Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
15
Водії полишили свої машини й підійшли до «вулзі». Прямокутними формами й антеною на даху він дуже нагадував поліцейський фургон. Але його спілкування з напасниками «Марконі» відкидало найменший сумнів.
Вони збилися на дорозі чорною зграєю, а я сидів на спині в Адмірала далеко в полі й стежив за ними. Здавалося, вони нікуди не поспішали, та, будучи свідком жорстокої бійки в Пламптоні із допомогою велосипедних ланцюгів, кастетів і ножів, а також пам'ятаючи сумну долю Джо, я добре уявляв собі, що мене жде, тільки-но ці звірі мене впіймають.
Я мав перевагу. Адже вони не зможуть їхати полем, а пішки Адмірала не наздоженеш. Отож я спокійнісінько чекав, поки натовп з'явиться на воротях, щоб у тисняві пробитися до іподрому.
Та дві події змінили становище.
По-перше, водії раптом повернули голови в мій бік і стали вказувати пальцями. Обернувшись праворуч, я побачив машину, що їхала схилом на чималій відстані,— виходить, там була дорога. Я побачив також великий дім з прибудовами й садом.
Троє таксі рушили й помчали мені навперейми, часто зупиняючись. Тепер мене стерегли таксисти праворуч і попереду, а ззаду — отой невідомий будинок.
Ось з'явилося ще одне таксі й рвучко зупинилося перед «вулзі». Огрядний мужчина висів з нього й пішов до живоплоту. Він простягнув руку в мій бік. Я не знав, у чому справа, коли раптом біля самих моїх ніг продзижчала куля. Звуку пострілу чути не було.
Я повернув Адмірала й поскакав геть. Ще одна куля звихрила землю поперед мене. Чи то віддаль була надто велика для стрільби з глушником на дулі, чи... Мене зросив холодний піт... Вони зумисне цілили низько, щоб підбити ноги Адміралові.
То було невеличке поле акрів на вісім-десять. Я притримав коня та роздивився нерівний живопліт на всю довжину. Його також сповивав колючий дріт. Через плече я бачив, як стрілець біг з револьвером паралельно зі мною. Ось він знову буде на відстані пострілу.
Я відвів Адмірала, поставив перед огорожею й наказав плигати. Кінь легко переметнувся, не зачепивши навіть гілочки. Ми опинилися на іншому полі, де паслася череда корів, але й воно було надто мале та відкрите з боку дороги. Об'їжджаючи його, я побачив, що хазяї на дріт не поскупилися,— цілих три ряди обмотували живопліт з обох боків. Але на всіх пасовиськах є ворота, і ми одшукали їх у протилежному кінці. Я відчинив, вивів Адмірала й знову причинив.
Нове поле було обгороджене стовпами й таким же дротом. Я вирішив поспішити; бо коли дозволю таксистам переганяти себе з поля на поле, то можу опинитися перед несподіваною перепоною, яку навіть Адмірал не подолає.
Радів, що світить сонце,—хоч можна було визначити напрямок. Оскільки рухався на схід, а кружляти далі не було сенсу, то вирішив одвести Адмірала до стайні Піта, яка була десь по дорозі.
Я прикинув, що мені доведеться зробити миль дванадцять, і щосили намагався уявити собі місцевість попереду. Приблизно знав поля, якими пробирався; трохи далі вони мають перейти в лісосмугу. Потім з'явиться невеличка долина, поки досягну вибалка й невеличкого хутора, де містилася стайня Піта. Що ж стосується дороги, то я не мав про неї жодного уявлення, отож мене будь-де могли застукати.
Пойнятий цими невеселими думками, непомітно виїхав крізь ворота на шлях і риссю перетнув його, шукаючи галявину в заростях навпроти. Приземкувата чорна машина вискочила з-за повороту й погнала на пагорб неподалік. Я рвучко повернув Адмірала й спрямував до густого живоплоту, перш ніж вони помітили.
Перепона була надто висока, до того ж несподівана, проте кінь спритно подолав плутанину з колючого дроту и кучерявих берізок, пропхався крізь хащі й майже на колінах видряпався крутим схилом на сусіднє поле. Воно було зоране й засаджене кормовими буряками, отож важко стало рухатись, хоч я примусив слухняного друга перейти в галоп. Зачувши позаду скрегіт гальм, озирнувся й побачив водія. Він дерся машиною крізь живопліт, але їхати далі не наважився, і я з радістю зауважив, що в руці у нього не було пістолета.
Зате в машині була рація. Через хвилину всі переслідувачі знатимуть, де я.
Я проскочив ще одне поле, перш ніж зупинився й оглянув рани Адмірала. На мою радість, він відбувся лише подряпинами та здер коліно, звідки юшила кров.
Поплескавши його по шиї й дивуючись такій витримці в складних обставинах, я вхопився за шкіряний валок, яким кінь був оперезаний навкруг корпуса, й знову всівся йому на спину. Попона геть подерлася, з одного боку вирвало величезний клапоть, та я не став знімати її,— все ж таки хоч якась підстилка,— адже я втік на неосідланому коні.
Ми подолали ще три-чотири поля, й орна земля поступилася місцем густим заростям папороті, а далі виднівся масив заповідного лісництва.
Дерева переважно хвойні, росли акуратними квадратами з просіками поміж ділянками. Вони слугували стежками лісникам, а також заїздами на випадок пожежі. Траплялися через кожні півмилі, і весь заповідник нагадував шахову дошку.
Я мав рухатися на південний схід, та, коли глянув на годинник і на сонце, з'ясував, що просіки ведуть з півночі на південь і зі сходу на захід. Отож спрямував Адмірала на схід, потім звернув праворуч на південь, знову на схід і, отак заплутуючи слід, вибрався з лісу.
На півдні ділянки були недавно засаджені, й деревця сягали по коліна Адміралові. Це не лякало мене, поки раптом не побачив червоно-білу машину ярдів за сто; спершу здавалося, що вона женеться посадкою.
Я зупинив коня. Роздивившись, побачив стовп і високу загорожу із колючого дроту, що одмежовувала посадку від дороги. Якби я їхав на схід, то неодмінно вигнався б на шлях.
По той бік були інші посадки — так само по-хазяйському впорядковані. Я мусив десь перескочити, бо інакше довелося б вертатися ночувати в лісі. I все ж подумав, спрямовуючи Адмірала то на південь, то на схід, мені не завадило б мати якесь надійніше прикриття.
Попереду з'явилися відчинені ворота, та, перш ніж виїхати, я зупинився й оглянув посадки навпроти. Не весь заповідник було тепер обгороджено. До того ж там тьмяно вилискував звичайний дріт, у три ряди прибитий до залізо-бетонних стовпів.
Дорогу треба було перетнути швидко, бо я відчував себе беззахисним, як той фазан на засніженому полі. Мимо мчали автомобілі. Люди здивовано дивилися на мене. Я не бачив чогось схожого на таксі «Марконі» і, дочекавшись прогалини в потоці машин, пустив Адмірала через дротяну огорожу навпроти. Підкови зацокотіли по асфальту, відбилися луною, і кінь птахом звився над дротом. Ні стежки, ні просіки тут не було, лише ряди височенних сосен, і, коли Адмірал приземлився під одною з них, я пустив його риссю.
Та ось ми надибали стежку, я звірив годинник за сонцем, щоб пересвідчитись, де схід, а де захід, і підігнав коня. Грунт під ногами був доволі міцний — суха й злежала глина, посипана глицею. Адмірал, хоч і проскакав три милі та подолав чималий шлях виярками й чагарями, не виказував жодних ознак утоми.
Ми зробили ще два повороти, і небо почало хмаритись, псуючи чудовий вечір. Та не це турбувало мене. Без сонця не можна орієнтуватися за годинником. Треба пильнувати, щоб не заблудитися.
Праворуч попереду височів густо порослий травою горб, а сосни оточили його, наче сторожа. Я вже виїхав з пралісу й долав молоденьку посадку, коли побачив мужчину, що стовбичив на вершечку горба й розмахував руками.
Я навіть не подумав, що це стосується мене, бо вважав, що таки обдурив переслідувачів, тому, коли несподівано назріла катастрофа, це мало не зломило мене.
Із стежки, якої я ще не бачив, викотилася чорна потвора й загородила мені дорогу. То був клятий «вулзі». Посадки з обох боків надто густі, щоб можна було повернути туди Адмірала. Я зиркнув через плече. Чорна машина наздоганяла мене ззаду.
Я опинився так близько до «вулзі», що бачив типа, який, виглядаючи крізь шибу, скалив зуби. Проте вирішив, Що, навіть коли доведеться зламати шию Адміралові, я їм не здамся без опору.
Коліна стисли боки рисака.
Я навіть не сподівався, що Адмірал здатен на таке. Кінь може ризикувати тільки до якоїсь певної межі. До того ж після такого важкого дня — хай він навіть перший плигун Англії. Проте... Думки наринули й одлетіли. Я весь зосередився на тому, щоб примусити Адмірала скочити.
Він майже не вагався. Зробив короткий кидок уперед, а потім довгий, напружив усю неймовірну міць своїх задніх ніг і злетів. Його не злякали навіть дверцята, що раптом розчинилися, і лютий галас пасажирів «вулзі»; він шулікою перелетів машину, навіть не здерши фарби.
Я ледве вдержався, коли приземлився. Кінь спіткнувся, і я, зсунувшись з попони, з останніх сил ухопився одною рукою за валок, а другою — за гриву. Повід волочився, і він міг наступити та впасти. Я майже сповз, однією ногою тримаючись за круп та все намагаючись знову вилізти на спину. Різкий біль у плечі свідчив, що на розбиту ключицю ще не можна покладатися. I все ж якось підібрав повід і навіть стишив скажений галоп наляканого коня.
Коли обернувся й перевів дух, «вулзі» був уже так далеко, що годі було встановити, їде він чи стоїть. До того ж я не мав часу зволікати.
Я недооцінив наполегливість фірми «Марконі» і, мабуть, досі був живий лиш завдяки чудовому коневі. Вони мали ту перевагу, що добре знали місцевість і використовували отой горб як спостережний пункт. Очевидно, з його вершечка видно було всю округу, і щойно я з'явився в молоденькій посадці, то виявився у них мов на долоні.
Судячи з цього, вони розгадали мій задум і ввесь час обганяли мене. Можливо, навіть здогадувалися, що я прямую до стайні Піта. Коли поїду далі в тому ж напрямку, то неодмінно зустрінуся з ними, й цього разу вже, мабуть, без жодної надії на порятунок.
Отож, зоставивши позаду горб, я звернув праворуч до гайка високих дерев. Адмірал бадьоро йшов уперед, але ж і його сили не безконечні. Потрібно було шукати сховок, і то якнайшвидше, щоб мене не могли бачити з горба чи застукати зненацька десь у просіці.
«Як тільки заховаємося серед великих дерев, ти відпочинеш»,— пообіцяв я Адміралові.
Під високими соснами були сутінки. Дерева тулились одне до одного, тягнучись угору, до сонця, і крони, переплітаючись та буяючи, утворювали густу запону, що застилала світло. Я радів цьому.
Зупинив Адмірала й скочив на землю, потім одвів його в гущавину щонайдалі. Здавалося, ми потрапили в густе плетиво телеграфних стовпів, якими колись і стануть ці дерева, подумав я.
У лісі почував себе, як дома, хоч це не був праліс мого дитинства. Аж надто тихо й темно. Жодного птаха або звіра. Ми рухалися без найменшого шурхоту по м'якій глиці й керувалися інтуїцією, щоб визначити напрям.
Я не втрачав обережності. Адже, куди б ми не йшли, однаково, зрештою, потрапимо на дорогу, а в радіусі трьох-чотирьох квадратних миль мої переслідувачі добре знали, де я. Їм досить лише оточити мене, мов зграї гончаків, котра вперто чекає, поки лис облишить сховок і цькування продовжиться.
Попереду була стежка. Зовсім вузька. Я прив'язав Адмірала до дерева й пішов роздивитися. Ось вона скінчилася, і я пильно глянув навкруги. Тут було видніше завдяки просвітові між деревами. Я ще раз оглянув місцину — ані душі.
Тоді повернувся до Адмірала й повів його за собою. Ми безшумно просувалися вперед. Адмірал давно вже почав потіти, а після нашої сутички з «вулзі» весь укрився піною, аж попона змокріла. Тепер, коли він холонув, її слід було змінити. Але де візьмеш зараз іншу? Підсохне, подумалось мені, і ми рушили далі.
Ось знову долинув шум моторів і почулися гудки. Я припнув коня й підійшов майже до самої дороги.
Посадка кінчилась огорожею із двох рядів грубезного дроту. Мабуть, для того, щоб туристи не ставили машини в лісі. Я вибрав поблизу найтовще дерево, ліг на живіт і поповз, поки не відкрилася вся дорога. Час від часу по ній пролітали машини.
По той бік посадки не було, лиш мішаний гайок із кущами азалії та шипшини. Чудовий сховок, якби туди дістатися!
Великий ваговоз прохурчав за п'ять футів від мене й обдав смердючим димом. Я ткнувся лицем у землю, в колючу глицю, щоб стримати кашель. Дві легкові машини промчали наввипередки в зворотному напрямку, за ними — одноповерховий сільський автобус, повний безжурних пасажирів, що поверталися додому з базару. Дві учениці в зеленій формі прошмигнули на велосипедах, не помітивши мене, і, коли їх щебетання завмерло в долині й дорога спустіла, я піднявся на ліктях, щоб іти вже по Адмірала.
Та раптом з-за повороту виринули два чорні жуки. Я знову припав до землі і лежав не ворушачись. Водії повільно проїхали повз мене, нишпорячи хижими поглядами по кущах.
Я дякував богові, що Адмірал далеко й вони його не угледять. Але щоб часом він не заіржав!
«Марконі» розвернулися й стали на протилежній обочині ярдів за тридцять п'ять від мене. Водії вийшли, хряпнувши дверцятами. Я напружено стежив за ними. А вони закурили й теревенили, спершися на капоти. До мене долітали їхні голоси, але щось розібрати було важко.
Вони поки що не бачили ні мене, ні Адмірала. Проте не поспішали від'їжджати. Я поглянув на годинник. Шоста. Минуло вже півтори години, як я дременув з іподрому. Зосталася якась година до сутінок, і тоді я не зможу вільно пересуватися на Адміралові, й треба буде спинитися та ночувати в лісі. Не можна ж примушувати коня плигати через невидимі огорожі.
Раптом в одній із машин загудів радіотелефон. Водій відсунув шибу й узяв мікрофон. Він говорив чітко, і я почув слова:
— Атож, дорогу перекрили... Ні, він ще не перетнув її.— Знову тріскотнява, й водій відповів:—Так, я цілком певен. Я повідомлю, коли він з'явиться.— I поклав мікрофон на місце.
Треба діяти обачливо, подумав я, і почав тихо одповзати, тулячись до землі. Тягти живіт було страшенно важко, але я знав, що варт хоч на дюйм підвестися, як водії одразу помітять мене в цьому рідколіссі. Коли наважився встати, мій костюм нагадував брудну ганчірку, всю в глиці. Я обтрусився, підійшов до коня й одв'язав повід.
На шляху, в останніх променях сонця, поміж стовбурами виднілися тьмяні обриси двох машин та їхніх водіїв, і, знаючи, що вони не можуть бачити мене, я рушив на захід, тримаючись рівнобіжно з дорогою, на деякій віддалі од неї. Десь за чверть милі помітив ще одно таксі на обочині. Отож повернувся назад і взявся збирати дрібненькі сухі галузки. На півдорозі між цим таксі й тими двома, перебуваючи поза досяжністю їхнього зору, підвів Адмірала до дротяної огорожі, щоб він примірився. В сутінках її вже ледве видно було попереду. Я поклав зверху сухе галуззя, що робило перепону помітнішою. Потім скочив коневі на спину й одвів його трохи назад, поставивши мордою до огорожі, й чекав вантажної машини, щоб з'явилася на шосе. Адже в тиші цокіт підків пролунав би надто дзвінко, а мені не хотілося, щоб переслідувачі його зачули. Чим довше вони думатимуть, що я в посадці, тим краще. Але скільки доведеться ждати ваговоза, я не знав, і долоні в мене зовсім змокріли од хвилювання.
Промчав хтось на мопеді. Я ледве стримався. Та ось нарешті загуркотів мій рятівник, вантажений порожніми пляшками з-під молока. Кращого годі було й чекати! Я рвучко пустив Адмірала. Він легко перескочив загорожу й трьома довгими кидками подолав шосе. Отож через якусь мить ми були вже далеко в заростях навпроти. Молочник одгримотів і щез.
Я зупинився за велетенським рододендроном і визирнув. I саме вчасно. Вслід за ваговозом промчало таксі, водій якого дивився в той бік, де ми щойно ховалися з Адміралом.
Якщо цей думає, що ми досі там, то й інші повірять. Я відвів Адмірала якомога далі від дороги, скочив на нього й рушив тихою ходою. Грунт під ногами був усіяний кущистим сосняком і папороттю, тому я довірив коневі самому пробиватися, а сам міркував, як діяти далі. Адмірал усе сповільнював крок, та я його не підганяв, бо якби він стомився так само, як я, то вже мусив би повзти.
Наскільки я міг здогадуватися, ми рухались на захід, звідки прибули. Але коли в Англії й трапляється щось надійне, то це пряма, яка обов'язково виведе вас на битий шлях. Приблизно за милю я угледів шосе. Не наближаючись до нього, рушив на північ.
Тепер я вже сам полював на здобич — на оте таксі, що відбилося від стада.
Адмірал нечутно долав галявину, притрушену листям, коли я раптом почув уже знайоме тріскотіння мікрофона й голос водія, що відповідав. Скочивши на землю й припнувши коня, хутко здерся на найближчу сосну.
Трохи попереду побачив білий дорожній стовп із чотирма крилами-покажчиками, а біля нього таксі. Виднівся лише дах та поблискували шибки, все інше ховалося під густим кущем. Мій рятівник— сосновий ліс — зостався праворуч у сизій імлі. Я зліз і помацав шкарпетку з монетами, видобув також два шматки цукру та дав Адміралові. Кінь віддихнув і взяв цукор, а я лагідно поплескав його й благословив Сціллу за подарунок.
Під захистком заростей можна було непомітно підійти до розвилки, та, коли з-під крислатого рододендрона я висунув голову, водій уже виліз із машини. То був молодий смаглявий хлопець в яскраво-синьому костюмі, який стояв на роздоріжжі, широко поставивши ноги та дзвякаючи монетками в кишені. Він обернувся й позіхнув.
Знову зашкряботів зумер, хоч водій не звернув уваги. Я вирішив підкрастися й збити його з ніг, перш ніж мене помітить. Та він сякнувся й далі стовбичив лицем до мене. Я кляв його й терпеливо чекав.
Раптом він закрокував у мій бік.
Я було подумав, що уздрів мене, та він потупцював під кущем папороті й повернувся спиною. Звичайно, нечесно нападати ззаду, саме в таку мить, і я навіть посміхався, виповзаючи із засідки, але не можна було втрачати нагоди. Я скочив три кроки й ударив — пенси глухо дзенькнули в нього, на потилиці. Він гепнувся без жодного звуку.
Я вхопив його під пахви й переволік туди, де стояв Адмірал. Потім блискавично віддер од попони руду обшивку й спробував на міцність — чи годиться. Вийнявши з кишені штанів складаний ніж, розрізав на чотири смужки й двома загудзував водієві гомілки й коліна. Потім підтягнув його до дереева, викрутив руки й перев'язав зап'ястки. Четвертою биндою припнув його до дерева.
Обмацав кишені. Єдиною зброєю цього типа виявився кастет із гостряками, його я поклав до власної кишені. Він трохи очумався. Затуманений погляд блукав од мене до Адмірала, поки нарешті зрозумів, хто я, й хапливо ковтнув повітря.
Він не визначався силою й хоробрістю. Те, що кінь стояв прямо над ним, здавалося, лякало його більше, ніж те, що був зв'язаний і мав гулю на голові.
— Він роздушить мене! — заволав, розкривши рота й показуючи жовті од тютюну дешеві штучні зуби.
— Він дивиться, на що ступати,— заспокоїв я.
— Одведи його! Одведи геть! — репетував він, і Адмірал захвилювався.
— Не верещи, й він тебе не зачепить! — гримнув я, та водій не вгавав. Тоді я заткнув йому пельку своїм носовиком. У нього одразу полізли очі на лоба.
— Мовчи. Коли будеш мовчати, він не завдасть тобі шкоди. Твій вереск може злякати його, тоді начувайся! Второпав?
Він кивнув. Я вийняв хусточку, й водій почав лаятись. Брутально, але тихо.
Я заспокоїв коня, попустив повід і дав йому попастися. Він мирно взявся щипати траву.
— Як тебе звати?—звернувся я до таксиста,
Той сплюнув і нічого не відповів.
Я допитувався далі.
— А яке твоє свиняче діло?
Мені конче потрібно було знати його ім'я, до того ж я поспішав.
Тому я взяв Адмірала за повід і повернув його так, щоб велетенський круп і гігантські задні ноги коня опинилися над лежачим. Водій одразу вгамувався й злякано дивився на мене.
— Мовчи, а то він хвицне тебе. То як же тебе звати?
— Джон Сміт.
— Подумай.— I я ще на крок підтягнув Адмірала.
Водій здався. Губи в нього дрижали, на лобі з'явилися росинки поту.
— Б-блейк,— вичавив він.
— А ім'я?
— Корні.— Його очі злякано бігали від мене до Адмірала.
Я розпитав його, як користуватися радіотелефоном. Коли допевнився, відвів Адмірала на кілька футів, щоб справді часом кінь не наступив у темряві на таксиста.
Прив'язав повід до молодої сосни й попередив бранця:
— Не здумай галасувати. По-перше, ніхто тебе не почує, а по-друге, ти можеш злякати коня. Він дуже породистий, тобто нервовий, розумієш? Злякаєш його своїм криком, обірве повід і кинеться на тебе. Отож мовчи. Зрозумів?
Навіть коли б Адмірал обірвав повід, він ні за що не кинувся б на людину, та, на моє щастя, Блейк цього не знав. Він кивнув, корчачись од відчаю й страху.
— Не залишу тебе тут,— заспокоїв я.— Не будеш лежати так усю ніч. Взагалі-то мені на тебе начхати, але ж доведеться відвести коня до стайні.
Адмірал мирно пощипував траву. Я поплескав його по крупу, перевірив, чи міцно стягнуто перев'язь на таксистові, й метнувся крізь кущі до машини.
Дороговказ мав для мене велике значення. Я переписав назви й відстані, щоб бути певним, що це той самий стовп, коли повертатимусь уночі. Тоді нарешті вліз у таксі й зайняв місце водія.
Приймач було настроєно так, щоб кожен водій міг чути всі повідомлення й накази диспетчерської, а також водіїв на трасі.
Чоловічий голос джеркотів:
— Я — Сід. Жодного поруху. Я бачу все милі за півтори і весь ліс, де він ховається. Можу поклястися, що він не перескочив дороги. Надто вже щільний тут рух. Певен, що побачу, тільки-но він спробує.
Голос його здавався слабким і олов'яним, ніби мова йшла про загубленого собаку.
Поки він бубонів, я ввімкнув мотор і поїхав на південь. Денне світло уже згасало. Півгодини дня, хвилин десять сутінок, і настане ніч. Я наддав газу.
Радіо мовчало, потім хтось заговорив:
— Його треба зловити до темряви.
Хрипкий, монотонний шепіт ошелешив мене. Я міцно вхопився за кермо, а м'язи очей напружились. Голос лунав так близько, що мені здалося, ніби небезпека, якою погрожував той тип, десь поряд, і мені довелося заспокоїти себе, пильно вдивившись у густі зарості та у віддзеркалення на щитку безлюдної дороги позаду.
— Ми робимо все можливе, сер,— відказав спокійний голос із повагою.— Я вже годину сновигаю туди-сюди цією клятою дорогою. Всі машини в моєму секторі чатують.
— А в кого з вас є зброя? — прохрипів бос.
— Лише в чотирьох, сер. Хотілось би мати більше, щоб упоратися з ним.
Пауза, і знову хрипотіння:
— У мене тут пістолет, та не можна гаяти часу. Обходьтеся тим, що є.
— Гаразд, сер.
— Увага — всім водіям! Стріляйте в коня! Вершника взяти живим! Зрозуміло?
Всі схвально загуділи.
— Флетчер, повторіть наказ.
Ввічливий водій відповів:
— Щойно ми побачимо його поміж дерев чи без прикриття, маємо стріляти, цілячись у коня. Скликаємо всіх водіїв і ловимо його. Коли треба, вдаємось до насильства, запихаємо в машину й ждемо вказівок.
Він ще не скінчив, а я вже пізнав той голос. Улеслива чемність виказала. Я чув його у Мейденхедському лісі, це він заманював мене в пастку — водій фургона Флетчер. Я затямив собі це.
I раптом ніби щось спалахнуло в голові: перед очима з'явилася перешкода в Брістолі. Я чітко бачив дощ, сіру запону імли й того самого водія, що знімав дріт та намотував собі на руку.
Та ще... але, перш ніж пригадав, довелося пригальмувати. Знак вказував на об'їзд. Я звернув ліворуч на головне шосе, знову влився в потік машин і взявся шукати стовпи, щоб визначити відстань од Брайтона. За півмилі трапився один. Дванадцять миль, тобто двадцять хвилин до мети.
Знову силкувався уявити перешкоду в Брістолі, але туман геть заснував пам'ять, і тепер годі було щось пригадати. Мої пальці машинально обмацували рубець на щоці, та я ловив себе на цьому вже не раз, і тому не надавав значення.
До самого Брайтона я наслухав оте гидке хрипіння в мікрофоні. Тон його ставав дедалі вимогливішим та жорстокішим. Спочатку моторошно було слухати про полювання на людину, що нею був я сам, та за кілька хвилин призвичаївся й майже не звертав уваги, що мало не обернулося для мене катастрофою.
— Маєте щось доповісти — двадцять третій? — заджеркотіло знов.
Мовчанка. Я линув думкою десь далеко. Голос підвищився:
— Двадцять третій, Блейку, у тебе є новини?
Я отямився, взяв мікрофон, повернув умикач і нудним та гугнявим голосом вичавив:
— Н-ні...
— Відповідай одразу, коли викликаю,— шкряботів од люті шепотун. Він, мабуть, перевіряв, чи всі водії на місці, бо викликав ще трьох та поспитав, що вони можуть повідомити. Вимикаючи мікрофон, я дякував богові, що він одчепився, бо голос неодмінно зрадив би мене. А поки що взявся уважніше дослухатися, про що вони перемовлялись.
Шепіт, що більше я до нього звикав, набирав характерного звучання, поки звичка будувати фрази й ставити інтонації раптом не нагадала мені того, кого я так болісно намагався собі уявити...
Можна скласти план, який нібито враховує всі можливості, та знову треба кидатися в провалля... зате воно тепер набагато глибше. «Напни всі жили, хай зануртує кров, хай дух твій переможно гряне!»
Тільки Шекспір міг висловити це таким чином!
Я в'їхав до передмістя Брайтона, пойнятий важкими думами.
Книга: Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
ЗМІСТ
На попередню
|
|
