Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джорджо Щербаненко Шість днів на роздуми Переклад Анатоля Перепаді
Розділ сьомий Останній день
- Це «Олд Бостон». Ті спритники до синдикату преси не належать і розважаються тим, що спростовують повідомлення інших газет,- обізвався похмуро Сандер.- А все ж мені б хотілося з'ясувати, хто поінформував їх, що Вейтон живий, і добратися до цього типа...
Джеллін прочитав статтю.
«Бостон, 22.00.
Ми вже віддавали номер у друк, коли нам подзвонив незнайомець, який назватися відмовився, і повідомив нам, що актор Філіп Вейтон, про чию смерть писала преса, почуває себе чудово і ховається у своїй віллі. Повідомлення про його смерть було [66] лише маневром поліції, досі не здатної викрити автора анонімок з погрозами, надісланих Вейтону, з тим, щоб поставити на нього пастку. Для перевірки вірогідності цієї інформації ми одразу ж послали репортера. Незважаючи на великі перешкоди, до дому Вейтона він добрався і виявив, що актор живий, тішиться добрим здоров'ям і навіть грає в карти з двома співробітниками поліції, виділеними йому для охорони.
Звичайно, ми проти деяких методів нашої поліції і синдикальної преси, яка має недобру славу і схвалює ці методи...»
Текст доповнював знімок, зроблений через вікно: актор грає в карти. У другій половині статті, обсягом майже на всю колонку, критикувалася поліція, здатна лише, за словами автора, затримувати злочинців тоді, як вони самі приходять повинитися. Стаття завершувалася погрозою:
«Може, завтра, дванадцятого, Філіп Вейтон буде ще живий, а може, буде вбитий рукою автора анонімок з погрозами. Ось тоді і виявиться, що нашу поліцію треба реформувати, оскільки її працівники, дарма що ввічливий убивця повідомив на шість днів раніше про плановане убивство, не в стані йому запобігти».
- Зрозуміли? - спитав Сандер, коли Джеллін закінчив читати.- Поліцію треба реформувати! Треба реформувати, бо цей кретин полковник мовчить!
- Він не сказав нічого? - спитав Джеллін товариським тоном. Від учорашнього вечора, відтоді, як ній додумався до правди, він втратив свою звичну несміливість.
- Нічогісінько, після десятигодинного допиту! - крикнув Сандер.- Він геть замучений, ледве дихає; але все мотає головою, що нічого не скаже. Зараз за нього візьмуся я!-заявив він грізно.- Заговорить! Доведеться заговорити!- Тут він зібгав, газету і викинув її у кошик.
Через кілька хвилин двоє співробітників ввели до кімнати полковника Енсайкоу. Його посадили в крісло напроти капітана. Полковник важко дихав, лице його відбивало страшенну втому, але очі ще більше, ніж попереднього вечора, блищали. Руки від великого нервового напруження тремтіли: допитували його з погрозами.
- Ну що, надумали заговорити? - спитав Сандер, не сподіваючись на ствердну відповідь.
Полковник не відповідав, тільки сидів нерухомо, ніби не чув поставленого питання.
- Шкода. Я думав, що у вас трохи більше розуму й здорового глузду,- продовжував Сандер.- У мене ще один спосіб змусити вас розговоритися, і не моя це вина, що я мушу вдатися до нього.
Він на хвилю замовк і вийняв з шухляди столу телеграфний бланк. [67]
- Я звертаюся до центрального управління поліції Нью-Йорка, щоб негайно арештували Марту Енсайкоу, студентку університету Убіч, а потім видворили із Сполучених Штатів. Марта Енсайкоу ваша дочка. Штовхаючи мене на такий крок, ви занапащаєте її наукову кар'єру і майбутнє. Як вам відомо, у нас не відновлюють тик студентів, які мали справу з поліцією навіть на короткий час.- Капітан Сандер зробив паузу і продовжував свою промову.- Щоб показати, що я йду на це, неохоче, даю вам ще останній шанс. Чекаю до десятої вечора: якщо ви до того часу не заговорите, я пошлю телеграму.
Слухаючи Сандера, полковник неспокійно совався в кріслі. Коли капітан скінчив, Енсайкоу глянув зневажливо на нього і прошепотів:
- Огидно... Огидно!
- Огидно, що ви відмовляєтеся говорити,- заверещав Сандер, виведений з тями зневажливим поглядом полковника.- Ось що огидно! Заберіть його! Не можу дивитися на нього... Якщо захоче щось сказати, то тільки до десятої, а потім хай дідько забирає його і його слово честі!
Полковник Енсайкоу, сповнений гідності й погорди, такої невідпорної до його вбогого одягу, вийшов з високо піднятою головою, його супроводжували двоє агентів. Сандер дивився йому вслід і кусав губи.
Коли двері зачинилися, капітан гупнув кулаком об стіл і гукнув:
- Це жінка! Голову даю на відруб, що це жінка! Тому полковник такий рицар! Колишній царський двір і різні голлівудські витребеньки, аби тільки не зламати слова честі, даного жінці!
Сандер так казився, що Джеллін ніколи не дозволив би собі урвати цю тираду, якби попереднього вечора не позбувся своєї сором'язливості.
- Ні, мужчина,- відповів він спокійно, але рішуче. Капітан Сандер обернувся в його бік і спитав ущипливо:
- Ах так? І ви знаєте, хто це? Ну?
- Цього вам сказати я не можу,- вибачливим тоном відповів Артур.
З подиву капітан Сандер онімів. Злість спотворила його лице й одібрала на хвилю голос. Коли йому вдалося видобути з себе слово, він спалахнув:
- Ви теж не можете мені сказати! Ви теж дали слово честі!.. Виходить, я вже посміховисько для всіх!?
Джеллін, хоч його пробрав циганський піт, залишився нерухомим і, перечекавши бурю, пояснив:
- Бачте, пане капітан, деталей я ще не знаю. Як би вам це викласти? Тут тільки інтуїція, якої я не можу розтлумачити [68] вам. Мені треба дістати неспростовний доказ, ведучи слідство далі. Наприклад, загадка оцього ініціалу «Ф», яким підписується автор анонімок. Я ніколи чомусь не задумувався над цим...
- Ви хочете сказати, що тут замішаний Френзен?- спитав іронічно Сандер.- Побоюючись, що його важко буде викрити, він з сердечної доброти поставив під листом свій ініціал, щоб полегшити нам працю?
- Я не казав, що маю на гадці Френзена,- відповів Джеллін.- Ще два дні тому я був переконаний, що автор листів жінка. Але від учорашнього вечора я певен, що тут замішаний чоловік.
Капітан надів капелюха.
- Чоловік чи жінка, один біс, присягаюся, що сьогодні я це з'ясую. А зараз ходімо побалакаємо з цими шелегейдиками при Вейтоні. Що актор живий, знали тільки вони.
Сповнений енергії, Сандер до дому Вейтона вступив, як суддя. Його поліційний нейтралітет допускав насильство в тому разі, коли треба було обрати «найкоротший шлях, що вів до мети». Той, хто поінформував «Олд Бостон», був у цьому домі, і, якби навіть він ховався в каналізації, Сандер був певний, що знайде його. Це все він устиг викласти Джелліну по дорозі, але коли вони прибули на місце і ввійшли до вітальні, капітан мусив узяти себе в руки - обстановка вже була інша.
Філіп Вейтон сидів на канапі й ридав, як дитя, а дружина даремно намагалася його заспокоїти. У вітальні були також двоє Чезлі і Гертруда Веймар. На столі лежали вранішні випуски п'яти-шести газет, усі розгорнуті на сторінці, де сповіщалося про воскресіння Вейтона. По радіо йшла галаслива передача з історії музики.. Один з агентів підійшов до приймача, щоб вимкнути, але Вейтон різко запротестував.
- Не вимикайте! Скоро новини!
У кутку кімнати сидів з величною і відсутньою міною камердинер Карлтон. Як на англійські манери, такі любі його серцю, ця сцена здавалася йому надто брутальною. Його лондонські хлібодавці ніколи не дозволяли собі так несмачно поводитися.
Побачивши Сандера й Джелліна, Вейтон залебедів ще дужче.
- Кінець усьому!- зойкав він.- Кінець усьому! Я знав, що убивця тут, у цьому домі! Тому так боявся!.. Ви ж бачите самі, капітане... хтось зрадив...- Тут він показав на газети.- Хто ж це? Хто?
Сандер провів рукою по обличчю і підійшов до Вейтона.
- Саме для цього я й прийшов. Розпорядіться, щоб усі мешканці дому зібралися у вітальні.
Пані Чезлі значущим поглядом глянула на Карлтона, і камердинер пішов виконувати наказ.
Через три хвилини у вітальні зійшлися всі домашні: два кухарі, [69] портьє Джбіріс, чотири покоївки, Френсіс та Альберт Чезлі, Карлтон, Гетруда Веймар і Матільда Чезлі.
Капітан Сандер збирався взяти слово, коли радіо почало передавати новини, і Вейтон замахав йому, щоб мовчав. Перші кілька хвилин диктор говорив про все, тільки не про те, що б стосувалося актора, і лише наприкінці прочитав повідомлення:
«Як подала преса, актор Філіп Вейтон не вмер. Звістка про його смерть вигадана поліцією, з допомогою цієї пастки вона збиралася викрити автора листів з погрозами, які актор одержував щодня. У театральних колах ця звістка дістала широкий розголос, і слава Філіпа Вейтона, вже в останній час притьмарена, завдяки цьому маленькому скандалу знов сяє пишним блиском. «Олд Бостон», який цю сенсацію подав перший, отримав ці відомості телефоном від невідомої особи. Газета гостро осудила практиковані поліцією методи, викриття злочинців. Інші газети, зв'язані з Асошіейтед Прес, не пішли за її прикладом, доводячи читачам, що поліція змушена була вдатися до такого підступу, щоб урятувати життя Філіпа Вейтона. У театральній богемі це викликало неабияке пожвавлення, і дехто знайшов собі дику розвагу, ставлячи заклад на життя Вейтона, один нью-йоркський бигмакер платить п'ять проти одного, що актор буде вбитий. Один цирковий імпресаріо збирається зв'язатися з Вейтоном і укласти з ним угоду. У випуску о чотирнадцятій ми подамо на цю тему дальші відомості».
Різким помахом Вейтон звелів Карлтонові вимкнути радіо. Він затулив руками обличчя і нібито зайшовся тихим плачем. Усі мовчали. Через хвилю обізвався капітан Сандер.
- Ну добре, можна вже починати?.. Ви колись уже стенографували, Джеллін? Візьміть, будь ласка, папір і записуйте відповіді на питання, які я задам усім присутнім. Звертаю вашу увагу на те, що відповіді матимуть законну силу, ї кожна брехня може коштувати шість місяців в'язниці. Коротко викладу всі події, щоб ви усвідомили собі ясно ситуацію, в якій ми опинилися. Що пан Вейтон живий, знало лише дванадцятеро осіб. Ці дванадцятеро осіб - ви. Редакція «Олд Бостона» одержала вчора, між шостою і сьомою вечора, дзвінок від незнайомого... я сказав незнайомого, а не незнайомої... який поінформував, що пан Вейтон насправді не вмер і що його смерть лише містифікація поліції. Існують лише дві можливості: або хтось із вас подзвонив до «Олд Бостон», або незумисне бовкнув перед кимось, що пан Вейтон живий. Іншого розв'язання нема, і я вас запевняю, що ніхто не вийде з цієї кімнати, поки не з'ясується ця справа. Ясно? Почнемо з вас, пані Вейтон. Чи в домі можна підслухувати ведені звідси телефонні розмови? [70]
Пані Вейтон, розгублена і бліда, присунулася ближче до чоловіка.
- Так, така можливість є. В бюро моїх братів, у другому крилі, є телефонний вузол, який обслуговує панна Веймар.
Обличчя Сандера освітила усмішка.
- Чудово. Виходить, ні один дзвінок з міста до дому і з дому в місто не може пройти повз увагу панни Гертруди Веймар?
- Авжеж,- підтвердила пані Вейтон.
- Отож, панно Веймар,- звернувся рішучим тоном капітан до Гертруди,- скажіть-но нам, чи розмовляв хтось з редакцією «Олд Бостон»?
- Ні, це виключено,- Бідповіла спокійно панна Веймар, зовсім не залякана тоном Сандера.- Я сама вчора з'єднувала всі розмови від восьмої ранку до восьмої вечора, а потім передала вузол Карлтонові. Зв'язати з «Олд Бостон» не просив ніхто.
- Ви в цьому впевнені? - наполягав капітан.- А може, під час вашої короткої відсутності хтось подзвонив і ви про це не знаєте?
Гертруда Веймар заперечливо похитала головою.
- Я виходила тільки на годину між п'ятою і шостою. Мені треба було залагодити службові справи, але телефон у цей час вийшов з ладу. Я навіть пішла на телефонну станцію просити перевірити апарат, а коли повернулася, він ще не працював. Його включили лише о пів на сьому, але тоді я вже була вдома.
- Отже, ви виключаєте категорично, щоб хтось міг дзвонити звідси до «Олд Бостон»? Джеллін, запишіть: панна Гертруда Веймар категорично заперечує, щоб хтось міг звідси дзвонити до «Олд Бостон».
Сандер, стоячи посеред вітальні, оглядав по черзі всіх присутніх з виглядом, позбавленим будь-якої пошани.
- А тепер, панове, хто з вас виходив з дому перед п'ятою і повернувся після о пів на сьому?
- Я виходила перед шостою, але повернулася о шостій,- сказала панна Веймар.
- А я.- портьє Джерріс присунувся до Сандера,- вийшов після четвертої. У мене було саме трохи вільного часу... пробачте, себто я скористався дозвіллям і... повернувся о сьомій.
- А де ж ви були?
- Пройшовся по парку Клобт, а потім зайшов до пивного бару Арроус. Просидів там до половини на сьому і пішки повернувся додому.
Запала мовчанка. Сандер обдумував щойно почуте. Джеллін переглядав нотатки.
- Метчі! - владним тоном гукнув Сандер.- Одведіть панну [71] Гертруду Веймар і цього чоловіка, як його звати? Джерріс?.. до мого кабінету, я хочу їх допитати окремо.
Метчі рушив, щоб виконати розпорядження Сандера, але Френсіс Чезлі, почервонівши, як буряк, звернувся до капітана:
- Арештувати панни Веймар ви не можете! Це не узгоджується з законом!
Сандер зморщив брови.
- По-перше, узгоджується щось там із законом чи не узгоджується, я знаю краще за вас. По-друге, панну Веймар я не заарештовую, а лише забираю до кабінету, щоб допитати віч-на-віч. А по-третє, при чому тут ви?
- Панна Веймар моя наречена, і я не можу дозволити...- заявив Чезлі.
- Чудово. От і не дозволяйте,- сказав ущипливо Сандер, показуючи сержантові красномовним жестом, щоб він виконував наказ.
Усі мовчали, поки панну Веймар і Джерріса виводили з вітальні. Френсіс Чезлі, люто бликаючи на капітана, вернувся на своє місце.
- Пора вам зрозуміти,- озвався знову Сандер,- у цій справі я не маю найменшого бажання жартувати. А тепер підемо далі.
Починаючи з кухаря і закінчуючи Матільдою Чезлі, всіх було допитано докладно. Вейтон слухав усе, але з його обличчя не сходили розпач, страх і мука.
Проте навіть такі рішучі й безоглядні дії Сандера нічого нового не виявили. Ніхто, крім панни Веймар і Джерріса, не залишав дому перед шостою і не дзвонив о тій порі. Для підтвердження своїх визнань у всіх знайшлося достатньо переконливих доказів.
Настав полудень, а слідство все ще топталося на місці. Даремно брати Чезлі, посилаючись на свої діла, просили дозволу покинути вітальню. Сандер був невблаганний. Пані Чезлі, украй стомлена, теж не могла удатися до свого покою, щоб трошки перепочити. Розлючений капітан засипав присутніх градом питань. Давалися взнаки п'ятнадцять років практики: допит вівся з диявольською спритністю. Питання ставилися підступні, каверзні, з усякими натяками, багатозначні. Навіть найобачніший злочинець, і той би попався в розкинуті сіті. А проте йому не вдалося дізнатися нічого конкретного.
Несподівано Сандер зробив перерву. Він закурив, а коли знов почав говорити, тон його голосу свідчив про зміну тактики.
- Ну що ж, даруйте мені за мою розв'язну поведінку, але я виконував свій обов'язок.- Тут він обдарував усмішкою всіх присутніх і зів далі: - Оскільки я дійшов до цього пункту, то мушу [72] дати вам маленьке пояснення. Піддавати вас такому допиту мені не треба було, оскільки тепер життю пана Вейтона ніщо не загрожує і я можу вас запевнити: убивця ще цього вечора опиниться в мене в руках.
Вейтон одним стрибком зірвався з канапи і з раптовою жвавістю підійшов до Сандера.
- Капітане,- гукнув він,- ви правду говорите? Чи тільки хочете підбадьорити мене? - Тут він мотнув головою.- Ні, ні! Я повірити вам не можу!
Сандер поклав йому руку на плече.
- Дорогий пане Вейтон, я розумію ваш стан духу, але повірте мені. Вам нема чого боятися. Скажу навіть більше: ще кілька днів тому я вірив, що це дурний жарт, але сьогодні вранці я зрозумів і здобув докази, що це справжнісінька інтрига, замислена проти вас. Ви мали стати її жертвою. Мали, але не вийшло...
Сандер говорив, а сам стежив за всіма присутніми так, щоб ніхто цього не помітив. Джеллін теж придивлявся, але не зауважив жодної зміни, гідної уваги. Домашні Вейтона, здавалося, словами капітана зацікавилися. Але не більше. Тільки Френсіс Чезлі, сердитий на Сандера за те, що той затримав панну Веймар, слухав його тираду невдоволено.
О дванадцятій Сандер і Джеллін вийшли з вілли Вейтона.
- Ви зрозуміли, що я мав на увазі, коли з таким переконанням стверджував, що мені відомо все? - спитав Сандер.
- Так, пане капітан,- відповів Джеллін.- Ви мали на увазі полковника Енсайкоу.
- Атож. Сьогодні ввечері я дізнаюся від нього про все, і тоді побачимо, що про мене думатиме редакція «Олд Бостон». А тепер ідіть щось перекусіть. Я допитаю Гєртруду Веймар і цього... як його там звати?
- Джерріса,- підказав Артур.
- І цього Джерріса. До завтрашнього вечора я їх так і не звільню. Спершу нехай мине це дванадцяте...
Після цілого дня постування Джеллін з'їв сухарика. Дружина подала йому ще одного, але він (вперше від дня їхнього шлюбу) так скинувся і щось замурмотав, що бідолашна пані Джеллін мало не розплакалася.
Решту часу він пролежав у постелі із заплющеними очима, а о третій з'явився в кабінеті Сандера. Капітан був, здавалося, в доброму гуморі.
- Ви все ще не хочете поділитися зі мною своїми припущеннями? - спитав Сандер.
Джеллін помотав головою.
- Я ще не зовсім переконаний у слушності моїх підозрінь,- відповів він.- Може, це тільки моя фантазія.
- Ну що ж. Зате я поділюся з вами моїми спостереженнями,- [73] сказав добродушно Сандер.- Я вважаю, що Гертруда Веймар знає куди більше, ніж нам признається. Сьогодні, коли я її допитував, вона відповідала занадто спокійно. Зовсім невинна людина завжди губиться, коли її допитує поліція, але вона залишалася незворушною. Боюся, що я протримаю її довго. Це вона або доручила комусь, або сама телефонувала до «Олд Бостон», і то, мабуть, з дому Вейтона, бо вона обслуговує телефонний вузол, і ніхто не може її проконтролювати.
- Але навіщо їй погрожувати Вейтонові листами, посилаючи їх поштою? - спитав Джеллін сповненим пошани голосом.- Це зовсім незрозуміле, безглузде, і саме це і треба нам насамперед з'ясувати, пане капітан.
- Ви добре знаєте, що Вейтон не вельми жалує панну Веймар та її ідилію з Френсісом Чезлі. Але ви не знаєте, що Вейтон чув про одруження Гертруди з Джоном Френзеном, про яка Френсіс Чезлі не відає й досі. Я зумів це вирвати в неї і тому...
- Рано чи пізно Френсіс Чезлі дізнається й так, що панна Веймар була дружиною Фрєнзена,- зауважив Джеллін.- Не вбивають того, хто може розкрити справу, про яку і так має дізнатися хтось інший.
Сандер закашлявся, а коли знов вирівняв дихання, то сказав:
- Воно-то так, але про таку справу можна довідатися кіль» кома способами. Якщо Френсіс Чезлі дізнається про це од Вейтона, з Гертрудою він не ожениться. Зате якщо про це скаже йому вона сама, то це виглядатиме зовсім інакше.
Джеллін завагався на мить і спитав:
- Отож, по-вашому виходить, винна Гертруда Веймар?
У цю мить озвався, телефон, і Сандер кинув щось у трубку, по чому звернувся до Джелліна:
- Признаюся, любий Джелліне, я ні в що не вірю. Я такий лютий через цю статтю в «Олд Бостон», а Гертруда єдина особа, яку щось обтяжує, якщо, звичайно, не рахувати цього упертюха полковника Енсайкоу. Веймар - це жінка, здатна забити баки навіть мені, а що їй коштувало взяти слово честі в цього бідолахи, зажадавши, щоб він дотримав його навіть коли його замішають у злочин. Отож розумієте: якщо мені вдасться вирвати в полковника зізнання, що ті листи вручила йому і звеліла кинути панна Веймар, то справа зроблена, я передаю досьє в суд і беру тиждень відпустки.
- А якщо полковник нічого не скаже?
- Скаже, скаже. Ті хлопці змусили зізнатися Аль Капоне, невже ж вони відступлять перед якимсь мізерним полковником?
- А Джерріс сказав вам щось нове? - спитав Джеллін, уже йдучи. [74]
- Нічого. Це пияк. Почав плакати, присягаючись, що нічого не зробив, нікуди не дзвонив і вбивати свого роботодавця не збирається. Я одіслав його додому, бо він не небезпечніший од мухи.
- Можна мені прийти ввечері до вас, потому як полковник ще раз відмовиться зізнаватися, навіть якщо ви налякаєте його послати телеграму з вимогою арештувати дочку? - спитав Джеллін, стоячи уже в дверях.
- Звідки ви взяли, що Енсайкоу нічого не скаже? - знервувався Сандер.
- Пробачте, капітане, але він сам повторює це вам на кожному допиті.
- По-вашому, він здатний занапастити майбутнє доньки?
- Звичайно,- зітхнув Джеллін,- його вважатимуть за мученика. Він так настроєний, і ви, мабуть, уже це помітили.
Слова Джелліна сповнені були пошани, але рішучі. Сандер, здавалося, от-от вибухне гнівом, але він зумів стриматися і сказав спокійно:
- Це мозоля, на яку ви не повинні наступати. Ідіть собі і залиште цю справу мені.
Джеллін прийшов до мене о восьмій, а не як ми домовилися, о дев'ятій. Я саме вечеряв, отож запросив Артура розділити трапезу. Він був збентежений, що прийшов так невчасно, і заявив, що уже два дні сидить на сухарях. Я спитав, чи не занедужав він, але він пояснив, що з ним усе гаразд. Він завжди, коли чимось дуже переймається, втрачає апетит. Апетит вертається лише тоді, як він з усім упорається.
- То ви справу Вейтона обдумували? - спитав він дещо згодом, коли ми посідали у вітальні з келишками лікеру.
- Якщо бути щирим, то не дуже,- відповів я.- Мені довелося спішно, вельми спішно дописувати статтю про ексгібіціонізм у криміналістів і лише вчора, на сон грядущий, я почав обмірковувати цю справу серйозно.
- Ну, і яких висновків дійшли?
- Ніяких, любий Артуре. Але щодо тих анонімок, тут я з вами згоден. У них ключ до розв'язання всієї справи. Жодна з тих осіб, про які ви розповідали мені, не має логічних мотивів, Щоб попереджати Вейтона про свій намір убити його... Але... це страшно... Завтра вранці... Ми тут ведемо академічну дискусію, а може, завтра вранці Вейтон буде вбитий!
- Не говоріть мені про це, професоре. Це одна з причин, чому я не можу їсти. Якби завтра Вейтона вбили, та ще в автомобілі, до мене б ніколи не вернувся спокій.
Я намагався підбадьорити його, і мені, здається, це вдалося. [75]
Він розповів мені про все, що сталося в останні два дні, і про підозри капітана Сандера щодо Гертруди Веймар.
- Знаєте,- сказав я,- може, капітан помиляється, але, мабуть, це правдоподібніше, що полковник настроєний дотримати слова, даного скоріш жінці, а не чоловікові.
- А не здається вам,- спитав Джеллін,- що радше все навпаки? Подумайте: навіть загроза занапастити кар'єру доньки безсила змусити полковника заговорити. Вам не здається, що якби тут була замішана жінка, полковник посоромився б принести в жертву власну дитину? Зате якби він дав слово честі чоловікові, тоді соромитися йому не треба було, і він вважав би дотримання його за свій обов'язок.
Зауваження це було тонке, і мені довелося визнати, що з точки зору психологічної Джеллін має рацію.
Книга: Джорджо Щербаненко Шість днів на роздуми Переклад Анатоля Перепаді
ЗМІСТ
На попередню
|
|
