Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
2
Наступного дня рано-вранці я одвіз Сціллу, геть виснажену втомою й сльозами, приспану безліччю снотворних таблеток, додому в Котсуолд. Діти зустріли її на порозі, у них були злякані личка й великі круглі очі. Позаду стояла Джоан, проворна й розбитна дівчина, що доглядала дітей. Я звечора передав їй сумну звістку телефоном.
Сцілла сіла на східці й заридала. Діти поставали на коліна круг неї, почали обнімати і втішати. Адже про те, що справді сталося, вони ще не мали уявлення.
Потім Сцілла пішла до своєї спальні. Я зсунув штори, вкрив її ковдрою й поцілував. Вона миттю заснула. Мабуть, прокинеться десь під вечір.
Я зайшов до своєї кімнати й переодягся, Внизу, на кухні, Джоан зготувала мені каву, яєчню з шинкою й пундики. Я дав кожному з дітей шоколадку (купив ще вранці—як далеко тепер здавався той ранок!). Вони всілися поряд, гризли шоколад, поки я снідав, Джоан налила кави й собі.
— Аллане,— почав найменший. Йому було всього п'ять років, і він нізащо не продовжував, поки не чув у відповідь «що?».
— Ну?—сказав я.
— Що трапилося з татком?
Я розповів. Про все, крім дроту. Деякий час вони злякано мовчали. Потім Генрі, якому саме сповнилось вісім, спокійно запитав:
— А його спалять чи поховають?
I перш ніж я встиг відповісти, він і його старша сестра Поллі взялися гаряче й переконливо доводити, чому кремація ліпша за похорон. Я жахнувся і водночас із полегшенням зітхнув, а Джоан, перехопивши мій погляд, ледве трималася, щоб не засміятись.
Ця несвідома дитяча байдужість поглинула всі мої інші думки, коли повертався в Мейденхед. Я поставив довжелезну машину Білла в гараж і вивів звідти свого маленького темносинього «лотоса». Туман геть розвіявся, та я все одно рухався надто повільно проти звички і все думав: що ж мені тепер робити?
Спершу я поїхав у лікарню. Забрав речі Білла, підписав якісь бланки, дав потрібні розпорядження. Обов'язковий розтин призначили на наступний день.
Була неділя. Я поїхав на іподром. Ворота зачинено. Вернувся в місто. Контора теж порожня й зачинена. Подзвонив адміністраторові додому. Ніхто не відповів.
Трохи повагавшись, набрав номер голови Національного комітету кінного спорту. Дворецький сера Кресвелла Стампе сказав, що спитає, чи може той приділити мені кілька хвилин. Сер Кресвелл узяв трубку.
— Сподіваюсь, справа у вас невідкладна, містере Йорк, — мовив він. — Ви перебили мені обід у товаристві.
— Ви чули, сер, що майор Девідсон помер учора ввечері?
— Так, і дуже сумую. — Він чекав, що я казатиму далі.
Я набрав у груди повітря й випалив:
— Його падіння не випадкове...
— Що це має означати?
— Коня майора Девідсона підкосили... Дріт, — пояснив я.
Я розповів йому про свої пошуки під перепоною і про те, що там виявив.
— Ви сповістили містера Дейса? — запитав він.
То був адміністратор іподрому.
Я пояснив, що не застав його.
— I подзвонили мені? Зрозуміло. — Він помовчав. — Що ж, містере Йорк, коли все це правда, то це надто серйозна справа, щоб нею займався тільки Національний комітет кінного спорту. Гадаю, вам слід повідомити поліцію Мейденхеда. I обов'язково тримайте мене в курсі. До вечора. Я постараюся зв'язатися з містером Дейсом.
Я поклав трубку. Відповідальність перекидали на чужі плечі.
Я навіть уявив собі, як холоне підлива ростбіфа на тарілці сера Кресвелла, поки він розшукує Дейса.
Поліцейський відділок на порожній недільній вулиці виглядав темним, запилюженим і непривітним. Я зайшов. По той бік бар'єра стояли три столи, за одним із них молодий констебль пірнув з головою в недільний додаток до якоїсь газети. «Очевидячки, читає детектив»,— подумав я.
— Чим можу служити, сер? — підвівся він.
— Є тут ще хтось, крім вас? — почав я.— Тобто хтось старший за званням. Мова йтиме про вбивство.
— Одну хвилиночку, сер.— Він шаснув за двері в глибині й одразу ж вийшов.— Заходьте сюди, будь ласка.
Він пропустив мене й зачинив двері.
Чоловік, який устав мені назустріч, був, на мій погляд, трохи занизький для поліцейського. Кремезний коротун, років під сорок. Він виглядав скорше воякою, аніж мислителем, проте, як я потім пересвідчився, це було помилкове враження. На столі порозкидані газети й товстенні юридичні довідники. В кабінеті задуха від газового пальника, попільничка повна недокурків. Він теж проводив неділю за читанням детективу.
— Добридень. Я інспектор Лодж,— сказав, тицьнувши на стілець проти письмового столу. Сам теж сів і взявся складати в стосики газети.— Ви з приводу вбивства? — Мої власні слова в його вустах здавалися абсурдом, хоч він і повторив їх по-діловому.
— Я відносно майора Девідсона...
— Так, ми вже отримали рапорт. Він помер у лікарні після падіння на перегонах.
— Те падіння було зловмисно влаштоване.
Інспектор допитливо глянув на мене, потім узяв аркуш паперу, одкрутив ручку й поставив дату.
— Давайте все спочатку,— заявив він.— Ваше ім'я?
— Аллан Йорк.
— Вік?
— Двадцять чотири.
— Адреса?
Я сказав, потім пояснив, чия то квартира і що мешкаю здебільшого там.
— А де ваше постійне місце проживання?
— Південна Родезія. Скотарська ферма поблизу Індума, за п'ятнадцять миль од Булавайо.
— Чим займаєтесь?
— Представник батька у його лондонському філіалі.
— А чим займається батько?
— Ділок. Торговельна компанія «Бейлі Йорк».
— Чим торгуєте?
— Мідь, олово, худоба. Хоч ми переважно транспортна фірма.
Він усе це швидко й чітко занотував.
— Ну от.— I поклав ручку.— А тепер — усе по порядку.
— Сталося ось що...— я розповів, що знав. Він слухав, не перебиваючи, потім запитав:
— А чому ви гадаєте, що це не звичайне падіння?
— Адмірал — найнадійніший плигун у світі. Ноги в нього гнучкі, мов у кота. Він ніколи не робить похибок під час скачки.
Та з його чемно-здивованого виду я зрозумів, що він мало знає про якісь там скачки з перешкодами і, певно, вважає, що впасти може кожен кінь.
Я з усіх сил намагався його переконати:
— Адмірал спритно долає перешкоди. Він нізащо не впав би просто так. Той бар'єр для нього — тьху! I ніхто його навіть не підганяв. Він чудово злетів у повітря — я сам бачив. Отож падіння було неприродне. Воно виглядало так, ніби навмисно щось влаштували, аби його повалити. Я гадав, що то дріт. I тому вернувся й таки знайшов його. От і все.
— Гм. А цей кінь мусив виграти?
— Безумовно.
— А хто ж виграв?
— Я.
Лодж кусав кінчик своєї ручки.
— Як наймають вартових? — запитав він.
— Докладно не знаю. Але це люди випадкові. Їх беруть усього-на-всього на один раз.
— Тоді навіщо б їм комусь шкодити?— хитро запитав він.
Я глипнув на нього.
— То що ж ви вважаєте, я все це вигадав?
— Та ні,— Лодж зітхнув.— Я цього зовсім не думаю. Мабуть, слід поставити питання: чи важко було б найнятися саме тому, хто мав намір пошкодити майору Девідсону?
— Без будь-яких труднощів.
— Ми мусимо це з'ясувати.— Він замислився.— Кращого способу знищити людину й не вигадаєш...
— Той, хто це влаштував, не мав наміру вбивати,— сказав я переконано.
— Чому?
— Бо не ждали, що майор Девідсон розіб'ється на смерть. Я гадаю, це було задумано, аби він не виграв скачку.
— При такому падінні й не розбитися? А мені здавалося, це дуже небезпечно,— мовив Лодж.
Я відповів:
— Вони просто хотіли вибити його з сідла. Коли ваш кінь на повному ходу зачепить бар'єр і ви цього не сподіваєтесь, то вас просто викидає з сідла. Ви летите й приземляєтесь далеченько від того місця, де падає кінь. Це може кінчитися важкою травмою, але не смертю. До того ж Білл Девідсон не полетів уперед. Може, він застряв носаком у стремені, хоч це малоймовірно. А може, перечепився через дріт, і той затримав його. Бо впав круто вниз, а кінь — на нього. Лука сідла стусонула йому в живіт. Такого зумисне не придумаєш.
— Атож. Ви, здається, все добре обміркували.
— Ще й як!
— А ви не підозрюєте, кому б хотілося пошкодити майорові?— запитав Лодж.
— Ні,— одказав я.— Його всі любили.
Лодж підвівся й розім'яв плечі.
— Ходімо глянемо на ваш дріт.— I висунув голову за двері: — Райте, найдіть-но Хокінса та скажіть, що мені потрібна машина.
Хокінс (я здогадався, що то саме він) сидів за кермом. Ми з Лоджем усілися ззаду, й машина рушила. Головні ворота іподрому досі були зачинені, але, як я переконався, були й інші можливості пробратися за огорожу. Поліцейський ключ підійшов до малесенької бокової хвіртки.
— На випадок пожежі,— пояснив Лодж, упіймавши мій здивований погляд.
У конторі жодної живої душі. Хокінс погнав навпрошки до найвіддаленішої перешкоди. Нас добре трясло на вибоїнах. Хокінс підкотив до бровки, і ми з Лоджем вибралися з машини.
Я підійшов до бар'єра з боку бровки.
— Дріт там...
Та я помилився.
Був стовп, була висока трава, стояла загорожа із березових паколів, а дроту не було.
— Ви певні, що це та перешкода? — спитав Лодж,
— Атож.
Ми стояли, дивлячись перед собою. Трибуни ледве виднілися в мороці. Загорожа, біля якої ми стовбичили, була єдиною перешкодою між двома закрутами скакової доріжки, і найближчий бар'єр чорнів за триста ярдів ліворуч.
— Ви долаєте он той бар'єр,— мовив я, простягаючи руку,— потім скачете до цього,— ляснув я по загорожі.— А коли подолаєте, за двадцять ярдів попереду буде крутий поворот перед новою прямою. Чергова перешкода розташована трохи далі, щоб дати можливість коневі відновити рівновагу перед стрибком. Це дуже гарний іподром.
— А ви не могли помилитися в тумані?
— Ні. Це той бар'єр.
— Гаразд. Роздивимось.
Та побачили всього-на-всього дві темні жолобинки на колись побілених стовпах. До того ж треба було придивлятися, аби помітити. Обидві на однаковій висоті — шість футів і шість дюймів.
— Це ще не доказ,— буркнув Лодж.
Ми поверталися в Мейденхед мовчки. Я дратувався, що піймав облизня. Треба було одразу ж повести туди когось, хоча б сторожа. Той, хто бачив — навіть у темряві,— що дріт припнуто до стовпа, підтвердив би мої свідчення. Але ж вартовий міг повернутися й одкрутити дріт, поки я плентав до трибун, і мої свідки теж нічого не помітили б,— заспокоював я себе.
Із Мейденхедського поліцейського відділка я подзвонив Кресвеллу Стампе. Цього разу перебив, як мені сказали, смакування добре підпеченими тістечками. Звістка, що дріт кудись щез, йому дуже не сподобалась.
— Ви мали одразу повести туди когось. Сфотографувати! Зберегти дріт! Ми не можемо заводити справу без доказів. Ви надто безвідповідальні, містере Йорк.
Пригнічений, я повернувся додому.
Зазирнув у кімнату Сцілли. Там було темно, і я чув її розмірене дихання. Сцілла досі спала.
Унизу Джоан грала з дітьми в покер проти каміна на килимку. Я навчив їх цієї гри одного сльотливого дня, коли малятам обридло гуляти в «раммі» і вони рюмсали та сварилися. Покер, ця таємнича гра ковбоїв з «вестернів», їм дуже сподобалася. За кілька тижнів Генрі зробився таким мастаком, що слід було подумати, перш ніж сідати грати з ним. Його гострий і точний зір фіксував найменші цяточки на звороті карти, а коли він зображував хитре здивування, аби застукати суперника, навіть дорослі не раз ловилися на гачок. Я захоплювався Генрі. Він міг би й самого чорта обдурити.
Поллі теж досить добре грала, і навіть маленький Уїльям хвацько одрізняв «флеші» од «фулів».
Вони грали вже, певно, давно, бо стосик фішок перед Генрі був утричі вищий, ніж у будь-кого.
Поллі защебетала:
— Генрі виграв усі фішки, й довелося знову ділити та починати гру.
Генрі осміхнувся. Карти були для нього розкритою книгою, і він гарно читав її.
Я взяв у нього десять фішок та підсів до гравців. Здавала Джоан. Вона дала мені дві п'ятірки, а потім я витягнув ще одну. Генрі скинув дві карти й прикупив. Вигляд у нього був аж надто вдоволений. Всі спасували. Тоді я рішуче докинув дві фішки й заявив:
— Піднімаю на дві.
Генрі глипнув на мене, переконався, що я не жартую, і став удавати, ніби він не наважується, зітхав, тарабанив пальцями по столу. Знаючи його вміння торгуватись, я зрозумів, у нього гарні козирі і він тільки й думає, як би видурити в мене щонайбільше.
— Ще на одну,— кинув він.
Я збирався докинути дві, та вчасно зупинився.
— Ні, Генрі, мене не купиш! — Я скинув карти й посунув до нього виграш.— Дістанеш всього-на-всього чотири — й жодної більше.
— А що в тебе було, Аллане? — спитала Поллі й, перекинувши карти, побачила три п'ятірки.
Генрі посміхнувся. Він не пручався, коли Поллі перекинула його карти. У нього було два королі. Всього лише два королі!
— Таки застукав тебе, Аллане! — задоволено сказав він.
Уїльям і Поллі застогнали.
Ми продовжували гру, поки я не реабілітував себе та не відіграв у Генрі чималу купу фішок. Потім настав час лягати дітям, і я пішов до Сцілли.
Вона вже прокинулась і лежала в темряві.
— Заходь, Аллане.
Я засвітив лампу біля її ліжка. Перший струс у неї минув, вона здавалася цілком спокійною.
— Хочеш їсти? — запитав я. Сцілла від учора ріски в роті не мала.
— А ти знаєш, Аллане, хочу,— здивовано мовила вона. Я спустився вниз, допоміг Джоан зготувати вечерю й відніс її Сціллі. Ми їли, і вона, спираючись на подушки, сама у великому ліжку, почала розповідати, як вони стрілися з Біллом, як коротали час і як їм було весело. Очі сяяли од напливу спогадів. Вона говорила тільки про нього. Я не перебивав її, поки в бідолашної не затремтіли губи. Тоді розповів про Генрі, про отих двох королів, і Сцілла всміхнулася та заспокоїлась.
Мені дуже хотілося знати, чи не було в Білла якихось неприємностей, чи не погрожував йому хто, та розумів, що не час для розпитувань. Отож примусив її ковтнути ще одну таблетку снотворного, що ото дали в лікарні, вимкнув світло та побажав їй доброї ночі.
Роздягаючись у своїй кімнаті, я ледве тримався на ногах, адже не спав понад сорок вісім годин, та ще таких неспокійних. Я знеможено впав на постіль. У такі хвилини поринаєш у сон, як у жадану насолоду.
Та ось Джоан розбудила мене.
— Прокиньтесь, будь ласка! Я вже цілу годину стукаю.
— Що трапилось?
— Вас просять конче підійти до телефону.
— О ні,— простогнав я. Мені здавалося, що ще ніч. А коли глянув на годинник — була вже одинадцята. Пішов униз, не в змозі прокинутись.
— Алло!
— Містер Аллан Йорк?
— Так.
— Не кладіть трубки.— Щось клацнуло в апараті. Я позіхнув.
— Містер Йорк? У мене повідомлення від інспектора Лоджа з Мейденхедського поліцейського відділка. Він хоче бачити вас завтра о четвертій.
— Гаразд,— одказав я й піднявся, хитаючись, до своєї кімнати.
Лодж чекав мене. Він підвівся, потиснув мені руку, вказав на стілець. Я сів. Тепер на столі в нього не було паперів, крім невеличкої теки. За моєю спиною, біля столика сидів констебль. Він розгорнув зошит, взяв у руки перо, готовий записувати.
— У мене тут деякі свідчення,— постукав Лодж пальцем по своїй теці,— що про них я хотів би вас сповістити. А потім задам вам кілька питань.— Він вийняв із теки два сколоті аркуші.
— Це свідчення містера Дж. Л. Дейса, управляючого конторою іподрому в Мейденхеді. Він заявляє, що серед вартових біля бар'єрів дев'ять перебувають на постійній роботі, а трьох найняли того дня.
Лодж відклав аркуш і взяв другий.
— А це свідчення Джорджа Уоткінса, постійного вартового. Він каже, що вони кидали жереб, кому яку перешкоду обслуговувати. Біля окремих бар'єрів стоять по двоє. У п'ятницю тягнули жереб. А в суботу один з новачків попросився до найдальшої перешкоди. Уоткінс каже, що її ніхто не любить, адже доводиться бігати через усе поле, коли хочеш сам поставити на наступний заїзд. Отож всі охоче погодилися. На решту бар'єрів кидали жеребок.
— Як же він виглядає, той вартовий?
— Ви ж мусили його бачити.
— Ні, не роздивився. Біля кожної перешкоди хтось стоїть. Я б не відрізнив їх.
— Уоткінс запевняє, що впізнав би його, а описувати не береться. Каже, звичайний собі чоловік. Середній на зріст, років під тридцять. Носить кепку, сірий костюм і просторий макінтош.
— Це ще не прикмети,— буркнув я.
— Він каже, що його звуть Томас Кук, безробітний, який перебивається сяк-так. Приємний на вигляд, без будь-яких дивацтв. Розмовляє, як корінний мешканець Лондона.
Лодж відклав аркуш і взяв інший.
— Це заява Джона Рассела з «швидкої допомоги». Він свідчить, що стояв біля першої перешкоди, стежачи, як коні огинали дальній поворот іподрому. В тумані видніли три бар'єри. Один з них ледве сірів у суцільній запоні. Він бачив, як майор Девідсон вискочив з імли, подолавши саме той бар'єр, і як упав перед наступною перешкодою. Майора він уже не бачив, хоч кінь його звівся на ноги й поскакав геть. Рассел пішов до перешкоди, де впав майор. Коли ж помітив, як ви озираєтесь,— побіг. I знайшов майора розпростертим на землs.
А дріт він бачив? — поцікавився я.
— Ні. Я питав, чи не помітив він чогось незвичайного, не вказуючи на дріт. Він заявив, що ні.
— I не бачив, поки біг, як хтось змотує дріт?
— Я теж допитувавсь, але він сказав, що за крутим поворотом та пологим схилом нічого не роздивився, поки не прибіг до бар'єра. Мені здається, він біг навкруги, скаковою доріжкою, не бажаючи замочитись у високій траві.
— Атож,— мовив я розчаровано.— А що робив вартовий, коли він прибіг?
— Стояв біля майора й дивився на нього. Він каже, що у вартового був зляканий вигляд. Це здивувало Рассела, бо, хоч майор був без тями, йому не здалося, що той важко поранений. Рассел підняв білий прапорець, це помітив інший санітар, який передав знак тривоги далі,— так вони викликають «швидку допомогу».
— А що зробив вартовий?
— Нічого. Коли одвезли майора Девідсона, він зостався біля бар'єра, поки не оголосили, що не буде заїзду.
Я вхопився за рятівну соломинку:
— А по гроші він прийшов разом з іншими?
Лодж глянув на мене з цікавістю.
— Ні,— мовив він,— його там не було.
I вийняв ще один аркуш.
— Це свідчення Пітера Сміта, старшого конюха загону Грегорі, де тренували Адмірала. Він каже, що тут, у Мейденхеді, Адмірал якось вирвався й намагався перескочити живопліт. У нього зостались шрами на грудях, шиї й передніх ногах.— Він звів на мене очі.— Отож, коли дріт і залишив рубець, то його не розрізниш.
— Ви молодець,— зауважив я.— Марно не гаяли часу.
— Так. Нам пощастило... Хоча б у тому, що вдалось одразу всіх розшукати.
Зоставався ще один аркуш. Лодж повільно проказав:
— Це акт про розтин тіла майора Девідсона. Смерть настала від багатьох внутрішніх травм. Печінка, селезінка... Він одхилився на стільці й дивився собі на руки.
— А тепер, містере Йорк, я мушу поставити вам кілька запитань...— його очі пронизали мої,— хоч вони можуть здатися вам неприємними.
— Давайте! — випалив я.
— Ви закохані в місіс Девідсон?
Я аж підскочив.
— Ні!
— Але ж ви живете в неї?
— Ну то й що?
— А чому саме там?..
— У мене немає свого будинку в Англії. Коли познайомився з Біллом, він якось запросив мене скоротати в нього вихідний. Мені обоє сподобались, а я їм. Отож стали часто запрошувати до себе, а згодом заявили: хай їхній дім буде моєю штаб-квартирою. Тепер я щотижня навідуюсь туди.
— Давно ви живете у Девідсонів?
— Місяців сім.
— Ваші стосунки з майором були дружні?
— Так.
— А з нею?
— Такі самі.
— I ви кохаєте її?..
— Шаную й поважаю, як старшу сестру.— Я вже аж кипів.— Вона ж старша за мене на цілих десять років.
Обличчя Лоджа підказувало, що вік не має значення. А тим часом констебль нотував кожне моє слово. Я взяв себе в руки й розважливо заявив:
— Вона до нестями кохала чоловіка, а він її.
У Лоджа скривилися кутики рота. Він був здивований. I знову взявся за мене:
— Оскільки я розумію, майор Девідсон був найкращим жокеєм Англії?
— Так.
— А ви минулого року взяли друге місце?..
Я витріщився на нього.
— Ого! Ви робите успіхи. Не встигли збагнути, що таке перегони, а вже все знаєте.
— Ви були другим після майора Девідсона минулого року... I, мабуть, так і лишилися б другим. А тепер, коли майора Девідсона не стало, певно, очолите список?..
— Так, тобто сподіваюсь,—одказав я. Звинувачення було цілком одверте, хоч я не збирався захищатися. Я терпеливо чекав. Коли це натяк, що я зумисне хотів скалічити або вбити Білла, аби володіти його дружиною й першим місцем, то хай тільки Лодж розтулить рота.
Та він цього не зробив. А я тим часом мовчки ждав.
Лодж осміхнувся.
— Тоді все, містере Йорк. Свідчення, що їх ви дали вчора й сьогодні, будуть надруковані вкупі, і я буду вам вдячний, коли уважно прочитаєте та підпишете.
Полісмен, що записував, устав і вийшов. Лодж сказав:
— Перехресний допит у слідчого — в четвер. Ви виступатимете як свідок, а місіс Девідсон мусить засвідчити тіло покійного. Ми пошлемо по неї.
I почав розпитувати мене про перегони, про звичайнісінські подробиці, поки готували мої свідчення. Я уважно прочитав і поставив підпис. Все було зафіксовано точно й акуратно. Я уявив ці свої свідчення серед багатьох інших у теці Лоджа. Як розбухне вона, поки Лодж одшукає вбивцю!
Якщо відшукає...
Він підвівся й простягнув руку. Я потис її. Інспектор подобався мені. Проте хотілось би знати, хто «натякнув» йому, що я «брав» участь у вбивстві, про яке сам же й сповістив...
Книга: Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
ЗМІСТ
На попередню
|
|
