Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
19
Болісна думка, що я назавжди втратив Кет, не полишала мене. Я ніяк не міг викинути її з голови. Прокидаючись уранці, відчував муку знову й знову, і так цілий день. Засинаючи, весь час бачив Кет, як вона тікає від мене довгим і темним підземеллям. Здавалося неймовірним, що я колись побачу її, отож намагався звикнути і поводитися розумно.
Десь через тиждень після суду поїхав на перегони в Банбері. Кет була там. Зодягнена в синю сукню, бліда і стримана, з глибокими синцями під очима. Ждала мене біля вагарні й мовила, коли підійшов:
— Аллане, я хочу просити у вас пробачення за те, що наговорила стільки неприємностей.— Їй це коштувало неабияких зусиль.
— Нічого, тепер усе гаразд,— одказав я.
— Ні, ні... я довго думала про те, що ви говорили... про нещасних діток, які їздили до школи з тренером джіу-джитсу... і зрозуміла, що дядечка Джорджа час було спинити.— Болісна пауза.— Ви нітрохи не завинили в смерті тітоньки Деб. Не гнівайтесь на мене.— I зітхнула, немовби виконала важкий обов'язок.
— Ви так далеко їхали, щоб це сказати?
— Атож. Мене мучило, що я так несправедливо повелася.
— Кет, люба моя,— зрадів я.— Я віддав би все на світі, щоб це був хтось інший, а не ваш дядечко.— I глянув їй у вічі.— Ви вже щось їли сьогодні?
— Ні,— тихо одказала вона.
— Тоді ходімо.— Я взяв її за руку й повів до буфету, З радістю стежив, як вона їла, спершу ледве торкаючись, а потім з апетитом і смаком; як розквітало її обличчя, і тихе відлуння колишньої життєрадісності задзвеніло в голосі дівчини.
Кет узяла другий шмат пирога з м'ясом і весело сказала:
— А ви?
Я відповів:
— Мені ж треба скакати.
— Знаю. Я читала в газеті. Сьогодні на Безнадійному?
— Еге ж.
— Будьте обережні. Прошу вас. Він ще такий необ'їжджений.
Я глянув на неї з захопленим подивом, і Кет почервоніла.
— Люба моя...
— А я думала, що ви ніколи не пробачите мені ту брутальність... Я провела найжахливіший тиждень у своєму житті. Зате зрозуміла, як ви мені потрібні. Намагалася вмовити себе, що буду тільки щаслива, коли вас більше не побачу, а натомість ставала все нещаснішою. Я... думала, що ви мене й бачити не захочете, отож вирішила їхати та одверто признатися, як я шкодую...
— А як, по-вашому, я мусив би все сприйняти?
— Я думала, що, мабуть, задерете носа й обдасте мене крижаним холодом...
— Хочете вийти за мене, Кет?
Вона з радістю відповіла:
— Так! — I продовжувала ласувати пирогом. Я терпеливо ждав.
— Коли ви востаннє їли?
— Не пам'ятаю.— Вона глянула на мене з одвертою радістю, і, судячи з цього та з її застереження про Безнадійного (адже вона вперше виявила таку щиру турботу про мене!), я зрозумів, що Кет змужніла за ці дні.
Я не витерпів:
— Мені б хотілося вас поцілувати.
— На іподромах не передбачено зручностей для наречених... Хіба що кінські фургони.
— Лишилося десять хвилин. Я беру участь у другому заїзді.
Ми полізли до фургона Піта. Я стиснув кохану в обіймах, і її губи жадібно ловили мої.
Десять хвилин промайнули, як одна мить. Я помчав до вагарні й зодягнув форму, зоставивши трохи очманілу Кет на осонні.
Сьогодні вперше скакав після розгляду справи дядечка Джорджа. Отож крадькома роздивився в роздягальні добре знайомі обличчя, не бажаючи вірити, що хтось із них причетний до смерті Джо. Лодж, мабуть, правду каже: просто я не хотів цього знати. Колись мені подобався й дядечко Джордж. А тепер не вистачає духу бачити, як іще чиюсь машкару буде зірвано й під нею виявиться чудовисько!
Клем простягнув мою, напхану свинцем форму. Я глянув на його зморшкувате обличчя й подумав: «Ні, не ти. Зовсім не ти».
Негоже навіть думати про це, хоч Клем міг чути та бачити все до найменших подробиць. Оракул — так прозивали його на іподромі...
Дужий стусан привів мене до тями,
— Ну, Шерлок Холмс, як твої справи? — вигукнув Сенді, зігнувшись над сідлом, до якого пристібав попругу.— Винюхав щось?..
— Ні, подав у відставку,— осміхнувсь я,
— Що ти! Після таких гучних наслідків?
— Краще займуся стипл-чезом. Менше ризику.
Сенді ковзнув очима по шраму на моєму обличчі.
— Що ж, і це гарно,— підтримав він.— Тільки набридне, коли перетрощиш стільки кісток, як я.— Він обернув попругою сідло, запхнув пряжки під пітник, збив шолом набакир і пішов до виходу. Всі оберталися на його лункий голос, ніби притягнуті магнітом.
У протилежному кінці роздягальні я побачив Дена, що демонстративно одвернувся. Гомонячи з кимось біля воріт, він, як на лихо, помітив мене з Кет, коли ми поверталися від фургона. Палаючі погляди й щасливі усмішки сказали йому більше, ніж треба. Він поздоровив Кет двома скупими словами, а мене ніби й не знав.
Тепер я пройшов повз нього в паддок. Він сердито закрокував услід: Піт був нашим тренером, і обом ніяк без нього не обійтися.
Грегорі весело зустрів мене:
— Аллане, Кет розповіла мені все! Поздоровляю!
Він витримав лютий погляд Дена і перевів розмову на скачки. Щось там пояснював йому про коня, та я вже не чув.
За десять кроків від нас могутньо височів Кліффорд Тюдор, ганяючи сигару з кутка в куток свого масивного рота й даючи накази тренерові та жокеям. Дивно, подумав я, чому завжди він стирчить переді мною?.. А той важко підіймав і опускав дебелі бронзові руки, і молодий жокей, наступник Джо, нервово супився.
Я простежив за ним, аж поки Тюдор не досяг сера Кресвелла Стампе, котрий, перш ніж усістися в суддівську кабіну, допомагав своєму синові Девіду вмоститися в сідлі; за ними товпилися власники коней і тренери, що давали останні вказівки й підраховували можливі виграші.
Багатьох з них я знав! А скількох любив... Хто ж саме, хто був не тим, кого з себе корчив?..
Піт допоміг мені злізти на вузьку спину Безнадійного, я помахав рукою Кет, що стояла за огорожею, й поїхав риссю на старт.
Та ось мене обігнав Ден. Він повернув голову й, вороже глянувши, вигукнув:
— Щоб ти пропав! — I погнав щодуху, аби я не встиг відповісти. Та я й не збирався цього робити. Чи він пересилить себе, чи ні, яке це мало значення?
В заїзді було одинадцять вершників. Ми кружляли на місці, поки помічник натягав попруги, а стартер вигукував наші порядкові номери. Сенді попрохав дозволу злізти та поправити сідло, яке збилося на холку. Стартер кивнув, глянув на годинник і підігнав його. Саме цей розпорядник терпіти не міг таких фокусів і завжди дратувався з приводу найменшої затримки.
Сенді попустив попругу, пересунув сідло й закріпив. Я стежив за ним, замість того, щоб пильнувати Безнадійного, і те, що сталося, було моїм недоглядом.
Розпорядник махнув перед носом скакуна білим прапорцем, даючи знак готуватися до старту. Молодий жеребець злякався, став дибки, рвонувся й скинув мене на землю. Я упав навзнак, перевернувся й побачив, як кінь, хвицнувши задніми ногами, помчав геть.
Кілька секунд я лежав, переводячи дух, і Сенді підійшов, простягаючи руку. При цьому посміхнувся й сердито бурмотів щось, висловлюючи незадоволення.
Мені раптом стало моторошно, і в голові зчинилась якась химерна веремія. Лежачи під яскравим сонцем, я відчув раптом на лобі краплини дощу. Перехопило дух, я ж не був поранений, а тіло пронизував гострий біль. Здавалося, минуле й сучасне злилися, і дві зовсім різні події ніби відбувалися водночас.
Я дивився в обличчя Сенді. Бачив знайому беззубу посмішку, штучну щелепу він, як завжди, вийняв для безпеки; пізнавав усміхнені карі очі з рудими віями і оте «чорт забирай» на вустах. Зблиснуло сонце, і я раптом уявив, як те лице насувається на мене крізь запону дощу, із жорстокими очима й перекошеним ротом: «Доскіпливе, падло! Може, це навчить його, як пхати носа куди не сліді». I я підніс руку, аби захистити очі від чобота, що насувався...
Зір прояснився, а ми з Сенді все ще дивилися один одному в очі, наче між нами відбувався двобій. Він опустив руку, простягнуту для допомоги, дружня усмішка щезла, як ото щезає з лиця актора завчений вираз, коли зіграно роль.
Долоня моя тислася до щоки. Я одсмикнув її. Та жест виказав мене. Бо пригадав раптом усе, що сталося тоді в Брістолі, і Сенді здогадався, в чім річ.
Сила повернулася до моїх ніг, і я встав. Стартер, знову роздратовано глянувши на годинник, запитав, чи зможу скакати. Я відповів, що так, і попросив вибачення за затримку. Безнадійного вже піймали й вели до старту.
Сенді не поспішав сідати, а стовбичив переді мною.
— Ти не зможеш щось довести,— мовив він напрямки,— і ніхто не доведе, що я був у спілці з Пенном.
— Флетчер! — відповів я йому одразу.
— Він триматиме язик за зубами. Адже він мій двоюрідний брат.
Шахрайство дядечка Джорджа, як я тепер зрозумів, опиралося не тільки на збанкрутілу букмекерську контору. Присутність завербованого спільника на іподромі прискорила купівлю фірми «Л. С. Перт».
Я подумки перебрав членів зграї.
— А Філдер? — запитав.
— Для нього я тільки знайомий голос по телефону на ймення Сміт. Він не відрізнить мене навіть від самого Адама,— відказав Сенді.
Я ніби здався.
— Для чого ти це робив?
— Для грошей!—презирливо гукнув він, вважаючи моє запитання дурнуватим.
— Чому ж сам не «притримував» коней? Навіщо було давати такі гроші Джо?
Сенді охоче признався:
— Я «притримував» двічі. Мене застукали, і я ледве викрутився з халепи. Тоді я запропонував босові найняти Джо. Хай краще цей г... утратить права, подумав. До того ж я отримував своє, коли він шахрував.
— Тому так розлютився, коли він виграв скачку на Болінгброці?
— Звичайно!
— Виходить, Джо не казав тобі в роздягальні, що не хоче «притримувати»? Ти знав це заздалегідь?
— О, ти справжній Шерлок Холмс!
— I ти перекинув його через кодолу в Пламптоні?
— Він те заслужив, бо я втратив через нього п'ятдесят фунтів на Лейку й винагороду боса.
— Може, він і свою смерть заслужив?
Той, що піймав Безнадійного, був уже за сто ярдів від нас.
— Цей дурник не вмів тримати язик за зубами. Розмахував папірцем у Ліверпулі та горлав, що хоче бачити тебе. Я читав, що там написано, і попередив Філдера, от і все,— Джо сам ліз у пастку.
— А коли його вбили, ти подзвонив Філдерові й сказав, що справи кепські, бо Джо встиг зустрітися зі мною?
— Так,— похмуро признався Сенді.— Я чув, як ти розпатякував у вагарні.
Я не міг стримати задоволення.
— То була брехня. Джо помер, не сказавши й слова.
Коли він нарешті збагнув, щелепа обвисла, ніби невидима сокира навпіл розкраяла його бундючну самовпевненість. Він повернувся на підборах і, похитуючись, рушив до помічника, який тримав його коня.
Я підійшов до Безнадійного, подякував хлопцеві й скочив у сідло.
Стартерові урвався терпець.
— Шикуйтесь!
Я під'їхав і зайняв місце поряд із Сенді. У мене до нього було ще одне запитання.
— Скажи-но,— почав я,— навіщо ти порадив Пеннові шантажувати майора Девідсона? Ти ж мав би знати, що він не «притримає» Адмірала за всі багатства світу.
— То була ідея боса, а не моя,— різко відказав Сенді.— Я попереджав через Філдера, та Пенн ні дідька лисого не розумівся на конях, до того ж упертий був, як осел. Філдер заявив, що той не послухає, бо певен, що коли вже намітив якогось доброго скакуна, то він дасть йому купу грошей. Пенн сам вигадав оту підлоту з дротом. А мені в сто разів було б краще, якби й ти скрутив собі в'язи на ньому,— з одвертою зненавистю вичавив він.
Стартер опустив руку, і коні з п'ятихвилинним запізненням помчали до першої перешкоди.
Коли саме Сенді вирішив перекинути мене через кодолу? Можливо, його мучила думка про гроші, яких він більше не заробить, а може, я ліз на рожен, докоривши, що він так підло повівся з Джо,— не знаю.
У всякому разі, щойно ми наблизилися до загорожі, яка була, власне, другою перешкодою, як Сенді звернув свого коня до мене. Ми з ним гналися в групі одразу за лідерами, я опинився на обочині, а загорожа — ліворуч од мене.
I хоч прищулені очі Сенді були, здавалося, зосереджені на перешкоді, кінь його наближався до мене. Я зрозумів, Що він хоче притиснути мене, і тоді неодмінно полечу під укіс шести футів заввишки. А це, як я знав, було найбезпечніше. Отож мусив якось зреагувати.
Я рвонув повід. Безнадійний красиво звився і втратив ритм, а коли тулуб коня Сенді майнув над ним, я рвучко спрямував голову Безнадійного праворуч. I ледве встиг. Загорожа виявилася під нами. Перш ніж Безнадійний помітив це, він черкнувся об стовп передніми ногами. Інший кінь, що мчав іззаду, вдарив його в круп, і жокей вилаявся та гукнув, щоб я пильнував.
Безнадійний ще не мав досвіду на таке, і я подумав, що коли не хочу розізлити його, то доведеться весь час триматись якомога далі від Сенді.
Та той не вгавав. На прямій перед трибунами знову причепився. Адже був куди кращим жокеєм, ніж я, і коня мав досвідченішого. Коли я пробував відірватися, наздоганяв, а коли сповільнював ходу, притримував. Я не міг потурити його на очах у трибун,— адже, якщо не зважати на те, що тримався поруч, скакав він за всіма вимогами. За першим поворотом був довгий кривий відтинок на безлюдді, і я знав, що там він не стане церемонитись.
Хотів було зійти з дистанції, та це вважалося ще більшою ганьбою, аніж вилетіти за кодолу.
Коли коні щільною групою подолали заворот, Сенді спробував ще раз. Він притис свого коня до мого, будучи трішки позаду. Ліворуч скакав Ден. Він глянув на нього й вигукнув:
— Посунься, Сенді! Дай і нам плигнути!
Той мовчав. I раптом я відчув, як його коліно ковзнуло під моє і він почав мене підважувати. Потім рвучко пхнув уперед.
Моя нога вислизнула із стремена, і я втратив рівновагу. Нахилився ліворуч, голова метлялася поряд із кінською, і я нестямно хапався за гриву. Внизу бачив, як копита дружно місили землю, і я з останніх сил намагався втриматися та не впасти під них. Та вага вже змістилася, і я знав, що ось-ось упаду.
Отоді Ден і подав мені допомогу. Він ухопив мене за поперек і буквально втягнув у сідло.
— Дякую,— видихнув я, намацуючи ногою стремено. Одразу за поворотом була наступна перешкода, і мені будь-що потрібно було вирівняти себе й коня, перш ніж ми досягнемо її. Коли заходили на поворот, сонце сліпило очі, а коли вийшли на пряму — виявилось праворуч. Я озирнувся, аби пересвідчитись, чи Сенді ще женеться за мною. Так, він не відставав, ї раптом здався мені чорним коршуном у яскравому сяєві сонця,
Я пригадав, що в такі погожі дні сонце на іподромі сліпить очі глядачам, і їм важко роздивитися, що відбувається на протилежному кінці скакової доріжки. Отож Сенді був певен: його тепер не помітять навіть судді.
Я виграв ярдів два у нього й Дена, та через плече чув, як Сенді клацає язиком, підганяючи коня, і знову побачив поряд. Його тінь перетнула шлях Безнадійному.
Нараз він замахнувся і, якби я не пильнував, обов'язково скинув би. Покрутивши гарапником над головою, він спробував стьобнути мене по обличчю. Якось підсвідомо я ухилився, навіть не бачачи гарапника. Дужий удар поцілив у шолом і збив його. Шолом заскакав по траві.
Я знову відчув, що Сенді готується до нового удару, Перекинувши повіддя в ліву руку, я випростав праву і вхопив гарапник, скрутив його і рвонув на себе.
Я майже витягнув напасника з сідла і вже святкував перемогу, та він випустив гарапник і врівноважився.
Злякавшись, кінь його шарахнув убік, звільнивши простір, і я з надією оглядався, чи хто не заповнить його. Та більшість жокеїв уже вийшла наперед, і поблизу не було жодного. Я пошпурив геть гарапник Сенді.
Попереду з'явилася нова перешкода. Треба було триматись якомога далі від огорожі й вирівняти коня, але тут я побачив, що Сенді знову пре на мене.
Безнадійний спритно подолав бар'єр. Сенді примусив свого скакуна зробити небувалий кидок і, приземлившись, знову перетяв мені шлях.
Безнадійний вдарився в огорожу. Шарахнувся, похитнувсь, але знову перейшов у галоп.
Я не відчував ноги, бо був притиснутий до огорожі. Нога зомліла, і я втратив будь-яке відчуття. Мої шовкові штани репнули на коліні, а на чоботі чорніла велика трикутна діра. Як не дивно, саме це мене розізлило — адже шив їх на замовлення й дорого заплатив.
Сенді на кілька корпусів ішов попереду й ще не встиг стримати коня. Ден опинився праворуч, і я радий був бачити його.
Він вигукнув:
— Що у вас тут, до дідька, відбувається? Яку це нову гру вигадав Сенді?
— Де там гра? Він хоче скинути мене.
— Чому?
— Він шахрував для Пенна... і заробляв чималі гроші... Тепер лютує, що урвалося, і звинувачує у всьому мене.— Вітер підхоплював слова і кидав назад мені через плече.
— Цілком зрозуміло,— констатував Ден.
— Еге ж,— кивнув я. Тепер він здавався лиш силуетом проти сонця, і я не бачив виразу його лиця. Коли Ден досі злий на мене через Кет і схоче продовжити гру Сенді, то мені ні на що сподіватись. Вони з Сенді могли робити зі мною що завгодно. Ми мовчки мчали до чергової перешкоди, останньої на протилежному боці. Сенді таки відстав, аби діждатися мене.
— Аллане! — раптом гукнув Ден.
— Га? — озвався я.
— Хочеш, нагодуємо його власним пирогом?
— Давай! — радо підтримав я.
То була жорстока витівка, і якби судді побачили, то не мати б мені більше жокейських прав. Та мені вже в печінках сиділи поплічники дядечка Джорджа.
Ден попередив:
— Я зайду з поля, а ти скачи з протилежного боку. Коли я натисну, припру його до кодоли й вирвусь трохи вперед, роби, що треба.
Я кивнув, а сам якусь мить думав, чим це може скінчитися: якщо я скину Сенді, він не посміє жалітися, а я, як він сам заявив, не маю доказів, щоб виказати його поліції. Отож падіння за падіння — і ми квити!
— Вперед! — скомандував Ден.
Він погнав коня й став обходити Сенді з правого боку. Я погнав понад бровкою полем. Зоставалася ще миля до фінішу, й, оскільки ніхто особливо не мчав, усі купчилися поблизу нас. Позаду не було жодного. За живоплотом слався довгий поворот, що виходив на пряму. Коли Сенді або я скинемо один одного, то це слід робити на схилі, бо на прямій судді бачитимуть кожен наш рух.
Ден перескочив бар'єр укупі з Сенді, а я трохи позаду. Щойно я опинився поруч, Ден помчав уперед, зоставивши його між огорожею і мною.
Я круто звернув Безнадійного і вдарив коня Сенді об огорожу. Сенді закричав і підняв кулак. Я стьобнув його гарапником по руці. Потрібно було скинути його, не завдавши шкоди коневі,— адже я й так негарно вчиню, позбавивши власника певного виграшу.
Зібравши повіддя до правиці, я лівою пхнув Сенді. Він похитнувся, але втримав рівновагу. Полилася брудна лайка.
Ми вискочили на гребінь схилу. Тепер або ніколи! Я ще дужче притис Сенді до огорожі. Знову вереск! Його нога — я це знав — мусить бути розбитою, розчавленою, розкришеною або просто роздертою на клапті грубезними дошками огорожі. У мене від цього ж самого ще не відійшла нога, тож я не почував до нього жалю. Потім його нога лунко брязнула об стовп.
Болісний зойк! Я скреготнув зубами, штурхонув з усієї сили, бо знав, що коли зараз не впаде, то вдруге не наважуся. Сенді почав сповзати, а потім полетів і закрутився, наче у вирі.
Я востаннє глянув на нього: витріщені очі, перекошений рот, болісна гримаса... I він покотився у високу траву по той бік огорожі. Я вже був на прямій — весь у синцях, захеканий, обдертий. Зате, як то кажуть, на коні, а не під ним.
Ден озирнувся й нагородив мене широкою посмішкою, піднісши вгору великого пальця.
1 Калбертстон — автор посібника для гри в бридж.
© Aerius, 2004
Текст з ae-lib.org.ua
Книга: Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
ЗМІСТ
На попередню
|
|
