Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джорджо Щербаненко Шість днів на роздуми Переклад Анатоля Перепаді
Розділ тринадцятий Розв'язання загадки
Голос Джелліна перемінився майже невпізнанно. Ніколи я не думав, що він може заговорити таким суворим і холодним тоном.
- Вейтон не вчинив самогубства. Після сварки в будинку на Ферт-стріт ви вбили його. Учинивши цей злочин, ви пішки повернулися на Муррей Фет і ввійшли в віллу тим самим чорним ходом, яким потім скористався я. Так, ніким не помічена, ви добралися до своєї спальні. Незабаром прибули туди з Метчі ми і, заставши вас удома, довго були переконані у вашій невинності. Оце і все.
Марта Сомерсет глянула пильно на Артура.
- А у вас є докази цього? - спитала вона. Джеллін помотав головою.
- Буду з вами щирий. Нема жодних. Але я міг би зібрати відбитки пальців у домі Вейтона і, мабуть, знайшов би докази, що ви там були. Комедія скінчилася, панно Сомерсет!
Письменниця випила за одним духом рештки коктейлю. Мушу визнати, що ця жінка була незвичайна. Зовсім не видно було, щоб слова Артура справили на неї якесь враження, ніби те, що сталося, було найзвичайнісінькою річчю.
Вона відставила келишок і подивилася на нас зажурено.
- Будьте за свідка, пане професор,- звернулася вона до мене.- Пан Джеллін правду сказав. Я признаюся в убивстві дванадцятого листопада Філіпа Вейтона. Це сталося о пів на п'яту ранку.
Я вже кілька хвилин був готовий почути щось у цьому дусі, але уявляв цю сцену зовсім не так. Я думав, що Джелліну доведеться обвинувачувати її з усією рішучістю, а панна Сомерсет уперто захищатиметься, а тим часом... Марта призналася в усьому без жодного тиску, з власної, невимушеної волі. Джеллін застосував зайвий раз непрямий допит, і він приніс свої плоди.
Артур не озвався ні словом, але з того, як він стежив за панною Сомерсет, можна було легко вгадати його радість.
Ми почули сигнал: коні вийшли на старт за Великий Приз. Панна Сомерсет протерла очі, ніби проганяючи образ, який уперто маячив перед нею.
- Я поставила велику суму на Пейган Росака. Ви проведете мене, щоб я могла побачити забіг? - спитала вона.- Потім я буду до ваших послуг. [132]
Я глянув на Джелліна, цікавий знати, як він поведеться. Артур устав і невимушено показав дорогу Марті. Я рушив за Ними, хоча стежити за перегонами мені не хотілося. Мені здавалося, що мій приятель надто ризикує.
Пейган Росак був чудовим трилітком. Тремтячи з холоду, він велично прогарцював за метр від нас, і ми могли бачити, іік грали його сильні, тугі м'язи. Марта, щоб запобігти будь-кому сюрпризу, стояла між нами, але це було не дуже зручно. Джеллін сказав мені так, щоб його могла чути Марта:
- Не бійтеся. Пані Сомерсет не втече і не вб'є себе.
Мені стало прикро, і я подумав, що мій приятель ще не знає, скільки сюрпризів криє в собі душа жінки.
На думку бувалих любителів скачок, саме цей забіг мав £тати вікопомним. Я перегонами не захоплююся і бачив тільки, як по доріжках мчать учвал більше десятка коней, тягнучи за £обою бігунки, на яких сиділи жокеї. Завивання юрби було глушливе. На половині траси Пейган Росак несподівано вихопився з купи бігунків і коней і одним махом випередив трьох суперників і перший перетнув фініш. Мені здалося, що я оглухну, так гучно галасували глядачі.
Прикриваючи Марту від натиску натовпу, ми вернулися в бар. Коли нарешті посідали за столик, ми зітхнули з полегкістю. Жодного сюрпризу не сталося.
- А тепер я вам розповім, як усе було,- сказала панна Сомерсет, звертаючись до Джелліна.- Я вам удячна за виявлену мені довіру.
Вона замовила орандаж і випила напій одним духом. Спрага і неприродно блискучі очі свідчили, що її мучила Гарячка.
- Опівночі я попрощалася з Вілкінсами. Цілий вечір ми грали в бридж. Я втомилася і зразу ж лягла. О пів на третю ночі мене розбудив телефон. Дзвонив Вейтон. Не знаю, хто йому дав номер телефону в моїй спальні. Він дзвонив уже втретє і завжди глупої ночі. Почувши його голос, я хотіла покласти трубку, але він сказав таке, що мене зупинило. «Марто, завтра я вже буду тільки трупом». Я згодилася вислухати його. Загроза смерті, яка уже шість днів висіла над його головою, зменшила образу, яку я почувала до нього відтоді, як він збирався одружитися зі мною, хоча був жонатий. Адже цей бідолаха, невідомо, власне, за що, мав бути вбитий наступного дня, точніше вже за кілька годин. Він повторив це мені кілька разів. Він казав, що йому залишилося небагато жити, що він, чув це, умре за кілька годин і що він не може відмовити собі радості побачитися зі мною востаннє. Щоб зустрітися зі мною, він важив життям, але йому це вдалося. Він в автомобілі недалеко від вілли Вілкінсів і дзвонить мені з бензоколонки. Він просив мене [133] спуститися на хвилю, хотів ще раз побачити мене перед смертю. - Марта посміхнулася журно.- Я завжди була наївна,- вела вона свою розповідь,- і його слова подіяли на мене. Я не думала, що Вейтон кохає мене аж так сильно, щоб важити життям. Коли він дав мені ці докази, я дуже зворушилася. Ніяких надій давати йому я не хотіла, а зібралася просто побалакати. Я вдяглася і, не помічена ніким, вийшла чорним ходом. Я сіла в автомобіль, і Філіп повіз мене до свого будиночка на Ферт-стріт. Я вагалася, заходити туди чи ні, а він сказав так: «Нічого, дарма. Навіть перспектива моєї смерті не вернула тобі віри в мене!» Ці слова завели мене в пастку.- Марта зробила паузу.- Спочатку Філіп поводився нормально,- вела вона далі.- Я спитала, чи є якісь підозри, про які він повинен сказати поліції, щоб відвести загрозу, яка висить над його головою, але він відповів заперечливо. Він признався, що для отухи багато п'є, і мені це здалося цілком природним. Я старалася його втішати, говорячи, що, може, дванадцятого листопада нічого не станеться, що анонімки це тільки дурний жарт якогось актора-суперника, але Філіп робився все понурішим і понурішим. Він твердив, що відчуває близьку смерть. Узяв мене за руку і почав цілувати. Я одразу випручала її. Я пояснила йому, що погодилася зустрітися, зворушена його трагічним становищем, але я не кохаю його і не кохатиму ніколи. Я просила, щоб він постарався це зрозуміти. Він нічого не хотів слухати. Вдаючись до сили, пробував цілувати мене. Я дозволити цього йому не могла. Ми боролися в цілковитій тиші, без жодного слова. Я виявилася сильнішою. Я займаюся спортом, а Вейтон уже не першої молодості і до того ж був ще й п'яний. Зрозумівши, що силою не візьме, він удався до хитрощів. Кинувся на канапу і почав плакати. Я казала йому все, що може жінка сказати в такій ситуації чоловікові. Мені було його жаль, і я щиро йому співчувала. Я намагалася його бодай трошки розрадити, але він тільки заперечливо мотав головою. Раптом він круто змінив свою поведінку. З овечки став вовком. Зареготався іронічно. «Ет, пусте!» - вигукнув він. Я була здивована цією зміною і зраділа, що можу вже піти. Ввійшла до ванної кімнати, щоб причепурити волосся... і ви розумієте, пане Джеллін, чому я забула закрутити кран і погасити світло... Ми вийшли з дому і сіли в машину. Ось тут і дійшло до останнього, трагічного епізоду. Філіп глянув мені в живі очі й почав глузувати з мене. «Моя непіддатлива дамуля!» В його словах лунала іронія і ненависть. Я злякалася. «Радієш, що тобі так гладенько минулося? О ні, моя ластівко! Завтра газети писатимуть тільки про нас, про наше побачення... Стривай, я зараз розповім тобі гарну історію». І він розповів мені все, про що ви вже знаєте. Це він писав собі ті листи з погрозами. Ідея спала йому в голову, коли він [134] подумав, що розголос, викликаний цією клоунадою, приверне до нього увагу якогось антрепренера, той запропонує йому контракт, і він знову буде на коні, як колись. «Але це ще не все,- вів він далі,- ти не знаєш, що я зовсім тебе не кохаю. Я ненавиджу тебе! Ненавиджу! Ненавиджу!» Він зупинив автомобіль, щоб сказати мені це все, його очі світилися страшною, непогамовною люттю. «Ненавиджу тебе так сильно, як сильно ти гордуєш мною. Ти ламаєш переді мною велику даму. Ти велика письменниця, а я пропащий актор. Ти жалієш мене, еге ж? Це тільки співчуття, еге ж? І навіть загроза смерті, яка висіла над моєю головою, не дозволила тобі знизитися до мене. Ти волієш таких, як Вілкінси, я добре про це знаю. У них мільйони, а я блазень, відщепенець. Але тепер усе зміниться, усе! Завтра я знову буду великим актором, а ти головною героїнею клоунади. Чхати мені, що ти гордуєш мною і що ти мене відіпхнула. Журналістам я скажу, що ти мені піддалася. Нас не бачив ніхто. Я скажу їм, що я хотів з тебе поглузувати, бо ти надто задираєш носа! Уяви собі, якого галасу нароблять, коли дізнаються, що то я автор анонімок, що то я поглумився з усіх, а ти попалася! Ціла Америка сміятиметься з тебе! Я вже бачу заголовки в газетах: «Добропорядна і висміяна письменниця!» «Ха-ха». Я повторюю тепер більш-менш те, що він мені тоді сказав. Але він сказав значно більше, вживаючи слова вульгарні. «Завтра я не вбиватиму себе. Завтра я починаю життя заново. Знаєш, хто мені дзвонив? Лодері! Великий Лодері. Говорив зі мною, як шовковий. А знаєш, що він сказав мені? Запропонував мені дворічний контракт для створення трупи, яку він сам фінансуватиме. Повна свобода дій! Я можу ангажувати, звільняти, усе залежатиме від мене! Ти такого не чекала, еге ж? Не уявляла, що твій зневажений Вейтон воскресне в такий спосіб, га? - Він заспокоївся трохи, спохмурнів і почав шукати чогось у кишені.- В ці останні дні наївся я страху,- мовив він далі.- Якби мій план не вдався, я вирішив убити себе. Дні минали, і ніхто мною не цікавився. Газети ледве згадували мене. Я був геть забутий. Пропащий, справді пропащий! Я нарихтував усе і був готовий померти. Я вмер би, як подоба акторові, граючи свою роль». Він був п'яний і белькотав, вимахуючи револьвером, який дістав з кишені. «Скільки разів я думав, що коли надійде ця хвилина,- тягнув він далі,- я притулю цівку револьвера до скроні і... кінець усьому!» Він приклав револьвер до скроні і сміявся сам до себе, п'яний, напівпритомний.
Марта Сомерсет умовкла і сьорбнула трохи коктейлю зі склянки, що стояла перед нею.
- Решту можете собі уявити,- мовила вона далі.- Це була мить, ґвалтовний імпульс, нестримний, як ураган. Якби я в [135] такій ситуації опинилася ще раз, я вчинила б так само. Усе, що було для мене важливе в житті, мало бути забруднене руками чоловіка, який мене ненавидить, бо я не кохала його: моє імення, моя репутація, моє становище письменниці - усе втоптано в болото через блазенську вигадку Вейтона. Я бачила вже заголовки газет, іронічні посмішки знайомих, зачинені двері приятельських домів, пропозиції бульварних видавців: «Чому б вам не написати своїх мемуарів?» І тоді... тієї самої миті, коли Вейтон приклав собі револьвер до скроні, я простягла руку й натиснула на гашетку. Це було так несподівано, що принесло успіх. Вейтон навіть не зойкнув, голова впала на кермо. Я вилізла з машини і втекла. Як ви можете здогадатися, вулиця була безлюдна, а запущений мотор заглушив звук пострілу. Хоча я була певна, що ніхто мене не побачить, я бігла як шалена аж до вілли Вілкінсів. Я добігла туди, засапана, о п'ятій ранку. Шаснула в спальню, не помічена ніким, і кинулася на ліжко. Я хотіла трохи заспокоїтися й отямитися.
Обличчя Марти Сомерсет було мокре від поту. У барі, де ми все ще сиділи, панувала задуха. Тут було повно гравців і букмекерів, які підраховували результати закладів, але Марту трясла нервова гарячка.
- Може б, ви ще чогось випили? - спитав ввічливо Джеллін.
Марта кивнула головою і попросила оранжаду.
- Я ще не скінчила,- шепнула вона,- я не злочинниця і сподіваюся, що ви мені вірите. Вчинене мною наповнило мене огидою і страхом. Я обмірковувала обставини, за яких вчинила злочин. Якщо я нічого не скажу, ніхто правди не викриє. Усі повірять у те, що Вейтон написав в анонімках. Якщо навіть проведуть прискіпливе слідство, слідів моєї присутності в автомобілі не знайде ніхто. Ніхто не бачив, як я входила і як виходила з дому. Не залишила ніде відбитків пальців, бо навіть у кімнаті не знімала рукавичок, весь час залишалася одягнена, в хутрі і в капелюшку. Як бачите, пане Джеллін, я призналася, бо хотіла так, а не тому, що боялася, що ви знайдете проти мене докази. Потім о шостій ви прийшли зі своїм сержантом. Я подумала, що як зумію добре зіграти свою роль, то буду поза підозрами, бо вам доведеться визнати, що тієї ночі, коли загинув Вейтон, я спала собі спокійно в моїй спальні. І, мабуть, зіграла цю роль непогано.- Марта посміхнулася журно.- Але потім я зрозуміла, що мені не перенести огиди, яку я почувала до самої себе. Знаю, що Вейтон не заслуговував навіть на тінь пошани, але знаю також, що вбивати його я не мала права. І рано чи пізно я б оддала себе в руки правосуддя. Я б уже не могла переносити безсоння і муки сумління.
Вона закінчила. Я відчував, хоча я битий жак, спазми у горлі. [136] Джеллін сидів блідий і знервований, ми знали вже все, але, дивлячись на нас, можна було припустити, що ми воліли б за краще, щоб правда була інша. Марта Сомерсет, незважаючи на все, поводилася гідно. її великі зелені очі, зволожені сльозою, викликали до себе пошану. З такою самою гідністю, з таким самим виразом на обличчі, мабуть, слухала вона мерзенну розповідь Вейтона тієї ночі, коли застрелила його. Нестримний імпульс, який штовхнув її помститися тому, хто хотів занапастити її честь, був цілком зрозумілий.
- Але...- сказав я. Джеллін урвав мене на півслові.
- Закон - це закон,- ствердив він.- Вам доведеться зазнати кари за вчинений злочин. Проте я можу дещо для вас зробити. Ідіть негайно до капітана Сандера і в усьому признайтеся, не згадуючи нічого про нашу розмову. Я ні про що не чув. Ви прийшли до капітана добровільно. Це вплине на зменшення строку. Можливо, вам дадуть лише десять років.
Я стурбовано глянув на мого приятеля, але не обізвався ані словом. Артур поштиво допомагав Марті Сомерсет надіти хутро і подав їй забуті рукавички.
- Бувайте здорові,- попрощалася вона з нами, кидаючи на Джелліна вдячний погляд.
Ми дивилися, як вона зникає в юрбі, прямуючи до виходу. Я хотів щось сказати про те, як Джеллін ризикує, поводячись так, але приятель випередив мене.
- Не говоріть мені нічого. Знаю, про що ви думаєте. Можемо ми піти до вас тепер?
Ми йшли, не обмінюючись ні словом, поки не посідали біля каміна в моїй вітальні.
- Хотів би я знати,- сказав тільки тепер Джеллін,- як ви відгадали, що злочин учинила Марта Сомерсет. Я ніяк не можу відповісти собі на це питання і не бачу логічного зв'язку між усім слідством і його кінцевим наслідком.
Здавалося, що Артурові говорити зараз про справу не дуже хочеться. Надто вже схвилювала його сцена, яка розігралася в барі на іподромі. Проте з притаманною йому ґречністю він пояснив за хвилю свій хід розумування.
- Я б ніколи нічого не викрив, якби Макх'ю не розповів мені цієї історії з телефоном, коли він, видаючи себе за Лодері, пообіцяв Вейтонові чудовий контракт. Тільки-но я довідався про це, я зразу все зрозумів. Зараз я вам це поясню. Що Вейтон збирався вкоротити собі віку, я був переконаний. Це було ясно відтоді, як мені вдалося відгадати, хто ж автор анонімок з погрозами. Але навіщо він тікав з дому о пів на третю ранку, цього я не знав. Якийсь привід мав існувати. Я шукав, але намарне. Гертруда Ееймар пояснила мені справу з позичкою [137] і виявила існування будиночка на Ферт-стріт. Я зміцнився в переконанні, що актор утік уночі, щоб зустрітися з якоюсь жінкою. Це переконання, сперте на логіці, проте було позбавлене практичних підстав. По-перше: той, хто телефонував і видав себе за Лодері, був чоловік; по-друге, усі жінки, замішані в історії Вейтона, мали неспростовне алібі. Отож, може, Вейтон спершу зустрівся з чоловіком, а потім уже з жінкою? Одначе це було малоймовірне. Робити візити посеред ночі з дому не виходять. Значить, убивцею мала бути жінка. Але при чому тоді дзвінок від чоловіка? І в чому полягала її вина? Вейтон хотів зникнути, я був цього певний, але мені треба було з'ясувати, чому він не убив себе, і якщо так, то через того, хто його вбив? Одне слово: ребус. Я вирішив діяти методом проб і помилок. Припустімо, що Вейтон утік з дому в ніч з одинадцятого на дванадцяте листопада, щоб податися до свого будиночка і там з кимось зустрітися. Побачимо, чи мені вдасться знайти для цього докази. Оскільки автомобіль Вейтона був знайдений недалеко від його дому, особа, яка з ним була, вернулася на таксі. Спробуймо це довести. Я звернувся до всіх таксомоторних закладів і перевірив путівки, шукаючи рейсу в ніч з одинадцятого на дванадцяте листопада в околицях Ферт-стріт. Нічого подібного я не знайшов. Можливо, жінка, з якою зустрівся Вейтон, мала власний автомобіль. Тоді я подумав, що автомобіль має, наприклад, Генрієта Бейм. Незважаючи на неспростовне алібі, вона могла щось знати. Я почав обмірковувати можливість спільництва Бейм і Френзена, але зрештою мусив визнати, що обоє вони невинні. Залишився Макх'ю... але він чоловік... і Марта Сомерсет... яку треба було виключити, оскільки я ствердив сам, що тієї ночі вона була у Вілкінсів. Або один з них був замішаний у вбивстві Вейтона, або актор справді вчинив самогубство. Іншої можливості не було, оскільки всі інші були тієї ночі вдома, в чому ми переконалися особисто. Я вирішив спробувати прямо допитати Макх'ю. Я був певен, що пряме обвинувачення його зламає. Тому я розмовляв з ним таким чином. Ось тоді я й довідався про щось, чого не підозрював і що було для мене повною несподіванкою, а саме, що дзвінок фальшивого Лодері містив пропозицію чудового контракту. Ви скажете, що я повинен був до цього додуматися. Але набагато легше було підозрювати щось значно складніше: що імення Лодері було умовним знаком між Вейтоном і його таємничим співрозмовником. Ви не думаєте? Зізнання Макх'ю повністю прояснило ситуацію. Вейтон хотів вчинити самогубство, але несподівана пропозиція фальшивого Лодері врятувала його. Тепер він міг жиги. Тепер він міг чогось добитися! Мабуть, він дав волю фантазії і вирішив скористатися цим становищем і здобути щось, чого йому б не вдалося здобути інакше. Але що саме? Він подумав [138] про Марту Сомерсет, цю жінку він кохав без взаємності, а ще більше ненавидів, знаючи, що вона гордувала ним. Але це були лише гіпотези. Жодних доказів я не мав. Більше того, я сам бачив Марту. Сомерсет удома, коли о шостій ранку дванадцятого листопада заявився до неї. А проте логіка - це логіка, і я мусив мати рацію, навіть... всупереч дійсності. Я узяв Марту Сомерсет, привіз її в бар і ще раз удався до непрямого допиту. І, як бачите, мені це вдалося.
Я мовчав. Так, удалося. Усе було логічне, що-що, а мислити Джеллін умів. Але Марта...
Ніби відгадуючи мої почуття, Артур підійшов до телефону і накрутив номер капітана Сандера.
- Що таке, пане капітан?! - гукнув він, удаючи подив.- Ах, так? Іду вже, капітане.- Він одклав слухавку і сказав, звертаючись до мене: - Марта Сомерсет п'ять хвилин тому зголосилася до капітана Сандера.
© Aerius, 2004
Текст з ae-lib.org.ua
Книга: Джорджо Щербаненко Шість днів на роздуми Переклад Анатоля Перепаді
ЗМІСТ
На попередню
|
|
