Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
12
Спершу повернувся слух. Раптово, ніби хтось клацнув вимикачем. Ще хвилю тому жодне враження не порушувало пекельного кипіння розбурханого мозку, де плавали лише уривки слів, од яких боліла голова, і враз настала тиша й кожен звук чітко та ясно відлунював у моїх вухах.
Почувся жіночий голос:
— Він досі непритомний.
Я хотів відповісти, що це не так, але не міг.
Звуки лунали: свист, шурхотіння, тріскотнява, мурмотіння віддалених голосів, плюскіт води, що з дзюркотом текла в бачок. Я дослухався до всього, просто, аби чути.
Згодом я зрозумів, що лежу на спині. Руки й ноги, коли я відчув їх, здавалися олив'яними й болісно нили, а на повіках ніби лежали пудові гирі.
Я роздумував, де я і хто я, але так нічого й не збагнув. Думати було аж надто важко, і я заснув.
Коли прокинувся, то побачив, що лежу в напівтемній кімнаті, яка поступово почала світлішати. В кутку — умивальник, поряд — невеличкий столик, накритий білою серветкою, і крісло з дерев'яними ручками, праворуч — вікно, а просто переді мною — двері. Гола, казенна кімната.
Двері відчинилися, й зайшла медсестра. Вона глянула на мене й посміхнулась. У неї були красиві зуби.
— Хелло! — мовила вона.— Отямились? Як ся маєте?
— Чудово! — одказав я, хоч вичавив із себе тільки шепіт, до того ще був кволий.
— Вам зручно лежати? — спитала вона, мацаючи мені пульс.
— Ні,— одверто признався я.
— Ось я скажу доктору Мітчему, що ви прийшли до тями. Він, мабуть, схоче оглянути вас.
Вона щось занотувала в карточку на столі, ще раз привітно всміхнулася й щезла за дверима.
Виходить, я в лікарні. Хоч досі не розумів, що трапилось зі мною. Може, мене переїхав паровий каток? Чи розтоптало стадо слонів?
Доктор Мітчем розкрив тільки частку таємниці.
— Чому я тут? — зустрів я його хрипким шепотом,
— Ви впали з коня.
— А хто я?
Він поклацав себе олівцем по зубах і деякий час пильно дивився на мене. Молодий, з грубуватими рисами обличчя, пухнастим, уже доволі рідким білявим волоссям і вельми розумними світло-блакитними очима.
— Мабуть, краще буде, коли ви самі пригадаєте. Певен, що вам це вдасться. Не турбуйтеся. Не сушіть собі голови. Спочивайте, і все стане. само собою зрозумілим, Якщо не одразу,— а воно так і належить,— то поступово, крихта по крихті, ви все пригадаєте, крім, можливо, самого падіння.
— А що в мене принаймні?
— Струс мозку. Що ж до...— Він оглянув мене з голови до ніг.— Зламана ключиця. Тріснули чотири ребра. Безліч синяків та подряпин.
— Слава богу, нічого серйозного,— ледве вичавив я. Він розкрив рота од здивування й раптом розреготався.
— Атож, нічого серйозного! Такі вже ви — всі навіжені!
— Хто «ми»?
— Яка різниця? Скоро самі пригадаєте. Засніть, якщо можете, а прокинетесь — будете знати!
Я послухався, заплющивсь і одразу заснув. Снилося, ніби чую хрипкий голос, що лине з вази, повної червоного й жовтого шафрану; він весь час погрожував і розпалив мене до того, що захотілося кричати, та я зрозумів, що то мій власний шепіт, а шафран перетворився на густо-зелені гаї з рожевими птахами, які миготіли в напівтемряві. Потім здалося, що я лечу й, силкуючись щось там розгледіти, безсило падаю на землю.
— Гепнувся з дерева,— промимрив я (колись таке трапилось зі мною в дитинстві).
Хтось говорив поряд. Я розплющив очі й побачив доктора Мітчема.
— З якого дерева? — запитав він.
— У лісі. Я вдарився головою, а коли очумався, батько стояв на колінах поруч мене.
Знову знайомий голос. Я повернув голову.
Він сидів обіч, міцний, засмаглий, гарно вдягнений, як на свої сорок шість років зовсім ще молодий.
— Ти? Тут?!
— Ви знаєте, хто це? — допитувався Мітчем,
— Мій батько.
— А як вас звати?
— Аллан Йорк,— розсердився я, і все одразу прояснилося. Тепер я пам'ятав кожну подробицю до того ранку, коли поїхав на Брістольські перегони. А що сталося потім — чорне провалля.
— Як ти сюди потрапив? — запитав я батька.
— Сів на літак і прилетів. Місіс Девідсон подзвонила, що ти розбився й лежиш у лікарні.
— Давно?..— почав я.
— Чи давно без тями? — перепитав доктор Мітчем.— Зараз неділя, ранок. Отже, дві з половиною доби. Це непогано, коли взяти до уваги, як ви побились. Я зберіг ваш шолом, аби показати.— Він одчинив шафку й видобув рештки шолома, який врятував мені життя.
— Доведеться купити новий,— пожалкував я.
— Навіжений! Всі ви навіжені! — вигукнув доктор Мітчем.
Тепер я знав, на що він натякає. Я осміхнувся, але посмішка вийшла крива, бо половина мого лиця геть розпухла, була непорушна й боліла. Я підніс ліву руку, щоб помацати пухлину, але рука звелася лише дюймів на шість і безсило впала: плече штрикнуло пекучим болем. Хоч воно було міцно перев'язане бинтом я майже почув, як скрегочуть, натикаючись одна на одну, побиті кістки.
І ніби по команді, всі болі в моєму тілі раптом ожили й злилися в одну суцільну муку, Я хотів передихнути, але зламані ребра висловили протест. Весело, нічого не скажеш!
Я заплющив очі.
— Що з ним? — похопився батько.
— Нічого особливого,— заспокоїв доктор Мітчем.— Мабуть, дають себе знати переломи. Я дам йому щось заспокійливе.
— Завтра встану,— заявив я.— I вже ж не раз падав. I ключиці ламав. Це ненадовго.— А сам тим часом подумав: кепська історія.
— Завтра? Й не думайте! — озвався доктор Мітчем.— Тиждень цілковитого спокою. У вас струс мозку.
— Я не можу тиждень валятися,— обурився я.— У мене буде тоді сила, як у блохи, а мені ж скакати в Ліверпулі.
— Коли? — підозріло спитав доктор Мітчем.
— Двадцять четвертого березня.
Запала мовчанка — вони зважували мої слова,
— Тобто у майбутній четвер,— зауважив батько.
— Навіть викиньте з голови! — суворо гримнув доктор Мітчем.
— Обіцяй мені,— попрохав батечко.
Я розплющив очі й глянув на нього. Уперше в житті його обличчя було стурбоване, і я зрозумів, що багато важу для нього. Адже я був одинаком, і цілих десять років після смерті матері він виховував мене, не передаючи економкам, гувернанткам чи інтернатам, як це вчинив би будь-хто з подібних багатіїв. Він сам гаяв час, бавлячись зі мною або навчаючи мене, дбав, щоб я ще дитиною був щасливий та вмів користуватися грішми. Він привчив мене не боятися труднощів і небезпек, але скакати в Ліверпулі в такому стані було ризиковано — я бачив це з його стурбованого обличчя.
— Обіцяю,— озвався я.— Не буду змагатися в Ліверпулі цього місяця. Але в наступному — буду обов'язково.
— Гаразд. Домовилися.— Він посміхнувся і встав.— Я ще забіжу ввечері.
— Де ти зупинився? I взагалі — де ми зараз?..
— У Брістольському шпиталі, а я мешкаю у місіс Девідсон.
— Виходить, я гепнувся під час Брістольських перегонів... на Паліндромі.— Батько хитнув.— А як він... не розбився?
— Ні, він у стайні Піта Грегорі. Ніхто не бачив, як і чому він упав,— лив суцільний дощ. Грегорі каже, що ти передчував це падіння, і прохав передати, що все зробив, як ти хотів.
— Нічого не пам'ятаю. Навіть гадки не маю, що саме прохав. Цікаво...
Доктор Мітчем і батьком пішли, а я все намагався відновити те, що вилетіло з голови. З'явилося відчуття, ніби якусь мить тому я знав щось дуже важливе, але, скільки не мучився, міг пригадати лише те, як добирався до Брістольського іподрому, а далі все уривалося.
Решта дня тяглася довго й болісно, найменший порух викликав скрегіт та волання всіх моїх потрощених кісток. Мене й раніш топтали коні, але те було ніщо в порівнянні з цим дурнуватим падінням, і, хоч я не міг бачити, розумів, що все моє тіло вкрите кривавими струпами й синцями, які потім розпливуться й почорніють, стануть жовтими, а лице моє нагадуватиме райдугу, до того ж мали бути два велетенські синяки під очима.
Таблетки, що їх прислав мені доктор Мітчем напрочуд білозубою сестрою, подіяли менше, ніж я сподівався. Лежачи з напіврозплющеними очима, я марив, ніби пливу під яскравим сонцем по морю і мої болючі кістки й розколота голова хитаються на повільних хвилях. Я домалював цю картину чайками, білими хмарками й малечею, що бавиться на мілині. Все це дуже заспокоювало, поки не рухався.
Під вечір задзвонило в голові, і час від часу я поринав у примарний сон. Здавалося, всі мої кінцівки одриваються під жахливою вагою, і я прокидався, мокрий від ляку, й починав ворушити пальцями на руках і ногах, щоб заспокоїтись, що все на місці. Щойно вони торкалися простирадла й серце мені одпускало, як я знову летів у прірву. Напади жаху і якогось нестямного сну межувалися між собою, і я вже не знав, де дійсність, а де марево.
Ця жахлива ніч так вимучила мене, що, коли вранці доктор Мітчем зайшов до палати, я став благати його, щоб він переконався, чи руки й ноги мої таки справді існують. Не кажучи й слова, він підняв ковдру й одну по одній показав мені ноги. Руки я випростав самостійно, глянув на них, склав пальці на животі й заспокоївся. I треба ж бути ідіотом — так перелякатися!
— Вам нічого боятися,— заспокоював доктор Мітчем.— Така нервозність цілком звичайна для того, хто довго був непритомний. Клянусь, що у вас немає жодних небезпечних ушкоджень. Всередині все гаразд, і не довелося різати. Тижнів за три ви будете як новенький. Хіба що... зостанеться невеличкий шрам на обличчі. Довелося заштопати під лівим оком.
Оскільки я не був помітним красенем, це мене мало турбувало. Я подякував йому за турботи, і він укрив мене ковдрою. Його суворе обличчя лукаво засвітилося.
— Ще вчора ви заявляли, що збираєтесь устати сьогодні, чи не так?
— Та годі вам! — огризнувся я. — Все одно завтра встану.
Проте лише в четвер я зробив перший крок, а виписався в суботу, почуваючи себе слабіше, аніж хотілося, хоч настрій у мене був непоганий. Батько, що вже збирався відлітати в понеділок, заїхав і одвіз мене до Сцілли.
Вона й Поллі тільки похитали головами, коли я виповз із «ягуара» й почав обережно здиратися східцями. Зате Генрі обдарував мене швидким розуміючим поглядом, уздрівши моє чорно-жовте обличчя й довжелезний рубець, що червонів навскіс щоки.
— Прибулець з космосу! — вигукнув він.
— Краще б провітрив собі голову,— огризнувсь я, і Генрі радо зареготав.
О сьомій, коли дітей відіслали спати, подзвонила Кет, Сцілла й батечко полізли в льох по вино, щоб залишити мене самого.
— Ну як? — поспитала Кет.
— Зашили й заштопали,— відказав я.— Дякую вам за квіти й за лист.
— Квіти — це турбота дядечка Джорджа. Я натякнула, що це скидатиметься на похорон, і він мало не луснув зо сміху — так йому сподобалось. Хоч мені було не до сміху, коли подзвонила місіс Девідсон і сказала, що вам три чисниці до смерті.
— Дурниці,— одповів я.— Сцілла трохи перебільшила. А щодо квітів, то дякую, чия б там не була турбота.
— Мабуть, слід було послати лілеї, а не тюльпани.
— Наступного разу пришлете лілеї,— засміявся я, милуючись її голосом.
— Боже! Та невже буде ще наступний раз?
— Тепер уже неодмінно,— запевнив я.
— Ну, тоді я надішлю постійне замовлення в крамницю.
— Я люблю вас, Кет.
— Мушу признатися,— щасливо відказала вона,— приємно, коли тобі таке говорять.
— А хто ще вам казав? Коли? —запитав я, сподіваючись на гірше.
— Ну,— повагалась вона,— хоча б Ден.
— О!
— Не треба ревнувати. Він такий сумний. Зразу стає похмурим і вергає блискавиці, щойно чує ваше ім'я. Ви обоє ще зовсім хлоп'ята.
— Атож, люба. Коли ж побачимось?
Ми домовились зустрітися в Лондоні, і, перш ніж вона поклала трубку, я повторив, що кохаю її. Раптом у трубці щось зашкряботіло й почулося хихикання. Стримуване, але одверте й нахабне.
Я знав, що Кет уже відійшла від апарата, але сказав:
— Пождіть хвилинку, люба... я хочу вам дещо прочитати... Ось тільки знайду.
Я обережно вийшов і прокрався сходами нагору, до спальні Сцілли.
Усі троє злочинців стояли, збившись біля паралельного телефону; Генрі тримав трубку біля вуха, Поллі тулилась до нього, а Уїльям дивився на них, витріщивши очі, Всі були в халатиках і піжамках.
— А що це ви тут робите? — вигукнув я.
— Ой леле! — кинув Генрі трубку на постіль, ніби вона його обпекла.
— Аллане! — мовила Поллі, густо зашарівшись.
— I давно підслуховуєте?
— Правду кажучи, так,— призналась мала.
— Генрі завжди підслуховує,— гордо озвався Уїльям.
— Помовч! — визвірився той.
— Ви просто негідники.
— Але то ж Генрі,— образився Уїльям.— Він завжди так чинить. Все перевіряє, це ж добре? Отож і підслуховує, еге ж, Генрі?
— Помовч, бо буде погано!— вже сердився той.
— Значить, усіх перевіряє...— мовив я, нахмуривши брови.
Генрі дивився спідлоба, нітрохи не каючись.
Я підійшов до них, але проповідь про недоторканість чужих таємниць чомусь вилетіла з голови. Натомість сяйнула здогадка...
— Генрі, як давно ти підслуховуєш? Він насторожився.
— Давненько.
— Місяць? Тиждень? Кілька днів?
— Вічність,— зауважила Поллі, бачачи, що я вже не серджусь.
— Ти коли-небудь післуховував розмови тата? —запитав я.
— Так,— кивнув він.
Я замовк, роздивляючись цього кмітливого хлопчика, Йому було ще тільки вісім, і я розумів, що коли він знатиме відповіді на всі ті питання, які я збирався йому поставити, то це стане жахом усього його життя.
— Татко ніколи не розмовляв з кимось, що має хрипкий голос?—Я прохрипів: «Хто біля телефону? Майор Девідсон?»
— Чув! — вигукнув Генрі.
— Коли це було?—запитав я, ледве стримуючи хвилювання. Адже то могла бути саме та розмова, що її Білл вважав просто жартом і на яку не зважив навіть Піт.
— Це була остання таткова розмова,— діловито пояснив Генрі.
— А ти не пам'ятаєш, що він хрипів? — лагідно допитувавсь я.
— Це відбувалося за два дні до того, як татко розбився. Ми саме йшли спати, як оце зараз. Задзеленчав телефон, я підкрався й почав підслуховувати. Той хрипко питає: «Ви будете скакати в суботу на Адміралі, майоре Девідсон?» Татко відповів, що так...— Генрі зажмурився, намагаючись зосередитись. — Тоді чоловік ось таким голосом повелів: «Ви не повинні виграти на Адміралі, майоре Девідсон».— Хлопчик імітував його хрипотіння.— Татко зареготав, а той і каже: «Я сплачу вам п'ятсот фунтів, якщо пообіцяєте не виграти». А татко йому: «Ідіть ви під три чорти!» Я мало не засміявся, адже він завжди забороняв мені так висловлюватися. Тоді хрипун заявив, що не хоче, аби татко виграв, і що Адмірал упаде, коли не покориться. А татко йому: «Ви просто божевільний!»— і поклав трубку, а я хутенько шаснув до своєї кімнати, бо вийшли б непереливки, якби татко мене застукав.
— Ти щось казав потім батькові?
— Ні. Не міг же я признатись, що підслуховую.
— Авжеж,— мовив я, стримуючи усмішку.
Потім побачив, як очі Генрі розширилися, коли він збагнув, що все це означає.
— Виходить, то був не жарт! — здивувався він.
— Ні, зовсім не жарт.
— Але ж той тип не міг усе влаштувати так, щоб Адмірал упав? Не міг?! Адже так?—Генрі відчайдушно хотів почути заперечення. Очі блискотіли, він розумів, що чув голос саме того негідника, який убив його батька. I хоч він мусив знати про фатальний дріт, я подумав, що зараз не слід цього казати.
— Правду мовлячи, не знаю. Не думаю,— збрехав я. Та очі Генрі дивилися кудись крізь мене, ніби він бачив щось жахливе.
— Що трапилось? — озвалася Поллі.— Чому Генрі так хвилюється? Хтось казав таткові, що не хоче, аби він виграв. Але чого ж так рюмсати?
— А він завжди все так добре пам'ятає? — спитав я її.— Адже це було місяць тому.
— Ну, не завжди,— відказала мала.— Зате він ніколи не бреше.
Я знав, що це так. Генрі не вмів брехати. Він уперто сказав:
— Я не розумію, як він зумів це підстроїти?
Я принаймні радів, що допитливий хлопець діловито шукав пояснення, а не впадав у відчай. Може, я не завдав йому нового болю своїм відкриттям.
— Лягай спати і не суши собі голови,— мовив я, подаючи руку. Він стиснув її і довго не відпускав. Я одвів його до спальні.
Книга: Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
ЗМІСТ
На попередню
|
|
