Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
9
Стойка бару була оббита лискучою мідною бляхою. Яскраво сяяли пивні кухлі. Виблискували склянки. Це була Чиста, затишна кімната з м'яким освітленням та числен-ними олеографіями рибацьких селищ, порозвішуваними по стінах.
Ми з Кет прихилились до стойки бару й вели розмову з господарем про напої. То був чоловік років п'ятдесяти, військової виправки, із настовбурченими, пофарбованими на кінцях вусами. Я визначив його як фельдфебеля у відставці. Та він знав свою справу, і херес, що його нам запропонував, був відмінної якості. Ми виявилися першими його відвідувачами й охоче з ним розмовляли. Він був гостинний, як і будь-який ресторатор, однак я все-таки вловив деяку настороженість. Вона нагадала мені чутливість південноафриканської сарни, яка роздимає ніздрі, навіть коли все поблизу гаразд. Та я не надав цьому значення, бо помилково вважав, що то його власні потаємні тривоги.
Зайшло ще двоє молодят, і ми з Кет, узявши свої напої, сіли за столик у кутку. При цьому Кет спіткнулася, розбила свою склянку об край і порізала руку.
Господар гукнув дружину, маленьку, худорляву жінку з вицвілим волоссям. Побачивши кров, вона стривожено вигукнула:
— Негайно обмийте холодною водою! Це зупинить кров. Сподіваюсь, ви не забруднили своє гарненьке пальто?
Вона одсунула стойку й повела нас до кухні, такої ж ошатної, як бар. На столі лежали скибки хліба, масло, варене м'ясо й салата. Господиня готувала сандвічі для вечірніх відвідувачів. Вона підійшла до раковини, одкрутила кран і покликала Кет. Я стояв біля дверей, роззираючись.
— Шкодую, що завдала вам стільки клопоту,— сказала Кет.— Хоч і рана не глибока, а так юшить.
— Який то клопіт, моя люба! — одказала господиня.— Ось я перев'яжу вам руку.— I, посміхаючись до Кет, висунула шухляду комода, шукаючи бинт.
Я хотів підійти, щоб оглянути рану, та не встиг і кроку зробити, як із ящика поряд з холодильником вискочила чорна німецька вівчарка. Її жовтогарячі очі свердлили мене, а гострі ікла готові були вчепитись. Я придивився й побачив, що вона не прив'язана. Глухе гарчання примусило мене зупинитись.
Господиня взяла важкенького дубця й підійшла до собаки. Я бачив, що вона хвилюється.
— Лежати, Принц! Лежати!— Вона вказала на ящик. Повагавшись, вівчарка вляглася, але дивилась на мене з безмежною люттю. Я не ворушився.
— Пробачте, сер. Він не полюбляє мужчин. Чудовий сторож! Але вас не зачепить, поки я тут.— I, поклавши палицю на комод, знову заходилась біля Кет з ватою, бинтом і йодом.
Я зробив крок у напрямку Кет. Пес здригнувся, але продовжував лежати. Я підійшов до раковини. Рана вже не юшила і, як і вважала Кет, була не глибока. Господиня промила її й перев'язала. Я прихилився до сушарки, дивлячись на собаку, на важку палицю, й згадав настороженість бармена. Все тут зводилось до одного: захисту!
Але від кого?.. Захист заради захисту підказувала свідомість. Хтось намагався залякати господаря: плати, а то знищимо твій заклад... тебе... й твою дружину. Та господар, певно, виявився непіддатливим. У всякому разі вимагачі обов'язково мусили натикатися на оту чорну потвору в кутку. Доводилось самим волати про поміч! Бармен зазирнув до кухні.
— Усе гаразд? — запитав він.
— Так, велике вам спасибі,— мовила Кет.
— У вас чудовий пес,— зауважив я.
Принц одвів погляд від мене й повернув голову до господаря.
— Авжеж, він молодець
Несподівано у мене майнула думка: врешті-решт, тут же не сотні бандитських ватаг, і навіщо таксомоторній компанії наймати вбивць та влаштовувати криваві сутички? I я мовив з фатальною необережністю:
— Таксі «Марконі»!
Запобіглива усмішка на обличчі господаря блискавично змінилася лютою зненавистю. Він ухопив з комода дрючок і заніс над моєю головою. Пес вискочив із ящика, настовбурчив шерсть, прищулив вуха й вишкірив ікла. Очевидно, я переграв.
Кет поспішила на виручку. Вона стала поруч мене й вигукнула:
— Ой боже! Не бийте його, тітонька Деб жде нас за півгодини, щоб пригостити смачним ягнятком з картоплею, а вона терпіти не може, коли спізнюються.
Це примусило господаря повагатися, і я встиг пояснити, що таксисти «Марконі» — мої вороги.
Бармен опустив важку палицю, але собаку не відкликав, і той стояв напоготові за чотири фути од мене.
А Кет не вгавала:
— Куди ми встряли? — Бинт звисав у неї з руки, крізь нього проступила червона пляма; вона зібгала кінці й запхала їх під рукавичку.
— Самозахист? — звернувся я до бармена.— А щодо таксі, то в мене просто вискочило — думаю про них ось уже кілька днів. Побачив вашого страшенного пса, й одразу спливло на думку. Повірте, що саме так.
— Тиждень тому його побили таксисти «Марконі»,— пояснила Кет дружина,— отож не дивуйтесь, що він трохи того... як тільки почує про таксистів.
Бармен обвів нас довгим поглядом. Потім підійшов до собаки, обійняв його за шию й почухав підборіддя. Хижі зелені очі блаженно заплющились, пес припав до ніг господаря. Він одіслав його на місце.
— Принц дуже хороший пес,— заявив бармен.— Сью, може, посидиш у залі, поки ми тут поговоримо?
— Мені ж треба готувати сандвічі.
— Я зроблю,— засміялася Кет.— Сподіваюсь, вони будуть без крові.— I, взявши ножа, заходилася намащувати скибки. Бармен з дружиною могли опиратися таксистам, а Кет їх миттю роззброїла, і після короткого вагання дружина пішла до зали.
— Ну, сер?—звернувся бармен.
Я розповів йому про смерть Білла та свою сутичку з водіями таксі.
— Мені б тільки знати, хто господар фірми «Марконі», тоді б я знайшов того, хто влаштував пастку майорові Девідсону.
— Атож,— мовив бармен.— Сподіваюсь, вам більше пощастить, аніж мені. Як не б'юся, нічого не можу взнати. Глухий кут — та й годі! Але що більше їх турбуватимуть, тим скорше цю зграю ліквідують.— Він узяв два сандвічі, один дав мені, а другий надкусив сам.
— Зоставте місце для смаженого ягняти, — сказала Кет і глянула на годинник.— Ой! Ми вже спізнились, а мені так не хотілося б сердити тітоньку Деб.— Проте спокійно продовжувала готувати сандвічі.
— Я купив «Блакитне каченя» півтора року тому,— мовив бармен,— тільки-но зняв військову форму.
— Старшина? — промимрив я,
— Батальйонний,— гордовито заявив він.— А звати Томкінс. Так от, купив я «Блакитне каченя» на свої заощадження й військову пенсію. Дешево купив. Навіть надто дешево! I мусив здогадатися, що тут щось не те... Прожили ми спокійно тижнів зо три й виручку мали непогану, як раптом заходить один і каже, що ми теж мусимо платити, інакше буде погано. При цьому загріб шість склянок та об підлогу! Ціну призначив — п'ятдесят соверенів у тиждень. Чуєте? П'ятдесят соверенів! Не дивно, що попередній власник збув свою крамничку. Мені розповідали, що довго не міг цього зробити, бо всі навколо розуміли, що куплять халепу, отож і ждав такого дурня, як я,— прямо з армії, що вхопиться за цю облуду чотирма лапами, Бармен задумливо жував сандвіч.
— Та я йому наказав забиратися геть. Наступного вечора вони вдерлися вп'ятьох і потовкли геть усе, мене огріли пляшкою по голові, а дружину зачинили на горищі. Все потрощили — пляшки, посуд, стільці. Я отямився на підлозі серед уламків, а вони стояли навкруг. Сказали, що це тільки попередження, а коли не даватиму їм щотижня п'ятдесят фунтів, то наступного разу розгромлять комору та повиливають усе вино в підвалі, а то ще візьмуться за мою дружину.
Його обличчя скривила лють.
— Що ж було далі?
— Після німців і япошок мені не личило піддаватися шмаркатій наволочі. Проте кілька місяців платив, щоб дістати перепочинок. Але ж де візьмеш п'ятдесят фунтів після сплати мита й податків? Тут можна мати зиск, але за такої «щедрості» мені зоставалося б сидіти на пенсії. Так не могло довго тривати.
— Ви заявили в поліцію?
Томкінс зніяковів.
— Ні, — повагався він, — у поліцію не пішов. Я ж не знав, хто ті типи, розумієте? Вони ж залякували бозна-чим, якщо покличу поліцію. Знаєте, в армії є залізне правило: не встрявати у новий бій із сильним противником, поки не дістанеш поповнення. Тоді я й подумав про собаку. А згодом заявив і в поліцію,— закінчив він, ніби виправдовуючись.
— Авжеж, поліція може ліквідувати фірму «Марконі», коли остання причетна до злочинів,— підтримав я.
— Ви так гадаєте? Але все не так просто. Фірма їх справжня, таксомоторний парк. До того ж чималий. Більшість водіїв — чесні хлопці, які нічого не відають про гангстеризм. Я декому з них говорив, що ними прикривається злочинна зграя. Та вони й слухати не хочуть про такі речі. А злочинці на вигляд цілком пристойні люди, ви ж бачили їх? Водій як водій, під'їздить перед закриттям бару, входить і тихо вимагає грошей. А потім ще й пасажира підбере, везе за лічильником, як і належить — сама невинність.
— А ви не можете запросити поліцейського в цивільному? Хай сидить у барі як відвідувач і арештує вимагача, коли той почне правити гроші,— запропонувала Кет.
Бармен гірко відказав:
— Нічого не вийде, міс. I не тому, що не знатимеш напевно, коли його ждати,— поліцейському довелося б сидіти, мабуть, тижнів зо два,— а тому, що не буде підстави для арешту: адже в цих типів завжди при собі підписане мною зобов'язання платити п'ятдесят фунтів. Підійде поліцейський, а він тицьне йому під ніс отой папірець — і баста. Поліція спритна, коли дістає можливість поворушити справу в суді. А коли в них свідчення однієї людини проти іншої, вони не дуже-то поспішають.
— Шкода, що ви підписали зобов'язання, — зітхнув я.
— Де там підписував! — обурився він. — Той підпис — лише копія мого. Я й сам не зміг би відрізнити. Одного разу хотів вихопити той папірець, а вимагач каже: дарма, порвеш, ми надряпаємо інший. Скопіювали підпис. Хіба це важко?
— Отже, ви й далі платите? — запитав я.
— А дзуськи! — відповів бармен, і його вуса настовбурчились. — Я вже більше року не даю їм ані пенса. Відтоді, як у мене з'явився Принц. Він за місяць порвав чотирьох, і це трохи охолодило їх запал. Хоч досі нишпорять навколо. Ми з дружиною рідко виходимо з дому, а коли йдемо куди, то беремо з собою Принца. Я приладнав сигналізацію до дверей і вікон, і вона божевільно калатає, коли хто-небудь лізе непроханий. Але так жити важко. Нерви Сью вже ледве витримують.
— Неприємна історія! — мовила Кет, злизуючи варення з пальців. — Не можна ж так жити вічно!
— Ні, міс, ми їх починаємо потрошку перемагати. Гроші вони правлять не тільки з мене. Вся округа їм платить. Десять чи одинадцять дрібних закладів — барів, тютюнових крамничок, сувенірних лотків тощо. Великих вони не чіпають. Грабують маленьких власників, як я. Коли я збагнув це, то обійшов усіх і одверто поспитав, чи платять вони бандитам. Кілька тижнів згаяв — адже округа велика. Ті, що платили, були налякані до смерті й навіть боялись признатися, хоч я бачив по очах, що платять. Я вмовляв їх об'єднатися й почати боротьбу. Але в більшості діти, тому вони й бояться ризику...
— Що ж ви вчинили? — поцікавилася Кет.
— Дістав собі Принца. Він був ще тоді малий. В армії я мав справу з псами, отож і вивчив його на забіяку.
— Так, — погодився я, дивлячись на собаку, що мирно простягнувся в своєму ящику, поклавши голову на лапи.
— Я водив його по окрузі й показував жертвам шантажу, — провадив Томкінс, — і казав їм, хай вони теж заведуть псів, і ми віднадимо таксистів. Дехто ще не розумів, до чого тут таксисти. Довелося їм розтовкмачувати. Врешті-решт, більшість завела собак, а я допоміг вишколити; хоч це не так легко — навчав чужого пса коритися господареві, а не мені. Та куди їм до Принца!
— Ще б пак! — мовила Кет.
Він підозріло глипнув на неї, та вона заклопотано складала сандвічі на тацю.
— Ну й далі...— спонукав я.
— Найважче було вмовити тих, у кого діти. Тепер ми возимо їх до школи машиною. Я найняв фахівця джіу-джитсу — він возить, а матері супроводжують. Ми всі платимо йому. Дорого, але значно менше, ніж доводилось давати вимагачам.
— Чудово! — вигукнула Кет.
— Ми їх потроху перемагаємо. Але ще далеко не все гаразд. Два тижні тому вони розгромили кафе «Лушпинка», за рогом, обіч мене. Та ми винайшли засіб і проти цього. Спершу всі разом допомогли прибрати уламки, а потім склалися на придбання нових меблів. Власник кафе купив вівчарку, вона скоро стане боєздатною, і вони запиратимуть її в спальні. Отож я вам і кажу: найкраще — це собаки! — закінчив бармен.
Кет пирхнула від задоволення.
— А таксисти нападали й на вулиці чи тільки в будинках? — запитав я.
— То ви, може, чули про той випадок, коли вони огріли мене пляшкою? — Він засукав рукава, й ми побачили довгий шрам.— Ось бачите? Цілих сім дюймів. Троє кинулись на мене ввечері, коли я вийшов укинути листа. Це трапилося після того, як Принц добре пошматував одного з них. А я, дурний, вийшов без пса. Розумієте, до поштової скриньки два кроки. Та не слід було цього робити. Отож і дістав прочухана. Зате добре роздивився їхні пики. Вони сказали, що коли піду в поліцію, то повернуться й ще всиплють. Та я одразу ж подзвонив у відділок і все розповів. Той, білявий, що розкремсав мені руку, дістав шість місяців. Після того я не роблю й кроку без Принца, і вони бояться навіть наблизитись до мене.
— А як з іншими? — запитав я.
— Так само. Трьох-чотирьох побили й порізали ножами. Я дістав їм собак і намовив піти в поліцію. Гірше не буде, вважав, проте всі були до того налякані, що боялися давати свідчення. Мовляв, та зграя ще жодного не вбила. Навіщо їй це робити? Коли «боржник» помре, нікому буде платити.
— Авжеж,— задумливо відказав я.— Проте, вбивши одного, вони можуть підкорити решту.
— Думаєте, я цього не розумію? — похмуро мовив він.— Але ж і для них велика різниця — шість місяців ув’язнення чи довічне заслання, а то й шибениця. Мабуть, це їх і стримує. У нас все ж таки не Чікаго!
Я вів далі:
— Коли їм не вдасться шантажувати вас, то вони візьмуться за тих, хто ще, не знає про ваш метод і ваших собак...
Він перебив:
— З цією метою ми теж дещо робимо. Щотижня друкуємо в брайтонській газеті оголошення, що той, кому погрожують, може звернутися на адресу: поштова скринька така-то, і йому негайно допоможуть. Діє чудово, можу вас запевнити.
Ми з Кет захоплено дивилися на нього.
— Вам би бути генералом,— вигукнув я.
— Свого часу я й не такі операції проводив,— признався він.—Оті зелені лейтенанти, яких кидали на війну прямо з училищ, не раз бігали за порадою до ветерана! — Він раптом підвівся.— Та годі. Може, вип'ємо по чарці?
Ми з Кет подякували, заявивши, що нам пора,— була вже восьма. Домовилися з Томкінсом обмінюватись новинами й дружньо попрощалися. Та погладити Принца я не наважився.
Тітонька Деб сиділа у вітальні, нервово постукуючи ногою. Кет попросила вибачення, й тітонька вмить одтанула.
Видно, вони з Кет не могли одна без одної.
Під час обіду Кет, головним чином звертаючись до дядечка, розповіла про наші пригоди. Вона жартома згадала мандрівний фургон для перевезення коней та злісно покепкувала із сандвічів у готелі «Плаза». Останнє викликало докір з боку тітоньки, яка чомусь вважала цей заклад одним із найгостинніших у Брайтоні. Я пригадав легковажність Мевіс, запідозривши її в тому, що вона виявляє ласку до мешканців горішніх поверхів.
— А потім ми зайшли до чудесного бару «Блакитне каченя»,— призналася Кет, втаївши поцілунки в телефонній будці й часті зупинки на розі вулиць.— Там я порізала собі руку,— вона показала бинт,— так, подряпина, і ми заходили до кухні змивати кров. Тому й запізнилися.
У господаря найлютіша вівчарка з усіх, що я досі бачила. Вона так загарчала на Аллана, що він затрясся з переляку...— Кет змовкла, щоб проковтнути.
— Ви не любите собак, містере Йорк? — спитала тітонька. Вона обожнювала свою таксу.
— Це залежить...— почав я.
— Принц вам не дуже сподобався б,— зауважила Кет.— Мабуть, його прозвали так, бо він чорний. Чорний Принц! Зате який боєць. Коли б вам розповісти все, що ми дізналися про насильства, які чинять у нашому добропорядному Брайтоні, то ви б ночами не спали!
— Не треба, люба,— попрохала тітонька.— У мене й так безсоння.
Я глянув на дядечка Джорджа, аби пересвідчитись, чи не образився він, що перебили розповідь. Він раптом з огидою відсунув, ніби його занудило, свою тарілку. Та, перехопивши мій погляд, криво посміхнувся:
— Очевидячки, розлад шлунка. Ще одна неприємність, яка настає з віком. Ми тепер нагадуємо пару старезних шкап.
Він намагався хихикнути, але це йому не вдалося. Рожеві щоки стали сірі, чоло зросилося потом. Щось неприємне коїлось із дядечком Джорджем.
Обличчя тітоньки Деб стало турботливим, отож, бажаючи, за звичкою, позбавити її неприємностей, він одсьорбнув води і втер губи серветкою. Я бачив, що в нього тремтять руки. Проте під товстим шаром жиру в цієї людини був панцир, і, прокашлявшись, він спокійнісінько заговорив:
— Кет, люба моя, я забув тобі сповістити, що телефонував Грегорі. Він каже, що Піднебесний пошкодив ногу й тепер не може взяти участі в Брістольському змаганні.
Кет спохмурніла.
— Він кульгає?
— Нібито накістень. Але ж у нього не було переломів, чи не так? Дивно,— сказав дядечко Джордж. Він, очевидячки, був засмучений не менше, ніж Кет.— У коней іноді з'являється тверда пухлина, або накістень,— пояснив він.— Поки не розсмокчеться, завдає болю, але ненадовго. Два-три тижні, і наш Піднебесний буде скакати.
— От напасть,— бідкалась Кет.— А я так мріяла про вівторок... Аллане, ви поїдете, якщо Піднебесний не братиме участі?
— Так,— мовив я,— мені випало скакати на Паліндромі. Приїздіть і ви, Кет, я ждатиму вас.
Я говорив з таким запалом, що тітонька Деб не витримала й нагородила мене осудливим поглядом.
— Коли молоду дівчину часто бачать серед жокеїв — це завдає шкоди її репутації,— просичала вона.
Об одинадцятій, коли дядечко Джордж замкнув двері кабінету, де зберігалися «трофеї», і коли тітонька Деб прийняла на ніч снотворне, ми з Кет вийшли поставити машину в гараж. Поспішаючи на обід, ми залишили її на алеї.
Вікна, хоч і затемнені шторами, робили нічні сутінки прозорими, і я бачив обличчя Кет.
Відчинив дверцята, але вона не спішила сідати.
— Вони старіють,— сумно мовила,— і я не знаю, що робитиму без них.
— Вони проживуть ще багато,— заспокоїв я.
— Якби ж то... Тітонька Деб виглядає такою стомленою, та й дядечко Джордж підупав. Він чимось стурбований... Боюся, що його лякає серце тітоньки Деб, хоч вони при мені про те не говорять. Навіть не жаліються, коли хворіють.— Вона здригнулася.
Я обійняв її й лагідно поцілував; Кет засміялась.
— Ви добрий, Аллане.
Я не почував себе таким, бо в мені палахкотіли пристрасті первісної людини. Хотілося кинути її на сидіння і мчати кудись у глухомань Південної Англії. Ледве стримав себе, щоб не завдати їй болю палкими обіймами.
— Я кохаю вас, Кет...
— Ні, ні. Не кажіть цього. Будь ласка! — Вона провела пальчиком по моїх губах. Тьмяне світло відбивалося в її очах, тіло ніжно тулилось до мене, голова відхилилась назад.
— Чому? — нетерпеливився я.
— Бо я не знаю... Не певна... Мені приємно, як ви мене цілуєте, подобається бути з вами. Але любов — таке велике слово... Це щось надто, надто важливе. Я, мабуть, ще не готова...
Так ось у чім річ! Кет, гарненька, смілива, люба, виявляється, ще не прокинулась для кохання! Вона не усвідомлювала, що в ній палає вогонь, який я вбачав у кожному її русі. Його з дитинства тамувала старосвітська тітонька, і важко було роздмухати, не збентеживши її.
— Кохання легко навчитися,— повчав я.— Слід лише ризикнути. Наважитись, не боячись, і вам одразу стане легко, а всі забобони одразу згинуть.
— I я зостануся з немовлям на руках,— тверезо одказала вона.
— Ми можемо спершу побратись,— посміхнувся я.
— Ні, Аллане, любий, ні! Тільки не зараз! — I майже пошепки: — Пробачте мені...
Вона сіла в машину й покотила за ріг, до гаража. Я подибав слідом і допоміг їй зачинити важкі двері, після чого ми повернулися в будинок. На ганку Кет зупинилася, стисла мою руку й ніжно, як сестра, поцілувала мене в щоку.
Та я не цього хотів.
Бо зовсім не почував себе братом.
Книга: Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
ЗМІСТ
На попередню
|
|
