Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
11
У Брістолі лило як з відра, і холодна, немилосердна вогкість псувала все задоволення від скачок.
Кет повідомила, що не поїде за такої погоди, це було не схоже на неї, і я дивувався, яким чином тітоньці вдалося затримати її.
Темою всіх пересудів сьогодні був Джо Нантвич. Судова колегія розглянула його поведінку й нібито «суворо попередила на майбутнє». Усі вважали, що йому ще поталанило, бо, беручи до уваги його вибрики, слід було й зовсім вигнати.
Джо бундючився, як завжди. На його округлому рожевому обличчі не було й тіні страху, жодного сліду важкого запою, який у Челтенхемі перетворив його на ганчірку. Хоч подейкували, що минулої п'ятниці, в суботу й більшу частину неділі він ховався в турецьких лазнях, не знаючи, куди дітись од жаху. Перед тим він напився до нестями і всі ці дні випарював із себе хміль, рюмсаючи та переконуючи обслугу, що тільки там він почуває себе в безпеці. Отож відмовлявся вдягтися і йти додому.
Ці його пригоди зі смаком описував та прикрашав Сенді. Він нібито заходив туди в неділю, щоб скинути кілька фунтів перед скачками, і все те бачив на власні очі.
Я зустрів Джо біля дошки оголошень. Він спокійнісінько насвистував.
— Що тебе так розвеселило? — запитав я.
— Все,— вишкірився він.
Я розгледів легенькі зморшки навколо рота й трохи запалені очі, інших слідів терзань не було.
— Мене не вигнали, і я отримав гроші за те, що програв.
— Що?!
— Мені заплатили. Я вже казав тобі — конверт із грішми. Сьогодні одержав сто фунтів.
Я витріщився на нього.
— Нічого дивного, я виконав те, що мені звеліли. От і все! — якось неприродно вигукнув він.
— Атож, — промимрив я.
— Що ж до тих погроз... то я обдурив їх... розумієш? Я весь кінець тижня просидів у турецьких лазнях, де вони не могли мене застукати. Я їм утер носа! — радів він, ніби вони неспроможні були здійснити свою погрозу на «цьому тижні». Він, дурень, не розумів, що його вже покарали, бо, крім фізичних страждань, бувають і гірші. Джо протягом усього тижня відчував переляк, а в останні дні — то й просто панічний жах, а йому здавалося, що він вийшов сухим із води та ще й утер їм носа.
— Добре, хоч ти в це віриш,— кивнув я.— Але скажи мені... в того, хто дзвонив тобі, щоб ти «притримав» коня... який у нього голос?
— Хіба ж так одразу скажеш? Він міг належати кому завгодно. М'який такий, трохи хрипкий, що переходив у шепіт, ніби той боявся, що його підслуховують. А мені що? Тільки б підкидав на випивку, а там хай навіть кумкає, як жаба. Мені начхати!
— Отож ти «притримаєш» будь-якого коня, коли тобі скажуть?
— Може, так, а може, й ні,— бовкнув Джо, зрозумівши, що вже занадто розбалакався. Він хитро зиркнув на мене й побіг до роздягальні. Звивався, мов той вуж, і не розумів, що його жде.
Піт і Ден обговорювали розпорядок дня, і я підійшов послухати. Піт кляв погоду, передбачаючи, що вона зіпсує перегони. Але він був певен за Паліндрома.
— Виривайся вперед на половині кола, і вже ніхто тебе не обжене. Це нікчемні суперники. Вигравай, фаворите!
— Гаразд,— відказав я і раптом здригнувся: адже Адмірал теж був фаворитом у Мейденхеді...
Ден запитав, чи гарно мені було з Кет, хоч сам не дуже радів з моєї відповіді.
— Хай тобі грець, друзяко, якщо ти відбив її у мене,— удавано люто заявив він, проте я подумав, що таки казиться насправді. Хіба ж можуть дружити чоловіки, закохані в одну жінку? Я сумнівався, бо побачив у виразі Дена незнайому мені доти тінь ворожнечі. Отож стояв остовпіло, ніби на моїх очах гранітна скеля раптом перетворилася на сипучий пісок.
I подався шукати Сенді.
Він стояв у роздягальні біля вікна, дивлячись крізь запону дощу, що спливав по шибках. Зодягнений був у форму першого заїзду й стежив за паддоком, де конюхи прогулювали двох рисаків. Тварини й люди мали жалюгідний вигляд.
— Не завадило б нам прилаштувати «двірники» до наших скакових окулярів,— кинув він жартома.— Добрячий буде грязевий душ! У таку кляту годину жоден гусак не зостанеться сухим.
— А як ти попарився в турецьких лазнях? — запитав я, посміхаючись.
— Тобі вже відомо?
— Всі тільки про це й говорять.
— Так йому й треба, дурневі,— лайнувся Сенді.
— А як ти довідався, де його шукати?
— Спитав у матусі...— Сенді раптом осікся, а очі його злякано забігали.
— Так,— мовив я.— То, виходить, це ти надсилав йому оті погрози щодо Болінгброка?
— Звідки тобі відомо?
— Ти любиш такі жарти й ненавидиш Джо... Першу цидулку йому підсунули до кишені в роздягальні Пламптона. Це міг зробити жокей або хтось із обслуги. Проте не букмекер, не тренер і навіть не власник коня. От я й подумав, що той, хто підклав, і той, хто платить йому за шахрайство,— зовсім різні люди. Останній не збирався мститися Джо. Я запитав себе, хто ж тоді хотів би вічно мучити Джо. I згадав про тебе. Ти знав, що він має програти. Коли Джо виграв, ти втратив силу грошей і вирішив будь-що помститися. Ти ходив за ним як тінь і насолоджувався отим його вічним страхом.
— Помста солодка й таке інше? Що ж, ти мене застукав. Але звідки тобі відомо все це?
— Переважно від Джо.
— Дурне базікало! Язик доведе його до біди.
— Мабуть, що так,— погодився я, згадавши п'яні балачки про навмисне «притримування» та конверти з грошима.
— Ти сказав йому, що я надсилав записки? — поспитав Сенді не без тривоги.
— Ні, це тільки погіршило б справу.
— Добре зробив...
— Ну, тоді скажи, звідки ти знав, що Болінгброк не повинен виграти?
Він широко посміхнувся, переступив з ноги на ногу, але змовчав.
— Кажи! — напирав я.— Може, це дасть мені якусь зачіпку щодо справи Білла Девідсона.
Він похитав головою.
— Це тобі не зарадить. Мені Джо розповів.
— Що?!
— Він поділився зі мною в роздягальні. Ти ж знаєш, який він хвалько. А я саме нагодився. До того ж він знає, що я теж іноді «притримував»...
— Що саме він тобі сказав?
— Закликав мене повчитися в нього, коли скакатиме на Болінгброці. Ну, мені, як то кажуть, пальця в рот не клади. Я знайшов охочого поставити на Лейка, що мав неодмінно виграти, коли Джо «придавить» Болінгброка. Але знаєш, що трапилось? Цей дурень не витримав і обігнав. Я ладен був власними руками задушити його. Адже п'ятдесят фунтів для мене чималі гроші...
— А чому ти ждав цілих десять днів, поки послав йому першу записку?
— Просто не здогадався,— щиро признався він.— Зате відомстив йому як слід, чи не так? У нього мало не відібрали права в Челтенхемі, після чого він напився до непритомності й три дні парився з переляку в турецьких лазнях, і все я влаштував! — Сенді аж сяяв.— Побачив би ти його там! Мокра смердюча ганчірка! Він рюмсав і благав мене врятувати його. Мене! Я мало не луснув зо сміху! От відомстив так відомстив!
— I через кодолу в Пламптоні теж ти його перекинув?
— Що ти! — обурився Сенді.— Це він тобі сказав? Кляте брехло! Він сам гепнувся, я бачив. Та пожди, я ще не так його залякаю...— Його руде волосся настовбурчилося, темні очі палали.— Гаразд... я ще не таке придумаю! Спішити нікуди. Він у мене поскаче! Але не думай, я з ним просто гратимусь...— I весело зареготав, потім докинув: — Коли вже ти такий Шерлок Холмс, то як з отією справою? Винюхав щось?..
— Та ні... хоч зараз знаю набагато більше, ніж на початку, й надії не втрачаю. А ти нічого не чув?
— Нічого... То не здаєшся?
— Ні.
— Що ж, зичу тобі успіху! — мовив він, посміхаючись. Служник погукав:
— Жокеї, виходьте! Наближався перший заїзд.
Сенді зодягнув шолом і затягнув шнурки. Потім вийняв штучні зуби — два середні різці верхньої щелепи, загорнув їх у хусточку й пхнув до кишені на вішалці. Він, як і більшість жокеїв, ніколи не виходив на скачку з ними, боячись загубити або проковтнути зопалу. Нагородив мене беззубою посмішкою, махнув рукою і вибіг під дощ.
Лило й тоді, коли я вийшов, щоб скакати на Паліндромі. Піт чекав мене в паддоку. Вода струмками стікала з крис його капелюха.
— Ну й клятий сьогодні день,— мовив він.— Одна втіха, що доведеться мокнути не мені, а тобі. Я вже напився води досхочу, поки скакав. Сподіваюсь, ти вмієш плавати?
— А що? — запитав я.
— Якщо вмієш, то зможеш тримати очі розплющеними під водою.
Я думав, він, як завжди, невдало жартує, але Піт був серйозний. Він показав на окуляри, що бовтались у мене на шиї.
— Вони тобі не потрібні. Одразу заляпає грязюкою.
— Тоді я їх опущу.
— Залиш краще тут — тільки заважатимуть.
Я зняв окуляри й, повертаючи голову, побачив знайомого типа по той бік огорожі. Людей було мало, і я добре роздивився. То був Берт, той, що прогулював коня поблизу фургона в Мейденхедському лісі. Один з водіїв «Марконі».
Він не дивився сюди, але мене з несподіванки ніби раптом ударило струмом. Що він тут робить? Невже пригнався сто сорок миль, аби помилуватися скачкою під дощем? Ой, ні!..
Я глянув на Паліндрома, що плентав по колу під вогкою попоною.
Ось фаворит!..
I я здригнувся.
Бо знав, що десь уже наблизився до негідника, який завинив у смерті Білла, хоч він і досі ще зоставався мені невідомим. Я вперто знехтував оті його «попередження», до того ж залишив аж надто помітний слід і міг із переслідувача сам стати жертвою. Я нутром відчував, що Берт у Брістолі не сам і що мені знову шлють пересторогу.
Але буває так, коли нехтуєш передчуттям, і саме ця хвилина настала. Паліндром — фаворит... Що чинили один раз — можуть повторити; і десь там, на залитій дощем скаковій доріжці, мене вже, мабуть, чекає дріт... Я був певен цього, що б там не говорив здоровий глузд.
Та вже пізно відмовлятися. Паліндром — фаворит, і на нього вже поставлено; він у чудовій формі — не кульгає, у нього не юшить з носа, ані найменшої причини, щоб останньої миті дискваліфікувати його. А коли б я раптом захворів і не міг на ньому змагатися, то мені швидко знайшли б заміну. До того ж я не хотів посилати когось іншого, щоб він налетів на дріт, припасений для мене.
Якщо ж без будь-яких пояснень зніму Паліндрома з забігу, то в мене віднімуть жокейські права й більше ніколи не пустять на іподром.
Хай би я навіть попередив, що хтось збирається влаштувати мені падіння. Вони пошлють обстежити перепони й так-таки нічого не виявлять, адже дріт натягнуть десь в останню хвилину, як ото трапилося з Біллом.
Якщо ж я візьму участь у заїзді й не лізтиму наперед, дріт можуть і не напнути. Але в мене зомліло серце, коли поглянув на жокеїв, що поверталися після змагань: обличчя й куртки так заляпані грязюкою, що годі й роздивитись колір. А мій, рудий із кремовим, то й зовсім не був би помітним. Той, хто ждатиме з дротом, не зможе визначити, який кінь попереду, але він мене ждатиме й діятиме без вагання.
Я глянув на жокеїв у паддоку, що неохоче знімали дощовики й сідали на, коней. Їх було з десяток. То саме ті хлопці, які багато дечого навчили мене та вважали своїм,— сміливці, чия дружба давала мені не менше радості, ніж перегони. Коли б я підставив когось із них замість себе під удар, то не зміг би потім жодному дивитися в очі.
Нічого не поробиш. Доведеться скакати на Паліндромі й сподіватися на краще. Я пригадав слова Кет: «Коли тебе жде щось справді серйозне, чхати на небезпеку»,
Чхати, то чхати! Адже я можу впасти де-небудь і без того дроту. Коли гепнуся сьогодні — справи кепські. Але зарадити вже не можна. Хоч я міг і помилятися — там не було ніякого дроту.
— Що з тобою? —здивувався Піт.— Побачив привид?
— Нічого, все гаразд,— відказав я, скидаючи піджак. Паліндром стояв поруч, і я плескав його по спині, милуючись красивою й розумною головою. Тепер мене більш за все турбував він — хоч би для нього ці десять хвилин не стали останніми...
Я скочив у сідло і, глянувши на Піта, мовив:
— Якщо Паліндром упаде під час скачки... подзвони, будь ласка, інспекторові Лоджу в Мейденхед.
— Що за вигадки...— почав він.
— Обіцяй мені, друже.
— Гаразд. Але я щось не второпаю... Ти ж сам міг би це зробити! Нічого з тобою не станеться.
— Можливо,— кивнув я.
— Я зустрічатиму тебе в колі переможців,— заявив він, плескаючи Паліндрома по крупу, коли ми рушили.
Колючий дощ стьобав нас по обличчях, як ми шикувалися перед стартом. Треба було зробити два кола. Ось постріл, і ми полетіли.
Двоє чи троє коней узяли перший бар'єр поперед мене, та потім я припустив Паліндрома й повів скачку. Він був у чудовій формі, отож скакав легко та спритно, мов стиплер найвищого класу. Іншого дня я почував би справжню насолоду, маючи під собою це пружне тіло. Тепер я просто нічого не помічав.
Пригадуючи падіння Білла, я все ждав, що ось з'явиться хтось за огорожею й почне розмотувати сувій дроту... Тоді я примушу Паліндрома скочити заздалегідь, щоб він не зачепився за дріт, а вдарив його грудьми, коли приземлятиметься. Тоді, сподівався я, він своєю вагою порве дріт або стягне вниз і, якщо витримається, не причавить мене своєю вагою, як було з Біллом. Та планувати легко, до того ж я сумнівався, чи зможу примусити такого природженого плигуна, як Паліндром, збитися з темпу й злетіти в повітря хоч на якусь мить раніше.
Ми подолали перше коло, хлюпаючи мокрим полем. Зоставалося пройти ще приблизно милю, коли я почув позад себе кінський тупіт. Озирнувся. Більшість жокеїв мчали гуртом далеко позаду, та двоє вперто переслідували мене. Ось вони майже порівнялися з Паліндромом.
Я підігнав його, і кінь підкорився. Ми легко відірвалися корпусів на п'ять.
Ніхто не переходив доріжки за перешкодою.
Я не бачив ніякого дроту.
I все-таки Паліндром зачепив його,
Якби не оті двоє, я б не спонукав коня. Щось раптом хльоснуло Паліндрома по ногах, коли ми вже були над бар'єром, і я кулею вискочив із сідла. Поки котився, інші коні подолали перешкоду. Вони, звичайно, не налетіли б на лежачого, але мусили обминати Паліндрома, що бився в корчах, і наскочили на мене.
Підкови місили моє тіло. Один удар поцілив у голову, шолом тріснув і одлетів. Минуло кілька кривавих секунд, поки я зрозумів, що все скінчилося.
Я лежав на траві, безсилий і стерплий, не здатний не те що піднятися, а й ворухнути пальцем. Лежав на спині ногами до перешкоди. Дощ сік мене по обличчю, важко було розплющити очі, ніби на них навалився якийсь тягар.
I все ж я змигнув повіками, й побачив «привид» біля бар'єра.
Він не поспішав на допомогу, а похапцем змотував дріт, задкуючи з поля до бровки. Коли досяг стовпа, вийняв з кишені інструмент і перекусив дріт. Не забув цього разу обценьки! Упоравшись, накинув моток дроту на руку та ненависно глянув у мій бік.
Я впізнав його.
То був водій уже знайомого мені фургона.
Усе навколо затьмарилось. Світ став чомусь сірим, як погано знятий фільм. Сірою була трава, землистим обличчя водія...
Потім біля самої перешкоди замаячив ще один «привид», що сунув у напрямку до мене. Я теж знав його, це не був шофер таксі. I мені стало радісно, що я не один у смертельному герці, та мало не заплакав. Я намагався звернути його увагу на дріт — адже тепер у мене є свідок. Та слова не сходили з язика — усе в роті ніби закам'яніло.
Він підійшов і схилився наді мною. Я хотів посміхнутись, але м'язи обличчя не ворушилися.
Він випрямився й гукнув до водія:
— Не дихає! — I знову нагнувсь.— У, падло! — Та копнув мене ногою. Я чув, як тріснули ребра й запекло в боці.— Може, це навчить його, як пхати свого носа куди не слід! — I копнув ще раз. Світ почорнів. Я майже втратив свідомість, але крихта її ще блимала, і я збагнув, чому вартовий не перетнув доріжку, натягуючи дріт: йому не треба було цього робити. Він і його спільник стояли обабіч неї й напинали той дріт з обох кінців.
Я побачив над собою утретє ногу. Здавалося, спливли години, поки вона наблизилась до моїх очей. Нога все росла й росла, поки раптом не заступила мені весь світ.
Книга: Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
ЗМІСТ
На попередню
|
|
