю... вам слід побути біля нього.
— Як там?
— Н-неважно... Ми робимо все, що в наших силах.— I, повернувшись до мене:—А ви хто — родич?
— Ні, друг. Я одвезу місіс Девідсон додому.
— Так... То ви підождете чи зайдете потім?
Його обережний голос, оті непевні слова могли означати лише одне: Білл умирає.
— Я підожду.
— Гаразд.
За чотири години я досконало вивчив узори на завісах і кожну щілину в паркеті. Та весь час не виходив з голови дріт.
Нарешті з'явилася медсестра. Сувора, гарна, молода.
— Я дуже жалкую... Майор Девідсон... помер.
Потім пояснила, що місіс Девідсон хотіла б, аби я глянув на нього, й запропонувала мені йти з нею. Вона одвела мене довгим коридором до невеличкої білої палати, де на єдиному стільці сиділа Сцілла.
Вона лиш звела свої жалібні очі, говорити не могла.
Білл лежав сірий, непорушний. Найкращий друг, якого тільки можна собі бажати.
Книга: Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
ЗМІСТ
На попередню
|
|
