Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джорджо Щербаненко Шість днів на роздуми Переклад Анатоля Перепаді
Розділ одинадцятий Боротьба в темряві
Річард Карлтон становив собою класичний взірець справжнього камердинера. Такого, як він, можна тепер знайти хіба що в англійських романах. Вейтон прийняв його до себе, як одружувався з Матільдою Чезлі, і відтоді Карлтон їхнього дому вже не покидав. Високий і зовсім лисий, він виглядав вельми імпозантно. Говорив він, на прикрий подив усіх, найчистісінькою англійською мовою, й коли він відповідав на питання, було таке враження, ніби він прагне дати своєму співрозмовникові урок правильної вимови і гарної дикції.
Капітан Сандер зустрів Карлтона якнайпривітніше.
- Мабуть, мого візиту, пане капітан, ви не сподівалися, але існують поважні причини, які змушують мене турбувати вас... Насамперед я хотів би все ж признатися, що я явився сюди, не попереджаючи моїх хлібодавців, і просив би вас зберегти, настільки це можливо, у таємниці мій прихід сюди, так само, як і те, що я збираюся вам сказати.
- Це залежить від того, що ви нам скажете,- втрутився Джеллін.
- Звичайно,- погодився Карлтон.- Так ось коротко, що я маю сказати. Саме в той час, коли пані Гертруда Веймар перебувала в поліції, мені доручили відповідати на телефонні дзвінки. [104] Одинадцятого листопада, як ви знаєте, їх було дуже багато. Люди, довідавшись, що Вейтон не вмер, дзвонили додому. Це був дуже виснажливий день. Дзвінків було не менше, як двісті, і серед них, як я вже казав, і такі, коли співрозмовників разпізнавати мені не вдалося, а також дзвінок, на який особисто відповів пан Вейтон.
- Ну, а далі? - спитав нетерпляче Сандер, оскільки Карлтон зробив паузу.
- Не в моєму звичаї підслухувати чужі розмови чи шпигу вати, але сподіваюся, що ви мене зрозумієте: з огляду на незвичайні обставини я трохи, може, перестарався щодо своїх обов'язків, прагнучи стати в пригоді Вейтонам.
- Звичайно,- підбадьорив його Джеллін.
- Я не хотів би, щоб те, що я маю сказати, комусь зашкодило.- Капітан Сандер ледве стримував себе, слухаючи цей довгий вступ, але Карлтон врешті приступив до суті.- Я хочу сказати, що я знаю, з ким розмовляв пан Вейтон той єдиний раз, коли особисто підійшов до телефону. Я збирався саме вийти з кімнати, коли почув, як пан Вейтон говорив у трубку. «Авжеж, пане Лодері, авжеж». Я не мав сумніву, що він розмовляє з паном Лодері. Я зупинився, щоб слухати далі, бо знав, що це добрий імпресаріо, і я зрадів би, якби пану Вейтонові пощастило підписати з ним контракт. Він дуже потребував цього. Я почув, як пан Вейтон кілька разів повторив: «Так... так... звичайно» і нарешті на завершення розмови: «Отож до завтрашнього ранку, до дев'ятої... якщо я житиму... Але вірю, що житиму!»
Сандер з люттю підскочив до Карлтона і крикнув:
- І ви утаїли це все під час допиту! Ви промовчали про ймення того, хто дзвонив Вейтону, і про зміст розмови!
- Дозвольте мені скінчити мою розповідь,- сказав ґречно Карлтон, нітрохи не злякавшись.- Пан Вейтон побачив, що я чув цю розмову. Такого розгніваного я не бачив його ніколи. Добрими манерами він не відзначався взагалі, але того вечора він поводився просто брутально. Він допитувався, чи я чув що-небудь, і мені довелося признатися, що зміст розмови випадково не пройшов повз мою увагу. Тоді він почав погрожувати мені, звелівши, щоб я нікому, особливо поліції, ні слова не говорив про те, що почув. І тому, коли того самого вечора об одинадцятій годині ви допитували мене, я мовчав.
- Раджу не розказувати нам байок,- верескнув Сандер.- Ваше зізнання на вагу золота. Так що, Вейтон справді заборонив вам говорити будь-кому про цю телефонну розмову чи це тільки вимовка для виправдання, чому ви не повідомили нам цього раніше? Тільки не брешіть, бо це може вам дорого коштувати! [105]
Карлтон сидів нерухомо і з кам'яним спокоєм слухав виступ капітана - достоту маяк під час шторму.
- Мені дуже прикро, що ви не вірите мені,- сказав він, коли Сандер трохи заспокоївся.- Запевняю вас, що я мовлю правду, і я можу довести це. Пан Вейтон кричав на мене, бо я чув його розмову. Діялося це в коридорі, недалеко від дверей, що ведуть до телефонного вузла. Там саме проходив Альберг Чезлі і, коли він побачив нас, то гукнув пану Вейтону: «Тепер тв до Карлтона сікаєшся? Дай йому спокій!» або щось у цьому дусі. Отож досить спитати в пана Альберта Чезлі. А проте я був би вам дуже вдячний, якби ви цього не робили. Я хочу, щоб моє зізнання залишилося таємницею, як я вже просив. У мене й так чимало клопотів у зв'язку зі справою пана Вейтона, і якби довідалися, що я прийшов сюди, нікого про це не попереджаючи, моєму становищу ніхто б не позаздрив.
Історія з Карлтоном здавалася переконливою. Капітан Сан-дер пообіцяв не розголошувати прихід Карлтона, проте подумки вирішив побалакати з Альбертом Чезлі і дістати підтвердження слів камердинера. Але Карлтон сказав ще не все, оскільки з місця не рушав.
- Я хотів би вам сказати ще щось,- обізвався він по хвилі.- Про це ви ніколи не питали, й мене не мучать докори сумління з цього приводу. Я роблю так тому, що після смерті пана Вейтона все стало для мене значним.
- А про що йдеться? - спитав здивований Сандер.
- Йдеться про те,- почав методично Карлтон,- що пан Вейтон мав біля ванної кімнати маленький гардеробчик. У цій шафі висів одяг, який пан Вейтон скидав, щоб надіти інший. Ключі від шафи були в покоївки, але двері залишалися завжди відчинені. Десятого листопада, коли Вейтони обідали, я зазирнув у шафу і побачив, що у шафі висить синя пара пана Вейтона і його сірий плащ. Думаючи, що покоївка забула віднести пару і плащ у більший гардероб пана Вейтона на другому поверсі, я взяв ці речі і переніс їх сам. Несучи костюм, я відчув, що в кишені штанів лежить якийсь важкий предмет. Я перевірив: там лежав револьвер. По-моєму, це був той самий револьвер, який знайшли вчора вранці в автомобілі пана Вейтона, але я не зовсім цього певний.
Сандер жестом зупинив Карлтона, зв'язався зі складом, де зберігалися речові докази, і звелів принести револьвер, знайде-ний в автомобілі Вейтона. Через хвилину Карлтон міг його оглянути докладно.
- Це той самий, який я знайшов у штанях пана Вейтона,- заявив він майже одразу.- Авжеж, я не помиляюся, я пам'ятаю, що в очі впали ініціали Ф. В.
- А що далі? - спитав капітан Сандер. [106]
- Як я вже казав, я переніс костюм і плащ пана Вейтона в гардероб на другому поверсі. Це приміщення складає частину особистих покоїв пана Вейтона, і я маю ключа від нього. Увечері десятого листопада пан Вейтон захотів переодягтися і попросив у мене ключ від гардероба. Я дав його йому, а коли пізно ввечері прийшов, щоб навести лад, помітив, що в шафі бракує синього костюма і сірого плаща, які я повісив туди вранці. Пан Вейтон їх не одягав, оскільки в останні дні ходив майже завжди в халаті. Отож я пішов до маленького гардеробчика, щоб перевірити, чи не там вони, але двері були замкнуті на ключ. Я на тому так і облишив, а потім усе вилетіло мені з голови. Але тепер мені здається, що я повинен вам сказати про це.
Карлтон замовк, даючи зрозуміти, що його зізнання закінчене. Сандер і Джеллін мовчки перезиралися між собою, обдумуючи можливі наслідки розповіді камердинера Вейтонів.
- Підсумуймо ще раз коротко ваше зізнання, Карлтоне. Ви твердите, що Вейтон розмовляв по телефону з Лодері і передбачав, що йому знадобляться синя пара і сірий плащ. Саме цей одяг і був на ньому, коли його знайшли мертвого. Чи не так?
- Саме так,- визнав камердинер.
Сандер попросив Карлтона повторити ще раз своє зізнання в присутності стенотипістки, а потім відпустив його, попередивши, щоб він був готовий до виклику в поліцію.
- Якщо ви помітите щось, що могло б нас зацікавити, сподіваюся, ви знову нас одвідаєте.
Залишившись з Джелліном сам, капітан кашлянув кілька разів, ніби сподіваючись, що це йому прочистить мозок, а потім звернувся офіційним тоном до Артура:
- Я хотів би зараз з'ясувати, звідки у нас такі сумніви у самогубстві Вейтона... Вашу думку, Джеллін, я вже знаю, отож повторювати свої заперечення вам не треба. Поліція завжди намагається викрутитися самогубством. Це значно простіше і дозволяє уникнути багатьох неприємностей. Але присягаюся вам, що цього разу йдеться не про це. Треба справді мати дуже буйну уяву, щоб говорити в нашому випадку про злочин. Полковник признався, що передавав йому листи з дорученням кинути в скриньку саме Вейтон. Камердинер Карлтон свідчить, що Вейтон приготував собі одяг і револьвер, щоб піти. З другого боку, усі ті, хто міг би мати який-небудь мотив убити Вейтона, забезпечені залізним алібі. Матільда Чезлі в ніч зникнення Вейтона сиділа вдома, в чому ми могли переконатися самі, так само Це поширюється на обох шуряків актора і всю челядь. Френзен був у Грейт Тру, так само, як і Генрієта Бейм, Марта Сомерсет спала у віллі Вілкінсів, розташованій за шість кілометрів від Бостона, і ви це перевірили особисто. Макх'ю спав у себе, чому є свідки. Гертруда Веймар була тут, у попередньому, ув'язненні. [107]
Отож, якщо прийняти, що Вейтон був убитий, то убивцю треба шукати поза колом осіб, досі підозрюваних.
- О, ні! - заперечив Джеллін.- Якщо треба когось підозрювати, то тільки того, кого ми знаємо. Про інші важливі контакти Вейтона нам невідомо нічого.
- Гаразд, обміркуймо разом усе це. Вейтон зруйнований, з душевним розладнанням, прагне вчинити самогубство. Але він хоче зробити це так, щоб привернути увагу всіх, щоб довести, що він щось значить, а не нуль без палички. Через те він вигадує всю історію з анонімками, його тішить, що вся Америка клюнула на це й цікавиться його особою. Проте він знає, що цей інтерес лише хвилинний і ніщо не в стані врятувати його від моральної і матеріальної руїни. Тільки смерть. Отож він готується до неї так, щоб перетворити її в якнайбільшу сенсацію: утікає з дому о пів на третю ранку і їздить автомобілем по всьому Бостону, гнаний страхом і все ще нерішучий. Нарешті о четвертій тридцять він ухвалює більше вже не зволікати. Комедія з листами і низка випадкових обставин заважає нам пристати на цю версію, оскільки, по суті, уже шість днів ми живемо як герої якогось фільму. Цей фільм і затуманює так наші мізки! Мені вже обридли американські фільми про заплутані і таємничі злочини! Ви розумієте! Якщо до появи Карлтона в поліції в мені таїлися якісь сумніви, то тепер у мене вже ніякісіньких! - Сандер закурив.- А у вас, Джеллін?
- Після зізнання Карлтона я вже й сам не знаю, що думати,- відповів Артур, украй розгублений. Він відчував, що вибух Сандера спрямований чимось і проти нього. Даремно він морочив голову капітанові і всій поліції.- От тільки треба ще допитати Лодері і дізнатися, про що він розмовляв з Вейтоном об одинадцятій ввечері,- сказав він, бажаючи якнайхутчій завершити цю прикру розмову.- Потім я передам досьє прокуророві. Пробачте, що я баки вам забивав, їй-Богу, я не хотів.
- Забивав мені баки? Не прибіднюйтесь, Джеллін. Адже це ви підказали думку, що автор листів сам Вейтон. Нам би ще рік такого б не спало в голову. Ви ж знаєте, які ми спеціалісти: розгадка часто у нас під носом, а ми її не помічаємо.
Так Сандер підвів риску у справі Вейтона.
Коли Артур опинився надворі і подумав, що після обіду знову повернеться до свого похмурого, але спокійного архіву, йому здалося, що він воскресає до нового життя. Усе, що сталося недавно, було кошмаром, в якому він брав участь добровільно, але ніколи вже не повторить цієї помилки. Хай тепер Сандер сам займається тими дрібничками, які треба з'ясував перед тим, як переслати досьє до прокуратури. Артур своє завдання закінчив.
Того вечора він прийшов до мене, і ми провели кілька приємних [108] годин разом. Якусь хвилю ми ще обговорювали справу Вейтона, а потім розмовляли про психологію і сперті на неї поліційні методи. Ми дійшли висновку, що у випадку з Вейтоном бюрократична рутина Сандера перемогла психологічний підхід Джелліна. Зрештою він сам визнав, що після зізнання Карлтона і тієї історії з револьвером, знайденим у синьому костюмі, йому довелося змінити свій погляд на всю цю справу. Досі він підозрював, що актор пішов до ванної кімнати побалакати з кимось і той змусив його втекти. Джеллін гадав, що розмова ця торкалася одного з мешканців дому, наприклад Френсіса чи Альберта Чезлі. Зізнання камердинера підважило і цю, не вельми правдоподібну гіпотезу. Вейтон, збираючись вкоротити собі віку, наготував заздалегідь одяг і револьвер.
Проте події наступного ранку перевернули догори ногами всі дотеперішні теорії. Про справу Вейтона згодом Сандер казав, що вона йшла «як по ковдобинах», а хто розуміється на канцелярщині, знає, що це означає.
Джеллін спокійно підшивав досьє, коли подзвонив Сандер, просячи його з'явитися до нього. У кабінеті капітана сидів імпресаріо Джон Лодері, уже знайомий Джелліну.
- От яка у нас виходить історія, Джеллін. Присутній тут пан Лодері заявляє, що він ніколи не дзвонив до Вейтона, а ввечері одинадцятого листопада і поготів.
Здоровенний блондин кивнув головою.
- Саме так і заявив. Дзвонити Вейтону, та ще тоді, як зчинили стільки галасу довкола його особи, я не мав ніякого приводу. Я театральний антрепренер, а не антрепренер циркових блазнів.
Джеллін слухав спокійно. Ця новина на нього не справила, як того сподівався Сандер, ніякого враження.
- Що ви на це скажете? - спитав капітан.- По-моєму, зізнання пана Лодері дуже цікаве.
- Звичайно,- погодився Артур.- Я не хочу здатися вам зарозумілим, але я знав про це раніше. На цю тему я навіть написав собі коротку нотатку.
Він порився в кишені і подав Сандеру аркушик, який той з подивом прочитав.
«Лодері Вейтону не дзвонив. Очевидно, за нього видав себе хтось інший».
Капітан замовк, намагаючись оговтатися після такого сюрпризу, а потім спитав іронічним тоном:
- Я не здамся вам нескромним, якщо запитаю, звідки ви з такою певністю знали, що скаже пан Лодері?
Джеллін зашарівся, збентежений іронією капітана, і, передчуваючи дальшу каверзу, сказав тихої [109] - Нагадаю вам, що я вже допитував пана Лодері раніше, щоб довідатися дещо про його стосунки з Вейтоном і про контакти актора в театральному світі. Про Веитона імпресаріо відгукувався так, що коли Карлтон заявив, що дзвонив пан Лодері, я не міг у це повірити. Щоб збрехав камердинер, я не припускав, по-моєму, збрехав той, хто дзвонив Вейтону. Я не сумніваюся, що пан Лодері і зараз повторить те, що вже про Вейтона казав мені, а саме, що він зневажає його і не шанує. А ще він додав, що не зв'язався б з Вейтоном навіть тоді, якби його рекомендує вав йому сам Шекспір. Чи не так, пане Лодері?
Височезний блондин ще раз кивнув ствердно головою. Капітан прикусив губи.
- Мені здається, пане Джеллін, що ви повинні були про це сказати мені одразу, але я, може, помиляюся...
- Ви маєте рацію, капітане,- признався скрушно Артур,- але, на жаль, я знаю, що наші погляди на справу Вейтона розходяться, і, побачивши, як ви реагували на зізнання Карлтона, був переконаний, що будь-яке втручання з мого боку було б небажане, що ви знаєте набагато краще, як треба діяти, і тому всі мої зауваження зайві.- Він замовк, але після паузи загси ворив далі: - Зрештою мені видавалося, що ця робота перевищує мої сили. Мені захотілося вернутися до своїх архівів.
Ці слова здивували капітана Сандера, але в присутності Лодері і виду не подав. Попрощався з імпресаріо, звелівши йому ' не виїжджати нікуди, бо він може знадобитися, потім звернувся приязно до Артура:
- А ви зі мною не щирі. Сідайте і викладіть усі наявні у вас гіпотези у справі Вейтона, і то без жодних внутрішніх вагань. Інакше я негайно звільню вас з роботи.
Подробиць цієї розмови Джеллін не хотів мені розповісти ніколи. Зрештою він умів досить добре критися зі своїми думками. Проте мені здається, що після того, як Артур довів Сандерові слушність свого міркування щодо уявного дзвінка Лодері, капітан дав йому цілковиту волю діяти в розслідуванні обставин смерті Вейтона.
Ще ввечері того самого дня Джеллін у супроводі Метчі подався до оселі актора і попросив на розмову пані Вейтон. Він здавався зовсім іншою людиною.
Офіційно в домі Вейтона панував глибокий траур, але, крім пані Вейтон, яка прийняла їх, лежачи в постелі, оскільки через потрясіння, викликане смертю чоловіка, почувала себе зле, інші ;члени родини, здавалося, не дуже переживали. Джеллін і Метчі, іщднімаючись сходами, зустріли братів Чезлі не вельми зажурено, а крізь відчинені двері побачили їдальню і стіл, накритий незвичайно розкішно.
Карлтон, немовбито бачачи обох співробітників уперше, ввів [110] їх до спальні пані Вейтон. Артур коротко перепросив Матільду Чезлі за цей несподіваний візит і одразу ж перейшов до суті. Він хотів, щоб пані Вейтон сказала йому, як саме її чоловік зв'язався з Джоном Френзеном і Макх'ю, в яких він позичив триста тисяч доларів, збираючись створити власну театральну трупу. Пані Вейтон за ці два дні після смерті чоловіка вельми постарішала; вона лежала, відкинувшись на подушки, в покої, оклеєному темними шпалерами, просякнутому міцним запахом ліків.
- Це було таємницею і для мене,- відповіла вона по хвилі.- Мій чоловік, хоча заробляв чимало, ніколи не тішився великою довірою, бо всі знали, що він багато витрачає і неохоче повертає борги. Я лишень знаю, що спершу гроші йому дав Макх'ю, а потім одразу ж Френзен. Але чому Макх'ю, настроєний завжди недоброзичливо до мого чоловіка, наважився на цю позичку, я поняття не маю.
- Може, ваш чоловік наполягав,- сказав ніби ненароком Джеллін.- Чи не могли б сказати більше на цю тему? Спробуйте пригадати. Чи не виступала тут посередником ще якась особа? Подумайте.
Матільда Чезлі затулила обличчя долонями, ніби показуючи свої великі зусилля.
- Ох, ні. Не пригадую нічого. Я довідалася про все, коли Френзен прийшов нагадати мені про двісті тисяч доларів, які заборгував йому чоловік. Перед тим я не знала нічого. Як я вже казала, я заплатила цю суму і була б також заплатила решту сто тисяч Макх'ю, але мій чоловік не дав мені дозволу.
- А ви ніколи не задумувалися - чому?
- Це дуже просто. Чоловік заявив мені, що сам розплатиться з Макх'ю. Мене лише дивувало те, що він потім кпив з нього: твердив, ніби грошей він ніколи йому не поверне.
Джеллін устав, перепрошуючи Матільду за несподіваний візит. Йому треба з'ясувати ще кілька подробиць, пов'язаних зі смертю Вейтона, але зараз він більше не наполягатиме.
Коли вони опинилися надворі, Артур звелів Метчі негайно розшукати Макх'ю і привести його до поліційного управління. Сам він пішов туди одразу і, вмостившись за свій стіл, почав вивчати карний кодекс. Особливо його цікавили статті, де йшлося про кару за схиляння до самогубства, всілякі погрози, шантаж і подібні вчинки. Він усе ще читав, коли Метчі ввів до його кабінету Макх'ю, ще вищого й огряднішого, ніж звикле.
- Добривечір, пане Макх'ю,- сказав сердечно Джеллін. - Сподіваюся, ви мені пробачите, що я одірвав вас од робота Йдеться лише про дрібничку, яку нам, звичайно, вдасться швидко з'ясувати. У зв'язку з самогубством Вейтона я мушу заповнити формуляр, і от я помітив, що мені бракує однієї інформації.
Макх'ю посміхнувся.
- Не соромтеся, пане Джеллін. До ваших методів я вже звик.
- Так ось,- почав Джеллін, удаючи, ніби порпається в якихось паперах,- я хотів би знати, чому ви позичили Вейтонові сто тисяч доларів, хоча всі знали про ваші не дуже приязні з ним стосунки.
- Чому я позичив їх? Даруйте мені, але ваше питання смішне. Хіба ви ніколи в житті не робили дурниці? Я-так. Позичка Вейтонові ста тисяч доларів і була саме такою дурницею, і гадаю, що в моєму житті не останньою.
Джеллін похитав головою.
- Що я маю на увазі, пане Макх'ю, ви добре знаєте,- сказав він.- Ви Вейтона не терпіли, а гроші тим, кого не терплять, не позичають. Ось що я мав на гадці.
- Не можна сказати, що я його не любив,- без особливого переконання спробував сперечатися Макх'ю.- Скоріше я був до нього байдужий. Якщо до мене звертається особа, зовсім мені байдужа, але цілком платоспроможна й гідна довіри, я не бачу причини, щоб відмовляти їй у проханні, оце і все.
- Значить, у випадку з Вейтоном ішлося про вигідну операцію?
- Звичайно. І мені зовсім не соромно признатися, що я дав Вейтонові лише дев'яносто п'ять тисяч доларів, а одержав квитанцію на сто тисяч, яку я вам і показував.
- Тільки п'ять відсотків? - спитав Джеллін.- Якби ви пустили свій капітал в якусь державну позичку, ви одержали б сім відсотків. Але, може, дві тисячі доларів не становили для вас різниці і ви хотіли засвідчити Вейтонові пошану?
Макх'ю не сподобався іронічний тон Джелліна.
- Якщо вам треба щось узнати, то говоріть ясніше. Ваш тон залишає бажати кращого.
- Мені вам казати нема чого, я хочу лише дізнатися, чому ви наважилися дати таку велику позичку, і мені незрозумілі ваші відповіді,- настоював Джеллін.- Пробачте, але ви пана Вейтона не терпите, а позичаєте йому сто тисяч доларів. Це зовсім нелогічно. Можна б припустити, що ви хотіли заробити якийсь зиск. Але це не так. Ви позичили гроші під процент, який вам легко дали б у кожному банку. А тому це підозріло. Або ви дасте мені вичерпні пояснення, або я буду змушений думати, що ви щось приховуєте.
- Усе виглядає, пане Джеллін, саме так. Визнаю, що це може здатися вам дивним, оскільки і я дивлюся на це теж так. [112] А проте це щира правда. Іноді ми не любимо когось, але забуваємо про це і робимо йому послугу.
- Послуга послугою,- заперечив Джеллін,- але сто тисяч доларів це куди більше, ніж послуга.
Макх'ю помотав головою, даючи зрозуміти, що хоч йому дуже шкода, але факти виглядають саме так.
- Коли Вейтон попросив ці гроші?- спитав Джеллін.
- Я не... не пам'ятаю точно. Десь із рік тому.
- А за яких обставин?
Запала мовчанка. Макх'ю якусь хвилю вдивлявся в Джеллн на блискучими, уважними очима.
- Одного дня він прийшов до бару і сказав, що хотів би побалакати зі мною в моїй конторі. Він пояснив мені, що створює нову трупу, цього разу чудову, і що якби він мав якийсь капітал, то можна було б на цьому непогано заробити.
- Скільки він хотів?
- Триста тисяч доларів. Я відповів йому, що таку велику суму вилучити із свого бізнесу я не можу і що я дам йому тільки сто тисяч.
- А що далі?
- Тоді він почав наполягати. Щоб одчепитися од нього, я пообіцяв йому побалакати з Френзеном.
- То це ви умовили Френзена позичити йому решту грошей?
- Так, я. Я власник великого пакета акцій одного з заводів Френзена, і ми часто ведемо з ним спільні операції. Оскільки Вейтон наполягав, я одного вечора зустрівся з Френзєном і сказав йому про ту позичку. Френзен довіряє мені, отож він погодився.
Артур, слухаючи таку відповідь, тільки плечима знизував.
- Ну, гаразд,- сказав він.- Хай буде так, як ви хочете, але попереджаю, що вас може побажати допитати капітан Сан-Дер, і тоді ви не зможете брехати такТяк нині. На добраніч, пане Макх'ю.
- Я не брешу! - вигукнув Макх'ю з щиро ірландським темпераментом.
- Запам'ятайте лише одне,- вів далі Джеллін, пропустивши крізь вуха заяву Макх'ю.- Виїжджати з Бостона вам заборонено, це у ваших інтересах.
Макх'ю намагався ще протестувати, але Джеллін заглибився у свої досьє, даючи зрозуміти, що він не хоче ні про що більше слухати.
Після обіду Джеллін не дозволив собі відпочивати. Він сів у таксі і звелів одвезти себе на Рендлоу-стріт, 22, до Джона Френзена, який зустрів його одягнутим у плащ з підбивкою.
- Батареї відключили,- пояснив він.- Відчуваєте, як холодно? [113]
Сідайте, будь ласка, на тапчані. Ви знаєте, що я на вас чекаю?
Джеллін удав подив.
- Справді?
- Легко можна було здогадатися, що, оскільки Вейтон наклав на себе руки, поліція знайде масу подробиць, що вимагають пояснення, і зголоситься до мене.- Він розсміявся.- Так, ніби я, замкнутий у цьому холодильнику, мав завдання освітлювати дорогу співробітникам поліції.
- Ви маєте рацію,- визнав Джеллін.- У справі цього самогубства ще багато неясності. Я майже певен, що ви можете нам чимало допомогти. Я хотів би, наприклад, знати, чому ви наважилися позичити двісті тисяч доларів Вейтонові. Адже ви його навіть не знали. А крім того, на підставі того, що ви могли знати про нього, ви повинні були скорше в цій позичці відмси вити. Господи Боже, ви знаєте, я керуюся в моєму розумуванні логікою, але правда може виглядати зовсім інакше.
- Ви стаєте чудовим детективом,- сказав з посмішкою Френзен.- Але мене вам не провести. Ви вже допитували про цю обставину Макх'ю, а тепер прийшли до мене дістати підтверджена ня того, що він вам сказав. Через те скажу вам усе. Це ще один жартик моєї розкішної екс-дружини, я маю на увазі Гертруду. Що ви на це скажете?
Обличчя Джелліна залишалося непроникним, він нічим не зрадив того, що імення Гертруди Веймар випливло у зв'язку з позичкою вперше.
- Вам буде цікаво дізнатися, що моя колишня дружина і Макх'ю дуже симпатизують одне одному. Я знаю Макх'ю не один рік, і коли одного дня він запропонував мені оборудку з Вейтоном і дав гарантії, я згодився позичити гроші. Сам я не дав би Вейтонові ані цента, але оскільки Макх'ю наполягав, я пристав. Я мав його гарантії, отож... Тільки потім я дізнався, що Гертруда забила памороки цьому бовдурові, і, боячись утрати її, він повірив, що робить добрий зиск, позичаючи гроші Вейтонові. Якби не моя колишня жіночка, Вейтон ніколи б не дістав навіть щербатої копійки. Як бачите, я розповідаю вам ту саму історію, що й Макх'ю. Якась різниця є?
- Ні.- Джеллін починав розбиратися в заплутаній справі позички. По хвилі запитав: - Тільки чому Гертруді Веймар було так важливо, щоб Вейтон дістав позичку? У чому полягав її інтерес?
- А ви запитайте про це її,- сказав Френзен, закурюючи.- Мене це не обходить.
- Ви ж, мабуть, у курсі.
- Можливо. Але говорити вам цього не повинен,- сухо відрізав Френзен.- Не хочу, щоб склалося враження, ніби я прагну [114] зашкодити моїй колишній дружині. Хай вона виплутується сама. Я не хочу нічого мати з нею спільного.
Джеллін переждав хвилину і сказав ніби сам до себе:
- Ревність. Звичайнісінька людська ревність. Коли Макх'ю переконався, що той, кому він позичив сто тисяч доларів, зраджує його з Гертрудою, він убив його.
- Але ж Вейтон вчинив самогубство! - вигукнув Френзен.
- Убивають різним способом,- заперечив задумано Джеллін.- Можна, наприклад, схилити когось до самогубства.
Френзен сидів, як на голках.
- Ваші домисли мене зовсім не цікавлять. Я в поліції не служу. Те, що я мав вам сказати, я вже сказав!
- Будь ласка,- наполягав Джеллін,- ви знаєте куди більше. І ваш обов'язок допомогти поліції.
Френзен трохи заспокоївся, закутався щільніше в плащ і сказав:
- Понад те, що я вже сказав, я знаю небагато. Але щоб уже якось розійтися з вами... Так ось, я знаю свою дружину як облуплену. Тільки-но вона почала працювати за секретарку у Вейтонів, то вирішила уполювати другого багатого чоловіка. Брати Чезлі становили собою чудову ціль, і гра була легка. Але Вейтон, добрий знавець жінок, здогадався, куди вітер віє, і спробував стати їй на перешкоді. Як особа в домі Вейтонів чужа, Гертруда боялася навіть найменшої перечепки на своєму шляху і вирішила втертися в довіру Вейтона, влаштувавши йому позичку на створення нової трупи. Завдяки Макх'ю, якого вона окрутила круг пальця, їй вдалося цю оборудку провернути. Ось тоді Вейтон дав їй повну волю щодо шуряків. Якщо їй охота,, вона може навіть вийти заміж за одного з них! Напевне я цього не знаю, все це тільки домисли. Проте можу вам поклястися, що. Гертруда саме так могла вчинити, я її добре знаю.
Артур Джеллін теж підозрював, що саме так виглядала або повинна була виглядати правда. Гертруда Веймар зуміла зачарувати всіх чоловіків за винятком таких, як Вейтон, людину надто практичну, або людину непрактичну, як Джіллін. Не попавши під її чари, Джеллін від самого початку оцінив її об'єктивно і не створював собі жодних ілюзій. Те, що/ зараз сказав Френзен, потворним йому не здавалося. Він радше був схильний повірити, що це правда. Він попрощався з Френзеном і збирався вже йти, коли останній затримав його на порозі.
- Виявіть твердість з моєю колишньою дружиною, інакше вам не витягти з неї ні слова. [115]
Книга: Джорджо Щербаненко Шість днів на роздуми Переклад Анатоля Перепаді
ЗМІСТ
На попередню
|
|
