Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джорджо Щербаненко Шість днів на роздуми Переклад Анатоля Перепаді
Розділ восьмий Тривожна ніч
- Припустімо,- відказав я,- що тут замішаний чоловік. Але вчора мене осяйнула думка, що це має бути хтось поза колом підозрюваних. Чоловік, якого нікому не спадає на думку допитувати і який через це любісінько готує собі на завтра убивство, еге ж?
- Ні,- поштиво заперечив Джеллін.- Якби було так, то я б за життя Вейтона був би цілком спокійний. Хтось чужий, хтось з-поза кола домашніх актора, не мав би практично жодної змоги вчинити вбивство, якщо тільки Вейтон не вийде з дому, що здається малоймовірним.
- Воно-то так,- зітхнув я.- Я думав, що Вейтон знає про свого можливого вбивцю значно більше, ніж сказав нам, але це гіпотеза, яку обґрунтувати найважче.
Артур здавався знервованим і збудженим. Ніколи перед тим не бачив я його в такому стані.
- У мене вже довгий час,- промовив він,- сидить в голові одна ідея. Вона здається мені єдиним логічним рішенням, але є такі хвилини, коли я вважаю її за безглуздя.
- Мені б дуже хотілося почути, про що йдеться, любий Артуре. Признаюся щиро, я ще не маю і ніяк не можу виробити якогось погляду на всю цю справу.
- Не візьміть мене за фантазера. Перш ніж я викладу вам свою концепцію, накресліть мені, будь ласка, психологічний [76] етюд Вейтона, так як вам він бачиться. Адже це ваша спеціальність. Ви бачили його лише раз, але цього достатньо, правда?
- Психологічний етюд? А навіщо він вам? - здивувався я.
- Щоб підвести науковий грунт під мою гіпотезу, що висить тепер у повітрі. Про якийсь справді глибокий аналіз тут не йдеться. Досить щоб ви як спеціаліст поділилися своєю думкою про Вейтона.
Я задумався на хвилю, силкуючись зосередитися.
- Бачте, любий Артуре, психологія, а особливо психіатрія, поділяє людські характери на багато типів і підтипів, які в реальності мають рідко свої відповідники. Не тому, що такі типи і підтипи не існують, а тому, що вони в «чистому вигляді» не зустрічаються, оскільки кожна одиниця - це мішанина різних типів. Наприклад, Вейтон. Так як він актор і займається незвичайно «відкритим» ремеслом у психологічному значенні цього слова, він повинен належати до групи циклотиміків. Як мені відомо, він усе життя виставляє своє «я», діє і бореться за його підтвердження і утвердження. Усі розпачливі зусилля, скеровані на створення власної трупи, можуть правити за доказ його активності для досягнення цієї мети. Ті, що належать до цієї групи, не можуть бути небезпечними. Інстинкт, який штовхає їх на боротьбу за самоутвердження, обмежує ті засоби, якими вони послуговуються, і взагалі, окрім рідких випадків патології, коли боротьба стає справді шкідливою для інших, вони перестають боротися.- Тут я урвав свій виклад, щоб відсьорбнути лікеру з повторно налитого рукою Джіна келишка. Мій служник не стільки хотів мені догодити, скільки здобути привід, щоб слухати далі, що в нього вже ввійшло у звичку. Я глянув на нього суворо, але це не подіяло, і Джін відступив у глибину кімнати і вдавав тепер, ніби порається коло бару. Джеллін сидів скромно в кріслі і з великою цікавістю стежив за моїми словами.
- Одначе,- тягнув я далі,- ця риса характеру у Вейтона не єдина. Він у той же час викінчений інтровертик, зосереджений у собі і самозабутньо відданий своєму «я», майже зовсім позбавлений громадського інстинкту. Що дозволяє мені робити такі висновки? А от що: його незвичайний професійний інтелект, обернений лише на самого себе, вимагає, щоб інші інтелекти визнавали його власний за єдиний і найвищий. Доказ цього - старанно приховувана заздрість Вейтона до Джона Беррімора. Вейтон не може визнати, що існує хтось, хто перевищує його. Типовий циклотимік теж цього не припускає в стосунках з іншими людьми, але сам він добре знає, що він не найкращий у світі. Вейтон, а він загалом мало не шизотинік, навіть перед самим собою не признається, що хтось перевищує його. Те, що Беррімор може бути кращим за нього, для Вейтона безглуздя. Намагання створити власну трупу свідчить, що так. само, як усі інтровертики, [77] Вейтон не може перенести жодної форми підпорядкує вання будь-кому. Спраглі боротьби екстравертики потребують когось, хто став би вище за них, щоб дістати змогу перемогти їх і подолати. Інтровертик боротися не хоче, та й не вміє, він страждає і ненавидить усіх, хто його перевищує. От ви, мабуть, помітили, що Вейтон порвав з усіма, хто не стоїть явно нижче за нього. Імпресаріо, колеги, подружки, всі, хто не схиляє перед ним чола, це його вороги. Починаючи з дружини, яка стежить за його зальотами так, ніби людина його класу не має права користуватися повною волею, шуряка, багатшого од нього, і закінч чуючи пригодою... з тією, як же це її звати... з письменницею .Мартою Сомерсет, і Макх'ю, якого, як йому здається, він принизив, не віддаючи позичених грошей. Одне слово, годі бути його приятелем, якщо ти не визнаєш його вищості. Загалом така людина не може бути небезпечною, її ненависть вичерпується сама або тліє в її серці без практичних наслідків. Проте іноді вона проривається, і тоді він здатний чинити капості. Підсумовуючи, я вважаю, що Вейтон поєднує в собі два основних типи: циклотиміка і шизотиміка, і хоча песимістом бути мені не хочеться, але йому притаманні всі їхні вади.
На хвилю запала мовчанка, Артур уважно роздивлявся свої нігті. Джін підкинув у камін поліно і несподівано звернувся до мене:
- Пробачте, що я осмілююся втручатись у розмову, але мені здається, що пан Джеллін хотів би дізнатися, який вплив на характер пана Вейтона міг мати безладний спосіб життя, його численні романи, алкоголь...
Артур Джеллін з властивою йому люб'язністю притакнув.
- Я саме збирався спитати про це, пане професор. Замість покартати мого служника, я поспішив відповісти Джеллінові:
- Звичайно, всі ці ексцеси тільки посилили негативні риси обох цих типів особистості. Прагнення самоутвердження може набирати найнебезпечніших і найзгубніших форм. Вейтон став більше інтро-, ніж екстравертиком. Ось уже два роки не працює зовсім або небагато, і головне тому, що уникає контактів з колегами, боячись усе більше будь-якої необхідності підпорядкування. Він не завжди в стані опанувати собою, і вищість, яку потроху виявляємо ми всі, він підкреслює невідповідно різким чином. Але щоб окреслити це докладно, треба було б знати його приватне життя, оскільки я бачив його тільки єдиний раз.
Не вислухавши мене до кінця, Артур нетерпляче підхопився з стільця й почав снувати по кімнаті. Уперше я його бачив такого збудженого. Він зупинився біля вікна, виглянув надвір, поправив штори, задивився в лампу, одне слово, усі його рухи свідчили про інтенсивну роботу мозку. Він підійшов до поставленої [78] на столі друкарської машинки, з якої стирчав аркуш з уривком моєї статті, і прочитав;
«Щоб добре зрозуміти, як глибоко в людській душі вкорінюється паталогічний ексгібіціонізм, треба почати з типу позначеного як нормальний, теж не позбавленого нахилу до ексгібіціонізму, звичайно, не в патологічній мірі, але в такій, що цілком заслуговує уважного розгляду. Марнота, вада така звична і поширена, часто виражається саме через ексгібіціонізм. Відкритися, показати своє нутро, милуватися таким показом самого себе - це різновид психологічного нарцисизму, але також і вияв ексгібіціоністського інстинкту, що тією чи іншою мірою існує в кожному з нас. Мало хто усвідомлює, який могутній у більшості людей цей інстинкт і до чого може дійти людина, яка прагне його заспокоїти. Хто з нас не сміявся з поважних статечних людей, які вдаються до нічим не виправданих естравагантностей лише для того, щоб привернути до себе увагу, похвалитися власними можливостями, що вирізняють їх з-посеред юрби? Як багато з нас розповідають про якусь подію, свідками якої або учасниками ми були, повторюючи ті самі розповіді навіть у тому самому колі кількаразово. Це теж прихована форма ексгібіціонізму. Більшість людей намагаються заспокоїти цей інстинкт у нормальний і нешкідливий спосіб, але такі випадки нас тут не цікавлять. Коли цей інстинкт внаслідок змін у нервовій системі або психічного відхилення робиться надто сильний, він може набрати цілком патологічної форми і штовхнути індивіда на вчинки алогічні, небезпечні і навіть протизаконні...»
Скінчивши читання, Артур Джеллін обернувся до мене і запитав:
- Як ви гадаєте - з погляду психології допустимо, щоб листи Філіпу Вейтону писав сам Філіп Вейтон?
Джін прислухався до нашої розмови відверто, і питання мого друга зацікавило його надзвичайно. І то так, що він махнув рукою, ніби просячи дозволу забрати голос. Замість того, щоб розсердити, його поведінка розважила мене.
- Будь ласка, Джін, кажіть, що ви хочете.
- Мені соромно, що ця справа зацікавила мене аж так, що я зловживаю вашою ласкавістю,- почав спритно мій служник,- але я хотів сказати пану Джеллінові, що я теж з учорашнього вечора переконаний, що листи з погрозами, адресовані пану Вейтону, пише він сам.- Джін з удавано скромною міною відступив у глибину кімнати.
- Дякую, Джіне,- сказав Артур.- Сподіваюся, що й ви, пане професор, поділяєте цю думку.
Минуло кілька хвилин, перш ніж я наважився відповісти. [79]
Подумки я аналізував усі можливі наслідки цієї нової гіпотези, яку так несподівано висунув Джеллін.
Щоб Вейтон сам собі писав листи з погрозами, що ж, це можливо... Але для пояснення з погляду психології мав би існувати досить серйозний мотив, здатний штовхнути його на такий учинок. Мені здавалося, ніби я знаю, які висновки зробив Джеллін на підставі моєї статті про ексгібіціонізм.
- На перший погляд мені це здається можливим,- сказав я нарешті.- Тепер залишається узгодити цю гіпотезу з усією сукупністю відомих нам фактів.
- Власне, я намагаюся зробити це уже два дні,- відповів Артур.- У мене таке враження, що це мені вдалося. Хоча це досить абсурдно.
- Говоріть, Джеллін, це справді щось захоплююче! Заохочений моєю цікавістю, Джеллін на хвилю вийшов із задуми.
- Цілком природно,- сказав він,- що Вейтон пішов на таку махінацію, щоб повернути колишню популярність. Він тонув і хоче будь-що вибратись на поверхню. Цю гіпотезу підтверджують чимало доказів. Не пройшов повз мою увагу і його інтерес до газет, які про його справу писали. Коли до нього звернувся капітан Сандер, щоб запропонувати зіграти мертвого, полегшуючи пошуки поліції, мені здавалося, що він відкине рішуче, навіть брутально цю ідею, його така легка згода на це викликала в мене деякі підозри, а нині я можу судити, що це відповідало його намірам, оскільки збільшувало розголос довкола його особи. Я теж вважаю, що редакцію «Олд Бостон» повідомив він. Я уважно стежив, як сьогодні вранці він слухав новини по радіо. Коли диктор сказав, що б'ються в заклад і ставлять п'ять проти одного, що він буде вбитий, обличчя його проясніло. Але...- Джеллін затулив лице долонями,- все це пояснює появу листів, пояснює багато чого, здається дуже логічним. Навіть цей ініціал «Ф», яким позначені анонімки, міг би бути ще одним доказом. Але є дві обставини, які не здаються мені переконливими. По-перше, його страх смерті. Присягаюся, я прочитав у його очах справжній страх смерті, страх, який ні один актор не годен вдавати аж до такої міри. Я переконаний, хоча, може, й неслушно, що Вейтон боїться смерті, що він відчуває її близькість, і тому я не зовсім певний правдивості моєї гіпотези. Якщо ці анонімки пише сам актор, чому ж тоді він боїться смерті? Друга обставина - це інформація, наведена в листах: Вейтон помре вранці в автомобілі. Чому саме в автомобілі? Можна гадати, що ця подробиця підкинута Вейтоном, щоб заплутати справу ще більше, огорнути її непроникною таємницею. Вейтон замишляє щось, чого ми не знаємо. Ваша стаття про патологічний ексгібіціонізм і накиданий вами психологічний портрет Вейтона [80] пояснив мені багато чого, але не це. По-моєму, листи з погрозами писав собі він сам, але я відчуваю, що за цим криється ще щось, чого він, власне, боїться. Може, тут якась особа або інший мотив, ніж розголос.
Я визнав, що Джеллін має рацію. Позірно його гіпотеза пояснювала всю справу, насправді повиваючи її ще більшим мороком таємниці. Спочатку нам здавалося, що встановивши, хто такий анонімник, ми розв'яжемо загадку, але тепер, коли ми вже знали гаданого писаку, ми знову вернулися до того місця, звідки вийшли. Я саме збирався запропонувати Джелліну піти разом до Вейтона й допитати його, аж це Артур, порум'янілий, з блискучими очима, запитав:
- А що як, пане професор, Вейтон хоче вчинити самогубство?
Я глянув на нього здивований.
- Вчинити самогубство? Чому ж тоді він хоче, аби думали, що це убивство?
- Послухайте, пане професор,- відповів збуджений Джеллін.- Я не знаю, чому Вейтон хоче, аби думали, що це вбивство, але я, мабуть, маю рацію. Він зруйнований, ніхто ним не цікавиться, імпресаріо кленуть його і глузують з нього, публіка забуває про нього. Вейтон страждає і близький до самогубства... Але, може, йому вдається скористатися цим. Він умре з честю й покаже своїм ворогам, як багато ще значить Філіп Вейтон, якщо його життя цікавить усю Америку. По-друге, він помститься: хтось, кого він особливо ненавидить, буде запідозрений у вбивстві. Ці припущення цілком узгоджуються з накресленим вами портретом Вейтона і з тезами вашої статті про ексгібіціонізм.- Джеллін устав і підійшов до друкарської машинки.- Я вам прочитаю один дуже цікавий пасаж: «Більшість людей намагаються заспокоїти цей інстинкт у нормальний і нешкідливий спосіб, але такі випадки нас тут не цікавлять. Коли цей інстинкт внаслідок змін у нервовій системі або психічного відхилення робиться надто сильний, він може набрати цілком патологічної форми і штовхнути індивіда на вчинки алогічні, небезпечні і навіть протизаконні...» Чи не так?
Я відчував, що тепер усе було справді логічне і істина нарешті випливла на поверхню.
- Ви проявили багато проникливості, Артуре,- сказав я щиро,- Запевняю вас: ще хвилину тому я не знав, який слід добрий, а ми ж, виявляється, були так близько від цілі! - Я розсміявся й запропонував випити по чарочці коньяку за цей успіх.
- Лечу зараз до капітана Сандера і все йому поясню. Сподіваюся, що він не сприйме моєї гіпотези за ідіотичну. Мені самому так не здається, але... Як часто те, що малюється нам природним і зрозумілим, для інших неприйнятне. Дозвольте мені [81] надрукувати ці висновки тут, на машинці, а потім я віднесу їх капітанові.
Він сів за машинку і швидко наклацав три сторінки, на яких надзвичайно ясно виклав усю свою концепцію. З формул деяких фраз відчувалося, який несміливий був Джеллін у взаєминах з капітаном Сандером. Випинати свою думку, підкреслювати її він майже не наважився. Він заслуговував на значно більшу посаду, ніж скромне місце архіваріуса, але, на жаль, не вмів подати себе. Іноді, треба признатися, у мене просто душа боліла за нього.
- Уже північ! - гукнув він.- Доба пізня! Треба зараз іти, інакше я не застану капітана.
І справді, хоча він одразу пішов од мене і навіть узяв мою машину, коли дістався до управління, капітана вже не було.
На щастя, йому сказали, що той укупі з десятьма агентами поїхав на електростанцію, висадити яку погрожували якісь фанатики, але він велів передати Джелліну, що ще повернеться на службу, перш ніж удатися додому.
До Артура зненацька вернувся апетит, ба навіть більше - він відчув голод. Скориставшись вільною хвилиною, він вирушив до сусіднього ресторанчика, відкритого цілу добу, і замовив собі добрий обід. Капітана все ще не було, і чекати Джелліну довелося довго. Лише близько другої він почув, як під'їжджає автомобіль, і через хвилину Сандер з'явився в кабінеті.
- Що ви тут робите в таку пору? - сердито спитав він.
- У мене...- несміливо почав Джеллін. Але Сандер не дав йому докінчити.
- Досить уже з мене цього Вейтона! - кричав він.- Більше про нього й слухати не хочу! Завтра вранці Вейтона вб'ють? Чудово, хай убивають. Що міг, я зробив. Тепер хай він сам рятує свою шкуру. «Олд Бостон» ударить на ґвалт? Ну й біс із ним! Хай доб'ються, що мене звідси викинуть, хай роблять що заманеться, але щоб ніхто більше не згадував при мені прізвища Вейтона! Зрозуміло?! - Він закашлявся і вів далі: - Полковник Енсайкоу, незважаючи на погрозу арештувати його дочку, не сказав нічого. Знаєте, що я зробив? Я вирядив його з ніг до голови в мої старі лахи й посадив у камеру. Не хочеш, мій скарбе, говорити? Що ж, мовчи, синашу! Мені не хочеться, що мене потім гризло, що я тебе замордував, такого ідіота. А телеграму, яку я збирався послати, щоб арештували донью Енсайкоу, я подер на дрібні клапті. К бісу той арешт! Дівчина й так уже нещаслива, що має такого батька, і було б по-людському ще й мститися їй. Аж це ви з'являєтеся тут, свіженький, як огірочок, у таку пору й хочете говорити зі мною про Вейтона. Геть! - верескнув він.- Геть! Повертайтеся завтра [82] вранці заявити мені, що Вейтон убитий, і я ще вас і похвалю: баба з воза - кобилі легше!
Пригнічений Джеллін рушив до дверей. Він усвідомлював, що Сандер лютує через відмову Енсайкоу і не знає вже, що робити.
- Ви все ще тут? - крикнув капітан. Артур зібрався з духом і сказав:
- Не піду звідси, поки ви не прочитаєте цього рапорту.- Тут він поклав на письмовий стіл перед капітаном три сторінки машинопису.
Сандер збирався спалахнути, але оскільки перший рядок підсунутого Джелліном тексту лунав інтригуюче, а саме: «Автор анонімок до Вейтона - сам Вейтон...», не міг утриматися, щоб не прочитати всього.
Закінчивши і не глянувши навіть на Джелліна, він глибоко замислився, потім перечитав ще раз деякі уривки рапорту.
Джеллін почував себе як учень, який показує учителеві твір, і з побоюванням очікував реакції капітана.
Сандер устав і підійшов до Артура.
- Що ж, ідея дотепна,- сказав він,- і я одразу хочу провести розвідку боєм. Гайда до Вейтона! Переб'ємо йому сон, зате прочистимо мозок, порадивши облишити кпити так з поліції.
В автомобілі по дорозі до Вейтона Сандер поклав руку на руку Артура і сказав:
- Даруйте, Джелліне, що я так вам грубіянив, але вся ця справа добряче далася мені взнаки за ці кілька днів.
Джеллін зашарівся з радості й пробелькотів:
- Пусте!
Коли приїхали до Вейтонів, вони помітили в домі великий рух. Біля брами, крім Джерріса, стояли два поліцейських, приставлених охороняти Вейтона, а також камердинер Карлтон і Метчі. Не встигли Сандер і Джеллін вилізти, як до них підбіг засапаний Метчі.
- Просто неймовірно, пане капітан! Ми згубили його з очей на якусь часинку, бо він захотів піти у ванну кімнату. Оскільки він не вертався, ми кинулися по нього. Це все сталося кілька хвилин тому! Ми почули гуркіт мотора в гаражі, пішли побачити, що там таке. Пропав автомобіль Вейтона.
Джеллін поблід.
- О Господи,- зойкнув він.- Треба негайно його шукати, капітане, інакше він учинить самогубство!!! [83]
Книга: Джорджо Щербаненко Шість днів на роздуми Переклад Анатоля Перепаді
ЗМІСТ
На попередню
|
|
