Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Основи економічної теорії: політ економічний аспект. Частини IV,V,VI. КНУ ім. Т. Шевченка
§ 2. Диференціація країн, що розвиваються
Серед країн, що розвиваються, посилюються процеси диферен-ціації, які здійснюються одночасно в кількох напрямах. Це переду-сім напрям розвитку економічної системи. До недавнього часу се-ред країн, що визволилися, існувала група країн (понад 20), що обрали адміністративно-командний напрям розвитку. Більшість же країн, що визволилися, орієнтувалися на ринкову систему госпо-дарства.
Інша площина аналізу процесу диференціації країн, що розви-ваються, - це розмежування (дуже суперечливе) в країнах ринко-вої орієнтації. Серед них виділились нові індустріальні країни (НІК), які за багатьма показниками наблизилися до розвинених держав і навіть випередили деякі з них.
Є також група країн-нафтоекспортерів, які отримали внаслідок "революції цін" на нафту великі валютні прибутки (наприклад, що-річний розмір ВНП на душу населення в них перевищує 20 тис. дол.). Ці останні були використані з більшою чи меншою ефективністю, що, однак, не призвело до якісних змін у становищі цих країн (порів-няно з промислове розвиненими державами).
Інша група країн, що розвиваються, - це держави, де підприєм-ницькі уклади знаходяться на початковому етапі розвитку або ма-ють анклавний, замкнутий характер. Переважають тут нетоварні та дрібнотоварні уклади.
Не можна обійти увагою і таку групу країн, де в центрі розвитку знаходяться концепції ортодоксального релігійного фундаменталіз-му, зокрема ісламського (Іран, Бангладеш, певною мірою Саудів-ська Аравія).
Змінюється підхід до поняття "диференціація країн, що визво-лилися".
На міжнародному симпозіумі, організованому Центром розвит-ку ОЕСР (Париж, лютий 1989 р.), було запропоновано поділ дер-жав світу на промислове розвинені, нові індустріальні та країни, що розвиваються. В складі першої підгрупи, зокрема США, Японія і члени ЄЕС (Великобританія, Франція, Німеччина, Італія, Нідер-ланди, Бельгія, Люксембург та ін.); другої - колишній СРСР, Ки-тай, Індія, а також 6 груп країн: середземноморські члени ЄЕС (Іспанія, Португалія, Греція), середземноморські країни, що не вхо-дять до ЄЕС (Єгипет, Ізраїль, Туреччина, колишня Югославія), ла-тиноамериканські країни (Аргентина, Бразилія, Мексика), азіатські НІК (Гонконг, Сингапур, Південна Корея, Тайвань), друге поколін-ня азіатських НІК (Малайзія, Таїланд), європейські НІК (Болгарія, Угорщина, колишні Чехословаччина, НДР, Польща, Румунія); в складі третьої підгрупи: 9 країн з числа основних боржників, країни з низьким доходом (28 з 39 країн з низьким доходом згідно з рубрикатором МБРР, за винятком Китаю та Індії) і 7 країн ОПЕК.
Ця градація заснована на динаміці світової економіки і загаль-ній логіці змін у її структурі.
Функціональним критерієм сучасної диференціації країн, що розвиваються, є рівень розвитку товарних форм господарювання в поєднанні зі ступенем і глибиною участі цих країн у процесі інтернаціоналізації виробництва і капіталу. Такий підхід зумовле-ний: 1) взаємозалежністю країн (незважаючи на суперечності, які вже існують і ще виникатимуть у майбутньому), що реалізуватиметься в цілісності світового господарства, яке може бути тільки одним - ринковим; 2) оскільки сучасні продуктивні сили і сучасні виробничі відносини в країнах, що розвиваються, не є результатом розвитку місцевих продуктивних сил і місцевих традиційних структур на основі внутрішньо властивих їм закономірностей, розвиток ринкових відносин усередині цих країн не можна розглядати як автономний, відірваний від вимог економічних законів світового ринку процес.
Необхідно виділити інші чинники, що породжуються науково-технічним прогресом, які по-різному впливають на окремі держа-ви. Це передусім відмінності в рівнях продуктивних сил, неоднако-ва забезпеченість природними ресурсами тощо.
Згідно з функціональним критерієм диференціації розрізняють чотири основні підгрупи країн, що розвиваються: 1) нові індустріаль-ні країни; 2) країни-нафтоекспортери; 3) середньорозвинені; 4) най-менш розвинені країни. Між цими основними підгрупами існують інші угрупування, які неможливо однозначно віднести до однієї з підгруп.
У спеціалізованих доповідях міжнародних організацій викорис-товуються такі критерії відокремлення нових індустріальних країн:
частка промислової продукції у ВНП має становити 30 відсотків, готові вироби в експорті - не менше 50 відсотків; доход на душу населення - не менше 6 тис. дол. на рік. До цієї групи належать Аргентина, Бразилія, Мексика, Південна Корея, Малайзія, Сінга-пурі Гонконг, Тайвань та ін.
Історична еволюція країн зазначеної групи різниться і водночас збігається в тому, що шлях їх до нинішнього стану був схожим у тому, що розвитку базових галузей сучасної промисловості переду-вав розвиток харчової та легкої промисловості, сільського госпо-дарства та видобувної промисловості. Продукція цих галузей народ-ного господарства значною мірою була орієнтована на експорт. В сучасних умовах все більша частка їхніх експортних прибутків отримується за рахунок вивезення продукції сучасних галузей про-мисловості. Так, Бразилія нині належить до десяти держав - най-більших світових виробників промислової продукції, а до 2000 р. вона за цим показником випередить, згідно з прогнозами, Італію. Серед країн, які мають найвищі експортні прибутки, Тайвань і Сін-гапур.
В економіці нових індустріальних країн важлива роль належить іноземному капіталу. Розміри його, що невпинно зростають, до-сягають десятків мільярдів доларів. Негативним наслідком широ-кого застосування іноземного капіталу стала зовнішня заборгова-ність,
Поряд із спільними рисами у розвитку цих країн існують і від-мітні ознаки; місце у міжнародному поділі праці; розміри і структу-ра економічного потенціалу; структура експортного сектора; част-ка в соціально-економічній структурі традиційних укладів; місце національного капіталу в економіці тощо.
У цілому нові індустріальні країни показують приклад швидкого економічного розвитку на шляху створення ринкових структур. Динамічність темпів економічного зростання забезпечується пере-дусім глибокими структурними змінами в економіці, формуванням добре налагодженої господарської системи. При цьому продуктивні сили набувають нового змісту, який відповідає сучасним вимогам НТП. Як наслідок, прискорений економічний розвиток НІК приз-вів до підвищення реальних доходів населення, зростання зайня-тості та кваліфікаційного рівня зайнятих, розширення соціальних послуг тощо.
Водночас процес становлення сучасних виробничих відносин спонукав до посилення монополізації їх економічного розвитку, більш тісної взаємозалежності з підсистемою розвиненого ринко-вого господарювання в масштабі світового господарства. Незважа-ючи на це, НІК з усієї групи країн, що розвиваються, найбільш гнучко пристосувались до структурних і циклічних криз і не зазна-ли таких відчутних втрат, як інші країни, що визволилися.
Значну роль у світовому господарстві відіграють держави-на-фтоекспортери. Нафтодолари, отримані цими країнами в резуль-таті "революції цін" на нафту, дали їм змогу значно прискорити соціально-економічний розвиток і модернізувати техніко-економічну базу. До цієї групи належать в основному країни, які входять до ОПЕК (Саудівська Аравія, ОАЕ, Лівія, Нігерія, Венесуела та ін.).
Важливим засобом існування для багатьох держав-нафтоекспор-терів є експортні прибутки, отримувані від продажу нафти та наф-топродуктів. Вони становлять левову частку всіх валютних надход-жень цих країн. Оскільки більшість країн-нафтоекспортерів не в змозі здійснювати процес відтворення на національній основі без імпорту засобів виробництва, валютні надходження від експорту нафти мають ключове значення. Сьогодні такі держави-нафтоекс-портери, як Лівія, Саудівська Аравія, більше 2/3 своїх експортних прибутків отримують від продажу нафти і нафтопродуктів.
Однак зростання цін на нафту у середині 70-х - на початку 80-х років до 35-42 дол. США за барель (1 барель = 159 л нафти; віт - 7,3-7,6 барелей залежно від сорту нафти) змінилось різким (з не-значними коливаннями) падінням у другій половині 80-х - на почат-ку 90-х років до 16-22 дол. США за барель. Як наслідок, значно зменшились валютні прибутки держав-нафтоекспортерів та усклад-нилось їх економічне становище.
Падіння нафтових прибутків яскраво демонструє пряму залеж-ність національних господарств держав-нафтоекспортерів від країн з розвиненою ринковою економікою, а також неспроможність до-битись економічної незалежності, спираючись лише на високопри-буткову, але монокультурну економіку.
В НІК та деяких країнах-нафтоекспортерах здійснюється пере-хід до найновіших технологій, але цей процес супроводжується посиленням техніко-економічної неоднорідності господарських структур, поглибленням регіональних і майнових контрастів. Крім того, результатами НТП користується здебільшого обмежена кіль-кість компаній, передусім найбільші та ті, що пов'язані з іноземни-ми корпораціями.
Освоєння науково-технічних інновацій у середньорозвинених країнах третьої підгрупи щодо функціонального критерію (Еква-дорі, Парагваї, Колумбії, Перу, Тунісі, Фіджі, Гренаді, Сальвадорі, Нікарагуа, Йорданії, Шрі-Ланці, Камеруні, Марокко, Кенії, Гані, Папуа - Новій Гвінеї та ін.) стримується слабким розвитком про-мисловості і сфери послуг, телекомунікаційної інфраструктури, низьким рівнем інформаційної забезпеченості, несумісністю вимог найновіших технологій з традиційними стереотипами мислення і поведінки.
Розповсюдження мікроелектронної технології модифікувало зміст самого поняття індустріалізації, якій, безсумнівно, належить вирі-шальна роль у подоланні соціально-економічної відсталості країн, що розвиваються. Незалежно від стадії промислового перевороту, який переживає та чи інша країна, жодна з них не може не врахо-вувати існування нових технологій. Без широкого застосування їх навряд чи можна досягти сучасних стандартів праці й побуту. Для середньорозвинених і ще більшою мірою для найменш розвинених країн, що визволилися, суттєвою є обмежена місткість внутрішньо-го ринку. Процес відтворення великою мірою стає залежним від вивезення промислових виробів, що вносить нові риси в процес індустріалізації на фоні переходу до нових, передусім мікроелек-тронних, технологій. Країни першої і частково другої підгруп щодо функціонального критерію суттєво впливатимуть на і без того низьку конкурентоспроможність країн третьої і особливо четвертої під-груп, спричинять ще більше зменшення їхніх можливостей про-мислового експорту. Як наслідок, ускладниться розвиток економіч-ного співробітництва серед країн, що розвиваються.
Індустріалізація в підгрупі середньорозвинених країн не призво-дить до суттєвих зрушень у макроструктурі промислового вироб-ництва: левова частка його, як і раніше, спирається на внутрішній ринок предметів споживання. Потреби ж у засобах виробництва задовольняються в основному через імпортні канали. Крім того, індустріалізація не вносить відчутних змін у диверсифікацію місце-вого експорту. Коріння цього несприятливого явища слід шукати в суперечності між матеріальним і людським факторами виробницт-ва, особливо в якісній підготовці робочої сили. Вирішальна роль у розв'язанні цієї суперечності належить розвиткові та закріпленню приватної власності. Це дасть можливість змінити організаційно-економічні форми взаємодії продуктивних сил різних укладів, інтен-сифікувати процес відтворення.
Для найменш розвинених країн (Гаїті, Пакистан, Йемен, Бангла-деш, Афганістан, Непал, Нігер, Того, Лесото, Танзанія, Мозамбік, Руанда, Буркіна-Фасо, Бурунді, Заїр, Чад, Малаві та ін.) спільними з точки зору їхньої участі в процесі інтернаціоналізації виробни-цтва і ступеня розвитку товарних форм господарювання є: струк-тура продуктивних сил, що зумовлює низьку сприйнятливість еко-номіки до досягнень науки і техніки, не дає змоги вирішувати на-гальні соціальні проблеми; вузька спеціалізація на виробництві од-ного або кількох видів товарів; переважання в господарській струк-турі другорядних, допоміжних виробництв по відношенню до все-світнього виробництва в цілому. Найчастіше це виробництва, які грунтуються на використанні природних ресурсів і зумовлюють за-стосування малокваліфікованої та дешевої робочої сили; анклавна, орієнтована на експорт організація виробництва, що здійснюється іноземним капіталом.
Розмаїтість (у соціальному розумінні) країн, що розвиваються, грунтується на поєднанні спільних для всієї групи (товарних) і особ-ливих (нетоварних) укладів у неоднакових пропорціях та формах. В жодному укладі процес відтворення не здійснюється тільки на власній основі і тільки у власних межах. Очевидна їхня взаємодо-повненість. З натурально-патріархальним укладом в найменш роз-винених країнах пов'язується існування родоплеменних пережит-ків та форм традиційної організації праці. Цей уклад за своєю сут-тю є основним соціально-економічним грунтом, на якому животіє патріархальне селянство. Показовими в цьому відношенні можуть бути країни Тропічної Африки, в яких колективна власність на зем-лю збереглася донині, хоч і поєднується з індивідуальним привлас-ненням урожаю і закріпленням наділів за окремими родинами. Господарювання характеризується надзвичайно низькою продук-тивністю, витримує великий тиск з боку надлишкового населення села і неспроможне забезпечити потреби суспільства в продоволь-чих товарах.
Водночас спостерігається відносно швидке витіснення традицій-них форм виробництва, що історично пов'язувалося з виникнен-ням дрібнотоварного укладу. Останній, в свою чергу, підвладний впливові підприємницького укладу, що постійно міцніє і сприяє існуванню дрібнотоварного (в аграрному секторі, міському реміс-ництві, торгівлі, обслуговуванні міського населення) виробництва. У такий спосіб вдається частково розв'язувати проблему зайня-тості того працездатного населення, яке стікається в міста. Водно-час мозаїчність дрібнотоварного укладу розширюється внаслідок сильного впливу згори (з боку іноземного капіталу) і знизу (з боку традиційних форм виробництва).
Натурально-патріархальний і дрібнотоварний уклади тісно пе-реплітаються і взаємодіють. Останній, крім того, в чистому вигляді не існує, а наявний майже в усіх галузях економіки, переплітаю-чись з іншими укладами, зокрема з дрібнопідприємницьким.
Система трудових мотивацій, культура праці, місце її в ієрархії цінностей певної культури дуже контрастують в нетоварних фор-мах господарювання, вносять своєрідне забарвлення в процес ди-ференціації країн, що розвиваються.
Суперечність між старими формами асоційованої праці (замкне-ність і самозабезпеченість на натуральному рівні) і новими форма-ми колективного господарювання (орієнтація на суспільні потреби, на ринок) притаманна процесу відтворення в країнах, що розвива-ються. Обмеженість економічного інтересу виробників доповню-ється низьким рівнем суспільної свідомості, не готової до сприй-няття додаткової праці, яка суттєво випереджає необхідний для задоволення примітивних потреб рівень.
За таких умов держава контролює головні важелі макроеконо-мічного регулювання і не передовіряє їх приватному капіталу. Пози-тивний досвід контролю над зміною організаційно-економічних форм виробництва, грошовою масою, інфляцією і бюджетним дефіцитом нагромаджений, наприклад, у Південній Кореї та Чилі.
Нерівномірність розвитку є економічним законом товарного виробництва взагалі і особливо його підприємницьких форм. Це яскраво видно на прикладі традиційних країн, що розвиваються. Так, з початку 50-х до середини 80-х років частка населення "верх-ньої групи" країн, що розвиваються, де з часом з'явилися і нові індустріальні країни, зросла всього з 14 до 16 відсотків усіх країн, що розвиваються. Проте у ВВП всієї сукупності країн, що розвива-ються, частка цієї "верхньої групи" зросла з 36 до 58 відсотків. За той самий період частка "нижньої групи" зменшилась в загальному ВВП з 32 до 16,5 відсотка при майже стабільній частці населен-ня (близько 60 відсотків).
Книга: Основи економічної теорії: політ економічний аспект. Частини IV,V,VI. КНУ ім. Т. Шевченка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
