Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джорджо Щербаненко Шість днів на роздуми Переклад Анатоля Перепаді
Розділ дванадцятий Джеллін виявляє твердість
«Виявіть твердість» - ця фраза переслідувала Джелліна по дорозі додому. «Виявіть твердість». Спершу треба виспатися, а і йотім побачимо.
Вранці Джеллін устав у доброму настрої і з посвітлілою головою, ніби замість спати він думав цілу ніч. Пішов на службу, але працювати не сів, а викликав сержанта Метчї.
- Іди до дому Вейтона і приведи сюди пані Гертруду Веймар. Будь з нею ввічливий, але пам'ятай, що за чверть години ви мусите тут бути обоє.
Метчі пішов і через двадцять хвилин звитяжно ввів до кабінету Джелліна Гертруду Веймар. Вона ввійшла з крижаною і невдоволеною міною. Холодно ледь кивнула Джелліну головою.
- Метчі, залиш нас самих!-звелів Джеллін, потім, звертаючись до Гертруди, додав: - Я розумію, що поліція завдала вам багато клопотів, але боюся, що я буду вимушений додати вам їх ще більше.
Несподівані слова Артура справили враження на панну Веймар.
- Що ви маєте на увазі? - спитала вона.- Я нічого не розумію.
- Зараз я вам усе поясню. Капітан Сандер тримав вас у попередньому арешті, але ви не сказали йому того, що ви знаєте. Тепер Вейтон убитий, а ми припустилися промаху, що були надто лагідні з вами. Мені шкода, що доводиться вдаватися до не зовсім джентльменських методів, але мене до цього змушує ситуація.
- Нічого не розумію й надалі,- холодно зауважила панна Веймар.
- Ну, гаразд. Розкажіть мені всю правду про позичку, яку зробили Вейтонові Макх'ю і Френзен, ваш колишній чоловік.
- Сказати про це мені нічого. Я знаю, що така позичка мала місце і що пан Вейтон повернув тільки частину позичених грошей, оце і все. Легко тепер цвірінькати горобцям потому, як це порозписували газети.
Джеллін недовірливо помотав головою.
- Я вимагаю, щоб ви сказали правду,- повторив він.- І маю причини, щоб цього домагатися.
Гертруда Веймар посміхнулася іронічно. [116]
- Я ваших погроз, пане Джеллін, не боюся, бо не бачу, чим ви можете мені зашкодити. Ви хочете сказати Френсісу, що я була дружиною Френзена? Про це я вже сказала сама. Через місяць ми з ним візьмемо шлюб.
Терплячість Джеллін втрачав рідко. З дружиною це в нього іноді траплялося, але щоб з чужими, та ще на службі - ніколи. Проте, почувши відповідь Гертруди, Артур зірвався.
- Годі! - гукнув він.- Перейдімо до суті. Це ви, завдяки своїй дружбі з Макх'ю, влаштували Вейтонові позичку. Я думаю, що у зв'язку з цією дружбою Френсіс Чезлі може сказати кілька теплих слів. Ви влаштували цю позичку, щоб заслужити вдячність Вейтона, який дозволив вам спокусити Френсіса Чезлі. Так, саме спокусити. Ваш колишній чоловік і Макх'ю вже призналися, і в мене достатня кількість доказів для підпертя своїх слів. Тепер ваша черга. Раджу говорити, інакше мені доведеться не тільки посадити вас під арешт, але й пояснити Френсісові Чезлі, яка була ваша роль у всій цій історії. Гадаю, що це не прискорить вашого шлюбу.
Джеллін виявив твердість, але Гертруда Веймар залишалася незворушна. Вона не виказала ні найменшого замішання.
- Очевидно, треба визнати, що я програла,- сказала вона нарешті приязно. Потім посміхнулася й закурила.- Те, що сказали вам мій колишній чоловік і цей торговець пивом, цілком відповідає правді. їхні зізнання Я підтверджую. Але є дещо, чого ви не знаєте, але воно дуже цікаве.- Вона замовкла, щоб зробити затяжку.- Десь із місяць тому Вейтон знов попросив мене влаштувати позичку. Знаючи, як (кінчилася історія з його трупою, знаючи, куди пішли позичені кроші - він купив будиночок, щоб приймати своїх подружок,- я відмовилася. Звичайно, він одразу пригрозив мені, що скаже псе Френсісу і вижене мене з дому. Тоді я призналася йому, що навіть якби хотіла, не могла роздобути тих грошей. Першого разу це мені вдалося чудом. Я скористалася тим, що Макх'ю закохався в мене, але зараз я не знаю, до кого я могла б звернутися. Одначе, щоб уникнути скандалу, яким він загрожував мені, я сказала, що подивлюся. Ясна річ, я навіть не пробувала, коли через тиждень він спитав мене, чи я щось зробила я попросила його почекати ще трошки. Коротко кажучи, я тримала його ні в сих ні в тих, щоб він тільки не виступив одверто проти мене. Зрештою він викрив мою гру. Проте зреагував він не так, як я сподівалася. Замість розгніватися і зчинити скандал, він почав плакати. Ми сиділи в барі, де призначили побачення, і він не зумів опанувати собою навіть у присутності офіціанта, який пильно стежив за нами. Вейтон казав, що він зруйнований морально і матеріально, що він цілком на ласці дружини, навіть якщо йдеться про дрібні видатки, вона про це добре знала, і що я його остання дошка рятунку. [117]
Якщо протягом трьох днів він не буде певен, що я роздобуду для нього позичку, він заподіє собі смерть, але перед тим вчинить ще якесь шаленство. Якщо ж я гроші для нього знайду, все піде гладесенько-рівнесенько, він створить трупу, поверне собі славу і так далі і тому подібне. А чому ви не запросите стенотипістку? Я ж знаю, що вона сидить за цією ширмою і мусить писати, наставляючи вуха. Тут їй буде легше стенографувати те, що я говорю.
Джеллін посміхнувся приязно.
- Панно Марто, ідіть сюди і стенографуйте,- гукнув він. З-за ширми вийшла вже старша жінка і сіла до столу біля Гертруди і Джелліна.
- Отож-бо, дорогий пане Джеллін,- вела далі Гертруда Веймар,- що мені було робити? Я вдала, що дуже вражена, хоча в душі не вірила, щоб Вейтон міг пустити собі кулю в скроню. Я пообіцяла йому зробити все, що моя змога. Але якби навіть хотіла, не могла нічого зробити. Навіть не пробувала. Через два дні ввечері ми зустрілися в холі. Він не сказав нічого, тільки глянув на мене запитально. Я пояснила, що бачилася з давнім приятелем мого чоловіка, але він не хотів ні про що чути, що я в розпачі і безрадна. Я намагалася підбадьорити його, але він тільки всміхнувся і, не озвавшись ні словом, пішов геть.- Гертруда Веймар на хвилю перервала свою розповідь.- Було перше листопада. Шостого листопада прийшов лист з погрозами. Прочитавши його, Вейтон мало не зомлів. Але в усьому цьому поводженні було щось фальшиве. Я зрозуміла все: Вейтон грав. Листи посилав він сам. Він силкувався востаннє повернути славу, сподівався такою рекламою знайти антрепренера, добитися якогось контракту. Якщо це вдасться, добре, а ні, то він накладе на себе руки. Правду кажучи, хоч і не старий, він був уже стомлений життям. Я добре його зрозуміла і так йому й сказала. Він не заперечував. Брехати переді мною, як перед поліцією, він не зумів. Я тримала його в руках. Якби він спробував зруйнувати мої плани одруження з Френсісом, я розповіла б усе поліції. І тому, при всій його ненависті до мене, він ніколи не сказав про мене нічого. Оце і все, пане Джеллін.- Голос Гертруди забринів смутком.- Можете тепер посадити мене за грати. Я здаюся. Зрештою Френсіс не так уже мені й подобається.
Розповідь панни Веймар змусила Джелліна задуматися. Спочатку він сподівався почути значно більше. По суті, вперед він не дуже просунувся. Він був усе ще на тому місці, з якого почав. Ось тільки хіба...
- Це все? - спитав він.
- Атож,- відповіла Гертруда.- Запевняю вас, що я більше нічого не знаю, а втім, я гадаю, що ви вже розібралися в цьому самі. [118]
- Ви згадали про будиночок, який Вейтон найняв чи, вже не пам'ятаю, купив. Він залишається власністю Вейтона чи, може, він здав його комусь у найми або продав?
- Здається мені, що він ще належить йому,- відказала Гертруда.- А втім, я боюся, що днями у зв'язку з ним вибухне скандал. Усієї ціни Вейтон, мабуть, не виплатив, і власники, почувши про його смерть, звернуться до пані Чезлі, щоб вона виплатила решту. Ото буде втіха!
- А ви знаєте, де той будиночок?
- Авжеж. Ферт-стріт, номер два.
-- Як ви сказали? - спитав Джеллін, раптом червоніючи.
- Ферт-стріт, номер два. Це справило на вас враження, бо саме там Вейтона знайдено мертвого, в автомобілі? Але ж це логічно. Вейтон хотів грати свою роль до кінця, все ще сподіваючись, що галас, зчинюваний довкола його особи, справить на когось враження, що йому запропонують чудовий контракт. І тому тієї ночі, коли він утік од вас, він поїхав до свого сховку. Там він обміркував усе своє становище і зрозумів, що йому залишається один шлях - самогубство.
Розмова з Гертрудою Веймар дійшла краю, Джеллін не тільки не звелів її арештувати, але попросив її вернутися додому і поки що зберігати все в таємниці. Тільки-но вона вийшла з його кабінету, Артур схопив слухавку і подзвонив на склад, де зберігалися речі, знайдені в жертв.
- Принесіть негайно мені все, що познаходили в кишенях одягу, який був на Вейтоні в момент смерті. Так... так... З капітаном Сандером узгоджено... поспішіть.
Коли поліцейський приніс коробку і поставив її на столі, Джеллін почав нервово порпатися в її надрах. Там лежали гаманець з п'ятдесятьма доларами і документами, дві носові хусточки, пачка сигарет і дві запальнички, в'язка ключів, малесенький гаманчик з дріб'язком і газета "Олд Бостон", пом'ята, але розгорнута на сторінці, на якій подавалася інформація про те, що Вейтон живий.
- Складіть опис, я підпишу,- сказав він.- У мене залишаються тільки ключі.
Був полудень. Джеллін вийшов спокійно з кабінету, але додому не рушив. Він подзвонив дружині і попередив її, що на обіді не буде. Потім він сів у таксі і звелів одвезти його на Ферт-стріт. Хоча водій гнав швидко, їхали вони десять хвилин.
Розплатившись, Джеллін постояв, розглядаючи невеличкий будиночок, типовий для бостонських околиць. У таких будиночках багатій або псевдо-багатій, як Вейтон, призначав любовні побачений. Збудований з червоної цегли, будинок мав з фасаду лише чотирл вікна і вхідні двері. Ліворуч виднівся схований у заростях гараж. [119]
Джеллін оглянув уважно двері, потів вийняв в'язку ключів Вейтона і по черзі почав стромляти їх у замок. Відімкнути йому вдалося не зразу, але один з ключів нарешті підійшов.
Він зайшов. Потрапив спочатку в маленький темний передпокій. Повітря тут було затхле, підлога закурена. Він замкнув за собою двері і пильно розглянувся довкола. Вілла складалася з чотирьох великих кімнат, коридора, кухні і ванної. Внизу був добре обладнаний кабінет, але на письмовому столі не лежало навіть клаптя паперу, який свідчив би, що хтось тут працює. Було таке враження, ніби все умеблювання було колись куплене, але зараз про нього забули. Таке саме враження справляла їдальня і кухня, де не було жодної каструлі. Сходи вели на другий поверх, де були теж дві розкішно умебльовані кімнати. У барі стояла розкоркована пляшка віскі, на столику біля канапи - сифон з содовою, дві склянки і пляшка джину. Одна склянка була порожня. У спертому повітрі чувся міцний дух тютюнового диму. Вітальню відокремлювала від спальні лише ширма. Джеллін заглянув за ширму. Усе стояло неторкнуте: ліжко заслане, килим чистий. Хоча вікна були зачинені, повітря тут було куди свіжіше.
Нараз Джеллін обернувся. У похмурій тиші безлюдного дому йому здалося, ніби чується якийсь згук. Він повернувся до вітальні, але там не було нікого. Проте шерех став виразніший. Він нагадував далекий, тихий плюскіт. Джеллін рушив туди, звідки він доходив, і раптом йому стало все ясно. Він увійшов до ванної і побачив незакручений кран над раковиною. Горіло світло, але всі предмети були на своїх місцях.
Артур закрутив кран і вернувся до вітальні. Ще раз уважно роззирнувся навколо. Пригадав, що не погасив світла у ванній. Це, мабуть, так і було: Вейтон пішов до ванної, а потім так само, як Джеллін, забув вимкнути світло.
- Вейтон іде у ванну,- пробурмотів Артур. Замислений, вернувся він до вітальні і сів на канапі. Через півгодини він зійшов униз і покинув віллу.
Після обіду на службу він не пішов. Подзвонив до капітана Сандера і сказав, що погано себе почуває. Він навіть ліг у постіль, але дружину запевнив, що з ним усе гаразд і він хоче тільки відпочити.
Увечері він устав і пішов до Сандера.
- Який розтин робили Вейтону? - спитав він.- Якщо частковий, то цього недостатньо.
Сандер вирячив на нього очі.
- Що це вам спало на думку, Джеллін?! Розтин був частковий, бо не виникає сумніву, що смерть настала внаслідок пострілу!
- Про це я знаю, пане капітан,- відповів Джеллін.- Але [120] звеліть, будь ласка, провести дослідження докладне: легень, печінки, нирок, шлунка, крові... словом, усього.
Наступного дня ввечері Джеллін знайшов на письмовому столі висновок за підписом двох лікарів, який твердив, що зроблений ними докладний розтин трупа Вейтона не приніс несподіваних результатів. Ніяких слідів трутизни чи наркотиків не виявлено. Єдиною причиною смерті була куля з пістолета, яка пошкодила центральний мозковий ствол.
Чому він домагався провести повторний розтин, Джеллін не пояснив, тільки перепросив Сандера за додатковий клопіт.
Потім він зник, вірніше, перестав появлятися на службі. Коли капітан Сандер шукав його вдома, пані Джеллін казала, що чоловіка не було цілий день і він повернувся майже опівночі. Вранці знову пішов, і ніде не можна було його знайти. За ці два дні Артур переглянув кілька десятків тисяч путівок водіїв таксі, в яких вони відмічають, звідки беруть пасажирів і куди їх везуть. Але про це нікому не обмовився й словом.
Через два дні Джеллін вийшов на службу. Йому одразу звеліли появитися в кабінеті Сандера.
Капітан був не сам. Напроти нього сидів Макх'ю, украй знервований.
- Я викликав вас,- сказав Сандер,- бо пан Макх'ю розповідає мені дивовижні речі, і треба, щоб і ви про них знали.
- Зовсім не дивовижні,- пробував заперечувати Макх'ю. Уперше Джелін бачив його в такому стані. Де й поділася його чванькуватість, і його обличчя і вся постать світилися тривогою.
- Зовсім не дивовижні! - повторив він.- Ви стежите за мною, ніби я якийсь злочинець, натякаєте мені, що це, може, я довів Вейтона до самогубства, набридаєте мені допитами! Я вже цього не знесу, більше цього не витримаю! - Макх'ю мало не плакав.- Дайте мені спокій або пред'явіть обвинувальний акт! Я вимагаю цього рішуче! Я не сплю по ночах, не можу спокійно розмовляти з клієнтами, а коли питаю, чому мені не можна виїжджати з міста, ви відповідаєте, що це заборонено, поки остаточно не проясниться справа Вейтона. Це ж якийсь кошмар!
- Ви хочете покинути Бостон? - запитав Артур ґречно.- Чому ви не дозволяєте йому виїхати, капітане? Мені здається, що пан Макх'ю має рацію.
Почувши це, Макх'ю замість заспокоїтися запанікував ще більше. Він глянув на Джелліна і прошепотів:
- Через усю цю історію я погано себе почуваю. Мені хочеться поїхати на село, до мого будинку в Соузлі, і спробувати там прийти в себе. Може, я таким не здаюся, але нерви в мене розшарпані. Ця справа Вейтона мені сидить у печінках. А з [121] клієнтами треба виявляти багато витримки. Я... я вже просто розгубився.
Джеллін сердечно і вельми поштиво намагався заспокоїти власника пивного бару.
- Мені дуже шкода, що ми, не маючи такого наміру, завдали вам стільки клопоту і нашкодили вам у вашому бізнесі. Але запевняю вас, що надалі ми дамо вам спокій, ви будете вільні і зможете поїхати куди вам заманеться. Правда, капітане Сан-дер? І вам не доведеться звітувати про свої поїздки поліції. Ну що - домовились?
Макх'ю кивнув ствердно головою, але здавався і далі незадоволеним. По хвилі він вийшов, бурмочучи під носа нерозбірливі слова подяки.
Коли двері за ним зачинилися, Сандер глянув запитально на Джелліна.
- Спершу ви просите стежити за половиною бостонців і не випускати нікого з міста, а зараз даєте Макх'ю повну свободу пересування. А ви певні, що він непричетний до смерті Вейтона?
- Навпаки, я переконаний, що він може дати нам багато важливої інформації,- відповів Артур.- Але треба, щоб він зробив це добровільно. Мені здається, що він людина порядна. Досить показати, що ми довіряємо йому, і він заговорить.
- Ви надто великий оптиміст, Джеллін! Але ж я сказав, що даю вам повну свободу дії. А можна знати, що ви робили ці два дні?
- Ет, нічого особливого. Тільки час згайнував. Проте дещо мене тривожить. Я хотів би з вами порадитися. Чи той, хто дзвонив Вейтону тієї ночі, коли він зник, справді чоловік? Мабуть, таки чоловік, бо Вейтон звертався до нього як до Лодері, а Карлтон, який зняв трубку, твердить, що чув чоловічий голос. Проте я переконаний, що після його втечі, від половини третьої до моменту смерті, Вейтон був у товаристві жінки. А якщо так, то чому він об одинадцятій вечора розмовляв по телефону з чоловіком?
- А звідки ви взяли, що актор від половини третьої ночі до моменту смерті був у товаристві жінки?
Джелін розповів про зізнання Гертруди Веймар і про свій візит у дім Вейтона.
- Я повернувся туди ще раз і забрав склянку, яку я знайшов у вітальні і з якої, очевидно, пив Вейтон. Я вважаю, що треба порівняти відбитки пальців, які знайдуться на цій склянці, з відбитками Вейтона і провести аналіз джину ось з оцієї пляшечки.- Тут він вручив Сандерові обидва предмети.
- Увечері ви одержите результати, Джеллін. Ви хоч починаєте вже розуміти, про, що йдеться? - спитав капітан, коли [122] Артур зібрався йти.- У мене таке враження, що ви навмисне розпалюєте мою цікавість, еге ж? Джеллін, знічений, почервонів.
- Пане капітан, даруйте мені... Ви маєте рацію. Власне, я вже розумію майже все і міг би навіть сказати вам, якби не страх, як би не зурочити, що я знаю ім'я убивці Філіпа Вейтона.
- Ім'я убивці Вейтона?! Ви зовсім певні, що це не самогубство?
Джеллін притакнув:
- Яв цьому цілком переконаний.
Артур вийшов з кабінету і пішки рушив до оселі, де мешкала Генрієта Бейм.
Наближалася перша. Актриса саме вдяглася і попросила Джелліна хвильку зачекати у вітальні. Коли вона ввійшла, Артур помітив, що вона в жалобі.
- О,- збентежився він,- я не знав, що ви...
- Нічого. Це жалоба по Філіпу,- пояснила актриса.- Може, вам здається, що це перебільшення, але я справді кохала Вейтона.
Вона була бліда, а чорний стрій і надто світла пудра на обличчі підкреслювали ще більше цю блідість. Очі здавалися величезними і хворобливо блискучими.
- Я передчувала, що Вейтон так скінчить, пане Джеллін,- зітхнула вона.- Йому треба було мати коло себе таку жінку, як я, а він... Я нікого не хочу обмовляти, але всі жінки, які зустрічалися йому на шляху, витикали йому лише його слабості замість того, щоб намагатися їх поступово виправити.- На її очах заблищали сльози, і вона втерла їх механічним рухом.
Джеллін мовчки дивився на неї.
- Може б, вам хотілося ще щось знати? - спитала Генрієта.- Ви, поліцейські, невситимі. Навіть коли хтось уже мертвий, ви не закриваєте слідства.
- Вибачте мені, але моє прохання, може, вас здивує,- почав несміливо Джеллін.- Так ось, бажано, щоб ви провели мене до ванної кімнати, я хотів би дещо перевірити.
Генрієта Бейм здивовано зиркнула на нього. Проте слухняно звелася на ноги.
- У моїй ванній кімнаті? - спитала, ніби не вірячи своїм вухам.
- Атож,- потвердив Джеллін.
Актриса повела його через куций коридор, а потім через гардеробну до ванної кімнати.
Двері стояли прочинені, і крізь шпару сочилося світло. Джеллін різко відчинив їх і зазирнув досередини. У ніздрі вдарив міцний запах пудри і парфумів. На скляному столику в неладі [123] лежало туалетне приладдя, з крана крапала вода. Джеллін закрутив його. Він стояв спиною до актриси, але перед ним висіло дзеркало, і він бачив у ньому, що вона дивиться на нього з непорушним спокоєм. Він вийшов і погасив світло.
- Що це все означає?-спитала Генрієта Бейм.- Вам не вдається, що ви поводитеся досить дивно?
- Дивно?-перепитав Джеллін.- Ви вважаєте, що я поводжуся дивно? Може, я педант. Не терплю кидати запалене світло і незакручені крани.
- Зі мною це трапляється досить часто,- сказала з посмішкбю Генрієта.- Коли я миюся й одягаюся, я часто думаю про щось зовсім інше.
Вони повернулися до вітальні, і Джеллін згодився випити склянку джину з мартіні.
- Я не буду надто зухвалим, якщо попрошу вас пообідати зі мною? - спитав він по хвилі.- Певне, я не такий вишуканий, щоб можна було супроводжувати вас до Грейт Тру, але сподіваюся, що ви не відмовите мені.
Генрієта Бейм посміхнулась якось дивно, напівіронічно-напівсумно.
- Чому ви дратуєте мене? Невже ви думаєте, що я не розумію, про що йдеться? Ви граєтеся зі мною, як кіт з мишею. Скажіть мені про все відверто, я буду вам за те щиро вдячна. Я все ще не розумію нічого! Якщо Вейтон вкоротив собі віку, то чого ви ще шукаєте?
- Так ми сказали журналістам,- пояснив Джеллін терпляче.- Але ви не сказали, чи приймаєте моє запрошення.
- Ви називаєте це запрошенням? - перепитала панна Бейм.- Хотіла б я побачити, як би ви зреагували, коли б я відмовила. Зачекайте мене, я вдягнуся і буду до ваших послуг.
За чверть години вони їхали автомобілем актриси у напрямку Грейт Тру. Незважаючи на великий рух, Генрієта Бейм вела швидко. На одному повороті лише чудом уникла зіткнення.
- Навряд щоб варто було розбивати автомобіль і нас, чи не так? - зауважив Джеллін.
Актриса пригальмувала.
- Ведіть, Джеллін, свою гру далі, може, вона почне мене потішати.
В її очах читався розпач.
- Чому у вас такий вираз очей? У мене таке враження, що ви дуже страждаєте,- озвався по хвилі Артур.
Ведучи автомобіль далі, панна Бейм відповіла:
- Це звичайна історія, пане Джеллін. Здавалося б, сучасна жінка не повинна так упадати, а вона упадає, та ще й як. Рейтона я кохала. Думаю, що мати так не любила його, як я. Не пощастило мені. Мені не тільки довелося його зректися, бо [124] був одружений, але тепер, коли його вже не стало, замість страждати у спокої, у власнім домі, мушу роз'їжджати по місту з поліцейським, який підозрює мене сама не знаю в чому. Гадаю, що ви не повірили б, якби я сказала, що це була єдина людина на світі, яку я кохала.
Приїхали на місце. Джеллін допоміг актрисі вилізти з автомобіля і ввів її в ресторан Грейт Тру.
Грейт Тру - це великий готель, відомий своєю респектабельністю, чудовою кухнею і високими цінами. При ньому є клуб з рестораном, гральна зала, дансинг і навіть кінотеатр. Кілька років тому власники, щоб додати закладу більшого шику, вирішили не пускати сюди гостей без смокінгів. Проте ця спроба потонула в морі протестів. Старий Бостон, хоча й дуже снобістський, вечірніх костюмів не любить, на відміну від торгашеського Нью-Йорка, де люди при кожній нагоді засупонюються в тісні, вишукані строї. Усі бостонці стараються по змозі позбутися невигод, пов'язаних з етикетом. Отож Джеллін у своїй сірій чепурній парі міг вільно ввійти до ресторану й рушити за офіціантом, який, прийнявши їх за коханців, провів до столика в найдальшому кутку зали.
Коли подали закуски, Генрієта запитала:
- Може, ви нарешті скажете, навіщо привезли мене сюди?
- Я знаю, що я вам набридаю,- відповів Артур, смакуючи поданою шинкою з сиром,- але я хотів би, щоб ви сказали мені, як ви провели ніч з одинадцятого на дванадцяте листопада. Оскільки ви могли забути про якісь подробиці, я привіз вас сюди, щоб допомогти вашій пам'яті.
- Ви своєю екстравагантною поведінкою все одно не зіб'єте мене. Як я провела ту ніч, я вже говорила капітанові Сандеру і тому другому поліцейському. А зараз розповім вам.- Вона відклала ножа й виделку на тарілку біля майже не торкнутої закуски, вийняла з сумочки сигарету.- Сюди я прийшла близько першої. Я домовлялася з Лодері на дванадцяту, але довго марудилася, одягаючись. Я тут танцювала, грала, у мене маса свідків, я можу їх назвати, і вони підтвердять мої зізнання. Оце і все.
- Ви ні на хвилинку не покидали Грейт Тру, наприклад, щоб подзвонити? - спитав Джеллін.
Генрієта Бейм похитала головою.
- Звідси я не виходила і нікому не телефонувала.
- Вірю вам, вірю,- сказав Джеллін, потім, не змінюючи довірчого тону, запитав: - Мені казали, що тут часто вечеряє Джон Френзен. Може, ви щось про це знаєте?
- Френзена я тільки знаю в обличчя, звідки мені знати про його звичаї?
- Тоді я спитаю офіціанта. [125]
Офіціант пояснив, що Джон Френзен уже тут і сидить у сусїдній залі. У Грейт Тру він буває часто, але не щодня.
- Передайте йому, як він уже попоїсть, що я чекаю на нього.- І Джеллін дав офіціантові свою візитну картку.
Не збігло і п'яти хвилин, як Джон Френзен з'явився біля їхнього столика і, піднявши у жартівливому жесті руки, сказав Джелліну:
- Я невинний... змилуйтеся... Як ви знайшли мене тут? Ваші нишпорки диявольськи спритнії
- Дозвольте відрекомендувати вам пана Джона Френзена. Пані Генрієта Бейм, актриса. Сідайте, пане Френзен. Я постараюся забрати у вас якнайменше часу.
- Нічого, пане Джеллін. Сьогодні я в доброму настрої, і можете мною розпоряджатися як захочете,- відповів безпечно Френзен і, звертаючись до Генріети Бейм, додав: - Я бачив вас багато разів на сцені і признаюся, що я ваш щирий шанувальник.
- Дякую.- Генрієта привітно всміхнулася.
- Ну, а пана Джелліна я теж бачив за працею і захоплююся його здібностями. Це людина напрочуд добре вихована і тонка. Мене б зовсім не здивувало, якби він вважав, що ми з вами у справі Вейтона спільники, і якби він, перш ніж нас заарештували, вирішив запросити разом пообідати.
- Якщо бути щирим,- признався Джеллін відверто,- то мушу визнати: у мене щодо вас є певні сумніви і я ще не зовсім їх позбувся. Але можу вас запевнити, що поки не дістану неспростовних доказів, ніяка прикрість вам не загрожує.
- Ви чули, панна Бейм? - спитав Френзен життєрадісно.- Я читаю в душі цієї людини, як у відкритій книзі. Пан Джеллін підозрює нас, але поки не дістане переконливих доказів, ні один волосок нам з голови не впаде.
Жарти Френзена щиро потішили Артура Джелліна. В його домі, як і в центральному управлінні поліції, безпечний гумор був рідкий гість. Влучна, але тонка іронія Френзена свідчила про його бездоганний смак.
- Мушу задати вам те саме питання, яке я вже ставив пані Бейм,- сказав Артур.- А саме: що ви робили в ніч з одинадцятого на дванадцяте листопада?
Френзен вельми ввічливо повторив те, що сказав Джелліну першого разу: він був у Грейт Тру і грав цілу ніч. Не танцював, лише грав. Джеллін більше вже не розпитував.
Завдяки кпинам і жартам Френзена обід пройшов весело, і коли вони вийшли, здавалося, що Генрієта Бейм трохи одійшла.
Джеллін попрощався з нею перед Грейт Тру.
- Ще раз прошу вас пробачити. Сподіваюся, що я вже більше вам не набридатиму. [126]
До управління він повернувся пішки. Підшивати досьє, згромаджені купою на його столі, не хотілося. Він нервувався, його гризла нетерплячка. Близько третьої викликав сержанта Метчі.
- Приведіть мені Джерріса, портьє у віллі Вейтонів. Якщо його нема вдома, пошукайте його в сусідніх забігайлівках. Треба будь-що негайно привести його сюди.
Джерріс був чоловік п'ятдесятилітнього віку, і якби не його великий і червоний носяра, він справляв би враження зрілого пристойного добродія, цілком гідного довіри. Ніщо, крім носа, не зраджувало його пороку. Приведений до кабінету Джелліна, він став у позу ображеної гідності і показував усією своєю поведінкою, як його обурює така розмова.
- Сідайте, Джерріс,- сказав лагідно Джеллін і після короткої паузи з такою самою лагідністю додав: - Боюся, що ви звідси не вийдете, хіба що розповісте все, що знаєте про смерть Вейтона. Застерігаю вас: тепер ми знаємо стільки, що навіть якщо ви мовчатимете, ми за два-три дні з'ясуємо всю справу до кінця. Я не хочу, щоб ви тільки через вашу затяту мовчанку зазнали кари, невідповідної до розмірів вини.
- Але ж я не зробив нічого! - вигукнув Джерріс.- Я вже говорив це капітанові Сандеру. Я ні про що нічого не знаю... не Можу сказати нічогої
- Гаразд, як ви хочете,- відповів згідливо Джеллін.- Я вас попередив... Панно Марто!
До кімнати тихо ввійшла пані з блокнотом у руці.
- Напишіть, будь ласка, листа до прокурора. Так ось: «Альфред Джерріс, портьє з вілли Вейтонів, підозрюється в причетності до вбивства Філіпа Вейтона. Він і Гертруда Веймар були єдині, хто виходив з вілли у переддень зникнення актора після опублікування в «Олд Бостон» матеріалу, що спростовує повідомлення поліції про смерть Вейтона. Свій вихід з дому він виправдати не зумів, а вірогідності його зізнання перевірити не вдалося. Він підпадає під статтю 612 і наступні статті карного кодексу, що стосуються відмови відповідати при розслідуванні тяжкого злочину». Будь ласка, одразу ж перепишіть цей висновок. Метчі, відведіть Джерріса в камеру і повідомте капітана Саидера, що відношення до прокурора я пересилаю зараз же.
Увесь цей час Джеллін ні разу не глянув на Джерріса. Наслідки цього маневру далися негайно. Портьє, який уважно слухав, як Артур диктував висновок, почувши про свій арешт, хотів щось сказати, але йому сперло подих.
- Вислухайте мене, пане Джеллін... Не арештовуйте мене... Я скажу все, що знаю,- вичавив він по хвилі.
- Зачекайте, Метчі,-звелів Джеллін.
Джерріс, посірілий на виду, сперся обіруч на письмовий стіл.
- Це я подзвонив у «Олд Бостон» і сказав, що пан Вейтон [127] живий. Це все. Пан Вейтон звелів мені це зробити і не говорити нікому ні слова. Ви ж не можете арештувати мене за це! Нічого лихого я не зробив. Тільки виконав вказівку мого хлібодавця.
Джеллін пильно придивився до обличчя портьє. Більше ніч чого Джерріс не знав. Це немало, але ще не все. Він добродушно махнув рукою і сказав Метчі:
- Пустіть його! Він вільний.
Через чверть години Джеллін прийшов до мене. Приходити до мене по обіді було не в його звичаї, але попередня наша розмова була така цікава, що я тепер охоче перервав роботу. Було шістнадцяте листопада. Після смерті Вейтона минуло чотири дні. Стояв холод, і через вікно вітальні, де ми сиділи, видно було червоні од вітру обличчя перехожих.
- Воно-то так,- сказав я Джелліну, коли він скінчив говорити.- усе цЄ здається логічним. Але ви не дістанете переконливих доказів, поки не буде зроблений повний розтин тіла Вейтона, вивчені сліди на склянці і проведений аналіз джину.
- Дорогою до вас я подзвонив до лабораторії,- відповів Джеллін.-Жодних слідів трутизни. Що ж до відбитків пальців, то це, безперечно, відбитки Вейтона. Отже, у нас тепер доказ, що в період між своїм зникненням і смертю актор побував у буч диночку на Ферт-стріт.
- Гаразд,- озвався я.- Спробую вам допомогти.
Я вдягнувся, і ми вийшли з дому. Джін замовив уже таксі, і водій відчинив нам дверцята.
- На іподром, і, будь ласка, швидше,- сказав я.
Через десять хвилин ми вже входили на іподром. Там панував великий тиск. Того дня мало відбутися дербі на великий приз Массачусетса з преміальною сумою тисяча доларів, і весь фешенебельний Бостон був тут. Це одне з найцікавіших змагань, і навіть люди байдужі до скачок вирушали того дня на доріжки Треже, щоб помилуватися найдобірнішими рисаками Сполучених Штатів.
Скачки відбувалися незалежно від погоди. Два роки тому коні бігали під сильною зливою, яка за десять хвилин перетворила доріжки в болото. У цьому році, хоча термометри показували сім градусів нижче нуля, змагання теж мали відбутися. Всюди довкола були наставлені грубки, в яких горів кокс. Трибуни мали електричний підігрів, а малі хлопчики давали напрокат хутряні шапки і наушники. Ми тислися з Артуром посеред публіки, намагаючись відгадати, на якого коня найкраще поставити. Головний забіг чекався через годину. Перед ним проводилися інші, але всі знали, що триліток Пейген Росак має шанси найбільші. На нього ставили один проти двох і навіть один проти одного. [128]
- Ми опинилися в сімейному колі,- раптом обізвався Джеллін.- Обох Чезлі і Гертруду Веймар ви вже бачили? Присутні також Марта Сомерсет, Макх'ю і навіть Френзен. Якби тут була ще Генрієта Бейм, ми були б у повному зборі.
Я глянув туди, куди мені показував Артур, і справді побачив у юрмі всіх названих осіб. Альберт Чезлі жваво сперечався з одним із букмекерів.
- З нього гравець неабиякий,- пояснив Джеллін.- Але мені видається, що як на свій вік він надто ризикує.
Ми привіталися з Мартою Сомерсет, яка порівнялася з нами. Раптом ми спинились як укопані. З бару, розміщеного під трибунами, шпарко вийшла Матільда Чезлі й рушила в бік братів та Гертруди Веймар, які чекали на неї. Надто веселою в'она не здавалася, але важко було б сказати, щоб вона сумувала. Бігові доріжки не краще місце для жінки, яка чотири дні тому втратила чоловіка. Тому Джеллін і я не могли не помітити, що її поява тут багатьох неприємно вражала.
- Не сподівався її тут застати. Могла б прикидатися хворою й надалі,- прошепотів Джеллін.
Забіг починався. На трибунах блищали скельця біноклів, люди товпилися біля бар'єра, що відокремлював їх від підмерзлої доріжки, пориви вітру розносили над головами іскри з розпалених грубок.
- Ходімо,- запропонував Джеллін, коли на старт вивели коней.
Повільно ми піднялися сходами на трибуни. Джеллін щось шепнув на вухо малолітньому продавцеві білетів, сунувши йому якийсь аркушик.
Ми прождали якусь часинку. Та ось устав зі свого місця і рушив у наш бік Макх'ю. Він був блідий, як полотно, але видно було, як він старається, щоб цього не помітили знайомі. Він пробував навіть посміхнутися.
Не мовлячи ні слова, пішов за нами. Здавалося, він усвідомлює важливість моменту. Ми ввели його в бар, який після початку забігів геть злюднів.
- Послухайте мене уважно, пане Макх'ю,- сказав тихим голосом Джеллін.- Той, хто дзвонив Вейтону ввечері одинадцятого листопада, видаючи себе за Лодері, це... Це міг бути тільки ви. Ви зрозуміли мене?
Це щоб у людини було таке нервове потрясіння, я ще не бачив. Хоча по роботі я стикався з такими ситуаціями, сцена ця справила на мене сильне враження. Макх'ю, не глядячи навіть на нас, сперся на столик і важко плюхнув на стільця. Сидіз нерухомий, ніби перетворений на брилу льоду. По хвилі вій заговорив. То була ціла лавина слів, схожа на мову душевнохворих [129] з проявами аутизму, промазувана беззвучним, механічним, сухим і через те якимсь несвітським голосом.
- Це мене мучить стільки днів... Так, це я дзвонив Вейтону ввечері одинадцятого листопада. Довідавшись, що він живий, я подумав, що він просто блазень, та й годі. Я вирішив поглузувати з нього. Він стільки разів знущався з мене. Я видав себе за його антрепренера Лодері і сказав, щоб він прийшов до мене завтра вранці і підписав контракт. Я дозволю йому моїм коштом створити трупу і фінансуватиму її цілий рік. Він повірив. Я вволю посміявся, але коли дізнався про його смерть, то зрозумів, що зробив трагічну помилку. Я можу зійти за винуватця... але ж я не зробив нічого. Це не я! Знаю, що все проти мене, але, слово честі, я нічого не зробив!
Він не плакав, але в його словах чулися придушені, спазматичні ридання. Не менше блідий Артур Джеллін пішов до бару і замовив для Макх'ю чарку коньяку. Подаючи його йому, він шепнув мені:
- Я помилився, професоре... я помилився... Коньяк трохи підбадьорив Макх'ю.
- Пане Джеллін,- прошепотів він.
- Я вірю вам,- сказав добродушно Артур.- Заспокойтеся, я вам справді вірю. Будьте готові до виклику, але ручаюся вам: ви не матимете більше жодних прикрощів. Ідіть собі спокійно.
Коли Макх'ю, почуваючись не дуже твердо на ногах, пішов, Джеллін сказав мені:
- Я помилився, професоре, але тепер для мене все ясно. Щоб розв'язати все рівняння, бракувало лише цього дзвінка від Лодері. Коли я приходив до вас, то сказав, що в мене багато сумнівів щодо Макх'ю, але зараз усе з'ясувалося, тепер я знаю все. Ходімо зі мною. Або ні, зачекайте тут, тут ви хоч не змерзнете.
Минуло десять хвилин. Треба визнати, що я не чув знадвору галасу, який вибухнув перед початком забігу на Великий Приз. Я поринув у глибокі роздуми. Джеллін був людина потаємна, і я добре розумів його. Характер у нього дуже вразливий і делікатний. Його мозок може ефективно працювати лише у сховку. Заперечення, суперечності, розголос позбавляють його рївноваги, доводять до люті. Джеллін охоче пояснював те, що він уже обдумав, але ж він ніколи не говорив, над чим саме міркує. Щоб добитися якихось наслідків, йому треба працювати в цілковитому спокої. Ось чому я так і не знав, що ж він думає про самогубство Вейтона: чи він вірить у нього, чи шукає винуватця, кого підозрює. Справа Вейтона була така заплутана, що скільки я не починав над нею задумуватися, завжди губився в різних версіях. [130]
Врешті я побачив, як Джеллін вертається в товаристві Марти Сомерсет. Артур усміхався і тримався дуже ґречно. Він підвів молоду й елегантну письменницю до мого столика і познайомив нас.
- Пан професор Томмазо Берра, психолог і психіатр. Марта Сомерсет замовила досить міцний коктейль. Вона захоплено говорила про комедію, яку саме пише і для якої їй потрібна моя порада. Герой п'єси - людина душевнохвора. Я відповів, що я до її послуг. У цей час я куточком ока позирав на Джеляіна - його наша розмова дуже зацікавила.
- Деякі психологічні методи цікавлять також і поліцію,- втрутився Артур, як тільки зумів уставити слово.- Наприклад, так званий непрямий допит, якого спеціалісти традиціоналісти не визнають.
- Непрямий допит?- спитав я.- Вперше такий вираз чую.
- Зараз вам поясню, що я маю на увазі,- сказав Джеллін, доливаючи до коктейлю Марти Сомерсет содову.- Ви знаєте, як відбуваються традиційні допити: низка словесних пасток, сказати по щирості, досить наївних, але в які допитуваний повинен рано чи пізно попастися. Проте трапляється, і це підтверджується досвідом, що ці пастки не спрацьовують, якщо ми маємо справу з людьми високого інтелекту... або з великими злочинцями. А знаєте чому? Для перших підступних питань не існує: найкращий захист у них їхній інтелект. Нам здається, що ми ставимо закандзюбисте питання, а вони в душі з нас сміються, бо ловлять на льоту, куди ми хилимо. Що ж до другої категорії, то справжні злочинці надто добре знають і передбачають, про що ми їх питатимемо. Закоренілість у злочині - це для них своєрідний панцир, і тому піймати їх на гачок вельми важко.- Джеллін з усмішкою подивився на Марту Сомерсет і прикурив їй сигарету, яку вона вийняла з сумочки. Потім вів далі:- На жаль, нам часто доводиться допитувати людей інтелігентних, і тоді в нас виникають труднощі, бо метод допиту прямого, закандзюбистих питань, жодних результатів не дає. Наприклад, я міг би зараз спитати пані Сомерсет, чому вона, виходячи з ванної кімнати, забуває гасити світло і закрутити кран. Тоді б ви побачили, що пані Сомерсет не попалася б у цю пастку.
Марта Сомерсет змінилася з обличчя.
- Не знаю, боятися мені чи тішитися,- сказала вона.- Якби тієї ночі, коли Вейтон убив себе, ви не бачили мене на власні очі і якби не доведений факт, що він учинив самогубство, я могла б думати, що ви обвинувачуєте мене в убивстві. [131]
Книга: Джорджо Щербаненко Шість днів на роздуми Переклад Анатоля Перепаді
ЗМІСТ
На попередню
|
|
