Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: М.С. Шаповалова Література доби Відродження: Італія (1982)
3.3. Розвиток літератури у XV- першій половині XVI ст.
Наступний період розвитку італійської літератури припадає на XV-початок XVI ст. і визначається як період розквіту Відродження. Протягом цього часу відбувалася еволюція гуманістичного світогляду, яка зумовила помітні відмінності між гуманізмом початку і кінця періоду. В XV ст. остаточно складається тип італійського гуманіста як людини обдарованої, всебічно освіченої, соціально активної. Уже в першій половині XV ст. гуманізм стає суспільним рухом, висуваючи своїм головним завданням виховання нової людини, в якій гармонійно поєднувались би індивідуалізм і громадянська свідомість. Тому його називають громадянським гуманізмом.
Порівняно з попереднім періодом, у першій половині XV ст. помітно змінився характер гуманістичної літератури у зв'язку з новими обставинами, які склалися в політичному й економічному житті міст. Розгортання класової боротьби привело до остаточного зруйнування старих міських комун, замість яких створилася нова форма влади - принципат, або тиранія. Тирани дбали про створення нової культури, далекої від національно-демократичних традицій вільних міст. Майже всі гуманісти перебували на службі у тиранів і підтримували новий порядок. Вони зосереджували увагу на вивченні античності, відмовились від народних традицій раннього гуманізму і користувалися тільки латинською мовою. Гуманістична література набула в основному науково-філософського і публіцистичного характеру, хоча створювалася і поезія.
Поглиблене вивчення античної літератури зумовило значні ідейні досягнення. Спираючись на неї, гуманісти відстоювали ідеал нової людини, яка, на їхню думку, повинна володіти всіма знаннями людської науки (studia humanitatis), вели боротьбу проти середньовічної схоластики. Саме в цей час італійський гуманізм остаточно звільнився з-під впливу церковного світогляду і набув суспільного визнання. Одним із найвизначніших вчених-гуманістів першої половини XV ст. був Лоренцо Валла (1405-1457); найбільш відомими творами якого є трактат «Про насолоду і про справжнє благо» (1431) і памфлет «Про фальшивість дару Костянтина» (1440). [188]
Панування латинської течії в літературі XV ст. все ж не могло припинити розвитку народної творчості і гуманістичної літератури італійською мовою. Окремі гуманісти захищали права італійської мови, цінність національної літератури та її традицій. У цьому плані визначною є діяльність Леоне Баттіста Альберті (1407-1472) - видатного мислителя, який визначився в різних галузях науки і мистецтва: філософії, естетиці, літературі, архітектурі й скульптурі. Народною мовою він писав трактати й вірші, вводячи в італійську літературу античні поетичні жанри - елегії, еклоги.
У другій половині XV ст. гуманістична література набуває нових властивостей. На перший план поступово висувається література італійською, а не латинською мовою. Особливість її полягає в тому, що національна традиція в ній поєднується з античною. Найвизначнішу роль у розвитку культури цього часу відігравала Флоренція. Тут, зумівши заручитися підтримкою народу у боротьбі з конкурентами, встановив свою владу могутній банкірський дім Медічі, який незабаром вийшов на велику політичну арену Європи. Козімо Медічі, що правив Флоренцією протягом трьох десятиліть, сприяв розвитку наук і мистецтв, зокрема, за його задумом була створена Платонівська академія - вільне товариство поклонників Платона. Розквіт її діяльності припадає на 70-80-ті роки, коли Флоренцією правив Лоренцо Медічі, названий Пишним (1448-1492). Платонівська академія стала центром вивчення античної філософії платонізму та неоплагонівських ідей. Система поглядів учасників академії одержала назву неоплатонізму. Неоплатоніки звеличували розум і пізнання, визнавали безмежні творчі можливості людини, стверджували, що основне покликання людини - насолоджуватися красою світу і прагнути до щастя. Головною в неоплатонізмі була ідея гідності людини, всебічне висвітлення якої подав у своїй «Промові про гідність людини» Джованні Піко делла Мірандола. За його твердженням, людина є творцем своєї власної природи, вона подібна до бога і у проявах своєї могутності нічим не обмежена. «Утвердження високої гідності людини та її творчих можливостей, права на вільнодумство, визнання необхідності духовного розвитку людини, зрештою, підкреслення домінуючої ролі філософії у формуванні свідомості людей роблять вчення Піко про гідність людини однією з вершин у розвитку ренесансного світогляду»(1). [189]
(1) Брагина Л. И. Итальянский гуманизм.- М. Вьісшая школа, 1977 с. 232.
«Промова про гідність людини» стала своєрідним маніфестом гуманістичного руху другої половини XV-початку XVI ст. На ідейній основі гуманізму й розвивалося мистецтво, досягши особливого розквіту у Флоренції. Лоренцо Медічі зібрав при своєму дворі видатних художників, філософів, поетів - серед них Ботічеллі, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Піко делла Мірандола. Навколо Лоренцо об'єднався гурток поетів, твори яких стали значним досягненням італійської літератури другої половини XV ст.
Сам Лоренцо Медічі був талановитим поетом, високоосвіченою людиною. Він звертався до античних авторів, але водночас опирався на традиції Петрарки і Боккаччо, виявляв великий інтерес до народної поезії. Епікуреєць, він був байдужий до питань віри, славив у своїх поезіях радощі й насолоди життя. Кращу частину його творчості становлять «Карнавальні пісні», в яких він використав форми італійської народної поезії. Це насамперед стосується жанру народної карнавальної пісні, дуже поширеного в Італії. Карнавальна пісня, як правило, закликає до чуттєвих утіх, але брутальність знімається в ній щирою веселістю, дотепною карикатурою.
Найвидатнішими поетами флорентійського гуртка були Анджело Поліціано і Луїджі Пульчі. Анджело Поліціано (1454-1494), будучи блискучим знавцем і популяризатором античної культури, творив, однак, у дусі вимог гуртка. Не нехтуючи народною поетичною традицією, він особливо дбав про майстерність і витонченість форми своїх поезій. Визначні його твори - «Сказання про Орфея» (1471) і «Станси» (1475). «Орфей» - міфологічна драма, в основі якої лежить античний сюжет, оброблений у формі італійської містерії. Смисл твору - заперечення аскетизму і ствердження радощів життя. Поліціано спирається на канони античної драми, переважно латинської (Теренція, Сенеки). його твір започаткував розвиток «ученої» драми Відродження.
У XV ст. в Італії існував й інший тип драми - комедія масок. В ній поєднувалися елементи середньовічного міського театру містерій і міраклів, народних і античних творів. На цій основі виникла національна комедія - commedia dell'arte.
Луїджі Пульчі (1432-1484) особливо близько стояв до народної поезії, зокрема до творчості кантасторіїв - вуличних співців, народних буфонів, які розповідали про незвичайні пригоди, пересипаючи [190] свої пісні блазенськими витівками і жартами. Найбільш розповсюдженими були переробки і перекази французьких рицарських романів та епічних поем. Уже наприкінці XII-на початку XIII ст. кантасторії клали в основу італійських епопей образи Роланда, Карла Великого, їхні історії. Кантасторії найбільше уваги приділяли захоплюючим і незвичайним авантюрам, казковим елементам. Разом з тим рицарський світ поставав у них у плані іронічно-побутової інтерпретації, таким, яким його уявляв народ.
На грунті народних італійських обробок «Пісні про Роланда» виник найвидатніший твір Пульчі - комічна рицарська поема «Великий Моргант» (1483). У дусі кантасторіїв Пульчі насичує поему захоплюючими дивовижними пригодами і героїкою, розгортає дію швидко, не зупиняючись на описі чи аналізі деталей, блискавично переміщаючи героїв з однієї країни в іншу. Поема пройнята іронією, поруч з героїчними постатями зображені комічні. Зокрема, багато комізму в твір вносять Моргант і Маргутте - персонаж, відсутній у сюжетних джерелах, придуманий самим Пульчі. Моргант - це велетень з країни невірних, якого Роланд взяв у полон і охрестив, після чого велетень став його вірним супутником. Він проявляє себе добрим і мужнім, але водночас смішить надмірним апетитом, невіглаством, нестримною хвальбою. Напіввелетень Маргутте - волоцюга, злодій і шахрай. Веселий, дотепний і вигадливий, він навіть помирає незвичайно: побачивши, як мавпа одягає його чоботи, Маргутте так розвеселився, що луснув зі сміху.
Головним комічним прийомом Пульчі є перебільшення, нагромадження неймовірних пригод. Своєю поемою Пульчі виразив іронічне ставлення народу до феодально-рицарських ідеалів. Вона була спрямована проти модного тоді у вищому буржуазному середовищі милування рицарським світом.
Наприкінці XV ст. важливим культурним центром Італії стала феодальна Феррара. У побуті і звичаях її культивувалися феодально-рицарські традиції, тому й література тут набула яскраво вираженого аристократичного характеру. Найцікавішим її жанром була рицарська поема, видатні зразки якої створили Боярдо та Аріосто.
Маттео Боярдо (1434-1492) прославився героїко-романтичною поемою «Закоханий Роланд». Поет служив при дворі феррарського герцога Ерколе, де й розгорнув свою літературну діяльність. [191]
Він писав вірші латинською та італійською мовами, перекладав на італійську мову твори античних письменників. Але здобув визнання як автор поеми, хоч вона і залишилася незакінченою. її сюжет є обробкою «Пісні про Роланда» в дусі середньовічних романів про рицарів Круглого Столу. Боярдо урізноманітив зміст численними казковими елементами, фантастикою, надав героям більшої вишуканості. Головною постаттю поеми є Роланд, закоханий у красуню Анджеліку, доньку короля китайського, що опинилася в Парижі. Але Анджеліка любить не Роланда, а Рінальдо, який зовсім байдужий до неї. В ході подій з почуттями героїв відбуваються чудесні зміни: герої напилися води з чарівного джерела, і після цього Анджеліка охолола до Рінальдо, а він її полюбив. Роланд, прагнучи завоювати любов кокетливої і легковажної Анджеліки, здійснює численні подвиги, терпить жорстокі випробування, з ним трапляються незвичайні пригоди.
У дусі гуманістичних уявлень Боярдо наситив свій твір більшою людяністю, пристрасті героїв показав як почуття звичайних земних людей, ввів мотиви сучасного йому придворного побуту і звичаїв. Уся розповідь ведеться в тоні легкої іронії, зниження рицарської героїки, але доброзичливо, без того рішучого викриття феодальних ідеалів, яким відзначався твір Пульчі.
Своїм авантюрно-рицарським епосом «Шалений Роланд» увійшов у літературу Лодовіко Аріосто (1474-1533). Поет був широко обізнаний з античною культурою, досконало володів латинською мовою, писав латинські вірші в дусі Горація та Овідія. Орієнтуючись на римську комедію Плавта і Теренція, Аріосто створив п'ять комедій, на підставі чого його вважають зачинателем італійської комедії.
Багато років поет перебував на службі у феррарських герцогів, добре знав звичаї й уподобання придворних, його «Шалений Роланд» (1506-1532) і за формою, і за змістом блискуче відбиває витончену аристократичну культуру того часу з її культом життєрадісності, веселощів, краси, чуттєвого кохання і т. п. «Під цим прекрасним покровом ховалася жорстока соціальна дійсність з пануючою в ній сваволею, гнітом, насильством і класовим егоїзмом. Ця сувора правда італійського життя доби Відродження не показана Аріосто, так само, як не показана вона жодним із італійських поетів цього часу. Аріосто змальовує тут блиск і зовнішню красу італійського [192] придворного життя. Але він зображує їх по-язичницькому повнокровно, без найменшої домішки занепадницьких настроїв, які з'являються в італійській поезії згодом в обстановці ідейної кризи гуманізму, викликаної феодально-католицькою реакцією»(1).
(1) Мокульский С. С. Итальянская литература.- М.: Вьісшая школа, 1966, с. 116.
Поема складається з 46 пісень, вона побудована як продовження «Закоханого Роланда» Боярдо. Центральна тема твору - безумство Роланда і фатальні наслідки його кохання до непостійної принцеси Анджеліки, закоханої в сарацинського воїна Медора. Сюжет епопеї Аріосто складний і багатоплановий: у ньому переплітаються різні мотиви, взяті з середньовічного епосу і куртуазного роману, з античних поезій та італійських новел.
У поемі діє близько двохсот персонажів, схрещуються незліченні сюжетні лінії. В художньому світі твору сплелося фантастичне й вигадане з ймовірним і конкретно-матеріальним, яке також постає опоетизованим, схожим на диво. Присутній в поемі автор і милується всім цим світом чудес, і водночас іронізує над ним. У рицарському романі автора приваблює звеличення вірності, відваги, енергії, і він висміює не стільки сам роман, скільки ілюзорність [193] спроб відродити форми рицарського феодального побуту.
Загалом поема пройнята радісним ренесансним сприйняттям земного життя і людини. Разом з тим у поемі звучать і гірка іронія, і окремі сумні мотиви. Поет говорить про страждання народу, які спричиняються міжусобними війнами, мріє про єдину Італію, звільнену від іноземних хижаків.
Дослідники поеми Аріосто найхарактернішу її особливість, що передає тонус Ренесансу, вбачають у динамізмі дії, відтворенні безперервної змінності природи і людського єства. В поемі немає нічого застиглого, завершеного, все-і почуття людей, і зовнішність, і навколишня природа - перебуває в рухові і оновленні, весь зображений світ сповнений життєдіяльності.
Поема відзначається високими художніми достоїнствами: довершеною формою октав, ясністю і виразністю мови, певною мірою наближеної до розмовної мови.
У європейській літературі вплив поеми Аріосто позначився на творчості Сервантеса, Вольтера, Віланда, Байрона, Пушкіна.
На початок XVI ст. припадає зародження в Італії трагедії. Першим поетом, який звернувся до цього жанру, був Тріссіно (1478-1550). Спираючись на принципи «Поетики» Арістотеля, він написав на сюжет з римської історії трагедію «Софонізба» (1515). Тріссіно наслідували в Італії, хоча цей тип трагедії на італійській сцені не утвердився. Досвід поета згодом відіграє свою роль у розвитку драматургії класицизму в Європі.
Видатною постаттю в італійській літературі перших десятиліть XVI ст. став Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Виходець із збіднілого дворянського роду, він був секретарем флорентійської республіки, дипломатичним діячем. Багато уваги Макіавеллі приділяв літературній творчості. Характеризуючи добу Відродження, зокрема,відзначаючи всебічність розвитку діячів цього часу, Ф. Енгельс згадував і про нього: «Макіавеллі був державним діячем, істориком, поетом і, крім того, першим вартим згадування воєнним письменником нового часу»(1).
(1) Маркс К., Енгельс Ф Твори, т. 20, с. 326.
Макіавеллі висунув політичну програму, в основі якої лежала ідея сильної державної влади, його мрією була сильна італійська держава, яка могла б протистояти чужоземним загарбникам і економічному занепаду. Вона і надихає його на створення трактату «Князь». Написаний у 1513 - 1515 pp., [194] а надрукований уже після смерті автора, у 1532 p., трактат невдовзі набув величезного резонансу в європейській літературі.
У творі аналізуються ті реальні засоби, які, на думку Макіавеллі, можуть забезпечити здійснення величної ідеї національного об'єднання. Такою силою, за Макіавеллі, є влада особистості, наділеної волею, силою духу, енергією. Всі засоби, які служать меті державця,- допустимі, і ніяким моральним нормам він не підвладний, йому дозволені жорстокість, насильство, віроломство, обман і навіть убивство. Макіавеллі створює сугубо індивідуалістичну політичну доктрину, пройняту нездоланною для письменника суперечністю між аморальністю засобів і величністю мети. Письменник хотів благополуччя батьківщині і людині, але пропонував для досягнення цього благополуччя антигуманістичні засоби, протилежні високій меті.
На основі створеного Макіавеллі індивідуалістичного ідеалу державця, для якого не існує жодної заборони, пізніше сформувалося поняття макіавеллізму як втілення безсоромності, цинізму і нестримного егоїзму в політиці.
Серед художніх творів Макіавеллі значний інтерес становить комедія «Мандрагора» (1514), в якій зображено італійську повсякденність у дусі традицій Боккаччо. В комедії дана типово ренесансна концепція кохання, показано розклад церковної моралі. Макіавеллі писав також любовні ліричні поезії й сатиричні вірші, сонети, епіграми. Цікаві його карнавальні пісні, які містять гостру сатиру на духівництво. Характерним у його поезіях є саркастичний тон.
Книга: М.С. Шаповалова Література доби Відродження: Італія (1982)
ЗМІСТ
| 1. | М.С. Шаповалова Література доби Відродження: Італія (1982) |
| 2. | 3.1. Кінець середньовіччя і початок нової ери. Данте... |
| 3. | 3.2. Література раннього Відродження. Петрарка. Боккаччо.... |
| 4. | 3.3. Розвиток літератури у XV- першій половині XVI ст.... |
| 5. | 3.4. Література пізнього Відродження. Торквато Тассо.... |
На попередню
|
|
