Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: К.С. Забарило Гомерова "Одіссея" та її місце у світовій літературі (1968)
К.С. Забарило Гомерова "Одіссея" та її місце у світовій літературі (1968)
© К.Забарило, 1968
Джерело: Гомер. Одіссея. Х.: Фоліо, 2001. С.: 3-29.
OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua) 2003
ІГрецька поезія, найдавніша в Європі, ще в далекій від нашого часу глибині віків дала людству дві героїчні епопеї неперевершеної краси і величі - «Іліаду» й «Одіссею».
Обидві поеми виникли десь приблизно в VIII столітті до нашої ери, тобто майже двадцять вісім століть тому. Давня традиція донесла до нас і ім'я автора поем - Гомер. Народився він ніби в м. Смірні (тепер турецьке місто Ізмір), а потім жив на островах Хіосі й Іосі. На Іосі і вмер.
Слово «гомер» мало декілька тлумачень, в тому числі означало «сліпий». У стародавніх греків народні співці, так звані аеди й рапсоди, були переважно сліпі.
Цим у великій мірі пояснюються труднощі у визначенні достеменних фактів біографії Гомера, автора «Іліади» й «Одіссеї», бо багато людей звалося гомерами.
З певністю сказати, коли жив він, неможливо. Одні вважали-у XII ст. до н. є., другі - в XI ст., треті - в X ст., четверті - в VII і навіть у VI ст. до н. є. Та й місце життя поета важко точно встановити. В античні часи була популярна епіграма, що сім міст сперечалися між собою за честь називатися батьківщиною Гомера. А за іншими варіантами цієї епіграми число можливих батьківщин збільшувалось до десяти. Слід додати, що в античній Греції Гомерові приписувалось багато різних творів, часом зовсім протилежних за ідейним спрямуванням, манерою письма і стилем. Все це було чималою підставою для сумнівів у тому, що поеми склав саме той Гомер, про якого тут ідеться. Ще філософ Ксенофан з Колофона (VI ст. до н. є.) і пізніше філософ-ритор Зоїл з Амфіполя, прозваний «бичем Гомера», досить енергійно заперечували історичність Гомера. Александрійські вчені елліністичної епохи Ксенон і Гелланік (III ст. до н. є.), так звані [З] хорізонти (ділителі), вважали, що авторами «Іліади» й «Одіссеї» були два різні поети-рапсоди.
Коли в Західній Європі почали перекладати «Іліаду» й «Одіссею» на нові європейські мови й посилився там інтерес до Гоме-рового епосу взагалі, питання про історичність Гомера викликало велику дискусію в гомерознавстві.
В XVII ст. висловив сумнів щодо існування Гомера абат Ф. д'Обіньяк (1604-1676). У XVIII ст. Ф. А. Вольф (1759-1824) в опублікованій 1795 р. праці «Вступ до Гомера» доводив, що «Іліада» й «Одіссея» з'явились у X ст. до н. є., тобто до виникнення письма. Вони поступово складались і доповнювались, їх зміст варіювався. Усталився текст обох поем у VI ст. до н. є. спеціальною редакційною комісією, утвореною з наказу афінського тирана Пісістрата. Ця комісія, на чолі з афінським поетом Ономакрітом, встановила канонічний текст поем і записала його, - до того часу він був відомий тільки в усній передачі. На думку Вольфа, Гомер був автором лише декількох, а не всіх пісень. Вольф знаходив суперечності в їх змісті; це й мало бути свідченням того, що складали окремі пісні різні автори.
Виступ Вольфа викликав появу величезної кількості досліджень. В одних - думка Вольфа підтримувалась, в інших - заперечувалась. Прихильники Вольфа називались плюралістами*, або аналітиками.
Проти плюралістів виступили: Й.-Г. Фосс (1751-1826), перекладач Гомера німецькою мовою, поети Гете і Шіллер. М. В. Гоголь, який стежив за роботою В. Жуковського над перекладом «Одіссеї» і мало не обожнював Гомера, дуже гостро реагував на виступи плюралістів, називаючи їх «дурними розумниками».
Унітаристи** (Г. В. Ніч, К. О. Мюллер), всупереч Вольфові, обстоювали думку, що автор обох поем одна людина. Ніч доводив, що письмо виникло раніше, ніж думав Вольф, що існували написи ще в X ст. до н. є., що для створення великих поем не завжди обов'язкова письменність автора. На доказ цього Ніч наводив приклад середньовічного поета Вольфрама фон Ешенбаха, який, бувши неписьменним, створив рицарський роман [4] «Праціфаль.»- Суперечності в тексті поем Гомера, на гадку Ніча, ще не можуть бути переконливим аргументом проти їх єдності, адже подібна суперечність і непослідовність трапляється навіть у тих поетів, в автентичності писань яких ніхто не має сумніву.
[* Від лат. pluralis - множина.]
[** Від лат. unus - один, unitas - єдність.]
Середню позицію зайняли прихильники теорії зерна (Г. Герман, Дж. Грот). Вони висували думку про існування первісної «Іліади», яку пізніше доповнювали інші рапсоди.
В подальшому розвиткові гомерознавства всі ці теорії мають своїх послідовників. Думки в дусі плюралізму висловлювали в своїх дослідженнях Шварц (1918), Петерсен (1920), фон дер Мюль (1952), Р. Меркельбах та інші. До числа послідовників хорізонтів, що визнавали автором «Іліади» одного поета, а автором «Одіссеї» другого, належить Т. Сінко; в цьому ж дусі написана робота А. Гейбека.
Дехто з античних учених вважав, що Гомер створив «Іліаду» в молодості, а «Одіссею» в старості. Цю думку підказував різний характер зображуваних подій: війна - в «Іліаді» і мирне життя - в «Одіссеї». Войовничий запал притаманний молодості, а мир і спокій властивий старості.
Теорію унітаристів підтримали А. Северін, М. Нільсон, В. Шадевальдт, Ян Парандовський та інші.
О. Ф. Лосєв у монографії, присвяченій творчості Гомера, давши огляд праць різних учених у так званому гомерівському питанні, цілком слушно вважав, що найголовніше для нас - художня єдність епосу. Суперечності, які знаходять дослідники у змісті поем, не порушують їх стилю й можуть бути пояснені умовами особистої й колективної творчості в ту епоху, коли поеми створювались, а також редакторським об'єднанням пісень різного походження. Дослідник приходить до такого загального висновку: «З повним правом можна сказати, що грецький народ, взятий у своїй єдності й цільності, і є той єдиний і останній творчий індивід, який створив гомерівські поеми»*.
Ми вважаємо, що, хто б не був автором поем, сліди впливу народної творчості на обидві поеми настільки явні, що не треба Цього й доводити.
Сумніви в історичності автора Гомерового епосу викликали сумніви в історичності Троянської війни, в існуванні самої Трої.
[* А. Ф. Лосев. Гомер. М., Учпедгиз, 1960, стор. 48.] [5]
Наприклад, з запереченням історичності Троянської війни виступав американець Р. Карпентер.
У минулому столітті така думка була панівною, поки не стали відомі наслідки розкопок Генріха Шлімана (1822-1890). Не маючи спеціальної підготовки з археології, комерсант з професії, Генріх Шліман вирішив довести археологічними розкопками, що Троянська війна - не вигадка поетів. Комерсант став археологом. Шліман вів розкопки в Малій Азії, на тому місці, де могла бути Троя, у Мікенах, в Орхомені, в Тірінфі й на островах Ітака і Кріт. Археологічними даними він підтвердив існування Трої і факт Троянської війни. Його роботу продовжували Еванс і Дерп-фельд. Артур-Джон Еванс (1851-1941), між іншим, знайшов у Кноссі (на Кріті) глиняні таблички з лінійними написами. Подібні таблички були знайдені також у Пілосі, Мікенах і Фівах.
Довгий час ці лінійні написи були німі. Лише 1952 року англійський вчений Майкл Вентріс знайшов спосіб прочитати частину їх. Його підтримав професор Кембриджського університету Чадуїк. На жаль, 1956 року М. Вентріс загинув при автомобільній катастрофі, не довівши до кінця свою цікаву роботу. Розкопки А. Еванса і дешифрування М. Вентрісом лінійних написів довели, що задовго до виникнення грецького письма вже існувала на землі греків велика культура. Вона ділиться на два періоди: перший - до середини XV ст. до н. є. - крітська культура, створена негрецьким населенням; другий - мікенська культура, створена греками на Пелопоннесі від середини XV до ХНІ ст. до н. е.*.
У XII ст. з півночі Балканського півострова прийшли на південь дикі племена дорян, які знищили там багату культуру. Греки змушені були тікати в гірську частину Пелопоннесу - Аркадію, на острів Кіпр і на береги Малої Азії. Від цього утворились основні діалекти грецької мови: північно-східний (ахейсько-еолійський), південний (дорійський), йонійський, що вклинився між ними зі сходу.
Ця подія відбулася після Троянської війни, яка датується приблизно 1194-1184 рр. до н. є.
[* С. Я. Лурьє. Язик и культура Микейской Греции. АН СССР. Инсти-тут истории. М. - Л., Изд-во АН СССР, 1957.
С. Я. Лурье. Заговорившие таблички. М., Гос. изд. дет. лит., 1960.] [6]
Троянська війна, очевидно, й була такою міжплемінною війною колонізаційного характеру. Греки з Балканського півострова, яких поет називає то ахеями, то данаями, воювали з тими племенами, які давніше поселилися на узбережжі Малої Азії, де й була Троя. Міфологічна ж причина війни - помста Менелая та його союзників над Троєю за те, що Паріс, син троянського царя Пріама, викрав у Менелая його дружину Єлену. Досить прозаїчні інтереси войовників прикрашені в поемах численними міфами про богів, які по-своєму також беруть участь у війні, поділившись на два табори: прихильників Трої і друзів ахеїв. Про розгром Трої розповідала одна з кіклічних поем «Зруйнування Трої», яка до нас не дійшла. Потім боги, які допомагали троянцям, карають вождів ахейського війська. Тому загинули Ахілл і Агамсмнон, а Одіссей десять років блукав по різних землях і нарешті за допомогою Афіни Паллади повернувся на рідну Ітаку.
Щедро збагативши свої поеми міфами, а «Одіссею» ще й чудовими казками, Гомер з більшою або меншою докладністю показує й ділову сторону ведення війни, справедливої для троянців, оскільки вони обороняють свою вітчизну, і несправедливої з боку ахеїв, бо вони нападають.
Сюди належить опис різних видів озброєння, розповідь про стратегію й тактику з обох боків. В «Іліаді» поет показав дипломатичні переговори, які ведуть Одіссей і Еант з розгніваним Ахіл-лом, намагаючись повернути його у військо, забути кривду, заподіяну Агамемноном, який відняв у нього полонянку Брісеїду («Іл.», IX). В обох поемах ми знаходимо цікавий опис воєнної розвідки й шпигунства в так званій «Долонії». Одіссей з Діомедом пробираються в троянський табір і зустрічають троянського розвідника Долона, направленого в табір ахеїв. Одіссей і Діомед вивідують у нього все, що їм потрібно, а потім убивають Долона, який сподівався зрадою врятувати собі життя («Іл.», X). Про цей факт згадує в «Одіссеї» Єлена, кажучи, що вона навіть впізнала Одіссея серед троянців («Од.», IV, 240-257).
У Гомеровому епосі ми зустрічаємо й зображення, так би мовити, військового десанту в табір противника. Це - історія з хитро придуманим, за порадою Афіни Паллади, величезним де-Рев'яним конем із воїнами всередині, ніби «подарованим» ахеями [7] троянцям в знак миру й поставленим на Акрополі. В «Одіссеї» про це згадується декілька разів у різних піснях поеми.
В обох творах розповідається про судноплавство, яке мало велике значення в житті греків. В описі Троянської війни поет часто згадує кораблі. На березі моря, поблизу Трої, вони стоять напоготові. Корабель зображений при описі подорожі молодого Телемаха на розшуки батька («Од.», II) і далі, коли мова йде про повернення юнака на Ітаку («Од.», XV), нарешті, при оповіді про повернення Одіссея від феаків. Згаданий в «Одіссеї» й інший спосіб пересування на морі - на плотах. Пліт споруджує Одіссей за допомогою німфи Каліпсо, надіючись на ньому доплисти до Ітаки («Од.», V), а потім терпить аварію («Од.», V). Опис побудови плоту й далі загибелі його, а також розповідь про спорядження корабля феаками для повернення Одіссея на Ітаку вражають реалістичними подробицями, які свідчать про обізнаність поета з цією справою. Адже греки були добрими мореплавцями, їх міфологія і вся історія їх культури пов'язана з мореплавством. Воно сприяло розселенню греків на нових землях, відкривало перед ними нові світи. Це особливо підкреслено в «Одіссеї». Одіссей зазнав багато лиха на морі, та він не переставав цікавитися всім тим, що чув і бачив. Про це він дотепно й цікаво розповідає на учті, влаштованій на його честь Алкіноєм.
Гомерові поеми - справжня енциклопедія життя греків епохи переходу від варварства до цивілізації. В «Іліаді» всебічно висвітлюється все те, що мало зв'язок з війною, а в «Одіссеї» автор звертає увагу слухачів і читачів своєї поеми на картини мирного життя, знайомить з реальними й фантастичними землями, в яких побував Одіссей. Часом фантастичні картини тісно переплітаються з реальними, як, наприклад, перебування Одіссея в країні кіклопів («Од.», IX).
Одіссей багато зазнав страждань уже після війни за ті довгі десять років блукання. Але він не впадав у розпач, а цікавився різними новими землями. Цю деталь не забув згадати й Данте, змалювавши Одіссея серед грішників восьмого кола пекла. Цю прикметну рису поеми помітив і Й. Г. Гердер, коли писав: «Завдяки Уліссові ми побачимо картину західного світу в усіх його [8] краєвидах, а на ній - зображення різних форм громадського життя і сцен домашнього побуту»*.
Чудесна міфологія займає чільне місце в обох поемах, особливо в «Одіссеї». Але поет не поривав зв'язку з дійсністю. Йому властиве було почуття дійсності, притаманне кожному великому поетові.
Це почуття дійсності підказало йому змалювати рабство, яке в часи створення поем стало вже звичайним явищем. Гомер частково показав різні шляхи перетворення вільних людей на рабів. Наприклад, батько Одіссея Лаерт купив собі як рабиню Евріклею, яка була ще зовсім підлітком, купив, «...двадцять за неї волів заплативши». Досить по-діловому сказано. Та ще й додано:
Ложа її не ділив, проте, щоб не гнівити дружину**.
(«Од.», І, 43)
Це значить, що Лаерт в особі Евріклеї купив собі робітницю й наложницю, але побоювався ревнощів дружини. Іншим шляхом потрапив у рабство «божественний свинопас» Евмей. Він розповідає, як його, сина володаря двох міст, обманним способом викрали фінікійці і продали в рабство Лаертові («Од.», XV, 402-483). Його оповідь - ціла пригодницька повість.
Правда, це - раби, які займають у домі і в господарстві Одіссея високе становище в порівнянні з іншими. Тому вони й вірно служать господареві та його родині. Інші ж раби далеко не всі вірні. Є серед них недбайливі. Є й такі, що зраджують родину господаря в час вакханалії женихів Пенелопи. їх пізніше дуже жорстоко покарано. Поет схвалює рабство. Та він і схильний виправдати недбальство рабів:
Тож половину від гідності Зевс одбира громовладний У чоловіка, якому дні рабської долі прирік він.
(«Од.», XVII, 322-323)
Зауваження дуже промовисте!
Гомерові поеми виникли в епоху переходу від родового суспільства до рабовласницької демократії, класичний зразок якої ми бачимо в грецьких полісах.
[* И. Г. Гердер. Избр. соч. М. - Л., Гослитиздат, 1959, стор. 101.]
[** Тут і далі цитати з «Одіссеї» наводяться в перекладі Бориса Тена. - К. 3.] [9]
Поруч з картинами рабовласництва в «Одіссеї» досить чітко, як і в «Іліаді», зображені елементи так званої воєнної демократії, яка не виключає влади базилевса. Слово «базилевс» звичайно перекладають словами «цар», «король». Але такого значення це слово набуло в епоху Візантійської імперії, в часи ж, зображені Гомером, базилевси мали функції вождів племен, старшин родів, жерців і суддів. Повнотою влади вони користувалися в часи війни. Базилевси радилися з радою старшин і з народними зборами. Це і є так звана воєнна демократія. В «Одіссеї» (VIII, 16-45) ми й бачимо такий приклад, коли у феаків обмірковувалися питання про допомогу Одіссеєві повернутись додому.
В тій же поемі ми знову зустрічаємося з картинами народних зборів, скликаних прихильниками і членами родин убитих женихів Пенелопи. Відбувається палка дискусія, що переходить у бійку, між двома таборами, на які поділились учасники народних зборів. Мирить ворогуючі сторони богиня Афіна Паллада, порадниця Одіссея та його родини, прибравши образ Ментора («Од.», XXIV, 531-548).
В «Одіссеї» ми знаходимо натяки на те, що в ті часи, коли поема виникла, відбувався перехід від матріархату до патріархату. Наприклад, у феаків фактично править не Алкіной, а його дружина Арета. Одіссей просить Арету, а не Алкіноя допомогти йому повернутися на батьківщину («Од.», VII). А в домі Одіссея Пенелопа вже такої ролі не відіграє. Господарем дому стає Телемах, син Одіссея. Він досить твердо, навіть нечемно каже матері, щоб вона не втручалась у справу чоловіків:
Краще до себе вертайся й пильнуй там своєї роботи -
Кросен своїх, веретен - та доглянь, щоб служниці у домі
Всі працювали як слід. А розмови про лук - чоловіча
Справа, найбільше ж - моя, бо я лише в домі господар!
(«Од.», XXI, 350-353)
Останні слова не потребують коментарів: влада в домі перейшла до повнолітнього сина Пенелопи, який заступає відсутнього батька.
Чимале місце в «Одіссеї» займає розповідь поета про різні види господарства й ремесла. З цього погляду цікавий опис садів Алкіноя («Од.», VII, 114 - 118), згадка про сад Одіссея («Од.», [10] ХХШ, 139), про тваринництво в господарстві Алкіноя, де є велика рогата худоба, вівці й свині («Од.», VIII, 59-60). З оповіді Одіссея на учті в Алкіноя постає вівчарське господарство кіклопа Поліфема. У самого Одіссея солідна, мовлячи по-сучасному, тваринницька ферма, продукцію якої споживали нахабні женихи Пенелопи («Од.», XIV і далі).
Устами Одіссея поет ніби хотів викликати у своїх читачів своєрідний колонізаційний інтерес до фантастичної країни кіклопів. Там великі багатства дає сама природа навіть без праці людини. Кіклопи не орють, не сіють, не садять, а збирають ячмінь, пшеницю, виноград («Од.», IX, 107-111). На острові кіклопів Одіссей бачив родючі землі, незаймані ліси, де є безліч кіз і нема ні мисливців, ні пастухів. Перед ним поставали гарні пристані для кораблів («Од.», IX, 136-139). Така оповідь могла заохотити слухачів до завоювання таких земель. Правда, страшнувато зіткнутися з кіклопами, важко їх перемогти, Ну що ж, можна ризикнути! Адже Одіссеєві пощастило хитрощами й винахідливістю перемогти навіть найстрашнішого з них - Поліфема.
В обох поемах, особливо в «Одіссеї», знаходимо згадки про різні ремесла, зокрема про ткацтво. Дружина Алкіноя Арета «пряжу сукає пурпурну» («Од.», VI, 306-307), звичайно, разом з рабинями. Цю ж роботу виконують рабині Пенелопи з її участю («Од.», XXI, 350-354). Мовиться про ковальство й золотарство («Од.», III, 432-435); не обійдено мулярську, каменярську й ко-лісницьку роботи. Греки ще в XII ст. до н. є. знали залізо. Про це згадується декілька разів («Од.», VII, 87; XII, 280; XXI, 81).
Всі ці факти свідчать про реалістичні тенденції поеми. Але вони так переплітаються з елементами міфології і з казками, що вся «Одіссея» перетворюється в чудову казку.
Цією казкою захоплювались діячі культури різних епох і народів. Серед них - Й. Гердер, М. Гоголь, Л. Толстой і багато інших.
«Одіссея» - не тільки казка, а й захоплюючий, різнобарвний, цікавий пригодницький роман, якщо можна вжити цей термін для найдавнішого в Європі героїчного епосу. Впадає в око сама композиція поеми. Що б там не казали плюралісти про порушення єдності сюжету поеми чи унітаристи, навпаки, про єдність сюжету та винахідливість автора в композиції «Одіссеї», [11] але в ній виразно виступають дві пригодницькі сюжетні лінії: «Телемахія» (І-IV, XV) і «Одіссея» (V-XXIV). У XV пісні обидві лінії зливаються в одну: Одіссей і Телемах прибули додому і діють спільно.
Крім цих двох великих частин, присвячених пригодам центральних персонажів поеми, в ній ми знаходимо ще ряд пригодницьких сюжетів, так би мовити, в pendant* усій «Одіссеї». До них належать такі пригодницькі історії:
1) вигадані пригоди Одіссея, що їх він розповідає богині Афіні, яка, до речі, тут же й піймала його на брехні (XIII, 256-286);
2) Одіссеїв виклад вигаданої версії своєї біографії свинопасові Евмею, причім Евмей також не вірить цьому (XIV, 192- 359, 361 - 389);
3) розповідь «божественного свинопаса» Евмея про його перетворення в раба (XV, 402-484);
4) новий варіант Одіссеєвої оповіді про його пригоди Анті-ноєві - одному з женихів Пенелопи (XVII, 415-444);
5) дві різні розповіді Одіссея при зустрічі з Пенелопою про його минуле життя (XIX, 165-202, 270-307).
Всі ці епізоди мають характер вставних новел, що пізніше увійшло в звичай в літературі.
Гомерові герої - ідеал для звичайних людей. Мудрість Одіссея, його дипломатичний талант, який, щоправда, часом нагадує крутійство, поєднуються у нього з мужністю, великою фізичною силою, спритністю, вправністю в бою, надзвичайною силою волі, стійкістю та витриманістю. Все це допомогло йому вийти переможцем з біди, яка нависла над ним і його домом. Він діє обмірковано й обережно, не признаючись навіть найвірнішим людям, коли готує криваву розправу над женихами. У всіх своїх пригодах, щасливих і нещасливих, Одіссей - патріот. І син Одіссея, Телемах, змальований в поемі подібним до батька. Спочатку він ще мало має життєвого досвіду, покладається на старших, але в рішучий момент, коли настав час боротися не на життя, а на смерть, він діє з такою ж мужністю, вправністю, стійкістю в бою з ворогами, як і його батько.
[* Додаток (франц.) ]. [12]
Не померкне ніколи зворушлива постать Пенелопи - один з найчудовіших образів жінки в усій світовій літературі. Це образ вірної, незрадливої дружини, мудрої господині, доброї матері й наставниці єдиного улюбленого сина. Пенелопа в своїй поведінці керується більше розумом, аніж почуттями. Тому поет і називає її розумною. Наприклад, дізнавшись, що той нужденний жебрак, котрий прибув у її дім, - Одіссей, якого вона чекала двадцять років, вона на радощах не кидається відразу в обійми, а перевіряє, піддає цю людину іспитові: адже вона не впізнала чоловіка, бо двадцять років страждань, спричинених війною та довгими блуканнями героя, змінили його зовнішність. Упевнившись, що перед нею її коханий чоловік, вона втішається щастям, про яке мріяла півжиття. Одіссей і Пенелопа обоє виявляють велику силу волі й витривалість.
Вражає нас дивний образ Навсікаї. її чарівна краса подібна до світанкової зорі, «божественної Еос», яку часто згадує поет. Він показав її в праці (вона приїхала до моря прати білизну) і в розвагах - у грі в м'яча (VI, 100-117). Пробудившись, захоплений Одіссей звернувся до неї з словами:
Хто ти - богиня чи смертна, - тебе на колінах благаю!
(VI, 149)
Поет наділяє своїх героїв і героїнь епічно-монументальними рисами, що вирізняє їх серед інших людей. Проте він не забуває принагідно сказати: ніщо людське їм не чуже. Вони більше за все люблять життя, хоч і вмирають без вагання, якщо в цьому є доконечна потреба. Цю любов до життя красномовно висловлює тінь Ахілла в розмові з Одіссеєм в Ащі. Одіссей привітав Ахілла як героя, рівного богам, і висловив певність, що й після смерті той володарює над мертвими, як живий над живими. Ахілл відповів йому сумно, з явним докором:
Не утішай мене в смерті моїй, Одіссею пресвітлий!
Краще уже батраком я на ниві чужій працював би
У бідняка, що й самому скупого прожитку не досить,
Ніж володарив над мертвими тут, що життя позбулися.
(«Од.», XI, 488-491)
[13]
Гомер оспівує й прославляє життя, піднесено малює його торжество. Навіть там, де, здавалось би, панує смерть, - наприклад, у сцені збройної сутички Одіссея й Телемаха з женихами (XXII) і в сцені колотнечі на площі перед домом Одіссея (XXIV) - закінчення піднесено-оптимістичне: у першій - члени родини й слуги обіймають Одіссея, який відновив зневажену справедливість і честь своєї родини; у другій - Афіна Паллада закликає припинити всім осоружну бійку і відновлює мир.
В зображенні персонажів своєї епопеї Гомер уникає опису їх душевного стану, хоч і чудово розуміє почуття, яких вони зазнають, а підводить читача й слухача до того, щоб вони самостійно дійшли певного висновку. Гомер у таких випадках з епічного поета перетворюється ніби в драматурга: стає осторонь, надавши слово своїм героям. Розмови ж героїв нагадують то діалоги в драматургії, то промови риторів, їх так багато, що вони становлять більшу частину всієї поеми. (В такій же мірі це стосується й «Іліади»). Не без підстав усталилась думка про дуже давнє походження ораторського мистецтва у греків. Воно знайшло своє відображення в епопеях Гомера ще десь у VIII ст. до н. є., коли рабовласницька цивілізація в Греції щойно починалась, а чотирма століттями пізніше високо піднеслось в особі Демосфена напередодні кінця класичної рабовласницької демократії й незалежності грецьких полісів.
Особливість драматизму «Одіссеї» - в умінні поета яскраво показати психологічні переживання персонажів. Взяти хоча б сцену зустрічі Одіссея з батьком Лаертом (XXIV, 226-382) або сцену зустрічі героя з Аргосом, його вірним старезним псом.
Гомерові поеми - найвище досягнення стародавньої грецької літератури й культури взагалі. В них - першооснова літературної мови греків, основа всієї грецької поезії, основа грецької філософії й науки в найширшому розумінні цього слова.
II
Гомерівський героїчний епос залишив глибокий слід у дальшому розвитку грецької літератури, потім римської, а ще пізніше - літератури різних європейських народів. [14]
Гомерівський епос став джерелом сюжетів для багатьох поетичних творів і зразком віршованої форми. Зокрема, гомерівський гекзаметр набув значення канонічного розміру для віршованого героїчного епосу й епічної поезії взагалі. Кіклічні поеми, що виникли пізніше, розвивали й доповнювали зміст «Іліади» й «Одіссеї». Поема «Повернення», текст якої до нашого часу не дійшов, була складена з таким розрахунком, щоб, так би мовити, «пришити» початок до «Одіссеї», заповнити розрив у часі між дією «Іліади» й «Одіссеї». У «Поверненні» розповідалось про різні нещастя, що трапилися з ахейськими героями, як кара за зруйнування Трої, кара з боку тих богів, які були на боці троянців. Йшлося про вбивство Агамемнона й Кассандри Клітем-нестрою й Егістом, про помсту Ореста за смерть Агамемнона, про повернення в Спарту її царя Менелая з віднятою у троянців Єленою саме в той день, коли загинули Клітемнестра й Егіст від рук Ореста - месника за смерть батька. Автор поеми міг деякі епізоди запозичити з «Одіссеї». До таких запозичень, наприклад, можна віднести оповідь про перебування Одіссея в Аїді і про його зустріч там з Ахіллом, Агамемноном та іншими учасниками Троянської війни.
Доповненням до «Одіссеї» була також епічна поема «Телегонія», яка розвивала міф про перебування Одіссея на острові Ееї і про любовний зв'язок його з німфою Кіркеєю. Від цієї німфи в Одіссея, як виявляється, був син Телегон, який шукав батька подібно до того, як шукав Одіссея Телемах. Телегон прибуває на Ітаку з військом, вступає в бій з Одіссеєм, не знаючи, що то його батько, і вбиває його.
Дидактичні поеми Гесіода «Роботи і дні» і «Теогонія» (кінець VIII-поч. VII ст. до н. є.) тематикою своєю різняться від Гоме-рових поем, але їх автор перейняв у Гомера його гекзаметр і йонійський діалект, хоч Гесіод був беотієць.
Гомерівський героїчний епос викликав появу пародії на «Іліаду» - «Батрахоміомахія» («Війна жаб і мишей» - кінець VI - поч. V ст. до н. є.). Вона була спрямована проти культу героїчного епосу й евпатридів, які його підтримували. Автор цієї поеми, як і належить пародистові, використав для неї гекзаметр - розмір Гомерових поем. За високу художню якість «Батрахоміомахію» приписували Гомерові. [15]
Лірик Теогнід з Мегар (VI ст. до н. є.) в одному з своїх творів згадує сходження Одіссея в Аїд, його повернення на острів Ітаку й розправу з женихами Пенелопи.
Ремінісценції з Гомерових поем, зокрема, з «Одіссеї», ми знаходимо у Піндара в «Істмійських одах» (зустріч Одіссея з Еантом в Аїді).
В «Одіссеї» ми знаходимо елементи сюжетів трагедій Есхіла, Софокла і Евріпіда (V ст. до н. є.). Елементи сюжету трилогії «Орестея» ми знаходимо в різних піснях «Одіссеї». У І пісні (26- 47 рядки) ми з розмови богів довідуємося про вбивство Егіста Орестом. Далі в тій же пісні (298-300 рядки) Афіна славить помсту Ореста над Егістом за вбивство батька. УIII пісні (193-199 рядки) згадується про вбивство Агамемнона Егістом. В тій же пісні «Одіссеї» (248-310 рядки) Нестор на прохання Телемаха розповідає про подробиці вбивства Агамемнона. В IV пісні (90- 92 рядки) Менелай на весіллі своїх дочки й сина в розмові з Телемахом і Пісістратом, сином Нестора, знову коротко згадує про вбивство Агамемнона. Далі в тій же IV пісні (524-537 рядки), розповідаючи про свою перемогу над Протеєм, Менелай згадує вже деякі подробиці цього вбивства, про які сказав йому Протей: Егіст підстеріг повернення Агамемнона з Трої, зустрів його урочисто і «вбив за вечерею так, як бика біля ясел вбивають».
В XI пісні «Одіссеї» (405-434 рядки) про свою сумну долю розповідає Одіссеєві в Аїді сам Агамемнон. Тут згадано й про Кассандру як жертву ревнивої Клітемнестри.
Нарешті, в XXIV пісні (19-97 рядки) поет описує появу в Аїді душ убитих Одіссеєм женихів Пенелопи, приведених туди Гермесом. Там їх зустрічають Агамемнон і Ахілл, який також уже встиг потрапити в похмурий Аїд. Агамемнон згадує свою смерть і заздрить Ахіллові й іншим героям, які загинули зі славою. Йому ж судилося загинути безславно у власному домі:
З рук Егіста й моєї підступної, злої дружини.
Таким чином, у цих уривках «Одіссеї» згадано події, які становлять основні лінії сюжету двох частин трилогії «Орестея» - «Агамемнон» і «Хоефори». [16]
Таке часте повторювання розповіді про долю Агамемнона не було випадковим у Гомера. Ці події хвилювали його. Тому Есхіл вважав за свій обов'язок написати трилогію, доповнивши сюжет дальшою історією Ореста. Есхілові, як відомо, приписують слова, що його трагедії - це «крихти від великих бенкетів Гомера». В «Одіссеї» ми знаходимо елементи основної лінії сюжету трагедії «Едіп-цар» Софокла (V ст. до н.е.). Одіссей, перебуваючи в гостях у феаків, розповідає, що в Аїді він бачив «матір Едіпову там Епікасту», яка «за дружину рідному синові стала» («Од.», XI, 271-273).
Тут наводиться інше ім'я, ніж у Софокла, який називає свою героїню Йокастою. В цій же короткій розповіді йдеться про вбивство Едіпом батька і його пізніше владарювання в Фівах. Нарешті, згадано, що Йокаста (Епікаста) загинула, «в петлі на високій повісившись крокві з горя тяжкого...» («Од>, XI, 271-280). В XI пісні поеми (543-564 рядки) ми знаходимо контури сюжету трагедії Софокла «Еант» (розмова Одіссея з Еантом в Ащі про те, як Одіссей відняв у нього зброю Ахілла, що стало причиною самогубства Еанта).
Безумовно, з «Одіссеї» запозичено сюжет трагедії Софокла «Навсікая, або Прачки», від якої до нас дійшли тільки уривки. Афіней свідчить, що Софокл побудував сюжет «Навсікаї» за мотивами VI пісні «Одіссеї», де йдеться про першу зустріч Одіссея з Навсікаєю.
Евріпід (V ст. до н. є.) використав для драми «Кіклоп» епізод з IX пісні поеми, щоправда, зробивши центральною фігурою не Одіссея, а Поліфема. Крім того, Евріпід уточнив місце дії драми: замість фантастичної країни кіклопів зобразив Сіцілію.
Комедіограф Арістофан (кінець V - початок IV ст. до н. є.) запозичив з «Одіссеї» деякі мотиви комедії «Оси»: Одіссей, за Гомером, сховався від осліпленого Поліфема під черевом барана і назвав себе Ніхто, коли Поліфем запитав, хто він. Приблизно те саме бачимо і в «Осах», з тією тільки різницею, що персонаж Арістофана Клеонослав ховається під черевом осла.
Грецький історик Геродот (V ст. до н. є.), який вважав Гоме-Ра історичною особою і визнавав історичними також героїв Го-мерового епосу, користується цитатами з «Іліади» і згадує епізод 3 «Одіссеї» - розповідь Менелая про те, що Єлена привезла з [17] Єгипту «зілля корисного людям, багато й шкідливого дуже» («Од.», IV, 227-232), а також дальші слова Менелая про затримку його в Єгипті через те, що він не приніс жертви богам («Од.», IV, 351-369).
Другий історик Фукідід згадує плавбу Одіссея повз Харібду, описану в XII лісні Гомерової поеми.
Аполлоній Родоський, поет елліністичної епохи (III ст. до н. є.), в своїй епічній поемі «Аргонавтика», безперечно, використав утрачену для нашого часу героїчну поему про похід аргонавтів по золоте руно, але для нього була зразком також і «Одіссея». Однак Аполлоній відходить від Гомера в характеристиці героїв. У нього вони змальовані в розвиткові, тоді як у Гомера герої статичні й вірні собі. Традиційний гекзаметр поеми і схема її сюжету з численними пригодами - явне наслідування «Одіссеї». Виїзд Медеї на побачення з Ясоном - це відгомін VI пісні Гомерової поеми, паралель до зустрічі Одіссея з Навсікаєю. Аполлоній переймає від Гомера й складні епітети.
Теокріт (НІ ст. до н. є.) в деяких своїх ідиліях, зобразивши кіклопа Поліфема закоханим у Галатею, використав образ Полі-фема з IX пісні «Одіссеї».
В одній із своїх моралій під назвою «Грілл» Плутарх (46- 127 рр. н. є.), відштовхуючись від Гомера, розповідає, як грек Грілл, один із супутників Одіссея, перетворений Кіркеєю на свиню, доводив Одіссеєві, що тварини мають моральну перевагу над людьми.
Композиційно нагадує «Одіссею» любовний роман Геліодо-ра (III ст. н. є.) «Ефіопіка». Між іншим, автор розвиває в ній думку про єгипетське походження Гомера.
В римській літературі Гомер був відомий ще в III ст. до н. є. Ініціатором популяризації Гомера був Лівій Андронік, родом грек, перекладач «Одіссеї» на латинську мову. Грецькі імена богів Лівій Андронік замінив римськими.
Грецький героїчний епос був взірцем для Квінта Еннія (III ст. до н. є.), автора написаної дактилічним гекзаметром поеми «Аннали» (на жаль, збереглося від неї всього 600 рядків).
«Енеїда» Віргілія (І ст. до н. є.) також створювалась за зразком Гомерового епосу: перші шість книг поеми композиційно [18] нагадують «Одіссею», наступні шість книг - «Іліаду». Опис бурі в час плавби Енея з його супутниками і відвідини Енеєм царства тіней запозичені Віргілієм з «Одіссеї» (X-XI). В «Енещі» (II книга) Еней докладно розповів цариці Дідоні про загибель Трої і про підступні хитрощі з так званим троянським конем, які вирішили долю битви. Віргілій у цім епізоді використав кіклічну поему «Зруйнування Іліона», яка до нашого часу не дійшла. Вона хронологічно повинна була доповнювати «Іліаду» й бути середньою ланкою між «Іліадою» та «Одіссеєю».
В «Одіссеї» ми знаходимо декілька згадок про троянського коня. Так, зокрема, в IV пісні (272-289 рядки) про це розповідає Менелай; у VIII пісні на учті в домі царя Алкіноя сам Одіссей наказує аедові Демодоку:
Отже, про те заспівай, як Епей із Афіною разом
Під Іліоном коня дерев'яного постать зробили,
к його хитро в акрополь увів Одіссей богосвітлий,
Воїв сховавши в коневі, що Трою після зруйнували.
(VIII, 492-495)
Гомеровому епосові, зокрема «Одіссеї», присвятив частину своїх «Героїнь» Овідій (І ст. до н. є.). Поема «Героїні» починається листом Пенелопи до Одіссея. Далі ми знаходимо листи Брісеїди до Ахілла, Паріса до Єлени та Єлени до Паріса. Овідій, майстер елегії, дає цікаву психологічну характеристику згаданих персонажів Гомерових поем.
У «Метаморфозах» того ж поета (кн. XIII) знаходимо мотив, запозичений з VI і IX ідилій Теокріта, де розповідалося про кохання кіклопа Поліфема до німфи Галатеї. Цей міф починає свій родовід від IX пісні «Одіссеї».
Пізніший римський поет Марк Анней Лукан (І ст. н. є.) продовжує традиції Гомера в героїчній поемі «Фарсалія», написаній гекзаметром, витриманій в дусі Гомерових поем з погляду композиції і жанру.
У середньовіччі інтерес до Гомера знайшов свій вияв у двох підроблених латинських хроніках, перекладених з грецької мови, - в «Щоденнику Троянської війни» (IV ст.), автором якого [19] вважали грека Діктіса, та в «Історії загибелі Трої» (VI ст.), ; написаній нібито фрігійцем (тобто троянцем) Даретом.
Гомерових поем у середньовіччі не знали. Натомість були і поширені різні легенди, які відповідали духові середньовіччя, а не античності. Саме такими й були ці хроніки.
Данте, можливо, знав їх, коли працював над «Божественною комедією», а «Енеїду» Віргілія знав напевно й пам'ятав оповідання Енея з II книги поеми про дерев'яного коня, вигаданого для того, щоб можна було швидше оволодіти Троєю. Суворий противник лукавства, хитрощів і підступності в громадських і політичних справах, Данте помістив Одіссея й Діомеда у восьме коло пекла саме за те, що «вони конем завоювали Трою» («Пекло», XXVI, 58-60, перекл. П. Карманського і М. Рильського). Далі виступав сам Одіссей і розповідає про пригоди після перебування в німфи Кіркеї. Його «життя людське манило», тому він поплив до берегів Іспанії, Марокко, досяг Геркулесових стовпів (тобто Гібралтару), але буря розбила корабель, і він та його друзі загинули: «І море нас навіки проковтнуло» («Пекло», XXVI, 142).
У часи середньовіччя легенди про Трою подекуди служили ; сюжетами літературних творів різних жанрів. Сюди можна віднести світську містерію французькою мовою «Зруйнування великої Трої» (1450) невідомого автора, прозовий роман Жана Леме-ра (1473-1525) «Прославлення Галлії й дивовижна доля Трої», що був явним наслідуванням Діктіса й Дарета. Цікаво, що Лемер виводить плем'я французів від імені Франка, сина Гектора, - паралель до ідеї Віргілія, який виводить родовід родини Юліїв від сина Енеєвого Юла.
Лемера продовжив П'єр Ронсар своєю «Франсіадою» (1572).
Пародійні поеми французьких поетів XVII ст. «Суд Паріса» Шарля д'Ассусі і «Троянські стіни, або Про походження бурлеска» Шарля Перро, відомого автора казок, були відгомоном Гомерової теми. Щоправда, вони не мали такої слави, як бурлескна поема П. Скаррона «Переодягнений Віргілій» (1648-1652) - блискуча пародія на «Енеїду» Віргілія.
Особливо помітною у французькій літературі на порозі доби просвітительства була поява дидактичного роману Фенелона «Пригоди Телемака» (1699). Автор книги поставив собі за мету критику французького «освіченого» абсолютизму в його «класичній» [20] формі - королювання Луї XIV. Ментор (Афіна Паллада) виступає в ролі вихователя молодого сина Одіссеєвого. На прикладі історії крітського царя Ідоменея, прогнаного народом за його тиранічні нахили і цим самим перевихованого, Фенелон пропонує ідеї реформ і викладає навіть свій проект. «Пригоди Телемака» швидко здобули собі популярність за межами Франції. В Росії в XVIII ст. з'явився віршований, правда, незграбний переклад роману, зроблений В. Тредіаковським, під назвою «Телемахіда».
В першій половині XVIII ст. французький письменник Маріво пише пародійні поеми «Переодягнений Гомер» (1716) та «Переодягнений Телемак» (1736) з явною метою висміяти епігонів французького класицизму.
В Англії з тими ж намірами якийсь анонім (1720) опублікував бурлескну переробку обох Гомерових поем «Гомер навиворіт», яка викликала у читачів XVIII й першої половини XIX ст. чималий інтерес. Нею цікавився Байрон, шанувальник грецької культури.
Для Й. Гете (1749-1832), який створив певний культ античності, її поезії, філософії та славної історії, Гомер був своєрідним божеством. Це видно з його раннього роману «Страждання молодого Вертера» (1774), герой якого читає «Одіссею» й мислить її образами. У пізнішій «Подорожі в Італію» (1787), перебуваючи якось на Сіцілії, Гете під впливом навколишньої природи, яка відповідала Гомеровим часам, обмірковував план «Навсікаї» - драматичної концентрації «Одіссеї». Поет хотів зобразити любов Навсікаї до Одіссея, на що виразно натякає Гомер. Пізніше поет віддав данину Гомерові своїм гекзаметром в ідилії «Герман і Доротея» (1797) та III дією другої частини «Фа-уста» - «Єлена» (1824).
У минулому столітті Гомерова «Одіссея» дала натхнення й українському письменникові П. Кулішеві. Гостюючи 1844 року в м. Ходоркові в польського етнографа К. Свідзінського, П. Куліш прочитав шосту пісню «Одіссеї», можливо, в польському перекладі Л. Семенського, і під враженням від прочитаного написав ідилію «Орися» (була надрукована 1857 р. в «Записках о Южной гуси» П. Куліша, а окремим виданням вийшла 1881 р. в Петербурзі і 1882 р. в Києві). [21]
«Орися» - наслідування окремих сюжетних ліній шостої пісні поеми з українізацією сюжету, відповідно до смаків українських хуторян. В «Одіссеї» Навсікая, на пораду Афіни, приїхала з дівчатами прати білизну до моря й зустріла там Одіссея. Героїня ж Кулішевої «Орисі», на пораду померлої матері, яка їй приснилась, поїхала прати білизну на берег річки Трубайла. На казково-романтичній Туровій кручі вона зустрічається з молодим осауленком, який потім одружується з нею. П. Куліш милується хуторянською ідилією, романтизуючи побут української козацької старшини.
Гомерівські теми знайшли відгук і в чеського поета кінця XIX - поч. XX ст. Ярослава Врхліцького. Врхліцький присвятив «Одіссеї» свій сонет «Одіссей», такої ж назви вірш, написаний чотирирядковою строфою, а також поезію «Антична ремінісценція». У віршах Врхліцького підкреслюється мотив батьківщини: гомерівський герой навіть, здавалося б, у безнадійному становищі не перестає мріяти про повернення на Ітаку, хоч йому й сподобався спів сирен і запала в серце Навсікая.
В літературах Європи XX століття не слабне інтерес до «Одіссеї», як і до Гомерового епосу взагалі. Способи ж літературного опрацювання бувають найрізноманітніші. Так, наприклад, англійський письменник Джеймс Джойс, ірландець з походження, опублікував у Парижі 1922 року роман «Улісс» - своєрідну декадентсько-фрейдистську «Одіссею», повну ідейних суперечностей.
Англійський письменник Річард Олдінгтон, представник «загубленого покоління», учасник першої світової війни, в романі «Всі люди - вороги» (1934) змальовує коханців - німкеню з Відня Катаріну і англійця Тоні Кларендона - на острові Еея, де ніби жила німфа Кіркея, героїня «Одіссеї». На заваді їх щастю стала війна.
Твір Р. Олдінгтона виразно спрямований проти мілітаризму.
Польський поет С. Виспянський намислив написати трилогію на сюжет «Одіссеї», взявши для цього зміст VI, VII, VIII і XIII пісень поеми. Але встиг створити лише трагедію на три дії «Повернення Одіссея» (1907), як видно, за мотивами «Троянської війни» Діктіса Крітського. У трагедії виступає син Одіссея і Кіркеї - Телегон, який волею долі мав убити батька. Виспянкий [22] пов'язав цей сюжет із сюжетом трагедії «Едіп-цар» Софокла.
Інший польський поет Юліан Тувім у вірші «Одіссей» розповідає про момент повороту Одіссея на Ітаку.
Німецький письменник Л. Фейхтвангер в основу оповідання «Одіссей і свині, або Незадоволення культурою» поклав епізод з X пісні про перетворення німфою Кіркеєю супутників Одіссея на свиней.
В українській поезії XX ст. «Одіссея» давала образи й мотиви Миколі Зерову (1890-1941). Він присвятив цій темі сонети «Лотофаги», «Лестригони», «Дим рідної країни», «Телемах у Спарті», «Навсікая».
Можна знайти ремінісценції з Гомера і в М. Рильського, взяти хоча б його вірш «Як Одіссей, утомлений блуканням...».
Ми, звичайно, далеко не вичерпали переліку образів і мотивів, запозичених з Гомера і, зокрема, з його «Одіссеї» літературними діячами різних епох і народів.
III
Українська література в справі перекладу Гомерових поем довгий час відставала від інших слов'янських літератур.
Вже існував переклад «Іліади» на російську мову, виконаний М. І. Гнєдичем (1807-1829). Був уже відомий в Росії й Україні повний російський переклад «Одіссеї», здійснений В. А. Жуковським (1842-1849).
Були відомі також польські переклади «Іліади» Ф. Дмоховського (1800), «Одіссеї» Я. Пшибильського (1819).
На початку XIX століття видав свій переклад «Іліади» чеською мовою Ян Наєдли (1802). Ян Голли опублікував свої переклади з Гомера словацькою мовою (1824).
1832 року вийшов у Будапешті переклад І пісні «Іліади» сербсько-хорватською мовою, автором якого був Петро Демеліч Па-невський.
Українські ж переклади запізнювалися. Чому? Звичайно, не тому, що українська мова мало придатна для відтворення архітворів античної літератури; не тому також, що бракувало людей, які могли б таке завдання здійснити. Це були часи великих труднощів [23] для українського друкованого слова, створюваних царською владою в Росії, а в Галичині й Буковині австро-німецькою адміністрацією, підтримуваною (в Галичині) польськими магнатами.
Важка була праця перекладача, а ще важчий був шлях перекладу до читача. Це можна бачити з долі перекладу «Іліади», здійсненого С. В. Руданським протягом 1862-1863 рр. (він назвав її «Ільйонянкою»). Окремі частини його перекладу друкувалися у львівському журналі «Правда» 1872-1877 рр., а повністю поема з'явилася у Львові 1903 року - через сорок років після завершення роботи над нею й через тридцять років після смерті і поета. А переклади обох поем Гомера, опрацьовані учасником Кирило-Мефодіївського братства О. О. Навроцьким у другій половині XIX століття, не були опубліковані. Не була надрукована «Іліада», перекладена в 30-х роках XIX ст. у Відні Ковшевичем.
Якщо С. Руданському належить велика заслуга як першому українському перекладачеві «Іліади», то перший повний переклад «Одіссеї» пощастило опублікувати П. І. Ніщинському, видатному знавцеві грецької мови, яку він вивчав, бувши студентом університету в Афінах.
Учителюючи в різних школах (у Петербурзі, в Одесі, в і Ананьєві, в Бердянську), П. Ніщинський переклав «Антігону» Софокла, частину «Іліади» й «Одіссею».
Перший уривок з «Одіссеї» - шоста пісня - в його перекладі було надруковано 1885 року в одеському альманасі «Нива».
Появу цього уривка помітив І. Франко, який писав:
«З-поміж творів поетичних у «Ниві», безперечно, перше місце займає прекрасний переклад шостої пісні Гомерової «Одіссеї», доконаний Ніщинським. Про цей переклад нічого й говорити. Хто тямить його майстерний переспів Софоклової «Антігони», той знайде і в переспіві пісні про Навсікаю ті самі добрі прикмети без тих дрібних похибок манірності, які ми закинули були в «Антігоні»*.
[* «Зоря», Львів, 1896, ч. 9, стор. 179.]
Тогочасний критик В. Горленко, також згадавши великий успіх «Антігони», високо оцінив переклад шостої пісні «Одіссеї», вміщений у «Ниві»: «Повний переклад «Одіссеї», рівноцінний надрукованому уривкові, поставив би його в українській словесності на дуже почесне місце... В прекрасних гекзаметрах «Одіссеї» не помітно зусиль; вірш вільний і легкий, у мові нема жодного вимушеного звороту і, що найважливіше, прегарно переданий загальний дух твору давнини, та спокійна ясність, та піднесена краса, якими, як промінням сонця, наскрізь пронизаний утвір «всевидющого сліпця»*.
Підбадьорений прихильними відгуками на переклад шостої пісні «Одіссеї», П. Ніщинський з ентузіазмом закінчує свою працю над «Одіссеєю» й продовжує раніше розпочатий переклад «Іліади». Вже незадовго до смерті поет писав про свою працю над поемами Гомера: «Тепер я навіть кохаюсь в надії, що колись, хоч і в далекому потомстві, а все-таки «старий Байда», наш батько, спом'янеться добрим словом на імення українського Гомера»2. П. Ніщинському більше пощастило з його перекладом «Одіссеї», ніж С. Руданському з його «Ільйонянкою» («Іліадою»). Він ще встиг побачити твір повністю надрукованим (1889 р. вийшли І-XII, а 1892 року - ХНІ-XXIV пісні)3. Перекладач підписався псевдонімом «Петро Байда», взятим, очевидно, не тільки в пам'ять про нашого давнього героя, а ще й тому, що П. Ніщинський був також автором музики на слова історичної пісні про Байду. Щодо «Іліади», то П. Ніщинський встиг опублікувати тільки шість пісень поеми з дванадцяти, перекладених ним.
Поет переклав «Одіссею» дактилічним гекзаметром, майже ніде не порушуючи його стрункої будови. Його переклад вирізняється простотою мови, щирою її народністю, відсутністю штучної архаїзації і зайвих запозичень з іноземних мов.
[* «Киевская старина», 1885, стор. 700, підпис «W». Передмова до окремого видання першої пісні «Іліади», 1845. Львів. Накладом редакції «Правди».]
Поет старанно вишукував засоби для передачі ритміки грецького гекзаметра, дбайливо добирав українські слова й ідіоматичні вирази для відтворення змісту оригіналу. Його переклад точніший, наприклад, за класичний польський переклад Л. Семенського (1844-1873), який використав не гекзаметровий розмір, а тринадцятискладовий римований вірш, звичайний для польської епічної поезії. Польська критика закидала йому надмірне [25] «пантадеушування» поеми, що він і сам, шанувальник Адама, Міцкевича, визнавав.
С. Руданський, працюючи над перекладом «Іліади», поставив собі за мету «обукраїнити» поему, надавши грецьким іменам: української форми. Ніщинський пішов тим же шляхом. Агамемнонід у нього названий Агамемненком, Атрід - Атрієнком, Кронід - Кронієнком, Лаертід - Лаертенком, Еакід - Еакиденком. Замість слів, які в грецькому тексті означають «дитина Поліба», П. Ніщинський перекладає «Полібенко», замість слів і «син Нестора» - «Нестеренко» і «Нестеренко», замість слів «син Ахілла» - «Ахилещенко», замість «син Пелея» - «Пелієнко», замість «дочка Кадма» - «Кадмівна».
Подібні факти мали місце і в перекладах на інші мови, в польському перекладі Л. Семенського ми, наприклад, зустрічаємо імена Кадмувна, Опсувна. Автор першого повного перекладу «Одіссеї» на польську мову Я. Пшибильський (1819) навіть ї саму назву поеми полонізував: «Гомерівська «Одіссея» на честь Улісса Лаертовича з Ітаки».
Академік О. І. Білецький таку підміну «національного колориту оригіналу колоритом своєї національності» пояснює спробою передати «примітивізм оригіналу примітивізмом свого старовинного фольклору»*.
Критик посилається на переклади С. Руданського і П. Ніщинського. Однак те саме ми бачимо в О. Потебні, П. Куліша, ; К. Климковича, Л. Українки, І. Франка (І. Франко в перекладі трагедії «Едіп-цар» Софокла вживав ім'я «Менекенко»).
Таку українізацію наш читач часом сприймав як факт травестії. В його свідомості такі явища асоціюються з тим, що є в «Перелицьованій Енеїді» І. Котляревського: Анхизович, Гіллипенко, Тигренко, Паллант Евандрович, Агамемноненко Талес, Іул Енеєвич, Тезеєвич пан Іпполіт. В «Енеїді» така українізація не дивує нас, а сприймається як цілком доречна в травестійній поемі. Але для епопеї, де гуморові відведено мало місця, це явно не пасує.
Звісно, такий підхід тепер вже перейдений етап у перекладацькій практиці.
[* Есхіл. Прометей закутий. Переклад з грецької та коментар Бориса Тена. Вст. ст. та заг. ред. О. І. Білецького. К., «Мистецтво», 1949.] [26]
П. Нішинському пощастило детально зберегти нюанси оригіналу. Наприклад, у сьомій пісні поеми (215 рядок) Одіссей просить Алкіноя дати йому повечеряти, щоб був настрій для розповіді про пригоди. Гомер вживає для підкреслення стану голодної людини епітет «кінтерон» - граматично неможливу форму іменника «кіон» (пес) у порівняльному ступені. П. Ніщинський точно переклав: «Бо собачішого в світі нема, як те черево бридке». У перекладі Жуковського цей рядок звучить так: «Нет ничего нестерпимей грызущего голода». Тут слово «пес», таким чином, зникло. Польський перекладач Л. Семенський, який взагалі скоротив «Одіссею» на 20%, це місце зовсім випустив.
П. Ніщинський вдало відтворив гомерівські подвійні епітети, знайшовши українські відповідники: богоподібний, гострозорий, богорівний, хитромудрий. Зустрічаємо серед них і класичний пісенний епітет «воли круторогі» тощо.
Поява «Одіссеї» в перекладі П. Ніщинського - подія в українській літературі ще більшої ваги, ніж поява перекладу «Іліади» С. Руданського: адже це був перший повний переклад поеми гекзаметром, віршовим розміром оригіналу.
Над перекладом Гомерових поем працював і П. О. Куліш. Збереглися уривки з І пісні «Іліади» (61-277 рядки) і перші 10 рядків І пісні «Одіссеї».
Інтерес до Гомера проявив видатний мовознавець О. О. Потебня. В його архіві знайдено чорнові, писані олівцем, уривки перекладу з «Одіссеї»: 275 рядків третьої пісні («У Пілосі»), вся сьома пісня («Прибуття Одіссея до Алкіноя») і майже повний переклад восьмої пісні («Перебування Одіссея у феаків»).
Присвятивши значну частину своїх наукових праць українській поезії, О. Потебня хотів сам зробити внесок у її розвиток перекладом на українську мову стародавньої грецької епопеї. Він довго й уважно вивчав мовні джерела, зокрема, лексику Українських письменників. Знайдено понад 2500 його виписок синонімів, омонімів, народних виразів для певного поняття (ревно плакати, ґвалт учинити, раду складати, у славу вбитися, неславу зажити, сльози роняти, словами мастити, жалю серцю завдавати, для визначення окремих речей (ліс непролазний, качечка качуриста, ясна зброя, смажні вуста, супротивне слово, люба згода, добра слава, пташки співучі, бджоли гудючі, золота брама - срібні одвірки, препишна вечеря, славні вечорниці, дівчина чемна, старець божий, сука облесна і т. п.). [27]
О. О. Потебня вишукував у фольклорі і в художній літературі приклади постійних епітетів і досліджував їх функцію в контексті художніх творів.
О. О. Русов порівнює його роботу по збиранню різних матеріалів до перекладу «Одіссеї» з роботою І. Рєпіна над картиною «Запорожці» *.
О. О. Потебня перекладав гекзаметром. Вірш його вражав гарною мовою, хоч гекзаметр не всюди точний. Це пояснюється, мабуть, тим, що автор не встиг ще остаточно доопрацювати переклад.
Треба згадати й В. Самійленка як перекладача Гомера. Він працював над «Іліадою» ще в восьмому класі Полтавської гімназії. Збереглась тільки І пісня, опублікована в харківському альманасі «Складка» 1887 р.
З перекладів І. Франка дійшли до нас опубліковані два уривки з «Іліади»: з IV пісні (105-111 рядки), що містять опис Пандарового лука, і з XVIII пісні (468-489 рядки), де подається опис щита Ахілла.
Антична поезія, зокрема, гомерівський героїчний епос, цікавили й Лесю Українку. За спогадами її рідних, ще в час дитинства поетеси в новоградволинській садибі Косачів діти гралися в «Іліаду» й «Одіссею». Драматичний етюд «Іфігенія в Тавриді» (1898) свідчить про інтерес Лесі Українки до міфології Троянського циклу. На цю тему написана драматична поема «Кассандра», розпочата 1903 року в Сан-Ремо й опублікована 1908 року**. Ще в юнацькі роки в Лесі Українки виникла думка перекласти «Одіссею». В листі до брата Михайла (вересень 1888 р., с. Коло-дяжне***) вона сповіщає: «Пишу «Одіссею», писатиму її цілу зиму». Але чи писала вона ту зиму, - не знаємо. Серед рукописної спадщини знайдена перекладена гекзаметром третя пісня «Одіссеї» («В Пілосі») і тільки п'ять рядків перекладу з четвертої пісні («У Лакедаймоні»). Автограф подекуди виправлений рукою Олени Пчілки й рукою якоїсь невідомої людини. Лесин лист до брата дає підстави датувати ці уривки 1888 р. Чи працювала поетеса над перекладом далі і переклад її не зберігся, - невідомо. Уривки, знайдені в архіві поетеси, були вперше опубліковані 1954 р*, а 1963 р. перевидані у новому виданні творів Лесі Українки**. Хоч переклад Лесі Українки - юнацькі спроби, але в ньому вже можна бачити ознаки оригінального поетичного стилю. Наприклад, слова оригіналу «Геліос д'анорусе»*** вона переклала «Геліос вихопивсь». Це більш відповідає гомерівському образові, ніж переклад В. Жуковського - «Гелиос встал», П. Ніщинського - «Геліос-сонце встало».
[* А. А. Потебня. Из записок по теории словесносте. Приложение. Издание М. В. Потебни. Харьков, 1905, стор. 539.]
[** «Літературно-науковий вісник», 1908, № 1-2.]
[***Леся Українка. Твори, т. 9, К., Держлітвидав України, 1965, стор. 15.] [28]
Навіть невеликий уривок з «Одіссеї» в перекладі Лесі Українки, безперечно, свідчить, що в її особі наша література мала б видатну перекладачку з Гомера, якби поетеса продовжувала свою працю далі.
1938 р. вийшла хрестоматія «Антична література. Зразки старогрецької та римської художньої літератури», упорядкована академіком О. І. Білецьким.
В цю хрестоматію входять уривки з обох поем Гомера, зокрема, з «Одіссеї». А. О. Білецький переклав для хрестоматії чималі уривки з V, VIII, IX пісень, менші - з І і XV пісень. Мабуть, у перекладача є значно більше зробленого в його творчій лабораторії. Але вже те, що ми можемо прочитати в згаданій хрестоматії, свідчить про точність передачі грецького гекзаметра таким же українським розміром, а також про те, що перекладач ніде не приносить у жертву формі зміст поезії Гомера.
Переклад «Одіссеї» Бориса Тена, опублікований уперше 1963 р., після «Прометея прикутого» Есхіла (1949), комедій Арістофана «Хмари», «Лісістрата», «Жаби» (1956) сприйнято критикою, як «новий творчий здобуток митця»****, так само як і перекладена згодом «Антігона» Софокла, що зайняла визначне місце в репертуарі Київського українського драматичного театру ім. Івана Франка.
[* Леся Українка. Твори, т. 4, К.., Держлітвидав України, 1954, стор. 419-430.]
[** Леся Українка. Твори, т. 2, К., Держлітвидав України, 1963, стор. 309-324.]
[***«Геліос пробудився, швидко встав».]
[****И. Кокіб. «Одіссею» треба перевидати. - «Жовтень», Львів, 1965, № 12, стор. 144-146.] [29]
Після виходу в світ перекладу «Одіссеї» П. Ніщинського пройшло багато часу. Українська мова за цей час колосально збагатилася. Борисові Тену пощастило, відштовхуючись від свого славного попередника і використовуючи багатства мови, дати нашим читачам новий переклад, що відповідає високим вимогам сучасної перекладацької майстерності.
К. С. ЗАБАРИЛО
© Aerius, 2003
Текст з ae-lib.org.ua
Книга: К.С. Забарило Гомерова "Одіссея" та її місце у світовій літературі (1968)
ЗМІСТ
| 1. | К.С. Забарило Гомерова "Одіссея" та її місце у світовій літературі (1968) |
На попередню
|
|
