Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джорджо Щербаненко Шість днів на роздуми Переклад Анатоля Перепаді
Джорджо Щербаненко Шість днів на роздуми Переклад Анатоля Перепаді
© Giorgio Scerbanenko, Sei giorni di preavviso, 1940
© А.Перепадя (переклад з італійської), 1991
Джерело: Зарубіжний детектив: Романи. К.: Молодь, 1991. 384 с. - С.: 6-141.
Сканування та коректура: SK, Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
ЗмістРозділ другий. Історія життя актора
Розділ четвертий. Смерть зумисне
Розділ п'ятий. Усупереч логіці
Розділ шостий. Полковник Енсайкоу
Розділ восьмий. Тривожна ніч (I)
Розділ дев'ятий. Тривожна ніч (II)
Розділ одинадцятий. Боротьба в темряві
Розділ дванадцятий. Джеллін виявляє твердість
Розділ тринадцятий. Розв'язання загадки
Розділ перший Філіп Вейтон
Артур Джеллін працює в архіві центрального поліційного управління, і ми щиро приятелюємо з ним уже три роки, незважаючи на наші не дуже часті зустрічі.
Джеллін відзначається небуденною ввічливістю й вихованістю. Взагалі я не люблю людей церемонних, але підкреслена коректність і незмінна стриманість цієї людини просто підкупають. Скажімо, однією цигаркою його можна ще почастувати, зате другу він уже не візьме ні за що. Мовляв, гостинність гостинністю, але зловживати нею він ніколи собі не дозволить.
До нього додому більше приходив я. З ним та його дружиною, ще скромнішою, наскільки це взагалі можливо, ніж він сам, ми проводили цілі вечори, говорячи про судову медицину і про кримінальні загадки. В молодості Артур Джеллін вивчав медицину, але мусив піти на службу: не могли допомагати батьки. Він кинув університет уже перед самим захистом диплома. Усе-таки дивно, що він влаштувався на роботу в центральне управління поліції. Здавалося просто неймовірно, щоб така людина могла зжитися з юристами, криміналістами та поліцейськими. Але треба взяти до уваги: працював він в архіві, і найбільші злочини доходили до нього у вигляді самих документів. Я мимоволі йому співчував: це ж ради шматка хліба для сім'ї такій здібній і славній людині доводиться щодня в темному кабінеті підшивати судові справи.
Саме завдяки підказкам Джелліна поліція зуміла викрити двох моторошних убивць. І що ж - газети ніколи не називали його ймення, а начальство не виявило йому навіть і тіні вдячності. Навпаки, було таке враження, що воно ще й незадоволене, чого він лізе не в своє діло.
З часу нашої останньої зустрічі з Джелліном минуло вже кілька місяців, і я подумував про візит до нього. Аж це ввечері, йшла дванадцята, я саме строчив статтю про психічні розлади для наукового журналу, коли озвався телефон. Дзвонив Артур. Важко описати, як він був збентежений, що турбує мене так пізно. Даремно намагався я його заспокоїти за це кричуще порушення [6] етики. Зрештою після численних перепросин я зрозумів, що йому треба негайно побачитися зі мною. Я запросив його до себе й послав мого служника, щоб він відчинив браму. Артур незабаром з'явився.
Убраний у світло-сірий дощовик, він виглядав ще худорлявішим, ніж завжди. Високий, охайно зачесаний, бездоганний джентльмен, він всміхався мені доброю усмішкою, а мій служник допомагав йому скинути плащ з такою міною, що ніхто б не вгадав, приємно йому чи неприємно гостя роздягати.
- Добривечір, Артуре,- сказав я, кладучи йому руку на плече.- За ці кілька місяців ви ще постатечнішали.
Джеллін, злегка зашарівшись, відповів на моє привітання, титулуючи мене паном Беррою. Я не раз просив його називати мене просто Томмазо, це б мені зробило приємність, але, як і досі, мої старання були марні. Я був для нього паном Томмазо Беррою, відомим на всю країну психологом, і звертання до мене на ймення здавалося б йому недоречним. Зрештою довелося з цим примиритися.
Я посадив його в крісло, поставив на стіл пляшку коньяку й попросив пояснити, що його до мене привело.
- Я опинився на роздоріжжі,- почав він нерішуче.- Пробачте, що мені доводиться говорити про себе, а це не дуже ґречно...
- Певне, якась сенсація,- сказав я і налив йому чарку коньяку, знаючи, що трунок, бодай хоч трошки, додасть йому апломбу.
- Так ось... Ви читали відгуки преси на справу Вейтона?
- Ні,- відповів я.- Газет я майже не розгортаю.
- Пробачте, я й забув про це... Зрештою, якби ви навіть читали газети, могли б цієї замітки і не зауважити. її подано так, що вона не дуже впадає в очі.
- А про що там? - запитав я. Артур одним ковтком вихилив чарку.
- Справа дійсно незвичайна. Відомому акторові Філіпові Вейтону погрожують смертю.
Цю новину я зустрів цілком спокійно. Джеллін вів далі:
- Вейтон повинен умерти дванадцятого листопада, а сьогодні у нас уже сьоме, а точніше восьме, бо вже пішла перша.
- Повинен умерти? - перепитав я, тепер уже з щирою цікавістю.
Я вже звик до Артурової манери викладати події плутано і неясно. Вроджена сором'язливість перешкоджала йому формулювати думки чітко і виразно. Боячись нагнати на слухача нудьгу, він намагався обходитися мінімумом слів і часто ставав просто незрозумілим. Завдяки нашій дружбі, може, я був єдиним, [7] з ким Джеллін розмовляв вільно. Але цей вислів «повинен умерти» навіть для мене пролунав дивно.
- Бачте,- пояснив Джеллін,- шостого вранці першою поштою Філіп Вейтон отримав листа. А другого дня, теж зранку, надійшов другий...
З цими словами Джеллін вийняв з грубої шкіряної течки, яку завжди носив з собою, два аркушики паперу завбільшки з телеграфний бланк. Я уважно прочитав їх. Слова були написані од руки, великими літерами, посилач залишився невідомий. На першому стояло:
«Дорогий Вейтоне, приготуйся до смерті. Я уб'ю тебе дванадцятого листопада. Пам'ятай: дванадцятого листопада. Утекти тобі від мене не вдасться. Ф.»
- Цього листа вручено шостого вранці,- пояснив Джеллін.- А ось другий лист, отриманий другого дня.
«Дорогий Вейтоне,- читав я,- приготуйся до смерті. Я уб'ю тебе дванадцятого листопада. Пам'ятай: дванадцятого листопада, вранці. Утекти тобі від мене не вдасться. Ф.»
- Вони майже ідентичні,- зауважив я, повертаючи їх Артурові.- У другому міститься уточнення: «вранці»... Сподіваюся, що Вейтон не дуже схвилювався...
- Не схвилювався! - вигукнув Джеллін і, переляканий своєю нестриманістю, додав швидко: - Пробачте мені, але Вейтон більш ніж схвильований. Він упадає в усе більшу паніку. Загроза смерті не дає спати йому, а разом із ним і центральному поліційному управлінню, куди він і його рідні дзвонять по двадцять разів на день. Сьогодні вони дзвонили вже вісім разів, щоб довідатися, чи ми спіймали автора листів. Поки ми не викриємо винуватця, Вейтон не зможе нормально жити. Ми приставили до нього двох співробітників, які бережуть його вдень і вночі, але він запевняє, що цього недостатньо: він так і не може спати.
- Ви ж бо по собі добре знаєте,- сказав я,- той, хто справді готується вбити, не лізе на рожен і не посилає анонімок, він тільки йде і вбиває. Просто комусь дуже хочеться пошарю пати нерви Вейтону, а він на це й піддається.
- Атож,- озвався Джеллін,- саме так пояснювали йому і ми, коли він прийшов з першим листом до нашої централки. Але він майже в нестямі. Усе товче, що його дванадцятого листопада вб'ють.
- Що й казати, одержувати отакі листи не вельми приємно. Чого він так знервувався, мені цілком зрозуміло... Але, пробачте, на початку нашої розмови ви заявили, що стоїте на роздоріжжі. Як вас розуміти? [8]
Почувши це запитання, Джеллін почервонів.
- А от як...- сказав він.- Може, я вам здамся дещо нескромним, але мені вдалося здобути маленьку перемогу.- Тут він, заохочений моїми жестами, одсьорбнув коньяку і вів далі: - Як ви знаєте, кожна судова справа складається з протоколів допитів, описів огляду місця злочину, експертиз, викладених на десятках сторінок,- усе це я потім упорядковую для архіву. Протоколи ведуться співробітниками звичайно нашвидку - так їм кортить скоріше закрити справу. Я вже давно просив управління дозволити мені переглядати ці показання ще до того, як підшивати: все-таки можна зайвий раз переконатись у вірогідності тих чи інших свідчень. Звісно, не всі, а лише ті, які, на мою думку, суперечливі. І ось тиждень тому начальство моє нарешті дало на це дозвіл. Отож тепер, коли до архіву надходить якийсь документ і я вловлюю в ньому якісь неясності, то я починаю перевіряти подані в ньому відомості. Якщо це протокол допиту, я допитую свідка ще раз, якщо йдеться про огляд місця злочину, то я проводжу його знову. І так далі...
Тут, вражений власною красномовністю, Артур Джеллін замовк і засоромлено глянув на мене.
- Любий Артуре,- сказав я радо,- то це ж чудово. Так невдовзі начальство зрештою оцінить вас по заслузі.
- Ради Бога! - вигукнув Джеллін, соваючись у кріслі, заклопотаний, але й радий від почутого.- Так от я поясню, чому я дозволив собі турбувати вас о такій пізній порі: мені треба піти до Вейтона додому.
- Зараз? Посеред ночі? - поцікавився я.
- О другій ранку,- уточнив Джеллін.- Я хочу перевірити рапорт, одержаний від одного зі співробітників, приставлених оберігати актора. Даруйте,- вів далі він піднесено,- але я знаю, що Вейтон взагалі не виходить з дому, не лягає ввечері в постелю, а проводить ніч у кріслі перед каміном. Дружина намагається його заспокоїти, і в результаті доходить до сварки. Двоє шуряків просто сміються з нього, а отриманий мною звіт зводиться до однієї лаконічної фрази: «Нічого особливого не помічено». Інакше як халатністю це не назовеш. У сумлінно складеному рапорті повинен навіть згадуватися кожен рип стільця... Ось чому я вирішив сам піти до дому Вейтона і заступити там співробітника на посту. Його зміна закінчується якраз о другій.
- Усе це цікаво, але...- Я глянув і прочитав в його очах, що він прийшов до мене, аби запропонувати піти разом.- А можна туди піти і мені? Такого роду справи мені вельми цікаві. Я давно мрію написати книжку про психологію злочину.
- То ви згодні піти зі мною? Я саме для цього сюди і явився! Я маю дозвіл брати з собою одібраних мною осіб. Можна вскочити в халепу. А потім капітан Сандер вас знає... [9]
- А що - завдяки вам добре розважуся,- сказав я.- Котра година?
- Лише пів на першу,- відповів Джеллін.- Але, якщо вам цікаво, перш ніж вирушити туди, я хотів би ознайомити вас з усім, що стосується цієї справи.
Ми розмовляли до пів на другу, проглядаючи різні документи, пов'язані зі справою Вейтона. Артур обходився з ними, мов з реліквіями. Лежали вони в десяти окремих папках під грифом «Службова справа» і містили матеріали стосовно челяді Вейтона і, звичайно, його самого. Фігурувала в них дружина актора Матільда Чезлі, її двоє братів - Альберт і Френсіс Чезлі і службовці, три-чотири особи з театрального світу, імпресаріо, колеги актора. Папки містили всі можливі відомості про кожного, починаючи з дати народження, усіх адрес, які змінювалися за довгі роки, і закінчуючи характером і розміром прибутків. Це був основний слідчий матеріал: наслідок показань свідків і огляду місця можливого злочину, проведених від дня подачі скарги Філіпа Вейтона. Лежала тут і замітка з написом «таємно».
- Полювання на винуватця,- оглядаючи папери, сказав я з посмішкою.- Але ці документи позбавлені життя. Кожна зі згаданих тут осіб може бути винна чи невинна. Треба придивитися до цього всього зблизька...
- Пане професор,- промовив розчаровано Артур.- Мені б не хотілося здатися неввічливим, заперечуючи вам, але я інакшої думки. Мертві аркушики паперу! Але ж саме завдяки їм ми викриємо автора анонімок і перешкодимо йому вчинити злочин! Ви от прочитайте. Тут є все. Звідки відправлено листи з погрозами? Перший укинули у Сент-Джоні, до скриньки під номером 23, між восьмою і десятою годиною. Другий укинутий на Грейвз-стріт, до скриньки під номером 4, теж між восьмою і десятою. Обидві скриньки висять у передмісті Бостона. До того ж чому з архіву ми одібрали саме ці, а не інші документи? Адже ми не можемо розглянути справи всіх тих, з ким Вейтон будь-коли стикався. В доборі матеріалів ми керувалися двома критеріями. Перший, інформаційний: відомості про рідних і найближче оточення актора дозволяють уявити всю ситуацію. Другий - це критерій дедуктивний. Визначили кілька найближчих знайомих Вейтона: імпресаріо, колеги тощо. На цій підставі ми спробуємо відгадати, хто автор анонімок. Ось ви висловилися при знайомстві з документами так: «Полювання на винуватця». А от мені здається малоймовірним, щоб винуватця можна було знайти серед осіб, описаних у цих паперах. Той, хто підписує ініціалом, мабуть, фальшивим, такі погрози, мусить бути з-поза середовища Вейтона і не боятися, що його можуть запідозрити.
Довгий цей висновок Джелліна я слухав з захопленням. Незважаючи на його шанобливе ставлення до мене, я відчував, що [10] він певний у своїй правоті. Виходило так, ніби він казав: «Така моя думка, і викладаю її цілком зрозуміло. Пробачте мені, що я не згоден з вами, хоча я вас дуже високо ціную».
О пів на другу на порозі кабінету постав служник Джін, несучи наші дощовики.
- Зараз перша тридцять, машина чекає,- проказав він. Нагадувати нам про виїзд ніхто йому не велів. Хоча я не раз картав його за підслухування моїх розмов, відучити його від цього мені не вдалося. Треба зрештою визнати, що підслухував він для мого ж таки добра.
У Бостоні, цьому найблагороднішому місті Сполучених Штатів, туман велика рідкість, але якщо вже він упаде, то не поступається нічим своєму славетному лондонському побратимові. Ось чому на відносно недалеку дорогу до будинку Вейтона у нас пішло двадцять п'ять хвилин.
Попри пізню годину всі без винятку вікна вілли світилися. Можна було подумати, що там відбувався великий прийом гостей.
Не встигли ми зупинитися перед брамою, як почули лютий гавкіт собаки, і голос чоловіка, чий силует ледь бовванів у тумані, гукнув:
- Хто там?
Артур Джеллін вистрибнув з машини й одразу ж одгукнувся притлумленим голосом:
- Поліція, поліція.
Коли ми підійшли до чоловіка, він пильно придивився до нас і спитав:
- Артур Джеллін? А хто це з вами?
- Професор Берра.
У коридорі ми пройшли ще один огляд, цього разу його проводив камердинер Вейтона, а остаточно всі сумніви розвіяла лише поява співробітника поліції, на зміну якого прийшов Артур.
- Салют, Артуре,- привітав він нас.- Поступаюся місцем тобі. Ніч напрочуд спокійна. Наш кандидат у покійники розкладає пасьянс і підкріплюється алкоголем. На добраніч.
Він торкнувся пальцями до наголовка капелюха і пішов собі. Нас увели до вітальні, де був Філіп Вейтон.
Актор сидів спиною до палаючого у каміні вогню і розкладав колоду карт. У кріслі, не вельми успішно, боровся з оспалістю другий із співробітників, виділених для охорони Вейтона. Він сидів у капелюсі, а в пальцях тримав недопалок.
Після кількох слів вітання Джеллін і я посідали на канапі, мовчки споглядаючи на задуманого над пасьянсом актора. На перший погляд могло здатися, що Вейтон не дуже хвилюється, але огляд при вході, засвічені в усьому домі вогні і безсоння челяді промовляли самі за себе. [11]
Ще рік тому я бачив Вейтона в театрі. На сцені він мені сподобався, він грав там роль у дусі Маклеглена - героя підлого, хоча не позбавленого якоїсь шляхетності. Проте як людина він мені не імпонував. Фізично він був міцний і дужий, але його обличчя носило сліди гуляки й марнотратника життя. Придивляючись до нього наламаним оком психолога, я підмітив інші, не вельми похвальні ознаки: випнуті надбрівні дуги, здоровий носяка, маленькі приплюснуті вуха, що свідчили про його буйний характер. Такій людині, як він, було неважко викликати до себе глибоку ненависть і навіть бажання убити. Можливо, його власний страх і походив з усвідомлення того, які почуття будить він в інших людей.
Міркуючи так, я раптом почув, що Вейтон звертається до мене.
- Я був в Італії на гастролях з однією англійською трупою. Італійці мають найбільшого письменника світу... Піранделло.- Тут він зупинився, роздивляючись карти, потім повів далі: - Я трохи вивчав італійську. Саме для того, щоб грати в п'єсах Піранделло... «Шестеро персонажів у пошуках автора»... Може, ви поговорите зі мною своєю рідною мовою? Я хотів би перевірити, скільки я ще пам'ятаю.
- Залюбки,- погодився я і спитав по-італійському. - В якому місті ви були?
- В Мілані,- відповів він з кумедним акцентом.
- Мі-ла-ні,- поправив я його.- А довго ви були?
- Лише місяць,- пояснив, дещо запинаючись, Вейтон.
Так ми з ним розмовляли майже десять хвилин. Нам пощастило навіть розбудити поліцейського, який з тупою посмішкою почав прислухатися до нашої розмови. Зате Джеллін слухав з великою цікавістю, але я бачив, як він водночас пильно роздивлявся кожну подробицю у вітальні й помічав усе, що тут діялося, перевіряючи слушність лаконічного рапорту: «Нічого особливого не помічено».
- У Бостоні ви пробудете ще довго? - спитав мене Вейтон своєю ламаною італійщиною.
- Я ще двічі прочитаю курс моїх лекцій про психопатію. А до Італії повернуся остаточно лише через два роки.
Вейтон відповіді моєї і не слухав, а вів далі по-італійському:
- Ці ідіоти вважають мене за дурня, аякже: я боюся... І не вірять, що мене справді вб'ють дванадцятого листопада... От ви не з поліції, ви займаєтеся... як це сказати... психопатологією... ти повинні зрозуміти мене. Якщо я так боюся, то на це є підстави... От вони приходять і питають мене, кого я підозрюю. Але ж якби я підозрював когось, то до них би не звертався. Я б упорався самотужки.- Далі, не помічаючи того, він перейшов на [12] англійську: - Кого ж мені підозрювати? Якщо тобі щовечора аплодує багатотисячна публіка, якщо ти щовечора загрібаєш купу доларів, то легко можна завести смертельних ворогів і навіть нічого не знати про них. Вони пояснюють мені: «Та це дрібниця! Це тільки дурний жарт. Заспокойтеся, нічого з вами не станеться, та й зрештою, якщо тільки посилаються анонімки, то що вони можуть зробити?»
Він підвівся і підійшов до мене з дивним виразом на лиці чи то трагіка, чи то блазня.
- Ви розумієте? Американський кодекс!.. Що вони можуть зробити, якщо йдеться лише про листи? «От приходьте, коли вас уб'ють, тоді й розберемося!» Ха-ха! - Вейтон несподівано зареготав, і його сміх пролунав у великій вітальні похмуро і зловісно.- От приходьте, коли вас уб'ють, тоді й розберемося!..- повторив він.
Поліцейський збирався сказати щось акторові, бажаючи радше заспокоїти його, ніж утішити, аж це двері праворуч від каміна нараз розчахнулися і у вітальню ввірвався чоловік у халаті.
- Годі, Філіпе,- озвався він зневажливо.- Може, ти перестанеш нарешті випендрюватися?
Вейтон одразу ж опанував собою.
- Це Френсіс Чезлі, Філіпів шуряк,- підказав мені Джеллін.
- Я роблю що мені подобається,- холодно відрубав актор, сідаючи на своє місце й наливаючи якийсь напій.- Якщо тобі не спиться, то перебирайся до готелю.
- Овва,- сказав Френсіс Чезлі, наливаючи й собі чарку.- Пан Вейтон стає в позу. Знаменитий актор гордує скромним шуряком. Чудово, я перебираюся до готелю, але прошу, добродію, до мене не звертатися, коли треба буде платити за квартиру. Я не платитиму... і мешкатиму в готелі...
Вейтон поблід, але не відповів нічого.
- Бажаю добре розважитися! - ущипливо кинув через плече Френсіс, виходячи з кімнати.
Вейтон гукнув йому вслід:
- А я тобі - приємно провести час з Гертрудою!
Френсіс Чезлі спинився біля дверей, причинив їх і знову підійшов до Вейтона.
- Слухай уважно,- сказав він.- Перш ніж вимовити це ім'я, раджу тобі добре подумати. А найкраще тобі мовчати. Брудну білизну перуть удома.
- Читати мораль,- заперечив Вейтон,- кожен уміє. Тільки я брудну білизну перу удома, а твоя Гертруда...
- Цить! - крикнув виведений з себе Френсіс, хапаючи пляшку.- Ще слово - і я провалю тобі голову! [13]
Поліцейський, передбачаючи, до чого йдеться, стояв уже між ними.
- Спокійно, панове, тільки не в цю пору. Я був би вам вдячний, якби ви відклали з'ясування стосунків до ранку.- 3 цими словами він узяв Френсіса під руку і провів до дверей. Його ущиплива посмішка показувала, що з божевільними треба поводитися дуже терпляче.
Чезлі вийшов не озираючись, дарма що Вейтон бубонів щось нерозбірливе за його плечима.
Після цієї короткої сценки актор знову замкнувся в собі. Мовчки, навіть не глянувши на нас, він повернувся до свого пасьянсу. Ми обмінялися з Джелліном тямким поглядом. Як завжди коректний, Артур сидів і далі прямо й нерухомо, поклавши лікоть на бильце канапи. Зате я розвалився зручно. Поволі мене почала долати соннота. Тріщання полін у каміні, притлумлене світло, мовчання застиглого, як бовван, Вейтона і гучне сапання розімлілого поліцейського приспали б зрештою мене, якби десь о пів на четверту не зайшла в кімнату акторова дружина Матільда Чезлі. Я впізнав її на превелику силу, чи ж дивина: адже я бачив тільки її фотографію в паперах Джелліна. Обличчя і фігура показували, що вона була вже не першої молодості, але старою вона аж ніяк не виглядала, і їй не можна було відмовити уроди. Очі ,і вуста вражали красою в жінки такого віку й додавали їй чару молодості. Зразу видно було, що вона дуже імпульсивна й темпераментна.
Не звертаючи уваги на нас, вона підійшла до чоловіка і взяла його за руку.
- Чи не пішов би ти, Філіпе, спати? Ніч уже майже позаду. Ці панове сидітимуть у твоїй кімнаті...
- Мені спати, Матільдо, не хочеться. А навіть якби й хотілося, я б не ліг.
- Але ж не можна так проводити цілі ночі. Господи, навіщо все так драматизувати! Адже зроблено все можливе. Ти в безпеці, і боятися тобі нема чого. Іди лягай...
- Боятися мені нема чого!? Легко тобі так говорити! А ось ти постав на моє місце себе! - Вейтон виглядав людиною переляканою і зламаною.- Смерть чигає на мене звідусіль! А вони, мабуть, по-справжньому цим зацікавляться, коли я вже буду мертвий. Ось тоді скажуть: «Вейтон мав рацію». А зараз кожний кому не лінь дає мені добрі поради: «Не переймайся цим...»
Даремно Матільда пробувала умовити його лягти. Вейтон, упертий, як дитина, на все мав готову відповідь. О п'ятій ранку Він розпатякував про снаряди, які можуть влетіти через камін, про отруєні страви і просякнуті смертяною трутизною подушки. Було зрозуміло, що приголомшений своїм становищем, він уже [14] не міг бодай на хвилинку перестати думати про нього і щораз більше поринав у розпач.
Десь о пів на шосту Матільда втратила терпець І, махнувши на все рукою, підвелася, рушаючи до дверей.
- Хоч би швидше надійшло це дванадцяте,- зітхнула вона.- Принаймні вирішиться якось становище: чи так, чи інак.
Вейтон сполотнів і зиркнув на неї.
- Чи так, чи інак!-гукнув він.- Ох, я знаю, знаю, що тебе нічого не обходить! Але я буду твердий! Вбити мене буде нелегко. Так, я буду твердий!
Очі Матільди на мить засвітилися дивним бликом, але обличчя її відразу прибрало зневажливого виразу. Утримуючи гнів, вона вийшла, не мовлячи більше ні слова.
Гомонячи з присутнім у кімнаті поліцейським, сон якого пройшов, ми просиділи до восьмої ранку. Вейтон тримався від нас осторонь, сидячи в кріслі біля каміна, понурий і зіркий, так ніби не він провів дві безсонні ночі.
Віконні шибки проясніли. Слабке, млисте світло проникло до вітальні, наповненої цигарковим димом. Служник приніс Вей-тону сніданок, а нам по чашці гарячого шоколаду. О пів на дев'яту Джеллін сказав, що нам уже пора, бо він повинен о дев'ятій бути на службі. Ми підвелися й попрощалися з Вейтоном, той відповів нам ґречно, дещо ніби підбадьорений. У коридорі вже чекали двоє нових співробітників, які прийшли нас заступити. Джеллін сказав старшому з них:
- Дивись, Метью, у них точиться постійна сварка. Не залишай їм важких предметів напохваті і будь уважний. Пам'ятай!
- Не турбуйтеся,- відповів Метью.
Ми рушили до виходу, коли молодик, в якому через разючу схожість я впізнав Френсісового брата Альберта Чезлі, швидко збіг сходами і, всміхаючись, гукнув нам:
- Поліція? Моєму шурякові прийшов лист, подібний до попередніх. Що з ним робити?
Метью удав, ніби поправляє пояс на мундирі, і кивнув на Джелліна, просячи його зайнятися цією справою. Ледь почервонівши, Артур узяв листа з рук Альберта, пильно поглянув на адресу і повернувся до вітальні, де ми залишили Вейтона. Ми подалися слідом. Актор сидів на своєму звичному місці біля каміна і саме прикурював, піднісши до цигарки розжеврену скіпку. Побачивши нас, він кинув скіпку у вогонь і насупив брови.
- Що там ще? - спитав він різко.
- Тільки спокійно,- обізвався Джеллін, силкуючись говорити чітко.- Це знову один з тих дурних листів. Ви тільки не нервуйтеся. Відкрийте, будь ласка, конверт, прочитайте листа і верніть мені його. Він нам потрібний для слідства.
Губи у Вейтона, коли він слухав Артура, тремтіли. [15]
- Дайте мені його,- шепнув.
Він узяв листа, розгорнув досить спокійно, прочитав і мовчки вручив Джеллінові. Цим би все й обійшлося, якби не молодий Альберт Чезлі. Той надто веселим, якщо зважити на ситуацію, тоном запитав:
- Ну й що ж тобі пише твій, Філіпе, приятель?
Філіп Вейтон глянув на нього порожнім оком, рухнув у крісло і затулив обличчя долонями. Він плакав розпачливими, уриваними риданнями. Альберт Чезлі знизав плечима і, буркнувши: «Нерви ні к чорту», вийшов з кімнати.
Джеллін наздогнав його в коридорі.
- Дозвольте! - гукнув він.- Я хотів би задати вам кілька питань.
Альберт Чезлі, десь двадцятип'ятилітній молодик, рожеволиций, пухкенький, але з дуже живими і проникливими очима, нервово здригнувся.
- Мені? Прошу, тільки недовго.
- Вудьте певні, я вас не затримаю,- заспокоїв його Джеллін з якоюсь невиразною усмішкою.- Я хотів би лише знати, хто брав листа в листоноші?
- Не знаю. Звичайно пошту бере старий Джерріс, але могла це зробити і Гертруда.
- А хто ця Гертруда?
- Це секретарка мого брата, ми ж учора казали вам.
- Ага, пригадую... даруйте мені... А кому Джерріс або панна Гертруда віддає пошту?
- Моїй сестрі. Як почалася ця історія з анонімками, уся кореспонденція, адресована Філіпові, потрапляє до моєї сестри.
- То це ваша сестра дала вам листа, щоб ви його вручили нам?
- Атож. Ми снідали разом з нею, вона переглядала пошту і, як тільки побачила цього листа, сказала мені: «О Господи! Це вже третій! Спустись, Альберте, вниз і віднеси його поліцейським...» Ще що? - спитав він, позираючи на годинник.
- Дякую, це все,- сказав Джеллін і легко кивнув йому головою.
Нарешті ми могли залишити дім актора. Коли ми сідали в машину, Артур вийняв з кишені листа, який довів до плачу Філіпа Вейтона, і простягнув мені його.
Він містив відомі вже погрози, але цього разу було приписано ще два слова:
«Дорогий Вейтоне, приготуйся до смерті. Я вб'ю тебе дванадцятого листопада, вранці, в автомобілі. Пам'ятай, дванадцятого листопада, вранці, в автомобілі. Втекти від мене тобі не вдасться. Ф.» [16]
Книга: Джорджо Щербаненко Шість днів на роздуми Переклад Анатоля Перепаді
ЗМІСТ
На попередню
|
|
