Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
14
Джо Нантвич перший знайшов стрільця.
Через вісім днів після візиту Лоджа я поїхав на змагання в Західному Сассексі, відвідавши також свою контору в Лондоні. Мої рубці поблідли й злупилися, ребра й ключиця більше не боліли, і навіть постійний головний біль почав нарешті вщухати.
Насвистуючи, я зайшов до роздягальні й простягнув Клемові свій новий шолом, що його вранці купив за три гінеї у Бейтса на Джермін-стріт.
Вагарня була порожня, й захоплені вигуки або розчаровані зітхання, які долинали з трибун, свідчили, що скачки почалися. Клем, прибираючи роздягальню, що виглядала наче після шаленого вихору, котрий завжди зчиняють жокеї під час перевдягання в спортивну форму, біганини до вагів і шикування в паддоку, радо зустрів мене й потиснув руку.
— Вітаю з поверненням, сер,— сказав він, беручи шолом. Потім надряпав моє ім'я кульковою ручкою на пластирі й наклеїв бирку до шолома.— Думаю, вам не скоро знадобиться новий.— I притис пластир великим пальцем.
— Завтра починаю тренуватися, Клеме. Приготуйте спорядження й велике сідло. Вага тепер для мене не проблема. Отож скакатиму на Адміралі.
— Найлегша вага,— хитнув головою Клем.— I купа свинцю, до якого Адмірал не звик. Майор Девідсон до нього ніколи не вдавався.— Клем зиркнув на мене й додав: — Ви втратили фунтів чотири.
— От і добре! — заявив я, простуючи до дверей.
— Одну хвилинку,— зупинив Клем.— Джо Нантвич просив переказати, що має для вас важливе повідомлення.
— Он як!
— Він розшукував вас тієї суботи в Ліверпулі, та я сказав, що, мабуть, ви приїдете сюди, оскільки містер Грегорі натякнув, наче ви збираєтесь скакати на Адміралі.
Клем узяв сідло й погладив його рукою.
— А він говорив, що саме?
— Так, він хоче показати вам клаптик пакувального паперу, на якому щось там надряпано. Казав, це вас неодмінно зацікавить. Хоч я так нічого й не второпав. Йдеться про якесь «куряче сідало». Він витяг той клаптик у роздягальні в Ліверпулі, розгладив його на лаві та знову пхнув до кишені піджака. Хихотів при цьому, мов той дурень. Мабуть, добряче випив, але тоді, після Національного чемпіонату, всі були п'яні. Варнякав, що на тому папірці, хоч і безглуздя, та воно може стати ключем до розгадки, хто зна? Я допитувався, до чого ключ? Він одмахнувся, а мені було ніколи з ним розбалакувати.
— Я побачу його і все з'ясую. Той папірець ще при ньому, ви не знаєте?
— При ньому. Він щойно ляскав себе по кишені та допитувався, чи ви тут. Я чув шурхіт папірця.
— Дякую, Клеме.
Заїзд скінчився. Переможця повели розсідлувати, і з трибун до вагарні кинулися сотні болільників. Я стояв біля дверей, чекаючи Джо, й прислухався до розмов. Дізнався, що Ліверпуль усіх розчарував, а тому, хто це розповідав, завдав величезного збитку.
Сенді поплескав мене по плечу й заявив, що страшенно радий знову бачити мою пику й що я тепер нагадую актора, котрий погано грає роль ЛЮДИНИ, ЯКА СМІЄТЬСЯ.
— Ти бачив Джо? — запитав він.— Він тут усе бігав, шукаючи тебе.
— Мені казали. Саме його я й виглядаю.
Два журналісти причепилися до мене, допитуючись, які мої плани та які шанси в Адмірала (для вранішніх газет). Сер Кресвелл Стампе нагородив мене величним поклоном та бридко відкопилив губу, що мало означати посмішку.
Задоволення від того, що я знову на іподромі, зіпсував Ден, який розгулював по траві з на диво гарненькою дівчиною. Він невпинно щось тараторив, а вона зводила на нього свої ясні очі й мило посміхалася. То була Кет.
Побачивши мене, вони підійшли.
Чудова пара! Обоє чорняві й такі стрункі, ніби зумисне створені одне для одного.
Кет, що вже звикла до мого рубця, який вона бачила під час ленчу кілька днів тому, вітала мене коротким: «Кого я бачу!» В цьому — о доле! — не було й натяку на кохання й співчуття. Вона взяла мене під руку й попрохала пройтися з нею та Деном уздовж скакової доріжки, бо їй хотілось бачити наступні перегони біля рову з водою.
Я поглянув на Дена. Він злегка всміхнувся, а його очі дивилися непроникно й похмуро. Мої мускули теж мимохіть напружилися, коли я побачив його з Кет. Отож я розумів його стан.
Моя наступна фраза була перейнята бажанням не тільки викрити Клода Тіверіджа, а й вирішити долю нашої подальшої дружби з Деном.
— Не можу йти з вами,— заявив я.— Мені неодмінно треба розшукати Джо. Можливо, потім, коли вам набридне вдвох...
— Гаразд, Адлане,— відказала вона.— То, може, потім разом вип'ємо чаю? — А повернувшись, щоб іти, кинула мені через плече: — Ми ще побачимось.
Вся її поведінка свідчила, що вона тішиться ревнощами, які викликала в мене.
Проводжаючи їх поглядом, я згадав про Джо і метнувся шукати його. Та ні в роздягальні, ні поблизу вагарні його не було.
Піт вежею став наді мною, коли я повернувся. Він вітав мене, як втраченого друга. Капелюх на його величезній голові зсунувся набакир, а широченним плечам було тісно в піджаку. Він пильно оглянув моє обличчя.
— А вони непогано тебе зшили! Востаннє, коли я стояв над тобою, ти був весь заллятий кров'ю. Мабуть, досі не пам'ятаєш, як це трапилося?
— Так, — потвердив я. — Іноді мені здається, що ніяк не спіймаю нитку...
— Може, це й краще,— втішливо зауважив він і, поправивши жокейські окуляри, рушив до вагарні.
— Піте,— зупинив я.— Ти не бачив Джо? Він, кажуть, шукає мене.
— Так,— кивнув він.— I в Ліверпулі шукав. Хотів щось там показати, якусь адресу, написану на обгортці.
— Ти сам бачив?
— Глянув, але Джо дратує мене, і я не схотів затримуватися. Здається, там було написано «Чічестер».
— А ти не знаєш, де він зараз? Піт гидливо скривився.
— Зайшов до бару хвилин десять тому.
— Так рано!
— Нещасний п'яничка,— мовив він без жодної краплі співчуття.— Я б не дозволив йому сісти на свого коня, коли б він був навіть єдиним жокеєм у світі.
— Де той бар?
— Позаду трибун, поруч з тоталізатором. Зайшов туди з отим... як його?.. Тюдором, Я затамував подих.
— Але ж він посварився з Джо в Челтенхемі! I, здається, остаточно.
Піт стенув плечима.
— Тюдор зайшов до бару з Джо і ще якимось типом, що ступав позаду. А може, той і не з ними.
— Дякую,— мовив я.
До бару за рогом, куди пішов Джо, було всього сто ярдів. То був довгий дерев'яний барак, що тулився до високої огорожі, яка відокремлювала іподром од шосе. Я не гаяв часу. Та коли протовпився крізь гурт відвідувачів, Джо там не було. Кліффорда — теж.
Я вийшов. Наближався другий заїзд, і довга галаслива черга стояла біля тоталізатора; люди нервово позирали на годинники та на програмки, тиснучи в кулаках наготовлені гроші. Завсідники бару теж помчали. Поли пальт і фраків метлялись од вітру. В касах тоталізатора лунали дзвінки, і люди поспішали просунути гроші у віконця, перш ніж ті зачиняться.
Я нерішуче тупцював на місці. Джо ніде поблизу не було, і я вирішив піти до жокейської ложі та поглянути там. Зазирнув ще раз до бару, аби пересвідчитися, що його нема, й побіг.
Доріжки до тоталізатора й до бару мало не схрещувалися. Відстань поміж ними, дюймів на вісімнадцять спереду, ширилась углиб, так що поблизу огорожі утворювався трикутник футів на чотири, а то й п'ять.
Я глянув туди й побачив Джо, хоч упізнав його, тільки коли підійшов.
Спершу просто побачив людину на землі під стіною тоталізатора, та подумав, що, може, то якийсь хворий чи п'яний. Отож вирішив довідатися, чи не потрібна йому допомога.
Він лежав у затінку, але обриси тіла й лялькова непорушність нагадували вічно п'яного Джо.
Він був ще живий, хоч уже ледве дихав. Яскраво-червона піна юшила з носа й кутиків губ, а під щокою натекла ціла калюжа. Його кругле обличчя, як не дивно, зберегло капризний і незадоволений вигляд, ніби він не розумів, що фатальна пригода була останньою в його житті.
Чорна рукоятка великого ножа безглуздо стирчала із смугастої сорочки, відхилившися вниз од ребра,— ударили в сонячне сплетіння. Навкруг леза чорніла кров: ніж вгородили по саме руків'я.
Очі були розплющені, та погляд уже тьмянів.
Я погукав.
— Джо!
Він звернув до мене очі, зробив зусилля й пізнав. На щоці затремтів м'яз, і губи заворушились.
Кров хлюпнула крізь ніздрі й застигла у зсудомленому роті. Він востаннє ковтнув повітря, і по хлоп'ячому обличчю розлився подив. Шкіра одразу побіліла, очі витріщились. Якусь мить на обличчі ніби було написано: «Це ж нечесно!» Воно ще зберігало обриси, знайомі всім, хто його знав.
Перемагаючи нудоту, яку викликав солодкуватий запах крові, я опустив йому повіки й сів навпочіпки, дивлячись на нього.
Хоч знав, що намарне, все-таки обмацав кишені його піджака, шукаючи отой клаптик паперу, який він ховав для мене. Смерть Джо була б безглуздою, коли б папір виявився на місці. Коричнева обгортка. То, мабуть, нею були загорнуті останні гроші, які заробив шахрайством Джо. I щось таке на ній було, що наводило на слід адресата. Марка? Поштовий штемпель? «Щось, пов'язане з курячим сідалом»,— казав Клем. А Піт докинув: «Чічестер». Ні те, ні друге нічого не доводило. Джо теж не знав що й до чого, але хотів передати ту обгортку мені, оскільки вже вирішив це зробити.
Він завжди був аж надто балакучий собі на шкоду. Не мав ні глузду, ні терпіння. Адже міг подзвонити мені телефоном, зробивши своє відкриття. Замість того тицяв папірець кожному під ніс у Ліверпулі. I хтось ужив найжорстокіших заходів, аби та обгортка не потрапила мені до рук.
— Бідне базікало! — мовив я тихо, звертаючись до мертвого тіла.
Підвівся й пішов крізь вузьку щілину до трибун. Жодної живої душі поблизу. Голос коментатора бубонів у репродукторі, коні мчали до другого рову, це свідчило, що заїзд кінчається і мені слід поспішати.
Останні п'ятдесят ярдів я біг. Рвонув двері контори. Непоказний сивий чоловічок в окулярах, що сидів за столом, підвів голову, здригнувся, метнув угору перо, а папір, на якому писав, хутенько прикрив. То був секретар управління іподрому.
— Містера Ролло немає?—запитав я, никаючи поглядом по кімнаті.
— Він дивиться скачку. Чим можу служити?
Тріскучий голос, дерев'яні рухи. Ні, це не той, кому слід говорити про вбивство. Та що поробиш! Опанувавши себе, я спокійнісінько виклав, що Джо Нантвич лежить мертвий між баром і тоталізатором, з ножем, загнаним у легені. Я звелів йому послати по брезент, аби запнути прохід між будівлями, бо, як посуне натовп до бару й тоталізатора, його, звичайно, помітять, кинуться роздивлятися і, коли там зостався якийсь слід, неодмінно затопчуть.
Очі за скельцями окулярів недовірливо округлилися.
— Це не жарт,— кинув я у відчаї.— Заїзд кінчається. Викликайте поліцію. Я сам розшукаю брезент.— Він ніби скам'янів.— Та робіть же що-небудь! — Проте рука його нависла над телефоном, коли я вибігав.
Медпункт був у протилежному кінці вагарні. Я примчав туди й побачив двох санітарок, що попивали чай. Звернувся до молодшої, повнявої, років під сорок:
— Облиште все й ходімо зі мною.— А сам узяв ноші з-під стіни. Коли вона спроквола поставила чашку, підігнав: — Беріть ковдру — там важкопоранений. Прошу вас, швидше!
Обов'язок розворушив сестру; схопивши ковдру, вона подріботіла за мною в паддок, все ж не поспішаючи.
Голос коментатора подужчав. Він розповідав про події біля останньої перешкоди, і, коли стихла буря овацій, заговорив уже хтось інший, вигукуючи ім'я переможця. Я досяг фатального закутка.
Перші гравці вже кинулись до бару. Я глянув на Джо. Його ніби ніхто не чіпав.
Поставивши ноші ребром, аби прикрити тіло, я ждав санітарку. Вона захекано підійшла. Я вихопив у неї ковдру й накинув на ноші, щоб ніхто не міг побачити, що в цьому закутку.
— Слухайте,— намагався ,я говорити щонайповільніше.— Між цими будівлями лежить мужчина. Його не поранено, а вбито. Заколото ножем. Я піду викличу поліцію, а ви, будь ласка, потримайте ноші. Не дозволяйте комусь заходити сюди, поки я не повернуся. Зрозуміло?
Вона мовчала. Одсунула ковдру, щоб самій пересвідчитись, і довго дивилася на землю. Потім випнула могутні груди, грізно сяйнула очима й запевнила:
— Жоден сюди не підійде, будьте певні!
Я побіг до контори. Містер Ролло був тепер там, і, коли я йому розповів, що трапилось, поліція нарешті заворушилася.
На скачках важко кудись сховатися од людей. Привівши поліцейського й допевнившись, що він потурбується про все останнє, я хотів подумати на самоті. У мене сяйнула думка, поки сидів навпочіпки біля тіла Джо, але не можна було гарячкувати.
Кругом товпились люди, і в паддоку, і в будівлях навколо. Я пішов скаковою доріжкою, поки трибуни не зосталися позаду. Подалі від натовпу, спокійно обміркувавши все, здавалося, дістану наснагу й рішучість до нових пошуків.
Думав про Білла й нещасну Сціллу, про те, як завдячую батькові, котрий знову поїхав до Родезії. Згадував переслідуваного бармена з Брайтона й бідолаху Джо. Вбивство останнього докорінно змінювало справу, бо досі я залюбки переслідував Клода Тіверіджа, будучи переконаним, що він може вчинити насильство, але не стане вбивати. Тепер він тільки почав. Наступне дасться йому легше, а всі останні будуть просто забавкою. Відважні бунтівники проти здирць виявляться в куди більшій небезпеці, і я буду винен у їхньому горі.
Джо показував ту обгортку багатьом, і ніхто, навіть він сам, не розумів того, що там написано. Одначе його вбили, перш ніж устиг показати її мені. Виходить, те слово мало для мене дуже важливе значення. А може, й не тільки для мене...
Я стежив, як вітер, що зірвався, ганяв зелені хвилі по іподрому, чув віддалені голоси букмекерів, що виголошували ставки чергового заїзду.
Зоставалося розв'язати простісіньке питання: буду я продовжувати пошуки чи ні? Я не такий уже герой, а біля тіла Джо мені подумалося, що вся ця гра нагадує шашку динаміту, вкинуту до багаття.
Учасники третьої скачки легким алюром рушили до старту. Я спроквола стежив за ними. Заїзд скінчився, коні повернулися в паддок, а я все стояв, намагаючись подолати перепону, що виникла у мене в голові.
Нарешті повернувся в паддок. Жокеї вже були на оглядовому колі, готуючись до четвертої скачки. Коли я досяг вагарні, один із обслуги взяв мене за лікоть і повідомив, що мене розшукує поліція. Вони хотіли почути свідчення, і я мусив піти в контору.
Я відчинив двері. Містер Ролло, худий, приземкуватий, прихилився до вікна, обличчя його було похмурим. Сивий секретар в окулярах досі сидів за столом із розкритим ротом, ніби так і не збагнув, що відбувалося.
Поліцейський інспектор, який назвався Вейкфілдом, умостився за столом містера Ролло; йому допомагали два констеблі, один з них озброївся зошитом для стенографування й олівцем. Іподромний лікар стояв під стіною, поруч із ним ще хтось, що його я не знав.
Вейкфілд висловив незадоволення: я, мовляв, виявив безвідповідальність, щезнувши кудись у такий важливий момент. Вельми огрядний, він заповнював собою всю кімнату. Владність підсилювали сиве волосся, вузенькі очі, товстенні пальці. То був класичний поліцейський, здатний нагнати злочинцям страху божого.
Його невдоволений погляд говорив, що мене теж слід би причислити до категорії останніх.
— Якщо ви готові, містере Йорк, ми б охоче послухали ваше свідчення.
Я обвів поглядом залюднену кімнату й мовив:
— Я хотів би викласти його тільки вам.
Інспектор забурчав, потім спалахнув, але зрештою всі пішли, окрім нього й стенографіста, з яким, я змирився. Розповів їм усе, що знав. Усю правду, й нічого, крім правди.
Потім я повернувся до вагарні і всім, хто бажав слухати, втовкмачував, що знайшов Джо живим. Так, я розмовляв з ним. Що він повідомив? Два чи три слова, але мені не хотілося б це обговорювати, коли слухачі не заперечують. Я ще не доповів поліції, але, коли це виявиться важливим, неодмінно повідомлю. I при цьому вдавав такого стурбованого й задумливого, ніби у мене в руках був уже ключ і тільки слід відшукати двері, що ним відмикаються.
Я повів Кет випити чаю, й Піт, забачивши нас, поспішив приєднатися. Їм я наплів те саме. Хоч і совісно було брехати, але ж тоді всі довідалися б, що Джо Помер, ні слова не сказавши.
Перед шостим заїздом я пішов. Озирнувшись у воротях, побачив, як Вейкфілд і Кліффорд Тюдор тиснуть один одному руки перед конторою іподрому. Тюдор, котрий був із Джо перед самою смертю, мабуть, допомагав поліції в розслідуванні. I до того ж активно.
Я перетнув стоянку, сів до свого «лотоса», від’їхав і звернув на захід. На прямій і пустельній дорозі Даунса наддав газу й помчав із швидкістю ста миль. Хай тепер женуться за мною «Марконі», подумав з гордістю. Але, щоб таки пересвідчитись, що не женуться, рвучко загальмував на вершечку горба, звідки видно було всю округу. На шляху — ні душі.
Через тридцять миль зупинився в непоказному придорожньому готелі й замовив кімнату на ніч. Наполіг також, щоб «лотос» закотили в гараж і взяли на замок. Хоч був далеко від Брайтона й не в зоні таксі «Марконі», все ж не хотів ризикувати. Хотів бути невидимим. Одна справа пхати носа, куди не слід, а інша — самому підкладати голову під сокиру.
Після нудного обіду зайшов до своєї кімнати й написав батькові листа. Досить важкого. Розповів йому про смерть Джо та про те, що хочу виманити містера Тіверіджа з його лігва. Намагався обернути все на жарт. «Врешті-решт,— писав я,— це безпечніше за полювання на крокодила».
Я заклеїв листа, ліг, але довго не міг заснути.
Вранці, повертаючись на іподром, заїхав на пошту й відіслав листа із штемпелем «авіа». Потім розміняв на пенси чотири шилінги, загорнув у папір і, вийнявши з чемодана шкарпетку, опустив туди металеву ковбаску й добре зв'язав. Відтак ляснув себе по долоні для проби — важкенька, прибити можна. I поклав до кишені штанів.
На іподромі запитав у чергового інспектора, де я можу бачити Вейкфілда. Той відповів, що інспектор сьогодні у відділку й на скачки не збирається, бо був уже тут вранці. Я подякував і пішов до вагарні та став допитуватись у кожного, чи не бачили вони Вейкфілда, якому я хотів би повідомити, що сказав Джо перед смертю.
Розумів, чим це пахне. I нерви мої напружились до краю. Пульс, що трохи частішав, коли наближався старт, тепер бухав навіть у скронях. Кожен звук здавався голоснішим, кожне зауваження — багатозначним, а світло — до болю яскравим. То не був страх, просто давало себе взнаки багатоденне напруження.
Мене турбувало тільки одне — не підставити спину під удар. Цілком можливо, думав я, мене постараються заманути кудись щонайдалі, як ото Джо, іподром — надто людне місце для вбивства.
Ножем під ребра, й каюк. Джо був тому яскравим прикладом, до того ж ніж цілить куди треба й не робить зайвого шуму. Він зостається в тілі жертви, і вбивця не має клопоту, як позбутися зброї. Чорна рукоятка, що стирчала між ребрами Джо, була просто ознакою кухонного ножа, які продаються на кожному кроці; річ надто звичайна і не може правити за доказ. Я вирішив посилити пильність. Пальці нервово стискали валок пенсів у кишені.
Я мав намір при самозахисті приголомшити напасника, треба тільки поцілити в скроню. Потім дотягну його в контору Вейкфілда, і негідникові пришиють замах на чуже життя. Чомусь вірилося, що бульдожа хватка Вейкфілда змусить кого завгодно зізнатися, а може, ми ще дістанемо ключик до сховку Тіверіджа. Бо ж марно було чекати, що він сам колись з'явиться. Про це свідчило його хрипке запевнення телефоном, що він не любить бруднити руки і доручає іншим виконувати те, від чого його занудило б.
Я перевдягнувся, став на ваги, ще трохи пожартував і пішов, насторожено чогось очікуючи.
Проте нічого не траплялося.
Ніхто не відкликав мене вбік для обговорення приватних справ. Ніхто не виявляв підозріливої цікавості до того, що саме Джо сказав мені перед смертю. Звичайно, вбивство турбувало всіх, але в кінці дня гомін ущух, й живі коні викликали більшу цікавість, аніж якийсь там мертвий жокей.
Адмірал скакав у п'ятому заїзді. В кінці четвертого мої нерви вляглися, а напружене очікування нападу кудись зникло. Я вештався тут майже три години — носій важливої новини, що ніби сам бажав, аби його примусили замовкнути навіки,— але жодного поруху в мій бік не було.
I знову, оце вкотре, спало мені на думку, що причина й наслідок у зграї Тіверіджа чомусь ніколи не йдуть одне за одним. Джо вбили через дві доби після того, як він показував обгортку в Ліверпулі. Попередження телефоном мені надійшло через дві доби по тому, як я почав розводитися про дріт, виявлений на місці катастрофи. Пригода з фургоном готувалася теж не менше доби. Дріт у Брістолі напнули для мене знову ж таки через дві доби після моїх відвідин «Таксі Марконі».
Я схилявся до думки, що оті вранішні телефонні дзвінки Тіверіджа Філдеру — єдиний засіб зв'язку поміж ними й що Філдер не має іншого шляху пересилання інформації «шефові» або отримання її від нього. Очевидно, Тіверідж мало турбувався про пізнє надходження «новин» і не бажав давати будь-кому свій телефон чи адресу, щоб не бути викритим.
Я пригнічено подумав, що моя вигадка не відіграла належної ролі, і подумки обізвав себе останнім дурнем.
Ще б пак, удавати якусь приманку для підступного ворога, який навіть не знає, що повинен на тебе напасти.
Щоб якось розрадити себе, пішов разом із Пітом сідлати Адмірала. Кінь Білла, що став тепер моїм, виглядав чудово, як і завжди. Розумна голова, широкі груди, міцні кістки, красиві тонкі ноги — усе свідчило про породу й витривалість.
— Хоч він і не брав участі в перегонах з того сумного дня, та зберіг форму,— сказав Піт, милуючись ним.— Ти не можеш програти, сиди спокійно, поки не звикнеш до нього, а потім жени. Білл трохи ранувато виходив наперед, а тобі цього не потрібно. Він може рвонути з будь-якого місця.
— Гаразд,— мовив я.
Піт стусонув мене в бік.
— Адмірал знову фаворит. Якщо ти спаскудиш сьогоднішню скачку, глядачі розірвуть тебе. Та й мене теж.— Він посміхнувся.
— Тоді постараюсь зостатися живим,— відказав я.
У скачці Адмірал був так само величний, як і з виду. Він прямо йшов на кожну перешкоду, роблячи стрибок, і тому не потребував ані найменшого спонукання вершника. Хід мав низький, плавний, і з першої ж хвилини я відчув, що скакати на ньому просто насолода. Виконуючи пораду Піта, я об'їхав повне коло, не збільшуючи швидкості, а наближаючись до останньої перешкоди разом з двома іншими, торкнув Адмірала під боки й помахав поводом. Кінь плигнув посередині та приземлився попереду, вигравши у суперників цілих два корпуси. Ми з ним легко виграли заїзд під бурхливі оплески глядачів.
У загороді, де розсідлують переможців, коли я скочив на землю й одстебнув попругу, кінь поводив себе так, ніби повернувся з розминки, і живіт його навіть не здіймався при диханні. Я поплескав його по лискучій шиї, зауваживши, що він зовсім сухий, і спитав Піта:
— Що ж тоді можна ждати від нього, коли він поскаче щодуху?
— Національний приз, не менше,— відповів Піт, хитаючись на підборах і скидаючи капелюха на численні поздоровлення.
Я осміхнувся, підхопив сідло й пішов до вагарні зважитись та перевдягнутись. Звична радість заполонила все моє єство, зігріваючи тіло, наче гарячий душ, хоч я розумів, що то чудовий кінь, а не я здобув блискучу перемогу.
Піт погукав услід, щоб я не затримувався, бо він хоче випити разом зі мною, отож я хутенько змінив одяг і повернувся. Піт повів мене до бару поряд з тоталізатором, і ми спинилися біля проходу, щоб поглянути на місце, де помер Джо. Прохід забили дошками на рівні людського зросту, аби цікаві не лізли туди. Іржава пляма на гравії — ось усе, що лишилося від бідолахи.
— Дивна якась історія,— мовив Піт, коли вже заходили до бару.— Що він казав тобі перед смертю?
— Як-небудь потім,— мляво ухилився я.— Тепер мене більше цікавить інше: де Адмірал скакатиме наступного разу?
Отож за стойкою ми розмовляли тільки про це.
Повернувшись до вагарні, зауважили двох чоловіків у дощовиках з поясами, що чекали нас біля входу. Обоє були в м'яких капелюхах та грубих черевиках і грізно надималися, як то властиво всім поліцейським на світі.
Один із них пхнув руку до кишені й видобув ордер, складений учетверо.
— Ви містер Йорк?
— Так.
— Уклін од містера Вейкфілда, який прислав по вас, щоб дали ще деякі свідчення. Будь ласка.— Це він уже докинув від себе.
— Гаразд.— Я попрохав Піта, щоб Клем зібрав моє спорядження.
— Добре,— кивнув Піт.
Я пішов за ними крізь ворота до автостоянки.
— Візьму свою машину,— пояснив.
— На дорозі вас чекає поліцейська машина,— озвався вищий на зріст.
Я усміхнувся. Коли б інспектор був моїм хазяїном, я теж виконав би його волю.
— Гаразд, везіть,— кинув я.
Закритий «вулзі» чорного кольору чекав недалеко від воріт. Біля нього стовбичив водій у формі, на передньому сидінні я помітив якогось типа в поліцейському кашкеті.
Праворуч перед цілим рядом фургонів прогулювали коней, що скакали вкупі з Адміралом, перш ніж їх повантажать для відправки додому. Серед них і Адмірала, якого Віктор, теперішній його конюх, гордовито вів за вуздечку,
Я саме пояснював поліцейському, що це мій кінь, і запропонував йому глянути на нього, коли раптовий здогад ніби обухом ударив мене по голові.
Щоб не зрадити себе, я кинув окуляри на траву й нахилився за ними, а мій конвоїр терпеливо чекав. Випроставшись, глянув назад, звідки ми йшли. Сорок ярдів зеленого поля відділяло нас від останнього ряду машин. Там нікого не було, крім кількох чоловік, що стояли обіч. Я глянув на годинник. Ось-ось мав початися останній заїзд.
Я мляво повернувся, і мій погляд знову зупинився на Адміралі. Як завжди після скачки, кінь був укритий попоною, щоб швидко не охолонув, але чому на ньому вуздечка?.. Віктор замінить її хомутом, коли повантажать рисаків у фургон.
Цей конюх надто повільно мізкував. Добре знаючи коней та вміючи їх доглядати, він так і не зміг вище піднятися за сорок років і ніколи вже не підніметься. Я мусив діяти, не чекаючи його допомоги.
— Вікторе! — гукнув я і, коли він обернувся, наказав підвести до мене Адмірала.
— Я хочу оглянути йому ноги,— пояснив поліцейським. Вони кивнули й стали осторонь, вищий на зріст переступав з ноги на ногу.
Я не наважувався глянути на типа праворуч утретє, бо знав, що не помилився.
До того ж він був у краватці, яку здерли з мене у фургоні неподалік од Мейденхеда.
Вона була з шовку, витканого й подарованого мені в день повноліття власником мануфактури, що підтримував ділові стосунки з моїм батьком. У мене були ще дві такі краватки й шарф з червоними та золотими корабликами й вигаптуваною літерою «Й» на темно-зеленому тлі.
Як поліцейський з карного розшуку добув мою за таких наглих обставин утрачену краватку? Фермер Лоусон не знайшов її, і ніхто з його хлопців не бачив. Надто вже дивний збіг обставин, щоб моя власність цілком невинним шляхом опинилася на шиї того, хто силоміць тягне мене до машини...
Ось він — підступний напад, якого я ждав цілий день. Сам, дурень, мало не поліз у пастку. Тепер, коли вона вже ось-ось мала захряпнутись, важко видряпатися. «Поліцейська» машина стояла біля воріт за двадцять кроків від мене, водій чатував біля дверцят і тільки чекав команди. Грізний вигляд моїх конвоїрів був навіть зловісніший проти звичаю поліцейських надиматися перед злочинцями. Один із цих бандитів, мабуть, убив Джо.
Якби я виказав хоч найменший сумнів, вони миттю схопили б мене і запхнули в авто; тільки хвіст куряви майнув би позаду, а Віктор, затинаючись, пояснював би, що він бачив. На тому й скінчилася б моя епопея. Поїхав кудись чоловік — і ніби у воду впав.
Мій замір показати Вейкфілду можливого вбивцю зірвався. З одним я ще міг би впоратись, але з трьома, та ще коли в машині сидить четвертий...
Коли Віктор спинився кроків за п'ятнадцять од мене, я непомітно спустив довжелезний ремінець жокейських окулярів і, підхопивши його рукою, стьобнув наче батогом і підсік ноги високому, а меншого повалив прийомом джіу-джитсу й метнувся до Адмірала.
Кількох секунд, поки вони прочумались, було досить. Коли бандити з перекошеними пиками кинулися за мною, я вже сидів на коні, підібрав повід і погнав галопом.
Третій злочинець біг мені навперейми од машини. Я проскочив повз нього й пустив коня на живопліт, що оточував стоянку. Кінь зробив могутній стрибок і приземлився на траві за кілька ярдів від чорної машини. Четвертий устиг відчинити дверцята й вийти. Я рвучко оглянувся.
Віктор закам'янів з широко відкритим ротом. А троє напасників бігли до воріт. Ось вони майже досягли їх. Мені ніколи було думати, є в них зброя чи нема, хоч був для них аж надто близькою й великою мішенню. I саме тоді в руці того, що хизувався моєю краваткою, щось раптом блиснуло, і я лише дивом уникнув найстрашнішого, бо він розмахнувся й кинув ніж. Я чув, як брязнуло десь об каміння за моєю спиною.
Спрямувавши Адмірала на шосе, проскочив під самим носом у ваговоза; чув тільки, як зверескнули гальма, і ми опинилися в полі по той бік дороги. Попереду був чималенький горб, і, коли я на середині схилу смикнув повіддя й озирнувся, шосе й стоянка вимальовувались перед очима, як на карті.
Напасники не гналися за мною. Вони одвели своє авто від воріт і поставили біля обочини. Всі четверо, здається, сиділи в машині.
Віктор досі стояв на місці й ошелешено чухав потилицю. Я міг собі уявити його здивування. Потім подумав, скільки часу йому потрібно, щоб розшукати Піта й розповісти.
Скінчаться перегони, люди посунуть до стоянки, й машини густою валкою потечуть з воріт. Отоді я й зможу безпечно повернутися на іподром.
Тієї миті до «вулзі» підкотив ще один чорний автомобіль, а за ним ще і ще, поки ціла низка чорних близнят не розтягнулась на дорозі. Щось моторошно знайоме нагадували вони мені.
Так, то були злочинні таксі «Марконі».
Книга: Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
ЗМІСТ
На попередню
|
|
