Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
13
Вранці, коли я ще вдягався, унизу, біля вхідних дверей подзвонили, і Джоан прибігла сказати, що мене питає інспектор Лодж.
— Скажи йому, що зараз спущуся.— Я ледве зміг натягнути сорочку на забинтовані плечі, знеможено застебнув гудзики, а напнути краватку вже не було сил.
Бинти тисли груди, голова розколювалась, а шкіру пекло од подряпин і синців, Я спав погано і був у кепському настрої. Три таблетки аспірину замість сніданку нітрохи не зарадили.
Зоставалось натягти шкарпетки. Я спробував зробити це вільною рукою, але виявив, що дістати можна, тільки зігнувшись, а в мене це ніяк не виходило. Шкарпетки я пошпурив геть, бо вдаватися по допомогу до батька не дозволяла впертість.
Споглядання в дзеркалі розпухлого, жовтого й неголеного обличчя не поліпшило настрою. Зауваження Генрі щодо прибульця із космосу було не далеке від істини. Я так і хотів пошкребти сверблячий рубець, щоб мати бодай миттєве полегшення.
Потім пройшовся електробритвою по найгустіших «заростях», пригладив сяк-так щіткою волосся та пхнув босі ноги в пантофлі. Одну руку вдалося запхати в рукав, а на другу просто накинув куртку й непевно зачовгав сходами.
Обличчя Лоджа, коли побачив мене, було таке хоч малюй.
— Якщо ви смієтеся з мене, то я скручу вам в'язи. Наступного ж тижня,— заявив я.
— Я не сміюся,— мовив Лодж, ледве стримуючи себе, від чого ніздрі аж ходором ходили.
— Тут нема нічого смішного,— з притиском кинув я.
— Звичайно.
Я глянув на нього спідлоба.
Батечко, який сидів у глибокому кріслі біля вогню, глянув на мене поверх газети.
— Мені здається, тобі не завадив би добрячий ковток бренді.
— Ще ж тільки пів на одинадцяту,— різко одказав я.
— Нещасні випадки трапляються будь-якої пори,—відповів батько,— а тут ніби підходяща ситуація.
Він відчинив дверцята буфета, де Сцілла тримала напої, налив мені третину фужера коньяку й долив содової. Я заперечив, що як на ранок це надто міцне, та батько рішуче простягнув фужер.
— Вихили й замовкни.
Я сердито сьорбнув. Коньяк був пекучий і міцний, він обпалив мені горло. Другий ковток процідив крізь зуби, звело ясна, та, коли проковтнув, відчув, як тепло розливається по голодному шлунку.
— Ти снідав? — запитав батько.
— Ні.
Я відпив ще ковток. Напій дурманив швидко, знімаючи поганий настрій, і за якусь хвилину-другу я підбадьорився. Лодж із батечком пильно стежили за мною, ніби я був піддослідним кроликом, який піддавався дії ліків.
— Гаразд,— буркнув я.— Тепер мені краще.
Я взяв сигарету із срібної коробки на столі, припалив і помітив, що світить сонце.
— Ну от і добре.
Батечко знову всівся в крісло.
Знайомити їх не було потреби, вони відрекомендувались один одному, поки ждали мене, і, очевидячки, Лодж розповів про фургон і про все інше. Я вважав це найпідлішою зрадою й одверто сказав йому про це. Потім докинув, як ми з Кет вистежили фургон і як наше розслідування зайшло в глухий кут.
Я взяв фужер, сигарету й сів на підвіконня, підставивши спину сонцеві. Сцілла підстригала кущі в саду, я помахав їй рукою.
Лодж, не в своїй звичайній формі, а в сірому фланелевому костюмі, відкрив портфеля й витяг звідти кілька паперів. Потім усівся за стіл і сказав:
— Містер Грегорі подзвонив мені у відділок вранці після вашого падіння.
— На біса це йому здалося?
— Спитайте в нього,— докинув Лодж і, помовчавши, додав:— Я зрозумів з повідомлення вашого батька, що у вас був... гм... провал-пам'яті.
— Так. Більшість подій того дня вимальовується лиш тепер, хоч не пам'ятаю, як вийшов із вагарні сідати на Паліндрома, як мчав на ньому й коли впав. Останнє, що засвідчує свідомість,— Сенді під дощем. Чому я прохав Піта подзвонити вам?
— Ви просили його перед самим заїздом. Очевидно, думали, що впадете. Тож я неофіційно вивчив обставини вашого падіння.— Він раптом засміявся.— Я на вас згаяв весь свій вільний час і навіть сьогоднішній вихідний день. На біса мені все це, й сам не знаю.
А я подумав, що він уже не може без своїх доскіпувань, як пияк без вина.
Лодж тим часом вів далі:
— Я поїхав до стаєнь Грегорі та обдивився Паліндрома. У нього довгий рубець на отих випуклих пампушках...
— На грудях.
— Хай буде на грудях. I я здогадуюся, звідки то взялося.
— О ні! — заперечив я, теж здогадавшись.
— Я допитав тих, що вартували біля перешкод,— вів далі Лодж.— Один з них новий, і ніхто його не знає. Його нібито звати Том Батлер, до того ж він дав вигадану адресу та зголосився чатувати саме біля тієї перепони, де ото ви впали. Така ж історія, як і в Мейденхеді, коли не вважати, що Батлер разом з усіма прийшов отримати свої гроші. Я зажадав глянути на ту перешкоду й на обох стовпах виявив жолобинки на висоті шести футів і шести дюймів од землі.
Коротка мовчанка.
— Он воно що,— мовив я без жодного виразу на обличчі.— Схоже, що мені пощастило більше, ніж Біллові.
— Я просив би вас пригадати все, що зможете. Хоча б... Чому вам раптом зайшло в голову, що ви неодмінно впадете?
— Не відаю.
— Це було в паддоку, перед тим як ви сіли в сідло...— Він нахилився вперед, і чорні очі так і вп'ялися в моє лице, збуджуючи мою пошкоджену пам'ять. Та я нічого не пам'ятав, бо почував себе надто стомленим і ніяк не міг зосередитись.
Дивився на мирний весняний сад за вікном. Сцілла тримала оберемок жовтих квітів, що золотом вигравали на темному тлі її сукні.
— Не пам'ятаю,— знеможено озвався я.— Може, прийде само в голову, коли вона перестане боліти.
Лодж зітхнув і відхилився в кріслі.
— Ну, хоч те, як ви зверталися до мене в Брайтоні, щоб я уточнив якісь там деталі, це ви пам'ятаєте?
— Так,— кивнув я.— А що ви довідалися?
— Майже нічого. Справжнього власника фірми «Таксі Марконі» встановити не вдалось. Одразу по війні її придбав якийсь Кліффорд Тюдор.
— Що?! — вигукнув я.
— Кліффорд Тюдор, поважний мешканець Брайтона, британський підданий. Ви його знаєте?
— Він власник кількох скакунів.
Лодж видобув із теки папір. «Кліффорд Тюдор, народився в Тріккале, Греція, прийняв британське підданство 1939 року, коли йому було двадцять п'ять. Починав кухарем у ресторані, та завдяки діловій спритності того ж року відкрив власний заклад. Після війни вигідно спродав ресторан та переїхав до Брайтона, де за безцінь купив фірму таксі, що розорилася. Через чотири роки продав і її, вклавши виручку в павільйон «Плаза-отець». Неодружений».
Я закинув голову, прихилившись потилицею до віконної рами, и чекав, що ці подробиці збудять у мене щось важливе, проте нічого не відбулося.
А Лодж тим часом продовжував: фірму перекупила підставна особа, потім «Таксі Марконі» стільки разів переходила з рук у руки, що вже неможливо було виявити власника. Усі практичні питання вирішуються якимось Філдером, управителем. Він посилається на те, що радиться з «президентом», котрий щоранку йому телефонує, і це єдиний спосіб спілкування. Каже, що «президента» звуть Клод Тіверідж, але ні адреси його, ні телефону не знає...
— Мені все це здається шахрайством,— втрутився батько.
— Таки так,— погодився Лодж.— Ніякого Клода Тіверіджа немає ні в списках виборців, ні в будь-яких інших, включаючи й телефонний довідник для Кента, Сюррея й Сассекса. Телефоністки кажуть, що жодних міжміських викликів уранці фірма «Таксі Марконі» не приймає, лише місцеві замовлення, які за останні чотири роки постійні. Тільки місцеві! Отож, прізвище замовника не Клод Тіверідж.
Він почухав потилицю і глянув мені в очі.
— Адже ви знаєте більше, ніж розповіли. Кажіть же, будь ласка.
— Ви не сказали, що брайтонська поліція думає про все це,— мовив я.
Лодж повагався й відповів:
— Їх трохи ошелешило. Мабуть, уже було кілька заяв, та не взяли їх до уваги. Все, що я вам розповів,— наслідок їх власного стеження за кілька років.
— Не можна сказати, щоб вони досягли помітних успіхів,— зауважив батько.— Ну ж бо, Аллане, говори, в чім там справа.
Лодж здивовано повернувся до нього. Батько засміявся.
— Мій син справжнісінький Шерлок Холмс, хіба ви не знаєте? — пояснив він.— Коли він поїхав до Англії, мені довелося найняти детектива, щоб той виконував за нього роботу по викриттю всіляких шахрайств і обдурювань. Як мовить мій старий службовець, у містера Аллана безпомилковий нюх на всяку підлоту.
— Містер Аллан утратив його,— вигукнув я похмуро.
Хмари запнули сонце, плаття Сцілли сховалося за живоплотом.
— Не сумуй, хлопче,— підбадьорив батько.— Візьми себе в руки.
— Гаразд! — Я роздушив сигарету, почухав рубець на щоці й примусив себе опустити руку. Страшенно свербіло.— Багато я ще не знаю, але головне, що всі останні чотири роки «Таксі Марконі» шантажує. Вони насідають на власників невеличких кафе й нічних клубів. Приблизно рік тому, завдяки мужності одного бармена,— я був у його «Блакитному каченяті»,— справи з так званим «викупом за охорону» почали обертатися проти «захисників». Коротше кажучи, він нацькував на них вівчарку...
Я розповів захопленому батькові й здивованому Лоджу все, що ми з Кет почули на кухні в Томкінса.
— Відставний фельдфебель завдав їм такого краху, що вони зовсім підупали. Прибутки компанії, особливо взимку, як заявляють друкарки з контори, не такі вже й великі. Таксистів у Брайтоні тоді більше, ніж пасажирів. Мені здається, що власник фірми, або отой ваш «президент», чи таємничий Клод Тіверідж заповзявся покращити справи новими злочинами. Він придбав собі занедбану букмекерську контору поверхом вище.
Я ніби відчув кислий дух капусти в кафе «Старий дуб», кажучи це.
— Одна вельми серйозна пані посвідчила, що букмекерський гендель шість місяців тому перекупила нова фірма, хоч на неоновій вивісці зосталося старе ім'я: Л. С. Перт. Вона обурювалася, що оті неонові кривулі псують шедеври старовинної архітектури. Від імені Товариства охорони пам’ятників — не пам'ятаю його наймення — вона та її спільники хотіли вмовити хазяїв зняти ту вивіску, проте їм так і не пощастило виявити власника. Два злочинні заклади під одною вивіскою, і в кожного свій володар-невидимка! Мені все ж таки здається, що тут верховодить хтось один;
— Це ще нічого не доводить,— мовив батько.
— Зажди хвилину. Білл загинув, бо не схотів «притримати» коня. Я знаю, його смерть була випадкова, хоч проти нього вчинили насильство. Хрипкий голос наказав телефоном, щоб не смів вигравати скачку. Генрі, восьмирічний син Білла,— пояснив я Лоджу,— має звичку підслуховувати з допомогою паралельного апарата, і він чув кожне слово. За дві доби до смерті Білла, каже Генрі, той хрипун запропонував йому п'ятсот фунтів, якщо він «притримає» коня, і, коли Білл розреготався у відповідь, прохрипів, що він все одно не виграє, бо кінь його впаде.
Я помовчав, але ні батько, ні Лодж не промовили й слова. Тоді я допив коньяк і повів далі:
— Є такий жокей — Джо Нантвич. Останні шість місяців, тобто одразу після продажу фірми «Л. С. Перт», він акуратно отримує по сто фунтів, а то й більше за те, що «притримує» скакунів. Вказівки отримує телефоном від того самого хрипуна... Ні, він його ні разу не бачив.
Лодж засовався в кріслі. Я провадив далі:
— Ви вже знаєте, як на мене напали таксисти «Марконі», а кілька днів по тому хрипун подзвонив і попередив, щоб я поводив себе розумно й добре запам'ятав духопели в фургоні. Не треба бути самим Шерлоком Холмсом, аби здогадатися, що шахрайства на іподромі й злочинства «Марконі» — справа рук однієї й тієї ж зграї.
Я замовк.
— Ну, а що далі? — не витерпів батько.
— Єдиний, хто може обіцяти жокею велику суму за «притримування» коня,— це букмекер-шахрай. Коли він певен, що той ні в якому разі не дістане перемоги, то без найменшого ризику прийматиме ставки на будь-яку суму.
— Поясніть,— озвався Лодж.
— Звичайно букмекери намагаються так вести рахунки, щоб виграти будь-що, хоч який би там кінь не переміг. Коли надто багато гравців ставлять на якогось одного скакуна, вони охоче беруть ставки й самі кидаються в гру, тільки з допомогою інших букмекерів. Якщо кінь виграє, вони отримують свій бариш з іншого букмекера та виплачують гроші клієнтам. Це дуже хитрий метод, який зветься «підстраховуванням». Тепер припустімо, що ви букмекер-шахрай і що на рисаку Джо Нантвич. Ви даєте йому наказ не вигравати. Тоді, хоч які б великі ставки не записували, ви не поставите на нього жодного цента, бо знатимете, що не доведеться платити.
— Але сто фунтів — це надто багато,— перебив Лодж,— якщо букмекери й так залишаються у виграші.
— Твій приятель не задовольнився мізерним заробітком таксистів,— зауважив батько.
Я тяжко зітхнув і притулився хворим плечем до рами.
— Тут є ще одна хитрість,— мовив я.— Коли букмекер знає, що той чи той кінь нізащо не виграє, він може запропонувати щонайвигідніші ставки. Не такі вже й великі, щоб не викликати підозри, але звабні, аби збільшити кількість клієнтів. На один чи два пункти вище від конкурентів, ну, скажімо, одинадцять до чотирьох, у той час як інші пропонують лише п'ять до двох. Гроші одразу потечуть струмком, хіба не так?
Я встав і підійшов до дверей.
— Я зараз вам щось покажу,
Сходи здалися мені крутішими, ніж завжди. Я добрав до своєї кімнати, дістав іподромні довідники, пачку букмекерських талонів і почовгав назад до вітальні. Поклав мовчки талони Лоджеві на стіл, а батько підійшов подивитися.
— Ці талони,—пояснив я,—Білл зоставив дітям для гри в букмекерів. Три з них, як бачите, видані фірмою «Л. С. Перт», останні — іншими, причому жодна не повторюється двічі. Білл був дуже педантичний. На звороті кожного талона він поставив дату, розмір ставки й кличку коня. Він грав у тих букмекерів, де вигідніше, замість того, щоб мати справу з тоталізатором чи з букмекерами, які розміщуються вздовж перил,— розжував я Лоджеві, котрий мало що розумів,— і бігають од ложі до ложі, записуючи ставки знайомих та незнайомих членів жокейського клубу. Вони надсилають їм щотижневий рахунок виграшів або програшів. Білл не ганявся за великими ставками і вважав, що грати в тоталізатор нецікаво.
Лодж покрутив перед очима талони Перта.
Круглий почерк Білла був чіткий і розбірливий. Я взяв перший талон і голосно прочитав: «Перипатетик, 7 листопада. Десять фунтів із розрахунку одинадцять до десяти». Тобто Перипатетик гарантував йому виграш одинадцять фунтів. Я знайшов у довіднику дату — 7 листопада.
— Перипатетик,— мовив я,— програв скачку з перешкодами на дві милі в Сандауні, відставши на чотири корпуси. Скакав Джо Нантвич. Стартова сума — одинадцять до десяти, що означало гарантовану перемогу. Л. С. Перт мав загребти чималий куш.
Я взяв другий талон. «Сакбет, 10 жовтня. П'ять фунтів із розрахунку шість до одного». Що ж показала програма того дня? Сакбет не виграв у Ньюберрі. Скакав знову ж таки Джо Нантвич. Найкраща сума була п'ять до одного, а перед стартом — сім до двох.
Я взяв третій талон. «Малабар, 2 грудня. Вісім фунтів із розрахунку п'ятнадцять до восьми». Що ж каже довідник за 2 грудня? Малабар був четвертим у Бірмінгемі. Знову — Джо Нантвич. Стартова сума — шість до чотирьох.
Лодж, а потім батько звірили дані з довідником.
— Я переглянув і всі інші талони,— продовжив я.— Всі рисаки програли, тільки один з них дав обіцяний виграш, навіть більший, ніж можна було сподіватися. Бо скакав на ньому не Джо, а якийсь аутсайдер.
— Ця жокейська братія числить уже дробами, а не цілими,— промимрив Лодж.
— А ви не чуди анекдота,— запитав я,— як один гравець навчав свого сина рахувати: один, шість до чотирьох, два...
Лодж засміявся, і в кутиках його очей збіглися зморшки.
— Я мушу занотувати всі цифри з талонів Л. С. Перта й дані з довідника, щоб потім над усім цим помізкувати,— мовив він, виймаючи ручку та беручись до роботи.
Батько сів поруч нього і стежив, як збільшується стовпчик цифр. Я знову примостився на підвіконні. Нарешті Лодж озвався:
— Я знаю, чому батько без вас не може.
Він поклав ручку до кишені.
Я посміхнувся:
— Коли ви хочете бачити велике шахрайство, гляньте в довіднику звіт про Ірландські перегони. Це просто неймовірно!
— Іншим разом. На сьогодні досить,— потер він рукою обличчя та стиснув носа великим і вказівним пальцями.
— Тепер, як мені здається, ти мусиш повідомити нас, хто все це підстроює,—мовив батько з відтінком іронії, що и я завжди сприймав як схвалення.
— Боюся, любий батечку, що цього я й не зможу зробити.
Та Лодж цілком серйозно запитав:
— Може, хтось із тих, кого ви знаєте по іподрому? Злочинець мусить мати стосунок до перегонів. Що ви скажете про Перта?
— Можливо. Хоч я його не знаю. Та його, мабуть, і не існує. Фірму продали вкупі з цим ім'ям. Наступного разу, коли буду скакати, я зроблю ставку в його конторі, тоді побачимо, що з цього вийде.
— I не думай цього робити,— втрутився батько. Я не став сперечатися.
— А може, це жокей, або тренер, чи власник коней? — допитувався Лодж.
— Тоді додайте ще й стюардів та розпорядників,— посміхнувся я.— Адже вони перші дізналися, що я знайшов дріт і взявся розслідувати справу. Це одразу ж стало відомо тому, кого ми шукаємо. Може, він — це вони? Я сказав декому, що не вважаю катастрофу нещасним випадком, а потім майже ні з ким більше не говорив про це, поки мене не віддубасили у фургоні...
— Ви говорили тільки тим, кого знаєте? Як щодо Грегорі? — поцікавився Лодж.
— Категорично ні,— одказав я.
— Чому? Він живе в Брайтоні, досить близько для телефонних дзвінків до «Таксі Марконі».
— Він нізащо не покалічив би Адмірала!
— Звідки така певність? Люди не завжди такі, якими здаються, а вбивці частенько навіть кохаються в тваринах. Поки вони не стають їм на шляху. Недавно судили одного типа за вбивство сторожа. Він не виявив жодного жалю, поки йому не сказали, що розчерепив тоді й голову собаці. Тут він заридав.
— Зворушлива казка, тільки вона не стосується Піта.
— У вас є докази? — наполягав Лодж.
— Є,— кинув я сердито, бо це ображало мого друга.
— Ну, а як щодо жокеїв?
— Я не можу повірити, щоб жокей вчинив таку підлоту. I ще одне: перегони були другим пунктом програми, і за них узялися тільки тому, що над фірмою «Таксі Марконі» з’явилася занепала букмекерська фірма.
— Що ж, може, й так,— кинув Лодж.
— А що, як попередній власник «Таксі Марконі» фальсифікував продаж, аби замести сліди? — додав батько.
— Ви маєте на увазі Кліффорда Тюдора? — запитав Лодж.
Батько кивнув, і Лодж обернувся до мене.
— Тюдор скрізь так і пре на очі,— потвердив я.— Він знав Білла, і в останнього виявилась його адреса.— Я сягнув рукою до кишені піджака, вийняв конверт і ще раз глянув на нього.— Тюдор казав мені, що прохав Білла скакати на його рисаку.
— Коли? — підскочив Лодж.
— Я підвозив його в Брайтон з Пламптонського іподрому через чотири дні після смерті Білла. Ми говорили з ним про загиблого.
— А далі?
— На рисаках Тюдора... до останнього часу скакав наш хабарник Джо Нантвич. Саме на його Болінгброці Джо одного разу виграв заїзд, коли йому наказували цього не робити... Зате в Челтенхемі він пас задніх, і Тюдор влаштував йому бучу.
— Гра в піжмурки,— вигукнув батько.
Я прихилився до рами головою і вичавив:
— Не думаю, щоб це був Тюдор.
— Чому? — спитав Лодж.— У нього прекрасний організаторський хист, він живе в Брайтоні, він власник таксі, він найняв Нантвича, до того ж добре знав майора Девідсона. Поки що він видається мені найбільш підозрілим.
— Ні,— мовив я стомлено.— Найміцніша ниточка у нас — водії «Таксі Марконі». Той, хто послав їх з фургоном, не сподівався, що я когось можу впізнати. А от Кліффорд Тюдор знав це. Він стояв поряд зі мною під час сутички водіїв і добре розумів, що я встигну їх роздивитися.
— I все-таки я не знімаю з нього підозри,— заявив Лодж, складаючи папери та запихаючи їх у портфель.— Злочинці завжди роблять дурні помилки.
Я мовив:
— Коли ми застукаємо вашого Клода Тіверіджа, то він скоріш усього виявиться тим, кого я досі в вічі не бачив і навіть не чув про нього.
Мені самому хотілося в це вірити, бо не бажав уявити собі ще одну можливість, яку відкидав з таким острахом, що навіть боявся натякнути Лоджеві.
Хто, крім Тюдора, знав до випадку з фургоном, що я збираюся мстити за Білла? Кет. А кому вона про те говорила? Дядечкові Джорджу, котрий, як я давно підозрював, ховав за личиною добродушного товстуна вельми вбоге й хиже нутро.
Дядечко Джордж раптом купив своїй небозі коня. Навіщо? «Щоб поширити коло її інтересів». Але ж від неї він також знатиме, що відбувається під час змагань.
До того ж він поставив Піднебесного саме туди, де тренували коня Білла. Просто збіг обставин... Чи початок інтриги, яка закінчилася смертю жокея?
Усе було таке неясне й бездоказове. Все трималось лише на припущеннях, і тільки отой переляк на обличчі старого, коли Кет розповідала про «Блакитне каченя», давав якийсь натяк на підозру. «Раптовий розлад шлунка»,—і викрутився він. Можливо, й так.
А ота зброя в його кабінеті, ритуальні знаряддя тубільців, скальп... Що воно, цяцьки нелюда, який кохається в насильстві? Чи того, хто його не терпить? А може. в ньому поєднується і те й друге?
Сцілла зайшла до вітальні, тримаючи мідну вазу з нарцисами. Поставила їх на столик біля мене, і весняне сонце заграло в їх жовтих чашечках, які здавалися зірками й відливали золотом на її стомленому обличчі, поки вона, схилившись, перебирала їх пальцями.
Вона метнула на мене погляд і обернулася до батька й інспектора.
— Аллан виглядає змученим,— мовила.— Чим ви тут займаєтесь?
— Та так, гомонимо,— посміхнувсь я.
— Ти знову потрапиш до лікарні, коли не будеш берегтися,— лагідно докорила вона й запропонувала всім кави,
Я був радий цій несподіваній перерві, мені не хотілося сперечатися про заходи, які доведеться вжити проти Клода Тіверіджа. Кожен мій крок у цьому напрямі наближав час помсти — це так, але і в кожному його кроці я бачив новий доказ. Моя затьмарена пам'ять все ще ховала щось надто важливе, саме те, що викликало моє падіння в Брістолі, але воно нітрохи не відвертало мене від розслідування.
Я таки візьмуся за того Тіверіджа! Він кинеться в бій і тим самим викаже себе, як ото постріл у темряві видає стрільця.
Книга: Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
ЗМІСТ
На попередню
|
|
