Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: В.І. Пащенко, Н.І. Пащенко Гомер (2001)
В.І. Пащенко, Н.І. Пащенко Гомер (2001)
© В.І.Пащенко, Н.І.Пащенко, 2001
Джерело: В.І.Пащенко, Н.І.Пащенко. Антична література. К.: Либідь, 2001. С.: 44-97.
OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua) 2003
З давніх-давен грецька традиція поєднувала ім'я Гомера з найдавнішими епічними поемами «Іліада» та «Одіссея». Проте будь-які достовірні дані про місце, час народження і смерті поета, його біографію повністю відсутні. До наших днів дійшов навіть двовірш, який свідчить, що вже стародавні греки не мали якихось певних свідчень щодо місця його народження:
Сім сперечалися міст і звалися Гомера вітчизною:
Смірна, Родос, Колофон, Самалін, Ірос, Аргос й Афіни.
Врешті невідомо, яким було справжнє ім'я Гомера, оскільки в Греції «гомерами» називали сліпих співців (погруддя Гомера відтворює сліпого старого), а ще це слово можна перекласти як «співець».
Раніше вважалося, що Гомер міг жити між XII і IX ст. до н. є. Завдяки археологічним розкопкам і дослідженням цей період істотно уточнений - найімовірніше, поет жив у кінці IX- VIII ст. до н. є. В античності [44] Гомера сприймали як історичну особу, проте й тут якісь докази відсутні. Йому приписували, крім «Іліади» та «Одіссеї», ще низку епічних творів, але вже в V ст. до н. є. від цієї версії відмовились. Віра в існування й авторство Гомера не гаснула впродовж усієї пізнішої античності. У нові часи особливе зацікавлення його поемами виявляли учені й поети доби Відродження, наступних століть. Часом його наслідували, намагаючись використати форму і художні прийоми епічних поем у нових історичних умовах, проте всі ці спроби закінчувалися невдачею.
«Гомерівське питання». У XVII ст. була зроблена перша спроба переглянути традиційні уявлення про авторство Гомера. Засновник гомерівської критики французький абат д'Обіньяк доводив, що «Іліада» являє собою збірку окремих пісень, укладених без усякого плану. А в 1795 р. вийшла друком сенсаційна книга німецького знавця класичної давнини Фрідріха-Августа Вольфа «Передмова до Гомера», у якій він заперечував авторство Гомера і обґрунтовував тезу, що його поеми - зібрання окремих пісень, складених у різні часи поколіннями аедів, тобто поетів-співців.
XIX ст. було позначене низкою жвавих дискусій з цього приводу, виходом у світ багатьох нових праць, у яких висувалися все нові й нові гіпотези щодо походження поем Гомера. Усіх авторів цих критично-дослідницьких робіт поділяють на два табори - «аналітиків» («вольфіанців») і «унітаріїв». Перші, часом не заперечуючи існування самого Гомера, загалом зводили свої міркування до таких найголовніших гіпотез: «Іліада» та «Одіссея» складені з присвячених Троянській війні або мандрам Одіссея окремих пісень, які оброблялися і до яких аеди поступово додавали нові епізоди, факти, героїв; основу поем становлять «праІліада» і «праОдіссея» - первісний кістяк поем з уже закладеним у них змістом, який, з допомогою тих самих аедів, поступово обростає живою поетичною плоттю; у поемах багато суперечностей і непослідовностей, що виникли від пізнішої обробки їх аедами, тому «ядром» «Іліади» є маленька поема «Гнів Ахілла», розширена численними вставками і доповненнями до розмірів великого твору (гіпотеза «первісного ядра»).
«Унітарії» обстоюють єдність і художню цілісність обох поем, а певні невідповідності в них і суперечності пояснюють пізнішими вставками або просто перекрученнями. Адже слід урахувати, що між їхнім виникненням і офіційним записом у середині VI ст. до н. є. (так звана «Пісістратова реформа», за якою в поемах заборонялося щось змінювати - додавати чи викидати) минув тривалий [45] час. Декотрі «унітарії» навіть підтримують якусь гіпотезу «аналітиків», але доповнюють її обов'язковим доказом-твердженням, що на останньому етапі в складанні поем брав участь геніальний поет, який обробив їх художньо і довів до вищої форми досконалості. Цей поет мав могутній талант і завдяки своїй поетичній силі здобув загальне визнання. Він запропонував, як писав один з дослідників, свідоме й цілком зріле мистецтво, обдумане в деталях, цілеспрямоване і зовсім далеке від дитячої наївності.
Цікаво, що всі докази та гіпотези представників обох таборів дістають у поемах як підтвердження своєї правоти, так і заперечення. Дискусія навколо Гомера та його безсмертних творів триває і сьогодні. І хоч вирішити це питання за браком конкретних даних просто неможливо, сучасна класична наука все ж більше схиляється до думок «унітаріїв». І ще такий факт. На початку 50-х років двоє англійських учених-класицистів використали для експерименту «кібернетичний мозок» і, розділивши поеми на кількасот тисяч уривків, заклали їх у машину із завданням провести порівняльну роботу. Через деякий час вона видала дві відповіді: «Іліада» - твір одного поета; автор «Іліади» був водночас і творцем «Одіссеї».
Спір про особистість Гомера, його біографію, часи життя, авторство, тобто проблеми, що становлять суть «гомерівського питання», сприяв надзвичайно глибокому вивченню спадщини поета. Учені різних країн доклали величезних зусиль, щоб якнайдосконаліше проаналізувати поеми, провели колосальні підрахунки епітетів, героїв, географічних назв, використання різних матеріалів греками, зокрема металів і особливо заліза. Це допомогло уточнити час життя поета і довести, що «Одіссея» була складена на 30-40 років пізніше «Іліади».
Водночас довга дискусія учених навколо імені Гомера негативно вплинула на громадську думку - епічному поетові перестали вірити. Поширилося переконання, що Гомер насправді ніколи не існував, так само як і Троя, і Троянська війна. Красою і поетичністю гомерівських поем захоплювалися, але здебільшого їх сприймали як фантастичну й прекрасну казку сивої давнини, у якій усе від початку до кінця було чудовою вигадкою. Так творіння геніального поета сприймалися до 70-х років XIX століття, коли увесь світ облетіла звістка, що якийсь німець-дилетант Шліман розкопав Трою і знайшов скарб троянського царя Пріама. [46]
| Генріх Шліман
Генріх Шліман (1822-1890) був геніальною людиною зі складним і важким життям. Змушений самостійно пробивати собі шлях, не закінчивши ліцею, він почав працювати з 14 років. Спробував шукати долі в Америці, але ледве не загинув коло берегів Голландії після корабельної катастрофи, потрапив до торговельної фірми. А в ній, щоб бути корисним, за п'ять років за допомогою винайденого ним самим методу вивчив майже всі західноєвропейські мови, а також російську. Як представник фірми 20 років пробув у Росії, став мільйонером, багато подорожував. А в 45 років решту своїх днів вирішив присвятити здійсненню дитячої мрії - розшукати Трою. Захоплений з дитинства грецькою античністю, знаючи напам'ять майже усього Гомера (Шліман також досконало вивчив латинську і давньогрецьку мови), у 1871 р., всупереч усталеній думці вчених про місце розташування Трої, він почав розкопки на величезному пагорбі Гіссарлик (біля Дарданелл). І знайшов Трою та величезний «скарб Пріама». Кабінетні вчені з приводу розкопок Шлімана здійняли страшний галас, обвинувативши його у шахрайстві, розпочали кампанію брудних наклепів. Через три роки Шліман з тим самим успіхом провів розкопки в Мікенах і в «могилі Агамемнона» знайшов ще один скарб, що складався із золотих предметів побуту, прикрас, зброї, посмертних масок. Що особливо вразило вченого, у скарбі були деякі речі, докладно описані Гомером у поемах, у тому числі так званий «келих Нестора». Вони, а також написані Шліманом книги про його розкопки, вміщені там фотографії стали переконливими аргументами, що вимагали повної переоцінки уявлень про Гомера. Вивчення його поем завдяки Шліманові було піднесено на якісно вищий щабель, сповнилося яскравим і повнокровним живим життям. |
«Іліада». Гомерівська «Іліада» побудована на Троянському циклі міфів, що розповідає про десятирічну війну між захисниками міста Трої (або Іліона) і греками. Події спочатку відбуваються на Олімпі, потім переходять на землю.
Події Троянського циклу міфів були добре відомі всім грекам, тому Гомер на них лише натякає у своїй поемі. Сама ж «Іліада» розповідає тільки про один епізод десятого року війни під Троєю, що тривав 53 дні - це гнів наймогутнішого героя ахейського війська Ахілла. Власне, у перших рядках поеми вже закладений весь зміст поеми:
Гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея,
Пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв:
Душі славетних героїв навіки послав до Аїду [47]
Темного, їх же самих він хижим лишив на поталу Псам і птахам...
(«Іл»., І, 1-5)
Отже, головні події розвиваються у зв'язку з гнівом Ахілла. Що ж його викликало? Агамемнон захопив у полон і зробив своєю наложницею дочку жерця храму Аполлона Хрізещу. Ображений батько звернувся до Аполлона з проханням покарати ахейців, і той послав у військо «моровицю», тобто пошесть чуми. Греки почали гинути. Налякані вожді на своїй раді, щоб угамувати гнів грізного бога, примусили Агамемнона повернути дівчину її батькові Хрізу. Компенсуючи втрату коханки, він вирішив відібрати в Ахілла його бранку - Брізеїду. Роздратований такою несправедливістю, герой хотів вихопити меча і кинутися на царя, але з'явилася невидима для всіх богиня Афіна і наказала Ахіллові вкласти меча у піхви та здійснити свою помсту інакше - вийти з бою. Ахілл так і зробив. Він зачинився у своєму наметі і не виходив з нього, оплакуючи кохану.
Перед троянцями вже не поставала грізна фігура героя, який для них став символом невблаганної смерті. Сміливість і відвага повернулися до них, і вони раз по раз почали здобувати перемоги над греками, ледве їхні кораблі не поспалювали. Розгублений Агамемнон неодноразово виряджав до Ахілла послів, переконуючи його знову вийти на поле бою, але той незмінно відхиляв усі його прохання. За час відсутності цього уславленого героя у поемі на перший план виходять інші відважні вояки, як-от Одіссей, Діомед, Аякс, Менелай, Агамемнон, показуючи свою силу і хоробрість.
Гірко було дивитися другові Ахілла, юному Патроклу, на загибель своїх товаришів. Почав він умовляти Ахілла віддати йому своє бойове спорядження і зброю. Троянці побачать доспіхи Ахілла і подумають, що то він вийшов у бій, і відразу ж їхній наступальний запал зникне. Довго відмовляв Ахілл другові, боячись за його життя, але врешті поступився його мольбам. На своє нещастя, після безлічі здійснених подвигів Патрокл зустрічає троянського героя Гектора, який з допомогою Аполлона убиває його. Зі сльозами зустрів Ахілл звістку про загибель Патрокла. Забув він про свою образу і заприсягся помститися Гектарові. Кілька днів шукав його на полі бою, аж поки не зустрів. Даремно той намагався втекти, після відчайдушного двобою Ахілл з допомогою богів убиває Гектора.
Різким контрастом кривавим сценам боїв є епізод зворушливого прощання цього героя з дружиною Андромахою. Обоє знають, що Гектор має загинути від руки безжалісного Ахілла, але вдіяти нічого не можуть: Андромасі залишаються одні страждання, [48] Гектару - виконання свого обов'язку захищати місто і гідно зустріти смерть.
Засмучений загибеллю сина, цар Пріам з допомогою Гермеса досягає намета Ахілла і вмовляє віддати тіло сина за великий викуп. Розчулений батьківськими сльозами, герой погоджується і встановлює перемир'я для поховання Гектора.
«Одіссея». У поемі викладені події після закінчення Троянської війни, зокрема повернення Одіссея до рідної Ітаки на десятий рік його блукань. Про долю інших героїв Гомер згадує лише побіжно, оскільки їм була присвячена окрема поема. «Одіссея» охоплює сорок днів.
На своїй раді боги вирішують дозволити Одіссеєві повернутися на батьківщину - острів Ітаку. Цілих сім років його затримує німфа острова Огігія Каліпсо, яка покохала героя і пообіцяла йому вічну молодість і безсмертя. Афіна після ради богів під виглядом друга Одіссея Ментора відвідала острів Ітаку і наказала синові Одіссея Телемаху виїхати на розшуки батька. Вона побачила, як женихи настирливо сватаються до вірної дружини Одіссея Пе-нелопи, пожирають його худобу і розкрадають майно.
За наказом Зевса Каліпсо відпускає Одіссея, і той на збудованому плоті рушає в путь. Але Посейдон переслідував героя, не міг він забути його вчинку - адже той осліпив його сина, кіклопа Поліфема. Бог морів надсилає страшну бурю і топить пліт. Довго носять хвилі Одіссея, але врешті викидають на берег острова, де мешкали гостинні феаки-мореплавці. Першою Одіссея бачить [49] царська дочка Навсікая, яка і показує героєві шлях до палацу царя Алкіноя. На честь троянського героя той влаштовує бенкет, на якому Одіссей розповідає про всі свої пригоди: побачення з богом вітрів Еолом, зустріч з лихими лістригонами, які знищують одинадцять кораблів, річне перебування на острові Ея у чаклунки Кірки; подорож до похмурого царства Аїда, пророкування там фіванця Тіресія і розмова з тінню матері; врятування від підступних сирен і жахливих Скілли і Харібди, довге перебування у німфи Каліпсо.
Обласканий Алкіноєм, Одіссей урешті прибуває до берега рідної Ітаки. Афіна допомагає герою - розповідає про безчинства, що коять у домі Одіссея женихи, і перетворює героя, щоб урятувати від їхньої помсти, на дряхлого старця. Одіссей прямує до свого раба, свинопаса Евмея. До нього ж приходить і син Одіссея Телемах. Одіссей відкриває себе сину, і вони обмірковують план розправи з женихами.
У своєму домі Одіссею доводиться терпіти образи від знахабнілих юнаків. Пенелопа, дізнавшись про чужинця-мандрівника, запрошує його до себе, щоб розпитати - можливо, той щось знає про долю її чоловіка. Шануючи правила гостинності, вона наказує старій рабині Евріклеї, годувальниці Одіссея, обмити йому [50] ноги, і та по шрамові на коліні пізнає свого господаря та він велить їй мовчати і не відкривати таємницю свого прибуття.
А женихи вимагають від Пенелопи обрати когось із них у чоловіки Вона пропонує їм останнє випробування - натягнути лук Одіссея і випустити з нього стрілу. Всі виявляються неспроможними зробити це, лише сам герой, незважаючи на образи і протести женихів, натягає тятиву і пускає стрілу через дванадцять кілець. А після цього з допомогою Телемаха і вірних слуг - свинопаса Евмея і пастуха Філотія - розправляється з женихами, карає служниць, які зрадили його домівку. Пенелопа, ще не вірячи своєму щастю і боячись обману, перевіряє чоловіка таємницею, відомою лише їм.
Звістка про смерть багатьох юнаків розноситься по Ітаці. Розлючені родичі приходять до оселі Одіссея, щоб помститися на ньому. Проте на Олімпі дальша доля героя вже вирішена, і являється Афіна, яка виголошує рішення Зевса, - між Одіссеєм і родинами вбитих повинен бути встановлений вічний мир.
Гомер і традиція. Традиції епічної поезії стародавніх греків утвердилися задовго до Гомера. Вони закріплюють властиві епосу [51] певні художні й стилістичні прийоми, які Гомер широко використовує. Але, відбиваючи ідеологію общинно-родового устрою, він уже сприймає усе те нове, що з'являється в суспільстві у зв'язку з розкладом цього устрою, появою нових соціальних відносин. Тому епічний митець відображає і складність відносин окремих осіб у суспільстві, і політичні пристрасті, що починають потрясати суспільство. Це вже не нечулий аед, який лише спостерігає і з об'єктивною байдужістю фіксує чи констатує події, не висловлюючи свого ставлення до них і не коментуючи їх.
Зовні складається враження, що людські хвилювання і турботи чужі й Гомеру, поет ніби розчиняється у грандіозних подіях і величних учинках могутніх героїв. Проте це враження оманливе, а спокій автора виявляється тільки удаваним. Уже навіть на початку XX ст. окремі вчені, як і раніше, бачили в Гомері примітивного літописця казкових подій з дитячим сприйняттям навколишнього світу. Проте докладний і об'єктивний аналіз його творів свідчить, що ця проблема неоднозначна і набагато складніша. Віяння нового часу, початок кризи олімпійської релігії приводять до змін у ставленні поета до традиційних уявлень чи то в соціальній, чи моральній, чи релігійній сферах. Гомер часто втрачає епічний спокій і вустами своїх героїв висловлює ставлення до зображуваних подій, учинків богів та героїв. Він критично підходить до політики родової аристократії, позиції олімпійців. Гомера називають співцем героїки, але разом із тим у його поемах трапляється багато епізодів, де звучать антивоєнні мотиви, засуджуються війни, яким протиставляється мирне життя, прославляються мирні професії людей. Узявши все краще, що було вироблено до нього народними співцями, Гомер і в їхні засоби вніс багато свого, збагатив їх тонкощами неповторної майстерності.
Композиція поем. Пізніші давньогрецькі вчені розбили «Іліа-ду» та «Одіссею» на 24 пісні кожну, що складають відповідно 15 693 і 12 110 рядків. Побудовані поеми за єдиним планом: перша розповідає про десятий рік війни під Троєю, друга - про десятий рік блукань Одіссея і повернення його на батьківщину. Зміст поем зосереджений навколо одного героя (Ахілл-Одіссей) та однієї події. В «Іліаді» - це гнів Ахілла, з ним пов'язані всі подальші події. В «Одіссеї» - це мандри Одіссея, зокрема останні сорок днів його пригод, про попередні довідуємося з розповіді самого героя. У поемах багато відступів від основного сюжету, що, з одного боку, уповільнюють розвиток дії, а з іншого - доповнюють і розширюють уявлення слухачів як про героїв, які беруть участь у подіях, так і про характер самих подій. Наприклад, такими відступами стає в «Іліаді» «перелік кораблів», тобто сил ахейців і троянців, розповіді про подвиги Діомеда, нічну розвідку [52] Діомеда та Одіссея, в «Одіссеї» - рада богів на Олімпі, епізод полювання юного героя на дикого кабана тощо.
Обидві поеми Гомера являють класичний зразок народної епічної творчості. За своїм змістом вони мало схожі, відрізняються і в жанровому плані. «Іліаду», в якій переважають сцени, пов'язані з військовим побутом і бойовими діями героїв, можна визначити як військово-героїчну поему. «Одіссею», де подібних епізодів зовсім мало (в основному - в розповіді самого Одіссея і сцені побиття женихів), а переважають численні пригоди, казково-фантастичні зустрічі героя, побутові й сімейні сцени, є підстави назвати казково-пригодницькою і родинно-побутовою поемою.
Гекзаметр. Поетичний розмір, яким складені обидві поеми, називається гекзаметром, тобто «шестимірником». Ми не знаємо, як співали чи виконували речитативом стародавні греки свої епічні твори, оскільки їхня система віршування відрізнялася від нашої. Вона ґрунтувалася на чергуванні довгих і коротких складів, вимовляти які ми не вміємо. Українське віршування, як і в інших європейських мовах, побудоване на наголошених і ненаголошених складах. Оскільки звучання і ритміку давньогрецької поетичної фрази передати цими мовами неможливо, умовно їх відтворюють наголошеними і ненаголошеними складами. Тобто довгому складові відповідає наголошений /-'/, короткому - ненаголошений /И/.
Особливістю гекзаметра було те, що він не мав рими, ритм був суворо регламентований дактилічною стопою, а в середині поетичного рядка була цезура - логічна пауза, що посилювала метричну розмаїтість вірша, робила його гнучкішим. Графічно гекзаметр можна зобразити так:
/-'ИИ/-'ИИ/-'||ИИ/-'ИИ/-'ИИ/-'/-'/.
Отже, це шєстистопник, що складається з п'яти дактилів та останнього спондея. Проте Гомер часто порушує класичний гекзаметр, свідомо випускаючи в багатьох рядках один якийсь (переважно в 1-4 стопах) ненаголошений склад, дактилічна "стопа перетворюється на хореїчну, і це надає більшої гнучкості самому розмірові. Наприклад:
Хто із безсмертних богів Ц призвів їх до лютої свари?
/-'ИИ/-'ИИ/-'||И/-'ИИ/-'ИИ/-'-',
тобто 1-2, 4-5 - дактилі, третя стопа - хорей, 6 - спондей. Чому ж саме гекзаметр використовували греки для свого епосу? Можна зробити припущення. Почуття пропорцій і міри було притаманне їм з давніх-давен. Уже з самого початку зародження [53] в них поетичного мистецтва елліни тонко відчули і зрозуміли залежність форми від змісту. Саме це допомогло їм ще на зорі своєї поетичної творчості встановлювати певні закони віршування, а в пізніші часи - започаткувати всі види поезії й прози. Вони збагнули, що певний розмір і стиль, які відповідають одному твору, зовсім не придаються для іншого. Епічні поеми греків розповідали про нелегку долю народів, про діяння всемогутніх богів і уславлених героїв, про різні трагічні події в їхньому житті. Цим високим і часто урочистим сюжетам мав відповідати і розмір, що підкреслював би значущість змісту. Усім цим вимогам найбільше відповідав гекзаметр. Довгий, важкуватий і урочистий, він у співі сприймається як широка велична річка, що повільно, але невпинно несе свої могутні води, які ніщо не може зупинити. Якби був застосований якийсь коротший розмір з короткою стопою, то вірш звучав би як скоромовка, а це аж ніяк не відповідало б високому характерові змісту.
Двоплановість. Цікавою особливістю будови поем є і так звана двоплановість, тобто перенесення розповіді з плану земних героїв, земних подій до плану небожителів, життя олімпійських богів. Поява богів завжди спричинена якимись земними ускладненнями, напруженими ситуаціями, екстремальними подіями. Вони й примушують олімпійців втручатися у справи земних героїв. Завдяки цьому художньому прийомові Гомера люди й боги виявляються пов'язаними спільними почуттями - гнівом і ненавистю, любов'ю і стражданнями, і всі разом відчувають гніт загрозливої і невблаганної долі, що визначає майбутнє і героїв, і богів. [54]
Проте ця фатальна приреченість не перешкоджає героям виявляти свою особистість, залишатися вільними у своїх учинках і тим самим наближати чи віддаляти уготоване їм долею. Про це досить чітко говорить Гера в бесіді з Зевсом:
Часом і смертному щось замислить на іншого можна,
Хоч він і вмерти повинен, і задумів наших не знає.
(«Іл.», XVIII, 362-363)
Використання двоплановості дає можливість епічному поетові з однаковою досконалістю розповідати про життя і звичаї як людей, так і богів. Наприклад, коли охоплений бойовою люттю Діо-мед зустрічає на ратному полі Афродіту, яка рятує свого сина Енея, він не вагаючись починає її переслідувати і потім ранить їй руку:
І замахнувсь тоді син великого духом Тідея,
І, налетівши, руки її ніжної шкіру він списом
Гострим поранив. Дійшов аж до тіла той спис міднокутий
Крізь божественне одіння, самими Харитами ткане,
Вище долоні, й безсмертна богинина кров пролилася...
(«Іл.», V, 335-339)
Страждаюча від болю богиня дістається Олімпу і скаржиться матері Дідоні на зухвалість Діомеда. Дідона виліковує її і втішає, розповідає про інші випадки поранення богів земними героями. Виникає типово земна побутова сценка, що підсилюється втручанням Гери й Афіни, які в присутності Зевса глузують з Афро-діти. Своєю поведінкою вони нагадують двох земних кумась, які висміюють свою подругу-невдаху. І сам «батько людей і богів» Зевс виглядає добродушним дідусем, коли доброзичливо радить Афродіті не втручатися більше у війну і займатися лише своїми справами, «шлюби єднати». Пізніше Діомед у тому ж бою ранить самого грізного бога Арея (щоправда, за порадою Афіни), який скаржиться на нього Зевсові. Дуже цікава реакція володаря Олімпу - він починає Ареса лаяти так, як це б зробив перший-ліп-ший батько, засуджуючи негідну поведінку сина:
Найненависніший ти із богів, що живуть на Олімпі!
Любі тобі лише звади та війни, та січі криваві.
Матері вдача у тебе затята, украй непокірна
Гери, що ледве її погамовую й сам я словами...
(«Іл.», V, 890-893) [55]
Те, що боги у своїй поведінці нічим не відрізняються від людей, діють і відчувають так само, як і вони, створює ефект цілковитої правдоподібності. Описані «по-земному», в епосі вони відрізняються від людей лише тим, що мають над ними владу, право на втручання в їхні справи та інколи - вирішення долі героїв. Гомерівські описи Олімпу доволі реалістичні: епізоди перебування богів у палаці Зевса, їхні розмови, зображення бенкетів і навіть інтимних сцен великою мірою наближені до земного життя.
Народність Гомера. У своїх творах Гомер відобразив історію грецького народу від часів героїчного патріархату, усього общинно-родового устрою і до зародження в ньому нових рабовласницьких відносин.
Поет підсумував і вдосконалив художні засоби і прийоми, вироблені до нього аедами. Його поеми відобразили найгостріші моменти розвитку родового суспільства, увібрали в себе мотиви та образи, породжені світосприйманням греків і багатою народною фантазією. Герої обох поем здебільшого стають носіями кращих і часто ідеальних рис народу. Серед них вирізняються три герої - Ахілл, Одіссей і Гектор. Кожний з них стає певним символом своєї епохи. Ахілл - втілення військової доблесті й фізичної сили, Одіссей - розуму, хитрощів та кмітливого практицизму, Гектор - патріотизму і відданості родині. Майже всі герої «Іліади» та «Одіссеї», що належать до найрізноманітніших племен і соціальних верств, за невеликими винятками, виявляють лише позитивні якості. Розповідаючи про них, Гомер милується їхніми сміливістю, відданістю, шляхетністю, майстерністю у бою і мирному житті чи ще якоюсь доброчесністю.
Цілком зрозуміло, що всі ці риси робили гомерівських героїв близькими і зрозумілими народу, який бачив у них самого себе, своїх кровних дітей. Поеми Гомера являють собою той дивний і неповторний випадок, коли твори, складені геніальним поетом, відобразили найхарактерніші й найглибші тонкощі життя народу, сконцентрувавши в собі його мудрість, і самі стали скарбницею, невичерпним джерелом цієї мудрості. Покоління греків не тільки з неослабною увагою і насолодою сприймали захоплюючу оповідь Гомера, але і вчилися у нього. Протягом століть поеми були вагомим засобом впливу на розум і серця людей.
Народність Гомера виявляється і в об'єктивності зображення людей і подій. У поемах не можна знайти жодного епізоду, у якому б поет, сам грек-іонієць, намагався якось принизити чи дискредитувати того чи іншого троянського героя, довести зверхність над ним ахейців. Плем'я, національність не мають для нього значення. У центрі уваги перебуває людина з усіма її людськими [56] якостями. Тому всі троянці і їхні подвиги зображені поетом з такою ж об'єктивною доброзичливістю, як і ахейці. Він оспівує людину, пишається нею, особливо коли виявляє в ній якісь нові принадні риси. Звідси випливає ще одна особливість народності Гомера - гуманізм.
Здається, що це поняття несумісне із зображеною в «Іліаді» війною. І все ж поет, який присвятив цілий твір описам кривавих битв, є справжнім гуманістом. Війни, мабуть, він сприймав як страшну і жорстоку необхідність - адже в той час племена безперервно воювали між собою. Справді, в поемі дуже багато сцен боїв, убивств, поранень. Через це, до речі, ще зовсім недавно Гомера незмінно називали співцем героїки війни. Але це твердження хибне. Бо з тієї ж самої поеми стає очевидним, що автор не оспівує, а засуджує війни, особливо агресивні. Устами старого Нестора Гомер узагалі відкидає думку про війну як засіб вирішення справ:
Лиш нечестивцям бездомним, без роду, без племені, любі
Чвари війни міжусобної, людям такі осоружні.
(«Іл.», V, 63-64)
А втім, Гомер припускає морально виправдану війну. На його погляд, Троянська і була такою війною, оскільки троянці вчинили злочин, викравши Єлену і скарби Менелая, і тим самим образили [57] грецький народ. Щоправда, поет сам розуміє слабкість такого обґрунтування війни, розв'язаної ахейцями. Про це говорить і Гектор - греки прибули «проти волі богів», і навіть сам Ахілл, який розуміє, що б'ється «проти мужів, що власних дружин боронили». Рядових учасників війни Гомер розглядає як покірливих виконавців волі богів, винагорода для них - смерть. Таким чином, в «Іліаді» можна простежити чітку тенденцію - антивоєнне спрямування, і воно цілком відповідає гуманному ставленню Гомера до людини.
Змальовуючи криваві картини війни, Гомер-гуманіст разом з тим інколи дуже різко засуджує всякі прояви жорстокості, звірячого ставлення до суперника, глузування з переможеного. Ахілл - улюблений герой Гомера, але коли він, убивши Гектора, починає знущатися з його тіла, тон поета різко змінюється, вустами інших героїв він його засуджує. Навіть Аполлон, який славився своєю жорстокістю, обурений дикою поведінкою Ахілла:
Волите завжди зловмисному ви помагати Ахіллу,
Мужеві, що справедливості в серці і щирого в грудях
Розуму в ньому немає. Він схожий на дикого лева,
Що лиш на поклик могутньої сили й зухвалого духу
Напади чинить на людські стада, щоб поживу здобути.
Так же утратив Ахілл милосердя та навіть і сором...
(«Іл.», XXIV, 39-44)
Симпатії Гомера тут явно на боці переможеного Гектора, а не звитяжця Ахілла, який б'ється заради помсти, а троянець гине, захищаючи своє рідне місто.
Гостро критикує поет і «вождя народів» Агамемнона за його пихатість, несправедливі вчинки і зневагу до простих воїнів. Проте є у нього епізоди, у яких герої, вихваляючись своїми подвигами, розповідають про вчинені ними звірства, та й сам поет говорить про них, не виявляючи ніякого обурення. Один з російських перекладачів Гомера М. Мінський у передмові до «Іліади» слушно писав: «Герої кидаються в бій, наче вовки, здирають обладунок з убитих, нівечать їхні тіла». Подібні «варварські» сцени виникають, мабуть, у поета не випадково. Адже він не міг відійти від об'єктивності і змушений був зображувати звичаї і вчинки людей, що йшли від стародавнього дикунства. Але, показуючи подібні пережитки цього звірячого минулого, хижі інстинкти людей цієї доби, Гомер намагається перебороти їх новою психологією чи ідеями пізнішого культурного суспільства.
Антивоєнні тенденції Гомера виявляються і в тому, що він ніколи не забуває про мирне життя. «Іліада» - поема про війну, [58] але мрії багатьох воїнів і навіть героїв зосереджені навколо їхніх рідних домівок і повернення до них. Про це думає навіть ініціатор походу Менелай:
Врешті озвався із словом до них Менелай гучномовний:
«Слухайте ж ви і мене. Найтяжчим-бо пройняте болем
Серце моє. І сам-бо я мислю - вже час розійтися
Мирно аргеям з троянами. Досить вже лиха зазнали
Через цю зваду мою і призвідця її Александра...»
(«Іл.», III, 96-100)
Де тільки можливо, поет незмінно згадує мирну працю. Наприклад, двоє суперників мають розпочати бій. Але перед цим Гомер називає ім'я одного з них, його батька, місто, з якого він прийшов, професійну майстерність, якщо він був землеробом чи ремісником:
Всі утікали. А Гектор убив одного Періфета,
Сина Копрея, з Мікен, що від владаря Еврістея
Вісті приносив не раз могутній Геракловій силі.
Син в цього гіршого батька родився, кращий багато
В доблестях різних - у швидкості ніг і воєннім мистецтві,
Розумом же між найперших мікенських мужів визначався.
(«Іл.», XV, 638-643)
Або інший приклад з тієї ж поеми:
Син Гармоніда Тектона Ферекл був тоді Меріоном
Вбитий, а мав до майстерності він усілякої вмілі
Руки, - його відзначала й любила Паллада Афіна.
Він мужоборцю Парісу човни збудував рівнобокі...
(«Іл.», V, 59-62)
Показовим є опис Ахіллового щита і зокрема картин, вирізьблених на ньому Гефестом. Здавалося б, що ця важлива частина бойового обладунку героя мала прикрашатися виключно сценами боїв і військового побуту. Проте лише один малюнок з усіх - облога міста і бій під його стінами - присвячений війні. Решта ж змальовує мирне життя людей: тут і весілля з танцюючими юнаками й дівчатами, і орачі на родючих ланах, і женці, які вже збирають буйний врожай, і молоді виноградарі з корзинами, сповненими зрілими гронами, і череда «круторогів биків», на яких несподівано нападають леви, і танцювальний майданчик з мальовничими танками. [59]
В «Одіссеї» батальні сцени взагалі відсутні, крім тих, що про них розповідає Одіссей чи співець Демодок. Вона сповнена картинами мирного життя, у якому головними дійовими особами стають ремісники, селяни, виноградарі, торгівці, слуги, раби і самі господарі. Навіть дружина Одіссея, «Пенелопа розумна», тче покривало і займається іншими роботами. Та й сам Одіссей ніколи не був лінивим до роботи. Таким же працьовитим виявляється і Телемах, і старий батько Одіссея Лаерт. З особливою симпатією розповідає поет про вірних слуг Одіссея свинопаса Евмея і волопаса Філотія, які дбають про добробут Одіссеєвого дому і ненавидять марнотратних та пожадливих женихів.
Герої. В обох поемах Гомера вражає величезна кількість дійових осіб, особливо в «Іліаді». Запам'ятати їх неможливо, та це й непотрібно. Багато з них з'являються, щоб відразу зникнути, бо самим перебігом Троянської війни більшість із них приречена на загибель. Вони не вирішують долю того чи іншого бою, оскільки постають як звичайні воїни, нездатні протистояти справжнім героям. Найчастіше Гомер показує їх у вигляді досить пасивної маси, яку ватажкам потрібно постійно спрямовувати і підбадьорювати. Діомед «запал у данаїв будив», Акамант «будив у троянців відвагу і мужність», Гектор «в бій закликає троянців», Гера радить Агамемнону «дух підняти у військах», і він це робить, звернувшися до вояків з лайливою промовою:
Сором, аргеї, бридкі боягузи, лиш з вигляду мужні!
Де ті хвальби, що немає на світі за нас хоробріших,
Де хвастовитість, з якою на Лемносі ви запевняли...
Ніби з вас кожен один проти сотні троян чи й двох сотень
Встоїть в бою, а тепер ми єдиного навіть не варті...
(«Іл.», VIII, 228-230, 233-234)
Звичайних воїнів Гомер здебільшого характеризує двома-трьома словами і називає їх імена. Герої, що діють у поемі в багатьох піснях, наділені індивідуальними рисами. Особливо це стосується головних персонажів поеми, яких не так уже й багато. З грецького табору це Агамемнон, Менелай, Ахілл, Діомед, Одіссей, Аякси (Еанти), Патрокл, Нестор; з троянського - Пріам, Гектор, Паріс, Еней та деякі інші. Саме вони стають головною силою у Троянській війні. Ці могутні герої згуртовують воїнів, ведуть їх у наступ, запалюють особистими подвигами і, власне, вирішують долю даного бою.
Образи героїв статичні, позбавлені динаміки внутрішнього розвитку. І якщо в ході розповіді поет додає певному образові [60] якихось нових рис, то ці риси лише розширюють уявлення про нього, а не поглиблюють. Тобто з'являються певні зовнішні ознаки, які не розкривають внутрішнього світу героя, його почуттів і думок, а лише свідчать, що вони в нього є. Адже Гомер жив у часи, коли люди ще вкрай мало знали про власну психологію. Тому він не міг розкрити всю складність людської душі, людських переживань, психологічні спонуки вчинків того чи іншого героя. Не знаючи, як умотивувати дальшу дію героя (а вона мала б бути підказана його розумом чи почуттям), Гомер вдається до постійного в його поемах прийому - втручання богів. Саме порада чи наказ якогось божества зумовлює дії персонажа.
Ахілл. У цьому можна переконатись на прикладі наймогутнішого героя ахейців Ахілла. За сталою традицією його коротко характеризують як ідеального епічного героя. Проте це один із найскладніших образів Гомера, суперечливий і, як можна здогадатися, достатньо вразливий.
З самого початку поет відмічає надзвичайну запальність героя:
...І гірко Пелідові стало, і серце
В грудях його волохатих між двох рішенців завагалось:
Вихопить зразу із піхов при боці свій меч гостролезий
І, проклавши дорогу крізь натовп, Атріда убити,
Чи побороть в собі гнів і палке заспокоїти серце?
(«Іл.», І, 188-192)
Отже, Гомер лише констатує у героя боротьбу між розумом і гнівом, але ніякого внутрішнього конфлікту не показує. Якою ж буде дальша поведінка Ахілла? Що в ньому переважить - запальність чи тверезість? Відповіді немає і бути не може. Зате з'являється Афіна, яка і радить Пелідові помститися Агамемнону іншим чином - вийти з бою. Відразу ж виявляються нові риси Ахілла - пасивність і слізлива м'якість, навіть сентиментальність, що дивно контрастує з його суворістю. Плачучи, він скаржиться матері Фетіді на втрату коханої Брізе'щи. Незабаром виявляється і його ніжна любов до друга Патрокла, турбота за його життя. Після вбивства Патрокла Гектаром в Ахіллі зникають всі інші почуття, крім жаги помсти, ненависті до троянця і водночас - любові й болючої жалості до друга. На полі бою Ахілл стає ще жахливіший. Це втілення сліпої непереборної й руйнівної сили, що наводить жах на троянців, дикої звірячої помсти, нещадної й невмолимої смерті. І, хоч як дивно, все це співіснує з любов'ю і скорботою, образ вірного друга не залишає Ахілла ні на мить. [61]
До рис, що характеризують Ахілла, слід додати його побожність. Він часто звертається до богів, зокрема до Зевса. Коли з'являються посли від Агамемнона, герой поводить себе стримано, навіть виявляє лагідність до них - адже це ні в чому не винні його товариші по зброї. У час свого гніву він не забуває про пораненого воїна і посилає до нього Патрокла, а пожежа на кораблях спонукає його вступити в бій і допомогти ахейцям. Його розчулюють сльози Пріама, він ставиться до нього з чуйністю і людяністю, погоджується віддати тіло Ректора. Таким чином, в Ахіллі уживаються і співіснують прямо протилежні начала. З одного боку - люта злоба, жорстокість, безсердечність, звіряча мстивість. Не випадково навіть Патрокл дорікає йому за загибель ахейців:
...Ти ж невблаганний і досі, Ахілле,
Гніву бодай-бо ніколи не знав я такого, як в тебе,
Гордий завзятцю! Чи буде яка з того користь потомкам,
Як одвернуть од аргеїв загибелі ти не бажаєш?
Немилосердний! Батьком твоїм не Пелей був, комонник,
Матір'ю - не Фетіда, а синє море й безплідні
Скелі тебе породили, - того ти і серцем жорстокий.
(«Іл.», XVI, 29-35) [62]
З іншого боку, цей герой-велет здатний сумувати, гірко ридати, скаржитись, ніжно любити і співчувати. І ті, й ті почуття породжені в Ахілла певними стихійними началами, що надають його образові і могутності, і наївно-дитячої безпорадності. До того ж він оповитий ореолом трагічності, бо йому рокована загибель у цій війні. Ім'я героя часом супроводжує епітет «короткочасний». Але він сам, знаючи про близьку загибель, свідомо не намагається втекти від страшної долі:
Знаю я й сам, що судилось мені тут загинуть, далеко
Від свого рідного батька і матері. Та не спинюсь я,
Поки не будуть удосталь трояни вже ситі війною!
(«Іл.», XIX, 421-423) [63]
За міфом, тіло Ахілла було непроникливим для людської зброї, єдине вразливе його місце - п'ята {«ахіллесова п 'ята»). Проте Гомер не згадує цієї деталі і в даному випадку «деміфологізує» героя. Стихійно-наївний реалізм поета вже не може прийняти подібну, надто вже казкову рису - адже вона б тільки принизила і навіть дискредитувала подвиги героя. Справді, він би став схожим на різника, який зайшов в отару овець і почав різати беззахисних тварин. Уникаючи подібного ефекту, Гомер протягом усієї оповіді підкреслює величезну фізичну силу Ахілла, його бойову майстерність, які й допомагають перемагати ворогів, а самому залишатися неушкодженим.
І все ж, незважаючи на всі свої суперечності і деякі риси, що дісталися йому з періоду варварства раннього родового суспільства, образ Ахілла постає як утілення героїчного начала і відданості інтересам батьківщини. Саме тому Ахілл - найвидатніший трагічний герой епічних поем і, значною мірою, всієї античної літератури.
Гектор. Змальовуючи образ цього троянського героя, Гомер наділяє його деякими рисами, притаманними як Ахіллу, так і іншим воякам. Він наймогутніший серед троянців, у бою - хоробрий, жорстокий і нещадний до ахейців. Гомер підкреслює його побожність, хоча перед самою смертю Гектор і розуміє, що став жертвою підступної богині Афіни, яка обдурила його. Проте найхарактерніша його риса полягає у безмежній вірності обов'язку, переконанні у справедливості його мети на землі - захисті Трої. Цьому високому завданню підпорядковані дії та помисли героя, і ніщо не може відвернути Гектора від його звершення.
Гектор завжди відчуває сором від самої лише думки, що троянці можуть його звинуватити в нестачі сміливості й невмінні керувати військами. Тому деякі його подвиги набувають характеру сліпої одчайдушності, самовідданого героїзму. Проте в героя неодноразово виникають вагання, страх перед суперником. Зустрівши в бою Еанта, який одним своїм грізним виглядом лякає всіх троянців, Гектор відчуває, «як в грудях сильніше забилося серце», але він переборює цей раптовий страх і приймає виклик ахейця. Навіть поранений, продовжує двобій. Гектор позбавлений богатирської непохитності Ахілла; крім вагання, він сповнений непевності, усвідомлює свої помилки (і тому страждає), звинувачує себе в даремній загибелі багатьох воїнів. Глибоким трагізмом проникнуті рядки, що оповідають про сум'яття почуттів героя перед останньою його зустріччю з Ахіллом:
Горе мені! Якщо я за цей мур чи за браму сховаюсь,
Полідамант мене перший образливим словом зустріне, [64]
Що він до міста троян одвести мені радив раніше,
В ніч ту злощасну, як вийшов до бою Ахілл богосвітлий.
Я ж не послухав його. А було б набагато це краще!
Нині ж, коли стільки люду своїм погубив я безглуздям,
Сором мені і троян, і троянок у довгім одінні,
Щоб не закинув хто-небудь із них тоді, гірший од мене:
«Гектор наш люд погубив, на свою покладаючись силу».
Так говоритимуть. Тож набагато було б мені краще
Як на двобої здолати Ахілла й звитяжно вернутись,
То від руки його славну загибель прийнять перед містом.
(«Іл.», XXII, 99-110)
Він згадує ридання й благання близьких йому людей, які вмовляли не виступати проти Ахілла, але Гектор тоді не зважив на них. Самовпевненість і нерозсудливість, засліплення перемогами приводять його до драматичного фіналу. Особливо жахливим виглядає епізод двобою троянця з ахейським героєм. Не витримавши напруження, Гектор тікає від Ахілла і тричі оббігає навколо стін Трої. Але його доля вже вирішена на Олімпі. Біг перериває підступна Афіна, набравши вигляду його брата Деїфоба, який, мовляв, допоможе йому в бою. Проте з початком сутички богиня зникає, і Гектор, до якого повертається рішучість, починає свій останній бій: [65]
Горе мені! Мабуть, справді до смерті боги мене кличуть!
Я-бо гадав, що герой Деїфоб недалеко від мене,
Він же за мурами, в місті, й мене обманула Афіна!
Ось вже зловісна наблизилась смерть, і нікуди від неї
Не утекти...
... і от доля уже настигає.
Але нехай уже не без борні, не без слави загину,
Діло зробивши велике, щоб знали про нього й потомки!
(«Іл.», XXII, 297-301, 303-305)
Ще один важливий епізод відкриває у Гекторі нові риси. Під час прощання з Андромахою він постає не тільки як полум'яний патріот, а і як ніжний, турботливий чоловік і батько. Відважний герой раптом перетворюється на звичайну людину, яка мусить розстатися з найдорожчими для неї створіннями. Ця сцена настільки життєва і реально-достовірна, що своєю зворушливою безпосередністю і драматизмом завжди хвилюватиме людей.
Одіссей. Безпосередньою антитезою іншим головним героям гомерівських поем стає «велемудрий», «незламний», «розумний», «хитромудрий», «невпинний в трудах і лукавстві» Одіссей. Самі епітети свідчать, що найголовнішою зброєю цього «мужоборця» є хитрість, поєднана з великим практичним розумом і досвідом. Це дає йому можливість неушкодженим виходити з найскладніших і найнебезпечніших ситуацій. Проте слід зауважити, що сили й бойової майстерності йому не бракує. Після Ахілла і Діомеда він третій за доблестю у війську ахейців. Хитрість, здатність до обману - якості в Одіссея природні, такою є його натура. Часом він починає брехати навіть тоді, коли немає ніякої потреби, заради самої брехні. За розум та інші чесноти його високо цінує Афіна, але вона радить йому позбутися крутійства:
Хитрому ж треба й лукавому бути, щоб в підступах різних
Все ж подолати тебе, хоч би й бог із тобою змагався!
Надто вигадливий ти й хитромудрий, ба навіть не хочеш,
В ріднім краю опинившись, оманливих слів і лукавства,
Любих тобі ще із віку дитячого, врешті зректися!
(«Од.», XIII, 291-295)
Образ Одіссея також надзвичайно складний, тому однозначно, тільки як хитруна, дурисвіта і прагматика, його кваліфікувати не можна. Нерідко він схожий на інших героїв.
І це не випадково. Значною мірою Одіссей був породженням нового періоду, у який вступило общинно-родове суспільство. [66]
Безперечно, за традицією, Гомер залишив йому певні якості від варварської епохи. Наприклад, Одіссей також надзвичайно жорстокий. Та якщо в інших героїв ця риса характеру пояснюється запалом бою, ненавистю до суперника, загалом - тривалою війною, то Одіссей виявляє жорстокість і в мирних умовах. Досить пригадати розправу з обеззброєними женихами й особливо - страту за його наказом Мелантія і дванадцятьох служниць.
Новий період родового суспільства позначився зародженням торговельних відносин, появою рабовласництва, приватної власності. Відповідні зміни відбулися і в окремій індивідуальності, у якій особливо розвивається ініціатива, прагнення діяти, відігравати дедалі більшу роль у громадському житті. Тонкий спостерігач, Гомер робить носієм усіх цих якостей Одіссея. Розумний і далекоглядний, здатний орієнтуватися у найскладніших обставинах, енергійний і красномовний, практичний у всіх своїх вчинках, він утілює ті нові зміни, що відбувалися в суспільстві. Це дістає свій вираз і в надзвичайній кмітливості й діловитості, фантастичній спритності, що так контрастували з прямолінійними діями і подвигами інших наївних героїв. Він винаходить дерев'яного коня, завдяки якому було спалено Трою (звідси епітет «городоборець»), з дивовижною спритністю пропливає через Скіллу і Харібду, повз підступних і звабливих сирен, обдурює і осліплює, Поліфема, детально розробляє план знищення женихів. Розсудливий хазяїн, він ніколи не випустить із рук те, що йому належить. Навіть смуток чи туга не заважають йому пам'ятати про вигоду. Наприклад, прибувши від феаків на Ітаку, він передусім потурбувався про їхні подарунки: [67]
...Гляну тим часом, скарби полічу я свої та побачу,
Чи не забрали феаки чого, кораблем від'їжджавши.
Мовивши так, заходивсь він котли і триноги лічити,
Й вироби всі золоті, і чудові одіння взористі, -
Не бракувало нічого. У тузі по рідному краю
Над узбережжям шумливого моря почав він блукати,
Тяжко сумуючи ...
(«Од.», XIII, 215-221)
Обачливий розум Одіссея завжди спрямований на досягнення практичної мети. У повсякденному житті, на народних зборах чи військових нарадах він ніколи не забуває про свою вигоду. Мабуть, значною мірою саме вона штовхає його до нових пригод, до пошуків нового й невідомого. Але до практицизму героя домішується і щось інше, що змушує його нехтувати природну обережність, навіть не слухати «віщого серця», яке попереджує про небезпеку. Це - допитливість. Ідучи до кіклопа, «потвори страшної», зовсім не схожої на людину, Одіссей каже:
Товариші мої вірні, лишайтеся тут, а тим часом
Я на своїм кораблі з гребцями своїми поїду
Певно дізнатися, що за мужі в тій країні домують, -
Чи непривітні і дикі там люди, що правди не знають,
Чи доброзичливі серцем, гостинні і богобоязні.
(«Од.», IX, 173-177)
Сподівання відшукати дивних і невідомих людей, на власні очі побачити те, чого ще не бачив, перетворюють Одіссея на справжнього дослідника - географа, ботаніка, етнографа. Його все цікавить у нових країнах: звичаї, одяг і мораль, невідомі рослини з дивними властивостями у країні лотофагів, соціальний і політичний устрій суспільства на острові кіклопів, їхній побут і харчування, що вражають Одіссея своєю дикістю і примітивністю. Та ж сама спонука штовхає його почути звабливо-смертельні для людини пісні сирен, щоправда, перед цим він просить своїх товаришів прив'язати його міцно до щогли.
Гомер неодноразово нагадує про страждання Одіссея. Справді, його десятирічні мандри після Троянської війни супроводжуються безперервними муками, викликаними тугою за батьківщиною і дружиною. Не випадково з'являється новий епітет - «багатостраждальний». Засмучений він і тим, що йому доводиться багато потерпати від гніву богів, хоч він їх шанує і завжди приносить щедрі жертви. Проте героя переслідує і Посейдон, і Геліос, [68] і сам Зевс за завдані їм образи. Звідси й саме ім'я Одіссея, що означає «ненависний богам».
Страждання примушують героя проливати багато сліз у різних ситуаціях. Він плаче, коли перебуває у німфи Каліпсо або чаклунки Кірки, коли слухає пісні сліпого Демодока про героїв Троянської війни. Заспокоюється Одіссей лише тоді, коли дістається рідної домівки і його впізнає Пенелопа. Згадаємо ще одну рису. Незважаючи на свої багатства, Одіссей вміє, коли це потрібно, вправно працювати і майструвати. Колись він власноручно збудував і спальню, і подружнє ліжко, використавши для нього пеньок величезної маслини, та ще й «золотом, сріблом оздобив його і слоновою кістю». Одіссей сам дає собі характеристику:
З ласки Гермеса-посла, що людям у різноманітних
Справах і радість, і успіх, і славу дарує велику,
З смертних зі мною ніхто не зрівняється в жодній роботі:
Швидко розкласти вогонь, сухих на те дров нарубати,
Різати й смажити м'ясо, вино розливати по кубках -
Все, що на службі в заможних людина виконує проста.
(«Од.», XV, 319-324)
Резюмуючи викладене, можна зробити висновок, що образ Одіссея поряд з образом Ахілла - один із найскладніших у гомерівських поемах. Носій головної риси - пристрасно-фанатичної вірності вітчизні і дружині, - він разом з тим має і ряд інших якостей, властивих уже новій епосі - епосі самого Гомера. [69]
У пізнішій літературі їх носіями будуть численні персонажі комедій і навіть трагедій різних авторів.
Боги. Ставлення Гомера до богів досить суперечливе і своєрідне. Він їх визнає, сповнює поему епізодами, у яких герої благають богів у молитвах, приносять їм жертви, влаштовують на їхню честь вшанування, вірять у віщування оракулів. Проте сам автор часто не поділяє думок і почуттів своїх персонажів, у його ремарках помітне скептично-іронічне ставлення до богів і оракулів. Наприклад, він уїдливо зауважує, що хоч троянець Енном і був птаховіщуном, але «від загибелі чорної не врятували його птахи», так само як тлумач снів Еврідамант не розгадав віщих снів своїх синів - і вони обоє загинули.
Гомерові боги мають ті ж почуття і бажання, що й люди. Але якщо героїв поет оспівує, намагається показати з кращого боку, наділяє різними чеснотами, то боги у цьому відношенні їм значно програють. Вони показані автором жорстокими, несправедливими, злими, вередливими, підступними, брехливими, невдячними тощо. Прикладами подібної їхньої поведінки рясніє поема. От кілька з них: Афіна обдурює Гектора - і через те він гине. Щоб допомогти ахейцям, Гера спокушає Зевса, і він засинає, а вона добивається свого, хоч Зевс заборонив дружині втручатися у людські справи. Загалом вона постійно обманює свого грізного чоловіка. За надмірну цікавість Зевс обіцяє побити Геру і нагадує, як [70] вона вже була покарана. Аполлон обдурює Ахілла: набравши вигляду троянця Агенора, відвертає увагу героя від Трої і рятує її. Афродіта зраджує Гефеста з Аресом. Загибель Патрокла спричинена втручанням Аполлона, який б'є героя в спину, і той на мить навіть знепритомнює, чим і користується Гектор.
Подібно до людей, боги часто сваряться між собою й одного разу справа доходить навіть до бійки. Арес називає Афіну «мухою собачою ... гордою і зухвалою», а та, у свою чергу, обзиває його «дурнем» і вдаряє каменем так, що він падає. Розпалена Гера ображає Афродіту, б'є Артеміду:
Мовила так, і лівицею в неї обидві схопила
Руки при кистях, правицею ж, лук Артеміди зірвавши
З пліч її, била богиню по вухах із сміхом глузливим.
(«Іл.», XXI, 489-491)
У цій так званій «великій битві богів» цікавою є реакція Зевса, який щиро тішиться, спостерігаючи картину бійки:
З шумом великим зіткнулись вони, аж земля застогнала
Й небо велике вгорі загриміло. З висот олімпійських [71]
Зевс їх почув, і радістю серце у ньому заграло
В грудях, коли він побачив, як битись богове зійшлися.
(«Іл.», XXI, 387-390)
Характерно, що боги ніколи не плачуть (сльози - це доля людей), але постійно і нестримно сміються, і цей сміх часто переходить у регіт («гомеричний сміх»). Сміються вони цілий день під час бенкетів, які дуже полюбляють, глузливо сміються у трагічні для героя моменти, сміються з когось із собі подібних:
Сміхом лунким почали всеблаженні боги реготати,
Дивлячись, як по покоях Гефест метушився кульгавий.
(«Іл.», І, 599-600)
Спостерігаючи Афродіту й Ареса, які лежали на ліжку, спіймані сіткою ревнивого Гефеста,
Благоподавці боги зупинились юрбою при вході:
Сміхом лунким почали всеблаженні боги реготатись,
Глянувши, що змайструвать умудрився Гефест хитромудрий.
(«Од.», VIII, 325-327)
Коли ж Гермес зізнається, що навіть і в цій комічній .ситуації він радий був би «із золотою лягти Афродітою», то «безсмертні від реготу знов аж лягали» (VIII, 343).
Активні, життєрадісні й оптимістичні герої Гомера не дуже бояться богів, їхні несправедливі дії чи вчинки викликають критику смертних людей, незгоду і навіть протидію. Одіссей не бажає проміняти коротке життя і земну дружину на вічне безсмертне блаженство з красунею Каліпсо. Обманутий Аполлоном Ахілл звинувачує бога в тому, що він одібрав у нього славу:
Ти ошукав, дальносяжче, мене, із богів найхитріший,
В даль заманивши від мурів!...
(«Іл.», XXII, 15-16)
Менелай, звертаючись до Зевса, свого покровителя, прямо говорить, що «ніхто із богів не вредніший за тебе!» («Іл.», III, 365). Деякі герої просто повстають проти богів, Діомед ранить Афродіту й Ареса.
В олімпійських богах Гомера розкрита вся їхня тисячолітня історія. Попри численні негативні риси, вони певною мірою уже втратили якості, притаманні дикунству і варварству, і наблизились до культури гомерівської епохи, стали зрозумілішими у своїх [72] учинках. Головним художнім прийомом для зображення олімпійців, загалом усього укладу їхнього життя, їхніх взаємин, Гомер обрав постійну іронію і гумор, які часто переростають у сарказм. Тому майже всі сцени на Олімпі виглядають як бурлескні, коли «висока» тема - діяльність самих богів - розкривається у знижено-пародійному плані. Ці художні засоби поета - іронія, гумор, сарказм, бурлеск - не зменшують загального трагічного напруження поеми. І якщо для пізніше виниклої трагедії «Іліада» та «Одіссея» стали невичерпним сюжетним джерелом, то бурлескні сцени на Олімпі та їхні персонажі чималою мірою визначили характер аттичної комедії й появу в ній комічних персонажів.
Ця специфіка зображення богів у поемах Гомера вже в пізнішій античності викликала критику, оскільки виглядала як нешанобливість до них. Навряд чи це було справедливо. Адже в гомерівську епоху міфологічне уявлення про олімпійців прогресувало. Боги постають в очищеному від архаїчних нашарувань вигляді, їхнє ставлення до людей стає вмотивованішим. Крім того, за гомерівської доби вже почалася криза грецької релігії. Зародження філософської думки посилювало скептичне ставлення до самого поняття божества, а тим більше - до благості й справедливості його задумів.
Можливо також, що Гомер наділив олімпійських богів всіма зазначеними негативними рисами у зв'язку зі своїм ставленням до родової аристократії. Воно було негативним - це можна простежити за тими нищівними оцінками, що їх дають персонажі «Одіссеї» женихам - представникам вищих аристократичних родин Ітаки. Оскільки, за міфами, суспільство самих олімпійців - цієї еліти, вищої знаті серед богів - побудоване за принципом людського, то Гомер на них переніс і негативні якості родової аристократії.
Індивідуалізація характерів. Гомер створив велику галерею несхожих між собою образів головних героїв, кожен з яких має свої неповторні ознаки й риси характеру. Один із них, Одіссей, зауважує, що різні люди мають різні схильності - одні до мирної праці, «що множить добробут родини», другі - до морської справи й «кораблів многовеслих», треті - «до боїв з ворогами» тощо.
Характери головних героїв не повторюються, кожен являє собою яскраво виражену індивідуальність. Навіть численним епізодичним персонажам поет намагається надати певних рис, які роблять їх образ більш рельєфним. Цієї індивідуалізації Гомер досягає, по-перше, показуючи вчинки героя, його дії в різних обставинах, коли найяскравіше виявляється його вдача. По-друге, [73] він використовує систему постійних епітетів, тобто визначень, що закріплюються за даним героєм, божеством та навіть річчю. Функція кожного з постійних епітетів полягає в тому, щоб підкреслити певну рису характеру. Очевидно, деякі з них виникли ще в догомерівську епоху. Окремі герої мають по одному чи по два й більше десятків епітетів. У Ахілла їх 46, у Одіссея - 45 тощо, наприклад:
Ахілл - прудконогий, короткочасний, богоподібний, могутній, непереборний, богорідний, бездоганний та ін. Одіссей - велемудрий, мудрий, хитрий, розумний, багаторозумний, хитромудрий, незламний в біді, богорівний, городоборець, тямущий, досвідчений, витривалий [74] та ін. Гектора Гомер називає в основному «шоломосяйним» і «осяйливим». Більше епітетів у Агамемнона, який очолює військо греків: «владущий», «вождь народів», «широкодержавний», «владар мужів», «поводатар люду», «Атрід», «державець» тощо.
У поемах багато загальних епітетів, що супроводжують імена всіх інших героїв, підкреслюючи їхні достоїнства. Усі вони «божественні», «богосвітні», «гучномовні», «відважні», «сміливі», «мідянозбройні» тощо. Якщо постає група воїнів, то епітет підкреслює специфіку їхнього одягу: ахейці - «міднохітонні», іоняни - «довгохітонні», афінські юнаки - «щитоносні» і т. ін.
Усі боги в поемах також мають свої епітети, найбільше їх у Зевса - «олімпієць», «громовладний», «хмаровладний», «батько людей і безсмертних», «владар блискавиць», «володар небес і землі», «великий», «егідодержавний», «премогутній» і т. п. У всіх інших богів підкреслюються певні поодинокі якості. Гера завжди «волоока», «білораменна», Афіна - «ясноока», «егідодержавна» (як і у Зевса, її атрибут - егіда, щит), Аполлон - «срібнолукий», «променистий», «лікійський», «дальносяжний», Арес - «щитопро-бивний», «міднозбройний», «людовбивця», «мужовбивця» тощо.
Майже всі речі викликають у Гомера захоплення своїм виглядом, хоч призначення в них і буває досить прозаїчним. Але вони - витвір людських рук, і для поета постають як свідчення їхньої майстерності, а звідси - як предмети високої естетичної цінності. Тому він називає їх «священними», «чудовими», «божественними», вони ніби випромінюють сяйво. Ткання Пенелопи «прекрасне», кратера Телемаха «блискуча», крісла Лаерта «обточені добре», «різьблені прегарно», кораблі феаків «добропалубні», «бистрохідні» тощо. Особливо багато епітетів в «Іліаді» у речей військового побуту, зокрема у списа, яким герої користувалися найчастіше, і кожний з його епітетів визначає якусь особливість цієї зброї: «мідногострий», «ясеневий», «бистролетний», «блискучий», «міднокутий», «довготінний» тощо.
Стародавні греки були чудовими мореплавцями і добре знали море. Гомера також захоплювала загадкова морська стихія, її здатність нести на своїй поверхні кораблі, годувати людей. Тому море має численні епітети, поет називав його «шумливим», «розбурханим», «багатошумним», «хвилястим», «широкодорожним», «багатим рибою», «безмежно широким» тощо. Часом епітети передають кольорові відтінки моря залежно від його стану - «винно-темне», «виноподібне» (чорне), «багряне», «сиве», «туманне».
Книга: В.І. Пащенко, Н.І. Пащенко Гомер (2001)
ЗМІСТ
| 1. | В.І. Пащенко, Н.І. Пащенко Гомер (2001) |
| 2. | Проте в Гомера трапляються й епітети, не пов'язані з... |
| 3. | В іншому випадку щось подібне вже трапляється у міфі: за... |
На попередню
|
|
