Додати в закладки
Переклад Translate
Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
Скачати одним файлом. Книга: Андрій Содомора На дорозі до самого себе (1996)
Андрій Содомора На дорозі до самого себе (1996)
© А.Содомора, 1996
Джерело: Сенека. Моральні листи до Луцілія. К.: Основи, 1996 (1999). 608 с. С.: 3-35.
OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
«Поспішай до мене, але до себе - насамперед»
Сенека, «Листи до Луцілія», XXXV, 4*
Листи Луція Аннея Сенеки (близько 4 до н. є.- 65 н. є.) прийнято називати власне моральними, або етичними**, а не філософськими творами, оскільки філософія (калька у старослов'янській - «любомудрів», тобто любов до мудрості***) - поняття ширше: за класифікацією філософів-стоїків, ця універсальна наука ділиться на моральну, натуральну й раціональну - тобто на етику, що трактує питання моралі, фізику (натурфілософія), що досліджує природу, та логіку (діалектика), яка вивчає закони людського мислення, значить, кажучи словами Сенеки (LXXXIX, 17), присвячена розуму (ratio - розум). І хоча фізика, у якій трактувалося також божественне, домінувала у сфері філософії, все ж саме етика була найпопулярнішою дисципліною, надто у Римі, де питання моралі, релігії, громадянської позиції людини завжди привертали особливу увагу письменників, мислителів, державних діячів. Антична філософія загалом, у будь-якій своїй ділянці, послуговується мовою етичного плану, навіть у космології, де мовиться про справедливий порядок у світобудові. Та найвиразніше у своїх «Листах» акцентує моральну науку Сенека, закликаючи адресата, аби той, хоч би про що читав або писав, усе відносив до звичаїв (LXXXIX, 23), тобто, йдучи за Сократом, учився розрізняти, де зло, а де благо, і відповідно знав, чого повинен прагнути, а чого - уникати (LXXI, 7). Це, зрозуміло, пояснюється не лише особистими вподобаннями римського мислителя: причини особливого зацікавлення питаннями моралі - у політичних процесах, що відбуваються в житті суспільства.
[* Римська цифра тут і далі означає номер листа, наступна, арабська,- параграф.]
[** Грецьке ethikos (лат. moralis) означає «звичаєвий», що стосується способу життя, поведінки.]
[*** Слово «філософія», за переказом, уперте вжив грецький мислитель Піфагор (VI ст. до н. є.).]
* * *
Звернення до етичних проблем намітилось у Стародавній Греції задовго до тих часів, коли в Римі жив і творив найвідоміший серед моралістів давнини - автор «Листів до Луцілія». Соціально-економічна і політична криза системи рабовласницьких полісів (кінець V - початок IV ст. до н. є.) призвела до ґрунтовної перебудови свідомості людини, її світосприймання. Найчутливішою до змін виявилася, зрозуміло, філософська думка. Проблеми космологічного масштабу, пошуки першооснов буття, що були в центрі уваги іонійської натурфілософії (VII-VI ст. до н. є.), поступилися перед гуманістичною проблематикою. «Людина - міра всіх речей: існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують» - ці слова представника нового покоління мислителів Протагора (близько 481-411 до н. є.) чи не найкраще виражають гуманістичну спрямованість філософії, що звернулась до таких наук, як політика, етика, логіка, мова. Популярним стає слово «софіст» ( від грец. sophistes - мудрець). Це вже не колишній заглиблений у вивчення таємниць природи мислитель, а фахівець, що навчає інших мудрості й красномовства. З середовища софістів вийшов Сократ (469-399 до н. є.), який, власне, й став творцем етики як філософської дисципліни, звівши, як згадувалось, усю філософію до звичаїв, тобто до обґрунтування моральних засад буття людини, її дій та поведінки. Найвище добро для людини, запорука її щастя - це, на думку Сократа, доброчесність (грец. arete, лат. virtus), що її можна навчитися. Знання неодмінно набуває практичного характеру, адже мета людини, сенс її буття - осягнути щастя. Отже, особисте життя філософа, його вчинки додають чималої ваги вченню, яке він проголошує («Філософія вчить нас не промовляти, а діяти»- скаже Сенека: XX, 2). Сократ навіть своєю смертю якнайкраще довів єдність теоретичних засад із способом життя. Несхитна віра у можливість і потребу морального вдосконалення людини, прагнення самопізнання, що дозволяє людині «віднайти саму себе», бачення добра і доброчесності як особливого виду знання, без якого не обійтись на нелегкому шляху до вищого блага і справжнього щастя, - ось основні сократівські ідеї; їх знайдемо й у «Листах» Сенеки, який нерідко звертається до цього геніального мислителя, а також до найвидатнішого з-поміж його учнів - Платона (427-347 до н. є.). Впроваджуючи в коло своїх вічних «ідей» також ідею Добра, - а її віддзеркалює душа людини, - Платон пішов далі від свого знаменитого попередника, збагативши етику рядом нових елементів; зокрема, розмірковував про гармонію окремих частин душі, про любов і дружбу тощо. Питань етики («Етика Нікомахова», «Велика етика» та ін.) не залишав поза увагою сучасник Платона, його учень, потім учитель у знаній Платоновій Академії, а далі засновник власної філософської школи в Лікеї на передмісті Атен - Аріс-тотель (384-322 до н. є.). На відміну від свого вчителя, він не виводить Добра - «досконалого, самодостатнього блага» - десь у засвіти, у сферу «ідей»: воно цілком реальне, досяжне для людини, яка своїми осмисленими і наполегливими діями повинна його домагатися, іншими словами - бути ковалем своєї долі, свого щастя. Саме ця думка виявилась особливо плідною на ґрунті римського стоїцизму*.
З добою еллінізму, після смерті Арістотеля, коли при владі став його учень - славнозвісний Алек-сандр Македонський, поряд із Платоновою Академією та Арістотелевим Лікеєм на переломі IV і III ст. до н. є. виникають нові філософські школи - епікурейська й стоїчна. На останню великий вплив мали кініки - сократична філософська школа, представники якої (найвидатніший - Діоген із Сінопа) доброчесність визнавали єдиним благом; усе інше (здоров'я, багатство, навіть свобода) - це, на їхнє переконання, речі, що не мають у собі ні блага, ані зла (adiaphora - «байдужі»); ними, отже, слід нехтувати. Греки, опинившись поза тісними межами колишнього полісу, розпорошені на величезних територіях елліністичного світу, мусили тепер покладатися лише на себе. Першорядного значення у філософії набуває питання стосунку людини до богів, до інших людей, до держави, до світу взагалі. Тоді-то, серед тих же кініків, зароджується новий світогляд, відомий під назвою «космополітизм» (грец. kosmopolites означає «громадянин світу»), що став найхарактернішою рисою ідеології елліністичних держав. «Я не народжений для якогось одного закутка: весь світ - моя батьківщина» - стисло окреслить космополітичну позицію людини Сенека у своїх «Листах» (XXVIII, 5). Водночас поширюється провідна у стоїків думка про рівність усіх людей, яких споріднює єдиний подих (pneuma) і той самий розум (logos), що ототожнюється з божеством; різнить їх лише незнання того, що є злом, а що - благом. Визначаються обов'язки людини щодо себе самої, щодо родичів, товаришів, батьківщини, людської спільноти взагалі. Жити у злагоді з божественною і розумною, як уважали її стоїки, природою, достосо-вуватися до. її законів - ось шлях до осягнення рівноваги, внутрішнього спокою, що у стоїків називається apatheia, в епікурейців - ataraxia. Мета - осягнення щастя - була спільною для різних філософських шкіл, шляхи й методи - різні.
[* Про людину - коваля своєї долі - говорив власне римський державний діяч Аппій Клавдій Сліпий (IV - III ст. до н. є.).]
* * *
Стоїцизм - слово, етимологічно пов'язане з такими нашими словами, як «стояти», отже, й «стійкість»*,- упродовж віків, аж до 529 p., коли імператор Юстиніан закрив усі філософські школи, справді плекав саме цю, в усі часи таку потрібну рису людської вдачі, як стійкість, передусім - до ударів долі, а також байдужість до матеріальних благ. Про цю визначальну особливість стоїчної філософії знову ж таки найлаконічніше сказав Сенека: «Того порядку, що у природі речей, не' можемо змінити, але можемо виплекати в собі гідну бездоганної людини силу духу, що допоможе нам мужньо перенести все випадкове, перебувати у злагоді з природою» (CVII, 7).
[* Грец. stoa - колова, стояк; в Атенах, в опертому на колонах, розмальованому Поліглотом портику викладав філософ Зенон, через те його послідовників називали стоїками.]
Склалося так, що стійкість і зневагу до добробуту якнайкраще поєднав у собі той, хто, власне, й заснував стоїчну школу,- вже згаданий грецький мислитель Зенон (близько 335-262 до н. є.) із Кітіона, що на острові Кіпр. Кажуть, що під час бурі затонув його корабель з усім цінним вантажем (Зенон, як і його батько, був торговцем). Залишившися з нічим, майбутній засновник стоїцизму прибув до Атен, де йому до рук потрапили Ксенофонтові та Платонові книги про Сократа. Вони й визначили його подальшу славну долю: недавній невдаха-торговець («Нема злого, щоб на добре не вийшло»!) прилучився до найвищих духовних цінностей. Незабаром він зустрів тут кініка Кратета, який став для нього вчителем і живим втіленням ідеалів, що їх пропагував Сократ. Познайомившись із поглядами інших філософів, зокрема, Стільпона із Мегар, та представників академічної школи - Ксе-нократа і Полемона, Зенон близько 301 р. заснував власну стоїчну школу, якою керував майже тридцять п'ять років.
Серед найвідоміших учнів Зенона такі: Клеант (331-251 до н. є.), що не позбавлений був також поетичного хисту (знаним є його гімн-молитва до Зевса)*,- після смерті Зенона він очолив стоїчну школу; Арістон з Хіосу, що звів стоїчну доктрину виключно до етики, тобто практичної моралі; Герілл із Картагену, який вважав знання за найвище благо й мету, що її повинна прагнути кожна людина. Згодом найзнаменитішим із учнів згаданого Клеанта був сіцілієць Хрісіпп (близько 280-206 до н. є.). Саме він, надавши стоїчній філософії довершеного вигляду, створив модель мудреця - вільної від пристрастей людини, яка, живучи у злагоді з природою, пробуває у спокої, отже, - у щасті. Хрісіпп блискуче володів діалектикою - вмінням вести суперечку, перемагаючи співбесідника неспростовними аргументами; звідси відома у давнину думка: «Якби самі боги послуговувалися діалектикою, то це була б діалектика Хрісіппа». А Діоген Лаерцій (VII, 7, 183) писав: «Коли б не було Хрісіппа, то не було б і стої». З діяльністю названих філософів власне й пов'язується перший період розвитку стоїчної філософії - Давня Стоя (IV - III ст. до н. є.).
[* Див. лист CVII, 11.]
З-поміж представників Середньої Стої (II ст. до н. є.) вирізняється передусім Панецій з Родосу. Перебуваючи якийсь час у Римі, він заприятелював тут із видатними державними діячами та письменниками, успішно впроваджував ідеї стоїцизму в кола столичної аристократії. Панецій - і це характерно для подальшої модифікації даного напрямку - пом'якшив етичний ригоризм Давньої Стої, відкинувши, зокрема, ідею незворушності мудреця. З діяльністю Панеція доктрина стоїків набуває ще однієї, дедалі характернішої для неї риси: стає еклектичною. Так, на відміну від Давньої Стої з її уявленням про періодичну загибель світу у вогні, Панецій, ідучи за Арістотелем, твердив, що світ вічний, а душі - смертні; в останньому ж він розходився з Платоном, хоча назагал зближував стоїцизм із платонівським ученням. Поєднати, знову ж таки в еклектичному дусі, доктрину Давньої Стої з засадами Платона й Арістотеля прагнув учень Панеція, мислитель енциклопедичного масштабу Посідоній з Апамеї (Сірія). Розвиваючи етику стоїків, він разом з тим залучив до філософії здобутки найрізноманітніших наук, починаючи від космології, що вивчає довколишній світ, макрокосм,- до медицини, яка зайнята людиною - мікрокосмом. Широта зацікавлень грецького мислителя імпонувала багатьом римським письменникам та філософам, зокрема, Ціцеронові, який був слухачем та популяризатором творів Посідонія, а також Сенеці - той захоплювався практичним характером його етики.
Чільні представники Середньої Стої, головно Панецій і Посідоній, відкинувши образ абстрактного, незворушного мудреця і тим самим наблизивши філософію до людської природи, дали представникам тієї школи простір для подальшої діяльності у сфері етики. Здобутки грецької, насамперед стоїчної філософії, її засади та головні приписи пропагував, як уже згадувалось, у своїх блискучих творах Ціцерон, давши класичні зразки латинської художньої прози. Але справжнім виразником духу Нової Стої (доба Імперії) став Сенека. Саме він чітко сформулював нові завдання філософії - «першої порадниці», що вказує кожному, чи то буде раб, чи вельможа, стежку до морального вдосконалення, до щастя: «Філософія - не таке собі, для людної площі вигадане штукарство; не у словах - у ділі її вияв. Та й не з тим до неї звертаються, аби мило провести день, аби не нудьгувати на дозвіллі. Ні! Філософія ліпить, вивершує нашу душу, впорядковує життя, керує нашими діями, вказує, чим треба займатися, що - відкинути; сидить за кермом і дбає, щоб не пливли наосліп ті, хто шукає дороги серед непевних хвиль» (XVI, 3).
* * *
Метафора, якою Сенека завершив свої міркування щодо завдань філософії,- це не просто данина літературній традиції: часи, в яких жив автор «Моральних листів»,- чи не найкраще підтвердження того, що небезпека чигає на людину не тільки серед моря, а й у щоденному житті. Досить узяти до уваги хоча б те, що за той відносно короткий проміжок часу, коли випало жити філософові (близько шістдесяти дев'яти років), найвищу владу в Римі посідали один по однім п'ять імператорів: Август, Тіберій, Калігула, Клавдій, Нерон. За цими іменами, якщо говорити про стан душі римського суспільства,- моральне падіння, наростання загальної недовіри, доносів, переслідувань, убивств. Політичним підґрунтям такого стану речей була постійна опозиція сенатської аристократії до політики імператорів і відповідні дії останніх - репресії щодо тих, хто намагався реставрувати сенатську республіку. Особливо похмурим виявився період від правління Тіберія (14-37 pp.) до Нерона (54-66 pp.), коли під приводом боротьби із сенатською опозицією, насправді ж заради привласнення чужого майна, ввійшло у звичку за найменшою підозрою чи доносом засуджувати до страти навіть далеких від політики заможних римлян. Повна безправність населення, свавілля властей, беззмістовність громадського життя і втрата будь-яких орієнтирів серед загального зіпсуття й розгубленості - ось те понуре тло, що на ньому так яскраво зблиснув образ сильної духом людини, яка, зневаживши достатки, плекаючи доброчесність, ставить чоло навіть найстрашнішим ударам долі. Власне тоді, коли світом, здавалося б, заволоділо все матеріальне, насильницьке, поквапне до грубих чуттєвих насолод, по протилежному боці - захисницею розумного, духовного начала в людині - впевнено заявила про себе стоїчна філософія. Приваблюючи досяжним для кожного ідеалом морального самовдосконалення, вона проникала до найширших суспільних верств: одним із найвидатніших стоїків був грецький філософ Епіктет (близько 53 - 130 н. є.), спочатку раб, потім - вільновідпущеник, що навчав філософії у Римі.
Філософи-стоїки,- дарма що не закликали до спро-тиву, визнаючи існуючий стан речей за необхідність,- були фактично в пасивній опозиції до імперської влади, через що карались вигнанням, нерідко - й смертю. Так, приміром, загинув поет-стоїк Лукан (небіж Сене-ки), а також філософ-стоїк Петус Тразея. Цікаво, що історик Таціт (саме в нього знаходимо чимало свідчень про моральний стан тогочасного суспільства) зазначив, що, скаравши смертю стоїка Тразею, Нерон прагнув «викоренити саму доброчесність» («Аннали», XVI, 21). Отож, беручи до рук «Моральні листи до Луцілія»,- а їхній автор теж не уникнув кривавої руки Нерона,- мусимо абстрагуватися від сьогоднішнього розуміння науки філософії: перед нами твір, дійсно покликаний розрадити, подати рятівні ліки для оздоровлення зболілої душі тих, кому судилося жити в часи глибокої моральної кризи, що передувала добі християнства.
* * *
Луцій Анней Сенека Молодший, або, як ще називають його, Сенека-філософ, народився у Кордубі (нині Кордова) в Іспанії, найдавнішій західній провінції, що її Рим активно колонізував і романізував за часів Августа. Звідси, крім Сенеки, вийшли такі видатні письменники, як уже згаданий Лукан (син молодшого брата Сенеки), Квінтіліан, Марціал, Колумелла та ін. Власне, провінції збагачували Рим чималою кількістю літературних діячів у т. зв. «срібний вік» (І ст. н. є.) римської літератури. Відомості про Сенеку черпаємо з його власних творів, а також із творів інших авторів, таких як історики Корнелій Таціт, Светоній, Кассій Діон, ритор Квінтіліан та ін. Батько Сенеки, теж Луцій Анней Сенека (Старший), нащадок заможного вершницького роду, залишив своєрідні «риторичні мемуари» - збірник, де вміщено зразки промов різних ораторів та риторів, що дає нам уявлення про багатий арсенал засобів тогочасного красномовства. І хоча під вплив риторики у той час найбільше підпала поезія, все ж і в філософській прозі Сенеки Молодшого побачимо яскраві сліди ефектних риторичних фігур, притаманних стилеві «декламацій» - промов з приводу вигаданих судових суперечок (т. зв. контроверсій). Саме батькові, який мріяв про ораторську (але ніяк не філософську) кар'єру для свого сина, Сенека завдячує початковою освітою, яка розкрила перед ним перші секрети мистецтва мовлення. «Дитинство солодше»,- зіставляючи пори людського віку, скаже Сенека у своїх «Листах» (IX, 7), і похилому, хворобливому філософові, що наприкінці свого нелегкого життя писав ці слова, напевне, спливло на пам'ять власне дитинство, ласка його матері Гельвії, теж освіченої, з високого роду жінки, яка, усім серцем кохаючи своїх дітей (Сенека був середнім з-поміж трьох її синів), заохочувала їх до наук, бо й сама була відкритою для свіжих віянь в інтелектуальному житті; вимальовувались йому обрії рідної Кордуби, про яку з таким болем він згадає колись, перебуваючи у вигнанні на дикій та пустельній Корсиці.
Втім, також бувши підлітком та в ранній юності, Сенека, як видно, не мав причин для розчарування. Подальшу освіту він здобув уже в Римі, перебуваючи тут під теплою опікою своєї тітки, майбутньої дружини намісника Єгипту Вітразія Полліона. Продовжуючи риторичні студії, що торують дорогу для кар'єри прав-ника, Сенека з усім запалом віддається філософським заняттям. Саме наприкінці І ст. до н. є. до Риму приходило чимало філософів, переважно грецького походження,- представників різних напрямків цієї науки. З листів Сенеки довідуємося про перших метрів неостоїцизму в Римі. Таким був, приміром, Квінт Секс-тій, стоїк з відтінком піфагореїзму; від нього Сенека запозичив, зокрема, звичай вечірнього звіту перед самим собою про те, що доброго й що поганого зроблено за день, яких успіхів досягнено у самовдосконаленні,- звичай, що так виразно перегукуватиметься із християнською традицією: подумки озирнувши прожитий день, молитовно «зітхнути до Бога». Сенека, як сам він про це пише (CVIII, 3), перший приходив на бесіди, що їх проводив із своїми учнями славний красномовством філософ-стоїк Аттал, який палко виступав проти багатства й насолод; захопившись філософом Сотіоном та його закликом не споживати м'яса, Сенека й сам якийсь час відмовлявся від м'ясної їжі (CVIII, 22); великий вплив на майбутнього письменника-стоїка мав учень згаданого Секстія, колишній ритор Фабіан Папірій: його красномовності присвячено увесь сотий лист до Луцілія. Подив Сенеки викликав кінік Деметрій, що жив у граничній убогості, нехтуючи будь-яким матеріальним достатком (XX, 9).
Поглиблені студії, захоплення закликами до самозречення підірвали вже від дитинства не надто міцне здоров'я палкого адепта стоїцизму. А ще ж далися взнаки зусилля іншого характеру: за настійливими домаганнями батька колишній провінціал усе-таки йде клопітким шляхом державної діяльності. Аби зарадити дошкульній недузі, що навівала думки навіть про самогубство (LXXVIII, 2), Сенека рушає до Єгипту, де ним знову ж таки опікується його тітка, тепер дружина намісника того краю. Далека подорож, перебування на землі прадавньої мудрості справили добрий вплив не лише на здоров'я юнака, а й розширили обрії його знань, загострили вроджену спостережливість. Втім, про цей період, що охоплював понад десять років життя Сенеки, не маємо певних відомостей; не дійшли до нашого часу й твори, писані під враженням тієї мандрівки (наприклад, «Про країну та обряди єгиптян»).
Повернувшись додому, Сенека, як видно, захопився успіхами у державній сфері (посада квестора, урядника при скарбниці, відкрила йому шлях до сенату); саме тоді він мало не поплатився життям: блискучою промовою в сенаті викликав таку заздрість Калігули, що той вирішив знищити свого суперника. Якщо вірити Кассію Діонові (59, 19, 7), то надто ревного оратора врятувало втручання однієї з наложниць при дворі імператора: чи варто, мовляв, зважати на того, хто й так уже близький до смерті. Цей випадок був немов попередженням самої долі: з початком правління Клав-дія, у 41 p., на Сенеку впав грізний удар. Його звинувачено в любовному зв'язку з Лівіллою, дочкою Германіка, що був племінником Тіберія. Смертну кару, на якій наполягали сенатори (не аплодували й вони стрімкій кар'єрі свого товариша) імператор Клавдій замінив вигнанням на неприступну в той час скелясту Корсику, що її населяли далекі від цивілізації племена. Зв'язок Сенеки з Лівіллою був, мабуть, надуманим приводом. Ішлося про придворні інтриги Агріппіни, однієї з дочок цього ж Германіка, другої (після Мес-саліни) дружини Клавдія: вона прагнула закріпити владу за своїм сином Луцієм Доміцієм Агенобарбом (Нероном), усунувши талановитого Брітаніка, сина Клавдія і Мессаліни. Остання розкрила інтриги, і Сенека, що начебто був у них замішаний, опинився на Корсиці. Втім, справжня причина вигнання Сенеки, як раніше й Овідія, залишається не розгаданою до кінця таємницею.
На тій суворій землі вигнанцеві довелося пригадати засади стоїчної філософії: «Батьківщина мудреця - увесь світ», «Усі люди - споріднені, рівні між собою» тощо. Не лишалося нічого іншого, аніж, подолавши заціпеніння, пильнішим оком (як, було, й Овідій) приглянутись і до людей, і до краю. Гору взяла вроджена інтелектуальна зацікавленість, потяг до природознавчих досліджень: вигнанець розмірковує над астрономічними явищами, над природою припливів та відпливів, торкається фольклору й етнографії; зібраний матеріал увійде згодом до природознавчого твору «Сім книг з питань вивчення природи»; пише «Розради» (Consolationes) до матері Гельвії, в яких у дусі стоїчної філософії намагається переконати її в тому, що вигнання не зробило його нещасливим. І все ж крізь рядки епіграм, що їх пише тут Сенека, час від часу проглядає вже зовсім не стоїчна - пригнічена болем і безнадією вразлива душа людини:
Корсико, земле, яку заселив поселенець фокейський,
Корсико,- назву Кірнiс ти ще носила тоді,-
Корсико, ти від Сардінії вужча, стрімкіша, ніж Ельба,
Корсико, безліччю риб славляться ріки твої,
Корсико, грізна у розпалі літа, коли ж над тобою
Зблисне сузір'я Пса,- ти найстрашніша тоді -
Зглянься над тими, що тут на вигнанні, над мертвими, отже:
Хай тут для праху живих буде легкою земля*.
[* Цю та інші епіграми Сенеки див.: «Всесвіт», 1976, № 8, с. 166- 169.]
В останніх рядках епіграми вчувається теж далека від стоїчних засад жалість до себе - «мертвого» - почуття, яке, очевидно, й спонукало вигнанця в останній, восьмий, рік перебування на Корсиці написати (в надії на ласку) хвальне послання до впливового при імператорському дворі колишнього вільновідпущеника Полібія - вчинок, яким згодом дошкулятимуть Сенеці його недоброзичливці.
Незабаром самі події поклали край вигнанню. У 48 р. велінням Клавдія було страчено його впливову, схильну до скандальних пригод дружину Мессаліну. Агріппіна, зайнявши її місце, одразу взялася до здійснення давнього задуму - домоглася, щоб Клавдій усиновив її сина, який прийняв ім'я Нерона Клавдія Цезаря, а також посприяла тому, щоб із вигнання повернувся Сенека: в його особі вона бачила помічника у здійсненні своїх далекосяжних планів.
Повернувшись до Риму, Сенека ще раз, тепер як урятований, має змогу пересвідчитися, наскільки не-передбачуваними є повороти долі - він знову на гребені політичного життя: вчорашній вигнанець одразу ж отримує високу урядову посаду претора, а водночас стає опікуном і вихователем юнака Нерона.
Останнє несло в собі початок нової біди. Але наразі були лише клопоти - майбутній імператор, нехтуючи поважними предметами, залюбки вдавався до веселіших, ніж ті, що їх дораджувала стоїчна філософія, занять: ще хлопчаком він бачив у собі то знаменитого музиканта і співака, то митця чи поета, то переможця у перегонах колісниць. Марними виявилися зусилля і Сенеки, і префекта преторіанських когорт Бурра, якому теж було довірено виховання легковажного, схильного до жорстоких підступів юнака: він усе глибше поринав у пороки. А тим часом, уперто йдучи до обраної мети, Агріппіна отруює Клавдія, звільнюючи в такий спосіб імператорський престол для Нерона. У зв'язку з загибеллю Клавдія Сенека пише дошкульну, скеровану проти вчорашнього імператора сатиру «Огарбузення» (боги, замість того, щоб здійснити над покійним ритуал обожнення, перетворюють його на гарбуз - символ глупоти), що, зрозуміла річ, не зробило честі авторові: його звинувачують у догідливості (сатира, певно, сподобалась Неронові) й невдячності, адже Клавдій все-таки зберіг Сенеці життя.
Майбутній автор «Моральних листів» піднімається на найвищий щабель державних почестей - стає консулом (56 p.). Тепер він не тільки найвладарніша (протягом кількох років разом із Бурром він керував державою), але й найбагатша в Римі особа: величезний, примножений дарунками Нерона спадок по родичах, необмежені можливості збагачення при посаді консула, одруження із заможною Помпеєю Павліною, дочкою високого урядовця, що завідував постачанням міста,- все це без особливих зусиль Сенеки зробило його власником казкового майна; воно ж ніяк не в'язалося (цим особливо докоряли філософові) із стоїчними настановами вдовольнятися лише необхідним. «Великим є той,- оборонятиметься у «Листах» (V, 6) Сенека,- хто глиняним кухлем послуговується так, мовби він був срібний. Та не менш великим є і той, хто срібним кухлем послуговується так, начеб він був із глини. Над ким бере гору багатство - того вважай слабодухом». Та хоч як це гарно сказано, все-таки щирішими видаються інші слова: «Ніхто не буває щасливий чужим нещастям». Надто, коли зважимо, що скарбницю Сенеки, хотів він того чи ні, поповнила чимала частка майна потерпілих, зокрема, отруєного Нероном Брітаніка. Наступною після Брітаніка жертвою впала сама ж таки Агріппіна, його мати: Нерон був не з тих, хто, йдучи до єдиновладдя, не переступив би й через материн труп. Сенека, врешті, розуміє: настала пора стати осторонь темних справ імператорського двору і, «згорнувши вітрило,- читаємо в одній з епіграм,- завернути човна до затишного берега». Якщо недавно у трактаті «Про спокій душі» (59 р.) наш філософ і державний діяч вияснює, в якій мірі мудрець повинен брати участь у політичному житті, то в іншому творі, названому «Про дозвілля», покликаючись на Зенона, він обґрунтовує відхід мудреця від політики. Але Нерон відкинув прохання Сенеки - не прийняв од нього в дарунок ні майна, ані його самого не відпустив, розуміючи, що той йому ще знадобиться для пом'якшення стосунків із сенатом. І все-таки Сенека найчастіше перебуває тепер у своїй заміській садибі, віддаючись найулюбленішому заняттю - філософії. Саме тоді поряд з іншими філософськими творами з-під пера мислителя виходять його знамениті «Моральні листи до Луцілія» - роздуми людини, для якої Гораціїв заклик «прожити день так, мовби він був для тебе останнім» уже не належить до сфери абстрактних медитацій. «Життя - не вельми делікатна річ»,- скаже Сенека у «Листах» (CVII, 2), озираючи прожите - свої злети і падіння, своє прагнення до стоїчних чеснот і свої амбіції далекого провінціала. У цих словах - відповідь тим, хто дорікав, хто й нині дорікає письменникові-стоїку за розбіжність між особистим життям та філософськими настановами.
Втім, настав власне той день, коли Сенека, якщо вже не життям, то принаймні смертю таки довів вірність стоїчним засадам. У квітні 65 p., звинувачений в участі у змові проти Нерона, за велінням імператора Сенека перетяв собі вени. Його смерть, що дійсно була гідна філософа-стоїка, яскраво описав Таціт у своїх «Анналах» (XV, 62).
Зваживши на те, що більшу частину свого життя Сенека провів у вирі політичних подій, не можемо не подивуватись його винятковій письменницькій активності. Сенека, як справедливо відзначив Квінтіліан (X, І, 129), «торкнувся змісту майже всіх галузей науки; він залишив і промови, і вірші, і листи, й діалоги». Тобто був і філософом у стислому розумінні слова (як автор трактатів-діалогів з етичних питань: «Про гнів», «Про короткочасність життя», «Про милосердя», «Про стійкість мудреця», «Про щасливе життя» та ін.), і ритором (як автор утішливих послань - до Гельвії, до Полібія та ін.), і дослідником (як автор «Семи книг з питань вивчення природи» та інших, що не дійшли до нас творів), і поетом-драматургом (як автор десяти трагедій на міфологічні теми, що їх використовували грецькі трагіки, зокрема, Евріпід), і - додамо - письменником у сучасному розумінні слова: окремі з «Листів до Луцілія» писані справді у настроєвому новелістичному ключі.
* * *
Власне «Листи до Луцілія» (поряд із твором Марка Аврелія «До себе самого» та славетними «Сповідями» Августина Блаженного) - найбільш відомі, найчастіше перечитувані серед усього, що писали давні філософи; саме «Листам» Сенека завдячує своїм безсмертям. Таємниця великої притягальної сили цього твору, можливо, й у тому, що вже з перших слів автор закликає читача ступити на стежку, яка повинна його вивести до себе самого. І саме ця стежка,- хоч вона іноді й губиться серед нетрів філософського диспуту, у розплутуванні діалектичних та термінологічних труднощів,- саме ця стежка завжди вабитиме читача, бо ж від неї - той тонкий ностальгійний настрій повернення до себе, отже, й до витоків, до дитинства. «Дитинство,- ще раз пригадаємо слова Сенеки,- солодше»...
Адресат листів - Луцілій, молодший приятель Сенеки, прихильник філософії Епікура, людина освічена, не позбавлена поетичного хисту, але, як і сам автор, втягнена до метушливої та клопітної службової кар'єри, яка й не дає побачити орієнтирів повноцінного життя. Проте далеко не все, що адресоване Луцілієві,- результат справжнього листування: звернення до відсутнього приятеля нерідко є лише приводом для власних роздумів, а найкращий спосіб зробити ті роздуми щирими, безпосередніми - це викласти їх у вигляді листа, бо в ньому «правдиві риси відсутнього друга, правдивий відбиток його душі» (XL, 1). Сенека, по суті, звертається також до себе (XXVI, 7), до своїх сучасників, до нащадків - бесідує з ними (VIII, 2, 6). Одне слово, маємо справу із своєрідним епістолярним (грец. epistole - лист, послання) жанром, що серед інших видів словесного мистецтва вирізняється стислістю, жвавістю викладу, інтимністю тону, тобто імітує невимушену повчальну бесіду - діатрибу*. І хоча листи дидактичного, публіцистичного, філософського характеру писали ще у IV ст. до н. є. Ісократ, Платон, Арістотель та інші мислителі, найяскравішим представником цього жанру став згодом Епікур, згадку про якого знайдемо чи не в кожному листі Сенеки. Серед римлян на автора «Листів до Луцілія» не могли не справити впливу листи Ціцерона, зокрема,- до письменника і видавця Тіта Аттіка, знамениті любовні послання Овідія та філософські - Горація.
Читаючи «Листи до Луцілія», можемо розгубитися серед величезної кількості порушуваних проблем, численних історичних постатей, подій, безлічі різних епізодів, картинок із життя тощо. Навіть у рамках одного листа, коли б ми хотіли дати йому заголовок, годі стисло визначити, про що тут мова: основна тема, як це буває у бесіді, не раз мовби обривається, поступаючись місцем іншому, не менш важливому предметові для обговорення. І все ж, виходячи із загальної тематики, можемо розрізнити серед цих листів окремі групи. Найобширнішу з них складають, зрозуміло, листи, присвячені чисто моральній проблематиці (роздуми про час та його використання, про життя і смерть, багатство і вбогість, про дружбу, старість тощо); є листи-трактати суто теоретичного спрямування, де класифікуються та аналізуються поняття моральної філософії; є й такі, в яких обговорюються суто літературні, зокрема, стилістичні проблеми; є т. зв. утішливі листи; врешті, тонким гумором і жвавістю викладу вирізняються ті, в яких описано враження із подорожей, змальовано побутові сцени тощо. Але, про що б не йшлося у листі, Сенека незмінно залишається вірний уже згаданій настанові, яку дає Луцілієві: «Все пов'язуй із звичаями, все скеровуй на приборкання шалених пристрастей».
[* Грец. diatribe - бесіда; започаткований кініками популярний усний виклад етичних настанов.]
* * *
Ідея морального вдосконалення, що так яскраво прозвучала у тогочасній темряві нечуваного зіпсуття, катастрофічного падіння доброзвичайності всього суспільства,- ось що в'яже листи Сенеки у цілість і, попри все розмаїття матеріалу, робить їх доволі струнким викладом практичної моралі, підсумком найважливіших етичних поглядів автора. Ця ідея - не у сфері абстракцій: вона реалізується щоденними кроками («День - це крок життя», XII, 6) на дорозі самопізнання, формування незалежної від усього зовнішнього цілісної особистості. Тому-то справжня свобода не у бездіяльності, а в найвідданішому служінні філософії, бо ж тільки вона навчає жити згідно з природою, отже, згідно з розумом, а він - «що, як не частка божественного подиху, що проникла в людське тіло?» (LXVI, 12). Sapere aude! («Зважся бути розумним!») - ще раніше закликав своїх сучасників до розумової активності Горацій. Від дієслова sapere («бути розумним, мудрим»), до речі, sapiens - мудрець, поняття, яке чи не найчастіше зустрінемо на сторінках «Листів».
На нелегкій дорозі пізнання не обійтися без живих орієнтирів. Найпомітніший з-поміж них - пристрасний захисник республіканського ладу, «звичаїв предків» Катон (близько 96-46 до н. є.), прозваний Утіць-ким (від Утіки, де він покінчив самогубством), воістину стоїчного гарту мудрець, який в останню свою ніч спокійно читав Платона, поклавши край свого приголів'я меча, аби вранці увігнати його собі в груди (XIV, 6). Зразок стоїка полягав ще й у тому, що він якнайактивніше (на відміну від епікурейців, які радили триматись осторонь політики) виконував свої громадянські обов'язки. Втім, усіляко пом'якшуючи ригоризм Давньої Стої, Сенека нікому не накидає свого ідеалу: «...якщо він (тобто Катон - А. С.) видасться тобі надто суворим, то бери за зразок мужа лагіднішої вдачі...» (XI, 10); тільки б, додамо, він служив доброчесності.
Ми підійшли до стрижневого поняття стоїчної етики - virtus (від vir - муж), бездоганний громадянин, який не уникає труднощів, є зразком для інших і в роки миру, і під час війни, не боїться страждань, смерті*. Відповідне поняття у нашій мові (калька) «муж-ність» у порівнянні з латинським virtus звузило своє значення, розгалузилося (говоримо про мужність військову, громадянську, професійну тощо). Оскільки ж у моральній філософії це поняття передбачає передусім самовдосконалення людини, то перекладати його слід не як «мужність», а, приміром, «доброчесність». У розумінні Сенеки (LXXXVIII, 29) virtus - це такі якості, як хоробрість, вірність, поміркованість, людяність. Але разом з тим стоїчна доброчесність - єдина й неподільна: хто посідає одну якусь чесноту, той посідатиме всі, адже всі вони випливають з єдиного джерела - досконалого знання, або мудрості. А якщо саме доброчесність, а не будь-що зовнішнє, є одиноким істинним благом, то тільки вона забезпечує людині незахмарену радість - gaudium (XXVII, 3), а також - щастя: «Сам себе зроби щасливим! А на це спроможешся тоді, коли зрозумієш: благо (bonum) - це те, з чим поєднана доброчесність, а що причетне до зла (malitia),- те ганебне (XXXI, 5). Тому-то навіть найзичливіші люди, гадаючи, що ощасливлюють інших, насправді роблять їх нещасливими. А причина цього у незнанні, бо ніщо не є злом ані благом саме по собі, а лише у його зіставленні з доброчесністю (LXXI, 21). Найбільша допомога - «заблукалому вказати дорогу» до тієї доброчесності, а значить - до забезпеченого від ударів фортуни (бо й ті удари, якщо не схитнуть доброчесності, не є злом) спокійного життя. Навіть передчасна смерть не є злом у стислому розумінні цього слова: цінність життя не в його тривалості, а в тому, чи зуміли ми осягнути доброчесність, чи не спромоглися на це. Осягнути ж її - це мистецтво: природа не подає нам доброчесності готовою (ХС, 44). «Моральні листи до Луцілія» - своєрідний посібник для тих, хто хоче тим мистецтвом оволодіти.
[* Ще Сенека Старший у своїх «Контроверсіях» нарікає на те, що серед сучасної йому молоді ніхто не заслуговує на те, щоб його назвати «мужем» (vir). Пор. в І. Франка, який теж звертається до юнацтва: «Я б мужів з вас повиводив» (Франко І. Твори у 50 т.- К., 1976.- Т. 3.- С. 268).]
На протилежному від чеснот полюсі - пороки (vi-tia), що ними вражені люди. Хоч невидима, та грізніша від зброї сила*. Навколишність для Сенеки - це «лікарня», де перебувають «хворі»; одні з них, дізнавшися про свою хворобу (а це - крок до оздоровлення, XXVIII, 9), обмінюються «рятівними засобами», тобто філософськими настановами, інші - й не підозрюють про свою недугу. За особливо рясною у Сенеки мета-форикою медичного характеру - справді хворе (гляньмо хоча б у Ювеналові сатири) суспільство, в якому те, що давніше вважалося пороками, стало звичаями. За такого стану речей, на думку Сенеки, ліки вже перестають бути помічними. Власне пороки - щось «протиприродне» - заважають нам жити у злагоді з природою. Проста, здавалося б, річ - жити у злагоді з природою, але насправді, як тонко зауважує автор «Листів», дуже важка, бо на заваді стає наше «спільне божевілля»: хтось один, ставши порочним, тут же штовхає до пороків ближнього, «забруднює» ними; пороки стають справжньою «заразою», що шириться серед людей (СХХІІІ, 8). Ось чому в «Листах» так часто звучать заклики уникати юрби, навіть себе самого, коли хтось ще не став доброчесною людиною: перебування наодинці з собою, порочним, іще небез-пічніше, аніж бути серед юрби (XXV, 7). Отож дорога до себе самого пролягає через долання пороків; це - дорога до доброчесності. Значить, доходить висновку Сенека, всі наші нарікання безпідставні: «зло ж не в речах, що довкола нас, а в самій душі людини» (XVII, 12). Звідси - глибока суб'єктивність римського мораліста, що виявляється, скажімо, у його ставленні до рабства. На думку Сенеки, раб лише тілом залежний від господаря; щодо вищої, духовної, свободи, то від самого ж раба чи вільновідпущеника залежить, бути йому чи не бути рівним з усіма іншими вільнонарод-женими людьми (XLIV, 6). Важливо, що Сенека зовсім не претендує на роль бездоганного мудреця-мораліза-тора: зараховуючи й себе до «хворих», письменник-стоїк з особливим запалом і майстерністю (на що вказує Квінтіліан у своїх «Ораторських настановах», X, І, 125-131) бичує пороки, бо ж ідеться й про власні болячки.
[* Ганнібал перемагав зброєю, але сам був переможений пороками (ІЛ, 6); неперекладна гра слів та алітерація (armis vicit, vitiis victus) додає цій думці ще більшої переконливості.]
Своєрідні «кладки», що ведуть людину до пороків та найстрашніших злочинів,- це пристрасті (affec-tus), ірраціональна, тобто несумісна з розумом, ворожа йому сила, яка асоціюється з темрявою і злом*. Сенека, будучи послідовником грецьких трагіків, не міг недооцінювати тієї розгнузданої сили, яка, за словами Евріпіда («Медея», 1078 - 1080), бере верх над розумом і стає для смертних причиною жахливих бід. Найжорстокішому натискові пристрастей, передусім жадобі насолод та збагачення, гнівові, страхові, підлягає глупота (stultitia); вона не знає, що благо - у самій людині, в її душі, а все інше (багатство, чуттєві насолоди, розваги) - чуже. У якійсь мірі «чужим» є навіть тіло, якому не треба потурати (VIII, 5): «душа натомість розкошує, відчуваючи, що майже нічого не в'яже її з тілом» (XXVI, 2), душа, яка повинна ясніти лише своїм набутком - справедливістю, доброчесністю, розважністю. Вільна від пристрастей душа мудреця - «наче той обшир, що понад місяцем: там завжди мірне сяйво» (LIX, 16). Захоплений баченням того прихованого у людині світла, Сенека мимоволі відхиляється від стоїчної доктрини і, йдучи за Платоном, говорить про безсмертя душі, для якої тіло є не чим іншим, як в'язницею, перепоною на шляху до свободи (LXV, 20).
[* Пор. у М. Рильського: «Спокійний розум серце ніжно гріє, Згасивши темні пристрасті і зло» (Рильський М. Зібр. творів у 20-ти т. Т. 1.- К. 1983.- С. 65).]
* * *
Та повернімося до реального життя, яке Сенека, замріявшись, озирає з висот, що досяжні лише для очищеної від усякої скверни душі. Воно, як уже згадувалось, «не вельми делікатна річ». А те, яким живуть нерозумні люди (Сенека вважав себе хіба що «кращим серед найгірших»),- це «річ гнітюча, мерзенна, гидка, рабська, що слугує багатьом найшаленішим пристрастям» (XXXVII, 4). «Жити - це наче служити у війську» - підсумує Сенека свої роздуми над життям (XCVI, 5), відкидаючи бездумний, бездіяльний спокій, що перетворює людину на живого мерця, а її оселю - на гробівець (LV, 4). Але й ця боротьба, додамо, не завжди чиста: згадаймо криваві інтриги при імператорському дворі, від яких Сенека не міг принаймні стояти осторонь. Людина, не осягнувши ідеальної мудрості, не зумівши повернутись до простого, що у злагоді з природою, життя, врешті,- до того стану, в якому вона прийшла на світ, така людина приречена на цю одноманітну, часто безнадійну боротьбу. Звідси - філософія добровільного відходу, самогубства, про що так часто йде мова у «Моральних листах». Власне відходу, а не втечі (XXIV, 25), бо «коли тобі щось перешкоджає добре жити, то добре померти таки ніщо не перешкоджає» (ХУІІ, 5). А втім, не так філософські абстракції, як тогочасні реалії (невпевненість людини . у завтрашньому дні) спонукали Сенеку «призвичаювати» свого сучасника, передусім самого себе, до смерті: «...помираємо щоденно» (XXIV, 20). І не лише призвичаювати - навчити пригорнутись до неї: «добре померти - значить охоче померти» (LXI, 2). А це можливо тільки тоді, коли в кожен момент, незалежно від нашого віку, відчуватимемо цілісність, завершену повноту життя (LXI, 4), коли подолаємо невситиму «жагу життя» (XXVI, 10). У тій філософії смерті, яку так скрупульозно розробляє Сенека,- нотки втоми від щоденної боротьби, постійних злетів і падінь, невсипущих роздумів над благом і злом, про що так щиро й просто сказав сучасний нам поет:
Мне книгу зла читать невмоготу,
а книга блага вся перелисталась.
О матерь Смерть, сними с пеня усталость,
покрой рядном худую наготу*.
[* Чичибабин Б. Мои шестидесятые. Стихотворения.- К., 1990 - С. 191.]
І все-таки сенс життя для Сенеки - не тільки боротьба. Віддаючи данину стоїцизму своєю причетністю до державних справ, прагнучи втілити в життя платонівський ідеал мудреця-правителя, автор «Моральних листів», за прикладом Геракліта, Анаксагора, Лукреція, інших філософів, не уявляє себе поза вдумливим спогляданням навколишнього світу. «Жити - значить мислити». Ці слова сказав раніше у своїх «Тускуланських бесідах (V, 38, 111) Ціцерон, але саме Сенека якнайвиразніше показав, що таке повнота життя власне у такому розумінні: «Хоч би де я був, усюди звертаюсь до своїх роздумів...» (LXII, 1). Перед нами - зразок найактивнішого споглядання, яким вирізняється антична людина: хоч би на що впав погляд мислителя - все служить стимулом, опорою, поживою для думки: прибережний пісок, який стає щільнішим під ударом хвилі, а в затишшя розсипається, наводить на думку про руйнівну для людини бездіяльність (LV); сором'язливий рум'янець - про вроджені хиби (XI, 1); водяний годинник допомагає стисло, образно підсумувати міркування про природу життя і смерті (XXIV, 20); переїзд через темний тунель - зробити тонке спостереження над вродженим почуттям страху, якого до кінця не викоренити (LVII, 4); знайома місцевість навіває роздуми про загадкову зворушливість спогаду, про природу ремінісценцій (XLIX, 1) тощо. То чи не в цьому, зокрема, секрет надзвичайної творчої продуктивності не тільки Сенеки, а взагалі античної людини? І чи не в цьому суттєва різниця між нею і нами, сьогоднішніми,- тими, хто нарікає на брак часу, забуваючи щомиті наповнювати його думкою, а значить - життям?
Приглядаючись до своєї думки, мовби анатомуючії її, Сенека доходить, здавалося б, парадоксального (якщо керуватись нашими уявленнями про оригінальність і запозичення) висновку: «Все, що гарно сказане... також моє» (XVI, 7). Письменник не раз повернеться до цього винятково важливого міркування, яке проливає світло власне на його розуміння, що таке «своє», тобто оригінальне, а що - «чуже». «Одна річ пам'ятати (meminisse), інша - знати (scire)» - чітко диференціює він ті два поняття (XXXIII, 8). Далі (LXXXIV, 7), маючи на увазі читання, бесіди, тобто поживу для душі, розуму, закликає читача: «Перетравімо його, інакше ввійде лиш у пам'ять (memo-гіа), а не в розум (ingenium)». Отже, що «перетравлене», тобто засвоєне душею, розумом,- те «наше», а що просто пам'ятаємо, те все ще залишається «чужим», а навіть, як і неперетравлена їжа,- обтяжливим. Сенека, приміром, не просто пам'ятає сто вісімнадцятий вірш із першої книги «Енеїди», де йдеться про те, як буря розбила флот Енея:
Де-не-де виринає плавець на безкраї моря, -
він мислить ним, уже «своїм», надаючи йому не меншого за зображувальною силою метафоричного, філософського звучання: «Напливе й на нас неосяжна глибінь часу, і тільки деякі, з найобдарованіших, ще підніматимуть над тим безкраєм голову... чинитимуть опір забуттю» (XXI, 5). Наслідком такого глибокого розуміння спадкоємності ідей, образів, настроїв є глибока шана Сенеки до багатьох мислителів, письменників, у яких він черпає духовну поживу, передусім до Епікура, а з поетів - до Вергілія*, Горація, Овідія та інших майстрів слова.
[* Див.: Lino Doppioni. Virgilio nell'arte e nel pensiero di Seneca. Firenze, 1937. У цьому детальному дослідженні не вказано, одначе, на вищеподану яскраву ремінісценцію з Вергілієвої «Енеїди».]
* * *
«Ганебно, коли ми одне говоримо, інше - думаємо, та наскільки ганебніше, коли одне пишемо, інше - думаємо!»- зауважує Сенека (XXIV, 19), підкреслюючи тим своє особливе ставлення до писаного слова. У наведеній фразі Сенека вживає дієслово sentire, яке означає не тільки «думати», але й передусім «відчувати» (sensus - це також «настрій»). Філософська проза Сенеки, як згадувалося, приваблює насамперед своєю емоційністю. На відміну від Ціцерона, автор «Листів до Луцілія» діє на читача не послідовністю викладу та вичерпністю аргументів, не строго виваженою щодо граматичних норм фразою, а перш за все образами. Перед нами - низка вловлених оком художника і тонкого психолога пейзажів, зокрема, морських, які так і просяться у рамки (наприклад, краєвид перед бурею, LIII, 1), настроїв (перші порухи весни, LXVII, 1), портретів, серед яких найцікавішим є, можливо, кількома точними штрихами накреслений портрет Марцелліна (XXIX) - легковажного, що потопає у пороках, але кмітливого, меткого на язик юнака, який і «філософа-рятівника може потягнути за собою», колоритних сцен - такою є, скажімо, пройнята тонким гумором сцена в лазні (LVI) тощо. Величезна притягальна сила «Листів» також у тому, що всюди тут чутно живий голос людини. А «живий голос,- скаже потім ще один представник епістолярного жанру Пліній Молодший,- зворушує значно більше» («Листи», II, 3). Діапазон цього голосу справді гідний подиву: від коротких і разючих, мов меч гладіатора, вигуків спраглої крові юрби (VII, 5) - й до розлогого періоду, яким Сенека звертається сам до себе чи до когось іншого (XXI, 5).
З винятково багатого арсеналу риторичних фігур, зображувальних засобів, якими віртуозно володіє Сенека, представник «нового стилю», назвемо тут лише деякі, найважливіші. Це, на противагу класичній фразі Ціцерона,- стислі, емоційно насичені фрази-сентенції, що ними автор любить завершувати думку, даючи їй, сказати б, «ударну» кінцівку, приміром: «Нема ганебнішого рабства, ніж рабство добровільне» (XLVII, 17). Іноді здається, що з подібних відшліфованих висловів зіткано весь лист - від початку й до кінця (наприклад, лист другий). Втім, навіть звичайна фраза, хоча б та, яку взято за епіграф, стає, по суті, афоризмом, дивує читача (справді-бо: як можна поспішати до себе самого?), а значить, змушує замислитися. Власне парадокс, антитеза, оксиморон - ось ті засоби, якими Сенека прагне вирвати читача з-під гніту усталених, але далеких від істини думок загалу (opiniones). І тому, коли Сенека твердить, що він став «нелюдяніший - побував серед люду» (VII, 3), що «служіння філософії - це вже свобода» (VIII, 7), що «хто в злагоді з убогістю, той багатий» (IV, 11), що «найнещасливіші люди - це щасливці» (кінцева фраза останнього листа),- то в цих парадоксальних висловах він намагається втілити свій відмінний від загальноприйнятого погляд на такі важливі у сфері етики поняття, як людина і людяність, свобода і рабство, вбогість і багатство, щастя і нещастя тощо. Одне слово, прагне дивитися в корінь, радить: «не лише з людського обличчя, а й з кожної речі треба зірвати машкару» (XXIV, 13). Емоційності таким висловам додає здебільшого неперекладна гра слів, як, скажімо, у вищенаведеній думці про Ганнібала, якого перемогли пороки.
Наполегливі пошуки істини вимагають виняткової уваги до семантики слова, врахування його виражальних відтінків (звідси - багатство синонімічних рядів). Так, Сенека кладе чітку межу між тим, хто подорожує, і тим, хто просто блукає чужими краями (XXVIII, 5), між тим, хто відходить з життя, і тим, хто тікає з нього (XXIV, 25), хто плаче і хто ридає (LXIII, 2), між тим, хто йде, і тим, кого просто ноги несуть (XXXVII, 5) тощо. «Уточнюйте значення слів - і ви позбавите світ половини його помилок та блукань»- скаже уже в нові часи Декарт, трактуючи подібні проблеми.
Щоб максимально, і в емоційному, і в смисловому плані наситити мінімальний відтинок тексту, Сенека, орієнтуючись на досвід майстра «малих» форм Горація, віртуозно використовує природні можливості латинської мови - стислість, звукову експресію граматичних форм слова. Серед безлічі прикладів виділимо лишень активний дієприкметник майбутнього часу на urus, знайомий із вислову ... morituri te salutant - «...ті, що йдуть на смерть, вітають тебе». Описовість (у нових мовах ця граматична форма відсутня) передає зміст на рівні інформативному; безслідно пропадає густа емоційність цього слова-образу. Міста (urbes) у Сенеки casurae stant - «стоять, щоб упасти» (ХСІ, 12). Втрачається чи не найважливіша риса світобачення письменника-мислителя: на всьому - печать падіння (casurae - епітет* до urbes). В українському (та й не тільки українському) перекладі, попри всі наші зусилля, ці два протилежні образи (міста, яке височить і яке під натиском часу падає у руїни) ніколи так тісно не поєднаються, як, до речі, й на полотні, під пензлем митця*. Перефразуючи вислів самого Сенеки: «Яке життя- така й мова» (CXIV, 2), скажемо: «Яке світовідчуття, така й мова». Читаючи «Листи до Луцілія», мимоволі сприймаємо світ очима й серцем автора цього твору.
[* Епітет, як відомо, це не тільки те, що «прикладається» до означуваного слова: він і накладається на нього.]
* * *
Навіть із того, що сказано тут про Сенеку, не можемо не помітити, що в думках знаменитого стоїка, у його світобаченні, у світовідчутті - чимало такого, що перегукується із християнською мораллю. Скажімо, плекання духовного начала й боротьба з грубими пристрастями, зневага до тіла й тілесних насолод, усвідомлення короткочасності й марноти всіх земних пишнот, людської слави; бачення сенсу життя в очищенні від пороків, у підготовці до смерті, яка одна дає справжню оцінку людині, а ще - відчуття постійної присутності бога: «Бог - побіч тебе, з тобою, в тобі... спостерігач усіх наших добрих та лихих учинків, наш сторож» (XLI, 2), заклик без нарікань сприймати удари долі, не пам'ятати зазнаних кривд, належно використовувати час тощо. Не диво, що така близькість доктрини стоїків до засад християнства на межі III - IV ст. покликала до життя легенду про християнство Сенеки, зокрема, про його листування з апостолом Павлом. Не вдаючись до глибшого розгляду цього питання (сьогодні ті «листи» зараховуються до апокрифічної літератури), зауважимо: те, що відрізняє філософію Сенеки від християнської моралі, значно суттєвіше, аніж те, що їх зближує. Ця різниця, оминаючи все інше (приміром, наполегливе виправдання самогубства),- у концепції християнського людинолюбця Бога та в навіяному стоїчним пантеїзмом уявленні Сенеки про тотожне з природою божество («Про добродійства», IV, 8) - розсіяний у всесвіті «вогненний» розум, який іноді мислиться також у традиційному образі Юпітера. Звідси й цілком інший характер відносин, що встановлюються між людиною і Богом: у Сенеки не знайдемо й натяку на ту взаємність почуття, що у християнстві єднає людину, творіння Бога, з самим Творцем. Мудрець, за Сенекою, не випрошуючи ласки, повинен покладатися на себе самого; вдосконалюючись - рівнятись на бога (XXXI, 8), а де в чому навіть перевищувати його, сперечатися з ним, адже «той не відає страху завдяки природі, людина - завдяки собі самій» (LIII, 12 та ін.). Найвищу шану, на думку письменника-стоїка, люди повинні складати філософії, оскільки боги дали їм лише життя, вона ж - уміння добре ним послуговуватися (ХС, 1).
[* На відомій картині К. Брюллова зображено місто, яке падає.]
«Життя - це дорога до неба, нашої справжньої вітчизни» - таку тему для медитацій найчастіше обирали ті, хто присвятив себе душпастирській праці. «Життя - це дорога до себе самого» - ще й так можна б підсумувати роздуми автора «Моральних листів», перефразуючи обраний тут для епіграфа заклик до Луцілія. І все ж Сенека, зауважмо ще раз, не замикається на собі; дорога до себе - це водночас дорога до інших людей, і цю думку, повторювану на різні лади, дуже часто зустрінемо на сторінках «Листів»: «Хто не живе для інших, той, отже, й для себе не живе» (LV, 5); «Хто став другом собі, той буде другом для всіх інших» (VI, 7); «Живе той, хто багатьом приносить користь» (LX, 4) та ін. Закликаючи уникати юрби і, наскільки можливо, «заглиблюватися... в себе самого», Сенека разом з тим радить спілкуватися з тими людьми, які й нас можуть зробити кращими (VII, 8). Ось чому, скеровуючи читача на дорогу до себе самого, римський стоїк, можливо, найглибше опрацював тему дружби, товаришування. Власне ця тема найщедріше оздоблена сентенціями, не менш проникливими, ніж афоризм, що належить філософові-стоїку Гекатонові (І ст. до н. є.) - у граничному лаконізмі скристалізована думка, на якій Сенека ставить особливий наголос: Si vis amari, ama - «Якщо хочеш, щоб любили тебе, - люби сам». До речі, чи не саме ця дорога - до себе самого - на якій долаємо загальноприйняті, згори кимось накинуті уявлення, дорога, яка неодмінно виводить не до бездумної, покірної юрби, а до гурту однодумців, до громади,- чи не саме ця дорога є особливо небезпечною для тоталітарних режимів?
* * *
Коли згадаємо вищенаведений образ часу, який, напливаючи, все вкриває забуттям, то не можемо не визнати, що Сенека - один із тих «плавців», які й у далекому майбутньому підніматимуть голову над плесом вічності. Бо й працював над «вічними» темами, «займався справами нащадків» (VIII, 2), бесідував з ними. Найінтимніші інтонації тієї бесіди - саме у «Моральних листах до Луцілія». Власне такі твори (як і вже згадувані роздуми Марка Аврелія «До себе самого» та знаменита «Сповідь» Августина Блаженного) знаходять сердечний відгомін у читача незалежно від того, де і в який час він живе.
І все-таки книжки Сенеки, у тому числі «Моральні листи до Луцілія», в Україні не завжди користувались однаковим визнанням. Перше знайомство нашого читача з філософською думкою римського стоїка сягає, очевидно, початків XIII ст. , коли на Русі стає відомою укладена ще в XI ст. у Візантії антологія афоризмів під назвою «Бчела». Вже самим заголовком цей збірник завдячує, мабуть, авторові «Моральних листів», де читаємо: «Ми повинні, як-то мовиться, наслідувати бджіл, які облітають поля в пошуках медоносних трав» (LXXXIV, 3). У «Бчелі» знаходимо, зокрема, складені в дусі римського стоїцизму сентенції про багатство та вбогість, які згодом використовуватиме у своїх творах Г. Сковорода.
Подальша популяризація засад стоїчної доктрини пов'язана з діяльністю українських гуманістів XIV - XVI ст., які навчались, а потім викладали у різних краях Європи (Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, С. Оріховський-Роксолан та ін.)*.
[* Див.: Рогович М., Кирик Д. Філософія Арістотеля на Україні (XIV - перша половина XVIII ст.) // Філософська думка.- 1978.- № 6.- С. 97.]
Поширенню ідей стоїцизму в Європі, перередусім у Королівстві Польському, до складу якого входила й Україна, особливо прислужився видатний представник ренесансового стоїцизму (неостоїцизму) фламандський гуманіст, філолог і філософ Юст Ліпсій (1547-1606 pp.). Він не тільки писав оригінальні, присвячені проблемам стоїчної філософії праці (зокрема, «Про стійкість»), а й видавав класиків цього філософського напрямку, в першу чергу твори Сенеки.
Значну увагу етиці стоїків та епікурейців приділяли у вчених колах відомої в Європі Замойської академії, де студіювали українці: К. Сакович, С. Косів, І. Трофимович-Козловський, Й. Кононович-Горбацький та ін. Так, К. Сакович у своєму відомому творі «На жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного...», покликаючись на Сенеку, говорить про сердечність у дружбі, коли розділяємо з приятелем і радість, і горе.
Помітна роль у формуванні гуманістичного світогляду, передусім на основі творів Ціцерона та Сенеки, належала представникам шкіл різновірців (социніанів, антитринітаріїв та інших реформаторів), що діяли також на теренах України (XVI-XVII ст.); серед них варто згадати хоча б Ф. Социна, М. Руара, А.-Ф. Мод-жевського, М. Рея та ін.*.
Філософську спадщину письменника-мораліста не раз найвищою похвалою вдостоювали видатні діячі Києво-Могилянської академії**: вже згаданий Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, С. Косів, а згодом- Ф. Прокопович, С. Яворський, М. Довгалевський, М. Козачинський, Г. Кониський та ін. Цитатами із Сенеки рясніли численні тогочасні «Поетики», курси риторичного мистецтва, етики тощо.
[* Див.: Studia nad arianizmem. Warszawa, 1959; Ziomek J. Rene-sans. Warszawa, 1973.- S. 129-197; Паславський І. З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці XVI - першій третині XVII ст.- К, 1984.]
[** Див.: Захара И. Философское наследие Сенеки в Киево-Моги-лянской академии. Отечественная философская мьісль XI-XVIII вв. и греческая культура.- К, 1991.]
Виплеканий Сенекою ідеал мудреця особливо припав до вподоби Г. Сковороді, який не тільки творами, а й способом свого життя, дружбою і листуванням зі своїм учнем - письменником М. Ковалинським засвідчив глибоку симпатію до філософів-стоїків, і насамперед до Сенеки, який так пристрасно закликав жити у злагоді з природою.
Цікаво, що стоїчні ідеали, такі, як моральна незалежність людини від нерідко ворожого їй зовнішнього світу, плекання мужності, товаришування і побратимства, зневага до розніженості й нехтування багатством цінувались на той час не лише серед українських учених, але й проникали в маси, зокрема, у кола козацької старшини. Так, екслібрис на одному з видань «Політики...» Ю. Ліпсія засвідчує, що ця книжка належала писарю Війська Запорозького Григорієві Томашівському*. Втім, коли зайшла мова про козацтво, варто пригадати хоча б одну, пов'язану з тією славною добою нашої історії, приповідку: «Терпи, козаче,- отаманом будеш». Саме терпеливість, незламна стійкість у стражданнях, зневага до болю - ці чи не найважливіші риси мужа стоїчного гарту** - найяскравіше засвідчили наші національні герої, для яких ніщо не було вищим над людську гідність і свободу свого краю. Взагалі, стоїчні ідеали якнайкраще відповідали ментальності українця, узагальнений образ якого поданий в «Енеїді» І. Котляревського***.
[* Роговин М. Теоретичні джерела філософії Григорія Сковороди: Методичні рекомендації для студентів. - Львів, 1993.- С. 12.]
Книга: Андрій Содомора На дорозі до самого себе (1996)
ЗМІСТ
1. | Андрій Содомора На дорозі до самого себе (1996) |
2. | [** Згадаймо улюблений зразок мужності для стоїків - Муція... |
На попередню
|