Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джорджо Щербаненко Шість днів на роздуми Переклад Анатоля Перепаді
Розділ четвертий Смерть зумисне
Після одвідин Марти Сомерсет Джеллін і Метчі розійшлися. Метчі дістав завдання перехоплювати кореспонденції Вейтона, а це означало, що треба було вставати о шостій ранку, хоча лягти йому довелося лише о п'ятій. Проте цього разу він не нарікав. Джеллін пішов додому, але треба чесно визнати, що він теж не ліг спати.
Замкнувшись у своїй кімнаті, він знову вкотре вже засів за вивчення досьє Вейтона. Це були ті самі, уже добре йому відомі документи. Раніше він думав, що за столом можна розв'язати найскладнішу таємницю, але цього разу йому здалося, що розум пасує перед таким завданням.
До виконання погрози убити Філіпа Вейтона залишалося сімдесят чи вісімдесят годин, але й досі не виявлено нічого, що могло б привести до вирішення справи. Певним було одне: Вейтона треба рятувати.
Можливо б, досить було замкнути актора в камері міської в'язниці, тримати його до вечора дванадцятого листопада і в такий спосіб урятувати йому життя, але це означало б відмовитися від спроби викрити винуватця. Крім того, дата дванадцятого листопада могла б бути пасткою, маневром таємничого убивці. Можливо, він планував убити актора пізніше або раніше. Отож замкнути Вейтона у тюрму - це не найкраще розв'язання.
Снуючи туди-сюди по маленькому покоїку, Джеллін думав до восьмої ранку. Поданого йому дружиною сніданку він так і не торкнувся, тільки швидко помився у ванній і о десятій був уже в центральному управлінні, у відділі експертизи, де порядкував симпатичний доктор Андріан Прікоц, експерт-графолог зі світовою славою.
- Ви вже закінчили експертизу анонімок, посланих Вейтону? - спитав Джеллін.
Прікоц кивнув головою і підвів Артура до столу: там під склом лежали три адресовані Вейтону анонімки з погрозами, а поруч такі самі листи, які написали усі знайомі актора: його дружина, двоє шуряків, Макх'ю, Джон Френзен, Марта Сомерсет і челядь.
- Теоретично,- сказав Прікоц,- я викрив дещо важливе, а саме, що листи ці написані рукою автора ось цього зразка,- тут він показав на аркуш, написаний Джоном Френзеном.- Такий самий натиск пера, такий самий нахил літер, така сама манера [39] ставити розділові знаки, надто далеко від слова, до якого вони відносяться. Отож якби ви запитали про мою думку як експерта, я б відповів, що дев'яносто дев'ять відсотків за те, що листи написані автором цього зразка. Але якби ви запитали про мою приватну думку, то поставили б мене в скруту. Двох ідентичних почерків, щоправда, не існує, але тут ми маємо справу з великими літерами, а це почерк штучний, змінений, не той, яким автор листів послуговується щодня. Хоча це малоймовірне, але не можна виключити, що існує два ідентичні способи написання великих літер.
Артур Джеллін задумливо слухав, пильно розглядаючи записки під склом: написану рукою Френзена і ту, яку отримав Вейтон. На перший погляд почерк обох анонімників спільних рис мав небагато, але при уважнішому розглядові схожість упадала все більше у вічі.
- Подивіться на слово «листопад»,- провадив Прікоц.- Як його пише великими літерами Френзен, а як автор анонімок. На око, вони здаються мало схожими, правда? А тепер гляньте крізь лупу. В обох випадках чорнильні крапки на кінцях паличок мають таку саму форму, такий самий напрямок зліва направо, таке саме хвилювання. Це означає ідентичне тремтіння руки і на додачу такий самий навик виводити літери як в одному, так і в другому випадку. Але все це, повторюю, констатація чисто теоретична. Для дослідника, що розглядає конкретний випадок, існує ще чинник суб'єктивний, інтуїтивний. Наука спирається не лише на теорію, і три чверті нових відкриттів ми завдячуємо насамперед передчуттям одкривача, його «фізіологічній» упевненості, а потім уже його інтелекту...
Артур слухав з утіхою цікавий виклад доктора Прікоца і ледве, зважаючи на брак часу, гамував свою цікавість. Через хвилину він урвав міркування Прікоца питанням:
- А експертиза пер?
- Вона нічого не дає,- категорично заявив Прікоц.- Теоретично листи з погрозами могли бути написані чотирма з тих дев'ятнадцяти пер, які я розглянув, але це не доводить, що вони були написані одним з цих чотирьох...
- Чи можна узнати, кому належать ці чотири пера? - спитав Джеллін.
- Авжеж,- сказав доктор і підвів його до столу, на якому лежали пера, кожне з папірцем, де було зазначено, кому вони належать. Чотири з них було відкладено окремо. Дослідження показали, що листи могли бути написані саме ними.
Артур нагнувся і прочитав на аркушиках імена власниківі Гертруда Веймар, Френсіс Чезлі, Матільда Чезлі, Джон Френчзен.
- А чому не видно, що листи були написані одним з тих [40] пер? - спитав він.- Хіба кожному почерку не відповідає певна і відчутна деформація сталевого пера, яку можна побачити під мікроскопом?
- Так, але далеко не так категорично, як дехто собі уявляє. Цим самим пером, використовуючи вже наявну деформацію металу, можуть писати три-чотири особи, кожна з них притаманним собі почерком, А крім того, серед тих дев'ятнадцяти пер може й не виявитися того, яким були написані анонімки.
- Розумію,- сказав Джеллін, граючись пером, до якого був прикріплений аркушик з прізвищем Джона Френзена.- А от ви на підставі такої експертизи арештували б Френзена як особу найпідозрілішу?
Адріан Прікоц зняв окуляри, задумано протер їх і відповів спокійно:
- В ім'я закону, може б, і арештував, але для того, щоб совість моя була спокійна, мушу сказати, що я в його вині не переконаний.
Джеллін ще якусь хвилю грався скромним синім пером Френзена, потім поклав його на столі і попрощався з Прікоцом.
- Спасибі, докторе. Результати досліджень перешліть, будь ласка, капітанові Сандерові. Я саме йду до нього.
Джелліна капітан Сандер прийняв не одразу. Разом зі своїм заступником він саме опрацьовував докладний план захоплення банди фальшивомонетників, які досі вислизали з його рук. Справа Вейтона була не з найважливіших. Але після закінчення наради він прийняв Артура дуже сердечно і дружнім жестом посадив його.
- Ну, розповідайте. Я прочитав ваш рапорт учора ввечері. Ви працюєте, рук не покладаючи. Чи ж є у вас хоч якісь результати?
Джеллін переповів про зроблені ним кроки, про проведені дізнання, але висловлювати власну думку утримався.
- Отже, нічого нового,- вислухавши його, озвався Сандер.- Арештовувати Джона Френзена зовсім не збираюся. Досить наглядати за ним. Якщо відчує за собою стеження, то навіть при бажанні вбити Вейтона передумає...- Тут він замовк, зайшовшись натужним кашлем.- Найкращий вихід - це пильнувати Вейтона і тих шість-сім осіб, які можуть виношувати щодо нього лихі наміри. А щодо решти, то треба дати їм цілковиту волю. Я не можу підняти на ноги всю поліцію лише через те, що один Добродій пише другому про свій намір убити його. Отож зробили ми, мій любий Джеллін, дуже багато. Можете йти, Займайтеся Цією справою доти, поки вона вам не набридне, але тільки не надривайтеся. Я дав вам час до десятого, правда? Можу продовжити до дванадцятого, тільки не беріть цього всього надто [41] близько до серця. Бувайте! - І Сандер жестом показав, що вертається до перерваної праці.
Артур Джеллін почервонів, прокашлявся і, переборовши свою несміливість, вичавив:
- Якщо дванадцятого Вейтона вб'ють, це для поліції буде провал, і преса нас не помилує, як у випадку Норд Інтернешенел.
Капітан Сандер відірвався від паперів і сказав роздратовано:
- А що ж мені робити? Я пропонував Вейтону перебратися на десять днів до однієї з наших камер. Але він гордо відмовився. Отож залишається тільки заарештувати всю Америку до дванадцятого листопада.
Сердитий тон шефа позбавив Артура одваги. Він устав, вибачився і рушив до дверей. У цю мить ззаду почувся уже лагідніший голос Сандера.
- Та не переймайтеся так, Джеллін. Якщо ви збираєтеся запропонувати щось конкретне, говоріть.- Він усміхнувся приязно.- Я вислухаю вас з дорогою душею.
- Боюся, що те, що я хочу сказати, дурниці...- пролепетав заклопотаний Джеллін.
- Ну, ну, не будьте проханий. Досі якихось особливих дурниць щось ви не казали,- заохотив його капітан Сандер.
- Не знаю, з чого почати, пане капітан,- зітхнув Артур.- Не сердьтеся на мене, якщо те, що я скажу, здасться вам дурним... Бачте, сховати Вейтона від небезпеки, що йому загрожує, дуже важливо, і тому мені спадають найнесподіваніші помисли.
- Так у чому, достолиха, річ? - вигукнув виведений з терпіння Сандер.- Говоріть!
Після хвилі мовчання Джеллін нарешті зважився.
- Так ось...- почав він.- Припустімо, що Вейтон сьогодні вранці з якоїсь причини помре. Ввечері газети подадуть цю вістку великими літерами. Той, хто хоче Вейтона вбити, прочитає замітку і дізнається, що мета його досягнена. Він залишиться задоволений, а Вейтонові вже не загрожуватиме жодна небезпека...
Увага, з якою Сандер слухав Джелліна, свідчила, що він зацікавився цим помислом.
- Якщо я правильно вас зрозумів, ви хочете сказати, що було б добре подати фальшиву вістку про смерть Вейтона і скористатися цим.
- Саме так, капітане,- признався ніяково Джеллін. Запанувала мовчанка, Сандер пильно розглядав свої нігті.
- Помисел цей аж ніяк не поганий,- сказав він нарешті.- Але він тягне за собою деякі незручності. По-перше, це вирішення кінематографічне, а ви знаєте, що я не підтримую поліційних [42] методів, які ми бачимо в кіно; по-друге, це рятує Вейтонові життя лише до вечора, дванадцятого листопада, потім нам доведеться його воскресити, бо вбили ж ми його нароком. Тоді недійшлий убивця може знову взятися за своє.
Тінь зажури лягла на обличчя Джелліна. Проте він наважився таки заперечити.
- Не віриться, щоб можна було знову готувати злочин точнісінько так, як першого разу... В усій цій історії найбільше мене вражає механічна точність затіюваного злочину. Щодня приходить лист з погрозами і щодня подається нова деталь. Проте жодної звістки, яка могла б кинути нове світло на всю справу. Незважаючи на проведені допити, ми все ще рухаємось навпомацки. Не уявляю, щоб можна було все це організувати вдруге. Удаючи смерть Вейтона, ми добиваємося ще однієї вигоди, припускаючи, що після виявлення цієї фіктивної смерті актор буде справді вбитий дванадцятого листопада. Хто ж може бути вбивцею? Правду знатимуть лише домашні Вейтона. Якщо попри все його вб'ють дванадцятого листопада, то буде ясно, що вбивство вчинив хтось з домашніх, і виявити винуватця стане набагато легше.
Капітан Сандер заперечливо похитав головою.
- Мені шкода,- сказав він,- але я іншої думки...- Він устав і поплескав по плечу Джелліна, який засоромлено похнюпився.- Усе гаразд. Я дуже ціную ваші зусилля. Продовжуйте їх згідно з нашими методами і посилайте мені, як я вже просив, кожні дванадцять годин рапорти. Одинадцятого ввечері я сам прийду до вас з допомогою. Вище носа! Дерзайте!
Капітан Сандер ще раз глянув на Артура Джелліна - той з винуватою міною вже причиняв за собою двері-і повернувся до перерваної праці. Проте щось відвертало його думки. Щось засіло в нього в голові й перешкоджало працювати не менше, ніж телефонні дзвінки й численні візити. Точно об одинадцятій кур'єр приніс другий рапорт Джелліна. Сандер уважно прочитав його.
«Капітанові Сандеру
в центральне управління поліції
СЕКРЕТНИЙ РАПОРТ № 2
Окрім відомостей, переданих вам усно, у слідстві нічого нового. Кореспонденцію Філіпа Вейтона перехоплено. Серед неї виявлено анонімку з погрозами, змістом і виглядом схожу з попередніми: Філіп Вейтон має бути вбитим вранці дванадцятого листопада, в автомобілі. Так само, як і в попередніх випадках, листа передано до наукової лабораторії. Усі особи, пов'язані зі [43] справою Вейтона, були під наглядом з метою виявлення, чи не послав хтось із них листа, але, як і досі, це не дало ніяких результатів. Стеження триває далі. Відправлено об одинадцятій годині.
Артур Джеллін»,
Капітан Сандер поклав рапорт до кишені і вийшов з кабінету. Він вирішив зустрітися з Джелліном. Цей сумлінний працівник, хоча не спав ніч, звичайно сидів за столом в архіві й вивчав документи, позв'язані з учиненою два роки тому крадіжкою.
- Годі вам тут скніти,- владно сказав Сандер.- Беріть капелюха, і гайда разом до Вейтона.
Стояв теплий сонячний ранок. Сандер і Джеллін ішли швидким кроком, але тільки перед будинком актора капітан пояснив збентеженому, як завжди, Артурові причину їхнього походу.
- Я, любий Джеллін, передумав. Вирішив діяти за вашим планом.
Джеллін подякував йому несміливою і радісною усмішкою. Після всіх перевірок, дещо полегшених через присутність капітана, Сандера і Джелліна впустили до вілли Вейтонів. Опинившись у холі, обидва стурбовано позирнули один на одного. Стіни дихали якоюсь грізною тривогою, як при вході до покійницької. Челядь ходила і перемовлялася дуже стримано, на обличчях малювалася запобіглива пошана. Поки вони чекали-, щоб їх провели до покою, в якому був актор, через хол швидко пройшла якась жінка. Квітчаста коротка сукня на ній дозволяла бачити її стрункі ноги в тонких золотистих панчохах. Жінка виходила з холу, коли Джеллін, захоплений раптовою думкою, за яку одразу ж пошкодував, гукнув:
- Панно Веймар...
Жінка обернулася й усміхнулася приязно. Гарне її личко обрамляв водоспад світло-попелястого волосся. Ця німкеня виглядала типовою американкою і могла рекламувати зубну пасту чи креми для обличчя.
- Я хотів би вам щось сказати,- бовкнув Джеллін, ніби підштовхуваний тією думкою, що переслідувала його.
Гертруда Веймар, колишня дружина Джона Френзена, а нині секретарка Чезлі, підійшла до капітана Сандера і Джелліна. Капітан, не втаємничений у задуми Артура, дивився на нього несхвально.
- Ми з поліції,- сказав Джеллін,- і потребуємо певних відомостей стосовно Френсіса Чезлі...- І він повторив ще раз: - Френсіса Чезлі.
Пані Веймар ця репліка не застукала зненацька. Вона лише перестала усміхатися, силкуючись скупчити думки. [44]
- Може б, ви сказали нам про нього щось більше...- ризикнув одважно Джеллін.
Тон голосу Гертруди споважнів.
- Звичайно... Через кілька днів ми збираємося заручитися... мабуть, одразу після дванадцятого, коли скінчиться вся ця історія.
Джеллін і Сандер не могли вийти з дива. Вейтону погрожують смертю, а в цьому самому домі задумали заручини, «коли скінчиться вся ця історія». Ясно було, що актора тут ставили за ніщо, оскільки його смерть не заважала такій ідилії. Хто гака панна Веймар, капітан і Артур добре знали, тим більше їх уразила вістка про близькі заручини.
- А Вейтон знає про це? - спитав різко Сандер. Усякі новини, а це була новина, його завжди дратували.
- Так,- відповіла невинно Гертруда.- Френсіс і я сказали про це всім домашнім... Вам, може, здасться, що момент обрано не дуже вдалий, але Френсіс хоче покласти край пліткам про нас... Навіть пан Вейтон кілька разів за останні дні, можливо, через розшарпані нерви, казав, що вважає мою присутність біля Френсіса двозначною...
Гертруда Веймар говорила м'яко і лагідно, вона вміла трактувати найдражливіші справи так невинно, що вони втрачали всю свою пікантність.
Коли вона скінчила, Джеллін спробував ще раз поставити те саме питання.
- Хоча Френсіс Чезлі за кілька днів стане вашим нареченим, усе-таки хотілося почути дещо про нього. О, нічого такого особливого. Я б тільки хотів знати, чи він розбирається в душевному світі свого швагра Філіпа Вейтона...
- Чи розбирається він... В розумінні чого? - спитала Гертруда.- Ясна річ, він знає про те, про що ми всі знаємо... про Генрієту Бейм, Марту Сомерсет...
- Ах,- зітхнув Джеллін.- Так пан Чезлі знайомий з обома жінками?
- Авжеж! Обидві вони досить відомі: одна актриса, друга письменниця.
- Пробачте... А може б, ви сказали нам, чи знав Френсіс Чезлі, який вплив мали ці знайомства на Вейтона? Зараз я поясню, що я маю на оці... Яка з цих прихильностей була глибша... важливіша?
Гертруда Веймар зморщила брови, силкуючись зрозуміти питання краще.
- Не знаю чому, але ми ніколи про це багато не розмовляли,- нарешті проказала вона.- Думаю, що думка Френсіса тут збігалася з думкою нас усіх. Марта Сомерсет була великою любов'ю Вейтона. [45]
Вона посміхнулася, показуючи жестом, що їй треба вже йти.
- Дякую, дякую... і вибачте мені,- попрощався з нею Джеллін.
- Навіщо ви питали про це? - здивувався Сандер. Необхідність відповідати дещо збентежила Артура, але по хвилі вагання він сказав:
- Розпитувати про щось Гертруду Веймар в мене не було необхідності. Я хотів лише знати, чи втаємничували її в секрети Вейтона. Мені здається, що вона чудово розбирається в усьому, хоча й намагається це приховувати. Тільки ці заручини з Френсісом Чезлі ускладнюють усе...
- Атож,- буркнув Сандер задумано.- Вони змінюють усі стосунки, але не кидають жодного нового світла.
Вони мовчки чекали ще хвилю, перш ніж камердинер провів їх до вітальні. Актор лежав на канапі. Поряд сиділа його дружина, тримаючи на колінах розгорнуту книжку. Двоє чергових поліцейських сиділо на другій канапі, тихо гомонячи між собою.
- Добридень, пане Вейтон, як самопочуття?- спитав сердечно Сандер.
Вейтон сів на канапі з вимушеною усмішкою на обличчі.
- Не може спати,- обізвалася пані Вейтон.- Це його нещастя. Якби він зумів заснути, то заспокоївся б і побачив би все в іншому світлі.
По хвилі Сандер сів біля Вейтона на канапу.
- Дорогий пане Філіп, я прийшов саме для того, щоб заспокоїти вас... Що ви таке кажете? Ми підняли на ноги половину поліції через вас, а ви все ще хвилюєтеся? Послухайте мене, я хочу вам сказати три речі. Перша і найважливіша така: ви в цілковитій безпеці. Практично неможливо, щоб хто-небудь, хоч би й дух, міг торкнутися до вас як дванадцятого, так і пізніше. Кажу вам ще раз: як на мене, це просто дурний жарт. Хтось хоче вивести вас з рівноваги, а ви, як дитина, попалися на цю гру. Ці ідіотичні анонімки, ці погрози зайця і того б не злякали, то чому ж це вам впадати у паніку?
Філіп Вейтон мовчки помотав головою. Очі в нього бігали, і він створював враження людини, приреченої на смерть.
- От подумайте самі,- тягнув далі Сандер,- майже два десятки чоловік пильнують вас удень і вночі, ваша вілла перетворена в справжню фортецю, щоб увійти сюди, треба перепустку і двічі пройти огляд, ось уже два дні ви їсте лише консерви і п'єте воду із закоркованих фабричних пляшок, щоб уникнути можливого отруєння. Як же вас можуть убити? Подихом? По радіо?
Актор ще раз мотнув головою.
- Не знаю,- сказав він,- але мене вб'ють.- Його очі блищали [46] хворобливо.- Аркушик у календарі показує дев'яте листопада. Ще два аркушики, ще два аркушики життя... десяте і одинадцяте, а потім буде дванадцяте...
- Так, буде дванадцяте,- сказав виведений з терпіння Сандер.- Я хочу побачити, що зробить дванадцятого той шаленець, який обіцяє вбити вас у автомобілі. Але ж це хлоп'яцтво, бо дванадцятого ви до автомобіля не сядете...
Вейтон ніби заспокоївся. Устав, закурив, налив собі чарку. - Може, вони розраховують саме на те, що я поїду машиною, і знають про це ліпше за мене,- сказав він.- Може, замість дванадцятого вранці вони вб'ють мене дванадцятого ввечері... Річ не в деталях. Головне, що вони доберуться до мене. Я відчуваю...- Він узяв чарку, але рука його тремтіла.- Я так боюся, що вже в душі погодився з цим. Я певен, що помру. Важко.
Ці слова він сказав без патетики, але його голос був такий низький і проникливий, що навіть у капітана Сандера тьохнуло серце, хоча зворушити його було нелегко.
Очі пані Вейтон наповнилися слізьми. Вона підняла голову і сказала знервованим і водночас сповненим співчуттям голосом:
- Заспокойся, Філіпе! Заспокойся! Благаю, а то я не витримаю більше! Якщо ти поводитимешся так і надалі, то я умру перша!
Філіп звернувся до дружини з ніжністю, сповненою гіркоти:
- По суті, ти лише позбудешся тягаря. Я завдав тобі стільки прикрощів, що ти повинна радіти, коли я...
- Киньте,- втрутився капітан Сандер.- Ви так поводитись не повинні...
На око, вже спокійніший, але його спокій не міг ошукати нікого, Філіп прошепотів:
- Ваша правда. Вибач, кохана, знов ці кляті нерви...- Він сів знову на канапу.- Продовжуйте, пане капітан.
- Ет, нічого такого особливого,- провадив Сандер.- Друга річ, про яку я хотів вам сказати, торкається самого слідства. Незважаючи на величезні зусилля, ми не виявили нічого серйозного. А це прямо підтверджує мою гіпотезу, що вам нічого не загрожує. Зрозумійте: якби хтось вас аж так ненавидів, що ладен був учинити злочин, ми б, безперечно, його викрили...
Ніби даючи капітанові зрозуміти, що для нього його гіпотеза позбавлена всіх підстав, Вейтон, не встряючи в суперечку» запитав:
- А третя?
Щоб вигадати час, Сандер закурив.
- Не знаю, як вам про це й сказати. Ідеться про дуже [47] складний маневр, план якого спав мені в голову і який зовсім відвернув би від вас усяку небезпеку і став би пасткою для можливого убивці.
- Який маневр? - запитав Вейтон з непідробним зацікавленням.
- Уявіть собі,- вів далі Сандер,- ідо той, хто вирішив вас убити, прочитає у вечірніх газетах, що вас не стало... Тоді б йому не було чого робити. Ваша смерть до строку, призначеного ним, геть змінила б увесь розклад карт. Якщо він готував або готує вбивство, то його план лясне. Така містифікація, може, дозволить викрити факти, які виведуть нас на слід убивці. Усі газети писали б про вашу смерть, і хтось, хто цьому повірить, міг би сказати такі речі, про які він мовчить, поки ви живі...
- Усі газети? - урвав його Вейтон.
- Звичайно. Вийшовши звідси, я пішов би до представника Асошіейтед Прес, і сьогодні ввечері вся американська преса подала б звістку про вашу смерть... викликану...- Сандор посміхнувея,- інфарктом...
- Який жах! - гукнула раптом пані Вейтон, затуляючи обличчя руками.- Яке страхіття! Але ти ніколи не пристанеш на таке!
- Ах! Я ж не сказав, що збираюся це зробити,- зауважив Сандер.- Я сказав лишень, що це гарна, мабуть, ідея.
Джеллін, на якого ніхто не звертав уваги, міг легко спостерігати за реакцією всіх. Отож він підмітив, що пані Вейтон поривається щось сказати, але чоловік стримує її сердитим поглядом.
- Це тебе не обходить! - гукнув він.- На карту поставлено моє життя, розумієш!? Тільки я можу вирішувати все!.. Пане капітан, скажіть мені, що треба робити. Уже три дні я не довіряю нікому, а зараз уперше в мені оживає надія... Говоріть!
Сандер за хвилину зупинився.
- Така містифікація вимагає дотримання найсуворішої таємниці. Ніхто, окрім мешканців цього дому, не повинен нічого підозрювати. З цієї хвилини вам не можна нікого приймати. Нікого, розумієте? Згодом, під приводом жалоби, це буде цілком природно. Решту я беру на себе. Уже сьогодні вечірні випуски найбільших газет подадуть повідомлення про вашу смерть.
У цю мить пані Вейтон звелася на ноги. її бліде обличчя зраджувало тривогу і зневагу. З очима, повними сліз, вона звернулася до чоловіка:
- Ти блазень, Філіпе!- гукнула вона.- Блазень! Ти граєшся зі своїм і моїм життям! Ти зовсім не думаєш, що я цього моторошного фарсу не перенесу! Ти зовсім нічого не розумієш! - І вона, хлипаючи, вибігла з кімнати.
Запала тиша. Філіп Вейтон пройшовся по вітальні, глянув [48] на Джелліна, застиглого в шанобливій позі, а потім на Сандера, який саме закурив.
- Не зважайте на мою дружину,- сказав він капітанові.- Вона швидко заспокоїться і зрозуміє, що я маю рацію, пристаючи на вашу ідею. Спасибі вам... Велике спасибі...- піднесено повторив він.- Я відчуваю, що житиму, що їм не вдасться вбити мене!
Сандер і Джеллін попрощалися з Вейтоном, старанно приховуючи свій подив перед такою несподіваною поведінкою актора. Вийшли. Було без чверті дванадцята.
Книга: Джорджо Щербаненко Шість днів на роздуми Переклад Анатоля Перепаді
ЗМІСТ
На попередню
|
|
