Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
10
У вівторок пустився холодний, колючий дощ, який сік ніжно-білі пелюстки нарцисів та цяткував їх, краплями розрідженого чорнозему. Діти пішли до школи в лискучих чорних плащах, у каптурах до очей та високих, аж до колін, гумових чоботях. В Уїльяма виглядав лише янгольський ротик із залишками молока на губах.
Ми з Сціллою провели день, розбираючи одежу й особисті речі Білла. Вона вже заспокоїлася, навіть більше, аніж я сподівавсь, і, здавалося, змирилася з тим, що його нема і треба якось жити без нього. Ні я, ні вона навіть не обмовилися про ту ніч, коли вона спала в моїй постелі, і я почав переконуватись, що вона нічогісінько не пам'ятала, її свідомість була пригнічена горем і снотворним.
Ми розіклали речі Білла на купки. Найбільша призначалась Генрі й Уїльяму, коли обидва виростуть, і туди Сцілла поклала не тільки всі його запонки, але й два золотих годинники, святкові костюми й сірий циліндр. Я кинув якийсь невдалий жарт.
— Нічого тут нема смішного! — одказала вона.— Генрі все це стане потрібне вже через десять років, якщо не раніш. Він страшенно зрадіє цьому.— I докинула ще й куртку для їзди верхи та дві шовкові сорочки.
— У такому разі краще повісити все це знову та ждати, поки Генрі й Уїльям підростуть.
— Атож,— погодилась Сцілла, кинувши до купи хлопчаків найкращі жокейські штани й білий утеплений макінтош.
Розібравши одяг, ми пішли вниз до затишного кабінету Білла та взялися за папери: письмовий стіл був геть напханий всілякою всячиною. Білл не любив щось викидати, і на дні однієї з шухляд ми знайшли пачку листів од Сцілли, що їх вона писала ще до шлюбу. Вона всілася на підвіконні й стала жадібно перечитувати, а я сортував інші.
Білл виявився послідовним. Рахунки було складено за часом, а листи зберігалися в шкатулках і теках. У маленьких шухлядах лежали ще не розібрані папірці й стосик старих конвертів, позначених числами та зауваженнями на звороті. Це були здебільшого нотатки для пам'яті: «Сказати Сімпсонові, аби поремонтував бар'єр на повороті», «Вівторок — день народженні Поллі» тощо. Я переглянув їх і поклав до купи, що мала піти на смітник.
Та раптом зупинився. На одному з конвертів розкидистим почерком Білла було занотоване ім'я Кліффорда Тюдора, а внизу брайтонська адреса й номер телефону.
— Ти знаєш такого... на ймення Кліффорд Тюдор? — запитав я у Сцілли.
— Ніколи й не чула,— відповіла вона, не полишаючи читання.
Якщо Білл збирався брати участь у змаганнях на його рисаку, як заявив мені Тюдор, коли я підвозив його з Пламптона в Брайтон, то було цілком зрозуміло, чому Білл записав цю адресу. Я оглянув конверт. Лист надійшов од місцевого крамаря, прізвище якого стояло в лівому кутку, а на штемпелі я розгледів місяць — січень. Це свідчило, що Білл зовсім недавно занотував адресу Тюдора.
Поклавши конверта до кишені, я взявся за інші папери. Старі знімки, кілька аркушиків з дитячими малюнками та кривульками, алфавітні блокноти з адресами, багажні наклейки, вітальна листівка, шкільні табелі й записники.
— Краще б ти сама розбирала все це,— мовив я.
— Ні,— посміхнулася вона, одірвавшись від листа.— Ти мені казатимеш що й до чого, а я потім подивлюсь.
У Білла не було таємниць. У записниках я побачив щоденні видатки, які він занотував, щоб знати баланс на кінець року. Їх було кілька. Я взяв щоденник останнього року й неквапливо гортав його.
Шкільні витрати, сіно для коней, садовий шланг, ремонт фари «ягуара», дарунок Сціллі, ставка на Адмірала, пожертвування. Далі чисті аркуші, що їх він уже не заповнить.
Я знову глянув на останні записи. Ставка на Адмірала. Можливий виграш — десять фунтів, позначив Білл. Дата — день його смерті. Що б там не казали йому про «падіння», він вважав це просто жартом і поставив сам на себе, не беручи того до уваги. Дуже хотілося б знати, що то за «жарт». Він розповів про це Піту, який цілком був заклопотаний своїми кіньми. I жодним словом не обмовився Сціллі чи ще комусь. Може, вважав це такою дрібницею, що просто забув.
Я склав записники і взявся за останню шухляду. Серед папірців виявилось п'ятнадцять або двадцять талонів, виданих букмекерами під час змагань. Коли ставку програно, гравці викидають їх, а не ховають до письмового столу.
— Навіщо Білл зберігав ці талони? — запитав я.
— А хіба ти забув, як Генрі ними захоплювався? Навіть коли охолов, Білл продовжував їх приносити. Мабуть, зберігав на той випадок, може, Уїльяму теж забагнеться гратись у букмекерів.
Так, я пам'ятав. Мені доводилося ставити на безліч рисаків по півпенса, коли Генрі проводив «змагання». Талони, що їх він видавав, жодного разу не вигравали.
Ті, що приносив Білл, були від багатьох букмекерів. Він любив сам штовхатися поміж них і платив готівкою, а не йшов до тоталізатора.
— Ти хочеш зберегти їх для Уїльяма? — допитувався я.
— Хай будуть.
Я запхнув їх до столу й покінчив з марудною роботою. Було вже пізно. Ми пішли до вітальні, розтопили камін та всілися в крісла.
— Аллане, хочу подарувати тобі щось із речей Білла. Я довго думала і, по-моєму, добре вибрала.— Вона одвела очі в бік каміна й простягла руки до вогню.— Ти дістанеш Адмірала...
— Ні! — вигукнув я.
— Чому? — вигляд у неї був розчарований.
— Люба моя, це надто дорогий подарунок. Я думав, річ ітиме про портсигар або калитку для тютюну. Ти не можеш віддати мені Адмірала. Він коштує кілька тисяч. Продай його або доручи жокеям, коли хочеш зберегти. А мені ти не маєш права віддавати. Я вчинив би нечесно щодо тебе й дітей, коли б узяв його.
— Може, він і коштує кілька тисяч; Та я не можу його продати. Він надто багато важив для Білла. Продати, особливо зараз — ні... Але, як ти знаєш, тримати його я теж не маю змоги. Після Білла зосталися борги. Коли ж подарую його тобі, знатиму, що він у надійних руках. Така доля скакуна порадувала б Білла, я певна. Як бачиш, я все зважила, отож не відмовляйся, прошу тебе.
Вона твердо вирішила.
— Тоді я візьму його тимчасово, скажімо, найму...
— Ні, в подарунок. Од Білла, якщо хочеш.
Мені довелося погодитись, і я дякував Сціллі, як тільки міг.
Вранці, ще вдосвіта, я поїхав до стаєнь Піта Грегорі, щоб поплигати з Безнадійним на учбових бар'єрах. Мрячило, але я недарма так далеко добирався — ми все-таки вивели коня. Безнадійний посковзнувся перед першою перешкодою й потім уже неохоче брав інші.
Ми облишили все й пішли до Піта на квартиру. Я сказав йому, що Адмірал мій і що тепер скакатиму на ньому.
Він повідомив:
— Його записано на Великий приз у Ліверпулі.
— Чудово! — захоплено вигукнув я. Бо ще жодного разу не брав участі в таких солідних змаганнях, і несподівана перспектива бути там за два тижні підбадьорила мене.
— Хочеш спробувати?
— А чому б і ні?
Ми зважили шанси інших моїх коней, і Піт заявив, що Паліндром у відмінній формі після Челтенхема й може показати себе в Брістолі. Ми вийшли подивитися на нього, і я оглянув також хвору ногу Піднебесного. Опух ще не спав, але вже йшлося на краще.
Од Піта я поїхав до Брайтона, залишивши свій «лотос» на зупинці, як і завжди. Біля брайтонського вокзалу насамперед глянув на таксі. На майдані стояло три машини без жовтих щитків. Я кинувся шукати контору «Марконі» — адресу взяв із телефонного довідника.
Я не мав чітко визначеного плану, але був певен, що ключ до таємниці десь саме тут — у Брайтоні. Отож вирішив діяти не гаючись. Мої пошуки на іподромі ні до чого не привели, окрім хрипкої погрози телефоном.
Контора «Марконі» містилася в нижньому поверсі особняка часів Регентства. Я зайшов до вузького холу.
Праворуч були сходи, а ліворуч — двоє дверей. Треті, з табличкою «Управитель», ховалися в кінці коридора. На найближчих до мене чорнів напис «Довідкове бюро», і я зайшов.
Колись це була елегантна кімната, і навіть конторське обладнання її не псувало. Дві молоденькі друкарки сиділи за столиками, а крізь прочинені двері я побачив телефоністку перед розподільним щитком. Вона з кимось розмовляла.
— Так, пані, таксі прийде до вас за три хвилини. Дякую!
У неї був високий голос з приємним тембром. Друкарки глянули на мене. Обидві були у вузьких светрах і дуже нафарбовані. Я звернувся до ближчої.
— Пробачте... я хотів би замовити кілька машин... до весілля. Моя сестра бере шлюб,— вигадував я, прибравши собі навіть сестру.— Це можна здійснити?
— Звичайно, можна,— відказала вона.— Ось я запитаю управителя. Він завжди сам приймає такі замовлення.
— Я поки що тільки цікавлюсь,— поспішив я пояснити.— Сестра прохала... звернутися до кількох фірм, аби взнати, де... вигідніше. Я не можу оформити заявки, поки не дістану її згоди.
— Атож,— мовила вона.— Тоді я попрошу містера Філдера поговорити з вами.
I пішла до кімнати управителя.
Я тим часом усміхався до іншої, що взялася поправляти собі зачіску, та дослухався до голосу телефоністки.
— Одну хвилинку, сер. Я спершу з'ясую, чи є там поблизу машина.— I, повернувши вмикач, стала викликати: — Хоу-2, відповідайте! Негайно відгукніться, будь-яка машина в Хоу-2!
Тиша, потім чоловічий голос пробубонів:
— Здається, жодної в Хоу-2, Меріголд. Я можу доїхати туди за п'ять хвилин, бо щойно висадив пасажира на Ленджбері-плейс.
— Гаразд, Джіме.— Вона вказала адресу й перемкнула телефон: — Таксі прийде через п'ять хвилин, сер, пробачте, але у нас немає ближчих машин. Дякую, сер.
Не встигла вона закінчити, як знову пролунав дзвоник.
— «Таксі Марконі». Чим можу служити?
У холі заклацали каблучки. Дівчина поверталась од Філдера.
— Управитель просить вас, сер.
— Дякую,— мовив я і пройшов крізь хол у відчинені в глибині двері.
Назустріч мені звівся й простягнув руку огрядний, міцно збудований, чемний чоловік років за сорок. Брюнет, в окулярах з чорною оправою й холодними синіми очима. Він здавався надто імпозантним і надто досвідченим клерком для такої посади,
У мене навіть тенькнуло серце з остраху, що він може знати мене, та очі його нічого не виказували, і він спокійнісінько мовив:
— Я чув, ви збираєтеся замовляти кілька машин...
— Це правда,— кивнув я й почав правити теревені щодо весілля. Він щось занотував, прикинув вартість замовлення й простягнув мені аркуш. Почерк був з натиском, рівний, саме відповідний такій особі.
— Дякую,— вклонився я.— Ми порадимося з сестрою й дамо вам знати.
Виходячи з кабінету й причиняючи двері, я метнув на нього погляд. Проте він сидів за своїм столом, дивлячись крізь окуляри спокійними очима. Годі було щось прочитати з його виразу.
Я повернувся до дівчат, сказав, що залагодив справу, й подякував.
I, вже виходячи, раптом стрепенувся од щасливого здогаду:
— Між іншим, чи не сказали б ви, де я міг би бачити містера Кліффорда?
Обидві й не змигнули. Просто відповіли, що не знають.
— Меріголд може довідатись,— сказала одна з дівчат. Та охоче взялася допомогти.
— Увага! Слухайте мене всі! Хто-небудь возив сьогодні містера Тюдора?
Чоловічий голос відповів:
— Я одвозив його вранці на станцію, Меріголд. Він сів у лондонський експрес.
— Дякую, Майк,— одказала телефоністка.
— Вона знає голос кожного,— зауважила одна з дівчат.— Їм нема потреби навіть вказувати номер машини.
— А ви знайомі з містером Тюдором? — поцікавився я.
— Ніколи й не бачили його. Він наш постійний замовник. Бере машину, де трапиться, їде, куди забагнеться, а ми в кінці місяця складаємо рахунок та надсилаємо містеру Тюдору.
— Але ж водії можуть забути доповісти,— кинув я жартома.
— Ну що ви! Вони отримують комісійні з кожного замовлення. Ми накидаємо їм десять відсотків, щоб не ганьбили себе «чайовими».
— Гарна ідея. Й багато у вас постійних замовників?
— Кілька десятків. Містер Тюдор — найвигідніший.
— А скільки в парку машин?
— Тридцять одна. Звичайно, деякі на ремонті, а зимою на маршрутах лише половина... До того ж перебивають конкуренти. Ми не одна фірма в місті.
— А хто її власник? — спитав я ніби між іншим. Вони заявили, що не знають.
— Не містер Філдер?..— натякнув я.
— Ні, ні,— заперечила Меріголд,— не думаю. Мусить бути голова, хоч ми його в вічі не бачили. Містер Філдер — пішак, як і ми, навіть іноді підмінює мене ввечері або в неділю.
Мені здалося, що вони раптом збагнули: а яке це має відношення до весілля? Час було забиратись, і я пішов.
Стояв на вулиці, думав, що далі робити. Через дорогу побачив кафе і, оскільки саме час було попоїсти, перебіг вулицю й зайшов. На мене війнуло густим духом капусти. Людей ще було мало. I я сів поблизу вікна. Крізь сітчасті завіски можна було поглядати на контору «Марконі», хоч я не був певен, чи це мені пригодиться.
Огрядна дівчина з пишною зачіскою тицьнула мені видрукуване на машинці меню. Я поглянув на нього й засмутився — найпримітивніший вибір: помідоровий суп, смажена тріска, сосиски в тісті, м'ясний пиріг, пудинг і на додаток солодкий кисіль. Саме те, що тримає вагу жокея в нормі! Я замовив каву. Дівчина відповіла, що в цей час каву без їжі не подають,— столиків не вистачає. Я пообіцяв сплатити за весь сніданок, і вона заспокоїлась, напевно, обізвавши мене подумки диваком.
Кава виявилась напрочуд духмяною й смачною. Очевидячки, ще не встигли розбавити, подумав я, споглядаючи контору. Нічого цікавого.
Над дверима то блимали, то згасали червоні літери неонової реклами, що їх я раніш не помітив. На всю ширину фасаду красувалося ім'я — Л. С. ПЕРТ, а над вікном яскраво-жовтий на чорному тлі напис — «Таксі Марконі». Третій поверх, як свідчила блакитна вивіска з білими літерами, належав фірмі «Дженкінс, оптова торгівля капелюхами».
Все це псувало ошатний вигляд будинку та порушувало задум архітектора часів Регентства. Я подумав, що він, бідолаха, мабуть, перевертається в своїй труні, і навіть підскочив з несподіванки, коли почув:
— Вандалізм! Га?
Жінка середнього віку підсіла до мого столика, поки я роздивлявся будинок. У неї було сумне, видовжене обличчя, без жодного сліду косметики, на толові якийсь поганий рудий капелюшок, а очі дивились дуже серйозно. Кафе заповнювалось людьми, і я вже не міг зберігати за собою окремий столик.
— Дивна картина,— погодився я.
— Треба боротися з цим. Усі старі будинки в окрузі поділено та перетворено на контори, навіть боляче дивитися. Я належу до Товариства охорони пам'ятників архітектури,— врочисто мовила вона,— і ми звернулися з петицією, яка вимагає спинити супостатів, що псують старовинні фасади дурнуватими рекламами.
— I маєте успіх?
Вона здавалася пригніченою.
— Ніякого. Людей це зовсім не турбує. Можете дивуватись, але більшість мешканців Брайтона навіть не уявляють, як виглядає будинок часів Регентства, хоч вони тут на кожному кроці! Погляньте на отой ряд навпроти... з його жахливими вивісками. А он та їхня неонова реклама! — голос у неї затремтів від обурення.— Це вже остання крапля. Вона з'явилася кілька місяців тому. Ми вимагали прибрати, але дарма.
— Негарно,— відказав я, стежачи за дверима напроти. Вийшли обидві друкарки, весело щебечучи, за ними ще двоє дівчат, очевидячки, з верхніх поверхів.
Моя співбесідниця продовжувала бубоніти після кожної ложки помідорового супу.
— Ми не можемо чогось домогтися од Перта, бо жоден з відповідальних чиновників фірми не хоче з нами зустрічатися, а службовці твердять, що не мають права знімати вивіску, котра їм не належить. Проте мовчать, хто її власник, і тому ми не знаємо, до кого звертатись.
Я відчув симпатію до невідомого містера Л. С. Перта, який не бажав з нею зустрічатися.
— Колись вони писали свої прізвища на вікнах, а тепер — ось ці неонові реклами...
Їй забракло духу продовжувати.
У дверях з'явилася Меріголд, яка йшла на обідню перерву, за нею — четверо чоловіків.
Я допив каву, охоче попрощався з нудною сусідкою й вирішив покінчити з усім на сьогодні. Спершу сів у поїзд до Брайтона, а звідти в своєму «лотосі» помчав у Лондон.
У конторі накопичилось багато справ, і додому я повертався в годину пік. Біля світлофорів і об'їздів мене весь час муляла думка, що таємниця Джо Нантвича якимось чином пов'язана з трагедією Білла.
Це ж саме він «притримував» коней, смертельно ворогував із Сенді Мейсоном, накликав на себе гнів Тюдора й отримував листи-погрози. Я думав про суворі порядки в нашій вагарні, про те, що до роздягальні пускають лише обслугу, жокеїв та офіційних осіб; тренери й власники коней туди не заходять, а преса й глядачі навіть у вагарню не допускаються.
Якщо погроза «Болінгброк. На цьому тижні!» так і не здійснилася, то Джо Нантвичу нічого боятися, бо тиждень уже минув. Отож я побачу його завтра живим і здоровим, хоч і не в гуморі, як завжди. А мені неодмінно треба з ним зустрітися та повідомити, хто надсилав оті записки, хоч я й не був певен, що таки скажу.
Сон часто дає відповіді на найзаплутаніші шаради. Я ліг з думкою, що згайнував день, а вранці прокинувся, повторюючи одне і те ж ім'я та знаючи напевно, звідки воно взялося. Накинувши халат, спустився до кабінету Білла й дістав з письмового столу квитанції букмекерів, що їх він зберіг для Генрі. На трьох із них стояло ім'я — Л. С. Перт.
На звороті Білл занотував олівцем кличку коня, суму й число. Він завжди був акуратним. Я поніс квитанції до своєї спальні й звірив за довідником дати заїздів. Пригадав навіть уривки розмов, випадково кинуті фрази, й багато що з'ясувалося.
Хоч і не все, звичайно.
Книга: Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
ЗМІСТ
На попередню
|
|
