Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
8
У суботу вранці, коли я сидів із Сціллою, дітьми й Джоан за великим кухонним столом, уставленим наїдками, задзвонив телефон.
Підійшла Сцілла, та за мить повернулася.
— Тебе, Аллане. Не побажав назватися.
Я зайшов до вітальні і взяв трубку. Яскраве березневе сонце кидало сніп проміння на вазу з чорними й жовтими крокусами на телефонному столику.
— Аллан Йорк слухає...
— Містере Йорк, я передав вам попередження тиждень тому. Ви не бажаєте з ним рахуватись...
Я відчув, як у мене на потилиці ворушиться волосся й засвербіла шкіра. То був глухий, трохи хрипкуватий голос, не грізний і не сердитий, а як у приємного співрозмовника.
Я мовчав.
— Містере Йорк, ви мене чуєте?
— Так.
— Містере Йорк, я проти насильства. Справді, я зневажаю такі методи та всіляко намагаюсь їх уникати. Проте іноді мене змушують... Ви мене розумієте, містере Йорк?..
— Так,— одказав я.
— Коли б я полюбляв насильство, то ще на тому тижні послав би вам жорстокіше попередження. Отож даю останню можливість, аби посвідчити, як мені не хочеться вам лиха. Пантруйте своїх справ і не ставте дурнуватих запитань. От і все. Перестанете доскіпуватись, то нічого й не трапиться.— Пауза, і в голосі з'явилася погроза: — Тільки-но переконаюсь, що насильство потрібне, то знайдеться той, хто... Сподіваюсь, ви розумієте мене, містере Йорк?..
— Так,— повторив я, а сам подумав про Синка, його бридку посмішку та довгий ніж.
— Ну, тоді все. Гадаю, ви будете обачливі! Доброго ранку, містере Йорк.— Клацнуло — він поклав трубку.
Я одразу ж викликав телефоністку й запитав, чи не може вона дізнатися, хто дзвонив.
— Почекайте,— одказала вона й за хвилину: — З'єднували через Лондон, далі простежити не вдалося. Пробачте.
— Нічого. Велике вам спасибі.
— Що ви!
Я поклав трубку й повернувся до сніданку.
— Хто то був? — запитав Генрі, густо намащуючи варення.
— Та так, один... про собаку-шукача.
— Або: не лізьте з запитаннями, то не почуєте дурної відповіді,— докинула Поллі.
Генрі скорчив їй пику і взявся за бутерброд. Варення потекло йому на підборіддя.
— Генрі завжди хоче все знати,— мовив Уїльям.
— Ось що, любий,— втрутилася Сцілла, стираючи жовток з його курточки.— Треба їсти над тарілкою,— I поцілувала його в білявий вихор.
Я простягнув Джоан чашку, щоб долила кави. Озвався Генрі:
— Аллане, ти візьмеш нас попити чаю в Челтенхемі? Може, знову дадуть оті липучі тістечка, як минулого разу, й морозиво з содовою, й кедрові горішки?
— Звичайно! — підтримав Уїльям.
— Сьогодні не вийде. Як-небудь іншим разом.— Мене запросила Кет. Я збирався провести неділю, а в понеділок відвідати свою контору.
Але, помітивши розчаровані личка, пояснив:
— Я їду на побачення з другом і повернуся лише в понеділок.
— Яка нудьга! — буркнув Генрі.
«Лотос» ковтав милі між Котсуолдом і Сассексом, муркочучи, як ситий кіт. Я подолав п'ятдесят миль гарного шляху за п'ятдесят три хвилини, і не тому, що поспішав, а з насолоди вести машину саме з такою швидкістю, на яку вона спроможна. До того ж я їхав до Кет, признаюсь вам.
Та після Ньюберрі довелося повзти й не раз зупинятися. Тоді я звернув навпростець до Бейзінстока, повз американську повітряну базу в Грін-Коммоні, проскочив сільце Кінгслір і поїхав з мінімальною швидкістю, яка лише зрідка перевищувала на спідометрі позначку «60».
Кет мешкала за чотири милі од Берджес-Хілла.
Я прибув туди двадцять хвилин на другу, виїхав до станції й поставив машину в закутку, позад величезного ваговоза, що чмихав газами. Потім зайшов до каси й купив собі зворотного квитка на поїзд до Брайтона. Не хотілося гасати «лотосом» по місту: одного разу вже вскочив у халепу, отож більше не стану муляти очі Синкові, Чубчику та Берту.
Їхав хвилин шістнадцять. Дорогою весь час думав над тим, який необережний вислів привів мене в отой клятий фургон. Яке осине гніздо я необачно розворушив, заявивши, що не лише знаю про дріт, а й збираюся довести, хто його натягнув. Було дві відповіді, й одна з них зовсім мені не подобалась.
Я пригадав, що по дорозі з Пламптона в Брайтон говорив Кліффорду Тюдорові про свої сумніви з приводу смерті Білла. З цього він зрозумів, що я не вірю у випадковий збіг обставин і збираюся допевнитись.
Та, крім Тюдора, я одверто сказав про це лише Кет. Лише Кет! Підхопили колеса й повторювали, ніби дражнячи мене.
Що ж, я не брав од неї клятви берегти таємницю, бо не бачив у цьому потреби. Вона могла розповісти це хоч і всій Англії. Але часу в неї було замало. Ми розсталися з нею в Лондоні десь за північ, а вже через сімнадцять годин по тому мене підстерігав фургон.
Поїзд притишив хід, наближаючись до Брайтона. Я вийшов на платформу разом із натовпом, але в залі для пасажирів відстав. На привокзальній площі стояло близько дюжини таксі, а обіч кожного водій, що ловив пасажирів. Я пильно придивлявся до них.
Жодного з тих, що билися в Пламптоні.
Не втрачаючи надії, я став у зручному закутку, звідки можна було бачити кожну нову машину, і терпеливо ждав, незважаючи на протяг, що обдавав холодом мені потилицю. Таксі, мов ті клопітливі бджоли, літали туди й сюди: лондонські експреси принаджували їх, як мед.
Поволі я встановив деяку закономірність. їх було чотири групи. У однієї на боці зеленіла широка смуга, а на дверцятах — напис: «Зелена стрічка». Друга мала жовту шахівничку з чорними літерами. У третьої були яскраво-сині машини, а в четвертої навіть важко щось розпізнати, так неохайно виглядали вони.
Я чекав майже дві години, все тіло судомило, I станційна обслуга вже поглядала на мене з підозрою. Поглянув на годинник. Останній поїзд, яким можна було вчасно доїхати до Кет, відбував за шість хвилин. Я взявся розтирати задубілу шию і вже зібрався сідати на поїзд, коли нарешті був винагороджений за своє терпляче чекання.
Таксі все прибували й шикувались у довжелезну чергу. Чекали поїзда з Лондона. Водії виходили з кабін і збивалися групами, щось теревенячи. Три сірі від пилу машини прилаштувались у хвіст колони. На дверцятах були жовті щитки. Водії теж вийшли з кабін.
Один з них був улесливий водій клятого фургона. Солідний, розсудливий і аж надто спокійний. Решту я не знав.
У мене лишалося три хвилини. Чорні літери на жовтих щитках були дуже дрібні. Я не міг непомітно підійти, щоб роздивитися, а чекати, поки він від'їде, не було часу. Я метнувся до залізничної каси і хутко запитав:
— Кому належать таксі з жовтими смугами? Касир байдуже глипнув на мене:
— Фірма «Марконі», сер, з радіовикликом.
— Дякую! — I побіг на платформу.
Кет жила в шикарному особняку часів королеви Анни, що його лише дивом не зіпсували готичні оздоби. Його витончена пропорційність, кремові, устелені щебінкою доріжки, доглянуті газони, весь імпозантний і величавий вигляд свідчив про неабияку фінансову забезпеченість з таких давен, що вона вже тут стала звичкою.
Всередині було ще чарівніше, що особливо підкреслювали меблі, такі прості й привабливі, ніби багаті власники зумисне не хотіли показувати свого достатку і якихось виняткових смаків.
Кет зустріла мене у дверях, взяла під руку й повела через зал.
— Тітонька Деб чекає, щоб пригостити вас чаєм. Він у неї — щось на зразок ритуалу. Ви матимете її прихильність, якщо завжди будете вчасно приходити. Вона наслідує традиції Едуардів. Час плине повз неї...— У голосі Кет бриніли пробачення й тривога — це мало означати: вона любить свою тітоньку, жаліє її й хоче заздалегідь викликати моє співчуття.
Я легенько стиснув їй руку:
— Не турбуйтесь.
Кет розчинила білі двері, й ми опинилися у вітальні. Це була привітна кімната, оббита деревом і пофарбована в біле, з великим килимом темно-оливкового кольору, маленькими перськими килимками й завісками з квітчастими узорами. На канапі, присунутій боком до каміна, де палахкотіли дрова, за круглим столиком, на якому тьмяніла срібна таця з чашками й блюдечками «Кроун Дербі», срібним чайником та сметанником у стилі королів Георгів, сиділа жінка років сімдесяти. Біля її ніг спала руда такса.
Кет перетнула кімнату й дещо офіційно мовила:
— Тітонько Деб, дозвольте відрекомендувати вам Аллана Йорка.
Тітонька Деб простягла мені руку долонею донизу. Я потиснув її, розуміючи, що замолоду цю руку заведено було цілувати.
— Щаслива зустрітися з вами, містере Йорк,— мовила тітонька Деб, і я збагнув, що мав на увазі Ден, розповідаючи про її заморожені аристократичні манери. В її голосі не було ні тепла, ні щирої гостинності. Незважаючи на роки, а може, саме завдяки їм, вона була ще напрочуд гарна. Прямі брови, правильний ніс, різко окреслені губи, сиве волосся, викладене першорядним перукарем; худорлява, струнка статура, рівна спина; тонесенька шовкова блузка під недбало накинутим твидовим жакетом, домашні туфлі ручного виробу з м'якої шкіри. Все було в неї. Все, окрім внутрішнього вогню, завдяки якому Кет у її роки варта буде шістьох.
Вона налила чаю, а Кет передала його мені. Тут були сандвічі з паштетом та домашній торт, политий мадерою, і хоч я уникав чаю, проте, захоплений стеженням у Брайтоні за своїми переслідувачами, не встиг пообідати й відчував голод. Отож їв, пив, а тітонька Деб торохтіла:
— Кет сказала мені, що ви жокей, містере Йорк.— Вона вимовила це так, ніби я був якийсь злочинець.— Вам, може, здасться смішним, але за молодих літ мені забороняли водити знайомство з подібними людьми. Тепер це дім Кет, і вона має право запрошувати кого завгодно.
Я одказав:
— Проте відомо, що Обрі Гастінгс та Джеффрі Беннет теж були жокеями і їх охоче запрошували, коли... коли ви ще були молоді.
Вона звела брови:
— Вони ж були джентльмени!
Я зиркнув на Кет. Вона сиділа, притиснувши долоню до рота, а очі весело посміхалися.
— Авжеж,— потвердив я, намагаючись не сміятися,— це зовсім інша річ.
— Тоді ви, мабуть, зрозумієте,— сказала вона, трохи відтанувши,— чому я не схвалюю нових захоплень небоги. Одне бути власницею скакуна, а зовсім інша річ — водитися з жокеями, яких наймають. Я дуже прихильна до Кет і не хотіла б, щоб у неї з'являлися такі знайомства. Вона ще надто молода й вела досі замкнутий спосіб життя, тому не розуміє, що добре, а що зле. Зате я певна, що ви розбираєтесь, містере Йорк!
Щічки Кет спалахнули:
— Тітонько Деб! — Очевидно, все виходило навіть гірше, ніж вона сподівалася.
— Цілком розумію вас, місіс Пенн,— кивнув я.
— Чудово! Тоді ви, гадаю, приємно скоротаєте з нами час. Може, ще чаю?
Вказавши мені місце й діставши од мене визнання своїх поглядів, вона ладна була стати приязною господинею. У неї була холодна самовпевненість людини, примхи якої задовольняються з самого дитинства. Отож повела далі приємну розмову про погоду, свій сад та про те, як сонце впливає на нарциси.
Відтак двері розчинилися й зайшов чоловік. Я підвівся, а Кет відрекомендувала:
— Дядечку Джордж, це Аллан Йорк.
Він виглядав років на десять молодшим від своєї дружини. Густе, акуратно розчесане сиве волосся, рожеві щоки, гладенько виголені й вологі, ніби він щойно вийшов з ванни, а коли тиснув мені руку, долоня була м'яка й теж волога.
Тітонька Деб заявила без докору в голосі:
— Ти знаєш, містер Йорк один із жокеїв Кет.
Той кивнув.
— Так, Кет казала мені, що ви приїдете. Дуже радий.— Він стежив, як дружина наливає чай, і, беручи в неї з рук чашку, ніжно посміхнувся.
Він був надто огрядний як на свій зріст, хоч жир на животі не випирав, а розливався по всьому тілу, мов підлива. Це справляло враження життєрадісної повноти. Млява добродушність, як у всіх товстунів, м'яка, майже придуркувата розслабленість м'язів на обличчі й водночас гострі очиці під припухлими повіками, що так і свердлили мене. Він нагадував ділка, що їх я безліч зустрічав на роботі; вони ляскають тебе по спині, пропонують пограти в гольф, однією рукою добувають ікру й пляшечку «Крега» сорок дев'ятого року, а другою перехоплюють у тебе контракт.
Він поставив свою чашку й посміхнувся. Моє перше враження зникло.
— Мені дуже цікаво стрінутися з вами, містере Йорк,— почав він, сідаючи й жестом пропонуючи сісти мені. Потім обмацав мене очима дюйм за дюймом — поки я розповідав про Піднебесного. Ми з Кет обговорювали достойності коня, тобто переважно говорив я, бо Кет звала не більше, аніж до Пламптона, а в дядечка Джорджа вся обізнаність сягала не далі того, що Сонячний Південь був переможцем «дербі» 1937 року.
— Він пам'ятає це з пісеньки, яку тоді склали,— втрутилася Кет.— Хоч я не певна, що знає кличку принаймні одного коня.
— А таки знаю! — заперечив дядечко.— Буцефал, Пегас, Чорна Бессі.
Я розсміявся.
— Чому ж ви тоді подарували Кет скакуна?
Дядечко Джордж розкрив рота, потім закрив, підморгнув і пояснив:
— Я гадав, що їй потрібне ширше кола знайомств. У нас тут мало молоді. Мабуть, ми виховували її надто... відокремлено.
Тітонька Деб, якій набридло мовчати, поки йшлося про коней, тепер прилучилася до розмови.
— Дурниці! її виховували так само, як і мене. А отже, правильно. В наш час дівчатам дають уже аж занадто свободи, і це закінчується тим, що вони раптом тікають з мисливцями за посагом або з гультіпаками сумнівного походження. Дівчата потребують суворого нагляду й постійного керівництва, якщо бажають зоставатися леді й вигідно вийти заміж.
При цьому вона хоч не дивилася мені в очі, а, нагнувшись під стіл, гладила свою таксу.
Дядечко Джордж поспішив перевести розмову на інше й запитав, звідки я родом.
— З Південної Родезії,— відповів я.
— Справді?—здивувалася тітонька Деб.— От цікаво! Й ваші батьки збираються вічно там жити?—Вона делікатно хотіла вивідати моє суспільне становище.
— Вони обоє там народилися.
— I не збираються хоч навідати вас? — спитав дядечко Джордж.
— Мати померла, коли мені було десять. А батько, може, й приїде, якщо не буде зайнятий.
— Зайнятий — чим?
— Він комерсант.— Це могло означати що завгодно, від ганчірника й до того, ким батечко був насправді,— господарем велетенського торговельного концерну федерації. Ні дядечко Джордж, ні тітонька Деб не були задоволені моєю непевною відповіддю, та я не став щось додавати. Тітоньку Деб шокувало б і розсердило, якби я виклав геть усе щодо свого походження й намірів у майбутньому після того, як вона прочитала мені невеличку лекцію про жокеїв, до того ж я не міг це зробити через Дена. Йому нічого буде протиставити її бундючності.
Натомість я взявся вихваляти рожеві візерунки на білих панелях стін. Це викликало вдоволення тітоньки Деб і сардонічну посмішку дядечка Джорджа.
— Своїх предків ми тримаємо у їдальні, — пояснив він.
Кет підвелася.
— Я покажу Алланові його кімнату.
— Ви приїхали машиною? — запитав дядечко Джордж. Я кивнув.— Тоді, люба моя, скажи, будь ласка, Калбертстону, хай поставить машину містера Йорка в гараж.
— Гаразд, дядечку,— мовила Кет, усміхаючись,
Коли ми перетнули хол, ідучи по мій чемодан, вона сказала:
— Прізвище дядечкового водія зовсім не
Книга: Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
ЗМІСТ
На попередню
|
|
