Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
6
Сцілла спала на канапі, закутавши ноги пледом. Поряд, на низенькому столику, чорніла повна склянка. Я підніс її до носа й понюхав. Коньяк. Звичайно вона пила джин або кампарі.
Вона розплющила очі.
— Аллане! Я така рада, що ти повернувся. Котра година?
— Пів на десяту.
— Ти, певно, хочеш їсти,— мовила вона, скидаючи плед.— Чому ти не розбудив мене? Обід давно готовий.
— Я щойно приїхав, і Джоан уже порається на кухні. Відпочивай.
Ми зійшли до вітальні. Я сів на своє звичне місце. Стілець Білла стояв порожній. Я подумав, що треба буде посунути його до стіни.
Коли вже їли печеню, Сцілла сказала після довгої мовчанки:
— Приходило двоє поліцейських.
— Так? Це з приводу завтрашнього розслідування?
— Ні, стосовно Білла.— Вона одсунула тарілку.— Вони допитувались, як і ти, чи не було в нього неприємностей. Цілих півгодини мучили мене. Один з них прямо так і сказав, що коли я любила чоловіка так, як запевняю, та була з ним у гарних стосунках, то мушу знати, чи не було в нього якоїсь халепи. Гидкі типи — обоє.
Вона не дивилася на мене. Очі опустила в тарілку. В її поводженні була якась дивна ніяковість.
— Ще б пак,— одказав я, здогадуючись, у чім річ.— Вони, мабуть, доскіпувались, які в тебе стосунки зі мною і чому я продовжую мешкати тут?
Вона здивовано и полегшено звела очі.
— Так. Я ніяк не могла тобі признатися. Мені здавалося цілком зрозумілим, що ти залишився, але я не зуміла їм пояснити.
— Завтра переїду. Більше нікому не дам приводу для пліток. Коли вже поліція додумалася до такого, то уявляю собі, що патякають інші. Я був легковажний, і прошу мені пробачити.— Я теж чомусь вважав цілком звичайним, що мешкав у неї.
— Ти нікуди не поїдеш. Заради мене,— озвалася Сцілла з такою рішучістю, що аж здивувала мене.— Ти мені потрібен тут. Коли не буде з ким душу одвести, залишаться самі сльози. Особливо ввечері. День вимагає турбот і біганини, а вночі...
На її змученому обличчі я прочитав смертельний біль, що досі краяв її, хоч минуло вже цілих чотири доби після катастрофи.
— Хай собі плещуть язиками,— сказала Сцілла, тамуючи сльози,— Ти мені потрібен тут. Прошу тебе, не покидай мене!
— Я зостанусь, тільки не плач. Залишуся доти, поки буду тобі потрібен. Але ти мусиш пообіцяти, що скажеш, коли зможеш обійтися без мене.
Вона витерла очі й посміхнулась.
— Коли я знов почну дбати про свою репутацію? Обіцяю.
Того дня я подолав триста миль, не кажучи вже про участь у двох скачках.
Я знеміг. Отож ми рано пішли спати. Сцілла обіцяла прийняти снотворне.
Та о другій ночі вона відхилила двері моєї спальні. Я миттю прокинувся. Сцілла підійшла, ввімкнула світло на нічному столику й сіла на постіль.
Вона виглядала зовсім юною й беззахисною. Була ж бо в самій сорочці до колін, ніжно-блакитній, з прозорого шифону, крізь яку світилося худеньке тіло й маленькі округлі груди.
Я підвівся на лікоть і пригладив скуйовджену зачіску.
— Я не можу заснути,— промовила вона.
— Ти проковтнула пілюлі?
Відповідь була зайва: про це свідчили її мутні очі — адже за ясної свідомості нізащо б не зайшла до мене в такому вигляді.
— Так. Од них я ніби п'яна, хоч заснути все одно не можу. Я навіть зайву прийняла...— Її голос був глухий і сонний.— Поговори зі мною, може, тоді я засну. Наодинці я тільки й думаю що про Білла... Розкажи мені про Пламптон... Ти сказав, що брав участь у змаганні на іншому коні... Розкажи...
Я сів у ліжку, накинув їй ковдру на плечі й почав розповідати про подарунок, що його Кет отримала від дядечка. А сам тим часом думав про те, як часто заколихував казками її дітей — Поллі, Генрі та Уїльяма. Та раптом побачив, що Сцілла не слухає,— гіркі сльози заливали їй лице.
— Ти, певно, думаєш, яка я дурепа, що все плачу,— пояснила вона.— Та я нічого не можу вдіяти.
Вона знеможено вляглася поряд зі мною, поклавши голову на подушку. Я глянув на її гарне, миле обличчя, на оті сльози, що текли струмочками повз вуха в пухнасте волосся, й легенько поцілував у чоло. Вона ще двічі здригнулася від бурхливого нападу сліз. Я ліг і поклав руку їй під голову. Сцілла повернулася й міцно, відчайдушно притислася до мене, жалібно хлипаючи від страшного й безмежного горя.
Нарешті снотворне подіяло. Тіло розслабилося, дихання врівноважилось, рука зігнулась у мене на грудях. Вона лежала поверх ковдри, а лютнева ніч давалася взнаки. Я вільною рукою обережно витягнув з-під неї ковдру й укрив нещасну, потім вимкнув світло й, лежачи в темноті, тихо заколисував Сціллу, поки вона зовсім не заснула.
Я посміхнувся, уявивши собі пику інспектора Лоджа, якби той ненароком побачив нас. А ще подумав, що не виявив би себе таким тюхтієм, коли б замість неї в моїх обіймах опинилася Кет.
Вночі Сцілла кілька разів безтямно ворушилася, бурмочучи щось невиразне, і заспокоювалась, щойно я починав гладити її по голові. Десь над ранок зовсім стихла. Я встав, загорнув її в ковдру й одніс туди, де їй належало спати, бо знав, що, прокинувшись, вона буде засоромлена й пригнічена.
Коли залишив її, Сцілла продовжувала спати.
Через кілька годин, після сніданку нашвидку, я відвіз її в Мейденхед. Дорогою Сцілла дрімала, жодним словом не прохопившись, що було вночі. Я навіть був певен, що вона взагалі нічого не пам'ятала.
Лодж, очевидячки, чекав нас, бо одразу вийшов назустріч, тільки-но ми приїхали. Він тримав у руці якісь папери й виглядав вельми заклопотаним. Я відрекомендував йому Сціллу, й очі інспектора звузились од споглядання її блідої краси. Та те, що він сказав, було несподіване:
— Я прошу пробачити... за неприємні здогадки поліції щодо інтимних стосунків між вами й містером Йорком.— I до мене: — Тепер ми цілком допевнилися, що ви аж ніяким чином не причетні до загибелі майора Девідсона.
— Спасибі за таку ласку,— всміхнувсь я, хоч дуже радий був це почути.
Лодж тим часом продовжував:
— Ви можете що завгодно говорити слідчому про дріт, хоч, попереджаю вас, він не буде в захопленні. Його не здивуєш фантазіями, а у вас немає жодних доказів. Та ви не засмучуйтесь, коли не будете згодні з його рішенням: «Я певен, що це нещасний випадок», адже при потребі слідство можна буде повторити.
Після цього попередження я нітрохи не обурився, коли слідчий, п'ятдесятилітній чолов'яга з густими вусами, уважно вислухав мою розповідь про те, як упав Білл, але зневажливо поставився до заяви про дріт. Лодж підтвердив, що супроводив мене до місця події, але нічого подібного там не знайшов.
Той, що скакав позад мене, коли Білл упав, теж був допитаний: жокей-любитель із Йоркшіра, який подолав чималий шлях; він вибачливо глянув на мене і заявив, що нічого підозрілого поблизу бар'єра не помітив, що, на його думку, це звичайнісіньке падіння. Може, й несподіване. Він так і випромінював здоровий глузд.
Слідчий поцікавився, чи не розказував я кому про той дріт. Ні, похитав я головою.
Підсумувавши дані медичної експертизи, поліції й свідчення очевидців, слідчий встановив, що майор Девідсон помер од травм, заподіяних конем, що звалився на нього.
— Я певен,— наголосив він,— що це просто нещасний випадок.
Помилившись часом, місцева газета не надіслала свого репортера, і, за відсутністю подробиць, у вечірній та денній газетах про це було надруковано лише кілька рядків. Дріт навіть не згадали. Й це мене нітрохи не обурило. Сцілла зітхнула з полегшенням. Вона призналася, що не змогла б витерпіти доскіпувань друзів, не кажучи вже про газетярів.
Скромний і тихий похорон Білла відбувся раненько в п’ятницю. Присутні були тільки найближчі родичі та друзі. Підпираючи труну плечем і подумки прощаючись із побратимом, я певен був, що не знайду собі спокою, поки не відомщу. Як саме, це поки що навіть мені не уявлялося, та прийде час, клявся я, обов'язково настане рішуча хвилина, коли я здійсню свою обітницю.
Сестра Сцілли приїхала на похорон і збиралася побути два-три дні. Я не пішов до них на обід — наступного дня відбувалися перегони, слід було подбати про належну форму, а також відсидіти у своїй лондонській конторі кілька годин, аби залагодити дрібнички із страхуванням та митом на перевезення кількох барж мідної руди.
Службовці були досить кваліфіковані, й мені зоставалось лише домовлятися з Юджем, моїм заступником, про сякі-такі справи, давати вказівки й затверджувати складені ним плани, а потім підписувати силу-силенну всіляких папірців. Це відбирало в мене не більше трьох днів. Щосуботи я писав звіти батькові. Він пропускав мої докладні описи всіляких змагань і чемпіонатів, а зосереджував всю свою увагу на стані справ та на тому, що я збираюся робити в майбутньому.
Ці звіти стали якоюсь часткою мого життя вже протягом десятьох років.
«Шкільні завдання не втечуть,— казав батечко,— тобі важливіше знати всі таємниці й закапелки того королівства, яке ти згодом успадкуєш». З цією метою він завжди приносив додому купу паперів і змушував мене над ними пріти. I, скінчивши школу, я міг з першого погляду визначити світові ціни на сировину, хоч ні найменшого уявлення не мав, приміром, про те, як одрубали голову Карлові I.
У п'ятницю надвечір я чекав Кет, щоб разом пообідати. Без важкої куртки й фетрових чобітків, які були на ній у Пламптоні, вона виглядала ще принаднішою. Червона сукня, проста, але дуже дорога, рівне волосся, що спадало на плечі, мовби створювали навколо неї якесь дивне сяєво, що, здавалося, линуло від її внутрішнього вогню. Вечір минув весело і, принаймні для мене, задовільно. Ми їли, танцювали, вели тиху, милу розмову.
Коли легенько пливли в повільному ритмі танцю, Кет раптом порушила задуму:
— Я бачила в газеті кілька рядків про доскіпування щодо смерті вашого друга...
Я доторкнувся губами до її духмяного волосся, що так солодко пахло.
— Нещасний випадок,— одказав я.— Хоч я цьому не вірю.
— Так? — підвела очі Кет.
— Я розповім вам, коли знатиму все до кінця,— мовив я, милуючись її красивою шиєю. Як дивно, думав я, що можна одразу перейматися такими двома різними почуттями: задоволенням, що під таку музику тримаєш в обіймах Кет, і гострим співчуттям до Сцілли, яка десь там змагається зі своєю самотністю за вісімсот миль звідціля, на холодних пагорбах Котсуолда.
— Розповідайте...— спалахнула цікавістю Кет.— Коли це не випадок, то що?
Я вагався. Мені не хотілося, щоб груба реальність порушила чари нашої зустрічі.
— Ну ж бо!—підганяла вона.— Я просто вмираю од цікавості.
Отоді я й розповів про дріт. Це так вразило її, що ми зупинилися в танці, й люди почали наштовхуватися на нас.
— Боже! — вигукнула вона.— Як це гидко й підло...
Вона хотіла знати, чому слідчий виніс таке рішення.
Я пояснив, що дріт був єдиним доказом, а коли він зник, то як же можна все пояснити...
— Я не можу заспокоїтися, що люди, які вчинили таке, уникнуть кари.
— Не уникнуть, даю вам слово,
— Це добре,— схвалила вона. I ми знову похитувались у такт музиці. Я обійняв її, і ми більше не згадували про Білла.
Того вечора мені здавалося, що мої ноги зовсім ослабли,— так тряслися від збудження коліна, але Кет ніби нічого не помічала, вона була дотепна, щира й весела і аж нітрохи не сентиментальна.
Коли я допомагав їй сісти в машину, надіслану з Сассекса дядечком Джорджем, то відчув, як боляче — любити. Я був аж надто збуджений, пойнятий тривогою, бо чомусь вважав, що її почуття значно слабші од моїх.
Я знав, що кращої дружини мені не треба, і терзався, чи ж вона мене покохає.
Вранці я поїхав на перегони в Кемптон-парк. Біля вагарні зіткнувся з Деном. Ми погомоніли про се про те — звичайні жокейські теревені. Нараз Ден запитав:
— Ти зустрічався вчора з Кет?
— Так.
— Куди ви їздили?
— До «Рівер-клубу»... А де ви з нею були?
— Теж у «Рівер-клубі».
Я лиш удавано засміявся.
— Тоді ми квити.
— А вона запрошувала тебе в гості до дядечка Джорджа? — підозріло спитав я.
— Їду туди сьогодні після перегонів — розреготався Ден.— А ти?
— Я — наступної суботи,— спохмурнів я.— Вона, мабуть, просто нас морочить.
— Нічого, я витримаю.— Він ляснув мене по плечу.— Не сумуй, усе буде гаразд.
I, посміхаючись, зайшов до вагарні.
Того дня не було жодних пригод. Я скакав на своїй чорній кобилі у заїзді з молодняком, і Ден випередив мене на два корпуси. Потім ми разом пішли до автомобільної стоянки.
— Як почуває себе місіс Девідсон?— запитав Ден.
— Нічого, коли не вважати, що в неї вибито грунт із-під ніг.
— Вічний кошмар жокейських жінок.
— Атож.
— Це й стримує нас прохати дівчину вийти за тебе заміж.
— Кет? — запитав я.
— Можливо... А ти проти?
— Так,— якомога лагідніше відказав я.— Проти, та ще й дуже.
Ми підійшли спершу до його машини. Ден поклав на сидіння свої жокейські окуляри. Чемодан кинув у багажник.
— Бувай, друже,— кивнув він.— Подробиці листом.
Я стояв, поки він од'їхав, і помахав йому вслід. Хоч я рідко кому заздрив, зараз мене просто пекло.
Я сів у свій блакитний «лотос» і скерував у напрямку дому.
У хащах Мейденхедського лісу я побачив автофургон для перевезення коней. Він перегородив дорогу, на землі валялися інструменти, капот піднято. Я вирішив, що машина зламалася на шляху в Мейденхед. Обіч фургона чолов'яга водив коня сюди-туди.
Водій схилився над капотом і чухав потилицю, та, уздрівши мене, попрохав зупинитись. Я під'їхав. То був нічим не примітний чоловік середніх літ у шкіряній куртці.
— Ви щось петраєте в моторах?
— Мабуть, стільки ж, як і ви,— осміхнувсь я. Руки в нього були в мастилі. Коли вже водій не розуміє, що там зіпсувалося, то для іншого — це просто морока.— Я можу одвезти вас у Мейденхед. Там знайдете собі поміч,— запропонував я.
— Дуже люб'язно з вашого боку, сер,— мовив він ввічливо.— Дякую. Та... річ у тім...— Він глипнув на сидіння й побачив жокейські окуляри. Обличчя аж засяяло.— То, може, ви розумієтесь на конях?..
— Так, трохи.
— Я мушу одвезти цих двох жеребців у лондонський док. Їх повезуть за кордон. Один — нічого собі.— Він тицьнув у бік того, що прогулювали.— А ось з іншим... щось негаразд. Весь обливається потом, кусає собі живіт... Та все намагається лягти... Мабуть, захворів... Там один б'ється з ним і не знає, як бути...
— Може, колька напала,— сказав я.— Тоді єдиний вихід — водити його. Треба весь час тримати тварину в русі.
Водій здавався стурбованим.
— Не хочеться затрудняти вас, сер, але чи не глянули б ви на нього? Моя спеціальність мотори, до коней не маю жодного відношення, хіба що іноді ставлю на них. А ці хлопці не кумекають. Потім хазяїн дасть чосу і їм, і мені.
— Гаразд, подивлюсь,— згодився я.— Хоч не ветеринар і навіть не збираюся ним бути.
Я поставив машину на узбіччя. Двері фургона відчинилися, і хтось простягнув мені руку, очевидно, конюх. Він ухопив мене за зап'ястя.
Троє чекали всередині. Ніяких коней, хворих чи здорових, там не було. Поки мої очі звикли до темряви, мене притисли до стовпа.
Фургон ділився двома перегородками на три окремі стійла. Позад них було приміщення для конюхів, що супроводжували скакунів.
Двоє тримали мене за руки, Вони стояли обабіч перегородки й важко тиснули мені на плечі. Стовп було обмотано рогожею, щоб коні не калічилися під час переїзду. Вона дряпала мені шию.
Водій скочив до фургона й зачинив двері. Його улеслива чемність змінилася торжеством. I недаремно. Він хитро заманив мене в пастку.
— Шкодую, сер, що довелося вдаватись до цього.— В його улесливості було щось зловісне.
— Коли вам потрібні гроші, то ви помилилися,— сказав я.— Я не робив великих ставок і майже нічого не виграв. Боюсь, що ви ризикуєте через якихось десять фунтів.
— Нам не треба ваших паршивих грошей. Хоч коли ви вже так наполягаєте, то можемо взяти.— I, так само посміхаючись, поліз до мене в кишеню й витягнув портмоне.
Я пхнув його ногою в коліно, але, притиснутий до стовпа, не міг розмахнутися як слід. Ледве ворухнувся, як «конюхи» заломили мені руки за спину.
— Я б не чинив так на вашому місці, сер,— докорив водій, потираючи коліно. Він розкрив портмоне, видобув гроші, акуратно склав їх і пхнув до кишені своєї шкірянки. Потім помацав інші папірці та, підійшовши до мене, поклав портмоне на місце. І мляво посміхнувся.
Я не ворушивсь.
— Отак-то ліпше,— схвально докинув він,
— Що все це має означати? — поспитав я. Мені здалося, що вони хочуть зажадати викуп од мого заокеанського татуся. Щось на зразок: «Перекажіть телеграфом тисячу фунтів, інакше ми повернемо вам сина в кількох пакунках». Це б свідчило, що вони добре втаємничені, хто я, й не просто зупинили першого-ліпшого власника гарненької машини, аби пограбувати його.
— Вам краще це відомо, сер,— кинув водій.
— I гадки не маю...
— Мене просили дещо вам передати, містере Йорк...
Виходить, він знав, хто я. Адже не міг це виявити з портмоне, де були тільки гроші, поштові марки й чекова книжка на пред'явника. Один чи два папірці з моїм прізвищем були в кишені з застібкою, куди він не лазив.
— Чому ви вважаєте, що мене звуть Йорк? — удав я здивованого й сердитого. Та йому хоч би що.
— Було враховано, сер, що саме Йорк їхатиме цим шляхом із Кемптон-парку в Котсуолд десь так о чверть на шосту, в суботу, 27 лютого, в темно-блакитному авто марки «лотос-еліта», з номером КАБ-890. Складаю подяку, сер, за те, що так легко дали себе піддурити. Можна цілий місяць простовбичити на дорозі й не зловити машини, подібної до вашої. Мені б важче було виявити вас, коли б ви їхали, скажімо, в «форді» або в «остіні».
Він не полишав отої улесливої люб'язності.
— Що вам доручили переказати? Я слухаю.
— Дія вартніша за слово,— тихо сказав водій.
Він підійшов і розстебнув мою куртку, дивлячись мені просто в вічі, аби викликати обурення. Я не ворухнувся. Він розв'язав мою краватку й зняв комірець. Ми свердлили один одного очима. Я розслабив руки, і «конюхи» попустили їх.
Водій обернувся до четвертого, що стояв мовчки, прихилившись до стінки.
— Приступай, Синку. Втовкмачуй йому наказ.
То був молодик з бакенбардами. Я зиркнув йому на руки.
Він тримав довгого ножа. Рукоятка лежала на долоні, а пальці скорчились, готові стиснути її. Так тримають досвідчені вбивці.
В його манерах не було ні краплі від улесливості водія. Він хизувався своєю роботою. Став проти мене й доторкнувся гостряком до грудей. Я відчув лише легенький укол, так обережно тримав лезо Синок.
«Кат забирай,— подумав я.— Батько не дуже-то радий буде отримати телеграму про мій викуп, коли я піддамся». Я був певен, що вся ця гра мала на меті лише викликати з моїх вуст благання про помилування. Тому притиснувся до стовпа, ніби для того, щоб уникнути ножа.
Тонкі губи напасника розпливлися в усмішці.
Рвучко відштовхнувшись од стовпа, я садонув Синочка коліном у пах і визволився од тих, що тримали мене.
Потім кинувся до дверей і штовхнув їх ногою. У тісному фургоні мені важко було одбиватися, але, думав я, коли б пощастило вихопитися в ліс, то там можна було б ще потягатися. Бо знав кілька хитрих прийомів, що їх навчив мене двоюрідний брат, який жив у Кенії та перейняв їх од племені мау-мау.
Та все намарне. Двері не піддалися, й водій устиг вхопити мене за ногу, я одшпурнув геть його руку, але ті, що тримали, вже тягли за одежу крізь шпару в дверях я побачив того, що прогулював коня, він тепер здивовано витріщився на фургон. А я вже було, про нього й забув.
Люто відбиваючись ліктями й ногами, я намагався видертись. Та де там! Усе скінчилося, як і почалось: я знову стояв біля оббитого рогожею стовпа із викрученими назад руками. Цього разу вони поводились просто безжалісно. Спершу хряпнули мною об стовп, а потім навалилися на мої руки всім тягарем. Я відчував, як мене згинають у три погибелі, але стиснув зуби й мовчав.
Синок, тримаючись за живіт, корчився в протилежному кутку. Проте, дивлячись у мій бік, не вгавав.
— Ага, і йому боляче, сучому синові,— радо примовляв він.— Ану, Чубчику, заціди йому ще раз.
Чубчик виконав.
Синок зареготав. То був пекельний сміх.
Водій причинив двері й підняв ножа. Тепер його улесливість як рукою зняло. Мій кулак поцілив йому в ніс, з якого юшила кров. Але він не розпускався.
— Годі, Чубчику, годі! —сказав.— Хазяїн не велів калічити його. Ви ж не хочете накликати на себе немилість боса. Авжеж, не хочете?! — пригрозив.
Тягар на моїх плечах поменшав. Синок злісно скривився. Виходить, я мусив ще дякувати босові за все, що зі мною скоїлося.
— Ну, містере Йорк,— докорив водій, утираючи носа блакитною хусточкою, — все це було зовсім ні до чого. Ми просто хотіли переказати вам попередження.
— Я глухий, коли мене штрикають ножем.
Водій зітхнув:
— Так, сер, ми трохи перестарались. Але це мало означати, що попередження надто серйозне, розумієте? Якщо ви знехтуєте його — то буде біда. Погано вам буде, сер.
— Яке ще попередження? — спитав я, нічого не второпавши.
— Ви не смієте задавати жодних питань щодо майора Девідсона.
— Що?! — витріщився я на нього.— Я нікого не розпитував про майора Девідсона,— промимрив я.
— Знати не знаю,— відказав водій, тамуючи кров,— Моє діло передати вам попередження, і ви добре вчините, якщо послухаєтесь. Кажу вам щиро. Хазяїн не любить, коли хтось пхає носа в його справи.
— А хто той хазяїн?
— Про це теж не слід допитуватися. Синку, скажи Берту, що ми скінчили. Тепер можна вантажити коня.
Той глухо застогнав і посунув до дверей, все ще тримаючись за живіт. Він щось гукнув коноводові.
— Не ворушіться, містере Йорк, то все буде добре,— знову вдався водій до своєї улесливості. Він глянув на хусточку, чи не йде кров. Ще трохи юшило. Я вирішив послухатися його поради, і він одчинив двері та скочив з фургона. Ми тим часом мовчки перезиралися з Синком.
Скреготнули засуви, й бічна стінка нахилилась, утворюючи поміст. П'ятий з обслуги, Берт, завів коня й прив'язав його у найближчому стійлі. Водій знову підняв і закріпив борт.
Я скористався світлом, що осяяло середину фургона, і роздивився Чубчика. Моя підозра підтвердилась, але це тільки посилило здивування.
Водій сів у кабіну й запустив мотор.
Берт мовив:
— Тягніть його до виходу.
Мене не треба було спонукати.
Фургон рушив. Берт одхилив дверцята. Чубчик і його напарник звільнили мої руки, а Берт турнув у спину. Я опинився на землі тієї миті, коли фургон, набираючи швидкість, прямував до шосе. Мене врятувала жокейська спритність падати з коня.
Довго сидів на землі, дивлячись услід фургонові. Номер геть припав пилом, та все ж таки я встиг розгледіти літери АРХ.
«Лотос» стояв на обочині. Я підвівся, струсив землю й пошкутильгав до нього. Хотілося догнати фургон та простежити, куди він поїде.
Але передбачливий водій зробив так, щоб це мені не вдалося. Мотор «лотоса» довго не вмикався. Я підняв капот, щоб з'ясувати, у чім справа. Три свічки з чотирьох було вигвинчено, і тепер вони лежали рядком на кришці від циліндрів. Довелося згаяти цілих десять хвилин. До того ж іще руки тремтіли.
Отож я втратив надію наздогнати фургон чи хоч розпитати, куди він завернув. Сів знеможено до машини і взявся застібати сорочку. Краватка щезла.
Потім дістав автомобільний довідник та одшукав у ньому літери АРХ. Якщо вірити довідникові, фургон зареєстровано в Західному Сассексі. Коли, звичайно, той номер не фальшивий. Отож при бажанні можна було знайти й власника фургона. Хвилин із п'ятнадцять я напружено думав, потім увімкнув мотор і поїхав у Мейденхед.
Місто сяяло вогнями, хоча крамниці було вже зачинено. Двері поліцейського відділка стояли навстіж. Я зайшов і поспитав інспектора Лоджа.
— Ще не прийшов,— відповів черговий, глянувши на годинник. Було пів на сьому.— Він надійде за якусь мить, почекайте, коли у вас є час.
— То він так пізно розпочинає роботу?
— Так. Сьогодні він у нічній зміні. В суботу вистачає клопоту: дансинги, ресторани, часті автомобільні аварії.
Я посміхнувся у відповідь, сів і став чекати. Хвилин через п'ять з'явився Лодж, знімаючи на ходу пальто.
— Добривечір, Смолл, що тут новенького? — запитав у чергового.
— Он вас дожидається джентльмен,— вказав той у мій бік,— Чекає вже хвилин п'ять.
Лодж обернувся.
— Добрий вечір,— підвівся я.
— Вітаю, містере Йорк.— Він пильно глянув на мене, хоч не виказав здивування. Помітив мій розтерзаний комірець і підвів брови. Проте тільки сказав: — Чим можу служити?
— Ви дуже зайняті? — спитав я.— Коли маєте час, то я розповів би вам... як загубив свою краватку.— I затнувся, не бажаючи признаватися, що мене відлупцювали. Смолл нагородив мене зневажливим поглядом, вважаючи дурником, який хоче прохати поліцію допомогти одшукати якусь там паршиву краватку.
Та Лодж, що все миттю схоплював, сказав:
— Заходьте до кабінету, містере Йорк.— Він пішов попереду, повісив на гачок пальто й капелюх та запалив газовий камін, хоч його розжарене пруття не зробило затишнішою цю ущерть напхану теками кімнату.
Лодж всівся за столом, а я, як і минулого разу, навпроти. Він запропонував мені сигарету й підніс запальничку. Дим погамував моє збудження, і я подумав: з чого ж почати?
— Маєте щось нове у справі майора Девідсона? — запитав я.
— Боюсь, що нічого. Ця справа втратила нагальність. Учора ми обговорили її й проконсультувалися з вашим стюардом містером Кресвеллом. Згідно з вердиктом вашу розповідь вважають наслідком розбурханої уяви. Ніхто, окрім вас, не бачив дроту. Жолобинки на стовпах можуть бути од нього й од чогось іншого, а коли вони з'явилися, важко сказати. Я дійшов висновку, що вони частенько напинають дріт поміж заїздами, аби аматори з публіки не псували березових планок.— Він помовчав.— Сер Крес-велл каже, що, на думку декого з членів Національної ради кінного спорту, з якими він розмовляв, ви просто помилилися. Коли й бачили дріт, то він належав комусь із доглядачів.
— А вони допитали їх?
Лодж глибоко зітхнув.
— Старший над ними каже, що не полишав дроту на доріжці, але один з його людей надто старий, отож, можливо, він залишив дріт через забудькуватість...
Ми дивились один на одного в похмурій мовчанці.
— А як ви гадаєте? — спитав я.
— Вірю, що ви бачили дріт і що майор Девідсон загинув через нього. Є одне свідчення, яке я вважаю настільки важливим, що починаю вірити вам. Вартовий на ймення Томас Кук не з'явився по гроші, котрі належали йому за два дні. Досвід підказує мені, що це неспроста.
Лодж сардонічно всміхнувся.
— Я можу дати вам ще один доказ, що майор Девідсон упав не випадково. Але ви мусите повірити мені на слово...
— Кажіть.
— Хтось намагається попередити мене, щоб я не ставив запитань у цій справі.— Я розповів йому пригоду з фургоном і закінчив: — Ну, то як тепер щодо моєї розбурханої уяви?
— Коли це трапилось? — запитав Лодж.
— З годину тому.
— А що ви робили потім?
— Думав,— відказав я, гасячи недопалок.
— А ви подумали над дивовижністю цієї пригоди? Моєму шефові все це не сподобається.
— То й не доповідайте,— усміхнувся я.— Хоч я й сам вважаю дивним те, що п'ять чоловік, коня й фургон було послано, аби втовкмачити мені попередження, яке легко було надіслати поштою.
— Це свідчить, що їх чимала зграя,— констатував Лодж.
— Щонайменше десятеро,— сказав я.— Одного або двох ви знайдете в лікарні. ,
Лодж випростався.
— Що ви маєте на увазі?
— П'ятеро, котрі затримали мене,— водії таксі. З Лондона чи Брайтона. Три дні тому я бачив їхню скажену бійку в Пламптоні.
— Що?! — вигукнув Лодж.— Потім додав: — Я читав повідомлення в газеті. Ви вважаєте — вони з тих?
— Певен,— одказав я.— У Пламптоні Синок теж був з ножем, але його притис до землі дебелий чолов'яга, і йому так і не вдалося пустити цю зброю в хід. Я добре запам'ятав його диявольську пику. Чубчика теж ні з ким не сплутаєш — у нього зачіска з настовбурченим пасмом, як у старої відьми. Інші троє також були серед забіяк у Пламптоні. Я ждав попутника й довгенько спостерігав, аж поки їх не розборонили. У Берта, котрий прогулював коня, і досі синець під очима, а в того, що тримав мою праву руку, кат його зна, як там його кличуть, наклейка з пластиру під очима. Дивно, що вони на волі! Я вважав, їх неодмінно замкнуть у буцегарню.
— Може, їх випустили під заклад або ж усі відбулися штрафом. Я ще не бачив звіту. То як ви гадаєте, чому цілу зграю послали, щоб попередити вас?
— Велика шана для мене, як подумати,— осміхнувся я.— Може, у таксистів зараз безробіття і їм нікуди себе приткнути. А можливо, як казав той водій,— щоб дійшло до мене.
— Отут ще одна дивина,— мовив Лодж.— Вам до грудей приставляють ніж, а ви кидаєтесь на нього, як оглашенний! Чи не шукали ви собі смерті?
— Я б не кидався, коли б він тримав його трохи вище. Гостряк був проти кістки. Я розрахував, що швидше виб'ю його, аніж наштрикнусь. Так воно й вийшло.
— Без жодної подряпини?
— Ні, ось,— показав я.
— Ану, глянемо,— підійшов Лодж.
Я розстебнув сорочку. Між другим і третім гудзиком на шкірі зостався невеличкий поріз, із дюйм завдовжки, а навкруги, мов пляма іржі, засохла кров. Сорочка промокла в кількох місцях. Та я не відчував болю.
Лодж знову сів. Я застебнув сорочку.
— То що і в кого ви розпитували про смерть майора Девідсона?..— звернувся він, гризучи олівець.
— В тому-то й річ,— сказав я,— що ні в кого не розпитував.
— Проте ви когось дуже насторожили,— пояснив Лодж. Він узяв аркуш паперу.— Назвіть мені тих, кому ви говорили про дріт.
— Вам,— миттю одказав я.— Та ще місіс Девідсон. До того ж під час слідства багато хто чув, як я говорив про це.
— Проте, як я помітив, преса замовчала наслідки слідства. А дріт навіть ніхто й не згадав,— мовив Лодж.— I жоден, хто бачив вас на допиті, не здогадався, що ви — доконче! — вирішили розплутати цю справу. I зустріли висновок судді аж надто спокійно, ніби цілком згодні з ним.
— Дякую, що попередили, чого мені слід чекати.
На величезному аркуші в Лоджа стояло лише кілька прізвищ.
— Кому-небудь ще? — запитав він.
— Одній... приятельці... міс Еллері-Пенн. Я розповів їй учора ввечері.
— Приятелька?..— Він записав.
— Авжеж.
— I більше нікому?
— Ні.
— Дивно! Чому ж?
— Я вважав, що вам і Кресвеллу не треба заважати,— боявся сплутати ваші карти, коли доскіпуватимусь: викличу в декого обережність чи щось подібне. Але ж ви, здається, полишаєте цю справу? — докорив я.
Лодж зиркнув на мене.
— Вам неприємно, що вас вважають зеленим і надто запальним.
— Двадцять чотири — це вже солідний вік, як для юнака. Здається, хтось у мої роки вже керував Англією. I непогано.
— Це не стосується нашої справи.
Я посміхнувся. А Лодж спитав:
— Що ви тепер збираєтесь робити?
— Поїду додому, — глипнув я на годинник.
— Ні, з приводу майора Девідсона?
— Поставте якесь легше питання.
— Не дивлячись на попередження?
— Саме з цієї причини,— твердо заявив я.— Те, що вони послали проти мене цілу зграю, багато про що свідчить. Білл Девідсон був мій добрий товариш, ви знаєте. Отож я не можу дозволити будь-кому лишатися непокараним.— Я трохи подумав,— Передусім одшукаю власника отих таксі, що їх водять Чубчик із ватагою.
— Що ж, неофіційно бажаю вам успіху. Та бережіться,— пом'якшав Лодж.
— Постараюсь,— обіцяв я, підводячись. Лодж провів мене до виходу й потиснув руку.
— Тримайте мене в курсі,— попрохав він.
— Неодмінно.
Я продовжив свою поїздку в Котсуолд. Плечі нили од пекучого болю, та, коли повертався думкою до Білла, наче переставало боліти.
Я раптом збагнув, що і «нещасний випадок» з Біллом, і моя пригода з фургоном можуть навести мене на слід того, хто все це підстроїв. Здоровий глузд підказував, що діяв один якийсь досвідчений злочинець. Обидва замахи були підступні й ретельно підготовлені. В моїй свідомості зринуло слово «манівці», і я весь час думав, до чого тут воно. Зрештою пригадав погрозливого листа, що його отримав Джо Нантвич із запізненням на десять днів. Хоч потім вирішив, що неприємності Джо ніяк не стосуються смерті Білла.
I замах на нього, й попередження, вирішив я, виконані значно жорстокіше, ніж належало. Білл загинув через нещасний випадок, а зі мною повелися б не так підло, коли б я не пручався. Я дійшов висновку, що мушу шукати людину, здатну на неабияку вигадку, «міни» якої, однак, вибухали б з дужчою силою, аніж вона сподівалася.
До того ж мене тішила гадка, що мій супротивник не якогось там надлюдського інтелекту. Він допускається помилок. I поки що найбільшим його прорахунком було те, подумав я, що він передав оте попередження, яке спонукало мене діяти ще рішучіше.
Два дні я сидів тихо: хай вони вважають, що попередження вплинуло.
Я грав з малечею в покер і програвав Генрі, бо весь час повертався думкою до його батька.
— Про що ти думаєш, Аллане? — спитав Генрі з глузливим співчуттям, заграбаставши мої десять фішок.
— Може, він закохався,— докинула Поллі, пильно придивившись до мене.— Цього нам ще не вистачало!
— Дурниці!— заперечив Генрі, тасуючи карти.
— А що таке «закохатись»? —спитав Уїльям, який бавився його фішками.
— Ахи та охи,— пояснив Генрі.— Чоломкання, рюмсання тощо.
— Виходить, матуся в мене закохалася,— констатував малий.
— Не мели дурниць,— серйозно почала Поллі.— Кохання — це весілля, фата, конфетті й інші витребеньки...
— Отож, Аллане,— підсумував Генрі,— викинь оте своє кохання з голови, бо жодної фішки не врятуєш.
Уїльям розкрив свої карти. Очі в нього здивовано витріщились. Це свідчило, що малюк дістав принаймні два тузи. Лише з ними він починав торгуватись. Я бачив, як Генрі скоса подивився на нього, потім хутенько взяв прикуп, але, щойно дійшла його черга, спасував. Я перекинув карти — там було всього-на-всього дві дами й десятка. Генрі знав, коли треба пасувати. А Уїльям заробив лише якихось нікчемних дві фішки, маючи на руках три тузи.
Не вперше я подумав про примхи спадковості. Білл був товариський, справжній чоловік із багатьма чеснотами. Сцілла дуже підходила йому, маючи любляче серце і м'яку вдачу. I хоч вони не відзначалися якимись особливими талантами, нагородили сина гострим розумом і допитливістю.
Отож, чи міг я гадати, змішуючи карти, що Генрі таїв у своєму дев'ятилітньому мозку ключ до розгадки смерті свого батька?
Та він і сам цього не знав.
Книга: Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
ЗМІСТ
На попередню
|
|
