Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
7
Челтенхемський національний фестиваль кінного спорту почався у вівторок 2 березня.
Передбачалися три дні перегонів екстра-класу, і стайні постачили найкращих у світі коней. Їх перевозили з Ірландії пароплавами й літаками — казкових гнідо-золотих скакунів, що мали силу-силенну кубків і призів, здобутих по той бік Ірландського моря.
У Глостершірі купчились фургони, що доставляли коней із Шотландії, Кента, Девоншіра. Вони везли переможців Великого національного кубка, чемпіонів-плигунів, майстрів гандикапу, чудових спринтерів — еліту кінського поголів'я.
Сюди з'їхались усі жокеї-аматори, котрі змогли випросити, позичити або купити собі рисака. Скакати в Челтенхемі вважалося за честь, а виграти — й поготів. Жокеї любителі ждали змагань з великим нетерпінням.
Лише Аллан Йорк не виявляв цього запалу, ставлячи «лотос» на відведене місце.
Я й сам цього не розумів, але ні гомін величезного натовпу, ні сповнені надій обличчя, ні підбадьорливий морозець яскравого березневого ранку, ні перспектива скакати на трьох найкращих конях ніяк не могли розбуркати мене.
Біля головного входу я пошукав очима розповсюджувача газет, з яким уже бачився в Пламптоні.
— Доброго ранку, містере Йорк,— привітався він, простягаючи газети.— Вам подобається ваш сьогоднішній рисак?
— Можете поставити на нього якийсь дріб'язок, але не останню сорочку. Не забувайте про Ірландця.
— Ви легко обійдете його!
Я зачекав, поки він продасть газету старому з велетенським біноклем на грудях.
— Ви пам'ятаєте таксистів, котрі билися в Пдамптоні?
— Хіба таке можна забути? — пожвавішав він.
— Ви казали, що одна зграя з Лондона, а друга — з Брайтона.
— Еге ж.
— А котра з Брайтона?
Він здивовано глянув на мере.
— Чекайте...— I продав ще дві газети старезним леді у твидових жакетах і гольфах. Потім знову до мене: — Яка, питаєте, з Брайтона?.. Гм... Я часто їх бачу, але вони такі відлюдьки. Жоден з тобою не заговорить. Не те що водії-приватники. Брайтонських я одразу впізнав би...— I закричав:—Спецвипуск! Спеціальний денний випуск! — Я терпеливо чекав.
— Як же ви їх розпізнаєте? — запитав я.
— По пиках.
— I хоч одну змогли б описати?..
— Звичайно.
— Наприклад?..
— Ну от хоча б телепень з очицями-лезами. Я побоявся б сісти в його таксі. Він носить такий собі чубчик, що звисає на самі очі. Дивак! А навіщо це вам?
— Так... Хочеться знати, звідки він.
— З Брайтона. А звідки ж іще? — зраділо підтвердив мій співбесідник.— Крім нього, ще один дуже примітний. Молодик з довгими баками, котрий завжди чистить нігті ножем.
— Дякую,— мовив я, простягаючи йому цілий фунт. Він широко посміхнувся і сховав його до кишені.
— Щасти вам, сер.
Я відійшов, але вигуки «Спеціальний випуск!» ще довго лунали мені навздогін. Крокуючи до вагарні, я розмірковував: виходить, мої напасники таки з Брайтона. Той, хто їх нацьковував, нітрохи не турбувався, що я десь міг бачити їх і зможу розшукати.
Лише згодом я почув, як Піт Грегорі щось мені пояснював:
— Їм прокололо шину, але все ж таки вони вчасно доїхали.
— Пробач, я замислився.
— Радий за тебе, друзяко! — Він гучно зареготав. Адже почуття гумору завжди зраджувало його, не дивлячись на кмітливість і розсудливість. Школярські жарти здавалися йому перлинами дотепності, але ми давно звикли до цього й не звертали уваги.
— Як Паліндром?—запитав я. То був мій кращий кінь на сьогодні.
— Чудовий, Я ж кажу тобі, що вони прокололи шину...— Він розгублено вмовк, бо не любив повторювати спочатку.— Гаразд, ходімо до стайні, сам подивишся.
— Ходім.
Ми рушили. Піт мусив неодмінно супроводжувати мене: вимоги безпеки були тут дуже суворі. Навіть власники коней не мали права підходити до них без дозволу тренера. Конюхи мали перепустки з фотокартками. Все це для того, щоб коней не поїли наркотиками та не псували.
Я приголубив свого скакуна, восьмирічного гнідого красеня з чорними плямами, й дав йому шматочок цукру.
Піт докірливо мовив:
— Навіщо ж давати перед заїздом!
Він нагадував няньку, що застукала свого вихованця, котрий їсть ласощі перед обідом.
— Цукор додасть йому снаги,— заспокоїв я, даючи гнідому ще шматок та захоплено розглядаючи його.— Виглядає він просто чудово.
— Він виграє, коли ти все передбачиш,— підтримав Піт.— Не спускай ока з Ірландця. Він намагатиметься вас обійти — рвоне саме тоді, як ви долатимете рівчак з водою, щоб випередити на шість корпусів ще до схилу. Я не раз бачив, як він це робить. Примушує гнатися за собою під гору та витрачати останні сили, такі необхідні перед фінішем. Отож роби ривок одночасно з ним і долай схил з тією ж швидкістю або дай йому обігнати себе на підйомі та надолужуй на спуску. Ясно?
— Як день! — Його поради, як поводитися під час заїзду, завжди були корисні, і я багато де в чому завдячував йому.
Я ще раз погладив Паліндрома, і ми вийшли у двір. Завдяки численним заходам безпеки це було найтихіше місце іподрому.
— Слухай, Піте, а чи не було в Білла якихось неприємностей? — раптом запитав я.
Він зачинив браму, потім повільно обернувся, постояв, дивлячись мовчки, ніби крізь мене, і відповів:
— Неприємністю це не назовеш. Але дещо було...
— Що?! — наполягав я, коли він раптом змовк.
— А звідки ти взяв, що були якісь неприємності?..
Я розповів про дріт. Він мовчки слухав, але брови насупились.
— Чому ж ніхто з нас досі не чув про це?
— Я розповідав серу Кресвеллу й поліції, але оскільки дріт кудись щез і в них не було доказів, то й вирішили мовчати.
— А ти все докопуєшся? Не думай, що я проти, але чим тепер зарадиш?.. А було ось що... Білл розповів мені про попередження телефоном, з якого він тільки посміявся, Та я погано слухав: голова вічно заклопотана кіньми... Щось там йому натякали, що Адмірал обов'язково впаде, Білл сприйняв це як жарт, а я не став допитуватись. Бо не думав, що це так важливо. Коли Білл загинув, я подумав було: а може, й справді в цьому заковика... Навіть запитував тебе, але ти сказав, що нічого особливого не помітив...
Голос його затремтів.
— Пробач. А коли він говорив про оте попередження телефоном — перед самим падінням?
— Останній раз ми розмовляли з ним у п'ятницю вранці, перед моїм вильотом до Ірландії. Я тоді дзвонив йому, що Адмірал готовий до перегонів наступного дня у Мейденхеді.
Ми поверталися до вагарні. За якимось внутрішнім поштовхом я спитав:
— Піте, тобі доводилось коли-небудь наймати брайтонського таксиста?
— Не часто. А що?
— Є серед них два-три водії, з якими я хотів би побалакати,— пояснив я, хоч не признався, що з кожним окремо, десь у відлюдному закапелку.
— Там, здається, кілька таксомоторних парків. Коли тобі потрібен якийсь певний водій, то, може, краще піти на станцію? Там вони завжди товчуться, ждучи пасажирів з лондонських поїздів.— I на цьому змовк, бо вже почали виводити коней для першого заїзду.
— Ось Коннемара Пел! — вигукнув він захоплено.— Як я вмовляв одного любителя купити його! Та вони правили цілих вісім тисяч, а ховали красунчика в напівзруйнованому хліві, за свинарником. Поглянь на нього! В Леопардстоні він виграв скачку молодняка, обійшовши всіх на двадцять корпусів. Найкращий жеребчик, якого ми побачимо в цьому році!— Піт сів на свого конька, і ми вже до самої вагарні обговорювали переваги «ірландців».
Я ледве розшукав Клема й переконався, що все моє спорядження в належному стані й що він сам визначив, скільки я мушу важити для Паліндрома.
Кет попередила, що не прийде, і я пішов на пошуки — єдино тепер можливого — звістки про неї.
Вішалка й лава Дена були в маленькій роздягальні, біля палаючої печі — ознака того, що він став помітною зіркою на жокейському небосхилі. За неписаними законами чемпіонам надавалися теплі місця, а новачки мусили цокотіти зубами біля самісіньких дверей.
Стоячи в сорочці й трусах, Ден натягав нейлонові панчохи. В кожній була дірка, і його великі пальці кумедно стирчали назовні. Ден мав аж надто довгі й вузькі ступні і такі самі довгі, вузенькі, але елегантні й дужі руки.
— Тобі добре сміятися, — тягнув він панчоху з усієї сили, — а мого розміру не випускають...
— Хай Вальтер дістане тобі безрозмірні,— порадив я. — У тебе сьогодні важкий день?
— Три заїзди, — одказав він. — Піт записав половину своєї стайні. — I посміхнувся. — Я можу розповісти тобі про Пеннів... коли це, звичайно, тебе цікавить. Ну, з кого почати? З дядечка Джорджа чи з тітоньки Деб, а може...— Він змовк, натягаючи бриджі й жокейські чоботи. Вальтер — його служник — простягнув джемпер і гидкого, рожево-бурого кольору куртку. Хіба ж думали про людину, вибираючи таке! — Чи, може, ти хочеш почути щось про Кет?..
Роздягальня вже була повна, бо туди втислися ще й ірландські жокеї, гомінкі, збуджені й рухливі. Ми з Деном перейшли до вагарні, де хоч можна було чути один одного.
— Дядечко Джордж — просто золото, — мовив Ден. — Я не хочу псувати тобі враження, сам побачиш. Тітонька Деб для нас обох — шановна й високоповажна місіс Пенн, тітонька вона лише для Кет. Від неї дме таким холодом, що коли б вона не так вихована, то страшно було б і підійти. Спершу висловила мені свою зневагу. Я думаю, вона зневажає все, що стосується скачок, Піднебесного, дядечка Джорджа і його примхи подарувати Кет коня на іменини.
— Ну, ну...— підганяв я, поки хтось не вхопить його за гудзика.
— Ага, Кет. Чарівна й горда! Ти знаєш, її звати Кет Еллері, а не Пенн. Це дядечко Джордж припнув їй своє ім'я через дефіс. Він сказав, що так зручніше, бо ніхто не стане допитуватися, звідки вона взялася... — Він навмисно зволікав, щоб мене дражнити. — Вона шле тобі найсердечніше вітання.
У мене потепліло на душі. Врешті-решт, Челтенхемський фестиваль здався мені не таким уже й поганим.
— Дякую,— відказав я, марно силкуючись приховати самовдоволену посмішку.
Ден задумливо стежив за мною, та я поспішив перевести розмову на скачки, а потім раптом спитав, чи не чув він, щоб Білл Девідсон ділився з кимось про те... що здавалось йому дивним або підозрілим.
— Ні, не чув,— рішуче мовив він. Я розповів про дріт.
— От бідолаха! — вигукнув Ден.— Яка підлота!
— Коли почуєш що-небудь, даси мені знати...
— Звичайно,— пообіцяв він.
Джо Нантвич простував прямо на Дена, ніби уві сні. Наткнувшись, не пробачився, як ото завжди, а одступив і захитався далі. Очі його були широко розкриті, погляд відсутній і бездумний.
— П'яний,— констатував Ден.— Од нього несе, як од пивної бочки.
— У нього своя біда,— пояснив я.
— Буде ще й інша, коли розпорядники помітять. Джо раптом з'явився з іншого боку. Від нього справді тхнуло на кілометр. Без жодного вступу він заговорив:
— Я знову дістав попередження.— I витяг з кишені цидулку. Вона була пожмакана, ніби її кілька разів м'яли й розпрямляли, але напис кульковою ручкою не стерся: «Болінгброк. На цьому тижні».
— Коли це ти отримав?
— Вона лежала на столику для листів.
— I ти одразу ж нализався.
— Я не п'яний,— обурився він.— Це лише пару ковтків зробив у барі проти вагарні.
Ми з Деном здивувалися: у тому барі не було зовнішньої стіни, і пити на очах у тренера, власника рисака й розпорядників було просто безумством. Може, у жокеїв є надійніший спосіб професійного самогубства, аніж два ковтки віскі перед кожним заїздом? Цього я не знаю. Джо гикнув.
— Мабуть, порції були подвійні,— засміявся Ден і взяв у мене цидулку, щоб прочитати.— Що має означати «Болінгброк. На цьому тижні»? Тебе це налякало?
Джо видер у нього цидулку й сховав до кишені. Очевидно, він зрозумів, що Ден теж почув його.
— Не твоє діло!
Мені хотілося сказати, що й не моє, та він обернувся до мене й заскімлив:
— Що ж мені тепер робити?
— Ти береш участь у перегонах?
— В останньому заїзді. Сьогодні кляті любителі загарбали дві перші скачки, а нам, професіоналам, залишили всього-на-всього чотири, щоб заробили собі на хліб. Чому ці товстозаді жокеї-джентльмени не йдуть до... — Він грубо вилаявся.
Запала мовчанка. Ден гучно зареготав. Джо був не такий п'яний, щоб не збагнути, що з нього насміхаються. I тому сказав щонайласкавіше:
— Пробач, Аллане, ти ж знаєш, що це тебе не стосується...
— Коли ти хочеш моєї поради, незважаючи на твоє недобре ставлення до жокеїв-любителів,— мовив я, намагаючись бути серйозним,— то йди негайно та випий три чашки чорної кави й потім постарайся якомога довше не потрапляти комусь на очі.
— Я ж тебе питаю, що робити з цією запискою, — не вгавав він.
— Не звертай на неї уваги. По-моєму, тебе просто розігрують. Мабуть, той, хто це написав, знає, що ти всі свої прикрощі заливаєш віскі, й вирішив добити тебе, добре налякавши. Навіщо йому самому бруднити руки! Хитра, безкровна й досить ефектна помста.
Розпач на обличчі Джо змінився тупою впертістю, що було не менш відразливо.
— Ніхто мене не залякає! — кинув він з тією войовничістю, котра, це мені було добре відомо, дедалі зменшуватиметься, в міру того, як випаровуватиметься алкоголь. I похилитався геть, очевидячки, в пошуках чорної кави, Перш ніж Ден устиг мене розпитати, в чім річ, хтось ляснув його по спині: дружнє вітання Сенді Мейсона, який зневажливо подивився на Джо.
— Що трапилося з цим придуркуватим? — запитав він і, не чекаючи відповіді, сказав:—Чуєш, Дене, зроби мені ласку, дай трохи вийти вперед на отій шкапі, що її підсунув мені Піт Грегорі. Йому, певно, сподобався мій рудий чуб.
Оглушливий регіт Сенді примусив усіх звернути погляди на нього.
— Гаразд,— мовив Ден.
Вони стали домовлятися, а я повернувся, щоб іти, та Ден торкнув мене за плече.
— Слухай. Можна мені розповісти, ну от хоч би Сенді, про дріт?
— Авжеж. Може, тобі вдасться щось розвідати. Але будь обережний! — Я вже зібрався було повідати йому ту історію з попередженням, але нам було ніколи, і я тільки застеріг: — Ти розворушиш їхнє гніздо, і вони можуть «помилково» навіть убити тебе.
Він витріщився на мене.
— Добре. Я берегтимусь. Ми обернулися до Сенді.
— Чого це ви обидва такі сумні? Хтось поцупив у вас з-перед носа оту кралечку, за якою обидва полюєте?
— Та ні, ми думаємо про Білла Девідсона,— почав Ден, незважаючи на під'юджування.
— А що ще можна придумати?
— Падіння його підстроїли. Над бар’єром протягли дріт. Аллан сам бачив.
Сенді остовпів.
— Аллан бачив?! Та це ж убивство!
Я пояснив, що вони не збиралися вбивати. Карі очі Сенді так і свердлили мене, поки я не скінчив.
— Здається, ти маєш рацію,— погодився він.— Що ж ти збираєшся робити?
— Він намагається з'ясувати, хто вони,— озвався Ден.— I ми гадали, що й ти міг би трохи допомогти. Ти не чув чогось такого?.. Ну, чи не бовкали при тобі, чому з ним так повелися?
Сенді покуйовдив своїми дужими засмаглими руками руде волосся й почухав потилицю.
— Вони здебільшого хваляться мені своїми перемогами над дівчатами та виграшами на скачках. А про майора Девідсона не було жодної розмови. Ми не дуже з ним товаришували, бо йому здалося, що то я «притримав» скакуна його приятеля... Що ж,—закінчив Сенді, лагідно всміхаючись,— може, воно так і було. У всякому разі, ми тоді з ним добре погиркались.
— Узнай, чи не чули чогось твої друзі-букмекери,— мовив Ден.— У них завжди нашорошені вуха.
— Гаразд,— пообіцяв Сенді.— Я рознесу цю чутку, а там побачимо. Тільки не зараз, бо починається заїзд і ти мусиш хоч що-небудь розповісти про оту шкапу, яку всучив мені Генрі.— Побачивши, що Ден викручується, продовжив:—Чого тобі критися? Адже відомо, коли Піт підсовує її саме мені, то це така смердючка, що годі й пошукати.
— У тої кобили,— вів далі Ден,— дурнувата звичка пертися на перешкоду, ніби її зовсім немає перед нею. Ну, і, звичайно, опиняється в рові...
— Дякую,— мовив Сенді, нітрохи не збентежившись.— Я віддубасю її так, що вона кине свої звички. До зустрічі! — Й пішов у роздягальню.
Ден провів його очима.
— Ще не вродився той кінь, яким можна було б налякати цього шибайголову!
— Нерви у нього залізні!—погодився я.— Але нащо Грегорі випускати ту шкапу саме тут?
— Бо власник хоче. Сам знаєш, як це буває. Примха бундючного сноба й таке інше.
Поруч нас юрмилися тренери й власники коней. Ми вийшли. До Дена миттю підскочило двоє газетярів, щоб почути його думку про долю Золотого кубка, який розігруватимуть за два дні.
Нудно спливав час. Та ось почалися перегони. I одразу ніби засяяло сонце, загомоніли навколо глядачі, радість і сміх задзвеніли.
Сенді примусив-таки свою кобилу перескочити канаву, та вона скинула його над іншою. Він вибрьохався звідти, широко посміхаючись та лаючись на всі заставки.
Джо з'явився після другого заїзду. Він здавався не таким уже й п'яним, але ще дужче наляканим. Я безсовісно уникав його.
Ден гнався, наче диявол, і виграв чемпіонську скачку з перешкодами, вихопившись на цілу голову вперед. Піт гладив коня та ділив з власником поздоровлення болільників, що збилися біля плацу, де розсідлували скакунів. Він був такий щасливий, що не міг говорити. Дебелий, червонолиций, стояв, збивши капелюха набакир, аж лисина сяяла проти сонця, й удавав, що з ним таке трапляється майже щодня, хоч кінь, який здобув перемогу, був один із найкращих, яких він будь-коли викохав.
Радість його була така бурхлива, що, коли всі ми вишикувались на огляд перед любительським заїздом, Піт навіть забув кинути звичний жарт, що Паліндром може скакати задки не гірше, ніж уперед. I коли я, за його ж порадою, причепився у хвіст до Ірландця, то, як той не крутив, першу перешкоду, ми взяли разом, а за п'ятдесят ярдів до фінішу я таки обігнав його. Піт полегшено зітхнув і заявив, що в нього сьогодні чудовий день.
Я ладен був цілувати його — адже теж неймовірно радів. Хоч дома, в Родезії, я виграв уже не одну скачку й десь близько тридцяти після свого переїзду до Англії, це була моя перша перемога в Челтенхемі. Я почував себе наче п'яний, ніби вже хильнув шампанського, яке чекало нас у роздягальні, за звичаєм припасене для обмивання рекордів. Паліндром здавався мені найкращим і найрозумнішим скакуном у світі. Я ніби в повітрі поплив до вагів, перевдягнувся й довго ще був на сьомому небі, навіть коли вийшов назовні. Похмурий настрій, здавалося, був у мене тисячу років тому. Од щастя я, наче той хлопчик, міг би стояти на голові. Таке цілковите й безмежне задоволення собою рідко буває, і мені раптом захотілося, щоб батько був тут і поділив мою радість.
Трагедія Білла відсунулася геть, але тому, що я раніш поставив собі це важке завдання,— закрокував до стоянки фургонів.
Там була страшенна тиснява. Адже сьогодні в кожному заїзді брало участь двадцятеро коней і сюди з'їхались усі фургони, які тільки вдалося найняти. Я вештався між ними, наспівуючи якусь пісеньку, й зрідка поглядав на номери.
АРХ-708.
Моє піднесення луснуло, як мильна бульбашка.
Адже це був саме той фургон системи Дженнінгса. Стара, порепана фарба. I жодного тобі знака — хоча б ім'я власника або тренера.
В кабіні порожньо. Я обійшов фургон і вліз у нього.
Там теж порожньо, коли не вважати на відра, решітки для сіна й попони. Підлога встелена соломою. Три дні тому вона була вимита.
Мені сяйнуло: може, попона підкаже, чий це фургон? Адже тренери й власники ставлять на них свої ініціали. Дві літери теж багато можуть підказати.
Я підняв попону. Вона була рожевого кольору з бурою облямівкою. А ось ініціали! Я остовпів. Коричневим шовком на попоні вишито «А. Й.»
Це була моя власна попона.
Піт, коли я повернув його із захмарних висот на землю, не зміг відповісти на жодне моє питання. Він сидів, прихилившись до стінки вагарні, з бокалом шампанського в одній руці й сигарою в другій, оточений натовпом друзів. Їхні бурякові й сині обличчя свідчили, що бенкет відбувається вже давно.
Ден тицьнув і мені в руки бокал.
— Де ти пропадав? Адже ти виграв на Паліндромі. На ось ковтни. Хазяїн платить, дай йому боже.
Очі його сяяли захватом, який і я лиш недавно почував. Це розрадило мене. Бо день таки справді був святковий. А таємниці могли й підождати.
Я одпив ковток і засміявся у відповідь.
— Ти теж добре скакав, сучий сину! Вип'ємо за Золотий кубок!
— Що ти? У мене й надії немає.— Хоч його сяюче обличчя підказувало, що він про те навіть не турбувався.— У мене є ще одна пляшка.— Пірнув Ден у тисняву натовпу.
Роздивившись, я помітив Джо Нантвича, затиснутого в куток могутнім Тюдором. Гігант йому щось вичитував, і Джо, досі в жокейському спорядженні, слухав його з нешасним виглядом.
Ден повернувся з відкоркованою пляшкою й налив бокал. Він простежив за моїм поглядом.
— Не знаю, п'яний був Джо чи ні, але він таке накоїв!
— Я не бачив.
— Тоді ти пропустив небувале видовисько! Він не намагався зробити жодного кроку. Його кінь зупинився наче вкопаний перед бар'єром. А то ж був другий фаворит! От і дістає зараз на горіхи. — Ден тицьнув пляшкою в напрямку Джо.— I по заслузі. Хай не шахрує!
— То ж власник Болінгброка,— зауважив я.
— Так. Його колір. Ну й дурень Джо! Власники фаворитів рідко трапляються.
Кліффорд Тюдор майже скінчив. Коли він одвернувся з гнівом від Джо, ми почули:
— ...думаєш, я тобі подарую? Зроблю все можливе, щоб відсторонити тебе од змагань.
Він велично пройшов повз нас, кивнувши на знак того, що пізнає мене,— і я не міг стримати подиву.
А Джо прихилився до стінки, щоб не впасти. Обличчя зблідло й зросилося потом. Він здавався зовсім хворим. Підійшов до нас і закричав, нітрохи не турбуючись, що хтось почує:
— Сьогодні вранці мені дзвонили. Той самий голос. Тільки наказав: «Не вигравай шостого заїзду!» — і повісив трубку. Я навіть не встиг щось відповісти. А тут ще оте попередження: «Болінгброк. На цьому тижні...» Нічого не розумію. Я ж не виграв. I тепер ця сволота... каже, що візьме іншого жокея... і розпорядники починають доскіпуватись... я вже ледве живий.
— Сьорбни шампанського, то й полегшає, — порадив Ден.
— Не треба мені твого смердючого співчуття! — визвірився Джо і, схопившись за живіт, кинувся до роздягальні.
— Що за чудасія? — мовив Ден.
— Не знаю,— промимрив я, ще дужче зацікавлений «неприємностями» Джо. Телефонний дзвінок суперечить попередженню... Хтось, як завжди, вимагав свого, а водночас інший погрожував розправою.— Мені хотілось би знати, чи не бреше Джо? — закінчив я.
— Авжеж,— погодився Ден.
Зайшов розпорядник і попередив, що навіть з нагоди такого виграшу не дозволяється пити у вагарні, й порадив нам перебратися до роздягальні. Ден так і вчинив, а я допив свою склянку й пішов до Піта.
Той ніяк не міг визволитись од цілої зграї бажаючих випити. Вони всіляко доводили, що не всі пивнички іподрому вже зачинені.
Я рішуче підійшов до нього, й Піта одразу залишили у спокої.
Ми попростували до воріт.
— Ну й день сьогодні видався! — мовив Піт, утираючи хусточкою лоба та випльовуючи недопалок сигари.
— Чого ж, непоганий,— підкреслив я, дивлячись йому в обличчя.
— Можеш кепкувати скільки завгодно, але я більше тверезий, ніж суддя, і сам вестиму свою машину.
— Гаразд. Тоді тобі неважко буде відповісти мені на одне питання.
— Будь ласка.
— В якому фургоні привезли сюди Паліндрома?
— Гм. Я найняв там якогось. Адже в мене було цілих п'ять коней. Трьох прикотив у своєму фургоні, а для Паліндрома й «молодика», що на ньому скакав сьогодні Ден, довелось наймати.
— Де саме?
— А що? Фургон уже доволі старий, дорогою стався прокол, але коням це не зашкодило, інакше Паліндром не виграв би скачку.
— Не в цьому річ. Мені доконче потрібно знати, звідки той фургон.
— Коли хочеш купити — не варто. Мотлох!
— На біса він мені здався! Де ти найняв його?
— Де й завжди. Фірма «Літлпетс» у Стейнінгу.— Він нахмурився.— Зачекай! Спершу вони казали, що всі фургони розібрано, а потім раптом дали цей, коли я згодився на будь-який.
— Хто його вів?
— Їхній постійний водій. Бурчав, що доводиться дримбати в такому курнику. Два кращі фургони саме перед змаганнями вибули з ладу, і він усю дорогу лаяв адміністрацію.
— Ти його добре знаєш?
— Не те щоб дуже, але він частенько водить наймані фургони. I завжди бурчить. Але навіщо все це тобі?
— Можливо, це має якийсь стосунок до смерті Білла,— одказав я.— Та все це поки що здогадки. Ти б не дізнався, звідки пригнали той фургон? Спитай фірму, що наймала його. Тільки не згадуй мого прізвища...
— Це дуже важливо?
— Атож.
— Тоді я завтра ж їм потелефоную.
Наступного дня, угледівши мене, Піт повідомив:
— Я запитував про той фургон. Він належить одному фермерові поблизу Стейнінга. Ось його прізвище й адреса.— Він видобув двома пальцями цидулку з кишеньки й подав мені.— Фермер возить у ньому своїх власних коней, а його хлопці скачуть на них улітку. Коли фургон не потрібний, він наймає його фірмі. Ти хотів саме це знати?
— Так, дуже вдячний тобі,— одказав я, ховаючи папірець.
До кінця змагань я розповів про дріт принаймні десяткові людей, сподіваючись, що хтось знав, навіщо його напнули.
Тепер ця звістка облетіла весь іподром.
Я повідав це огрядному Луї Панейку, фертові-букмекеру, який зрідка записував мої ставки. Він обіцяв «вичавити з хлопців усе можливе» й повідомити мені.
Я поділився з Кальвіном Боуном, професіональним гравцем у тоталізатор, що мав нюх на такі справи не гірший, ніж детектив.
Я натякнув маленькому й худющому «жучкові» — спецові по вишукуванню добрих коней, котрий годувався тим, що поставляв сумнівну інформацію всім, хто добре платив.
Я признався рознощикові газет, який смикнув себе за вуса й пропустив покупця.
Я розпатякав іподромному газетяреві, котрий за милю відчував дух сенсації.
Я роздзвонив цілому натовпові друзів Білла, Клему з вагарні, старшому конюхові...
Проте, посіявши такий густий вітер, не вловив ані пилинки. I повинен був, звичайно, пожати бурю.
Книга: Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
ЗМІСТ
На попередню
|
|
