Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: М.С. Шаповалова Література доби Відродження: Італія (1982)
3.1. Кінець середньовіччя і початок нової ери. Данте
Італії належить особлива роль в історії європейського Відродження. Завдяки ранньому і швидкому розвитку міст тут найраніше зародилася і досягла класичної довершеності ренесансна культура. Тому Італія справила величезний вплив на розвиток [145] гуманістичного руху та культури в усіх країнах Європи, які знайомилися з античністю значною мірою через італійське посередництво. Але й сама італійська культура була для європейських гуманістів не меншим авторитетом, ніж античність, і вони спиралися на її досвід та досягнення в своїй-діяльності і творчості.
Розвиток літератури Відродження в Італії припадає на XIV-XVI ст., але передумови для її становлення склалися раніше: в другій половині XIII-на початку XIV ст. Це був період переходу від середньовіччя до нової доби, так зване Передвідродження - переломний період в історії країни. Інтенсивний економічний розвиток сприяв створенню і зростанню великих міст. Вони рано почали звільнятися з-під влади феодальних князів, і' на кінець XIII ст. завершився процес створення незалежних міст-комун. Проте розвиток країни відбувався нерівномірно: якщо в Північній Італії швидко розвивалися міста - Венеція, Генуя, Мілан, Флоренція, то на півдні і в центрі з усією силою ще зберігалися феодальні порядки. Державної єдності в країні не було, вона залишалася економічно і політично роздрібленою, що зумовлювало внутрішні чвари, боротьбу між окремими містами й областями та всередині їх. Роздрібленість гальмувала розвиток країни, життя висувало вимоги її національного об'єднання. На цей період припадає виникнення різних політичних партій, серед яких найбільш впливовими були гвельфи і гібеліни. Перші виражали інтереси міської Італії, другі - феодальної. У своїй політичній програмі гвельфи орієнтувалися на папу, а гібеліни - на імператора. Між цими партіями розгорнулася напружена довготривала боротьба.
У таких складних умовах розвивалася література. Вона не становила єдності, а поділялася на кілька літератур, які існували в окремих частинах Італії. Найбільшого розвитку досягла література Тоскани з центром у Флоренції. На грунті цієї літератури і зріс великий письменник Данте, творчість якого була найвищим художнім вираженням Передренесансу.
Данте. Ключ до визначення історичної ролі Данте, до розуміння суперечливої суті його творчості дають слова Ф. Енгельса: «Першою капіталістичною нацією була Італія. Кінець феодального середньовіччя, початок сучасної капіталістичної ери відзначені велетенською постаттю. Це - італієць Данте, останній поет середньовіччя і разом з тим перший поет нового часу» (1). [146]
(1) Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 22, с. 362.
Творчість Данте справедливо називають синтезом середньовічної культури. Водночас з ім'ям Данте пов'язаний початок нової культури, нового типу мислення. Яскраву характеристику Данте як велетню перехідної доби дав І. Франко: «Данте являється найвищим виразом, поетичним вінцем та увічненням того, що називаємо середніми віками. Вся культура, всі вірування, всі муки та надії тих часів знайшли вираз у його поемі. Та рівночасно як людина геніальна він усім своїм єством належить до новіших часів, хоча думками й поглядами коріниться в минувщині»(1).
(1) Франко Іван. Данте Алігієрі.- Львів, 1913, с. 4.
Народився Данте Алігієрі (1265-1321) у Флоренції в дворянській сім'ї, яка вже вдалася до буржуазної діяльності і належала до партії гвельфів. Флоренція на той час була найбагатшим і найбільш розвинутим містом Італії. Саме тут відбувалися найгостріші сутички між силами феодального суспільства і молодою буржуазією, точилася запекла боротьба між гвельфами і гібелінами; місто потрясали народні бунти. Вир цієї боротьби з молодих років захопив Данте і вплинув на формування його активної та діяльної натури. Поет виявив себе як [147] людина цільного характеру, сильних пристрастей, різносторонніх знань. Ф. Енгельс писав: «Італія- країна класичного. З того великого часу, коли там зійшла зоря сучасного світу, ця країна виростила величні характери недосяжної класичної досконалості, від Данте до Гарібальді» (1).
(1) Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 25, ч. 1, с. 24.
Ще змолоду Данте мріяв про єдину Італію. У 1295 р. він розпочав активну політичну діяльність, виступаючи на боці гвельфів, які після запеклих боїв з гібелінами одержали остаточну перемогу і прийшли до влади. Данте став помітною політичною постаттю. У 1300 р. його обрано членом колегії семи пріорів, яка правила Флоренцією. Проте єдність гвельфської партії тривала недовго. В умовах загострення суспільної боротьби, розгортання народних рухів гвельфи розкололись на дві ворожі групи - «білих» і «чорних». Данте став на бік «білих», які відстоювали незалежність комуни від папської курії. У 1301 р. папа Боніфацій VIII послав на допомогу «чорним» у Флоренцію принца Карла Валуа. Підтримані папською владою та чужоземною інтервенцією, «чорні» розгромили «білих» і нещадно з ними розправилися. Данте присудили до спалення, будинок його зруйнували. Рятуючись від жорстокого вироку, у 1302 р. він покинув Флоренцію і вже ніколи не зміг повернутись у рідне місто. За цих обставин у Данте остаточно визріла ідея єдиної Італії під владою монарха, за яку він боровся до кінця життя.
Перші роки вигнання Данте жив надією, що Флоренцію буде відвойовано у «чорних». Він намагався встановити зв'язки з гібелінами, але швидко зневірився в них і гордо проголосив, що сам «собою творить партію». Згодом, переконавшись, що навести порядок в Італії, приборкати пап зможе тільки імператорська влада, він покладав надії на германського імператора Генріха VII, який вступив в Італію у 1310 р. нібито з метою об'єднання і умиротворення її. Данте не зрозумів загарбницьких намірів Генріха VII і всіляко сприяв його успіхам. Однак Генріх VII не зміг здійснити своїх завойовницьких задумів - у 1313 р. він раптово помер.
Невдовзі Флоренція об'явила амністію, і Данте запропонували повернутися у рідне місто, правда, за умови виконання принизливого обряду покаяння. Поет відмовився його виконати, і в 1315 р. флорентійська сеньйорія знову засудила його до смертної кари. Данте назавжди втратив надію на повернення у Флоренцію, але свою діяльність продовжував. Він закликав до припинення міжусобної війни, [148] боровся проти зазіхань папства на політичну владу.
Роки вигнання Данте провів у різних містах Італії. Помер він у Равенні, де і похований. В кінці XV ст. знаменитий архітектор П'єтро Ломбардо на замовлення правителя Равенни Бернардо Бембо побудував над саркофагом Данте мавзолей, який зберігся до наших днів.
Данте був всебічно освіченою людиною. Він вчився у Болонському університеті, однак не закінчив його. Офіційна середньовічна освіта не задовольняла Данте, і він багато вчився самостійно, вивчав мови, що давало йому змогу знайомитися з іноземною літературою та творами античних авторів, серед яких його найбільше захоплював Вергілій. Він володів знаннями з теології, філософії, історії, міфології, права, астрономії, фізики, математики, риторики і був одним із найосвіченіших людей свого часу. Літературну творчість Данте розпочав у 80-х роках ліричними поезіями в дусі тогочасної італійської лірики «солодкого нового стилю» (dolce stil nuovo).
Середньовічна література в Італії значного розвитку досягла в XII ст., особливо в Сіцілії та Неаполі. Це була специфічна література, позначена впливом візантійської, арабської, норманської та німецької культур. У першій половині XIII ст. найвизначнішим явищем культурного життя країни стала лірика сіцілійської школи. Поезія сіцілійців розвивалася під значним впливом творчості провансальських трубадурів. Як і трубадури, вони оспівували ідеальну рицарську любов, не уникаючи мотивів чуттєвого кохання і кохання нерозділеного, сповненого страждання. Разом з тим сіцілійці внесли багато нового в поезію. Вони сповнили її інтелектуальним змістом, надали їй філософічності й алегоричності; жіночий образ, що втратив у ній реальні риси, втілював ідею кохання й інших абстрактних понять, наприклад, смерті. Сіцілійці оспівують не жінку, а Кохання (Амор), любов персоніфікується, про неї говориться як про живу істоту. Поезія сіцілійців відзначається вченістю, великою технічною вправністю, рідкісними ефектними образами, музичністю. Широко використовуючи форми провансальської поезії, сіцілійці віддавали перевагу новій формі - сонету. Першим до цієї форми звернувся талановитий поет Джакомо да Лентіні.
Лірика поетів Сіцілії розповсюдилася по всій Італії і помітно вплинула на формування італійської [149] мови - вольгаре. В Італії на той час існувало дві мови: латинська, яка вважалася мовою науки й освіти, і розмовна італійська, що існувала в формі різних діалектів. Італійська мова освічених людей - вольгаре - була водночас мовою літератури, хоча ще не мала єдиних усталених норм.
Розвиток сіцилійської поезії припинився в середині XIII ст., але її досвід значною мірою був використаний у літературі Романьї (Болонья) і Тоскани (Флоренція), яка з середини XIII ст. стає центром італійської культури. Саме тут була започаткована лірика «солодкого нового стилю», яка засвоїла досвід провансальської рицарської поезії, хоч куртуазні мотиви в ній значною мірою ускладнені сіціяійською традицією і філософією. Ще більше, ніж для сіцилійської поезії, для неї характерні вченість й інтелектуалістські тенденції, розвинута символіка образів, ускладнені і вишукані форми.
Засновником школи нової лірики вважається болонець Гвідо Гвініцеллі (1240-1276) - викладач літератури в Болонському університеті, його поетична уява живилася не почуттями, а філософськими роздумами; кохання в його поезіях - це швидше філософське споглядання краси; його творам властиві довершеність і витонченість форми, риторичність. Данте називав Гвініцеллі своїм учителем.
Послідовником Гвініцеллі був флорентієць Гвідо Кавальканті (1259-1300) - талановитий поет, друг Данте. Головна тема його поезій - любовна пристрасть. В окремих поезіях підкреслюється її облагороджуючий вплив на людину, але особливого значення набуває мотив трагічного кохання. Нероз-ділена любовна пристрасть у нього інтерпретується як сліпа згубна сила, як своєрідна хвороба. Це вносить у його поезію багато гіркоти і розчарування. В ліриці тосканського поета глибоко розкриті суперечності й складність внутрішнього стану закоханого, ускладнена і символіка образів.
Поезія «солодкого нового стилю» свідчить про велику розвиненість вольгаре у Тоскані. Саме тосканська розмовна мова лягла в основу італійської літературної мови.
У своїй ранній творчості Данте засвоїв риси «солодкого нового стилю», його твори також філософічні, сповнені риторики, містичної символіки. Особливо близькі до нової лірики перші поезії Данте. У 90-ті роки Данте відібрав зі своїх поезій, створених протягом 1283-1292 pp., ЗО віршів (25 сонетів, чотири канцони, одна станца) і, поєднавши [150] їх між собою написаним у 1292-1294 pp. прозовим текстом, склав збірку під назвою «Нове життя» (Vita nuova).
Вірші передають почуття Данте до його коханої Беатріче, прославляють її. Прозою поет розповідає про свій душевний стан і ті події, які спонукали його до написання поезій загалом і кожного вірша збірки зокрема; крім того, з'ясовує їхню побудову. Окремі прозові глави, наприклад XXV, повністю присвячені питанням поетики. Таким чином, прозове обрамування організовує вірші у певну систему і разом з ними створює єдиний сюжет. «Нове життя» - прозово-віршова автобіографічна повість про історію кохання Данте до Беатріче і про створення поезій. Поет розповідає, що вперше побачив Беатріче дев'ятилітньою дівчинкою. Вона здавалася йому «дочкою не смертної людини, а бога». Від того часу Кохання заполонило його душу. Через дев'ять років поет знову зустрів Беатріче, вона була вбрана в одяг білого-пребілого кольору і привітала його добротливо. Поет «осягнув межі блаженства», усамітнився і думав тільки про кохану. Виникло бажання вилити свої настрої і почуття у віршах. Але поет не хоче розкрити свою таємницю і вдає, що оспівує іншу дівчину, яка повинна служити «ослоною правди». Після цього Беатріче при зустрічі не привіталася з поетом, що завдало йому великих страждань. Він спочатку виливає у віршах свої муки і нарікає на жорстокість Беатріче, а потім ще з більшою силою славить її красу і доброчинність. Невдовзі Беатріче померла. її смерть поет сприймає як всесвітню катастрофу. Душа його охоплена стражданням і болем, і він оплакує кохану в поезіях. Але з часом біль минає, і в душі зароджується кохання до іншої жінки. Однак почуття вірності бореться з новою любовною пристрастю, і зрештою поет подолав її зваби. Ним знову оволодів образ Беатріче та бажання «лити сльози і виказувати страждання». В кінці збірки Данте висловлює сподівання сказати про Беатріче «те, чого ніколи ще не говорилося ні про кого».
В дусі традицій «солодкого нового стилю» Данте замислюється у своїх віршах над природою любовного переживання, його складністю, відзначає його ірраціональність.
Кохання в серці робить все, що зна,
Воно - господар у своїй хатині,
Відпочиває, сонне, в самотині,
Буває - мить, буває - вік мина. [151]
Розумна донна розцвіта красою
І вабить нею очі молоді,
Породжує незвідані бажання.
І серце вже не знає супокою.
Так само в донни юної тоді
Пробуджується вічний дух Кохання.
(Сонет 10, переклад В. Житника) *
* Тут і далі поезії Данте цитуються за виданням: Данте Алігієрі. Vita nova.- К.: Дніпро, 1965.
Кохання в трактуванні Данте- це жива істота. Вперше воно з'явилося до поета в такому образі:
Було за третю ночі. Ще планета
Спокійно світло кидала з-за хмар.
Як раптом я відчув страшний удар:
Зійшло Кохання, мов лиха прикмета.
Здавалося, веселим. На долоні
Моє тримало сердце, на руках -
Красуню, заповиту в покривало.
Нараз дало вкусить покірній донні
Палаючого серця, і - о жах! -
Побачив я: Кохання заридало.
(Сонет 1, переклад В. Житника)
Характер живого образу, в якому уособлюється Кохання, завжди відповідає внутрішньому стану поета і, таким чином, є засобом вираження цього стану. Наприклад, сумний образ Кохання передає болісні переживання:
Я вчора їхав верхи на коні,
Нудним шляхом зморився до знемоги.
І враз Кохання стрів серед дороги
В легкому подорожньому вбранні.
Воно пахолком видалось мені:
Згубило пана і блукає, вбоге,
Іде самотнє, дивлячись під ноги,
І очі в нього стомлені й сумні.
(Сонет 5, переклад В. Житника)
Кохання Данте до Беатріче - поклоніння їй як божеству. Образ цей безмірно ідеалізований, створений за допомогою прийомів гіперболізації її краси та її чеснот. Однак поет детально не описує зовнішності коханої, лиш деколи намічає окремі штрихи: Беатріче посміхнулася, заговорила тощо. Уявлення про Беатріче створюється передачею благотворного впливу її краси на людей.
В своїх очах вона несе Кохання,-
На кого гляне, всі блаженні вмить;
Як десь іде, за нею всяк спішить,
Тріпоче серце від її вітання. [152]
Він блідне, никне, множачи зітхання,
Спокутуючи гріх свій самохіть.
Гординя й гнів од неї геть біжить.
О донни, як їй скласти прославляння?
Хто чув її,- смиренність дум свята
Проймає в того серце добротливо.
Хто стрів її, той втішений сповна.
Коли ж іще й всміхається вона,
Марніє розум і мовчать уста,-
Таке-бо це нове й прекрасне диво.
(Сонет 11, переклад М. Бажана)
Зміст віршів Данте не обмежується прославленням Беатріче. Головною дійовою особою збірки є сам автор, закоханий поет, його твір має характер сповіді, в якій передані любовні переживання, зміни душевного стану, боротьба почуттів. Водночас автор роздумує над мистецтвом поезії, коментує і з'ясовує свої вірші. У такому пильному інтересі до власної творчості, поетичної індивідуальності виявляються нові риси, які наближають Данте до Відродження. Подих цієї доби відчувається і в силі почуттів ліричного героя, в багатстві його поетичної уяви.
Продовжувалась літературна діяльність Данте в роки вигнання. Для творчості цього нового періоду характерні нові риси, в першу чергу пристрасний дидактизм. Данте більше виступає як мислитель і філософ, керований бажанням вчити людей, поширювати їхні знання, сприяти їхньому моральному вдосконаленню, поліпшенню світу загалом. Розширюється тематика поезій Данте, вони наповнюються науковими знаннями, філософськими роздумами, моральними сентенціями, в художню мову вводяться прийоми красномовства.
Між 1304-1307 pp. Данте написав морально-філософський твір «Бенкет», в котрому, як і в «Новому житті», поєднано вірш і прозу. Задум був грандіозним. «Бенкет» повинен був складатися з 14 філософських канцон і 15 прозових трактатів-коментарів до них. Проте твір залишився незакінченим. До нього увійшли лише 3 канцони і 4 трактати. У «Бенкеті» висвітлюються філософські, богословські, моральні питання. Філософія персоніфікована - вона виступає в образі шляхетної донни. Канцони, крім прямого змісту, мають ще алегоричний. У прозових трактатах розкриваються різні сторони змісту канцон. Сам Данте писав про характер свого коментарію: «Я буду з приводу кожної канцони[153] за порядком міркувати спочатку про її буквальний зміст, а після цього про її алегорії».
Сюжет «Бенкету» загалом середньовічний, але в думках і устремліннях, виражених в ньому, помітні риси світогляду ренесансної доби. Так, поет стверджує, що благородство є виразом мудрості і духовної довершеності, а не багатства й аристократичного походження. В добу Ренесансу така думка сповниться антифеодальним змістом і служитиме звеличенню людської особистості. «Бенкет» пройнятий утвердженням цінності пізнання, допитливого духу людини. Як зазначає поет, «пізнання є вища довершеність душі... в ньому полягає найвище наше блаженство, всі ми від природилрагнемо до нього».
У першій, вступній канцоні Данте з'ясовує, що ставить за мету своїм твором зробити знання доступними широкому колу людей, що «Бенкет» призначається для всіх, хто прагне знань. Тому твір написаний італійською мовою - вольгаре. Автор свідомо відкинув усталену середньовічну традицію писати наукові твори виключно латинською мовою. Поет доводить, що вольгаре здатна виражати найскладніші поняття, відстоює право поета писати рідною мовою не тільки про кохання, а й про інші великі речі. Данте називає італійську мову «хлібом для всіх» і пророкує їй велике майбутнє. «Це хліб простий, не пшеничний... Це буде той ячмінний хліб, яким наситяться тисячі... Він буде новим світлом, новим сонцем, яке зійде там, де зайде звичне; і воно дарує світло тим, хто перебуває в темряві, бо старе сонце їм більше не світить».
Проблемі мови присвячений другий трактат Данте - «Про народну мову», написаний по-латинськи. Дата його написання точно не встановлена, достовірно відомо лише, що він створений до 1313 р. Трактат складається з двох книг. У першій книзі з великою повагою і любов'ю Данте говорить про італійську народну мову, доводить необхідність цілеспрямованої праці над нею, свідомого створення на її грунті мови літературної. Данте стверджує, що шліфування народної мови не лише не пошкодить їй, а навпаки, надасть більшої виразності і сили. Літературна мова в розумінні митця - це передовсім мова поезії, закріпивши певні норми, вона стане спільною мовою для всієї Італії. Данте вносить політичний зміст у свої судження, пов'язуючи їх з ідеєю єдності країни. Живо і цікаво він характеризує діалекти Італії, яких налічує 14, визначає кращі і гірші і доходить висновку, що жоден з них не може претендувати на роль загальнонародної мови. [154]
У другій книзі трактату, яка залишилася незакінченою, йдеться про працю над удосконаленням мови. Данте зіставляє вірш і прозу, торкається питання поетичних жанрів, роздумує над поетикою канцони, особливостями різних стилів. Цікаві міркування щодо прикрашання мови: «Коли говорять, що кожний повинен у міру своїх сил прикрашати свої вірші, ми визнаємо це справедливим; та ні бика під чапраком, ні свиню з перев'язом ми не назвемо прикрашеними, а навпаки, скоріше посміємося з такого спотворення, адже прикрашання - це додавання чогось притаманного».
У міркуваннях Данте виявляється і досить глибоке розуміння теоретичних проблем мови і разом з тим залежність від середньовічно-схоластичних і богословських уявлень, у дусі яких Данте, наприклад, намагається вирішити питання про походження мови. Він серйозно розмірковує над тим, чом у ангелів немає мови, чому змій розмовляв н з Адамом, а з Євою, чому заговорила Варлаамов, ослиця тощо.
Загалом трактат Данте «Про народну мову представляє інтерес як перша в Європі мовознавча праця, як дослідження, що містить корисний матері ал для вивчення джерел італійської літературне мови.
Як художніми творами, написаними італійської мовою, так і теоретичним захистом її прав Данте закладав основи літературної мови Італії.
Найбільш значним твором Данте є поема «Бо жественна комедія», написана в останній період його життя (1313-1321). Поет назвав свій твір «Комедією», згідно з нормами середньовічної поети ки, в якій до цього жанру зараховувались твори з сумним початком і щасливим кінцем. Джованні Боккаччо, виражаючи своє захоплення поемою назвав її «божественною», після чого цей епітет додавався уже постійно. Вперше під назвою «Боже ственна комедія» поема вийшла у світ у 1555 у Венеції.
Данте призначив своєму творові активну роль. У листі до Кан Гранде делла Скала він писав, що його поема створена не для «споглядальні цілей, а для дії», її мета - «вирвати людей, я живуть нині, із стану мізерії і привести до стан щастя».
У «Божественній комедії», яку справедливо називають синтезом середньовічної культури і пролом культури Ренесансу, з усією повнотою відбився складний і суперечливий світогляд Данте. [155]
Задум поеми, її композиція визначені системою тогочасних знань, містико-теологічними концепціями, характерними для духовного життя поета, і середньовічною поетикою. Дія в «Божественній комедії» відбувається на фоні всесвіту, картину якого Данте створює за космологічною системою грецького вченого Птоломея (II ст. н. є.), інтерпретованою в дусі середньовічної філософії. В уявленні поета космос поділяється на землю, пекло, чистилище й небесні сфери раю. Пекло нібито знаходиться в північній частині Землі і має форму конуса, основа якого розташована близько земної кори, а гострий кінець упирається в центр Землі. Всередині конуса, один за одним, спускаючись все нижче, йдуть дев'ять уступів, що звуться колами. В них, залежно від міри земних провин, караються пекельними муками душі грішників.
Чистилище розташоване на поверхні землі. На березі Світового океану знаходиться передчистилище, а далі підіймається освітлена сонцем і вкрита буйною рослинністю висока гора (за формою - зрізаний конус), оточена водою. На ній - сім уступів, де поступово очищаються душі. Вершина гори - це земний рай.
Найбільшу частину всесвіту займають десять небесних сфер, у яких перебувають душі тих людей, що заслужили вічне блаженство. Десята сфера неба - емпірей - є місцем божества.
Зміст «Комедії» становить розповідь Данте про те, як він пройшов цим потойбічним світом.
Літературними джерелами поеми були середньовічні й античні твори. На величний задум поета особливий вплив мала «Енеїда» Вергілія з її гострополітичним звучанням, містичними тенденціями, поєднанням реального й міфологічного змісту. Разом з тим Данте наслідує середньовічну літературну традицію, невід'ємну від теологічного світогляду, його поема написана у формі видіння, поширеного в релігійній літературі середніх віків. Твори цього жанру становлять описи мандрівок у «потойбічному» світі, виповнені алегоричним змістом. Звичайно загробний світ наділявся рисами земного життя і алегорично зображав шлях людини до морального удосконалення. «Божественна комедія» - це також видіння, в ній розповідається про мандрування Данте у потойбічному світі та про його зустрічі й бесіди з душами тих людей, яких він знав особисто або про яких читав у книжках. Сюжетна канва «Комедії» цілком відповідає поширеному на той час уявленню про [156] історію людської душі. Данте заблудився в темно лісі й уже знемагав під тягарем пристрастей і пороків, які з'являлися в образах пантери, лева і вовчиці. На допомогу йому прийшов Вергілій. Він показав поетові дорогу з лісу, повів за собою через пек; і чистилище. А далі Данте в супроводі Беатріче в сяйві світла підноситься в рай. Увесь зміст алего ричний. Данте є втіленням душі, Вергілій - розуму, Беатріче - найвищої мудрості; подорож по загроб ному світу означає шлях душі до спасіння, пекло-це символ зла, рай - добра й доброчесності, чисти лище - переходу від одного стану до другого.
Відомо, що античній, а особливо середньовічній літературі властиве містичне й символічне викорис тання чисел. Священний, магічний смисл вкладали в числа 3, 7, 9, 10 та ін. Такі числа нерідко клалися в основу композиції художніх творів. У поемі Данте вони визначають і будову всесвіту, і композиції Так, поема поділяється на три частини (кантики): «Пекло», «Чистилище» і «Рай». Кожна частина м, 33 пісні, а вся поема, таким чином, разом із вступом складається із 100 пісень.
Форма вірша поеми також визначається числом Це досить складна форма - терцина, в якій трирядкові строфи об'єднані спільним римуванням і створюють єдиний ланцюг (аба, бвб, вгв...).
Однак Данте не в усьому вірний старим уявленням, він виходить за межі традицій алегоричної літератури та світогляду середніх віків, йому притаманні, поряд із живою уявою і багатою фантазією гостре відчуття реальності, палкі пристрасті. Осо суспільно активна, Данте не міг задовольнити світом абстрактних ідей. Він прагнув втілити у конкретні образи, надати всьому абстрактної реальних форм. У потойбічному світі живе Італія його доби. У царство мертвих він переніс жив людей з їхніми радощами і переживаннями, його святі й грішники думають і говорять про земне життя, про батьківщину, про справу, котрій вони служили, про родину, друзів і ворогів; вони мак політичні переконання. Гібелін Фаріната і в пеклі, в палаючій могилі залишається стійким і гордим, сповненим ненависті до політичних ворогів, його хвилює доля живих однодумців, переслідуваних гвельфами. В розмові з Данте він запитує:
Скажи, чом цей народ такий жорстокий
В своїх законах до людей моїх?
(Пекло, X, 82-84)*
* Тут і далі цитати з «Божественної комедії» подаються за виданням: Данте Алігіері. Божественна комедія /Переклав, Є. Дроб'язко.- К.: Дніпро, 1973.
Батько поета, Гвідо Кавальканті, схвильований до сліз зустріччю з Дайте, відразу запитує:
...Коли уму вдалось
Тебе звести у цю сліпу в'язницю,
Де син мій? Не з тобою він чогось.
(Пекло, X, 58-60)
«Зойком підхопивсь він у могилі», коли, слухаючи відповідь Данте, неправильно зрозумів її і подумав, що його сина немає серед живих. Брунетто Латіні, відомий флорентійський учений, колишній учитель Данте, шкодує, що рано помер і не може допомогти йому; прохає зберегти його книгу, і тим залишити його серед живих. Ванні Фуччі, який за життя пограбував ризницю церкви, і в пеклі безчинствує, а побачивши Данте, поспішає за ту коротку мить, коли його не мучать змії, напророкувати розгром «білих» гвельфів тільки для того, щоб зробити поетові боляче. Форезе обурюється модами безсоромних флорентійок; душі прохають Данте розповісти про них на землі, щоб їх там не забували.
Поет створює образ потойбічного світу на матеріалі земної дійсності, конкретизуючи й оживляючи вигадане зіставленням з реальністю. У цьому проявляється великий дар спостережливості поета, його уміння бачити реальний світ. Зрадників, занурених у застигле льодове озеро, Данте порівнює з жабою, що «зводить голову погану поквакати у час тієї спеки»; могили у пеклі - з надгробниками на старовинних цвинтарях в Істрії та Провансі; щілини у третьому колі пекла схожі на мармурові купелі флорентійської церкви Сан Джованні; грішники, що плентаються наче вівці, нагадують церковну процесію; чорти занурюють грішні душі у киплячу смолу точнісінько так, як кухарчуки - м'ясо в суп; поет запевняє, що вибратися на кручі чистилища важче, ніж подолати крутий плай від Леріче до Турбії у гірській Лігурії. Такі зіставлення часто розгортаються в картини природи й побуту. Ось, наприклад, опис гуркоту, який поет чує в пеклі:
Так, вихори шаліють знавіснілі,
Коли повітря б'ють дві течії
У прямуванні різні, рівні в силі,-
Гілля ламають, гатять ручаї,
Нестримно мчать, женуть людей, худобу,
Не розбиравши, де стада чиї.
(Пекло, IX, 67-72) [158]
Душі в чистилищі, помітивши, що Данте - не мрець, зацікавлені, оточують його:
Як тисне люд, коли прудкий гонець,
З оливкою в руці, гука важливі :
Новини і для вух, і для сердець,-
Круг мене душі юрмились щасливі.
(Чистилище, II, 70-74)
Вітер у Земному раю порівнюється з сірокко:
Так гілка з гілкою шумить в негоду
Над К'яссі в соснику, коли з заков
Еол пуска Сірокко на свободу.
(Чистилище, XXVIII, 19-21)
Усе, що змальовує Данте, проходить через світ уявлень та почуттів поета, засуджене чи виправдане згідно з його власними переконаннями. Тому у поемі на першому плані виступає образ самого Данте - людини своєрідного, складного і суперечливого характеру. Це ще середньовічна людина, богослов і мораліст, але разом з тим пристрасний і діяльний поет весь у реальному світі: він любить і ненавидить, звеличує своїх предків, друзів, Беатріче; ввергає у безодню пекла всіх своїх супротивників - від торговців до римських пап.
Визначальною рисою характеру Данте є любов до античності. Про античних письменників він говорить з благоговінням. Найбільше поет схиляється перед Вергілієм, якого обрав своїм провідником по потойбічному світі. Він шанує його як провісника ідеї світової держави, як уособлення розуму; римський поет в його сприйнятті - «честь і світоч усіх співців землі».
Ти зваж на захват мій, на шанування
Твоїх безсмертних творів видатних.
Ти вчитель мій, моє угрунтування,
У тебе я знайшов на все життя
Той гарний стиль, що дав мені визнання.
(Пекло, 83-87)
У ставленні до античності виразно проявляються суперечності в свідомості Дайте. Як людина середньовічного світогляду, він не міг нагородити античних письменників райським блаженством, тому що вони були язичниками. Навіть Вергілій не допущений у рай. Але поет не хотів покарати великих людей античного світу і створив для них окреме місце [159] лімб, де вони не зазнають мук у нагороду за ту славу, якої заслужили на землі своєю працею, талантом і знаннями.
По-своєму розподілив Данте пекельні муки. Він відступив від офіційних церковних та кастових уявлень і судив грішників так, як веліли йому особисті переконання й свідомість громадянина, незалежно від становища грішників на землі. У його пеклі мучаться ті, що «злобою жили і життям не утішалися прекрасним»; тирани, що жадали крові; «лукаві слуги церкви пресвятої, священики і папи й кардинали, які горіли золота жагою»; ті, що «лестили людям, які не варті шани»; брехуни, інтригани, ті, що сіяли чвари. У цій свободі й незалежності судження виявлялося вже відчуття особистості - характерна риса ренесансної свідомості.
Для поета властиві співчутливе ставлення до живих людських пристрастей, людяність, непримиренність до жорстокості. Характерною є, наприклад, його розповідь про зустріч у пеклі з Франческою да Ріміні. Розповідь основана на правдивому факті. Франческу проти її волі віддали заміж за потворного й жорстокого Джанчотто Малатесту, хоч вона любила його брата Паоло. Джанчотто убив коханців. Данте хоч і покарав іх за подружню зраду пекельними муками, проте внутрішньо виправдовував їхню любов. Він вклав в уста Франчески вражаючу розповідь про нездоланну силу її любовної пристрасті, проймається співчуттям до страждань закоханих.
Ці душі слухавши, я похилився
І в болісну заглибився печаль;
Поет спитав нарешті: «Чом спинився»?
І я на це почав: «О лютий жаль!
Ці ніжні мрії, ці солодкі чари
Їх завели в таку скорботну даль».
(Пекло, V, 109-114)
Почуття поета настільки сильні, що він падає непритомний.
У 33-й пісні «Пекла» є глибоко психологічна розповідь про графа Утоліно. За життя Уголіно зрадив свого військового союзника єпископа Руджієрі, за що той жорстоко помстився. Удаючи, наче він примирився з Уголіно, єпископ запросив його разом з синами до себе в Пізу і після гостинного прийому замурував усіх у вежі, де вони й загинули голодною смертю. Уголіно розповідає Данте [160] про свої страждання і смерть дітей у Голодній вежі. Поет не виправдовує Уголіно як зрадника, але він охоплений гнівом проти жорстокості, допущеної у Пізі:
О Пізо, ти ганьбиш сей край багатий,
Де наше «і» так солодко бринить!
Сусіди не спішать тебе карати,
То й хай Капрайя і Горгона вмить
Немов дві греблі встануть в гирлі Арно,
Щоб весь твій люд у хвилях потопить!
Хоча граф Уголіно вмер немарно,
Бо, зрадивши тебе, він замки здав,
Але дітей морити - це почварно!
(Пекло, XXXIII, 79-87)
Поет постає в поемі як політичний борець. З величезною пристрасністю він нападає на «чорних» гвельфів, папу, захищає імператорську владу, виступає проти міжусобиць і воєн. В 19-й пісні «Пекла» Данте зобразив папу Миколу III жалюгідним нікчемою, наляканим до непритомності, поет карає його у пеклі, опустивши вниз головою у вогненну яму; там же він приготував місце ще живому тоді Боніфацію VIII. Гніву й презирства сповнене звертання митця до Миколи III:
Тож стій отут, бо скараний належно,
З чужим добром грабованим стирчи,
Як з ним на Карла бадьоривсь безмежно.
Тепер в вас віра срібна й золота;
Відміна та в вас од ідоловіра,
Що в нього бог один, а в вас - до ста.
(Пекло, XIX, 97-99, 112-114)
Часто розповідь переривається відступами, в яких поет висловлює обурення розбратом у країні, таврує гвельфську Італію, пап, що втручаються в мирські справи і провокують міжусобиці. В 6-й пісні «Чистилища» розповідь про те, як радісно кинувся дух мантуанця Сорделло назустріч земляку Вергілію, як обіймав і вітав його, Данте обриває знаменитою інвективою:
Рабо Італіє! Скорбот житло,
Судно без стерника під хуртовину!
Не владарка провінцій, а кубло!
Зачувши про кохану батьківщину,
Тінь благородна миттю підвелась
До співвітчизника, як личить сину. [161]
А в тебе колотнеча здійнялась
Між городянами над всяку міру,
І вкруг стіна за ровом зіп'ялась.
Поглянь по берегах морського ширу,
Злощасна, і на себе зір зведи,-
Чи є куток, який радів би миру?
(Чистилище, VI, 76-87)
Ні на мить не забуває поет про Флоренцію. Він весь у думах про неї, про її минуле і майбутнє, тужить за нею, страждає під тягарем вигнання, докоряє їй, іронізує над її непостійністю.
Достойна ти найвищої хвали.
Бо заклади, що в жовтні встановляла,
Півлистопада б ледве прожили.
Чи полічити, скільки ти міняла
Законів, звичаїв, монет, округ,
Скількох у громадянстві поновляла?
Коли при пам'яті, поглянь навкруг,-
Побачиш, як нагадуєш ти жінку,
Яка в перинах мучиться з недуг,
Метаючись без сну, без відпочинку.
(Чистилище, VI, 142-151)
У «Божественній комедії» поет вкладає багато нового в поняття людської особистості. Він ще не відділяє людину від бога, але вже не визнає гріховним її земне життя, відстоює нові критерії її оцінки, відмінні від аскетичних. Він цінить у людях гідність, активність, здатність на сильні пристрасті та великі звершення, його приваблюють характери героїчні, яскраво визначені та відштовхують пасивні й безпринципні. Переддвер'я пекла поет населив душами пасивних і байдужих, що непомітно прожили своє життя, «зірок, мізерні, не хапали, Жили собі без гани, без хвали»; це ті, хто «не жив живцем», і поет говорить про них з презирством:
Я зразу ж зрозумів, що бачу бідних
Перед собою неярких нікчем,
І богу й ворогам його огидних.
(Пекло, III, 61-63)
Розповідь про них закінчується зневажливою терциною, вкладеною в уста Вергілія:
Ніхто за них не згадує в печалі,
І Ласка й Суд їх зневажають так,
Що й ти не говори, поглянь - і далі.
(Пекло, III, 49-51)
Безхарактерних і порочних, позбавлених високої пристрасті, сильної волі та гідності, Данте всюди [162] карає безжалісно бридкими муками, які виключають співчуття і викликають відразу. Наприклад, у «Проклятих долах» в пеклі у обманщиків тіла огидно, непристойно спотворені: одні стирчать вниз головою у ямах, у інших - жаб'ячі морди; тіла-обрубки гниють, пороздувалися від водянки, обличчя повернуті назад і з них сльози стікають униз по сідницях.
У дусі нових уявлень Данте не тільки відстоює право людини на славу, а й вимагає від неї самоутвердження, праці та зусиль для завоювання слави. Наприклад, у 24-й пісні «Пекла» розповідається, як Данте, стомившись у дорозі, присів на камені відпочити, але тут Вергілій наказав йому звестися, йти далі і так його повчав:
Тепер не час тобі ледарювать,-
Сказав учитель,- слави ні перина,
Ні подушка не в силі дарувать.
Коли бере безславних домовина,
Вони такий же залишають слід,
Як дим в повітрі чи на хвилях піна.
Зведися ж: втому подолати слід
В душі, яка здолає зло природи
Як плоть важка не призведе до бід.
(Пекло, XXIV, 46-54)
Поет високо цінить в людині допитливість, котру в середні віки трактували як тяжкий гріх, а в добу Ренесансу утверджували як одну з найблагородніших властивостей людини. Такий погляд поета виразно проявляється в епізоді з Одіссеєм у першій частині поеми. Улісс розповідає про свою долю, про те, як охопила його жага пізнання, і він, подолавши любов до сім'ї, до рідної країни, пустився у дальні подорожі. Пристрасть Улісса співзвучна переконанням самого поета, він схвалює її усім тоном того полум'яного заклику, з яким герой звертався до своїх друзів:
О браття,- мовив я,- прийшли вже ви
Крізь сотні тисяч лих на захід дальній!
Недовгий строк потратьте життьовий,
Що вам лишився, на відповідальні
Ще дальші подорожі в світ сумний,
Щоб вслід за сонцем землі зріть печальні.
То ж пригадайте, ви чиї сини,
Бо ви народжені не животіти,
А знання й честь нести у світ ясний.
(Пекло, XXVI, 112-120) [163] У дусі середньовічних понять Данте розумів шлях людини до щастя як шлях до бога, але уявляв собі його зовсім не по-середньовічному. За християнсько-аскетичними поняттями, людину наближають до бога молитви й покаяння, зречення усього земного. Данте ж кидає виклик церкві - він доводить до божого трону людину, яка не зреклася земного життя. Поет досяг мети не молитвами і покаяннями, а діянням, безстрашністю, величезним напруженням зусиль. Ідучи до бога, він любив і проклинав, таврував зло і звеличував добро, відстоював свої ідеали, був пристрасним і сповненим жаги до пізнання. Такі поняття торували шлях до гуманізму Відродження, до звільнення людини з-під влади аскетичної моралі.
З усіх частин «Божественної комедії» найбільше наближена до реальності перша - «Пекло».
У другій частині - «Чистилище» - значне місце відводиться філософським міркуванням. Через те постаті «Чистилища» - серед них є й поети, художники, музиканти - здебільшого позбавлені пристрасного характеру, темпераменту, багато з них ледь окреслені, хоча й вони бувають спроможні на прояви почуттів. У чистилище також проникають земні настрої й інтереси. У почуттях Данте багато смутку, інколи його охоплює гнів, особливо при згадці про порядки в Італії, про гвельфську Флоренцію. Опис чистилища живописний, він містить по-справжньому поетичні картини природи.
Третя частина - «Рай» - найбільше насичена складними абстракціями й алегоріями, численними міркуваннями на філософські, богословські, наукові теми. Картини раю - це безмежні простори, де панує гра світла і барв. Разом з тим і в цій частині сильно й виразно звучать актуальні питання італійської дійсності. Данте найповніше розвиває тут тему імперії, критику порочного й розбещеного римського духівництва.
Найяскравіший образ «Раю» - Беатріче. Вона є втіленням божественної науки. Це вона відкриває Данте наукові істини і таємниці всесвіту. Одночасно Беатріче постає як поетичний образ прекрасної жінки, провідниці Данте, яка викликає в нього почуття щастя, радості й безмежного захоплення. Устами Беатріче поет виражає віру в те, що світ все ж таки подолає пороки та зло і знайде свій істинний шлях: [164]
Та перш, як в весну прийде січня знак,-
Щорік-бо людство забуває соту,-
Найвищі кола закружляють так
Що ждана буря виявить турботу,
Корму поставить в давній носа слід,
Належний напрям указавши флоту,
І з квітки визріє прекрасний плід.
(Рай, XXVII, 142-148)
Поетика «Божественної комедії» складна. Данте вдається до різних стилів, вільно змінює їх залежно від змісту, прагнучи знайти адекватне змістові словесне вираження. Скажімо, Вергілій говорить мудро, благородно і повчально, Брунетто Латіні - розсудливо й вишукано, Фаріната - стримано й зневажливо, грішники й біси лаються й лихословлять. У поемі є й складні схоластичні розумування, урочисті промови, ліричні звірення почуттів, палючі інвективи й філіппіки, просторічні, жаргонні діалоги. Мова Данте емоційна, образна. Найчастіше вживаються порівняння і метафори, звертання, оклики, повтори, паралелізми. Вірш поеми відзначається довершеною майстерністю, багатою, ефектною римою, побудованою здебільшого на несподіваних зіставленнях протилежних за змістом слів.
«Божественна комедія» пройнята палким інтересом до реального світу, людини і природи, ствердженням гуманістичної моралі, у чому й виявилося нове, ренесансне світорозуміння Данте. Воно зумовило й особливості його творчого методу. Передусім - це величезна пристрасність поета. Він «безперервно захоплює читача своїм власним хвилюванням, гостротою своїх власних переживань... Найвище і найжиттєздатніше в «Комедії» - це пристрасність у зображенні живої людини. Коли ви схопили цей основний творчий мотив (для «Комедії» він - лейтмотив), вам будуть доступні всі його модуляції»,- писав відомий радянський дослідник творчості Данте О. Дживелегов(1). Про загальний смисл поеми блискуче сказав великий Пушкін: «Уже Італія мала поему, в якій усі перекази, всі знання, всі пристрасті, усе духовне життя втілені були чудодійною силою поета і зробились, так би мовити, доступні відчуттю»(2).
При всій складній системі ідей, алегоризмі й символічності, схоластичних і теологічних абстракціях, поемі Данте властиві реалістичність, матеріальна виразність і конкретність образів і, разом з тим, заглибленість у внутрішній світ людини. Дослідники часто порівнюють творчість Данте з
(1) Дживелегов А. Данте и его «Комедия».- В кн.: Данте Алигиери. «Божественная комедия».- Л.: Худож. литература, 1939, с. 16.
(2) Пушкин А. С. Полн. собр. соч. В 16-ти т.- М.: Изд-во AH CCCP, 1949, т. 11, с. 511.
[165] живописом його великого сучасника Джотто (1266-1337), мистецтво якого в історії європейського живопису знаменує перехід від середньовіччя до Відродження. Єдність стилістичної системи двох митців виразна. Джотто, як і Данте, звертався до образів християнської міфології, але надавав їм нового смислу. Вже його ранній цикл розписів історії Христа в каплиці дель Арена в Падуї має значення розповіді про життя людини, яка проходить складний шлях випробувань і страждань. Як і у Данте, картини Джотто пройняті гострим відчуттям зв'язку з реальним життям, його релігійні образи стають матеріально конкретними й емоційними. Живописець передавав ті почуття й душевні рухи людини, які відбиває її зовнішній вигляд. І Джотто і Данте переборювали алегоризм, перетворюючи алегоричні фігури на живі людські характери, відкривали, кожний у своїй сфері, реальну людину і земний світ. У зіставленні з Джотто яскравіше виступають як особливості мистецтва Данте, так і його історична закономірність.
Невмируща цінність «Божественної комедії» полягає в неповторному художньому вираженні складної і суперечливої перехідної доби. «Комедія» належала до улюблених творів К. Маркса. Великий інтерес до Данте проявляли видатні діячі української культури. Високо цінив і часто згадував Данте Тарас Шевченко. Іван Франко перекладав твори геніального флорентійця і присвятив йому спеціальне дослідження «Данте Алігієрі». Кохання Данте до Беатріче збудило творчу уяву Лесі Українки, по-своєму переосмисливши цю тему, вона написала блискучу поему «Забута тінь».
В українській радянській літературі спеціальна праця про творчість італійського поета створена О. І. Білецьким. П. Карманський та М. Рильський здійснили повний переклад «Пекла» (1956), Є. Дроб'язко переклав усю поему. Групі поетів належить переклад «Нового життя» (1965).
Найкращим російським перекладом «Божественної комедії» є відзначений Державною премією переклад М. Лозінського.
Книга: М.С. Шаповалова Література доби Відродження: Італія (1982)
ЗМІСТ
| 1. | М.С. Шаповалова Література доби Відродження: Італія (1982) |
| 2. | 3.1. Кінець середньовіччя і початок нової ери. Данте... |
| 3. | 3.2. Література раннього Відродження. Петрарка. Боккаччо.... |
| 4. | 3.3. Розвиток літератури у XV- першій половині XVI ст.... |
| 5. | 3.4. Література пізнього Відродження. Торквато Тассо.... |
На попередню
|
|
