Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
Калбертстон1, а Хіггінс чи щось на зразок цього. Дядечко прозвав його Калбертстоном, бо він грає в бридж, і ми теж захопилися цією грою. Зрозумійте дядечка Джорджа,— засміялась вона.— Мати водія, котрий грає в бридж!
— А дядечко теж рає?
— Ні, він не любить карт і подібних розваг. Він каже, що в них занадто багато правил. Каже, що не хоче вивчати цих правил, а потім ще й дотримуватися їх. Мені здається, що бридж з його численними умовностями звів би його з розуму. Тітонька Деб грає цілком пристойно, хоч і не азартно.
Я вийняв чемодан із машини, й ми пішли назад. Кет запитала:
— Чому ви не призналися тітоньці, що ви жокей-аматор, що ви багатий і таке інше?
— А ви чому їм раніше не розповіли?
Вона зніяковіла.
— Тому... тому, що я...
Їй не вистачало мужності зізнатися, та я знав це сам.
— Через Дена?
— Так.
— Що ж, ви вчинили правильно,— відповів я спокійно.— За це ви й подобаєтесь мені.— Я поцілував її в щічку. Кет заспокоїлась і побігла.
Після обіду, за яким тітонька Деб не промовила й трьох слів, я дістав дозвіл повезти Кет у неділю кататися.
Вранці тітонька Деб поїхала до церкви, ми з Кет її супроводжували; туди була добра миля, й Калбертстон одвіз нас на вичищеному до блиску «даймлері». За наказом тітоньки я сів поряд з водієм, а вони з Кет — на задньому сидінні.
Поки ми стояли обіч, чекаючи тітоньку, Кет пояснила, що дядечко ніколи не ходить до церкви.
— Він більшу частину свого часу проводить у кабінеті. Це маленька кімната поряд з тою, де ми снідали. Там він цілими днями розмовляє по телефону або пише свій трактат про червоношкірих індійців чи щось там таке й виходить звідти, тільки коли кличуть обідати або як щось трапиться особливе.
— Тітоньці Деб, мабуть, нудно,— мовив я, милуючись, як березневе сонце вимальовує її чудовий ротик і розкрашує багрянцем довгі вії.
— Раз у тиждень він возить її до Лондона. Там вона робить собі зачіску, гортає журнали в Британському музеї, потім вони обідають у Ріца чи в кав'ярні й прямують на денний концерт або на виставку. Досить розпусна програма, чи не так? — закінчила вона сліпучою посмішкою.
Після обіду дядечко Джордж запросив мене до свого кабінету оглянути його так звані «трофеї».
То була ціла колекція речей, що належали «диким» племенам. На мій погляд, вона могла б стати окрасою невеликого музею.
Зброя, коштовності, глиняний посуд, атрибути релігійних обрядів мали свої написи та були розташовані на полицях у скляних ящичках, що займали цілих три стіни. Я розглядав речі з Центральної Африки, Полінезійських островів, Нової Зеландії. Інтереси дядечка ДжорДжа охоплювали весь світ.
— Протягом певного часу я вивчаю один якийсь народ,— пояснив він.— Це не дає мені байдикувати відтоді як вийшов у відставку, до того ж я дізнаюсь багато цікавого. Чули ви, приміром, коли-небудь, що на островах Фіджі чоловіки відгодовували жінок, як худобу, а потім з’їдали?..
Очі його заблищали, і в мене з'явилася підозра, що насолода, яку він мав од вивчення первісних племен, крилася саме в їхній варварській жорстокості.
Я запитав:
— А який народ ви зараз вивчаєте? Кет говорила щось про червоношкірих...
Здавалось, йому приємно, що я виявляю схильність до його хобі.
— Так, я пишу огляд народностей, що заселяли колись Америку, і північноамериканські індійці були останнім предметом моїх занять. Ось їхня шафа.
Він повів мене у віддалений куток. Колекція пір'я, намиста, ножів і стріл дуже нагадувала реквізит «вестернів», хоч я не сумнівався, що все то справжнє. А в центрі звисав пучок волосся з висохлим шматочком шкіри. Внизу ярлик: «Скальп».
Я обернувся й спіймав очі дядечка Джорджа, що сяяли зловтіхою. Він шаснув ними по полицях.
— Так, так, це справжній,— урочисто пояснив.— Йому майже сто років.
— Цікаво,— стримано відказав я.
— Я віддав вивченню північноамериканських індійців добрий рік, адже серед них так багато племен. Та зараз я взявся за Центральну Америку. Потім займуся Південною. Інки, фуеги і так далі. Я, звичайно, не вчений, не буваю в експедиціях, проте не раз виступав на шпальтах періодичних видань. Ось зараз пишу для «Великого хлопчачого тижневика».— Щоки-пампушки тремтіли од беззвучного сміху, ніби то були неабиякі дотепи. Потім губи видовжилися, рожеві зморшки застигли, ї він почовгав до дверей.
Я поспішив за ним і зупинився біля великого письмового столу, різьбленого з мореного дуба, на якому, окрім двох телефонів й срібного приладдя, лежали картонні теки з блідо-голубими наклейками й написами: «Арафо», «Чероккі», «Сіу», «Навахо», «Могаук».
Обіч лежала течка з позначкою: «Майя». Я простягнув до неї руку, бо ніколи не чув такого племені, та пухке ручисько дядечка Джорджа випередило мене.
— Я ще тільки почав збирати відомості про цей народ,— вибачився він,— і тут нема чого дивитись.
— Я ніколи не чув про них.
— Це індійці Центральної, а не Північної Америки,— люб'язно пояснив він.— Вони були чудові астрономи й математики. Дуже освічені. Я захоплююсь ними! Вони відкрили пружність каучуку й робили з нього м’ячі за багато століть до того, як він з'явився в Європі. Зараз я вивчаю їхні війни: хочу дізнатися, що вони робили з полоненими. Деякі фрески зображують цих нещасних у позі, що нагадує благаючих пощади. — Його очі втупилися в мої.— Може, допоможете мені систематизувати ці відомості?
— Та... я... не...
Щоки-пампушки здригнулися.
— Я й не сподівався, що ви захочете. Ліпше, звичайно, повезти Кет кататися.
Оскільки я не знав, як поставиться до такого кроку тітонька Деб, заява дядечка Джорджа була для мене подарунком. О третій ми вже спішили з Кет до невеличкого гаража за будинком; тітонька Деб пробурчала свою згоду на нашу відсутність за вечірнім чаєм.
— Пам’ятаєте, того вечора, коли ми з вами танцювали, я розповідав про загибель Білла Девідсона?..— почав я обережно, допомагаючи Кет відчинити двері гаража.
— Хіба можна таке забути!
— А ви часом нікому не казали? Звичайно, це не таємниця, але мені хотілося б знати... чи не поділились ви з ким-небудь?
Кет наморщила носа.
— Важко згадати, але, по-моєму, я говорила лише тітоньці Деб і дядечкові Джорджу. Адже я не знала, що це таємниця. — її голос підвищився до інтонації запитання.
— Та воно ніби й не таємниця!.. Скажіть, а що ваш дядечко поробляв, перш ніж вийти у відставку та зайнятись антропологією?
— У відставку? То він просто жартує. Дядечко полишив свої справи, коли йому було років тридцять, діставши в спадок від батька казкове багатство. Після того вони з тітонькою щороку їздили по світу збирати оті гидкі експонати, що їх він показував вам у кабінеті. Як ви на це дивитесь?
Я не міг приховати своєї відрази. Вона розсміялась і заявила:
— Я теж їх не можу терпіти, але боюсь виказувати це, так він ними захоплюється!
Гараж містився в колишньому сараї. Там вистачало місця для чотирьох машин, що стояли в ряд: «даймлер» — новеньке кремове авто з відкидним верхом, мій «лотос», а трохи збоку — занедбаний чорний лімузин на вісім кінських сил. Всі вони, беручи й мою, були до блиску начищені. Калбертстон знав свою справу.
— Цією таратайкою ми їздимо тільки по продукти в село. Кремове авто — моє. Дядечко Джордж подарував, коли я минулого літа повернулась із Швейцарії. Еге ж, чудове? — Кет лагідно погладила машину.
— То, може, візьмемо її замість моєї? — запропонував я,— Я теж не проти на такій покататися.
Вона зраділа. Пов'язавши голову блакитним шарфом, вивела машину з гаража, й ми покотили під'їзною доріжкою до воріт; на шосе Кет звернула в бік села.
— Куди поїдемо? — запитала вона.
— Якшо хочете, в Стейнінг,— одказав я.
— Дивне місце для прогулянки! А може, краще до моря ?
— Я хочу навідати одного фермера поблизу Стейнінга. Спитати його про фургон для перевезення коней,— пояснив я. I виклав, як оті хлопці з фургона втовкмачували мені, щоб не допитувався про смерть Білла.— Той фургон належить фермерові з Вашінгтона, це поблизу Стейнінга. Отож я й хочу спитати, хто наймав його минулої суботи.
— Ой, як цікаво!—вигукнула вона. I повела машину швидше. Я сидів збоку й милувався нею. Чудовий профіль, блакитний шарф, що майорів під вітром, пасмо волосся на гарненькому чолі, вишневі губки, ніби намальовані,— вона могла заполонити будь-чиє серце.
До Вашінгтона було всього-на-всього десять миль. Ми в'їхали в село й зупинилися. Я поспитав у дітей, що поверталися зі школи, де будинок фермера Лоусона,
— Он там! — показали вони.
То була зелена, добре впорядкована ферма з капітальним будинком і новеньким сараєм позаду.
Кет заїхала в двір, ми вийшли й попростували до будинку.
Післяобідня пора в суботу непідходящий час для відвідин трудівника, що насолоджується відпочинком,— та що поробиш.
Ми подзвонили, але нам довго не відчиняли. Нарешті на порозі став гарний моложавий чоловік з газетою в руках і здивовано видивився на нас.
— Можна мені поговорити з містером Лоусоном? — звернувся я.
— Лоусон перед вами,— позіхнув він.
— Це ваша ферма?
— Так. Чим можу служити?—і знову позіхнув.
Я пояснив, що, наскільки мені відомо, у нього є кінський фургон, який можна найняти. Він потер носа, пильно оглядаючи нас.
— Фургон дуже старий. А на коли він вам потрібен?
— Я хочу спершу оглянути його.
— Ага. Тоді хвилинку заждіть.— Він зайшов у дім, і ми почули, як він перемовлявся з жінкою. Та вийшов уже без газети.
— Ходімо,— сказав, ідучи попереду. Фургон стояв просто неба, устелений зверху сіном. АРХ-708. Мій давній знайомий!
Я признався Лоусону, що не маю потреби брати його, тільки хотів би довідатися, хто наймав саме цей фургон вісім днів тому. Та, побачивши, що це ошелешило його і що він уже збирається витурити нас з двору, пояснив, навіщо мені це.
— Не може бути, щоб то трапилося саме в цьому фургоні!
— Саме в ньому!
— Я ж нікому не давав його вісім днів тому. Він стояв ось тут цілий день.
— Він був у Мейденхеді.
Фермер дивився на мене, певно, цілих півхвилини. Відтак заявив:
— Коли це правда, то його брали без мого відома. Я від'їздив з родиною до Лондона.
— Скільки людей могли знати, що вас нема?
Він гучно зареготав:
— Мільйонів двадцять. Ми ж брали участь в телевізійній родинній програмі: моя дружина, старший син, донька і я. Молодшого не допустили, бо йому ще тільки десять. Він страшенно капризував. Дружина заявляла під час передачі, що в суботу ми йдемо в зоопарк, а в неділю до Тауера й повернемося не раніше понеділка.
Я зітхнув.
— А як задовго до передачі ви знали про неї?
— За кілька тижнів. У місцевій газеті повідомлялося, що ми їдемо туди. Мене це навіть трохи розсердило. Навіщо кожному в окрузі знати про твій від'їзд? Хоч дома лишалися мої робітники.
— А ви не могли б їх поспитати, чи не наймав хто фургона?
— Ось вони зберуться на доїння, і ми розпитаємо. Але ви, мабуть, таки помиляєтесь, просто переплутали номер.
— А у вас є скаковий кінь — гнідий, середньої ваги, з білою зіркою на лобі, одне вухо звисає, а хвіст держить дугою?
Він одразу насторожився.
— Є. Он там — у стайні.
Ми пішли глянути на нього. Це був той самий кінь, що його водив Берт перед фургоном.
— Звичайно, ваші люди, коли давали їсти іншим коням, мусили зауважити, що гнідого нема? — докинув я.
— Мій брат, який мешкає за милю звідси, бере його, коли забагнеться. Мабуть, вони подумали, що він у нього. Я допитаю доїльників.
— Спитайте їх заодно, чи не знаходили вони краватки У фургоні. Це моя улюблена, і я дам десять шилінгів тому, хто знайде її.
— Обов'язково,— запевнив Лоусон.— А ви поки що заходьте до хати, там підождете.
Він провів нас чорним ходом до викладеного плиткою передпокою, а потім до затишної вітальні з потертими меблями, а сам одразу пішов. Ми чули голоси його дружини, дітей, бряжчання посуду. На столі ми побачили напівскладену головоломку, а на підлозі — рейки іграшкової залізниці.
Нарешті Лоусон повернувся.
— Дуже шкодую, але робітники справді подумали, що коня взяв брат, отож ніхто з них не звернув на те жодної уваги. I вашої краватки, кажуть, не бачили. Коли чуже пропадає, їх це мало обходить!
Я подякував йому за турботу, а він попрохав мене повідомити, коли дізнаюсь, хто брав фургон. Ми з Кет поїхали до моря. Дорогою вона мовила:
— Небагато ми дізналися, чи не так? Адже хто завгодно міг узяти той фургон.
— Це мусили бути ті, що добре знали, де він,— зауважив я.— Саме через це комусь зайшло в голову скористатися ним. Якби він не знав, що фургон легко взяти, то знайшов би інший спосіб передати мені попередження. Можу з певністю сказати, що один із його батраків знає більше, аніж говорить. Банкнота в десять фунтів — і він зробився сліпим, коли брали фургон, і навіть завантажив туди коня для вірогідності. Звичайно, він не поспішатиме признатися Лоусону.
— Гаразд, не сушіть собі голови,— з легким серцем порадила Кет.— Може, Лоусон зовсім до нього непричетний. Було б просто неймовірно, якби він раптом виявився ватажком банди! Тоді б вас ударили рукояткою пістолета по голові, запхали в мішок і кинули в море, а мене прив'язали б до колії перед самим носом швидкісного поїзда.
Я розсміявся.
— Коли б я вважав саме його ватажком, то не взяв би вас.
Вона зиркнула на мене.
— Стережіться! Ще, чого доброго, перетворитесь на такого солоденького й турботливого, як дядечко Джордж. Він ніколи не допускав для тітоньки Деб якихось незручностей, не те що небезпеки! Мабуть, тому її й не зачепило сучасне життя.
— То ви вважаєте, що небезпеки не слід уникати?
— Звичайно. Коли ви наважилися на щось дуже серйозне, чхайте на небезпеку.— Вона повела рукою, щоб підкреслити свою думку, і в ту ж мить позад нас заверещав клаксон. Мимо проскочило авто, і його господар дивився на Кет, очевидячки, збентежений незнайомим сигналом, який вона подавала правою рукою.
Кет розреготалась.
Вона звернула машину до моря, у Вортінг, і поїхала прибережним шосе на схід. На нас дмухнуло пахощами солі й морських водоростей. Проминувши окраїни Вортінга, довгі ряди бунгало, електростанції Шорхема, Саутвіка й Портслейда, поважні фасади Хова, ми виїхали нарешті на прогулянкову дорогу Брайтона. Кет хвацько звернула на один із майданів і поставила машину.
— Ходімо до моря, — сказала вона. — Я так люблю море!
Ми перетнули шосе, збігли сходинками вниз і, подолавши смугу камінців і піску, вийшли на пляж. Кет зняла туфлі й висипала дрібняк. Сонце пригрівало. Ми довго бавилися, перескакуючи хвилерізи, й потім спрокволу вернулись назад. То був чудовий день!
Коли ми, тримаючись за руки, підходили до машини, я раптом помітив, що вона стоїть за якусь сотню ярдів од готелю «Плаза», куди я нещодавно підвозив Кліффорда Тюдора.
I ось — як кажуть, про вовка помовка, а вовк на поріг — саме він зараз стояв на східцях, розмовляючи із швейцаром. Навіть зоддалік я впізнав його масивну статуру, засмаглу шкіру й гордовиту посадку голови.
Перш ніж ми досягли машини, нас обігнало таксі й зупинилося навпроти готелю. То був чорний лімузин з жовтими щитками на дверцятах, я розібрав назву: «Марконі». Потім зиркнув на водія й помітив його профіль: великий ніс, опукле підборіддя — я не бачив його досі.
Кліффорд Тюдор кинув швейцарові кілька слів, перетнув тротуар і сів у машину, навіть не кажучи, куди везти.
— Що ви там набачили? — запитала Кет.
— Нічого особливого. Розповім, коли вип'єте зі мною скляночку чаю в «Плазі».
— Це нудне місце. Тітоньці Деб воно не подобається.
— Все починає скидатися на детектив.
— Тоді з охотою... А збільшувальне скло й собаку-шукача прихопили?
Ми зайшли до готелю. Кет заявила, що хоче привести до ладу зачіску а я, тим часом розпитував дівчину за столиком адміністратора, де мені знайти Кліффорда Тюдора.
— Боюсь, що ви пропустили його. Він щойно від’їхав.
— А часто приїздить?..
Вона здивовано глянула на мене.
— Я думала, ви знаєте. Він член правління. Один із головних вкладників. Фактично,— одверто призналася вона,— власник готелю, і його слово важить тут більше, аніж управляючого.— З голосу й інтонації можна було зрозуміти, що вона захоплена містером Тюдором.
— А своя машина в нього є ?
Це було дивне запитання, та вона з охотою тараторила:
— У нього гарненька машина з довгим передком і силою нікелю. Просто класна! Та він звичайно нею не користується. Здебільшого їздить на таксі. Це дуже зручно, слово честі! Ви дзвоните до їхньої контори, й вони викликають по радіо найближчу машину. Не встигнете й оком змигнути, як вона тут. Усі наші гості ними користуються...
— Мевіс!
Щебетунка одразу знітилась та винувато озирнулася. До кімнатки зайшла сувора жінка років під тридцять.
— Дякую, Мевіс, що підмінили мене. Можете йти. Дівчина грайливо глянула на мене й відійшла.
— Так, сер, що вам потрібно? —Ця була з тих, що не вибовкують таємниць.
— Я гадав... ми зможемо випити тут по чашці чаю.
Вона подивилася на годинник.
— Пізнувато для чаю, хоч можете зайти до зали — там вас обслужать.
Кет з огидою дивилася на запропоновані нам бутерброди з рибою.
— Це теж належить до ризику в роботі детектива,— сказала вона, обережно надкусуючи бутерброд.— Що ви довідались?
Я відповів, що рано робити висновки, але мене цікавлять будь-які дрібниці, що стосуються таксі з жовтим щитком, бо Кліффорд Тюдор має найбезпосередніше відношення до цих таксі й до катастрофи з Біллом Девідссоном.
— Не думаю, щоб між ними було щось спільне,— зауважила Кет, доїдаючи бутерброд та відмовляючись від другого.
Я зітхнув:
— Мабуть, що так.
— То що робитимемо далі?
— Мені б тільки дізнатися, хто власник отих таксі.
— Давайте подзвонимо й запитаєм,— мовила Кет, підводячись. Вона пішла до телефону й одшукала номер у довіднику.
— Дзвонитиму я, — попередила вона. — Скажу, що маю скаргу й що хочу висловити її власникові машин.
Вона подзвонила в контору й влаштувала справжню бучу, вимагаючи, щоб їй назвали прізвища й адреси власників, управителів і юристів фірми. Та ось поклала трубку й обурено глянула на мене.
— Вони не повідомили мені нічого! Ну й терпеливий тип зі мною розмовляв! Навіть не підвищив голосу, хоч я йому казна-що наторохтіла. Тільки повторював: «Будь ласка, напишіть свою скаргу зі всіма подробицями, і ми розберемось». Заявив, що не годиться фірмі розшифровувати своїх власників і він нічого не може мені сказати. Не прохопився жодним словом!
— Ну й гаразд. А ви непогано придумали! Хоч я й не сподівався, що він вам щось вибовкає. Це й дає мені привід...
Я подзвонив у Мейденхедський відділок і попросив до телефону інспектора Лоджа. Мені відповіли, що він уже пішов, але, може, я хочу зробити повідомлення. Я виклав їм свою підозру:
— З вами говорить Аллан Йорк. Спитайте інспектора, чи не може він з'ясуватги, хто власник або управитель фірми «Таксі Марконі» у Брайтоні? Він зрозуміє, в чім справа.
Голос із Мейденхеда запевнив, що завтра вранці все буде передано інспекторові Лоджу, але він не може ручитися, що інспектор Лодж виконає моє прохання. Типовий бюрократичний жаргон! Я подякував і поклав трубку.
Кет стояла поруч у телефонній будці. Від неї пахло гарними духами. Аромат такий слабкий, ніби то був тільки легіт повітря. Я ніжно поцілував її. Губи здалися мені м'якими й солодкими! Вона поклала мені руки на плечі, і я ще раз припав до її вуст.
Хтось прочинив дверцята і, побачивши нас, засміявся:
— Пробачте, я хотів потелефонувати.
Ми вийшли знічені.
Я глянув на наручний годинник — було вже майже пів на сьому.
— Коли ждатиме тебе тітонька Деб?—запитав я.
— Обід о восьмій. Устигнемо. Ще повештаємось трохи та зазирнемо в антикварні крамниці.
Ми попростували закапелками Брайтона, зупиняючись біля кожної яскравої вітрини та милуючись її вмістом. Час від часу зупинялися на розі, щоб у темряві ще й ще раз насолодитись поцілунком, так недоречно обірваним у телефонній будці. Цілунки Кет були ніжні й невинні. I хоч її тіло пташкою билося в моїх обіймах, то ще не була пристрасть а чи бажання.
У кінці одного провулка, коли ми роздумували, йти далі чи ні, позаду раптом спалахнули яскраві ліхтарі: господар бару «Блакитне каченя» саме відчинив свій заклад, який і привабив нас.
— А що, коли вип'ємо по чарчині на дорогу? — запропонував я.
— Чудово! — погодилась Кет.
Отак випадково й не задумуючись ми здійснили найбільш важливий крок у своєму детективі.
Книга: Дік Френсіс Фаворит Переклад Павла Шарандака
ЗМІСТ
На попередню
|
|
