Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
5
На стоянці автомобілів відбувалася шалена бійка. Я вийшов з воріт, збираючись їхати додому, і остовпів. На плацу між ворітьми й першим рядом машин билися чоловік із двадцять. Билися, як то кажуть, на смерть. Уже з першого погляду помітно було, що стусани анітрохи не відповідають правилам боксу.
Просто жах! Сутички між двома-трьома забіяками — звичайна річ, а от така катавасія, очевидячки, зчинилася через щось важливіше, аніж ставки на тоталізаторі.
Я придивився. Без сумніву, дехто вживав кастети. У повітрі миготіли велосипедні ланцюги. Двоє лежали на землі в такому скарлюченому заціпенінні, мовби виконували якийсь тубільний ритуал. Пальці одного мертвою хваткою зімкнулися навкруг зап'ястя другого, що тримав гострого ножа дюймів зо три завширшки. Лезо було надто коротке, аби завдати смертельного удару, зате добре різало й калічило.
Схоже на те, що билися дві приблизно однакові ватаги, хоч важко було розрізнити де хто. Той, що з ножем,— він уже мляво його випускав,— скидався на хлопчика, та решта були дорослими. Єдиний старий стояв навколішки серед забіяк, затуляючи голову руками, а навкруг нього кипіла січа.
Вони билися в пекельній мовчанці. Чути було тільки важке сопіння. Глядачі, які поверталися з іподрому, товпилися довкола, порозкривавши роти, але ніхто не втручався і не виявляв наміру спинити смертовбивство.
Я побачив поряд із собою розповсюджувача газет.
— Чого вони б'ються?—запитав я. Адже від газетярів ніщо не могло сховатися.
— Це таксисти,— пояснив він.— Тут дві ворожі ватаги: одна з Лондона, а друга з Брайтона. Сутички між ними — звичайна річ.
— А що вони не поділили?
— Не знаю, містере Йорк. Так уже в них заведено, мабуть.
Я знову глянув на забіяк. Лиш в одного чи двох зосталися ще картузи на голові. Кілька пар качалися по землі, кілька борюкались, кидаючи один одного об машини. Два ряди таксі вишикувались обабіч, всі їхні водії зчепилися.
Кулаками й залізяками вони завдавали один одному страшних каліцтв. Двоє стояли, скорчившись і тримаючись за животи. Майже у всіх була кров на обличчях, одежа пошматована.
Проте билися з дикою люттю, не звертаючи уваги на юрбу, що дедалі зростала.
— Вони повбивають один одного! — вигукнула, дівчина поблизу мене, котра дивилася на все з жахом і водночас із захопленням.
Я глянув через її голову на дебелого чоловіка футів шести, з дуже засмаглим обличчям. Він дивився на бійку з відразою, звузивши повіки. Я не міг пригадати імені, хоч, мені здавалося, десь уже його бачив.
У натовпі зростало хвилювання. Люди кинулися шукати поліцію. Зауваження дівчини було не даремне: дехто з забіяк, якщо не прийде вчасно допомога, віддасть богові душу від нових ударів і стусанів.
Виникла тиснява на автостоянці. Прибіг поліцейський, глянув на неподобство й пішов кликати підмогу. Повернувся з чотирма констеблями й вершником. Всі були озброєні дубцями. Вони кинулись у саму гущу, але довго змагалися, поки спинили бійку.
Прибув новий загін поліцейських. Таксистів розтягли й поділили на дві групи. Обидві ватаги були добре відлупцьовані, жодна не взяла гору. Скрізь валялися картузи, клапті одягу. Два черевики — чорний і коричневий — лежали на віддалі десяти футів один від одного. На землі вилискували плями крові. Поліцейські скидали на купу підібрану зброю.
Натовп почав розходитись. Кілька пасажирів підійшли до поліцейського, аби довідатись, чи скоро відпустять водіїв. З ними підійшов і отой засмаглий здоровань.
Один із газетярів, що завжди бував на скачках, стояв поряд зі мною й щось записував.
— Хто отой засмаглий здоровило, Джоне? — запитав я. Він глянув, на кого я вказував.
— Здається, його звати Тюдор. У нього кілька власних коней. Недавно приїхав. Мільйонер. Я мало знаю про нього. Йому, очевидячки, не подобається, що не можна їхати.
Тюдор справді був роздратований, аж випинав нижню щелепу. Мені все ще здавалося, що я вже десь бачив його, хоч де саме, не пригадував. Він нічого не добився від поліцейського. Машини стояли порожні.
— Чого раптом вони зчепилися? — запитав я журналіста.
— Міжусобиця,— засміявся той.
П'ятеро водіїв лежали горілиць на холодній мокрій землі, один із них постогнував.
— Половину з них відішлють до лікарні, а решту— до відділка. Оце матеріал! — радів газетяр.
Один з недобитків перекинувся на живіт ї почав блювати.
— Піду потелефоную в редакцію. А ви додому?
— Жду отого клятого Джо Нантвича,— пояснив я.— Обіцяв підкинути його в Доркінг, та він десь запропастився після четвертого заїзду. Може, поїхав, а мені не сказав.
— Я бачив його востаннє, коли він лаявся із Сенді й дістав од нього добрячого прочухана.
— Так, вони не терплять один одного,— потвердив я.
— Знаєте чому?
— I гадки не маю. А ви?
— Теж ні.— Він усміхнувся мені на прощання й побіг дзвонити в редакцію.
Під'їхали дві «швидкі допомоги» й забрали поранених. У кожну з них услід за хворими поліз поліцейський, а інший вмостився поряд з водієм. Ущерть завантажені машини повільно котили до воріт.
Решту забіяк тіпала пропасниця — розігріті бійкою, вони швидко охололи й тепер аж цокотіли зубами на холодному лютневому вітрі. У всіх судомило м'язи, всі були в синцях і подряпинах, проте не каялись. Один здоровань вийшов наперед, скорчив пику й плюнув у напрямі супротивників. Сорочка його була подерта і звисала клаптями, а обличчя розпухло. На руках буграми здулися могутні біцепси, волосся звисало на лоб, очі люто нишпорили навкруги. Коли поліцейський узяв його за руку, щоб одвести до своїх, він хижо загарчав. Підійшло ще двоє поліцейських, і заводій неохоче відступив.
Я вже збирався махнути рукою на Джо, аж він раптом вигулькнув із воріт та погукав мене. I хоч би тобі слово про те, чому спізнився! Але не тільки я помітив його.
Високий засмаглий містер Тюдор підійшов до нас.
— Нантвич, підкиньте мене в Брайтон,— звернувся він.— Як бачите, таксі загрузли в небезпечному багні, а мені хвилин за двадцять треба бути на важливому побаченні.
Джо байдуже глянув на водіїв.
— Що трапилось?—запитав.
— Чи вам не все одно! —нетерпеливився Тюдор.— Де ваша машина?
Джо тупо глянув на мене, здавалося, його свідомість працює на малих обертах. Він пробелькотав:
— Е... е... моя машина... Не тут, сер. Мене теж обіцяли підвезти.
— Ви? — обернувся до мене Тюдор. Я кивнув. Джо через свою неуважність чи байдужість не познайомив нас.
— Буду вам щиро вдячний, коли підкинете мене в Брайтон,— звернувся Тюдор.— Платитиму, як за таксі.
Він напирав, бо, мабуть, дуже поспішав, і я не міг йому відмовити, адже це нічого мені не коштувало, а йому так потрібно.
— Я й задарма повезу. Але трохи буде затісно: у мене двомісна машина.
— Якщо всі троє не вліземо, Нантвич залишиться, а ви вже собі потім його одвезете,— категорично мовив Тюдор.
Джо нітрохи не здивувався, а я подумав, що містер Тюдор аж надто вже не звик рахуватися з кимось, окрім себе.
Ми обійшли групу забіяк і попростували до мого «лотоса». Тюдор вмостився. Він був такий дебелий, що годі було й думати втиснути Джо.
— Я повернусь за тобою,— кинув я Нантвичу, тамуючи гнів.— Почекай мене на дорозі.
Я сів за кермо, від'їхав од зупинки й звернув на Брайтон. Маленькому «Лотосу» було тісно серед безлічі машин на шосе, і він не міг продемонструвати всю силу свого рокітливого мотора фірми «Клаймакс». Я тримав швидкість сорок миль та все думав про свого пасажира.
Глянувши вниз, раптом побачив його руку, що лежала на коліні з широко розчепіреними й напруженими пальцями. Еге! Я пізнав її — засмаглу, з синюватим відлиском нігтів.
Це він стояв тоді в барі Сандауна спиною до мене. Саме ця рука лежала на стойці поряд із склянкою. Він говорив з Біллом, а я стояв позаду, не бажаючи їх перебивати. Потім Тюдор перехилив склянку й рішуче пішов.
Я глянув йому в обличчя.
— Шкода Білла...
Руде ручисько сіпнулось. Він повернув голову й видивився на мене.
— Так, шкода,— промимрив.— Я сподівався, що він поскаче на моєму рисакові в Челтенхемі.
— Кохаєтеся в конях?
— Еге ж.
— Я був позаду, коли він упав,— мовив я й інтуїтивно додав: — Багато питань викликає ця катастрофа.
Я відчув, як дебеле тіло Тюдора напружилось, аж сидіння зарипіло. Його погляд так і свердлив мене, а те, що він сидів поряд, просто гнітило.
— Звичайно,— буркнув він.
Хотів, очевидно, щось додати, але передумав і глянув на годинник.
— Підвезіть мене до готелю «Плаза», Я маю там ділову зустріч.
— А де це? — поспитав я.
— Тут недалеко. Я вам покажу.
Його наказовий тон зводив мене до становища шофера. Ми проїхали мовчки кілька миль. Мій пасажир, очевидячки, поринув у роздуми. Коли доїхали до Брайтона, вказав мені, де готель.
— Дякую,— холодно кинув, витягуючи своє дебеле тіло з авто. Всім своїм виглядом він давав зрозуміти, що цінує послугу, зроблену йому незнайомцем. Ступив два кроки, раптом обернувся й запитав:
— А як вас звати?
— Аллан Йорк... Щасливого побачення.— I рушив, не чекаючи, що він скаже. Я теж міг бути категоричним. У дзеркалі бачив, як він пильно дивиться мені вслід.
Я повернувся на іподром.
Джо чекав на лавчині при дорозі. Він заледве спромігся відчинити дверцята й гепнувся на сидіння, щось там бурмочучи. Коли глянув на мене, я зрозумів, що він п'яний як чіп.
Уже стемніло, і я ввімкнув фари. Можна було знайти собі іншу розвагу, аніж везти в Доркінг цього п'яничку, що обдавав тебе перегаром. Я зітхнув і збільшив швидкість.
Джо, як звичайно, почував себе ображеним. Він був переконаний, що всі його неприємності траплялися через когось. Незважаючи на свої двадцять років, він завжди незадоволено бурчав. Важко сказати, що гірше набридало — його рюмсання чи хвалькуватість. I те, що жокеї ставилися до нього терпимо, свідчило про їх добродушність. Багато прощали Джо за його жокейське вміння, та він погано користувався ним — частенько «притримував» коня, не кажучи вже про те, що нерідко напивався й ризикував позбутися місця.
— Я б виграв цю скачку,— скиглив він.
— Дурень — та й годі!
— Ось слово честі. Я мусив виграти. Адже я їх усіх...
— Дурню ти — напиваєшся під час перегонів.
— Що?..— Він не второпав.
— П'єш, як швець, ти аж надто сьогодні нацмулився.
— Ні, ні й ні...— I раптом сипнув словами, наче горохом.
— Жоден власник не довірить тобі свого скакуна, коли побачить, що ти п'єш,— перебив я, хоч почував, що це зрештою не моя справа.
— Я виграю будь-яку скачку однаково — п'яний чи тверезий.
— Хто цьому повірить?
— Усі знають, що я класний жокей.
— Поки не надудлишся.
— Я можу пити й добре скакати,— він гикнув
Я змовчав. Джо потребував дужої руки, яка б стримувала його ще десять років тому. Зараз уже пізно, він котиться до загибелі й не слухатиме нікого, хто б спробував його напутити.
— Той клятий Мейсон...— озвався він,— ота падлюка Сенді — перекинув мене через кодолу. Знав, що я легко подолаю перешкоду, і турнув мене, гад.
— Не мели дурниць, Джо.
— Але ж ти згоден, що я міг виграти заїзд?
— Ти ж упав принаймні за милю до фінішу.
— Я не впав. Кажу тобі. Це падлюка Сенді перекинув мене через кодолу.
— Як?..
— Притис, я закричав, щоб дав мені дорогу. I знаєш, що він утяв? Знаєш? Розреготався, мов божевільний... і перекинув. Уперся мені в коліно, штовхнув, і я дав сторчака,— він гірко заплакав.
Я глипнув на нього. Сльози покотилися по його пухких щоках. Вони сяйнули у відблиску щитка й упали, наче іскорки, на хутряний комір.
— Сенді не здатен на таке,— мовив я.
— Ого! Він казав, що порахується зі мною. Кричав, що я ще шкодуватиму! Та я нічого не зміг удіяти, Аллане. Анічогісінько! —Ще дві сльози з'явилися на щоках.
Я нічого не второпав. Навіть не мав уявлення, що він там верзе, але почав підозрювати, що в Сенді, мабуть, була причина вибити його з сідла.
А Джо тим часом рюмсав далі:
— Ти завжди добре ставився до мене, Аллане. Ти не такий, як інші. Ти мій щирий друг...— Він важко похилився мені на плече. Слухняне кермо мого верткого «лотоса» зреагувало, й машину круто звернуло вбік.
Я одпихнув його.
— Сиди тихо, а то вскочимо в канаву!
Та він до того розстроївся, що нічого не чув. Знову вхопив мене за плече, і я з'їхав на обочину й зупинив машину.
— Або ти сидітимеш, як належить, або вилазь,— сказав я погрозливо, щоб до нього дійшло.
Джо голосно розридався.
— Ти ж знаєш, які в мене неприємності...
Я примусив себе вислухати його: чим скорше він вибовкає все, тим швидше заспокоїться.
— Які там неприємності? — запитав я, хоч мене це анітрохи не обходило.
Затинаючись, він белькотав:
— Я все тобі розповім, адже ти мій єдиний щирий приятель.
Він поклав мені руку на коліно, але я скинув її.
— Домовилися, що я «притримаю» коня, а я не виконав, і Сенді втратив цілу купу грошей. Сказав, що поквитається зі мною, і повторював це день у день. Я знав, що від нього всього можна сподіватися.— Він важко передихнув.— Добре, що впав на м'яку землю, а то б скрутив собі в'язи. Падлюка, стояв наді мною та ще й реготав! — Він зловтішно засміявся.— Ну нічого! Він ще в мене поскаче! Я скручу йому назад оту його мерзенну пику!
Я мимохіть розсміявся. Джо, зі своїм дитячим личком та слабким характером, хоч, може, й дужий фізично, був для грубого здорованя Сенді просто ягням. Хвалькуватість Джо, як і оті його сльози, свідчили про боягузтво. Але те, що він розповів, було мені цікаво.
— Якого коня ти не «притримав»?—запитав я.— I звідки Сенді довідався, що саме ти мусиш це зробити?
Якусь мить мені здавалось, що обережність примусить його змовчати, та, трохи повагавшись, він розговорився. Алкоголь виходив разом із слізьми.
Слухаючи оте рюмсання та його п'яне гикання, я довідався, що Джо отримував щедрі винагороди за «притримування» коней. Двічі я бачив це сам. Та коли Девід Стампе розповів про останній випадок своєму батькові, Джо мало не втратив жокейські права, і це відбило в нього охоту шахрувати. Коли ж наступного разу його змусили «притримати», він було згодився, але злякався й мусив виграти скачку, бо інакше був би дискваліфікований. Це сталося десять днів тому.
Я був здивований.
— Виходить, єдиний, хто переслідував тебе був Сенді?
— Він перекинув мене через мотуз...— Джо ладен був почати все знову.
Я перебив його:
— Але ж то, звичайно, не Сенді платив тобі?
— Ні... Здається, ні... Я не знаю...
— Не знаєш, хто саме платив? Так і не довідався?
— Якийсь тип дзвонив мені й наказував, коли «притримувати». А потім я одержував поштою пачку грошей.
— Скільки разів ти шахрував?
— Десять... за останні півроку.
Я мовчки дивився на нього.
— Здебільшого це дуже просто,— пояснив Джо,— ті шкапи все одно не прийшли б першими, хоча б я навіть їх підкручував.
— I скільки ж ти отримував?
— Сто фунтів. А двічі — по двісті п'ятдесят.— Джо розговорився, і я вірив йому. То були добрі гроші, отож будь-хто, що ладен був їх заплатити, тепер намагатиметься відомстити Джо. Адже він знехтував наказ і виграв. скачку. Хоч Сенді... Я не йняв віри.
— Що сказав тобі Сенді, коли ти виграв? — допитувався я.
Джо все ще схлипував.
— Він сказав, що ставив на шкапу, яку я обігнав, і що він поквитається зі мною.— Схоже було, що Сенді виконав свою обіцянку.
— Ти не одержав гроші?
— Ні,— шморгнув носом Джо.
— I навіть не маєш уявлення, звідки надходили ті гроші?
— На деяких конвертах були лондонські штемпелі,— одказав Джо.— Я не звертав уваги.— Звичайно, його більше цікавило, скільки там грошей, і з пожадливості він уже нічого більше не бачив.
— Гаразд,— мовив я,— тепер, коли Сенді поквитався з тобою, годі ревти. Тобі ж більше ніщо не загрожує?
Замість відповіді Джо видобув з кишені куртки папірець і простягнув мені.
— Ось. Я не знаю, що тепер робити. Допоможи мені. Я боюсь.
При тьмяному світлі малесеньких лампочок на щитку я бачив, що він таки боїться. Навіть почав потроху тверезіти.
Я розгорнув цидулку. Звичайний папір для друкарської машинки. Великими літерами було написано кульковою ручкою: «Болінгброк, ти будеш жорстоко покараний».
— То це Болінгброка ти мав «притримати»?
— Так.
Він витер очі.
— Коли ж ти отримав це попередження?
— Знайшов сьогодні в кишені куртки перед п'ятим заїздом. Коли складав куртку, його ще не було.
— I потім весь час просидів у барі, цокочучи од страху зубами?
— Атож... Я повернувся туди й тоді, коли ти одвозив Тюдора. Я не думав, що в мене вийде халепа з Болінгброком, хоч увесь час потерпав після того, як він виграв. І саме тоді, коли вважав, що все гаразд, Сенді перекинув мене через бар'єр. А потім я знайшов цього листа... О господи!
У його голосі знов забриніла жалість до себе. Я повернув йому папірець.
— Що ж мені тепер робити? — бідкався Джо.
Я не знав, що відповісти. Він геть заплутався, і таки було чого жахатися. Ті, що орудують кіньми й людьми в таких розмірах, звичайно, грають аж надто жорстоко. Десятиденний проміжок між цією цидулкою й перемогою Болінгброка міг означати, що гра ведеться за чиєюсь вказівкою. Хоч це було невеликою втіхою для Джо.
Він шморгав носом, гикав, та сльози вже не душили його. Сп'яніння проходило. Я ввімкнув фари й виїхав на шосе. Джо миттю заснув, голосно хропучи.
Поблизу Деркінга я його розбудив. Мене турбували ще деякі речі.
— Слухай-но, Джо, отой містер Тюдор, що я його возив до Брайтона, знає тебе?
— Він власник Болінгброка. Я часто змагаюсь на його конях.
Я ледве не виказав свого здивування.
— Він був задоволений, коли ти виграв?
— Очевидно, так. Хоч його тоді не було. Але він надіслав мені належні десять відсотків і вдячливого листа. Так завжди робиться.
— Він недавно захопився скачками, авжеж?
— Звалився нам, мов сніг на голову, як оце ти,— вже зовсім посміливішав Джо.— Обидва ви були чорні від засмаги взимку.
Я прилетів з пекучої Африки в крижані обійми жовтневої Англії, і за сімнадцять місяців моя шкіра стала блідою, як у решти англійців. А Тюдор зоставався смаглявим.
Джо хихикнув.
— Ти знаєш, чому містер Кліффорд — отой клятий Тюдор — живе в Брайтоні? Це дає йому можливість виправдовувати свою засмаглість. Наче його просмолили, еге ж?
Я поспішив висадити його на автобусній зупинці, звідки мав їхати в Епсом. Хоч він і виправдав своє рюмсання, але добре-таки набрид мені.
Я повернувся в Котсуолд. Спершу довго думав про Сенді Мейсона: звідки він дізнався, що Джо мав «притримати» Болінгброка?..
Та потім мої думки повернулися до Кет.
Книга: Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
ЗМІСТ
На попередню
|
|
