Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: М.С. Шаповалова Література доби Відродження: Італія (1982)
3.2. Література раннього Відродження. Петрарка. Боккаччо.
«Божественною комедією» Данте завершилася доба Передренесанс в італійській літературі. На [166] XIV ст. припадає новий її період- раннє Відродження. Соціально-політичне життя на цьому етапі характеризується загостренням протиріч, властивих уже Передренесансу. Продовжується розвиток міст, посилюється в них класова боротьба, намічається розпад вільних міських комун. У культурному житті все більшого значення набуває нова міська інтелігенція, інтенсивніше формуються нова свідомість та індивідуалістичне світосприйняття, активізується процес звільнення людського розуму від диктатури церкви й догматичного середньовічного мислення. На цьому грунті створюється якісно нова література, яка спирається на античність та народну літературну традицію, набуває народно-демократичного характеру. Провідне місце в культурі і літературі цього часу займають Петрарка і Боккаччо.
Франческо Петрарка (1304-1374) - перший видатний італійський гуманіст. Народився Петрарка 20 липня 1304 р. в Ареццо, невеликому місті поблизу Флоренції. Батько його, Петракко, небагатий флорентійський нотаріус, друг і однодумець Данте, у 1302 р. був вигнаний з рідного міста. Невдовзі [167] після народження Франческо родина перебралася в Пізу, а звідти в 1312 р.- на південь Франції, в Авіньйон, де тоді знаходилась папська резиденція. Петракко служив у Авіньйоні, а сім'я жила в містечку Карпентра. Тут майбутній поет одержав початкову освіту. Згодом у Монпельє, а потім у Болонському університеті вивчав право. Проте справжнім своїм покликанням Петрарка вважав не законодавство, а поезію. Після смерті батька у 1326 р. він залишив університет і повернувся в Авіньйон. Через багато років у автобіографічному творі «Лист до потомків» Петрарка пояснював свій відхід від вивчення законів тим, «що їх застосування викривляється безчесністю людською»: «Мені було гидко заглиблюватися у вивчення того, чим безчесно користуватися я не хотів, а чесно не міг би» (1).
(1) Петрарка Франческо. Избранное. Автобиографическая проза. Сонети.- М.: Худож. литература, 1974, с. 16.
В Авіньйоні Петрарка прийняв духовний сан, що дало йому засоби до життя, але церковником не став. У квітні 1327 р. у житті Петрарки відбулась подія, яка так багато значила для його творчості: в авіньйонській церкві св. Клари він побачив молоду жінку, котра схвилювала його уяву, викликала любовні переживання і стала натхненницею його творчості. Скоро Петрарка здобув славу «співця Лаури». її смерть у квітні 1348 р. не обірвала творчості поета. Він продовжував оспівувати Лауру у численних ліричних віршах.
У 1330 р. в Авіньйоні Петрарка поступив на службу до кардинала Джованні Колонна. Це ніяк не зв'язувало поета, в його творах Колонна зображається як друг, духовно близька йому людина. Найдорожчим у житті Петрарка вважав свободу і внутрішню незалежність. У «Листі до потомків» він, зокрема, писав: «Настільки сильною була в мене вроджена любов до свободи, що я всіма силами уникав тих, чиє лише ім'я здавалось мені супротивним свободі».
Уже в 30-ті роки виразно проявляються ті риси особистості Петрарки та його життєвої поведінки, що визначають його як прообраз нової людини доби Ренесансу. Поетові вже притаманні усвідомлення самостійності людської особистості, індивідуалізм як визначальне у його свідомості, гостро виражений інтерес до власного внутрішнього світу, честолюбна жага слави, любов до життя, природи, допитливий критичний розум. Розум і почуття він вважав єдиним, чим слід керуватися у житті. В Італії XIV ст. усе це набирало значення антифеодального протесту, протистояло християнсько-аскетичному знеціненню [168] й знеособленню людини. Петрарка дуже дбав про свій розвиток, про самовдосконалення, відзначався жагою знань. Він захоплювався античністю, відшукував і вивчав стародавні рукописи, багато подорожував. Керований «пристрасним бажанням багато бачити», він у 1333 р. відвідав Францію, Фландрію, Німеччину, проявляючи живий інтерес до всіх сторін реальності, яка відкривалася перед ним. його вабили люди, міста, природа, історичні пам'ятники, бібліотеки. У 1337 р. Петрарка здійснив свою першу поїздку у Рим, що особливо вплинуло на розвиток його національної самосвідомості, підсилило бажання пізнати минуле Італії, ознайомитись з класичною культурою Риму.
Суєтне життя Авіньйона після цієї подорожі стало для Петрарки нестерпним. Він усамотнився в своєму невеликому маєтку в містечку Воклюз, розташованому в живописній долині ріки Сорги, де і прожив до 1353 p., зрідка відлучаючись на короткий час. Тут Петрарка повністю присвятив себе творчості і науковим заняттям, його слава поета, вченого зростала, однак найбільше захоплення сучасників викликала його людська індивідуальність. У 1341 р. Петрарка був увінчаний лаврами в Римі в Капітолії.
У Воклюзі Петрарка багато працював над вивченням римської античності. Бібліотека поета була досить багатою на той час і постійно поповнювалась. У ній зберігались розшукані самим Петраркою листи і промови Ціцерона, рукописи творів інших римських авторів. Учений, який першим почав вивчати твори римських старовинних поетів, він вважається засновником науки класичної філології в Європі. Водночас Петрарка займався поетичною творчістю, він написав багато поезій італійською мовою та найголовніші свої латинські твори: героїчну поему «Африка» (1339-1342), історико-біографічний твір «Про знаменитих людей» (1338- 1358), дванадцять еклог «Буколічна пісня» (1346- 1348), сповідь у діалогах «Про зневагу до світу» (1342-1343) та ін.
Напружена творча і наукова праця не ізолювала Петрарку від суспільства, його постійно хвилювала доля рідної Італії, гнітили й обурювали невпинні суперечки між її окремими частинами. Поет хотів бачити країну мирною, об'єднаною і могутньою, прагнув усією своєю працею над відродженням римської класики сприяти відродженню традицій Стародавнього Риму в суспільному житті. Користуючись [169] величезним авторитетом поета і вченого, він намагався впливати на політичне життя країни. Захоплено сприйняв Петрарка антифеодальний переворот у Римі, на чолі якого стояв Кола ді Рієнці, висловив готовність стати поетом римського повстання, написав полум'яне послання Кола ді Рієнці, пристрасну канцону «Високий дух». Коли ж Кола ді Рієнці через свою нерішучість і вагання погубив усю справу повстання, Петрарка з такою ж пристрастю засудив його, вважаючи, що той заслуговує кари, «бо все, чого він хотів, він хотів не з усіх сил, як те мало бути і як того вимагали обставини і необхідність подій».
У 1353 р. Петрарка покинув Воклюз і назавжди виїхав до Італії. Протягом останніх двадцяти років життя творча активність поета не спадала. Саме тоді він створив знамениту збірку «Канцоньєре» італійською мовою, алегоричну поему «Тріумфи», нові трактати, листи, завершив раніше розпочаті твори.
Помер Петрарка 18 липня 1374 р. за своїм робочим столом з пером у руці, поклавши голову на розгорнену книгу.
Найбільшу частину спадщини Петрарки становлять латинськомовні твори. За підрахунками дослідників, латинською мовою поет написав у п'ятнадцять разів більше, ніж італійською. З поетичних латинськомовних творів найбільш значним є «Африка» - незакінчена героїчна поема, написана гекзаметром. Вона задумана як велика національна епопея на зразок «Енеїди» Вергілія. Сюжет її побудовано на запозиченнях з античної літератури: Тіта Лівія, Ціцерона. Розповідається в поемі про події далекої старовини: про кінець другої пунічної війни, подвиги Сціпіона Старшого в Африці, завоювання Карфагена. Весь твір пройнятий духом сучасності, гостро актуальною для тогочасної Італії ідеєю необхідності створення могутньої держави. Поет звеличує древній Рим, героїзує образ Сціпіона. Цим зумовлені пафос поеми і її величезний успіх у сучасників.
Художня цінність поеми невисока. Епічна дія в ній занадто млява, переривається численними відступами, ідеалізація образів позбавляє їх життєвості. Поет спирався виключно на літературні джерела і знехтував народно-поетичною традицією, що обмежило його творчі можливості, надало поемі штучності.
З латинської спадщини Петрарки значний інтерес [170] становлять морально-філософські твори, особливо трактат «Про презирство до світу», в якому виразно проявляються суперечності світогляду поета і складність становлення нової свідомості. При написанні його Петрарка використав традиційну літературну форму видіння й алегорії. У вступі він розповідає про сон, в якому до нього нібито прийшла Істина, жінка «невимовного блиску й сіяння», і привела з собою Августина Блаженного* для розмови з поетом. Три дні точиться бесіда в присутності Істини: Все, що Петрарка запам'ятав з неї, він передає у формі діалогу між Августином і Франціском (сам Петрарка). Августин, виходячи з християнсько-аскетичної точки зору, звинувачує Франціска в неправедному житті. Він твердить, що ідеальною є тільки та людина, яка «може сказати: у мене немає нічого спільного з тілом, все, що вважається приємним, мені мерзотне, я прагну вищого щастя». Августин закликає Франціска зректися мирських бажань і земних радощів - поезії, слави, кохання до Лаури. Франціск - це людина, яка віддана земним ' справам і не відмовляється від земних болів і насолод; його мучить душевний неспокій, невдоволення собою; він звідав велику любовну пристрасть, прагне слави і знань. Франціск сповнений пошани до Августина, схиляється перед його мудрістю, високістю його моральних вимог, але прийняти його аскетизм він уже не може. Франціск бачить, що в дійсності прояви життя не вкладаються в рам- . ки аскетичних догм, а пристрасті та прагнення людини непідвладні категоричним канонам християнської моралі. Він не відбирає у людини права на земні радощі, цінить її за багатство духовного життя. На докори Августина Франціску за те, що той жадає земних благ, надміру вірить у свої здібності, пишається своїми знаннями, Франціск відповідає: «Цілком визнаю це і ніяк не можу приборкати своїх бажань». У цій відповіді - протидія середньовічним моральним нормам, які вимагали від людини покори і самоприниження в ім'я безсмертя в загробному світі. Августин засуджує любов Франціска до Лаури, називає це почуття божевіллям. Але Франціск відстоює кохання, благословляє це почуття, його облагороджуючий вплив, стверджує, що воно підносить людину і стимулює її кращі сили. У кінці діалогу Франціск немовби погоджується з судженнями Августина, визнає правоту його вимог і обіцяє «кинути криві дороги і обрати простий шлях спасіння». Але здійснення цього відсувається [171] на якийсь невизначений час. Франціск ще поглинутий земними інтересами і не може залишити свої земні справи на півдорозі: «Я зберу розкидані уламки моєї душі... Але тепер, коли ми говоримо, мене чекає багато важливих, хоча й земних справ». Лише виконавши їх, він зможе віддатися тому життю, якого вимагає від нього Августин.
* Августин Блаженний один із отців християнської церкви, який найповніше в християнській літературі розвинув і сформулював ідею про гріховність тілесного буття людини та про можливість порятунку від гріховності в безмежній любові до бога.
Увесь цей діалог - не що інше, як спір Петрарки з самим собою, відображення свого внутрішнього світу, розповідь про душевний розлад, про боротьбу старого і нового в його свідомості. З твору видно, що середньовічні істини ще значимі для Петрарки як вираження найвищих моральних вимог, але віра в необхідність активної людської діяльності і знань переважає.
Найголовнішим у трактаті Петрарки є заглиблення у внутрішній світ реальної земної людини, відкриття його безмірного багатства і складності. У цьому найповніше виявляється утвердження гуманістичного погляду на людину. Важливо й те, що у творі вимальовується той людський образ, який стоїть у центрі ліричних поезій Петрарки, написаних італійською мовою. Трактат «Про презирство до світу» у наукових дослідженнях часто називають своєрідним коментарієм до «Канцоньєре» - найвидатнішого твору Петрарки.
«Канцоньєре» (Книга пісень)- збірка віршів італійською мовою, справа всього творчого життя поета. Працю над нею він розпочав ще в 30-ті роки, а закінчив незадовго до смерті. Налічується дев'ять редакцій збірки, здійснених у різні роки. Перша редакція (1336-1338) містила всього 25 віршів, дев'ята - остаточна й найповніша (1373- 1374) відкривається вступним сонетом і містить 365 віршів (скільки днів у році) різних ліричних жанрів: 317 сонетів, 29 канцон, а також секстини, балади, мадригали. Поет поділив збірку на дві частини: перша - «На життя мадонни Лаури», друга (починається з CCIXIV канцони)- «На смерть мадонни Лаури».
Головна тема «Канцоньєре» - любов поета до Лаури: їй і присвячена більшість віршів. При написанні їх Петрарка використав досвід любовної лірики своїх попередників - поезії трубадурів, італійської лірики поетів «солодкого нового стилю», Данте. На грунті традиції він створив поезію нового типу, розпочавши розвиток гуманістичної лірики. Як ніхто з його попередників, він наблизився до реального земного життя людини. [172]
Помітне прагнення Петрарки подолати складний алегоризм поезій нового солодкого стилю. Обійтись зовсім без алегоризму поет не може, але використовує його здебільшого як поетичний прийом.
По-новому зображено в «Канцоньєре» жіночий образ і кохання. Хоча Лаура безмірно ідеалізується, згідно з попередньою традицією, вона постає вже як , жива жінка, з реальними, земними рисами. Уяву поета найбільше хвилює її зовнішній вигляд, її краса. Все це вносить у любов поета відтінок чуттєвості.
Ще виразніше новаторський характер поезій «Канцоньєре» проявляється в зображенні ліричного героя, якому належить центральне місце в збірці. О. Веселовський влучно називає «Канцоньєре» ліричною сповіддю Петрарки. Основу змісту збірки становить напружений інтерес поета до своєї особистості, до свого внутрішнього світу, сповненого протиріч. Поет страждає від незгод між розумом і почуттям, ідеальним платонізмом і чуттєвим коханням; земне існування здається йому суєтним, і водночас він усвідомлює неможливість подолати реальні земні пристрасті. Поет, заглиблений в аналіз свого внутрішнього світу, уважно прислухається до своїх почуттів, роздумує над їхньою суперечливістю. Не раз він замислюється над незбагненною складністю внутрішніх рухів людської душі, наприклад у 132-му сонеті.
Як не любов, то що ж це бути може?
А як любов, то що ж таке вона?
Добро? - Та ж в ній скорбота нищівна.
Зло? - Але ж муки ці солодкі, боже!
Горіти хочу? - Бідкатись не гоже.
Не хочу? - То даремна скарг луна.
Живлюща смерте, втіхо навісна!
Хто твій тягар здолати допоможе?
Чужій чи власній волі я служу?
Неначе в просторінь морську безкраю
В човні хисткому рушив без керма;
Про мудрість тут і думати дарма,-
Чого я хочу - й сам уже не знаю;
Палаю взимку, в спеку весь дрижу.
(Переклад Д. Паламарчука)
«Канцоньєре» містить не тільки любовну лірику - це перша в літературі різнотемна лірична збірка. Крім любовних поезій, до неї входять вірші на теми політичні та моральні, є. вірші, в яких оспівуються дружба і природа, передаються філософські й естетичні роздуми. В кількох сонетах (136, 137, 138) [173] поет нещадно викриває пороки папського двору. Наприклад, сонет 136-й є гнівним засудженням папської курії в Авіньйоні:
Хай спопелить тебе господній гнів,
Лукавий граде ницих фарисеїв!
На ріки й жолуді країни всеї
Ти чинш наклав і грабиш бідняків.
Ти - зрад кубло, павук, який оплів
Весь світ тенетами олжі своєї,
Ти раб вина і похоті, що з неї
Собі кумира сотворить посмів.
(Переклад Д. Паламарчука)
Одним із кращих віршів збірки є патріотична канцона «Італія моя», в якій Петрарка виступає від імені Італії як вітчизни, виражає любов до неї, почуття своєї невіддільності від неї.
Хіба не тут я зводився на ноги?
Колискою була мені
Хіба не ця країна, серцю мила?
Благословенна мати, день при дні
Молюся я на кого?
В чиїй землі батьків моїх могили?
Доля батьківщини тривожить Петрарку, він вболіває над її злигоднями, засуджує феодальних князів за міжусобні війни, за те, що допустили в країну найманців:
О ви, з лихої долі верховоди
У цьому гожому краю,
Який безжально ладні розчавити,
Навіщо меч чужинський в цім раю?
Навіщо землі й води
Взялися кров'ю варвари багрити?
Петрарка закликає до єдності та миру. На служіння цій великій справі він і благословляє свою пісню:
Прошу, моя канцоно,
Розважливо і лагідно лунай,
Бо йти тобі на можновладні люди,
У кого повні груди
Пихи, омани й гордощів украй.
їм правда - завжди ворог. Знай,
Ти знайдеш відгук і прихильність щиру
Лиш в колі обранців тіснім.
«Чи чуєте? - скажи ти їм,-
«Я йду й волаю: Миру! Миру! Миру!»
(Переклад Д. Паламарчука)
У віршах різної тематики в «Канцоньєре» вимальовується образ нової людини з її складним [174] внутрішнім світом. Вона ще вагається, не легко розстається з християнсько-аскетичною мораллю середньовіччя, в неї ще остаточно не сформувалася нова система найвищих моральних цінностей, але вона вже цілком пов'язана з життям, з його земними радощами і болями.
Петрарка свідомо і продумано створював власний індивідуальний стиль. Він володів великим даром слова і вірив у силу художньої мови. Безперервно працював поет над удосконаленням своїх поезій, переробляв їх, змінював, прагнучи довершеності. Він домагався краси форми, відточеності вірша, вишуканої образності. Петрарка надав сонету класичної викінченості, і він набув значення взірця жанрової форми і ліричної мови для багатьох поетів, його наслідування породило в європейській поезії цілу течію петраркізму. Впливом петрарківського сонету позначена творчість найвидатніших поетів Франції, Іспанії, Англії, а також слов'янських країн епохи Відродження.
Джованні Боккаччо (1313-1375) - великий письменник-гуманіст, учений, філолог. Він був другом Петрарки, перебував під значним його впливом, але за характером творчості дуже відрізнявся від нього. Найвидатніші свої твори Боккаччо написав прозою, зосередивши увагу на всебічному зображенні матеріальної сторони дійсності, на відтворенні людського буття в усій різноманітності його проявів і запитів.
За традиційною версією, якої дотримується більшість біографів Боккаччо, письменник народився у Парижі, він був нешлюбним сином флорентійського купця і француженки, яка рано померла. Хлопчика вивезли до Флоренції, де й пройшли його дитячі роки. Купець спочатку мав намір зробити сина комерсантом, але близько 1330 р. відправив його вивчати канонічне право у Неаполь. Однак ні комерція, ні юриспруденція не приваблювали письменника. Він захопився вивченням грецької мови та античної літератури, познайомився з гуманістами неаполітанського гуртка та з їхньою допомогою дістався до двору неаполітанського короля Роберта Анжуйського, який протегував ученим і митцям. При дворі короля ще зберігалися рицарські звичаї, але водночас набирали сили нові гуманістичні погляди та настрої. В цій атмосфері Боккаччо і розпочав свою творчість. Стимулом для неї значною мірою було його захоплення нешлюбною донькою Роберта Анжуйського Марією д'Аквіно, [175]яка увійшла в його творчість під іменем Ф'яметти (італ. вогнинка). Прожив Боккаччо у Неаполі близько десяти років і 1341 р. повернувся у Флоренцію.
У творах неаполітанського періоду Боккаччо опирався на традиції куртуазної літератури, використовував античні сюжети і образи. Письменник поєднував міфологічну образність з середньовічними елементами, вдавався до алегорій, вишуканої риторики.
Першим значним твором Боккаччо був великий прозовий роман «Філоколо» (1336), в основі сюжету якого лежить відома в середньовічній літературі історія кохання язичника Флоріо та християнки Б'янчіфйоре. У середньовічний сюжет вплітаються мотиви з творів Овідія, образи античних богів - Юпітера, Венери, Марса, Амура. Розповідь позначена особистими переживаннями автора. У цьому ранньому творі при всій роздрібленості його образної системи Боккаччо зумів переконливо передати силу і стійкість справжніх почуттів. Після «Філоколо» Боккаччо створив дві поеми - «Філострато» (1337- 1338) і «Тезеїда» (1339), де головною темою також є кохання. Сюжет «Філострато» запозичено з середньовічного [176] «Роману про Трою» Бенуа де Сент-Мора, «Тезеїда» написана на античний сюжет. У цих творах вперше виразно проявився інтерес Боккаччо до психології людини. Віршова форма поем - октава (восьмирядкова строфа)- запозичена поетом в італійських народних співців. Боккаччо вдосконалює цю форму, і вона згодом широко ввійшла в європейську поезію. У рік повернення до Флоренції (1341) Боккаччо написав у віршах і прозі пастораль «Амето», позначену помітним впливом Данте. Основу твору становить розповідь про кохання простого юнака-мисливця Амето до німфи Лії, про облагороджуючий вплив цього почуття. Значне місце у творі займає не тільки зображення почуттів, а й картин природи, епізодів з життя пастухів. Твір «Амето» поклав початок розвитку нової самостійної теми в літературі - теми природи і жанру пасторалі.
У Флоренції розпочався новий етап діяльності Боккаччо, період його творчої зрілості. Життя тодішньої Флоренції характеризувалося гострою політичною боротьбою між аристократами (грандами), які прагнули утвердити тиранію, і городянами, ідо відстоювали республіканський лад. Боккаччо став на бік прихильників республіки: певний час він був секретарем комуни і виконував дипломатичні доручення республіканського уряду. Республіканські настрої відбилися і в творах письменника. Відомим є його вислів в одному з латинських трактатів - «Немає жертви милішої богові, ніж кров тирана».
І все ж основну увагу в цей період життя Боккаччо приділяв науці та художній творчості. Письменник відійшов від античних та рицарських сюжетів, звільнився від алегоризму і все настійливіше звертався до реальної дійсності. В основі його нового твору - прозової повісті «Елегія мадонни Ф'яметти» (1343) -лежать події реального, певною мірою навіть особистого життя. Зраджений і покинутий непостійною і примхливою Марією д'Аквіно, Боккаччо зазнав гірких переживань, які й відтворив у стражданнях героїні повісті. Твір складається з 9 глав і побудований у формі сповіді героїні. У пролозі оповідачка звертається до жінок і так характеризує свою повість: «...Ви не знайдете тут ні грецьких байок, прикрашених вигадкою, ні битв троянських, залитих кров'ю, а любовну повість ніжної пристрасті». У восьми главах прекрасна Ф'яметта розповідає свою сумну історію. Вона, [177] дружина заможного городянина, покохала юнака Памфіло і була щаслива з ним, але недовго. Викликаний своїм батьком в інше місто, Памфіло виїхав, пообіцявши незабаром повернутися. Ф'яметта вірила і чекала, жадібно прислухалася до кожної чутки про юнака, гнівалася, ревнувала, тратила надію, гірко страждала, але Памфіло так і не повернувся. Ні піклування чоловіка, ні розваги на морських купаннях Байї - ніщо не може полегшити тяжких переживань Ф'яметти і допомогти їй подолати свою пристрасть. Дев'ята глава - це звертання оповідачки до своєї книжечки, напутнє слово їй.
Визначальна особливість цієї повісті - зосередженість на описі почуттів героїні, її душевного життя, на аналізі любовних переживань у найрізноманітніших формах їх проявів. Ф'яметта докладно розповідає про свої почуття, передає молитви до богів і Долі, звертання до Памфіло, схвильовані роздуми про природу любовної пристрасті та ін.
У повісті описуються міські свята, побут, розваги, змагання в зброї, розповідається про ставлення городян до Ф'яметти, їхнє реагування на зміни в її поведінці та зовнішності. Таким чином, образ героїні органічно входить у зовнішній світ, є його частиною.
Наповнивши твір новим змістом, Боккаччо, однак, ще не знайшов відповідного стилю для його вираження. У ньому відчутна сильна залежність від-старих прийомів, головним чином античних. Мова Ф'яметти риторична, вчена, наповнена численними ремінісценціями з античних творів. Наприклад, дорікаючи Памфіло за невірність і його захоплення іншою дівчиною, героїня бажає, щоб вона повелася з ним так, «як з Атреєм повелася його коханка, як дочки Даная з своїми чоловіками, як з Агамемноном Клітемнестра...» У побудові мови героїні проявляється широка освіченість і обізнаність Боккаччо з античною культурою.
І все ж повісті властиві точність психологічного аналізу, реалістичне змалювання душевного світу людини. Вперше в літературі Боккаччо дав психологічний аналіз жіночого характеру. У цьому й полягає новаторство письменника, його повість знаменує появу нового типу художньої прози, де основним об'єктом зображення є особисті почуття людини. «Ф'яметту» звичайно називають першою психологічною повістю у європейській літературі.
У 40-ві роки Боккаччо написав найбільш довершену свою поему «Ф'єзоланські німфи» (1345-1346), [178] знову скориставшись октавою. Задум поеми підказаний античними локальними міфами. В основу фабули поет поклав легенду про те, що назви двох річок, які омивають пагорби з містечком Ф'єзоле, нібито походять від імен двох закоханих, котрі колись там загинули. Починається поема розповіддю про ті далекі часи, коли люди жили на лоні природи і в злагоді з нею, в простих хатинах, за старими добрими звичаями. У той час на схилах Ф'єзоле жили Діана, богиня дівоцтва, та її німфи, яким заборонялося кохати. В одну з німф, Мензолу, закохався пастух Афріко. Довго він не міг наблизитись до неї, але зрештою йому це вдалося. Мензола відповіла на його почуття, проте страх перед Діаною змушував німфу уникати Афріко. Юнак подумав; що Мензола загинула, і, не перенісши розлуки, заколов себе списом. Ручай, у який упав Афріко, згодом назвали його іменем. Мензола носить у собі дитя Афріко, шукає зустрічі з ним, не знаючи про його смерть. Через деякий час вона народжує хлопчика і за допомогою старої німфи переховується з ним у гаях від Діани. Одного разу Діана побачила Мензолу з дитиною. Тікаючи від богині, німфа перетворилася в струмок, який назвали її іменем. За пагорбом Ф'єзоле ручаї Афріко і Мензоли зливаються в одному річищі. Стара німфа принесла Прунео, сина нещасливих закоханих, до батьків Афріко, які й виростили його. На землі Ф'єзоле тим часом прийшов Атлант. Діана зникла, одні німфи повиходили заміж, інші - покинули цю місцевість. Прунео згодом став знатною особою при дворі Атланта і започаткував могутній рід. Розповіддю про його долю і завершується поема.
На першому плані в поемі - зображення любовних переживань героїв. Багато уваги приділяється психології закоханих, різним відтінкам і рухам почуттів. Боккаччо славить красу людської плоті, кохання розглядає як земну, чуттєву пристрасть, що приносить людині і радість, і страждання. Ця пристрасть сильна і нездоланна, вона цілком природна і є одним із законів життя. Таке трактування кохання заперечує будь-яку правомірність законів Діани, близьких до аскетичного ідеалу.
У поемі багато картин природи, що органічно поєднуються з зображенням кохання як почуття цілком природного. Рамки пасторального жанру зламані введенням реалістичних картин і життєво правдивих постатей, це, зокрема, батьки Афріко, з їхньою хатиною, побутом, батьківськими почуттями. [179]
У «Ф'єзоланських німфах» стиль відповідає змісту: поет, звільнившись від холодної риторичної декламації попередніх творів, розповідає просто, щиро і невимушено, вводить розмовні інтонації, народну мову. Все це дало змогу переконливо відтворити живі людські почуття.
Найвищий етап у творчій еволюції Боккаччо- це «Декамерон» (1350-1353), збірка оповідань, якою закладено основи жанру художньої реалістичної новели в Європі.
Жанр оповідання існував в Італії й до Боккаччо. Що в XIII ст. було створено збірку новел «Новеліно», або «Сто давніх оповідок». Поряд із переказами легенд про святих та біблійних персонажів, сюжетів рицарських романів, поряд з байками про тварин і притчами в ній містилися побутові оповідання на темп з італійського життя. За змістом це були веселі анекдоти, небилиці, короткі розповіді про кумедні випадки, дотепні відповіді на хитромудрі питання. Вони пройняті народним гумором, вихваляють дотепність і винахідливість, висміюють негативні явища середньовічного життя, попів і ченців. За формою оповідання були примітивними, художньо недовершеними і не вважались повноправним літературним жанром. Боккаччо використав деякі елементи «Новеліно», але значно змінив характер жанру, підніс його до рівня справжнього мистецтва. ґ ЗсДекамерон» - своєрідна збірка. Вона становить цілісний твір, сюжетно й композиційно завершений. У збірку входить 100 новел, з'єднаних вступним оповіданням-обрамленням. Починається цей вступ з опису чуми, яка охопила Флоренцію у 1348 р. Автор розповідає про форми прояву хвороби, про злигодні, які вона викликала в місті, про те, як загроза смерті впливала на поведінку і моральний стан людей. Після опису цього лихоліття автор зосереджує увагу на окремому випадку, від якого й починаються наступні події. Десятеро молодих флорентійців - семеро жінок і троє юнаків, зустрівшись одного дня у церкві Санта Марія Новелла. домовилися покинути зачумлене місто і оселитися у віллі поблизу Флоренції. На цьому вступ закінчується. Події переносяться в сільську живописну місцевість. Розташувавшись у палаці, веселе товариство дотепних вихованих людей, вільних від гніту старої середньовічної моралі, проводить час у забавах, прогулянках і бесідах. Протягом десяти днів молоді люди розповідають новели - кожний щодня по одній. Звідси й назва збірника - «Декамерон» [180] (від грецького - десятиденник). Новели й становлять його зміст. Десята новела десятого дня, тобто сота новела збірки, закінчується словами автора, що всі його герої повернулись у Флоренцію, кавалери «пішли шукати собі нових розваг», а «дами розійшлися по своїх домівках». Сюжетна лінія завершена, але твір не закінчився.
У збірці є ще одна організуюча рамка - авторське слово про твір. «Декамерон» відкривається переднім словом Боккаччо і завершується його післямовою.
У післямові автор вказує на читацьке призначення твору, розповідає про цілеспрямовану працю над ним, визначає мету своїх оповідок - дати читачам розраду і добру пораду. При цьому Боккаччо вказує на необхідність постійно мати на увазі конкретного читача і відповідно для нього писати. Він присвячує свій твір не тим, хто навчався в Афінах, Болоньї чи Парижі, а простому читачеві, жінкам, які «не вигострили свого розуму науками». Тому і будує твір він по-своєму, згідно з власними намірами. Автор робить спробу передбачити сприйняття читача і відреагувати на нього.
У всіх цих міркуваннях виражене усвідомлення мигцем своєї творчої індивідуальності, права на творчу свободу. Він дбає про художні властивості твору, продумано добивається його певного естетичного впливу на читача. Таким чином, Боккаччо своєю післямовою композиційно завершує збірник, пропонуючи його як плід індивідуальної продуманої творчості на суд читача.
Особливість змісту «Декамерона»-це його енциклопедичність. У творі широко зображується повсякденне життя з усією розмаїтістю подій і людських вчинків, різноманітністю людських типів. Персонажами новел є селяни і ремісники, рицарі і купці, королі і дворяни, попи й ченці - люди усіх станів і соціальних прошарків тогочасного італійського суспільства. Новели різноманітні за тоном і настроями: одні сповнені комізму, інші - романтичності й трагізму, буття постає в них з усіма сврїми радощами і болями.
Сюжети для новел Боккаччо брав із різних джерел. Переважна більшість їх запозичена з античної, східної, середньовічної літератур, з фольклору, в окремих групах новел відтворені реальні події з флорентійського життя. Увесь цей матеріал переосмислено і перетворено в дусі гуманістичних ідей та естетики гуманізму? Запозичення не позбавили [181] твір оригінальності. Автор послугувався ними для відтворення живого світу Італії, панорами національного життя з його побутом і звичаями, своєрідними людськими характерами. Дії майже всіх новел на запозичені сюжети відбуваються на батьківщині Боккаччо.
Теми новел надзвичайно різноманітні. Однією з провідних є антиклерикальна тема. Напевне, вона виділяється тому, що саме життя постачало для неї багатий матеріал, і через те, що вона давала простір для прояву вільнодумства автора. У змалюванні Боккаччо попи і ченці - це пройдисвіти, шахраї, хтиві й розпусні лицеміри, які прикидаються аскетами і обдурюють довірливих людей. Свою думку про них Боккаччо виражає в судженнях одного з персонажів сьомої новели третього дня: «Ченці ганяються за жінками та за багатством і про одне тільки думають - як би анафемами своїми та страхами пекельними залякати дурнів, щоб вимантачити у них більше милостині і всякого подаяння... засуджують лихварство і грошолюбство, а самі те золото збирають, щоб іще ширші ряси собі справити, іще жирніші хліби духовні здобути, іще вищого чину доскочити... А як зачне їх хто ганити за такі плюгаві вчинки, то вони одказують: «Не так чиніть, як ми чинимо, а так чиніть, як ми кажемо».
"Боккаччо рішуче заперечує церковну аскетичну /мораль; потяг до земних благ він вважає природним / для людини і відстоює її право на життєві насолоди? / 3 ченців і попів він глузує не тому, що вони бажають І земних радощів. Про успішне залицяння молодого і красивого ченця дона Феліче до дружини Пуччо автор розповідає співчутливо, а самого Пуччо, який марнував життя у постах і молитвах, зображує придуркуватим (четверта новела третього дня). І Священнослужителі висміюються за те, що прикидаються і лицемірять, спекулюють на релігійності віруючих,, маскують святенництвом шахрайство і злочини. Ці пороки Боккаччо знаходить у духівництва всіх рангів - від волоцюги-ченця до вищих священиків папського двору. Рим змальований як «диявольське місце», де немає ні святості, ні доброчесності, а панує лише обман, заздрість, обжерливість та інші пороки.
У «Декамероні» постає ціла галерея сатиричних образів церковників. Яскравим образом шахрая-ченця є монах ордена св. Антонія Чіполла - головний персонаж десятої новели шостого дня. Про нього відразу ж дізнаємося, що він був «на вдачу - всім пройдисвітам пройдисвіт». Чіполла збирав подаяння на монастир і спритно оббирав людей, демонструючи святу реліквію - перо архангела Гавриїла (перо папуги), що «загубив він у світлиці діви Марії». Одного разу двоє бешкетників викрали у ченця зі скриньки перо і насипали в неї вугілля. Чіполла, відкривши скриньку перед натовпом довірливих простаків, не розгубився. Він тут же «пригадав», що це святе вугілля з того самого вогнища, на якому було спалено св. Лаврентія. Вигадка Чіполли розвеселила молодих людей, а самому ченцю принесла чималий дохід.
Однак антиклерикальна спрямованість новел виявляється не тільки в осміянні духівництва. Боккаччо показав, як падає церковний авторитет і людська свідомість звільняється від церковної моралі характерною в цьому плані є перша новела збірки. Головний персонаж у ній - великий грішник Чапеллетто, людина, поганішої за яку «зроду віку на світі не було». Перед смертю він хитро дурить ченця, який його сповідає, лицемірно проявляючи ознаки великого благочестя. Лихварі, які підслуховували сповідь Чапеллетто, «мало не пирскали зі сміху і так говорили проміж себе: «І що воно за чоловік - ні старощі, ні недуга, ні видима смерть, ні страх перед божим судом... ніщо не змогло поконати його гріховності: як жив, так-таки хоче і вмерти».
Боккаччо відкидає католицький фанатизм, письменнику близька ідея віротерпимості. Про це свідчить, наприклад, третя новела першого дня.
Саладин, султан Вавілона, потребуючи багато грошей, замислив виманити їх у багатого лихваря єврея Мельхіседека з Александрії. З цією метою султан вимагає від нього відповіді на складне питання - яку з трьох релігій він вважає істинною: іудейську, сарацинську чи християнську. Мельхіседек, розуміючи, що його хочуть «спіймати на слові», мудро вирішує питання, розповівши «невелику повість» про три персні, що їх один чоловік залишив у спадщину своїм трьом синам. Проголошення рівності трьох релігій також підривало устої католицької церкви.
Викриваючи пороки духівництва, висміюючи аскетизм, торгівлю «священними предметами», сповідь, і позбавляючи все це ореолу святості, Боккаччо завдавав відчутного удару католицькій церкві та середньовічній релігійній моралі. Проте як людина свого часу письменник залишався правовірним [183] католиком і не піднявся до повного заперечення церкви і релігії.
Центральне місце в «Декамероні» займають новели-любовної тематики. Боккаччо по-новому зобразив жінку, відкинувши церковний погляд на неї як на істоту злу і гріховну, показав її як повноправну людину, а кохання інтерпретував як пристрасть чуттєву, здорову, радісну і благородне. Любовна тема розгортається в новелах у різних аспектах, часто пов'язується з важливим і соціальними питанням.
У багатьох новелах письменник-гуманіст засуджує шлюб з розрахунку, безправне становище жінки в сім'ї і славить любов як велике природне почуття, що руйнує станові упередження. Наприклад, гуманістичним засудженням станових упереджень пройнята перша новела четвертого дня, де розповідається про любов Гісмонди, доньки князя, і Гвіскардо, слуги. Закохані безмірно щасливі, але князь Танкред, обурений зв'язком доньки з людиною низького походження, жорстоко карає молодих людей: він наказує убити юнака, а його серце у золотому кубкові посилає Гісмонді. Вона не може жити без коханого, не хоче залишатися у світі, де панують такі жорстокі і нелюдяні закони, наливає у той кубок отрути, випиває її і помирає.
Образ Гісмонди у новелі головний. Дівчина зображується як людина незалежного характеру, горда і мужня, котра навіть жорстокого Танкреда вражає величчю свого духу. У розмові з батьком Гісмонда сміливо відстоює скою правоту і засуджує суспільство, в якому людину цінять тільки за титули і знатне походження. Вона говорить Танкреду: «Чоловік честивий ділом являє своє благородство... Подивися на дворян своїх, приглянься до життя їхнього, звичаїв та обичаїв і порівняй їх із Гвіскардом: посудивши нелицемірно, муситимеш визнати, що сін із них усіх найблагородніший, а вони проти нього всі підлі наголо». 'Героїня проголошує справедливість інших критеріїв, стверджуючи, що природа створила всіх людей рівними, і в суспільстві вони повинні різнитися тільки своїми чеснотами, а не титулами, бо бідність не відбирає у людини вродженої шляхетності, а саме тільки знатне походження не дає її.
Гуманістичне звеличення людини, як чоловіка, так і жінки, незалежно від походження, знаходимо в багатьох любовних новелах. У третій новілі другого дня розповідається про Італійського комерсанта [184] Алессандро, який вів свої справи в Англії, його покохала донька англійського короля, і молоді люди, подолавши перешкоди, одружилися. Про Алессандро розповідається як про людину доблесну, мудру й мужню, за що він і здобув любов і зрештою був І вінчаний на царство.
Героїнею дев'ятої новели третього дня є донька медика з Нарбонни Джіллетта. Володіючи лікарським мистецтвом, вона вилікувала короля від тяжкої недуги. У нагороду за це король велів графові Руссільйонскому, якого Джіллетта покохала, одружитися з нею. Граф підкорився, але, гордуючи дівчиною низького роду, покинув її відразу після заручин. Джіллетта стійко боролася за своє щастя і домоглася того, що граф, вражений її розумом і вірністю, визнав її своєю дружиною і пройнявся до неї любов'ю і повагою. Ця новела лягла в основу сюжету комедії Вільяма Шекспіра «Кінець діло вінчає».
У ряді новел любов зображується як сила, що облагороджує людину, збагачує її душу, пробуджує, найкращі властивості, закладені в ній природою. Яскравим зразком цього типу новел є перша новела п'ятого дня, в котрій розповідається про недоумкуватого юнака Чимоне, якого зовсім змінили «святі, могутні, добродайні сили кохання», і він «перевершив усіх кіпрійських юнаків шляхетними звичаями та лицарськими достоїнствами». Як пише автор, «амур, сильніший за фортуну, розбудив приспаного духа, підняв його могутністю своєю з непроглядного мороку до ясного світла, показавши тим навіч, з якого занепаду може видвигнути він підвладну йому душу, до яких світосяйних вершин її піднести».
Однією з кращих новел романтичного звучання про красу і благородство кохання є дев'ята новела п'ятого дня, в якій головним героєм виступає Федеріго дельї Альберігі. Був він багатою людиною, але, закохавшись у монну Джованну і прагнучи подобатись їй, жив надто розкішно і незабаром прогайнував увесь свій маєток. Зубожівши, Федеріго оселився в сільській місцевості. З усього колишнього добра у нього залишився тільки сокіл, яким він дуже дорожив. Якось до Федеріго завітала монна Джованна, і він, щоб гідно прийняти її, забив для обіду свого сокола. Дама, вражена великодушністю й щедрістю Федеріго, пройнялася до нього повагою і вийшла, за нього заміж.
В-інтерпретації кохання як природного почуття; якому властиво ламати станові перепони, розвивати [185] і духовно збагачувати людину, проявляється гуманістична ідея, яка пройде через творчість багатьох письменників Ренесансу.
Однак Боккаччо зображує не тільки любовну пристрасть, облагороджену духовністю. Прагнучи до широкого охоплення реального життя, він показує це почуття в реальних різноманітних проявах. В багатьох новелах «Декамерона» воно показане приземленим, нерідко грубо еротичним. Все це відповідало інтерпретації кохання як чуттєвої природної пристрасті, сприймалося як законне і підкорювалося ренесансній «реабілітації плоті» та запереченню релігійно-аскетичної моралі. Разом з тим не можна не помітити, що в оповіданнях останнього дня апологія всевладдя нестримної чуттєвості приглушується. Гідним людини вважається уміння підкорювати плотське духовному. Наприклад, у шостій новелі десятого дня розповідається про короля, який силою волі утамував любовну пристрасть до прекрасної доньки підлеглого йому рицаря. Боккаччо змальовує короля як людину великодушну й мужню і стверджує, що немає вищої слави, як перемогти себе самого. В усіх новелах десятого дня герої звеличуються за доблесні, благородні вчинки, великодушність, здатність до самозречення: гідним слави визнається той, «хто, на відміну від звірів, не лише утробі своїй служить».
Багато уваги приділяється в «Декамероні» зображенню побуту. В ряді новел вимальовуються особливо яскраві и живі характери італійських городян. У дусі нової моралі Боккаччо цінить у людині розум, енергійність, дотепність, висміює, і часто безжалісно, різні прояви глупоти. В новелах створена ціла галерея образів дурнів (кум П'єтро, маестро Сімоне, Каландріно), над якими потішаються, а то й знущаються з них кмітливі, веселі й вигадливі міські гуляки й бешкетники (Бруно, Буффольмако).
Боккаччо - майстер розповіді, його новели відзначаються багатством і різноманітністю гострих ситуацій, цікавих фактів, вільним і широким розвитком сюжету. Замилування письменника у реальному світі виявилося в пильній увазі до характерних побутових деталей, зовнішності людини, її вбрання. (-Багатою і складною є мова «Декамерона», для якої властиве поєднання різних тенденцій. У творі широко представлена міська говірка, каламбур, дотеп, прислів'я і примовка. Чіполла, наприклад, так говорить про свого слугу «Він у мене лінивий, [186] брехливий і лайливий, зухвалий, недбалий і оспалий; забутний, безпутний і розпутний» (десята новела шостого дня). Цей же слуга, улещуючи куховарку Нуту, вихваляється, що «він і швець, і жнець, і на , дуду грець, і на всяке діло не взяв його грець... Багато він ще провадив їй груш на вербі, та говори до гори, а гора не чує».
Як учень класиків Боккаччо наслідував й античне красномовство. Подібно до багатьох письменників Відродження, він свідомо прикрашав стиль, намагаючись підняти прозу новели до норм літературного роду. Персонажі його новел вживають довгі періоди, риторичні звороти, часто дотримуються правил стародавнього ораторського мистецтва.
Після написання «Декамерона» в поглядах Боккаччо відбулися великі зміни. Він пережив наплив релігійних настроїв. Наслідком цього був його твір «Корбаччо», або «Лабіринт кохання», сповнений аскетичної ненависті до жінок... Письменника охопили сумніви щодо цінності своєї творчості, яка йому здається гріховною. За два роки до смерті в листі до Майнардо деї Кавальканті він відмовився від «Декамерона».
В останній період свого життя Боккаччо працював над творами наукового характеру. Це - «Генеалогія богів» (міфи про античних богів та героїв), «Про знаменитих жінок» (короткі біографії жінок, які прославились розумом, доброчесністю, талантами). Ці праці не відзначались глибиною й оригінальністю думки, але для того часу мали велике освітнє значення.
Багато уваги Боккаччо приділив вивченню творчості Данте. Він написав біографію поета, за дорученням флорентійської комуни читав лекції про «Божественну комедію» у Флорентійському університеті.
Помер Боккаччо у містечку Чертальдо поблизу Флоренції.
Краща частина спадщини Боккаччо відіграла велику роль у зміцненні гуманізму в Італії, здійснила помітний вплив на розвиток італійської та європейської новели. Чимало його новел стали джерелом сюжетів для великих письменників Відродження. [187]
Книга: М.С. Шаповалова Література доби Відродження: Італія (1982)
ЗМІСТ
| 1. | М.С. Шаповалова Література доби Відродження: Італія (1982) |
| 2. | 3.1. Кінець середньовіччя і початок нової ери. Данте... |
| 3. | 3.2. Література раннього Відродження. Петрарка. Боккаччо.... |
| 4. | 3.3. Розвиток літератури у XV- першій половині XVI ст.... |
| 5. | 3.4. Література пізнього Відродження. Торквато Тассо.... |
На попередню
|
|
